Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ НАРОДНОЇ ПРОЗИ

«Я мушу записати все, що розказують,
але не зобов’язаний всьому вірити».
Геродот. Історія
Роль усних оповідань як благодатного матеріалу для вивчення
суспільної думки, для пізнання життя, світогляду, психології народу де­
мократична критика, прогресивні діячі літератури і мистецтва відзнача­
ли уже в середині минулого століття. Усні сказання, сучасні замітки,
чутки, говорив М.Добролюбов у 1855 р., — «це саме життя з його хвилю­
ваннями, стражданнями, насолодами, розчаруваннями, пристрастями —- у
всій своїй красі та істині. Тиждень цього життя навчить нас більше, ніж
сім томів мертвої статистики. Десяток живих сучасних рис пояснять
історику цілий період набагато краще, ніж двадцятилітні пошуки в
архівній пилюці, де він знайде тільки блискучі реляції про темні справи,
котрі не викопувались, та наслідки, в яких неможливо відшукати причи­
ни… Чим більше послухаємо ми таких відвертих міркувань, оповідань,
окремих думок і вражень, тим ясніший нам буде дух народу, тим зрозум-
ілішими будуть його прагнення, його почуття, тим повніше й відчутніше
постане перед нами картина народного життя» [1 ].
У цьому висловлюванні М. Добролюбова відбито специфіку опов­
ідань, їхню тематичну і жанрово-стильову строкатість, багатоманітність
форм, скороминучість побутування. Тому і вживає критик на їх означен­
ня, крім терміна «оповідання», шс ряд визначень (не завжди синонімів),
кожне з яких характеризує певну ознаку даного різновиду творчості
народу: «звістки», «плітки», «думки, задачі й рішення», «відверті мірку­
вання», «окремі думки і враження», «ефемерні розмови», «питання й
відповіді, словом — чутки, усні сказання й сучасні замітки».
Записів образних оповідей про різноманітні події із сьогочасного
життя народу, здебільшого від імені першої особи учасника або оче­
видця цих подій, нагромаджено чимало, однак більшість з них збері­
гається у рукописних фондах, архівах, у приватних колекціях, а публі­
кації стали бібліографічною рідкістю й недоступні широкому колу читачів.
298
Поетика фольклорних жанрів
Лише останнім часом маємо зрушення і в цьому плані: побачили світ
численні записи спогадів про більшовицькі злочини в Україні 1919-
1921 років, про голодомор 1932-33 рр., про героїчну боротьбу з німець­
ким фашизмом та комуно-фашизмом на українській землі в 40-50-х ро­
ках XX ст., спогади в’язнів радянського ГУЛАГу тощо.[1а]
Уже в «Повісті временних літ», цій видатній пам’ятці літописання
періоду Київської Русі, зустрічаємо оповіді, котрі «потрапляють до літо­
пису майже безпосередньо від своїх творців, — зазначає Д.Лихачов. —
Герой оповіді поки що сам оповідач. Так трапляється у багатьох випад­
ках в XI столітті» [2]. І не тільки в XI ст. Спогади, оповіді очевидців
дійшли до нас з давніх часів у записах мандрівників, в актах, судових
протоколах та інших документах — як оповіді про різноманітні суспільні
події, побутові драматичні конфлікти, незвичайні пригоди, переважно го­
строго соціального спрямування з життя чи то самих оповідачів, чи
їхніх знайомих [3].
Вітчизняне народознавство звернулося до усних оповідань понад
півтора століття тому — спочатку як до джерела пізнання світогляду
народу, його історії, мови, звичаїв, як до сировини для літератури, а з
середини XIX ст. —і як до явища художньої творчості. Ці основні на­
прями виявлення інтересу до народної белетристики зі зростанням фоль­
клористичного аспекту були визначальними у науці XIX ст.: народні
оповідання записували етнографи, фольклористи, історики, мовознавці,
письменники, вчителі. Все ж упродовж усього періоду розвитку фольк­
лористики як науки відчувається певна доля ігнорування цього виду
усної творчості народу, незважаючи на його широке побутування, вели­
ку питому вагу в духовному житті трудящих мас. Це дало підстави І.
Франкові сказати 1906 р.: «Наші етнографи (фольклористи. — С. М.),
що повинні б були найближче підійти до сеї теми, не дали нам досі
майже нічого для неї. Вони полювали на пісні, казки, вірування, легенди,
і їм ніколи було прислухатися до тих широких, невимушених і на око
безпрограмових розмов селянських, у яких мов у калейдоскопі перели­
ваються їх щоденні, не раз на око сірі та нецікаві справи» [4].Чи не
єдиним винятком дослідник вважає «Записки о Южной Руси», де упо­
рядник «дав нам не лише купу цікавого етнографічного матеріалу, але
надто дав інтересну пробу передати той матеріал, овіяний тим самим
теплом селянського родинного життя, що кладе свою нестерту печать на
колориті й формі самого того матеріалу» [5].
Народні оповідання не були предметом спеціальної уваги Кулі-
ша-фольклориста. Вони потрапили до його записників, а згодом і до
збірників як результат емпіричного фіксування всього, що становило
цінність, на думку збирача, історичну, етнографічну, мовознавчу, поетичну,
що давало невичерпну інформацію про життя народу, його світогляд,
моральні норми. Найцікавіші, поетично довершені зразки зафіксовані
299 Степан Мишанич
П.Кулішем та Л.Жсмчужниковим як супутні матеріали до характерис­
тики життя й творчості «українських рапсодів» — кобзарів [6]. Лише
частина записаних та виданих оповідань є наслідком цілеспрямованих
пошуків. У них відбито недавні історичні події, цікаві сцени народного
побуту. Проте в доборі самого матеріалу позначилися консервативні
погляди П.Куліша на народ як на темну масу, здатну на руйнування,
розбій (див. оповідання про гайдамаччину).
Щодо систематизації народної прози у тогочасних виданнях, то
воіта залежала від завдань, які ставили перед собою упорядники. Так,
збірник «Украинские народнме предания» 1847 р. П.Куліша був упоряд­
кований за тематичним принципом, а «Записки о Южиой Руси» — за
хронологією записів та за репертуарами носіїв народної творчості.
