Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ НАРОДНОЇ ПРОЗИ — 4

* * *
Практика записування оповідальної творчості, у тому числі й ус­
них оповідань, тісно пов’язана з яскравими індивідуальностями, з тала­
новитими оповідачами, наділеними від природи спосте режливістю,
умінням вирізнити в певному явищі, предметі, характері найсуттєв­
іше і розповісти про нього іншим. Ця спостережливість і майстерність
удосконалювались у процесі оповідальної практики і створили такому
оповідачу славу майстра. Особливою популярністю користуються жарту­
ни, чи, як у народі говорять, штукарі, галерею типів яких відтворив І.Нс-
чуй-Левицький у статті «Українські гумористи та штукарі» [109].
В усних оповіданнях, як і в неказковій прозі загалом, особистість
виконавця, його обдарованість надзвичайно важливі, оскільки від май­
стерності оповідача, художнього чуття й інтерпретації життєвого матер­
іалу значною мірою залежить художність самого твору, його домінантна
функція: інформативно-пізнавальна, естетична, стиковиховна тощо.
Першими відзначили роль обдарованих осіб у творчому процесі,
в збереженні й розвитку уснопоетичних традицій народу дослідники
епосу. Ще на початку минулого століття визначний сербський фолькло­
рист Вук Караджич говорив, що поганий виконавець зіпсує хороший
твір, а добрий поправить зіпсовану пісню. Великого значення індивіду­
альності в творчому процесі надавали перші записувачі російських би­
лин, українських дум, та найбільшої ваги цьому аспекту вивчення фоль­
клору приділили дослідники оповідальних жанрів казок, легенд,
переказів і оповідань [110].
Уже перші записувачі української народної прози Л. Жсмчужпи-
ков та II.Куліш наголошували на необхідності розшукувати «людей
тямущих», «обдарованих природною красою і силою слова» [111]. Безу­
мовно, зазначали вони, тут потрібний і особистий талант збирача, який
полягає в «умінні вибирати між говорунами кращого і в його розпові­
дях помітити справді цікаве», найбільш типове, суттєве для характерис­
тики народного світогляду, різних сторін життя[ 112].
Уміння фольклориста відшукати «найліпших» оповідачів, на думку
І.Франка, є доказом наукового підходу до фольклористичних студій, до
збирання й вивчення народної творчості [113]. У відомій статті про на­
родні оповідання І.Фраико звертає увагу па тих оповідачів, які є душею
селянського товариського спілкування, на людей, іцо відчувають красу
слова, мислять образно. «Хто ближче стикався з селянами, — писав він, —
пригадає собі не одного такого, у кого слова плили, як медова річка,
овіяні дивним чаром здорової, чистої індивідуальності, і лягали в душу як
338
Поетика фольклорних жанрів
іапашні квітки» [114]. Користуючись традиційними засобами зображення,
Широкою палітрою мовностилістичних прийомів, системою тропів, виробле­
них усною творчістю, окремі, найбільш спостережливі, оповідачі намагають­
ся передати чуте й бачене «живо й барвисто», захоплюють ним слухачів.
(Обдаровані поетичним світосприйманням від природи, вони досягають
значної майстерності, їхні розповіді вражають досконалістю форми, завер­
шеністю композиції, відшліфованістю думки. Оскільки слухачі сподівають­
ся від них не звичайної інформації, а насамперед змістовної, розумної,
дотепної, завершеної художньо розповіді, вони підходять до процесу роз­
повіді свідомо, «готують», наперед продумують свій репертуар. «Кожна
звичайна людина в своїй біографії має щось особливе, такс, чого інша не
має, а Коробка, — пише про одного із талановитих оповідачів з Черкащи­
ни В.Кравченко, треба думати, має цих особливостей більше, ніж хтось
інший. У житті, що його оточує, він, нарешті, міг помітити деякі особливі
риси, на котрі інша особа в його становищі не звернула б ніякої уваги, а він,
як істинний поет у душі, нічого не пропускав» [115].
Казки, легенди, перекази, деякі оповідання — «випадки із життя»,
що вже набули усталену форму в пам’яті оповідача, В. Коробка розпов­
ідав без підготовки. Коли ж записувач запропонував йому розповісти
про своє життя, «то він,- відзначає В. Кравченко,— два дні не хотів
говорити. «Я, — говорить, — знаю, що хто-небудь розумний прочитає, ну,
то треба пригадать хоч трохи, бо де ж таки так узять і говорить» [116].
