Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ НАРОДНОЇ ПРОЗИ — 2

* * *
Форма вияву усних оповідань надзвичайно різноманітна: тут і
емоційні враження від недавніх подій, монологи-роздуми, монологи-сповіді,
лапідарні за формою вислову чутки й поголоски з великим діапазоном
часово-просторових співвідношень, безкінечні товариські бесіди за найрі­
зноманітніших умов і, нарешті, розповіді бувалої людини, майстра-о нові да­
ча, в якого інформація-оповідь має більш чи менш досконале художнє
втілення і відзначається структурною стабільністю. Отже, форми вияву
усних оповідань такі ж різноманітні, як і форми побутового спілкування.
Зачатки художнього світобачення, елементи творчості можна спостеріга­
ти саме в побутовому спілкуванні. Цс не значить, що будь-яку побутову
розмову можна і слід розглядати з погляду вияву в ній творчого акту,
що будь-який фрагмент спілкування передбачає наявність художнього
мислення. Справа значно складніша, ніж може здатися на перший погляд.
1 Іобутовс мовлення є тим матеріалом, всередині якого спонтанно зароджу­
ються елементи художнього світобачення. Зароджуються у руслі оповід­
ної традиції, розвиваються, вдосконалюються, перевіряються життєвим дос­
відом, численними спостереженнями, суспільними, побутовими взаєминами.
Усні оповідання є такими фрагментами побутового мовлення, в яких
творчий елемент виявляється найбільш повно і виразно. Разом з тим у
руслі мовленнєвих стереотипів відбувається вдосконалення всієї системи
художньої творчості народу, оновлення лексики, збагачення образної сис­
теми, типових зображальних засобів. Будучи найбільш вживаною формою
побутової інформації, усні оповідання можна розглядати як явище, котре
тяжіє до художньої інтерпретації подій і фактів, як засіб комунікації, що
постійно збагачує свій художній потенціал. Де ж та межа, коли звичайне
побутове мовлення набуває яскраво виявлених рис художності, коли твор­
чий елемент у ньому настільки помітний, що переводить кількість у якість
фрагмент побутової бесіди чи окремий спогад у художній твір?
Сучасна естетика, теорія мистецтва стверджує одвічне прагнення
людини до смоційно-образного пізнання дійсності. «Олюднення» почуттів,
як і весь процес становлення людини, суспільства, всі явища, відносини,
всі сфери людської творчості — теоретичні, практично-духовні, мис­
тецькі, включаючи й сферу матеріально-практичного будівництва, — є
виразом «людської сутності» і відбуваються за законами краси [51 ].
Історія мови й мистецтва, закономірності становлення та побуту­
вання народнопоетичних зразків дають багатий матеріал для розуміння
природи естетичного пізнання, свідчать про тс, що сприймання предмета
йшло за його певною якістю, ознакою, яку людина не привносила в об’єкт,
а спостерігала і сприймала як сам предмет. Естетичні почуття, здатність
людини до естетичного сприймання й переживання, до смоційно-образ­
ного пізнання дійсності розвивалися одночасно із процесом удоскона-
314
Поетика фольклорних жанрів
лення мислення та мовлення. Розвиток мистецтва відбувався по висхідній
лінії і по-своєму відбивав процес пізнання і освоєння людиною об’єктивної
природи.
Слово — «неодмінна умова всього подальшого розвитку розумін­
ня світу і себе» [52] — стало важливим засобом естетичного пізнання
навколишнього світу. Красу мови і зображальну силу слова людина
відчула ще на ранньому етапі суспільного розвитку. Вже в період вар­
варства, вказує К.Маркс, людська уява — цей великий дар природи, що
так багато сприяв розвитку людства, — втілена в слові, дала «неписану
літературу міфів, легенд і переказів, справляючи уже могутній вплив на
людський рід» [53], виступаючи рушійною силою подальшого прогресу
людства, «олюднення природи».