Народні оповідання зрідка потрапляють на сторінки періодичних
видань: журналу «Основа», «Чсрниговских губернских ведомостей», «Во-
ронежекого листка», львівських «Псдсли» та «Бсссдьі», буковинської
«Зорі» та ін. У 70-х роках XIX ст. розробляються наукові засади зби­
рання й дослідження народних нарративів, усні оповідання стають пред­
метом уваги таких збирачів, як Іван і Панас Рудчснки, І.Манжура, Я.Но-
вицький, А.Диміпський, М.Білозсрський, В.Мснчиць, П.Мартинович,
П.Чубинський та ін. Однак до фундаментальних збірників народної про­
зи того часу, зокрема І.Рудчснка, П.Чубинського, Б.Грінчснка, народні
оповідання потрапляли спорадично і вміщувалися поряд, а іноді й упе­
реміж з побутовими казками, легендами, переказами й анекдотами.
Тогочасні рукописні зібрання фольклорної прози, зокрема М.Біло-
зерського, А.Димінського, І.Манжури, ІІ.Мартиповича, а згодом В.Гнатюка,
М.Зубрицького, В.Кравченка, Д.Яворницького, А.Кримського та інших зби­
рачів, засвідчують, що народні оповідання, особливо зразки соціального
звучання, побутували набагато активніше, тііж це відбито в публікаціях.
Першу спробу наукової класифікації народної нсказкової прози
здійснив 1876 р. М.Драгомапов у збірнику «Малорусские народнме пре­
дания и рассказьі». З великої кількості прозових творів, нагромаджених в
архіві Півдсшго-Західного відділу Російського географічного товариства
у Києві (1873 1876 рр.) та взятих з окремих приватних колекцій (І.Но-
вицького, А.Димінського, М.Мурашка, В.Менчиця, С.Руданського та ін.),
дослідник відібрав кращі зразки, згрупував їх у тринадцяти відділах «по
їх відношенню до народного життя і природного розподілу сторін цього
життя і народного світогляду» [7]. Компаративістські тенденції М.Драго-
манова в оцінці генезису народної оповідальної творчості не вплинули на
систематизацію цих матеріалів, в основу якої він бере «відбиття народного
життя, минулого й теперппнього, в пам’ятках народного слова» [8].
Фольклорну тірозу М.Драгоманов поділяє на три великі групи:
а) «матеріали народної науки, знань і понять, хоча б іноді й виражених у
художній напівфантастичній формі» [9]; б) «народне мистецтво з метою
300
Поетика фольклорних жанрів
суто естетичною», тобто казковий матеріал [10], та в) проміжна група —
билини (історичні перекази і легенди, що стоять ближче до мистецтва
слова) і перекази про місцевості, які однаковою мірою поєднують у собі
особливості першої й другої груп. Усередині цих груп матеріал дробиться
за темами і персонажами, тобто за об’єктом зображення. Народні опові­
дання у вузькому розумінні слова М.Драгомановим не виділені окремо і
вміщені в першій і третій групах, найбільше у розділах «про церковні
особи та з’яви», «про появи життя родинного і суспільного».
Класифікація М.Драгоманова була для свого часу значним кроком
уперед у питанні наукового осмислення, опрацювання та видання народної
тірози в порівнянні з попередніми систематизаціями. На неї орієнтувалися
збирачі та упорядники народної творчості в наступні десятиріччя, нею
користувалися фольклористи і в кіці XIX — на початку XX ст. [11].
У 90-х роках XIX — на початку XX ст. виходить ряд збірників, у
яких усні оповідання подані упереміж з іншими видами народної твор­
чості й підпорядковані висвітленню якоїсь проблеми: побуту, звичаїв,
вірувань, історичних поглядів народу тощо [12]. Окремо стоять мовоз­
навчі збірники цього періоду. Фольклорний матеріал у них, у тому числі
й народні оповідання, є ілюстрацією до характеристики говірки тієї чи
іншої місцевості [13]. Народні оповідання усе частіше потрапляють на
сторінки збірників фольклорної прози, періодичних видань [14].
Найповніша в українській дожовтневій фольклористиці науково
обґрунтована класифікація народної оповідальної творчості розроблена
І.Франком та В.Гнатюком. В її основу покладено літературні форми, за
якими в усній народній прозі виділяються: казки, новели, фацеції, анекдо­
ти, оповідання міфічні, оповідання про особи, про події та місцевості істо­
ричні, байки звірячі (казки про тварин. — С.М.), притчі й апологи [15].
І.Фрапко розмежовує анекдоти і фацеції (гумористичні оповідан­
ня новелістичного плану), які він у свій час ототожнював, пропонує
детальну систематизацію народних переказів. Правда, межі цього виду
народної творчості вчений розширює за рахунок спогадів, автобіографі­
чних оповідей, тобто творів «про життя теперішніх селян, про різні не­
звичайні пригоди, подорожі, процеси, конфлікти з властями і т. ін.» [16].
Вони не є власне переказами і належать до народних оповідань у вузь­
кому розумінні слова.
Народні оповідання стають об’єктом вивчення, записування, при­
вертають увагу фольклористів в основному з метою пізнання світогля­
ду народу та як матеріал для дослідження певних суспільних і побуто­
вих явищ тощо. Залежно від того, наскільки віддалилося явище в часі,
залежно від уяви, світобачення оповідача, від стилю його оповіді чи
розповіді фольклористика одержувала в своє розпорядження чи то ле­
генди й перекази, чи соціально-побутові оповідання й новели. Так, поста­
вивши собі за мету зібрати широкий фольклорний матеріал про оприш-
301 Степан Мишанич
ківство (соціальне явище, яке фактично на той час уже занепадало),
В.Гнатюк видав унікальну збірку, основу якої складають легенди і пере­
кази про опришків [17]. У зібранні оповідань про тютюнарів — явище
іде свіже і живе на час запису — подано майже виключно усні оповідан­
ня, хоча й не всі однакової художньої цінності [18].