()тжс, талановитий оповідач підходить значною мірою творчо до процесу
розповіді. Хоча вона ведеться в руслі традиції та під «контролем» слу­
хачів, все ж таки оповідач вільний у доборі фактів, їх інтерпретації,
побудові сюжету.
Згаданий майстер оповіді Василь Коробка з Черкащини володів
значним багажем фольклорних матеріалів. Неординарною особистістю,
«поетом у душі» назвав його В. Кравченко. І Іро цс свідчать казки, леген­
ди і ті два автобіографічні фрагменти, записані фольклористом. З ос­
танніх вимальовується привабливий образ сільського хлопця з бідняць­
кої родини, якому з п’ятилітнього віку довелося зазнати усіх злигоднів,
що випадають на долю наймита. Його вчителем — суворим, нещадним —
було саме життя; воно ламало й тесало цю енергійну, сприйнятливу, бага­
то обдаровану, незалежну натуру, але зламати так і не змогло, а на­
томість вигранило отой непересічний характер, збагатило неабияким жит­
тєвим досвідом, без чого не може сформуватися й цікавий оповідач.
Обидва фрагменти цс типова оповідь-меморат, де головним
героєм виступає сам оповідач. Епізоди розміщуються в часовій і хроно­
логічній послідовності, причому рушієм подій поряд з об’єктивними
обставинами стає активність характеру оповідача — його бажання, про­
махи й помилки, його незалежна й дещо авантюрна вдача. Оповідь Ко­
робки імпонує невимушеністю, розкованістю, відвертістю, з якою опові-
339 Степан Мишанич
дається і про незугарні вчинки чи ситуації героя. Оповідач дуже щирий,
позбавлений будь-якого тяжіння до ідеалізації власної особи, хоч це
нерідко трапляється з іншими оповідачами (порівняймо, наприклад, опо­
відання О. Гайдамаки, ПО. — С. 192-198).
Особистість оповідача чітко віддзеркалюється в його стилі. Стиль
викладу Коробки — енергійний, динамічний; швидко чергуються і епі­
зоди, й жести: «Мати розпиталася та взяла качалку, ту, що сорочки
качають, та за мною, а я під покуття, під стіл, а на столі стояла миска з
картоплею й огірки, а мати доставала мене бить, однак я обп’явся ногами
об той стіл, а він як пошкопиртав туди, аж до порога, двері одчинились, а
миска з картоплею та з огірками аж у сінях опинилась. Мати кинула
качалку та дивиться: чи не сказився я…» Так на одному подиху виголо­
шується цілий епізод.
Оповідає Коробка надзвичайно емоційно. Герой розкривається зсе­
редини у своїх думках, бажаннях; відверто висловлюється ставлення
до зображуваного, внутрішньо мотивуються вчинки. Все цс втілюється
через багатство інтонацій, зміни темпу, експресивну лексику з багатою
синонімікою (ось, наприклад, синоніми до поняття «бити»: «давай кре­
сать мене», «як осморужив його тичкою», «як зачав гріть», «як потягне
ґирлиґою», «знов давай мене хватать», «раз по пиці, другий», «морду
красить», «давай мене знов хрестить»). Інколи оповідач оцінює зображе­
не із свого сучасного, з моменту розповіді: «Оце згадую, і так у мене
душу й шматує, не витерплю, плакать буду»; «Цс фокус, такої страсті ще
ніколи не було. Його хто прочита, то побачс, що був мені сміх і горе. Та
чи то ж і повірять? Л се ж правда була!» (НО. — С. 184-192).
Оповідь дуже докладна, з максимумом деталей, жвавими діалога­
ми; оповідач послідовно фіксує власні жести, обставини дії, реакцію
інших персонажів, вдало передає індивідуальний спосіб вислову. Багате
на пригоди й зустрічі життя, заняття різними ремеслами відбилося й у
лексиці оповідей. Чабанський побут характеризують, зокрема, слова: мо-
хан, шпанка, отагас, шматок (частина отари. — С. М.), байбура (кухар),
гарба, ґирлиґа, такапити тощо; шевське ремесло — клесачка, закладка,
строчить, загладжувати тощо; гончарство — круг, горен, набити глини і
т. ін. Мова оповідача рясніє фразеологізмами, образними порівняннями,
які унаочнюють оповідь, виразно забарвлюючи її власною оцінкою, не­
рідко дещо іронічною.
