Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ НАРОДНОЇ ПРОЗИ — 3

* * *
Класична естетика XIX ст. розглядає навколишню дійсність, повсяк­
денне життя не лише як об’єкт зображення літератури й мистецтва, як
джерело фабул і сюжетів, характерів і стилів, а й як середовище, де щохви­
лини відбуваються події, «в яких строго поетичний погляд не знаходить
ніяких вад у художньому відношенні» [80]. Для нас у даному разі важли­
ва думка М.Чернишевського про тс, що в житті «є багато подій, які треба
тільки знати, зрозуміти і уміти розповісти, щоб вони в суто прозаїчному
оповіданні історика, автора мемуарів або збирача анекдотів (цікавих ви­
падків з життя. С. М.) відрізнялися від справжніх «поетичних творів»
тільки меншим обсягом, меншим розвитком сцен, описів і тому подібних
подробиць. І в цьому знаходимо ми істотну відмінність поетичних творів
від точного, прозаїчного переказування дійсних пригод» [81 ].
Основна різниця між літературними і усними оповіданнями по­
лягає в тому, що перші, орієнтуючись на уявного читача, вимагають док­
ладного опису обставин, в яких подія розгорталася, характеристики дійо­
вих осіб, їх взаємин соціальних, побутових тощо. «Риторичне
багатослів’я», яке М. Чернгишевський вважає ознакою недосконалості літе­
ратурного твору, необхідне письменникові для того, щоб поставити дану
конкретну подію в певний контекст реальної чи уявної дійсності. У
народних оповіданнях мінімум «риторики», опису, оскільки оповідач бу­
дує розповідь на основі реальних фактів і взаємин, спираючись при
цьому на своє знання аудиторії чи на її аперцепційне тло, на її об­
ізнаність з предметом.
Показові у цьому плані уже перші письмові записи усних опові­
дань — фрагменти судових скарг, пояснень, свідчень, зізнань, розповіді
про мандрівки, уривки з літописів тощо. Очевидець адресує розповідь
до аудиторії, яка мало, а то й зовсім не обізнана із обставинами справи,
події, факту. Тому він змушений бодай штрихами подати опис обставин,
на тлі яких відбувалася подія. Сам виклад динамічний, без зайвих дета­
лей, експресивний, і, головне, оповідач уміє виразити своє ставлення до
події та змусити слухачів до співпереживання. Особливо яскраво ілюст­
рують цю тезу ті зразки, в яких наявне перехрещення точок зору різних
оповідачів свідків однієї події.
Елементарні форми художнього мислення, що відбивають есте­
тичне відношення людини до дійсності, містяться в звичайних експре­
сивних висловлюваннях, викликаних певним емоційним станом, у діа-
логах-імпровізаціях. Йдеться не про суто церемоніальні чи обрядові
діалоги у формі коротких запитань і таких же коротких відповідей,
побутово-«кухонні» розмови, а діалоги — змагання в дотепності на «миру»,
розгорнуті жарти, дотепи, ярмаркові сценки тощо. Учасники цих змагань
324
Поетика фольклорних жанрів
1>г відчувають зображальну силу слова, володіють не стільки абст-
|)| > логічним, скільки образно-конкретним мисленням. Адже в таких
імаганлях йдеться не лише про те, щоб відстояти свою точку зору, виг-
|І.І і м змагання за допомогою логічних доказів, а й про те, щоб висловити
і мої думки до ладу, цікаво, щоб діалог мав елементи розваги, гри. По
і уті, такі діалоги є зачатковою формою народної драматургії, в якій
широко використовується образність народнопоетичної творчості. Імпро­
візаційний характер діалогу-«драми» сприяє найповнішому вияву твор­
чої індивідуальності кожного із його учасників. Тому досконалим з ху­
дожнього боку є такс словесне змагання, в якому діалог ведеться на
одній тональній «хвилі». Характерна особливість естетики та етики та­
ких змагань полягає в тому, що «противпики»-партнсри ведуть боротьбу
гідними засобами і не ставлять собі за мсту перемогти в найкоротший
сірок. Між ними встановлюється своєрідна негласна домовленість про
гру як вияв кмітливості, дотепності. Здебільшого подібні змагання ве­
дуться в гумористичному плані |82].
Внутрішні мотиви висловлювання в діалозі не стільки обумов­
лені потребою суб’єкта висловитись, скільки продиктовані питанням співбе­
сідника, партнера. Особливо значну роль відіграє ситуативність, від якої
фактично залежить форма діалогу, її граматична будова. Відчуття ситу­
ації впливає на повноту граматичної структури усного діалогу, включає
значну кількість исмовних виражальних компонентів — міміку, жести,
паузи, інтонацію тощо. А звідси граматична неповнота висловлювання,
або так звана еліптичність.
Дія та її словесне вираження в діалозі — синхронні й обумовлені
конкретною ситуацією. Повторення сценки в аналогічному словесному
вираженні неможливе або майже неможливе. Маємо на увазі, що подібні
ситуації типові для народного побуту, тому в аналогічній ситуації сценка
може бути подібна до попередньої характером образного мислення, ви­
користанням традиційних зображальних засобів. Однак інша ситуація,
Інші співрозмовники обумовлюють дещо відмінну форму вираження.