Таким чином, українська фольклористика XIX — поч. XX ст. збага­
тила вітчизняне народознавство цінними записами усних оповідань, а в
теоретичному плані цікавими спостереженнями та спробою наукової
класифікації неказкової прози, акцентувала увагу збирачів на необхід­
ності вивчення цього різновиду народної творчості. Оскільки усні опо­
відання споріднені за формою і стилем, а нерідко і за об’єктом зображен­
ня з легендами, переказами, анекдотами, соціально-побутовими казками,
то й вміщувались вони в друкованих джерелах упереміж із цими жан­
рами народної творчості.
Українська наука 20-х рр. не могла пройти повз названі процеси у
творчому житті народу, тим більше, що саме особисті спогади якнайкра­
ще відбивали ставлення народу до тогочасних суспільних зрушень. Уже
в першій книзі «Етнографічного вісника», органу Етнографічної комісії
Української Академії наук, вміщено типовий зразок народного оповідан­
ня- спогад селянина «проте, як він права добивався у денікінців» [19].
У другій книзі цього ж періодичного видання подано добірку оповідань
про період українсько-російської війни в Україні й зроблено спробу їх
теоретичного осмислення [20|.
Враховуючи досвід вітчизняної фольклористики XIX ст. та спи­
раючись на активне вивчення новотворів, молода українська наука класи-
фікувала народні оповідання за різновидами: спогади, новели та фа­
бульні оповідання 121]. Останні два різновиди вважалися найбільш
стійкими і за жанрово-стильовими ознаками ставилися поряд із традиц­
ійними фольклорними жанрами — казками і легендами. Спогади ра­
дянські фольклористи зараховували до периферії фольклору і розгля­
дали поза усталеними жанрами народної творчості, вважаючи їх, однак,
важливими історичними документами.
Тексти усних оповідань друкуються на сторінках мовознавчих
праць [22], регіональних фольклорно-етнографічних збірників та інших
видань [23]. Публікації яскравих з художнього боку зразків українських
народних оповідань зустрічаємо у тогочасних всесоюзних фольклорних
виданнях \2Ц. Однак більшість записів 20 — 30-х років залишались у
рукописних фондах.
Починаючи з середини 30-х років майже в усіх посібниках та
підручниках з фольклору певна увага приділяється усним оповіданням
здебільшого у розділі про новітній період. Ідеологічна установка для
радянської фольклористики — акцентувати увагу на записах фольклору,
що відбиває зміни в народному світогляді, — обумовила увагу фолькло-
302
Поетика фольклорних жанрів
ристів до запису спогадів про «революційні» події, події «громадянської»
війни, про зачатки «світлого майбутнього», що посилено інспірувалися
більшовицькою ідеологічною машиною. Нелегко було народові розібрати­
ся в тих складних суспільних подіях, що з самого початку йшли врозріз
із більшовицькими гаслами про волю, рівність, братерство. Бо лише в 30-
х роках, коли селянина зачепили за «живе», відібравши у нього землю,
засоби до існування, він зрозумів ціну більшовицьких гасел і починає
замислюватись над своїм рабсько-колгоспним існуванням. В усній твор­
чості народ активно відгукується на ці події і створює силу-силенну
антирадянських фольклорних зразків — від «Думи про голод», створеної
Є.Мовчаном, — до численних антирадянських анекдотів. Зрозуміло, що
основним видом тогочасної усної творчості були спогади-оповідання про
безчинства білогвардійців, на зміну яким прийшли більшовики. Радянська
система стежила за найменшими проявами народного невдоволення і жор­
стоко розправлялася із опозиціонерами. На фольклорні зразки, що відби­
вали ставлення народу до авторитарного режиму, було накладене табу, а
їх носіїв чекали ГУЛАГівські табори, тюрми, розстріли.
Щоб якоюсь мірою впливати на непідконтрольний процес народ­
ної творчості, система запроваджує паралельну культуру, в тому числі й
у народній творчості, розпочавши заганяти найактивніших селян, робіт­
ників, службовців в систему художньої самодіяльності. Строго регла­
ментовану творчість колективів художньої самодіяльності із її примітив­
ними одами і панегіриками партії та її вождями стали кваліфікувати
як вияв народного мистецтва
Фольклорні експедиції зорієнтовані на записування «творчості»
тих, хто поставив народ на коліна, хто свідомо, чи неусвідомлено, піддав­
шись на більшовицькі гасла, боровся за встановлення більшовицької дик­
татури у світовому масштабі. Записи спогадів учасників «жовтневої
революції», «громадянської» війни (хоча відомо, що ніякої жовтневої
революції та громадянської війни в Україні не було) стали визначати
результативність роботи фольклористів. Ці записи стають невід’ємною
частиною змісту фольклорних збірників, періодики, зокрема тематичних
підбірок фольклору радянського періоду. Систематично публікуються
народні оповідання у збірниках повоєнного часу [25].
Слід зауважити, що багато фольклористів керувалися обов’язко­
вою методологічною установкою — фіксувати все, що активно побутує в
даний час на селі, в місті, тобто здійснювали об’єктивний зріз народного
репертуару, зрозуміло, вилучаючи із записників твори явно антирадянсь-
кого характеру. Та й у народі швидко зрозуміли, що висловлювати не­
вдоволення системою, хай у напівжартівливій пісенній формі, чи у формі
анекдотів — це наражати себе на небезпеку, на репресії. Цінні фольклорні
матеріали, що відбивали зміни народного світогляду, ставлення народу
до цих змін, залишалися у приватних колекціях, в архівах.
303 Степан Мишаїтч
Нагромадження великого фактичного матеріалу класичною та нові­
тньою фольклористикою, спостереження авторитетних учених, широке вив­
чення оповідальних жанрів у живому їх побутуванні в сучасних умовах,
ознайомлення з художньою літературою, яка щедро черпала сюжети, теми,
стиль народних оповідань, — усе це дає підстави говорити про даний
різновид народної творчості як про один із найпродуктивніших.