Схвильованість викладу, глибокий психологізм, непсрссічність і
життєвість характеру героя-оновідача говорять про високий мистецький
рівень оповідань В. Коробки; їх по праву можна віднести до кращих
зразків народної белетристики, позначеної виразно індивідуальним опов­
ідним стилем.
На Харківщині 1938 р. записаний цикл оповідей О.Гайдамаки («діда
Санька»), безперечно, талановитого народного оповідача. Він оповідає
340
Поетика фольклорних жанрів
переважно про власні пригоди. Оповідає, очевидно, не вперше, бо форма
оповідань усталена, точна, образна; тут можна теж говорити про на­
явність індивідуального стилю оповіді, і більше того — про структурну
стабільність усних оповідань.
Оповідач не обмежується інформацією тгро факти чи констата­
цією зовнішньої течії подій, а дає їм певну оцінку, пояснює, мотивує,
узагальнює, коментує, словом, подає вже добре одшліфовану мистецьку
річ. Він добирає найбільш промовисті саме в художньому розумінні ви­
падки із власного життя, життя бідняка-заробітчанина. Маємо, зокрема,
оповіді про здирство пана й куркуля, про знущання урядника, про одру­
ження з такою ж злидаркою, як і сам. Образ оповідача — роботящого,
витривалого, кмітливого розвивається від пасивного невдоволення,
нарікань на збиткування багатіїв до активного вияву протесту — відваж­
ної помсти брутальному урядникові.
Кожне оповідання розкриває якийсь один епізод з цілком викін­
ченим сюжетом. Ось, наприклад, оповідь про заробітки у куркуля. Сю­
жет розвивається передусім у психологічній сфері — ходом власних
переживань від надії на добрий заробіток до гіркого розчарування. Вик­
лад тут лаконічний — жодної зайвої деталі, яка б не «грала» на основну
думку оповідача. Все оповідання обмежене чотирма абзацами — трохи
більше сторінки тексту. У першому абзаці подана експозиція — опис
багатого хутора, висловлена надія па добрий заробіток: «Прийшли ми
ото на Дон, бачимо, хазяї тут на всю губу: хати жостю криті, обора, амбари,
сади. «Ну, кажу я до своїх, — отут ми, мабуть, вже і справді пташиного
молока покуштуєм. Як-не-як, не пани ж тут, а свій брат — хазяїн, мужик».
Наймаючи робітника, куркуль не назвав ціни за роботу, а пообіцяв «роз-
щитатися но-християнськи». Робота виявилася надзвичайно важкою: «Пу,
та й робимо, сіль вожу. І що вже я, скажу вам, наробився, страх один.
Ночей, було, недосплю, на холоді, на дощі роблю, сіль, було, мені руки й
ноги пороз’їдає, така клята була!» Безсполучниковість, нагромаджен­
ня однорідних присудків, прискорюючи теми мовлення, виражають схвиль­
ованість оповідача; цій же меті служать і риторичні фігури, лексична
експресія, відкрите висловлення почуттів. Переказавши заключний діалог
ізздирцею-куркулем, оповідач афористично підсумовує: «Куди підеш
на Таврію, до Харкова — всюди біда однакова!»
Оповідному стилю О. Гайдамаки чужа спокійна констатація; він
обов’язково емоційно коментує зображене. Змалювавши, як в осінню
негоду урядник брутально викинув з приміщення станції жінку-заробіт-
чанку з малою дитиною, оповідач-герой вигукує: «Ах ти ж, мати моя
рідна! Прямо, знаєте, мене тричі перекроїло, аж серце возгорілося! Воно
ж таке бідне, нещасне… тут би їй прямо останній піпжак оддав, а ти ж її,
Іскаріот такий, ще товчеш своїми кулачищами! Ну, ні-і-і, цього я вже
тобі не прощу! Цього вже тобі Санько Гайдамака не подарує! Хай мене
341 Степан Мишшшч
на каторгу гонять, но я вже тобі покажу!..» Вигуки, нагромадження
різко експресивних епітетів, сама форма зверненого до винуватця моно-
логу-інвективи — все це творить яскраво драматичну тональність оповіді.
Виразно передає оповідач і динаміку подій. В епізодах, де йдеться
про відчуття нескінченності тяжкої праці, знаходимо синтаксичні й лек­
сичні повтори, називні речення, часті паузи, недоконаний вид дієслів-
присудків — усе, що уповільнює темп мовлення: «Ну, попоробили ми
один місяць, попоробили другий, попоробили й третій… Степ, жара, ко­
сим від світання до смеркання, та й так нас висмалило та викрутило, що
лиш но одна снасть осталась». А якщо треба передати раптову зміну
подій, їх миттєвість, тоді опускаються присудки, йде стислий енергійний
перелік: «Ех, він тут — а лежить у грязюці — за кобуру ту ліворверну,
за свисток, та до того, що флажком махає…» Або: «А я як не підбіжу, та
як не дам йому, так, знаєте, по-косарськи, по його нечистій морді, так він і
перекинувсь».