Однак слід мати на увазі природу цих видів усної літератури.
Кожний переказ, легенда пройшли тривалий період становлення, стабілі­
зації, адаптації до епохи, до умов суспільного життя; у початковій стадії,
спираючись на конкретні факти, явища, та спостереження очевидців, на
життєву практику, вони поширювалися у формі простого повідомлення,
чутки, спогаду очевидця, оповіді учасника події. Фантастичні елементи в
них залежали від рівня позитивних знань про подію, явище і сприймали­
ся як реальність. На ранній стадії розвитку суспільства, коли людина
незрозумілі природні явища пов’язувала із надприродними силами, була
створена багата міфологія, в якій, за Марксом, знайшло вияв неусвідом-
лено-художнє освоєння дійсності [54]. Цей тип мислення, у якому ху­
дожнє освоєння навколишньої дійсності відбувалося спонтанно, в силу
прагнення людини висловлюватись за «законами краси», супроводжу­
вав людство протягом усієї його історії; він реалізується у всі часи на
рівні побутового спілкування.
Поетичність, художність побутового мовлення дослідники просте­
жують у найдавніших писемних пам’ятках, зокрема в пам’ятках періоду
Київської Русі. «Не слід думати,— говорить з цього приводу Д.Лиха-
чов, — що між побутовим мовленням і мовленням поетичним лежить
непереборна перепона. Якісне розрізнення побутового мовлення і по­
етичного допускає все ж переходи побутового мовлення в поетичне і
не знімає наявності художньої виразності в мовленні побутовому, що­
денному, прозаїчному і діловому. Здебільшого ця художня виразність у
побутовому мовленні служить допоміжній меті, витіснена на другий план,
але вона все ж яскраво відчувається і забарвлює мову XI —XII ст. з
більшою чи з меншою інтенсивністю» [55]. Досліджуючи уснопоетичні
джерела «Слова о полку Ігоревім», давньоруських літописів, Д.Лихачов
часто наголошує на поетичності побутового мовлення, на тому, що в цих
пам’ятках на кожному кроці ми «зустрічаємо вражаюче багатство твор­
чої фантазії самого народу, нічим не стримуваний потік образної, лакон­
ічної і на диво виразної живої усної руської мови» [56].
315 Степан Мишанич
Відчуття краси слова, як одну із чільних рис трудового народу,
художність, образність побутового мовлення відзначають і прогресивні
культурні діячі XIX ст. і сучасні вчені, письменники. Особливо яскраві
спостереження знаходимо у М.Добролюбова, Т.Шевченка, І.Франка,
О.Довженка, Ю.Смолича та ін. Ця риса трудового народу відбита і в
народних оповіданнях. «Дядько Андрій, — говорить оповідач про свого
героя, — був на язик такий, що ніхто його не заговорс, він знайде такі
слова, що тільки слухай. І до співів теж ніхто в селі його не переспівав»
(«Як чумак помстився лукавому шинкареві». 1МФЕ, ф. 1-4, од. зб. 341,
арк. 87-88).
Якщо літературознавці простежують зачатки народної белетрис­
тики в розгорнутих місцевих назвах [57], у спогадах про війни, мислив­
ство, життя видатних людей [58], ТО фольклористи, і особливо ті з них,
які працювали на стику наук — народної творчості й мовознавства,
фольклору і психології, — О.Потебня, М.Білозсрський, І.Франко, А.К-
римський, Д.Яворницький, М.Левченко та ін., бачили ці зачатки саме в
розмовній мові, у щоденному народному спілкуванні. «Перша поява про­
зи в письмі не є часом її народження, ще до цього вона є в розмовній
мові»,— писав О.Потебня [59]. Цю думку підтверджували і сьогодні
підтверджують численні записи, вихоплені із ітотоку побутового спілку­
вання. Фольклорна практика, глибоке проникнення в духовний світ тру­
дового народу дають чимало прикладів на підтвердження положення
сучасної естетики про безперервність естетичної діяльності людини, про
принципову подібність психологічних процесів мовлення повсякден­
ного й естетичного.