Принципи систематизації та видання усних оповідань диктує спе­
цифіка самого матеріалу. По-перше, усні оповідання в українському фоль­
клорі не менш традиційні, ніж «класичні» наративні жанри, вони побуту­
вали і побутують паралельно з казками, легендами, переказами, притчами,
анекдотами, взаємодіючи з ними на всіх етапах свого розвитку. По-
друге, за своєю специфікою усне оповідання пов’язане з певними конк­
ретними подіями, фактами, людьми, і кожний текст більшою мірою, ніж у
переказах і легендах, прикріплений до цих реалій. Більшою мірою, ніж
творам інших прозових жанрів, усним оповіданням притаманна імпрові­
заційність; ступінь узагальнення, вирізнений суттєвого, типового, художній
рівень загалом залежить у них від багатьох факторів, зокрема від місце­
вої традиції, середовища та обставин, в яких ведеться оповідь, від май­
стерності, художнього та загальноестетичното рівня оповідача, від того,
наскільки оповідач виражає колективні уявлення про факт, подію, що
лежить в основі оповіді.
Від переказів — найближчого до оповідань різновиду народної
творчості — останні відрізняються насамперед просторово-часовою дис­
танцією: це розповідь про сьогоднішні події та події недавнього минуло­
го, учасником, очевидцем яких здебільшого був чи міг бути сам опові­
дач. Звідси особлива докладність та емоційність викладу матеріалу,
яка спричиняється не лише тим, що подія живе в пам’яті оповідача, що
розповідь зберігає послідовність основних етапів цієї події, але й тим, що
вона -«контролюється» слухачами, які мають певне уявлення про предмет
оповіді і які могли бути разом З оповідачем учасниками, свідками події
або чути про неї від інших очевидців. У способі та формі відтворення
навколишньої дійсності в усних оповіданнях більшою мірою, ніж у ле­
гендах і переказах, відчувається позиція оповідача щодо зображуваних
подій; тут наочно спостерігаємо своєрідність епічного ракурсу, точку
зору оповідача на об’єкт зображення.
Спільною рисою усних оповідань, топонімічних і побутових легенд,
переказів та пісень-новотворів розповідного характеру є те, що вони
поширюються у межах, до яких дійшов резонанс події. Якщо ж опові­
дання «відкріплюються» від місця події, від конкретних історичних ре­
алій, набувають самостійності, то вони зазнають трансформації па мор­
фологічному рівні і переходять у більш-менш визначений фольклорний
жанр із яскраво вираженою естетичною функцією: в анекдот, побутову
казку, переказ, притчу. Ця обставина викликала певну складність щодо
304
Поетика фольклорних жанрін
жанрової атрибуції ряду текстів, які на час запису були на межі опові­
дань і анекдотів, притч, побутових казок, переказів.
Специфіка матеріалу — перевага тієї чи іншої функції — суто
інформативної, чи розважальної, комунікативної — відбилася на методиці
переведення оповідань на письмо: часто фольклористи записували фа­
булу, сюжет оповідання з пам’яті, не дотримуючись вимог фіксації фоль­
клорного твору в його «недоторканому» вигляді. Тому на багатьох мате­
ріалах помітно «руку» записувача, спробу «поліпшити» форму оповідання,
а то й «літературно» викласти, цікавий сюжет Однак не у всіх випадках
це оговорено записувачами. Слід зауважити, що подібних записів нагро­
маджено дуже багато, починаючи з середини XIX ст. і до нашого часу.
Виходячи із слів П.Богатирьова про тс, що мова фольклору — цс
діалект у його естетичній функції [26], можна стверджувати, що мова
усних оповідань — цс діалект у його безпосередньому живому звучанні.
Однак при записах усних оповідань далеко не в усіх випадках збережено
однаковою мірою ці особливості. Деякі записувачі не були підготовлені
до точної фіксації усіх мовних особливостей того чи іншого оповідача,
інші нівелювали діалектичні риси свідомо, щоб полегшити сприйняття
художніх текстів сучасним читачам. Лише мовознавці та фольклористи,
які вивчали усну творчість на межі фольклору та мовознавства, намагали­
ся максимально зберегти найтоштті нюанси живого мовлення.
Діячі культури XIX — поч. XX ст. розглядали усні оповідання
насамперед як джерело літературної творчості, першокласний матеріал
до вивчення народної психології, історії, мови, відзначаючи водночас
відбиття в них творчих потенцій трудового народу. І.Срсзнєвський,
П.Куліш, Л.Жсмчужніков, М.Драгоманов, І.Нсчуй-Левицький, не кажучи
вже про І.Франка, В.Гнатюка, підкреслювали саме творчий характер
народних оповідань, визначали їх як «оповідання, записані зі слів старо­
жилів, або людей, обдарованих природною красою і силою слова» [27], як
«особисті признання, оповідання й думки, котрі, проте, відзначаються пев­
ною типовістю фактів, душевних порухів і висновків» [281, як «живі
оповідання, зачерпнуті його (оповідача. — С. М.^кмітливою допитливою
творчістю просто з плинучого життя» [291, як «мальовничі образки
сільського життя-буття» І ЗО].
У більшості випадків фольклористика користувалася народною
термінологією на означення оповідань: «бесіди», «розказки», «оповідки»,
«оповіді», «історії», «притчі», «бувальщини» та ін. В актових книгах XVIII
ст. зустрічаємо також термін «сказка» як синонім розповідей побутово­
го характеру [31 ]. І Іротс за давністю та сталістю вживання найпоширені­
шим у народному побуті є термін «оповідання» [32].