Мова оповідача стисла, точна, багата на фразеологізми («правда
заставить і смолу клепати», «пташиного молока покуштуєм», «роблю, як
каторжний», «підстриг би під первоє число», «аж у грудях похололо» та
іп.), тропи («так дорога перскопська їх висповідала», «полізли в хомут»,
«так нас висмалило і викрутило, що одна снасть осталась», «привіз я її
біду до своєї біди, її злидні до своїх злиднів», «чорні, неначе обвуглені»,
«набилося нашого брата, як мурашок», «свита чорна, як та земелька свя­
та» тощо). У переказі про діда-чумака сюжет будується на реалізації
метафори: як дід «викресав мито» для пана з двох тяжких каменюк.
Різко різниться від попередніх оповідей стиль буковинки Євдокії
Зайчук (записи Г. Дем’яна 1978 р.; ПО. — С. 175-183), більша частина
життя якої пройшла у неймовірних злиднях, тяжкій, виснажливій праці.
її оповідання вражають насамперед об’єктивним змістом безкінечним
ланцюгом фактів і скупих деталей, що складаються в обвинувальний акт
суспільству, яке прирекло селян на гірше, ніж у худоби, існування. Тому
й загальна тональність викладу твориться насамперед драматизмом об­
‘єктивних фактів, суворим лаконізмом оповіді-сповіді. Це гірке оскар­
ження тої суспільної нерівності й несправедливості, які випали на долю
цієї жінки й тисяч таких, як вона, українців.
Безробіття, злидні, голод основний лейтмотив усіх її оповідань.
Внутрішня напруга, схвильованість оповідачки виражається передусім
змінами темпу мовлення, лексичними й синтаксичними повторами: «Знов
повтікали. Зайшли козаки. Приїхали козаки. Такі коні були маленькі.
Козаки в шєпках. І пани повтікали. Вже нема панів. Вже знов трошки
лекше. Вже було лекше. Потому до вісімпайцєтого року се сє так тягло.
А в вісімнайцєтім році зробиласи свобода. Тихо, тихо, тихо… Нема нічо­
го…» Речення прості, часто неповні, з одного-двох слів; називаються
лише основні, найсуттєвіші моменти, деталі. Виникає своєрідний, урива-
342
Поетика фольклорних жанрів
піні, дещо монотонний ритм при досить швидкому темпі мовлення —
скоромовкою. Відчувається, що оповідачка розповідає, можливо, уперше,
що вона не виробила усталеної форми, не орнаментувала її фразеологіз­
мами, гронами, риторичними фігурами, як-то роблять досвідчені опові­
дачі. Це «гола» інформація, перелік фактів і деталей, цитування прямої
МОВИ діалогів персонажів — теж вкрай лаконічних, майже без комента-
м оповідачки, без широкого описування місця й часу дії, портретів
ницо. Очевидна її орієнтація на слухача з власного кола, якому нема що
розтлумачувати, описувати, який сам усе цс знає.
Оповідачка дуже рідко аналізує переживання — власні чи інших
чкідсіі, найчастіше або просто описує їх зовнішній вияв («Потому мама
моя прийшла подивитися на мене. Таяк прийшла подивитиси, гай махнула
ГОЛОВОВ та й каже: «Ай-яй-яй!»), або передає уривчастий діалог, в якому
почуття залишаються у підтексті, випливаючи з самої ситуації. Ось один з
епізодів. Чоловік оповідачки прийтпов у відпустку з цісарської армії в
холодну й голодну хату, де була й мала дитина. На сім днів у них було
іжі молоко і сім пасочок. «Я йому подала око (0,75 літра.— С. М.)
молока і ту пасочку, а він з’їв та й каже: «Ти нічого не варила?» —
41 Іе». — «Я їсти хочу. Я зараз всі сім із’їм, такий голоден!» — «Так?» —
«Аякже, я зголоджений!» Та й собі думаю: «Добре, що прийшов». Гірка
іронія останніх, невисловлених вголос почуттів випливає з усієї безвихід­
ної ситуації.