Думка про тс, що в побутовому мовленні є вже зачатки наукового,
логічного і художнього мислення, наскрізно проходить у працях багать­
ох вчених — мовознавців і теоретиків художньої творчості, філософів,
тобто всіх, хто так чи інакше торкається питання генезису, суті художнь­
ого мислення.
Як і «естетичні» жанри фольклору та твори писемної літератури,
народні оповідання є однією із своєрідних форм відображення колек­
тивної, суспільної свідомості. Кожне оповідання розраховане на слухачів
і як таке виявляється в усій повноті тільки при наявності певної ауди­
торії. Чим більший інтерес викликає оповідь чи розповідь, чим харак­
терніші й вагоміші сторони життя відбиває тим значимішою стає її роль;
вона повторюється, вдосконалюється, стабілізується її форма, стиль, оповідь
набуває чіткіших ознак фольклорного твору.
Як відомо, у фольклорі майже не зустрічаються твори з «чисти­
ми» родовими ознаками. Навіть у такому епічному жанрі, як думи, при­
сутній значний елемент лірики, а в жартівливих і ліричних піснях
слсмсттти епічного і драматичного. Усні оповідання — яскравий приклад
поєднання епічного і драматичного. «Драматургія» усних оповідань обу-
316
Поетика фольклорних жанрів
мовлена їхньою специфікою побутування, відтворенням реальних ситу­
ацій, що мали місце в житті оповідача та його оточення. Не кажучи вже
про побутові образки, сценки з яскраво вираженою формою діалогу, навіть
в оповіді-сповіді, в оповіданні-долі у процесі спілкування автора зі слу­
хачами, які відносно добре обізнані із загальною ситуацією і чутливо
реагують на оповідь, риси драматичного простежуються виразно. Спос­
терігаючи реакцію слухачів, оповідач коригує оповідь, пропускає відомі
факти, доповнює й розширює невідоме або недостатньо зрозуміле; увага
чи неувага слухачів полегшує або гальмує асоціації, диференціює то­
нальність мовлення, збільшує або зменшує красномовність. В оповідан­
нях переважає пряме висловлювання з широкою гамою інтонаційно-мело­
дичних компонентів, пауз, граматичних скорочень, а також інших засобів
виразності, серед яких найсуттєвішими є так звані немовні маркери —
міміка і жести. «Міміка і жест, — як слушно зауважує Л.Якубинський, —
іноді відіграють роль репліки в діалозі, змінюючи словесний вираз.
Часто мімічна репліка дає відповідь раніше, ніж мовна» [60]. Міміка і
жести іноді мають значення, близьке до інтонації, тобто якоюсь мірою
модифікують функцію слів. І нарешті, міміка і жест, будучи постійним
супутником будь-яких реагувань людини, становлять постійний і відчут­
ний інформуючий засіб |61 ]. Тут спостерігаємо заховану форму діалогі­
чного мовлення з усіма його характерними особливостями, елементи
зображення в дії.
Отже, на поетику усного оповідання значною мірою впливають такі
компоненти, як особистість оповідача, його взаємини зі слухачами, взаєми­
ни оповідача і слухачів із об’єктом оповіді, час і обстановка оповіді
тобто весь комплекс засобів, що створюють своєрідну атмосферу сприй­
мання і визначають поняття аперцепційного тла. Інакше кажучи, глибина
сприймання і розуміння оповіді, висловлювання загалом визначається не
тільки завдяки слову, жесту, міміці, тембру голосу оповідача, але й усім
набутим досвідом, психічним станом на час сприймання і, щонайважливі­
ше, ситуацією бесіди, розповіді. Ці останні фактори створюють «апер-
ценціпну масу» [62], чи «аперцепційне тло» [63], в момент розповіді.