Фольклористика XIX ст. вкладала широкий зміст у поняття «опо­
відання». Цим терміном позначалась не тільки вся нсказкова проза, а й
соціально-побутові та новелістичні казки, а часом все, що оповідалося чи
305 Степан Мишанич
розповідалося, тобто фольклорна проза загалом. Вдосконалення наукової
класифікації, проникнення в глибинні процеси художньої творчості на­
роду на основі наукових підходів до народної творчості, народознавства
загалом, привело до чіткішого розмежування різновидів казки та неказ-
кової прози. Крім легенд і переказів, до останньої зараховуються і влас­
не оповідання. У 20-х роках, на початку становлення новітньої науки
про народну творчість, до усних оповідань відносили тільки фабльо і
новели (за сучасною класифікацією — новелістичні казки), тобто фольк­
лорні твори, відкріплені від конкретних реалій. Згодом поняття «опові­
дання» розширюється за рахунок спогадів або так званих оповідей, чи
меморатів, за міжнародною термінологією [33]. Термінологічний різнобій
не переборений і нині, однак термін «оповідання» стає все більш стабіль­
ним як в українській, так і в зарубіжній фольклористиці на означення
одного з найпродуктивніших жанрів усної творчості народу.
В українському та сучасному зарубіжному народознавстві визначи­
лися два напрями дослідження народних оповідань. Найбільше число при­
хильників здобув фольклористичний напрям. Такі збирачі й дослідники
фольклору, як М Левченко, А.Кримський, II.Попов, 1.Кравченко, Г.Сухоб-
рус, Ю.Соколов, С.Мірср, В.Боровик, Л.Еліасов, В.Гусєв, Л.Домановський,
О.Гончарова, Н.Комовська, І.Ярневськийтаінші, розглядають усні опові­
дання у системі жанрів фольклорної прози із своєю специфікою відобра­
ження. Досить повне теоретичне обґрунтування фольклорності усних опо­
відань зустрічаємо в «Естетиці фольклору» В.Гусєва та працях Л.Еліасова,
І.Ярневського, О.Гончарової [34]. Одним із продуктивних видів усної
творчості народу в сучасних умовах вважають народні оповідання і за­
рубіжні вчені, зокрема Цв.Романська, Ст.Стойкова, К.Динчев, Я.Єх, А.Мс-
ліхерчик, Д.Зечевич, Я.Міхалек, В.Гашпариковатаін.
Простежується цікава закономірність: усі фольклористи, письмен­
ники, які вивчали усні оповідання, спираючись на особисті польові спос­
тереження, а не тільки на друковані джерела, беззастережно відносять
цей різновид творчості народу до фольклору. Тут діє переконливість
наочного спостереження, яке засвідчувало, що на практиці у безпосеред­
ньому невимушеному побутуванні естетична дія усних оповідань не по­
ступається естетиці «чистих» фольклорних жанрів — казці, анекдоту. А
в окремих випадках, як стверджує М.Горький, особистий спогад з недав­
нього минулого зачіпає естетичні почуття слухачів глибше, ніж будь-яка
«страшна казка» [35].
У багатоголосому хорі загального визнання фольклорності усних
оповідань дисонансом прозвучали голоси скептиків із запереченням
художньої природи даного виду народної творчості. Будуючи свою кон­
цепцію на основі не завжди вдалих публікованих зразків, розглядаючи
усні оповідання з боку їх літературної форми поза специфікою побуту­
вання, Л.Ємельянов робить категоричний висновок про тс, ідо усні опов-
306
Поетика фольклорних жанрів
ідання є не що інше, як «продукт більш-менш осмисленої роботи людсь­
кого мовлення», і віднесення цього «продукту» в розряд не те що фоль­
клору, але й творчості народу є методологічною помилкою [36]. А звідси
й сумніви в доцільності вивчення та публікації усних оповідань. «Фор­
мою їх використання в науці цілком могло б бути архівне зберіган­
ня», — констатує вчений [37].
Ще чіткіше подібний погляд на природу народних оповідань просте­
жується в С.Азбслєва [38]. Розрізняючи в усній творчості народу «чис­
тий» фольклор, суть якого складає художня ідея та все інше, підпорядкова­
не завданням передачі практичних знань, дослідник відстоює непорушність
традиційної жанрової схеми оповідальних жанрів. Так звані оповідання,
особисті спогади «не можуть бути віднесені до фольклору, — на його
думку,— оскільки не становлять фактів суспільної свідомості» [391.
У процесі відомої дискусії 50 — 60-х років викристалізувався так
званий соціологічний (етнографічний) аспект досліджень, який за ре­
зультатами вивчення художньої природи усних оповідань часто йде
паралельно з фольклористичним. Специфіка матеріалу: відбиття сього­
часного життя, мінливість і структурна розімкненість оповідань, широке
використання традиційних зображальних засобів і форм побутового мов­
лення усе цс визначає завдання, характер і методи вивчення цього
виду народної творчості у зв’язку з усним мовленням, побутом, системою
фольклорних жанрів певного осередку. Принципово важливі моменти
випливають із положень про безперервність естетичної діяльності люди­
ни, яка виявляється в усіх сферах у теоретичній, практично-духовній,
у мистецтві, в тому числі й у звичайному побутовому мовленні. Основа
сучасної методики дослідження фольклорних явищ у всій їх складності,
взаємообумовленості з реальним життям, говорить К.Чистов, — цс на­
самперед з’ясування дійсного стану справ, складності реальних зв’язків
фольклору, побуту, обряду й інших форм різноманітної людської діяль­
ності, прагнення зрозуміти живі закономірності побутування фольклору,
а не вивчати його тільки за текстами, опублікованими в книгах [40].
Такий підхід дозволяв з’ясувати місце усних оповідань у фольклорно­
му репертуарі даного осередку, питому вагу їх у системі фольклорної
прози, специфіку художнього відображення навколишньої природи.
Значних успіхів досягли зарубіжні представники соціологічного
напряму вивчення фольклору, в основному чехословацькі дослідники
(А.Мсліхсрчик, Г.Соколова, Л.Поурова, В.Гашпарикова), які розглядають
усні оповідання як джерело всебічної характеристики певних соціаль­
них верств — їх ідеології, психології, історії, побуту і творчості. Усна
творчість типових у даному районі населених пунктів вивчається в її
конкретному живому побутуванні, у взаємозв’язках з іншими видами
духовного життя — літературою, радіо, телебаченням тощо- Такий підхід,
коли фольклор досліджується у контексті матеріального і духовного
307 Степан Мишанич
життя, створює передумови до успішного розв’язання важливих про­
блем фолькло-ристики, зокрема взаємин оповідача й колективу, діалек­
тичного співвідношення одиничного й загального, змін, яких сьогодні
зазнає фольклорна проза та народна творчість загалом, дозволяє чіткіше
вирізнити творче начало в такому полі функціональному жанрі народної
прози, як усні оповідання.