У калейдоскопі побутового спілкування аналогічні сценки, завер­
шені композиційно, зустрічаємо на кожному кроці. Як фрагменти розмо­
ви, особливо коли спілкування відбувається між людьми обдарованими,
такі діалоги ілюструють здатність народу до творчості за будь-яких
умов. Багаті спостереження про цей різновид оповідальної творчості
народу знаходимо у статті І.Нсчуя-Левицького «Українські гумористи
та штукарі» [83|. Незважаючи на строкатість форм мовлення в щоденно­
му народному спілкуванні, на виразні риси індивідуального стилю, по­
в’язані із особистістю найбільш обдарованих оповідачів-гумористів, над
усім цим домінує і спрямовує даний процес епічно-драматична традиція.
Наскільки б своєрідно не виявлялися творчі здібності народного опов­
ідача, він зріс на народному грунті, його творчість проявляється тільки в
325 Степан Мишанич
межах колективу і за допомогою колективу і не мислиться поза межами
оповідної традиції народу. Спостереження письменника особливо яскра­
во ілюструють «драматургічний» бік побутового мовлення, пов’язаного
із творчо обдарованими особистостями. Талановитий оповідач в залеж­
ності від конкретної ситуації виступає або в ролі актора, або співавтора
(за участю колективу) художнього твору. Саме художнього, бо розва­
жальна, естетична функція такого виду спілкування є домінантною.
Важливі думки висловлює І.Нечуй-Левицький про значення епіч­
ного середовища, в якому зароджується, розвивається, шліфується май­
стерність найбільш обдарованих представників з народу, про художній
характер, естетичну, етико-виховну функцію драматизованих сценок, діа­
логів, оповідань. Талановитий оповідач, зауважує митець, повністю розк­
ривається тільки тоді, коли колектив підтримає його штукарську
творчість: «Тоді він розходжується, тоді його штукарство бризкає фон­
таном, шумує неперостаючим каскадом і ірає, як старий питний мед. Опо­
відання пливе за оповіданням: то про сусід панів, то про мужиків, то про
євреїв, з котрими йому доводилося стикатися або мати якесь діло. Усе
цс були не відомі заїжджені анекдоти, а живі оповідання, зачерпнуті
його кмітливою допитливою творчістю просто з плинучого життя» |84|.
* * *
Неусвідомлсио-художнє освоєння дійсності, елементи творчості
наявні в такій формі усного мовлення, як спогади-роздуми, оповіді
про наболіле, вистраждане, пережите. Поштовхом до моиологу-роздуму
здебільшого є задушевна бесіда із друзями, рідними, із людьми, яких
зацікавив певний період чи факт із життя оповідача. Спогад запрогра­
мований метою, яку ставить його автор, хоч і не продуманий наперед,
розповідь будується з ланцюга коротеньких фрагментарних епізодів на
основі певних асоціацій. Особливістю таких сногадів-експромтів є або
часова послідовність, нанизування фактів, подій, або часові зіставлення
та протиставлення за принципом «колись і тепер».
Зразків спогадів-роздумів записано відносно мало, оскільки за
формою вислову вони здебільшого звернені всередину, не розраховані
на аудиторію, на слухачів. Лише окремі фольклористи зауважували ес­
тетичне та пізнавальне значення цих роздумів, часом як супутних матер­
іалів до життєпису і характеристики певного носія народної творчості,
як початкову форму художнього вислову і занотовували їх [85].
Характерний з цього погляду спогад старої колгоспниці із с. Ко-
даки Київської області Параски Сороки, побудований на зіставленні
перших років колективізації і колгоспного життя на час оповіді [127|.
Непідготовленість монологу, невимушеність спілкування обумовили особ­
ливості мовлення. У спогаді спостерігаємо характерну неповноту струк­
тури мовних одиниць, здебільшого на синтактичному рівні, так звану
326
Поетика фольклорних жанрів
ОЛІІітичність, часті перерви і непослідовність з логічної точки зору, емо­
ційно оціночну експресивність, перебудову фрази по ходу мовлення, ідіо-
МВТИЧНІсть і певну стандартизованість висловів, вироблених щоденним
побутовим спілкуванням і обумовлених даною конкретною ситуацією.
Мопологи-роздуми як початкова форма естетичного освоєння
дійсності мають певні внутрішні закономірності будови, пов’язані із пси­
хологією, мисленням. Помітити цс можна «неозброєним оком», варто лише
порівняти різночасові записи, зокрема запис, зроблений понад сто років
тому від кобзаря Архипа Никонснка (НО. — С. 258), та вищезгадане
оповідання роки молодості й теперішнє життя (НО. — О 420). В обох
зразках йдеться про особисте життя у порівняльному плані, оповідь
будується з ланцюга епізодів за принципом «колись і тепер». Мовне
оформлення попри деякі індивідуальні відмінності у стилі близьке, ха­
рактерне саме для цього виду усного мовлення. І в той же час яка
різниця психології авторів монологів! Якщо в першому спогаді на чільному
місці власні турботи, майнові інтереси, що відбивають світогляд і побут
Жителів старого села, то в роздумі Параски Сороки із с. Кодаки, що на
Київщині, цілком інше співвідношення власного «я» і колективу. Через
призму власних почуттів, особисто пережитого жінка передає почуття й
переживання великого колективу, часткою якого вона відчуває себе. Обидва
зразки є наочною ілюстратиєю рівня співвідношення особи й колективу
і відбивають великі соціальні зміни, що сталися в світогляді селянства
пової доби. П,і ж риси конкретно-історичного відображення дійсності,
як покаже подальший аналіз, уже чітко простежуються при зіставленні
менш віддалених періодів — оповідань про чумакування та зразків пер­
іоду Першої світової та українсько-російської війни, сподівань нового
життя і вічних, як світ, «тимчасових труднощів».