Саме цю специфіку усних оповідань спостерігають і мовознавці, і
фольклористи, які прислухаються до побутового мовлення, до форм спілку­
вання у межах певного усталеного колективу. «Слухаючи збоку і міря­
ючи ті оповідання нашим інтелігентним шаблоном,- говорив І.Фран­
ко, — здається, що маємо тут ряд зовсім ні з чим не зв’язаних деталів;
але фантазія розмовииків-селян, маючи під собою живий, реальний ґрунт
фактів і відносин, заповнює люки і логічні скоки і творить собі суц­
ільний образ того, про що всі, здається, говорять зовсім безладно» [64].
Орієнтація на слухачів характерна для фольклорної прози та мис­
тецтва загалом, однак в усних оповіданнях сигпуативність мовлення,
«реальний Грунт фактів і відносин» має виключне значення для розу-
317 Степан Мтианич
міння їх художньої природи. Будучи вирізненою із потоку побутового
мовлення, розповідь чи оповідь не завжди усвідомлюється виконавцем,
чи слухачами як мистецьке явище, і, відповідно, естетична функція вияв­
ляється в ній опосередковано. Тільки на рівні безпосереднього спілку­
вання реалізується повною мірою система художніх засобів, залежна від
особистості оповідача, характеру його взаємин зі слухачами, взаємин
оповідача та слухачів з об’єктом зображення, манери розповіді тощо.
Записана розповідь, якою б досконалого не була, втрачає багато суттєвих
елементів її поетики. Зафіксований твір переноситься в площину писем­
ного зразка, в якому все худоленє навантаження обмежується лише сло­
вом у його знаковому вираженні.
У зв’язку з цим необхідно наголосити на кількох моментах, що
характеризують суть прози — як усної, так і писемної, зокрема на тих, що
відрізняють прозу від власне поезії. У сучасній українській фольклори­
стиці поняття фольклору і народнопоетичної творчості за традицією вва­
жаються синонімами, однак слід мати на увазі, що поетичність прози
дещо відмінна від поетичності власне поезії, до якої належить і народна
пісня. Для прози важливим є не стільки насиченість тексту тропами,
активізація метафоричності мови, скільки зображення реальності (об­
‘єктивної чи уявної) в динаміці, створення загального образу явища,
події, факту. Відомий англійський естетик К.Кодуслл розглядає прозу і
поезію (у вузькому розумінні слова) як дві якісно відмінні сторони
мистецтва слова. Якщо в поезії головну роль відіграють слова, їх
«зовнішній» і «захований» зміст, то в прозі роль «емоційних асоціацій»,
чи, інакше кажучи, роль створення ефекту мистецтва, належить «не сло­
вам, а рухомому потоку уявної реальності, позначеної словами». Худож­
ня проза, говорить К.Кодуслл, компонується із подій, матеріалу, людей
так само, як п’єси. «Красивий» стиль невигідний для прози, оскільки
відволікає увагу від явищ і людей до слів [65]. Тс, що виступає в поезії
як її достоїнство, зауважує далі вчений, у прозі може виявитися суттє­
вим недоліком. У прозі мова повинна бути прозорою, а метафоричність,
«красивий» стиль іноді затемнюють предметну реальність життя.
При розгляді питання про естетичну функцію усних оповідань ста­
ло традицією брати за еталон художності літературні оповідання. Недо­
сконалість і умовність такого порівняння очевидні. Літературне оповідан­
ня, новела значною мірою вважаються художнім твором на тій підставі, що
вони написані й підписані письменником. Інакше кажучи, оскільки в літе­
ратурному оповіданні відображена уявна реальність (письменник рідко
коли вказує на конкретне джерело свого твору, а в окремих випадках така
вказівка є тільки стильовим прийомом для підкреслення ефекту вірогід­
ності описаного факту), воно апріорі сприймається як втілення художньої
ідеї. У той же час у літературознавстві широко побутує думка про те, що
літературне оповідання зобов’язане своїм походженням усній оповіді чи
318
Поетика фольклорних жанрів
розповіді. Можна навести чимало прикладів, коли народне оповідання,
записане дослівно і видане письменником, одержувало друге авторство і
не викликало сумнівів щодо художності. Пригадаймо хоча б оповідання
збаразького селянина Антона Грицуняка, видані І.Франком.