Меморати Є.Зайчук — цс ланцюг епізодів, часом із вставними
історіями; часова послідовність порушується згадками, відступами, «забі­
ганнями» наперед. Деякі з цих епізодів приєднуються асоціативно, не сто­
суються життя оповідачки, а деякі (оповідь сусідки про свого сина, який
не мав у сім’ї згоди і побив дружину на свято) виступають як контраст
до епізоду зустрічі різдва в хаті оповідачки — у злиднях (на столі була
лише варена квасоля), але у згоді й приязні. Між докладно переказаними,
важливими щодо змісту епізодами є часові паузи у декілька років. Опо­
відання доводиться до моменту розповіді — нове життя настало, добре
жити, але вона залишилася вдовою: «Потому пішов чоловік сорок першо­
го року на войну, то вже відти си й не вернув, та й пропало моє життє
ціле… А життє то дуже пройшло тєжке…» (НО. — С. 178).
Якщо шукати літературну паралель стилеві Є. Зайчук, то не мож­
на не згадати «коротких, сильних і страшних» новел В. Стсфаника. Мож­
ливо, єдність цих стилів поза спільністю простору, місця й часу знахо­
диться у специфіці художнього мислення жителів даного регіону, в дії
народнопоетичної традиції. Для розв’язання цієї проблеми потрібні дос­
лідження на широкому матеріалі.
Своєрідністю художнього відображення дійсності відзначається
серія оповідань, пов’язаних з буремними подіями 1905, 1917-20 років.
Характерно, що майже всі вони записані переважно в 30-х роках від
343 Степан Мишанич
колишніх учасників цих подій, переважно від робітників Донецька і Во-
рошиловграда, Києва і Запоріжжя, Нікополя і Бсрислава. Лише окремі
зразки зафіксовані в селах Чернігівщини, Київщини, Дніпропетровська,
Полтавщини й Буковини.
І за тематикою, і за стилем ці записи становлять завершений цикл.
Стиль їх визначається насамперед тематикою, іцо розкриває специфіку
життя, праці й боротьби робітників великих підприємств. Оповідачі —
свідомі робітники й шахтарі, які брали участь у революціях, у російсь­
ко-українській війні. В оповіданнях відбилися страйки, зібрання, поши­
рення прокламацій, сутички з поліцією та «білими лебедями» (козаками
на білих конях), створення підпільних організацій, загибель товаришів,
бої, перемоги, поразки. Приватне життя оповідачів залишається поза роз­
повіддю, уся увага звернута на зображення боротьби, пафос якої визна­
чає і тональність оповідей.
Розглянемо для прикладу оповідання робітника з Юзівки Л.І.Чс-
нурнова про події 1918 р., коли місто було зайняте білогвардійцями, а в
підпіллі точилася гостра боротьба між більшовиками й меншовиками.
Розповідь складається з низки епізодів: арешт членів більшовицького
комітету Левенкова й Гсраськова — втеча Левенкова та його дальша
доля — катування й страта Гсраськова — втеча самого оповідача й
зустріч з козаками — розправа махновців. Оскільки героями виступа­
ють троє персонажів (Левенков, Гераськов, сам оповідач), зв’язок епі­
зодів у сюжеті не елементарно хронологічний, витягнутий в одну лінію,
як здебільшого в народних оповіданнях, а розгалужений: на початку
оповідання розгортаються дві паралельні сюжетні лінії (Левенкова й
Гсраськова), що потім переходять у нову лінію самого оповідача. Відпов­
ідно й художній час розгалужується на дві паралельні лінії, забігає напе­
ред у лінії Левенкова й знову повертається до моменту оповіді розпов-
ідача-спостерігача, звідки починається друга лінія — Гсраськова. Після
викладу історії Гсраськова йдуть два епізоди з оповідачем. Отже, по­
рівняно з багатьма зразками композиція даного сюжету досить складна.
У перших епізодах автор виступає розповідачем-спостерігачем, від
якого дізнаємося про долю інших героїв, а в двох останніх героєм-
оповідачем. Відповідно, у перших епізодах розповідь відтворює й те, що
він сам не бачив, і те, про що дізнався пізніше від інших, а в останніх
епізодах розкрито переживання самого оповідача.
Розповідач у першій частині оповідання зберіг свіжість вражень:
він передає низку зовнішніх деталей (незапалені цигарки в руках ареш-
тантів-комітетників, штабелі, через які тікає Левенков, здивовані обличчя
офіцерів, закривавлене обличчя Гсраськова, просякнута кров’ю мотузка
на його руках і под.). Виклад йде у теперішньому історичному часі,
підкреслено момент раптовості, динаміку подій: «Вдруг із-за угла вибі­
гає два чоловіка, вихвачують нагани і: «Руки вверх!»