Дискусія про те, чи вивчати усні оповідання як явище фольклору,
чи обмежитися їх архівним зберіганням, оскільки це не що інше, як
«продукт більш-менш осмисленої роботи людського мислення», на нашу
думку, набрала дещо схоластичного спрямування. Адже відомо, що «про­
блема» усних оповідань виникла у час, коли їм намагалися надати ста­
тус провідного жанру сучасного фольклору, жанру нового, покликаного
замінити усе «старе», «віджилс», та у зв’язку з прагненням теоретичної
фольклористики до чіткої класифікації нагромадженого матеріалу. Зро­
зуміло, що усні оповідання не могли потрапити до «чистого» фолькло­
ру, оскільки не володіють деякими ознаками фольклорності — анонім­
ністю, тривалістю побутування, структурною стабільністю, частково
колективністю творення тощо. Але ж це їх не «вина», а характерні ознаки,
які аж ніяк не применшують цінності цього різновиду усної творчості,
що широко послуговується художньою палітрою фольклорної прози і з
свого боку, доповнює останню властивими саме йому засобами зобра­
ження [411. Отже, спорідненість усних оповідань із фольклорною прозою
очевидна і безперечна. Виокремлюючи усні оповідання в автономний
фольклорний жанр, В.Гусєв наголошує на їх своєрідності в художньому
відображенні дійсності. Жанр усного оповідання, говорить вчений, об­
‘єднує художні повістування про сучасні (в широкому розумінні цього
слова — повістування, що не стали історичним минулим, що не успадко­
вані від минулих поколінь) вірогідні події, які за допомогою уяви опов­
ідача, елементів художнього вимислу і домислу набули відносно стабіл­
ізованої художньої форми билиць, новел, спогадів, очерків (де поезія
факту переважає над поезією вимислу) |42|.
Було б помилкою зараховувати усі без винятку оповіді до усної
творчості народу і розглядати їх у системі фольклорної прози. У тако­
му випадку проблему справді можна звести до абсурду і не мати змоги
вибратися із глухого кута. У побутовому мовленні при більш-менш
тривалому спілкуванні ми фактично оповідаємо: висловлюємось корот­
кими сюжетними повідомленнями, спогадами, аналогіями тощо. Такі форми
спілкування мають насамперед інформативний характер; елементи твор­
чості у руслі традиційної фольклорної прози простежуються у них не
завжди виразно, а якщо вони й є, то підпорядковані іншій функції. У
той же час ми не раз стикаємось із співбесідниками, котрі володіють
образним баченням, умінням експресивно виразити своє ставлення до
предмета бесіди й змусити слухача до співпереживання. У таких опові-
308
Поетика фольклорних жанрів
дачів, за влучним висловом І.Франка, «слова пливуть, як медова річка», а
інформація у їхніх оповіданнях співіснує з естетичною функтгією чи й
підпорядкована останній.
Саме від таких «тямущих оповідачів» у першу чергу записували
усні оповідання фольклористи минулого (П.Куліш, А.Димінський, І.Фран-
ко, В.Кравченко, Д.Яворницький, А.Кримський та ін.), не проводячи чіткої
межі між фольклорною прозою та особистими спогадами інформаторів.
Про диференціацію усних оповідей з погляду їх художності в спогадах
сучасників, навіть в оповіданнях про виняткові випадки великої сусп­
ільної ваги, говорять і сучасні дослідники [43].
Усні оповідання становлять органічний сплав досить різноманіт­
них за своєю природою явищ. Для того щоб аналізувати ці явища, немож­
ливо зупинитися на характеристиці однієї якоїсь їх сторони, якості. Не­
обхідна певна послідовність розгляду всіх сторін предмета. До якого
титту чи розряду явищ у загальній структурі усної творчості відносить­
ся той феномен, який одержав назву усного оповідання?
Для появи оповідань не потрібні спеціальні умови. Досить лише
зібратися певному гурту людей, серед яких завжди знайдеться хтось,
хто захоче поділитися спогадами з присутніми, розповісти про цікаву
повчальну подію чи з власного життя, чи з життя свого оточення. Кож­
ному, хто був свідком чи учасником таких бесід, доводилося не раз
захоплюватись окремими талановитими оповідачами, усвідомлювати й
відчувати естетичну та пізнавальну цінність того, про що вони розпові­
дають. Осмислення талановитими оповідачами баченого й пережитого,
вирізнення із життєвого потоку найхарактерніших подій і фактів пере­
водять усні оповідання-спогади у розряд явині суспільної свідомості й
ідеології, що більш чи ментп повно відбивають життя, світогляд, психоло­
гію колективу, ширше — народу, в яких тією чи іншою мірою реалізоване
художнє мислення в руслі фольклорної традиції. Саме ці риси усних
оповідей у поєднанні з традиційно-образною манерою їх ведення відзна­
чали М.Добролюбов, Т.Шевченко, М.Драгоманов, О.Потебня, І.Франко,
І.Нсчуй-Лсвицький, А.Кримський, Д.Яворницький та ін.
У питанні класифікації, як і жанрової дефініції оповідань, зустрі­
чаємо розбіжності, зумовлені розмаїтістю жанрових критеріїв, принципів,
покладених в основу їх жанрового атрибутування, і, головне — специф­
ікою самого матеріалу. Цілком слушним у цьому плані є зауваження
А.Лазарєва (зроблене ним на основі аналізу фольклору Уральського
регіону) про те, що у системі прозових жанрів панує плутанина, що
фольклористи ніяк не можуть навести лад у своєму «господарстві»,
розмістити «товар» по полицях у фольклорній «коморі». «Наприклад, —
зауважує дослідник, — де зберігаються оповідання («сказьі») і що це
такс — ніхто не знає із комірників, а письменники звідкілясь їх «тяга­
ють» тихенько» [44].