Художня природа досконалого як за формою, так і за змістом
усного оповідання викликає сумніви або заперечення тільки тому, що
воно вирізнене з потоку побутового мовлення, для якого естетична фун­
кція є вторинною, похідною. Насправді ж в усних оповіданнях, записа­
них з уст талановитих представників трудового народу, наявна більшість
художніх засобів, які використовує література. Крім того, народне опов­
ідання має й автономні форми зображення, обумовлені змістом реальних
відносин учасників мовлення, характером усного спілкування. Художність
усного оповідання посилюється експресивністю, емоційністю оповіді чи
розповіді, опертої не на уявне зображення, а на ґрунт реальної дійсності,
реальних фактів, на життєво вірогідні події. Емоційність і експресивність,
як важливі зображальні засоби усного спілкування, сприяють сприйман­
ню оповіді, співпереживанню слухачів, викликають естетичні почуття. Усне
оповідання в усіх своїх різновидах не є і не може бути фотографічною
копією конкретних подій, фактів, — воно узагальнює, типізує зображене,
вирізняє головне, суттєве з погляду оповідача. Цю думку наочно ілюст­
рують навіть фрагменти актових книг — розповіді учасників, що стоять
на різних позиціях щодо судової справи, оповідання, записані від оче­
видців однієї й тієї ж події.
Побутове спілкування образне за своєю природою, оскільки мис­
лення народу наочне і спирається на конкретні відчуття, предмети і
явища, а предметність сама по собі передбачає образність. Зазначену
специфіку народного мислення О.Потебня кваліфікував як поетичність.
Більше того, він вважав, що кожне слово, будучи в народній уяві симво­
лом, ідеалом, має всі властивості художнього твору (66]. Звичайно, в
даному разі вчений звужує поняття художності, ототожнюючи його з
образністю слова, але тут для нас важливою є думка про те, що елементи
спонтанного за характером, неусвідомлено-художнього мислення виявля­
ються на рівні побутового мовлення. В «Записках по теории словеснос-
ти» О.Потебня деталізує й уточнює цю думку: «Елементарна поетичність
мови, тобто образність окремих слів і постійних сполучень, наскільки б
вона не була помітна, мізерна порівняно із здатністю мов створювати
образи зі сполучень слів, все одно, образних чи необразних» [67].
Оскільки усні оповідання безпосередньо пов’язані з побутовим
мовленням і здебільшого є фрагментами, вирізненими з потоку побуто­
вого мовлення, то здавалося б, що їх структурні ознаки такі ж різно­
манітні, як і форми щоденного спілкування. Однак у житті кожного
колективу, в діяльності кожного члена цього колективу спостерігається
певна «нормативність», стандартизованість — у взаєминах, поведінці, в
319 Степан Мишанич
праці, спілкуванні,— обумовлена конвенціональним характером життя у
суспільстві, традицією. «Нормативність» характерна і для духовного життя
народу, його побутового спілкування. Цю рису, що проявляється уже на
рівні побутового мовлення, відзначали окремі літературознавці, фольк­
лористи, лінгвісти ще в минулому столітті. У пати час думка про тс, що
«будь-яка» «випадкова» побутова розмова формується за відомими за­
конами, які можна з’ясувати» 168], дістає конкретне матеріальне втілення,
теоретичне обґрунтування.