• * *
Одним із найпростіших різновидів народної прози, полі-функціо-
пальних за своєю суттю, з широкою гамою засобів естетичного відобра­
ження дійсності, є перші повідомлення про почуте й бачене, про
пережите. Об’єкт оповіді знаходиться у минулому, хоч і недавньому,
отже, тут уже наявна певна часова відстань. Оповідь має чіткі ознаки
сюжетності, події подані в певній послідовності, в розвитку. Теми по­
відомлень та їх найпотниреніших різновидів — чуток і поголосок
беруться з повсякденного життя і відбивають проблеми, якими живе
колектив, осередок, населений пункт у даний відрізок часу. Для оповіда­
ча і слухачів тут на першому місці — інформація про певне явище,
подію, висловлення своєї точки зору.
Хоча життя перших повідомлень, чуток і поголосок короткочасне,
однак вони становлять безперечну цінність як матеріал до пізнання
світогляду народу, його стичних та естетичних почуттів, поглядів. Ще в
327 Степан Мишанич
романтичну добу, добу початкового пізнання фольклору дослідники
відзначали пізнавальну роль чуток і поголосок для історика, психолога,
наголошували їхнє значення як матеріалу, що найповніше відбиває гро­
мадську думку, дух і симпатії народу в конкретний час. «Чутки так само
швидко зникають, як і з’являються, — писав із цього приводу М.Добро-
любов.— Говорять про предмет доти, доки вважають, що не всі ще
знають про нього… Як тільки звістка облетить всіх, її в той же час
облишають і забувають. Таким чином, щодня з’являються нові звістки,
плітки, думки, завдання, рішення, питання і відповіді, словом — чутки, і
кожного дня нони зникають і замінюються іншими, так що й записати їх
не встигають… А тим часом скільки чітких, живих, характеристичних рис
у цих ефемерних розмовах!» [86].
Отже, коло питань цих «ефемерних розмов» визначають здебіль­
шого ті явища, події, що так чи інакше впливають чи можуть вплинути
на життя оповідача, збуджують уяву. Цс може бути і поява нової люди­
ни в даному осередку, і явище природи (буря, град, засуха), і певний
урядовий захід, що так чи інакше зачіпає інтереси учасників розмови
або їх близьких, і якась подія в даному населеному пункті тощо. У
кожному випадку оповідь йде свіжими слідами за подією. Чутки й
поголоски можуть мати ознаки художньої творчості й тому, що в них є
певне узагальнення баченого, чутого, суб’єктивна інтерпретація, яка ба­
гатьма моментами збігається з колективною думкою, бо спирається на
однаковий рівень позитивних знань про об’єкт повідомлення. Як і в
інших різновидах народної прози, тут наявний інформатор-оповідач і
слухач (чи слухачі), виклад динамічний, характеристика об’єкта зобра­
ження подається з урахуванням того, що вже знають або можуть знати
про нього слухачі.
Ось типова сільська сценка, дійові особи якої постають перед
нами у всій своїй реальності:
« — Я оце зараз губернатора бачила: коло Іванюкового двора
сидів на лавочці; усі груди в михдалях… Хто підійде до його, дак так і
кричить: «Пойдите прочь!» говорила служанка своїй барині.
А бариня:
Та то не губернатор, а урядник.
— Е, ні, і Марина (кухарка) казала, що то губернатор!» |87|.
У цій сцені спостерігаємо характерну для усного мовлення ла­
конічність опису, влучність характеристики, опуклість і динамічність кар­
тини. За народними уявленнями про великого начальника окремими
штрихами подано портрет «губернатора»: «усі груди в михдалях» і на
всіх кричить: «Пойдите нрочь!»
Здебільшого героями повідомлень, як і оповідань загалом, є люди
відомі, тому характеристики такі персонажі не потребують — усі їх
знають. Основна увага зосереджена на самій події, на якомусь виключно-
328
Поетика фольклорних жанрів
му (трагічному чи комічному) випадку, влучному, характерному вислов­
люванні. У даному зразку темою новини є «губернатор» особа, не­
пі, іііома ні інформатору, ні слухачам, учасникам бесіди, тому подано його
зовнішній портрет двома найхарактернішими деталями, суттєвими з по-
і піду служниці, — нагороди та ставлення до простих трудівників. Тут
НАОЧНО проявляється така властивість мислення, коли об’єкт як ціле
дістає визначення через часткове, через певну свою якість.
Подібні сценки — діалоги-імпровізації, монологи-роздуми, сповіді,
чутки й поголоски характерні для повсякденного життя у межах
родини, колективу, осередку в усі часи як явища, що стоять на межі
пюрчості й побутового, утилітарного інформативного спілкування. Вони
наближають нас до витоків народного мистецтва слова. В усіх випадках
стикаємося із найпростішими формами естетичного освоєння дійсності
та її художнього відбиття. У діалогах естетична функція виражена чіткіше,
бо тут здебільшого наявне свідоме прагнення його учасників до правил
словесної гри; в інших випадках образність має спонтанний, явно неусв-
ідомлено-стихійний характер, тобто такий, що витікає із самої природи
людського мислення, початкових узагальнень, пов’язаних із первісним
образом, закладеним у самому слові. «І діалоги, і монологи-роздуми, і
чутки та поголоски (новини) є тією формою усного мовлення, коли
художність, естетичне освоєння дійсності зтгаходяться ніс у стадії «летю­
чих парів» [881 і залежать від ситуації, естетичного рівня, взаємин учас­
ників мовлення.