309 Степан Мишанич
Оскільки у фольклористиці тривалий час панувала думка, нібито
місцем побутування оповідань є насамперед робітниче середовище, най­
частіше — шахти і рудники, то це наклало відбиток і на класифікацію.
Так, В.Чичеров розглядає усні оповідання в єдиному потоці всієї неказ-
кової прози і розподіляє їх на такі групи: а) сімейні перекази про
робітник!в-переселенців і початок роботи па рудниках, заводах та фаб­
риках; б) перекази і легенди про заводчиків, їхнє оточення, заводську
адміністрацію; в) оповідання як легендарного, так і реалістичного типу
про соціальний протест і помсту заводчикам; г) оповідання і легенди
про багатства землі й чудесні сили, що оберігають ці багатства, тощо [45].
Як бачимо, мова йде не стільки про оповідання, а про нсказкову прозу
загалом.
В.Гусєв в основу класифікації неказкової прози кладе жанрово-
стильові ознаки і поділяє усні оповідання на такі різновиди: а) фантас­
тичні оповідання (бувальщини, гірницькі чарівні оповіді); б) оповідан-
ня-билиці, або усні новели; в) оновідання-нариси, в яких поезія факту
переважає над поезією вимислу; г) чутки й поголоски 146].
Аналогічні погляди на усні оповідання та їх класифікацію доміну­
ють і в українській фольклористиці |47|.
Досить повну, науково обгрунтовану систематизацію фольклорної
прози запропонував 1974 р. на Всесоюзній конференції у Мінську, К.Чи-
стов [481. Як «більш надійні й об’єктивні критерії» диферентиації неказ­
кової прози він висуває такі:
а) ознака часу — давній, менш давній, теперішній;
б) ознака локальної ирикріпленості чи неприкріпленості;
в) наявність чи відсутність надприродних персонажів;
г) відношення оповідача до подій, що лежать в основі твору [49].
Класифікація К.Чистова є своєрідним підсумком багаторічних
досліджень, дискусій, узагальненням досвіду ряду вчених, у тому числі й
зарубіжних, спроектованим на російський матеріал, оскільки, як зауважує
дослідник, через нестачу науково надійних польових записів, недостатню
кількість давніх записів легенд, переказів, билиць і оповідань російський
матеріал не може бути зразком, на якому слід будувати систему класи­
фікації прозових жанрів [50].
Спираючись на систему диференціації неказкової прози, здійснену
К.Чистовим, можна відносно просто вичленувати із цього великого пла­
ста народної оповідальної творчості легенди, з одного боку (насамперед
завдяки великій питомій вазі в них елементів фантастики), та спогади,
або меморати (за міжнародною термінологією), — з другого. Перекази
та оповідання-фабулати не завжди розрізняються з достатньою послідов­
ністю. Розмитість, нечіткість структурних ознак і разом з тим стильова
спорідненість цього багатого пласта в усіх його жанрових різновидах
значною мірою переборюються при умові, якщо виводити диференціацію
310
Поетика фольклорних жанрів
із способів розповіді чи оповіді, які характеризуються епічним ракур­
сом та епічною дистанцією.
Епічний ракурс визначає відношення суб’єкта (оповідача чи роз­
повідача) до об’єкта зображення. Тобто це кут, під яким оповідач зобра­
жує події. Епічна дистанція — цс просторова і часова віддаленість про­
цесу розповіді від тих подій, що лежать в основі фабули. Можна вирізнити
три основні форми вияву епічного ракурсу та епічної дистанції:
а) Суб’єкт знаходиться на зовнішній щодо зображуваного позиції.
Це означає, що суб’єкт нічим не виявляє своєї участі в зображуваному, не
називає себе, перебуває поза зображуваним. Художній світ живе незалеж­
ним від творця життям. Манера розповіді об’єктивна: автор не виражає
свого ставлення до зображуваного, тобто авторська емоційність, експресія
відсутня; тональність спокійна, відсторонена; розповідь іде в третій особі.
Розповідач виступає літописцем, істориком, який розповідає про щось почу­
те (у сучасних умовах може бути й вичитане). Йдеться про минулі події,
коли між моментом розповіді й часом події наявний значний часовий
інтервал. Просторово-часовий план — загальний або середній, деталізація
незначна, описів мало і вони узагальнені, розповідний час стягнений.
б) Суб’єкт знаходиться на внутрішній щодо зображуваного,
але зовнішній щодо інших персонажів розповіді позиції. Це означає,
що народний оповідач виступав спостерігачем, свідком (репортером, ко­
ментатором) тих подій, які розгортаються у нього на очах, однак в яких
безпосередньої участі він не бере. Розповідач уже означений як особа,
тобто може називати себе «я» чи мати ім’я, проте основний зміст його
розповіді історія інших людей. Він не може розкрити думки, пережи­
вання інших персонажів зсередини, не може дати психологічної моти­
вації їх вчинків, оскільки він — спостерігач і зображує тільки те, що
бачив: рухи, вчинки, жести, міміку тощо. Якщо розповідач хоче вислови­
ти своє припущення щодо психологічної мотивації вчинків інших персо­
нажів, то йому доведеться зазначити, що це лише його здогад, за допомо­
гою слів відсторонення: «може», «здавалося 6», «наче» і т. іп. Виклад
залежно від ставлення його до зображуваного може бути більш або
менш емоційним. Просторово-часова дистанція може бути синхронна або
з невеликим часовим інтервалом.
в) Суб’єкт знаходиться на внутрішній щодо подій і щодо пер
сонажів оповіді позиції, тобто сам виступає одним із персонажів і
сам оповідає про себе. У такому разі оповідь суб’єктивна, виразно емо­
ційна, схвильована, з ясно вираженою оцінкою зображеного, з внутрішньо-
психологічною мотивацією власних вчинків і зовнішнім описом поведін­
ки, жестів інших персонажів. Просторовий і часовий плани — крупні,
описи деталізовані, стягнення часу невелике. Переважає теперішній час,
широко цитується пряма мова, діалоги. Превалювання крупного плану
обумовлює динаміку зображення.