У щоденному спілкуванні ми користуємося виробленими тради­
цією мовленнєвими стереотипами, усталеними формами мовлення. «Ми
говоримо тільки певними мовленнєвими жанрами, тобто всі наші вис­
ловлювання наділені певними і відносно стійкими типовими формами
будови цілого, — .говорить відомий естетик М.Бахтін. — Ми володіємо
багатим репертуаром усних (і письмових) мовленнєвих жанрів. Практич­
но ми впевнено й уміло користуємося ними, але теоретично ми можемо
й не знати про їх існування… Навіть у найбільш вільній і невимушеній
бесіді ми формуємо нашу мову в певних мовленнєвих формах, іноді
штампованих і шаблонних, іноді більш гнучких, пластичних і творчих
(творчими жанрами володіє і побутове спілкування). Ці мовленнєві
жанри дані нам майже так само, як нам дана рідна мова, якою ми вільно
володіємо і до теоретичного засвоєння граматики» [69].
Кожна вироблена практикою спілкування мовленнєва форма чи
«жанр» становить певну цілісність, для якої характерні: прсдмстно-смис-
лова вичерпність, наявність задуму висловлювання або мовленнєвої волі
того, хто говорить, типові композиційно-жанрові форми завершення. Учас­
ник побутової бесіди, наприклад, говорить тс, що в даний момент, у даній
ситуації слід сказати, що від нього чекає аудиторія. Слухачі інтуїтивно
відчувають тривалість «виступу» мовця і займають по відношенню до
нього активну позицію, відповідно реагують схвалюють, заперечують
чи доповнюють його. Наступне висловлювання в даній ситуації належа­
тиме до цього ж жанрового різновиду побутового спілкування і матиме
аналогічну форму [7()|.
Природу усних оповідань до кінця не можна зрозуміти, якщо роз­
глядати їх як самодостатні одиниці з боку літературної форми, якщо
аналізувати їх тільки за записами, за архівними та друкованими джере­
лами. Тільки на тлі художньої творчості народу, в її природних виявах
та у зв’язку з обгрунтуванням питання про мовленнєві стереотипи чіткіше
окресляться жанрові ознаки, ідейпо-тематична, функціональна специфіка
усних оповідань, їх місце в системі фольклорної прози.
Якщо розглядати усні оповідання в контексті взаємин побутових
мовленнєвих стереотипів та художньої усної прози з її системою художніх
засобів, а головне якщо увійти в стихію народного спілкування певного
усталеного осередку, вслухатися в типові форми мовлення в межах цього
320
Поетика фольклорних жанрів
осередку, наочно спостерегти високу питому вагу усних оповідань у цій
системі спілкування, тоді само собою відпадуть міркування щодо «нехудож-
ності» усних оповідань, розвіються сумніви в тому, нібито в них втілені
риси суто індивідуальної свідомості, сумніви у їх формальній неорганізо­
ваності тощо. Тоді станс очевидною необґрунтованість окремих висновків,
одержаних па підставі загальних розмірковувань над процесами мовного,
психологічного характеру або на підставі тільки друкованих і архівних
джерел і штучно прикріплених до усних оповідань.
І Іаприклад, досліджуючи взаємини літературного й усного опові­
дання, російський літературознавець Е.А.Шубін намагається спростувати
тезу, висловлену фольклористами, дослідниками народної прози про те,
що з багатьох подій, які кожна людина переживає на своєму віку, в ЇЇ
пам’яті зберігаються тільки найбільш виключні, повчальні й важливі, зок­
рема ті, в яких особисте життя є нерозривною часткою суспільних подій, і
що такі події складають теми усних оповідань [71]. Абстрагуючись від
письмових джерел, а не від реальних форм побутування усних оповідань,
від даних суміжних наук, Е.А.Шубін вважає, що потенційні можливості
оформлення індивідуального життєвого досвіду в подієво замкнуті опов­
ідання — «випадки з життя» практично невичерпні, оскільки (заданими
психології) людина здатна пам’ятати все, що хоч раз потрапило в поле ЇЇ
свідомості [72]. Отже, на думку вченого, усні оповідання можуть бути
тільки сировиною, яка в літературному опрацюванні набуває художніх
цінностей. Дослідник ігнорує визнану класичною філологією, підкріплену
конкретними спостереженнями фольклористів тезу про наявність певно­
го ступеня узагальнень, типізації та інших елементів творчості в звичай­
них автобіографічних оповідях, в історіях бувалих людей, про їх «замк­
нутість», цілісність, обумовлену конкретною ситуацією, загальними
стандартами мовленнєвого стереотипу, зрештою, традицією.