Якщо діалогічні сценки і монологи-роздуми, оповідання-сповіді —
цс здебільтпого разові тексти, то чутки й поголоски повторюються. В їх
основі лежить фабула, яка може набути більшої чи меншої стабільності
у формі в межах репертуару не лише одного оповідача. Отже, в останнь­
ому випадку маємо справу з яскраво виявленою повторюваністю, що
веде до структурної стабільності — неодмінної передумови фольклори-
зації оповіді, переходу її в мистецьке явище. Основу цієї повторюва­
ності становить поки що зміст, суть події, факту. Для того щоб оповідан­
ня перейшло у фольклорну систему, потрібні певні передумови, основною
з яких є та, наскільки подія, що складає основу фабули, суспільно вагома,
який резонанс в суспільстві вона викликала, наскільки вона зачіпає інте­
реси та уяву оповідача й слухачів. Тільки за таких умов розповідь
переходить з уст в уста, варіюється, набуває певних узагальнень, обростає
домислом, втрачає конкретні локальні реалії, тобто твір дістає статус
фольклорного.
Чим далі вглиб часу простежувати тематику народних повідом­
лень, чуток і поголосок, можна помітити певні закономірності співвідно­
шення їх змісту і форми, особливості використання традиційних фольк­
лорних засобів, усної традиції загалом. У давні часи, коли усні
повідомлення були основною формою інформації (через неписьменність,
329 Степан Мишанич
відсутність газет та інших засобів комунікації), теми їх обмежувалися
вузьколокальними рамками. ] чим віддаленішою від першоджерела —
конкретної локальної події — була тема в просторі й часі, тим значнішою
ставала питома вага домислу, фантастики в них, сюжет обростав леген­
дарними мотивами, аж поки остаточно не трансформувався у переказ,
легенду, казку. Тут спостерігається явище, коли конкретність мислення
виявляється у використанні традиційних уснопоетичних «кліше» — ус­
талених легендарних і казкових мотивів, які в кожному конкретному
випадку могли видаватися як такі, що справді мали місце в житті. Хоча
можливі й відхилення, обумовлені індивідуальним стилем оповідачів.
Зокрема, вивчаючи під цим кутом зору записи П.Куліша, І.Манжури,
В.Гнатюка, 1.Кравченка, Д.Яворницького та інших, помічаємо, наскільки
зміст оповідань близький до реального життя, коли темою є події, що
мали місце в біографії чи самих оповідачів, чи їх знайомих, чи даного
конкретного осередку.
В іншому випадку, коли темою бесіди ставали відносно далекі
події, що збуджували народну уяву, зокрема коронація царів, переписи
тощо [89], відсутність конкретних знань підмінювалася фольклорними
традиційними мотивами, які часом були єдиним джерелом наповнення
чуток і поголосок. Збираючи ці матеріали — народні «гутірки», М.Ди-
карів відзначає їхню злободенність і швидкоплинність, лише окремі з них
можуть мати значне поширення і усталену форму. Ними, підкреслює
дослідник, «народ раз у раз виявляє розвиток в духовній верстві, хоч і
користується з мотивів і формул для виразу мислі, уживаних попередни­
ками, бо йому раз у раз припадає лічитись з новими обставинами жит­
тя» 190|. У коротенькому вступі до записаних текстів вказано на широке
використання в них мотивів народних загадок, вірувань і звичаїв, легенд
і казок.
Розглядуваний дослідником цикл оповідань про коронацію царя
1896 р. цікавий як з погляду еволюції усної творчості, міжжанрової
дифузії, міжжанрових взаємин, так і з погляду відображення в них точ­
ки зору народу на поточні події. У цих оповіданнях відбито народну
оцінку окремих сторін політичного й соціального життя. Панів, уряд­
ників, попів змальовано тут у реалістичних топах; на противагу їм по­
стать царя ідеалізована. Селянське середовище внаслідок своєї політич­
ної обмеженості наділяє царя з дружиною ідеальними рисами — мудрістю,
почуттям справедливості, хитрістю, подружньою вірністю й добропорядн­
істю тощо. Пани й паничі (студенти), попи й офіцери, шинкарі й уря­
довці — споконвічні вороги селян (з ними селянин стикається в по­
всякденному житті і має про них конкретне уявлення); вони стоять на
перешкоді здійсненню добрих намірів царя, не дають йому можливості
наділити селян землею. Тому народна уява знаходить єдиний радикаль­
ний засіб подолати перешкоду в щоденних розмовах, оповіданнях на
330
Поетика фольклорних жанрів
основі казкових мотивів народ влаштовує самосуд над своїми безпосе­
редніми ворогами: над панами, архієреєм, ад’ютантом царя, який тримає
бік панів, над лихварями. Цареві трудівник радить усунути з посади
старих зарозумілих сенаторів і замість них понаставляти молодих, слух­
няних. А щоб знати, як живе народ, оповідач пропонує йому ходити
пішки і без охорони поміж простими людьми, спілкуватися з ними.