311 Степан Мишанич
Народним оповідачам не властива позиція всезнаючого автора літе­
ратурного твору, який мотивує свої знання думок героїв тільки тим, що
він автор, що він їх створив. Якщо народний оповідач передає думки
інших персонажів, внутрішню мотивацію їх вчинків, то він, як правило,
вказує, коли і як про це дізнався.
Для усних оповідань характерні як другий, так і третій різновиди
епічного ракурсу; при цьому найбільшу вагу з точки зору художності
мають ті оповідання, в яких оповідач знаходиться на внутрішній щодо
подій позиції і сам виступає героєм. Така оповідь буває найбільш емоцій­
но наснаженою, експресивною, багатою на промовисті подробиці, жваві
діалоги, елементи психологічного аналізу та інші засоби художнього
зображення, завдяки яким перед слухачем пластично постає життя в
усій його повноті.
Сучасні українські та зарубіжні вчені дали ряд визначень усного
оповідання як виду чи жанру усної творчості, проте закінченої загаль­
ноприйнятої характеристики його суті, жанрових особливостей немає,
оскільки за своєю специфікою у рамках всієї неказкової прози опові­
дання відзначаються високим ступенем рухливості, взаємо-проникненпям,
відсутністю структурної стабільності, властивої тому чи іншому жанру
художньої системи. Виникнувши на межі побутового мовлення, викорис­
товуючи елементи традиційних зображальних засобів, багато оповідань
у процесі побутування, повторення (спочатку в межах репертуару
одного носія) набувають певної стійкості, втрачають ознаки, властиві
безпосередньому емоційному вислову, обростають домислом, і тоді ми
стикаємось із перехідними різновидами народної прози, із фактами
мі жжапрової дифузії.
Як відомо, кожна більш чи менш значна подія передається з уст в
уста. Про неї дізнаються всі. І залежно від того, наскільки ця подія
збуджує уяву слухачів, наскільки вагома для членів певного осередку,
вона або живе в усній традиції довший час, або зникає з появою свіжих
подій. Життя показує, що оповідання, навіть те, яке виникло безпосеред­
ньо слідом за подією, уже містить у собі певні узагальнення, висловлює
точку зору оповідача та всього колективу. Оповідання не є фотографією
події, ситуації уже внаслідок здатності людського мислення до узагаль­
нення, абстрагування, відбору фактів та їх емоційної оцінки; на основі
постійно діючих традиційних форм передачі інформації, усталеного сти­
лю розповіді оповідання становить собою певний ступінь типізації, есте­
тичного освоєння дійсності.
До усних оповідань належать передусім особисті спогади або роз­
повіді про події і факти, які мали місце в житті рідних, односельців,
знайомих оповідача. Сюжет оповідання будується здебільшого на одно­
му епізоді чи містить ланцюг епізодів (у спогаді), об’єднаних тематично
й асоціативно.
312
Поетика фольклорних жанрів
Предметом зображення в усних оповіданнях можуть виступати як
побутові, щоденні оказії, так і значні події, що зачіпають інтереси певного
колективу, району, регіону та всього народу. Специфіка усних оповідань
полягає в їх безпосередній емоційній дії, чому сприяє особлива довір­
ливість інтонації, суб’єктивна щирість розповіді чи оповіді, моральний
максималізм тощо. Все це допомагає переконати слухача в життєвій дос­
товірності й психологічній правдивості зображуваного. Розповідь про осо­
бисто пережите, нсвидуманість подій впливають на слухача більше, ніж
будь-який вимисел. У цьому переконує і досвід літератури: коли письмен­
ник хоче створити відчуття автентичності зображуваної події, факту, ха­
рактеру, він здебільшого обирає форму, яка імітує усне оповідання.
Основне, що вирізняє оповідання від суміжних різновидів неказ­
кової прози — переказів і легенд,— цс фактор часу і локальна при-
кріпленість зображеного: події не виходять хронологічно за межі того,
що міг бачити чи учасником чого міг бути оповідач, а нерідко й слу­
хачі. Нарешті, оповіданням невластиве залучення міфічних персонажів і
фантастики загалом. А якщо й зустрічаються елементи фантастики, особ­
ливо в старих записах, то вони не відбиваються на художній тканині
твору, мають епізодичний характер.
У стислій формі суть оповідання сформулюємо так: до жанру
усних оповідань можна віднести ті зразки творчої діяльності наро
ду, в яких в епічній чи епіко драматичній формі та без наявності
надприродних персонажів розповідається про події з сучасного жит
тя народу; зображені події не виходять хронологічно за межі того,
що міг бачити або учасником чого міг бути оповідач. Усним опові­
данням притаманна конкретність, докладність, крупний план зобра­
ження, емоційність викладу, — особливо в оповіді безпосереднього учас
иика подій, — чутлива орієнтація на слухача, гнучка імпровізаційність,
відносна стабільність форми, велика роль асоціативних зв’язків —
як у композиції викладу, так і в тематичному доборі епізодів під час
товариської бесіди. При перевазі інформативної функції оповідання
завжди мають певну дидактичну настанову, а їх естетичні якості
можуть коливатися в досить широких межах, залежно від обдарова
ності оповідача, від ситуації, конкретної установки оповіді чи роз­
повіді.
Талановитий оповідач вільно оперує арсеналом традиційних зоб­
ражальних засобів, уміє захоплююче побудувати сюжет, завжди пам’я­
тає про повчальну мсту своєї оповіді; він ніколи не нейтральний, ясно
виражає власне ставлення до сказаного, а часом навіть уміє проаналізу­
вати і психологію персонажів. Усні оповідання як узагальнення суспіль­
ного досвіду дають відповідь на злободенні проблеми, які гаряче хвилю­
ють нині слухачів; живий контакт зі слухачами помітно впливає не
лише на стиль оповіді, а й на її тональність, а часом і на зміст..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.