У зв’язку з цим варто наголосити: в житті ніколи не виникає
такої ситуації, яка б вимагала відтворення всього, тцо утримує пам’ять
оповідача. Із величезного життєвого матеріалу він добирає те, що в
даній ситуації, в даних конкретних умовах найбільш яскраво і повно
розкриває «авторський» задум, тему бесіди, чого вимагають від нього
обставини. Із власного життєвого досвіду оповідач добирає тільки ті
факти і деталі, які, на його думку, дадуть відповідь на конкретне питання,
на наболіле, на те, що очікують від нього слухачі.
Об’єктивно предмет невичерпний, стверджує наука, але, будучи те­
мою конкретного висловлювання, «він одержує відносну завершеність у
певних умовах, при даній постановці питання, наданому матеріалі, при
даній, поставленій автором мсті, тобто в межах визначеного авторського
задуму» 173]. Орієнтація в обставинах, відчуття ситуації, «вимоги» мовлен­
нєвого стереотипу визначають попередню підготовленість висловлювання,
з одного боку, та готовність аудиторії сприйняти висловлювання саме в
321 Степан Мишшшч
очікуваному «ключі» — з другого. Підготовлена традицією, життєвим
досвідом аудиторія досконало володіє всією системою зображальних за­
собів того «жанру», в якому ведеться розповідь. Цей аспект відтворення і
сприймання має в усній розповіді свою специфіку, — не таку просту, як
здається на перший погляд, однак у загальних рисах близьку до відобра­
ження і сприймання у мистецтві. «Форма, яку художник (тут — народний
оповідач. — С. М.) у своєму бажанні суб’єктивного вислову надає вихі­
дному матеріалу, — говорить М.ГІ.Браїідеє, може бути лише тоді сприй­
нята його публікою, якщо матеріалу як такому апріорі властивий об­
‘єктивний порядок, яким публіка володіє інтуїтивно і, інтуїтивно спираючись
на який, публіка може сприйняти й відтворити суб’єктивне зображення
художника, виражальну силу цього зображення» [74].
Це одна з конститутивних ознак будь-якого мистецтва, що визначає
взаємини художника і його середовища, ідеальне втілення якої спостері­
гаємо в усній творчості народу. Слухачі чи глядачі, до яких звернений
твір мистецтва, повинні бути підготовлені життєвим досвідом до того,
щоб не лише помітити й відчути, а й співпережити суб’єктивне трактуван­
ня художником (співцем, оповідачем) уявного чи реального матеріалу. Цю
специфічну рису як професійного, так і народного мистецтва вдало, на
нашу думку, сформулював Г.Мюнх: «Трактування, яке художник, ідучи
за своїм суб’єктивним задумом, надає вихідному матеріалу свого мистецт­
ва (звуки в музиці, колір і форма в живопису, мова в поезії), може стати
загальнозрозумілим і відчутним для публіки тільки тоді, коли цьому
матеріалу апріорі властива об’єктивна упорядкованість, яка є підсвідомим
надбанням публіки і дозволяє їй, підсвідомо приміряючись до цього об­
‘єктивного порядку, зрозуміти і співпережити суб’єктивний задум худож­
ника, його ступінь і розмах, а отже, й виразність цього трактування» [75].