Отже, віддаленість об’єкта зображення від оповідача зумовлює
більш широке використання готових фольклорних мотивів, образів і
навіть сюжетів. Оповідач вільно переносить їх на нові життєві ситуації,
породжені чутками, однак внаслідок недоступності конкретної інфор­
мації, обмеженості власного світогляду пояснює їх засобами, вироблени­
ми й перевіреними традицією.
* * *
Прості форми усної прози виникають також у процесі пояснен­
ня походження місцевих географічних назв, прізвиськ. Розкрит­
тя значення цих назв, у залежності від часу події, домислу та ступеня
фантастики, може вилитися чи в оповідання, чи в переказ та легенду. В
оповідання — коли оповідач був чи міг бути свідком або учасником
події, що лягла в основу «розшифровки» назви. «У нас був чоловік, та з
його прозивалися Кліпало, — розповідає Іван Лисак, селянин із с. Коло-
дисте Звенигородського повіту. — Бо він як натне гочима кліпати, та й
притискає. Цьому чоловікові була раз комедія. Возили у Шполу 1128]
хуру, та й украв у одного чоловіка хтось батога. Та прийшов той чоловік
до гурту та й питає: «Чи не бачили хто батога?» Та й дивиться по всіх.
А той начав тісно кліпати. А той дивиться та й каже: «А ти, чоловіче,
кліпай не кліпай, а батіжка оддай!» [911.
Розповідаючи про рідне село, його людей, звичаї, побут, Іван Лисак
подає чимало поетичних образків, у яких фігурують прізвища й прізвись­
ка односельців, топонімічні назви околиці, окремі побутові явища і пред­
мети, звичаї тощо [92]. Таке багатство вузьколокальних оповідань і пере­
казів пов’язане не тільки з поетичним мисленням самого оповідача. Це
поетична стихія села загалом, найбільш яскраво виражена талановитими
майстрами. Кожна конкретна назва, кожне слово в даній місцевості збері­
гає в пам’яті людей до певного часу своє образне значення, тобто воно
опоетизоване само по собі. У наступних же поколіннях первісне значення
слова або губиться, або закріплюється в переказі чи легенді.
На подібних оповіданнях і переказах, «що в’яжуться з певними
місцями, селами та особами, творять визначну частину народознавства»,
зупинявся І.Франко [93]. Він не лише підкреслював велике пізнавальне
значення цього різновиду народної творчості, а й наголошував на його
високій поетичності. Як показав життєвий досвід минулих поколінь й
життя наших сучасників, відзначав І.Франко, такі оповідання «своєю
331 Степан Мишанич
поезією красили їх домашнє та громадське життя, робили цікавими або
оживлювали кожде старе дерево, кожду стежку, кожду могилу або ка­
лабаню на полі» (94 ].
Таких образків, оповідань і переказів у кожній місцевості чимало.
Життя їх здебільшого нетривале, плинне: нове покоління створює свій
репертуар подібних оповідань із злободенних і свіжих вражень, подій,
фактів.
* * *
Найпоширенішою формою народного спілкування є звичайна то­
вариська бесіда — -«барвиста мозаїка довших або коротших
оповідань», за висловом І. Франка [95|. У вільний від роботи час, у
святкові дні, довгими зимовими вечорами, під час родинних свят збира­
ються учасники певного колективу або в когось дома, або в громадсько­
му місці, і точаться розмови на теми, що становлять спільний інтерес.
Такі бесіди, говорив І.Фрапко, ведуться переважно в епічному тоні, опо­
відання пливе за оповіданням: «Один скаже одно, другий друге, се вик­
ликає у третього аналогічний спомин і так далі. Зв’язок тих оповідань
нераз зовсім припадковий, але зате кожне оповідання звичайно має фак­
тичну основу, отже, оповідач в міру свого таланту передає його так
живо і барвисто, як лише може. Значить, кожне оповіданєчко інтересне
само для себе, а кілька їх складається на більшу характеристику» 196].
Побутова бесіда складається з циклу оповідань, об’єднаних насам­
перед темою, об’єктом зображення. Кожне з них можна виокремити із
загальної розмови як закінчене ціле: із зачином, розвитком подій, конф­
ліктом, кульмінацією і завершенням, розв’язкою конфлікту. В той же час
цілісність сприймається як така в контексті всієї бесіди, в контексті
побуту даного конкретного середовища. Крім таких суто зовнішніх фак­
торів, як склад учасників бесіди, їхні побутові взаємини тощо, важливим
є початок даного цілеспрямованого спілкування, від якого значною мірою
залежить загальний напрям, тональність розмови, її емоційна насиченість.
Учасники бесіди практично досить чітко розподіляються на слухачів та
інформаторів, оповідачів, хоча кожен із слухачів потенційно може бути
й оповідачем. Взаємозв’язок, ступінь активності цих двох компонентів
обумовлює характер спілкування. Задають тон оповідачі, які, в свою
чергу, орієнтуються на слухачів, враховують смаки, реакцію останніх.
Між самими оповідачами теж існує почуття субординації, своєр­
ідна «ієрархія», сформована тривалим спілкуванням, побутовими взаєми­
нами, тому кожний з них, перш ніж додати щось своє до теми, сам
виступає в ролі слухача і чекає, доки не висловляться інші, старші, авто­
ритетніші оповідачі — чи загальновизнані майстри оповіді, чи ті, хто,
завдячуючи певним обставинам, був найближче до події, про яку йдеть­
ся, й має право висловитись про неї одним з перших.
332
Поетика фольклорних жанрів
Той факт, що бесіда є актом побутової комунікації членів певного
усталеного колективу, об’єднаного способом життя, побутовими взаєми­
нами, спільними щоденними турботами тощо, обумовлює характер усної
Інформації, манеру і стиль оповідей чи розповідей [97] у контексті
розмови. Кожний оповідач підсвідомо враховує попередню проінформо-
ваність присутніх про предмет розповіді, тому намагається сказати щось
нове, невідоме всьому загалу, або по-своєму подати загальновідомий
факт, висвітлити його з нового боку. Увага оповідача зосереджена на
самому факті, який є ще однією сторінкою в життєписі героя бесіди,
розкриває ще одну грань його характеру чи ілюструє місце оповідача
ЯК учасника події.
Максимально скорочено зачин, ввід у дію; далеко не кожне опов­
ідання має експозицію, оскільки в умовах бесіди експозицією виступа­
ють початок бесіди і всі попередні оповідання, з одного боку, та взаєми­
ни між оповідачем і героями його розповіді, всі знання про об’єкт
розповіді — з другого. Цей фактор апперцепційності оповідач завжди
враховує підсвідомо, а іноді навіть посилається на знання слухачів. Тому
для стороннього ока в оповіді бракує повноти характеристик, а окремі
місця зовсім затемнені, незрозумілі. Однак ні інформативна, ні естетична
та етична функції оповідання в умовах даної конкретної бесіди, конкрет­
ного колективу аж ніяк не применшуються.
Найбільшої образності та експресії оповідач досягає при змалю­
ванні самої суті події, яка є основою сюжету. Кульмінаційний момент
здебільшого затримується чи, навпаки, прискорюється введенням діалогу.
11а відміну від діалогів-імнровізацій, форма вислову в контексті бесіди
відзначається помітною ускладненістю, завершеністю думок, речень. Оповідь
звернена безпосередньо до учасників бесіди.
У праці про художню мову комедії «Лихо з розуму» Г. О. Вино­
кур стверджує, що в літературному художньому творі «монологічна
репліка, на відміну від діалогічної, звернена не назовні, а всередину, тобто
мовець адресує її не стільки партнерам, скільки самому собі і у зв’язку
з цим не обов’язково розраховує на словесну реакцію партнерів» [98]. У
народній бесіді кожне оповідання, будучи доповненням до попередніх
повідомлень, завжди адресоване слухачам, своїм односельцям, — це звєр
нений монолог. Для оповідача не байдуже, як до його оповіді постав­
ляться присутні. Зрештою, в залежності від реакції слухачів — зацікав­
леності чи незацікавленості, захоплення чи байдужості тощо
визначається більша чи менша інтенсивність мовлення, полегшується асо­
ціативність, швидше знаходяться потрібні й вдалі вирази, одним словом,
збільшується «красномовність» оповіді, її художній рівень [99].
Таким чином, можна говорити про два композиційних рівні усних
оповідань, про загальну архітектоніку всієї бесіди, якій задають тональність,
добирають тему найбільш шановані члени колективу, кращі оповідачі,
333 Степан Мишанич
що, за визначенням І. Франка, є «душею поважної господарської конвер-
зації» 1100]. У той же час кожне повідомлення, кожне оповідання зокре­
ма має певну цілісність з боку літературної форми. Композиція всієї
бесіди накладає відбиток на подальші оповідання: оскільки з’ясовано
тему бесіди, визначено тональність, вступають у дію асоціації, спогади, що
підтримують, живлять розмову новими оповіданнями. Стягнена експози­
ція, односпізодність характерні особливості будь-якого конкретного
оповідання, вирізненого із загальної бесіди. Власне, експозицією кожного
оповідання виступає все сказане перед цим, загальна ситуація. Підґрун­
тям останньої є система взаємин оповідача та слухачів з об’єктом мов­
лення. Спрямувати бесіду в нове русло, на обговорення нової теми
можуть тільки сильніші інтелекти, талановиті оповідачі, які тонко відчу­
вають ситуацію, інтереси всіх присутніх.
Як бачимо, у бесідах спостерігається певне чергування оповідань-
монологів, які, на відміну від діалогів з їх швидким темпом, недомовками,
незавершеністю висловлювання тощо, передбачають композиційну уск­
ладненість, увагу до підбору й розміщення слів, однобічне висловлюван­
ня, попереднє обдумування, а отже, логічну викінченість тощо.
Однак і монологи як форма колективного спілкування та інфор­
мації в побуті теж підлягають певній градації, диференціації. Окремі
форми бесіди, в залежності від теми, кількості та складу учасників, бажа­
ючих висловитись, можуть мати характер «монологічного діалогу», тоб­
то такого діалогу, що фактично є обміном монологами-оповіданнями
про пережите, бачене 1101 ].
У бесідах, що відбуваються в межах усталеного колективу, особ­
ливо помітний момент апперцепційпості сприймання. Він обумовлює спе­
цифіку оповідань, деяку неповноту їх форми, «невмотивовані» з точки
зору причиново-наслідкової логіки, стрибки у змалюванні перебігу події
тощо. У той же час і тут діють психологічні передумови, характерні для
діалогічної бесіди: ще будучи слухачами, багато хто з присутніх уже
готують «відповіді», продовження того, про тцо говорить оповідач. У
пам’яті спливають аналогічні випадки, деякі додаткові штрихи. Близька
тема, збудження думок і почуттів викликає у присутніх безпосередню
мовну реакцію, тому її монолог-оповідання час від часу вставляються
репліки присутніх.