У практиці побутового спілкування ми настільки вільно володіє­
мо мовленнєвими жанрами чи стереотипами, що вони сприймаються як
елементарна даність, як щось само собою зрозуміле, що не вимагає зусиль
для його оволодіння, а отже, й для сприйняття і вивчення. А тим часом
саме ці, здавалося б, елементарні стереотипи формують основні компо­
зиційні одиниці, а відповідно — загальну композицію як усного, так і
літературного прозового твору і потенційно володіють досить широкою
шкалою зображальних засобів. Попри значний збіг засобів зображення в
літературній та фольклорній прозі багато з них належать або тільки
письмовій літературі, або усній творчості; окремі з цих засобів найповн­
іше розкриваються в тому чи іншому методі відображення навколиш­
ньої дійсності. Так, тільки усній творчості і театру властиві такі засоби
зображення, як міміка, жести, паузи тощо. Одним із важливих елементів
художності даних структур виступає вираження відношення мовця до
об’єкта зображення, що знаходить втілення в широкій гамі інтонаційно-
мелодичних компонентів, емоційній інтонації — засобах, які мають різне
322
Поетика фольклорних жанрів
Забарвлення в усній і літературній творчості. Оцінка, емоція, експресія
виявляються лише в конкретному висловлюванні, тільки в конкретній
побутовій ситуації. У конкретних реальних чи уявних обставинах «слово
набуває певної типової експресії. Жанри відповідають типовим ситуаціям
мовленнєвого спілкування, типовим темам і деяким типовим контактам
значень слів з реальною дійсністю при типових обставинах» [76].
Щирий, довірливий тон створює враження вірогідності, правдивості
у передачі тих реалій, свідком чи очевидцем яких був оповідач, є одним із
ефективних зображальних засобів, який випливає із суті усного мовлення.
Для досягнення ефекту звіряння оповідача перед читачами письменнику
часто доводиться докладати чимало зусиль, звертаючись нерідко до імітації
усної розповіді. У таких випадках останнє несе ще й побічне навантажен­
ня: воно стає ознакою, ярликом жанру оповідання [77].
Жанрові різновиди усних оповідань, як і мовленнєві стереотипи
та фольклор загалом, формуються і живуть у межах традиції. «Існування
фольклору, його життя і розвиток, говорить Б.Путілов, — передбача­
ють наявність традиційного середовища — спгасоціального, культурного,
відносну стійкість традиційного побуту і на цій основі, і в цих межах —
наявність традиції як естетичної і конкретно-художньої категорії» [78].
Традиція є поняттям настільки ж динамічним і змінним, наскільки
змінний побут народу. Традиційне середовище забезпечує формування і
стійкість усних мовленнєвих структур, їхню цілісність на всіх етапах
розвитку суспільства: і тоді, коли основними факторами формування
та збереження усної творчості було замкнуте середовище старого патрі­
архального села, і в наш час, коли зростання загального освітнього, куль­
турного рівня, засоби масової комунікації обумовили інше співвідно­
шення професійного і народного мистецтва, сприяли збагаченню стилю,
розширенню функцій останнього. Еволюція стереотипів побутового мов­
лення відбувається в межах еволюції традиції.
Вивчаючи «чистий» фольклор, фольклористика не дала майже нічого
до розробки тих мовленнєвих «жанрів», у яких спостерігаються зачат­
ки художнього пізнання дійсності. Більше в цьому напрямі зробили
теоретики літератури. Вони розглядають типові форми побутового мов­
лення як вихідні елементи композиції літературного твору та у зв’язку
з еволюцією літературних стилів [79]. Орієнтуючись на читача, подібно
як оповідач орієнтується на слухача, письменник користується тими ти­
повими формами для вираження свого задуму, якими читач володіє
інтуїтивно і на цій основі може сприймати суб’єктивний задум автора.
Якщо в літературі може бути значна різниця у світосприйманні пись­
менника і його майбутнього читача, то в усній творчості такої різниці
немає, оскільки кожний слухач потенційно виступає в ролі оповідача.
Колективний характер народної творчості стирає розмежування між
творцем і носієм..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.