Дещо інший характер мають бесіди, коли увага присутніх зосеред­
жена навколо одного, іноді двох досвідчених оповідачів. Оповідання
майстрів здебільшого «обкатані», відшліфовані, неодноразово перевірені
на слухачах. Такі розповіді характеризуються відносно повільним тем­
пом, плавністю мовлення, складністю будови речень, розгалуженістю ком­
позиції, багатоепізодністю, вмілим використанням традиційних засобів
художнього зображення. Завдяки цікавому сюжету, майстерності роз­
повіді вони викликають захоплення слухачів.
334
Поетика фольклорних жанрів
Бесіда здебільшого починається репліками про поточні турботи,
до яких у нам’яті кожного знаходяться аналогії з минулого. Вирішення
сьогоднішніх проблем оповідачі шукають у колективному досвіді одно­
сельців. Тут діє найбільш загальна і ефективна функція фольклорного
твору, його дидактика, узагальнення знань. Подібно як під час гуртового
співу наступна пісня пригадується за асоціаціями, викликаними окремим
словом, певним образом попередньої, так і під час бесіди одні образи
викликають у пам’яті присутніх наступні епізоди, котресь характерне
слово веде за собою яскравий приклад з життя. Цей ланцюг асоціацій
нерідко лежить в основі не лише закінченої бесіди, а й композиції окре­
мого оповідання, особливо спогаду-роздуму, сповіді, оповідання-долі. На­
приклад, оповідь вже згадуваної Параски Сороки побудована на зістав­
ленні окремих, зовні розрізнених епізодів, об’єднаних внутрішнім змістом,
почуттям оповідача, загальною картиною життя сучасного села. Кожний
образок є ілюстрацією матеріального й духовного росту жителів села:
колишні злигодні порівнюються з сучасною технікою; поїздка до Моск­
ви викликає дотепний спогад про випадок на районній конференції у
Василькові; розмова про кухонні плити тягне за собою думку про гази­
фікацію села; оплата праці у перші роки колективізації порівнюється із
таким нинішнім досягненням, як пенсії колгоспникам; солома на хатах
витіснена шифером, а солом’яники — сучасними меблями. Таким чином,
один яскравий факт викликає в пам’яті інший, і в результаті нанизується
чимало аналогічних спогадів, які подають динаміку змін на селі. Зрозум­
іло, тцо для стороннього слухача, яким є фольклорист-записувач, опові­
дачка «заідеологізовує» свій спогад, трактує звичайну еволюцію у по­
буті села як «подарунок» системи, влади. Бо саме так мислити вчили
всіх — від дитячого садка, школи, піонерських і комсомольських осе­
редків тощо. І всі повинні були дякувати партії за «щасливе дитинство»,
за колгоспний «добробут» тощо. Звернення до минулого за будь-яких
обставин та у всі часи само по собі створює певні передумови до
узагальнень, до вирізнення фактів показових і повчальних, які далі роз­
вивають тему всієї бесіди. Разом з тим оповідач аналізує, оцінює, уза­
гальнює минуле з погляду сучасності. «Відда-леність, — говорив про цей
аспект відображення дійсності в свідомості людини М.Чсрнишсвський,
ідеалізує вже сама по собі. Віддаленість у часі діє так само, як і
віддаленість у просторі: історія і спогад передають нам не всі незначні
подробиці про велику людину чи про велику подію: вони замовчують
дрібні, другорядні сторони великого явища, його слабкі сторони» [102].
Колений епізод у розповіді талановитого оповідача має повчаль­
ний характер, він є певним узагальненням народного досвіду, життєвої
мудрості, ілюстрацією кращих рис представників трудящих, рис, які вияв­
ляються в тій чи іншій конкретній ситуації. Отже, оповідач добирає
факти не емпірично, йдучи за хронологією подій, а саме такі, що характе-
335 Степан Мишшшч
ризують героя оповіді з кращого боку, природно вливаючись в стичний
та естетичний контекст бесіди. Таких подій і фактів у житті кожної сім’ї,
не тс що осередку, чимало, їх поширеність і глибокий естетичний зміст
спостеріг свого часу М.Чсрниіпсвський. «У житті є дуже багато таких
подій,— відзначав філософ, у котрих строго поетичний погляд не
знаходить жодних недоліків у художньому відношенні» [103]. Щоб пе­
реконатися в цьому, варто лише провести вечір з людиною, яка багато
бачила на своєму віку. Бувалі люди не лише знають багато, схоплюють
суть подій, фактів, але й вміють розповісти про них так, щоб розповідь
«відрізнялася від справжніх «поетичних творів» тільки меншим обся­
гом, меншим розвитком сцен, описів і тому подібних подробиць» [104].
Тема розповіді, відбір життєвих фактів, подій уже містять у собі
певне узагальнення, суттєве з погляду оповідача та слухачів. Наприклад,
темою своїх оповідань Фсдьо ІДмай, один із талановитих оповідачів с.
Мшанець (тепер — Львівської обл.— С. М.) обрав життя видатного
представника свого села Василя Симінського, прозваного тут Сліпим
Маскалем. Низка оповідань змальовує яскраву і колоритну постать цьо­
го бойка, наділеного винятковою фізичною силою, кращими моральними
якостями чесного, відважного, працьовитого, лукавого і насмішкува­
того, хитрого і винахідливого по відношенню до своїх ворогів ба­
гатіїв і урядовців.
«У Сліпого Маскаля, розпочинається одне з оповідань, — взя­
ли нивізори раз люльку, взяли другий раз, взяли третий раз і дали му
троє коліщат пачок з коршми…» [105]. Уже цей початок і подальша
розповідь показові з точки зору відбору оповідачем життєвого матері­
алу. Ті випадки, коли ревізори позбиткувалися над селянином, опуска­
ються: їх було багато, і не лише з героєм оповідання, — тому оповідач
вводить формулу трикратиості, яка в традиційній народній епіці вжи­
вається на означення множинності. Предмет зображення неординар­
ний випадок: помста селянина над ревізорами.
Усі оповідання змальовують ВИКЛЮЧРІО епізоди фізичної та мо­
ральної переваги Сліпого Маскаля, епізоди, в яких продемонстровані
кмітливість, відвага, гордість, почуття власної гідності героя. Не один рік
лякав лісничий селян, йдеться в іншому оповіданні, що примусить їх
зрубати і поколоти «на латри» величезного бука. Кожний боявся цієї
важкої роботи (адже рубати треба було сокирою, бо пили в селі ніхто
не мав), частував лісничого, щоб позбутися напасті. Тільки Маскаль не
злякався погроз і за наказом добрс-таки п’яного лісничого зрубав бука-
велетня. Розв’язка несподівана: «Волів-ис ми найстаршу корову стяти,
ніж того бучка,— дорікає вже тверезий лісничий Маскалю,— бо то
була моя корова, я з-за того бучка не раз випив і з’їв» [106].
У центрі наступного оповідання — влучне й дотепне слово Сліпо­
го Маскаля, що якнайкраще характеризує його життєві принципи, здоро-
336
Поетика фольклорних жанрів
Ву мораль. Коли заможний сусід просить його поміняти шматок землі,
щоб з’єднати зі своєю, то одержує різку негативну відповідь: «Волів
би-с ня втопити, ніж би-с ми мав таке слово повісти! Ти ся того не
діждеш, би я ся тобі з вітцівщини вступив!» І терпів, а не дав ґрунту,
продовжує оповідач: «Хоть би і місяць не їв, а ні до кого був би не
пішов і нічого був би не рушив. А його син Іван погирив много поля.
Оту загороду, що в нас тепер є, продав за трийціть рииських» [107].
І Іорівнюючи батька з сином, оповідач шанує першого за тверді переко­
нання, моральні принципи, хоча Маскаль саме йому, оповідачеві, відмовив
у свій час продати землю.
Цей образок показовий з погляду психології творчості народних
оповідачів, для яких особисті симпатії чи антипатії до героя бесіди
(особливо коли постать останнього у пам’яті односельців ідеалізується,
до певної міри канонізується) підпорядковані загальнонародним етич­
ним нормам і принципам. Піднесення народної етики, зокрема таких рис,
як твердість духу героя, його чесність, любов до свого роду, своєї землі,
пошана до старших, простежується в усіх оповіданнях, а в цитованому
зразку її функція домінантна: категорична відмова Маскаля поступитись
«вітцівщиною» протиставляється вчинкам сина, який немало з батьків­
щини «погирив». Уже тут, в усних оповіданнях, пов’язаних з конкретни­
ми людьми, спостерігаємо виділення саме тих рис, які одержали ху­
дожнє втілення в постатях ідеальних героїв, героїв народного епосу.
Оповідання можуть бути різні за обсягом, із пунктирно наміченим
чи розгорнутим сюжетом, однак у них яскраво простежується дидактич­
на функція, в побуті такі бесіди є дійовим засобом етнопедагогіки. Із
героєм бесіди якщо й трапляються прикрі випадки, то пояснюється це
тим, що він відступив від норм народної моралі. У біді всі люди рівні,
каже народна мудрість, і коли одного разу Сліпий Маскаль відступив
від норм етики і під час пожежі в селі привселюдно виявив радість з
того, що згоріли хати заможних селян, а його хата лише «грілася», опов­
ідач «карає» і його: в наступній пожежі горить і хата Маскаля.
Аналіз такого різновиду усних оповідань, як фрагменти селянсь­
кої бесіди, дав підстави І.Франку наголосити на наявності в них твор­
чого елемента. «Хоч їх теми все беруться з дійсного життя, — говорив
письменник, — мають героями дійсних, по ім’ю знайомих, іноді живих іще
людей, але сам спосіб оповідання, трактоване матеріалу, стилізоване си­
рих фактів до тої міри, що з них робляться типові явища, проте не
позбавлені індивідуального колориту, все те підказує нам, що се вже
твори коли й не свідомого артизму, але дуже гонко розвиненого артис­
тичного інстинкту» [ 108].
Однак при цьому слід мати на увазі, що йдеться не про усні
оповідання загалом, а тільки про певний їх різновид, певний ступінь
художнього освоєння дійсності, що виявляється в звичайній товариській
337 Степан Мишанич
бесіді. Уже тут І. Франко бачив своєрідність даного виду творчості
народу, певний ступінь типізації, узагальнення, образності, при збереженні
індивідуальних рис оповіді..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.