344
Поетика фольклорних жанрів
У другій частині оповідання події передаються через сприйняття
II переживання самого героя-оповідача. Особливо виразний епізод розст-
|и IV, розкритий з внутрішньої позиції оповідача настільки реалістично,
що психологізм цього образу зробив би честь і професійному прозаї­
кові: « Ведуть нас за село. Там, у кінці села, стояла кузня. Підвели нас до
111, і кузні і поставили лицем до стінки. Чуєм, клацають затвори. Подиви-
іік і, один па одного, попрощались очима. Стою і думаю: ну, зараз смерть.
А перед очима нічого не видно, видно тільки небо синє, такс, як море, і
видно кришу кузні: червона-червона на ній черепиця, як ото глей є. От
Врізалась мені в голову тоді оця криша, і бачу я її зараз перед очима
гакою, що наче черепицю персіцитав би і не помилився. Ніколи не забу­
ду цю кришу.
Приказали не шевелитися. Чуєм команду: «Плі!» Чув я, що наче
щось тріснуло над моєю головою. Ми омертвіли. Состояніє полупилось
Мертве. Одкриваю очі і нічого не бачу. Хочу повернуть голову — не
повертається. Потім чую, що хтось розмовляє і так наче далеко-далеко, а
у вухах — дзень, дзень. В очах прояснилось, і знов бачу перед собою
червону кришу кузні і на ній дірки. Думаю, значить, стріляли не по нас.
ішачить, ми ще живі» (НО. — С. 341). Такий самоаналіз, такс заглиблення
V власні переживання властиві лише небагатьом високохудожнім народ­
ним оповіданням.
Як і в інших усних оповіданнях, у зазначеному зразку в динаміч­
ну емоційну оповідь включені діалоги персонажів; оповідач цитує пря­
му мову, а не переказує її, непряма мова взагалі майже не зустрічається;
оповідачеві легше перейти до вільної непрямої мови, аніж до чистої
непрямої («А коли у вас будуть робити трус, то скажете, що не знаю, де
піп узявся»).
Незнайомі селянським оповідачам реалії, пов’язані з виробницт-
мом, нові поняття, породжені суспільним протистоянням після Першої
світової війни, національно-визвольними змаганнями, масово входять у
мову робітника-оповідача. Сам стиль робітничого спілкування, відчуття
єдності з товаришами по праці, з народом, свідомість свого суспільного
обов’язку, все цс яскраво виявлено і в поведінці, і в мові оповідача,
який у переживанні втрат і перемог невіддільний від своїх товаришів.
Загалом оповідання про події громадянської війни наповнені реа­
лістичними, нерідко вражаючими моментами, подробицями, переданими з
різним ступенем пластичності — залежно від уміння оповідачів. З цих
оповідань вимальовується драматична атмосфера боротьби, буденність
народного героїзму, гостре почуття соціальності, загальне піднесення виз­
вольного духу; постаті самих оповідачів нерідко повертаються несподі­
ваними гранями, розкривають нові риси народної психології, національ­
ного характеру. Народні оповідання вражають реалістичністю
зображуваного, невідпорною атмосферою документальності — як свідчення
345 Степан Мишанич
того, що насправді відбулося, а не «могло відбутися», як то властиво
літературному твору. В кращих з таких оповідань драматизм реальних
ситуацій у парі з мистецтвом оповідача переводить інтерес слухача вглиб
— у духовний світ неординарної особистості оповідача, через сприйнят­
тя й переживання якого подається зовнішній ланцюг подій.
Серед кращих зразків народної оповіді — спогад колишнього
партизана, а в момент записування у 1936 -1937 рр. — голови колгоспу
на Дніпропетровщині М.С.Орєіценка (НО. — С. 383-386). Оповідач веде
мову із свого «тепер» — моменту мовлення, що віддалений від зображу­
ваного майже двома десятиліттями. Оповідаючи про те, як його білі
козаки по-звірячому били, він зауважує, що око «і тепер, як на вітрі,
запливає сльозою». Або про втечу: «Не пам’ятаю, чи [огорожа булаІ
висока». Поза цим він цілковито переноситься в минуле, ведучи за собою
і слухача, якого, по суті, перетворює на глядача — так реалістично роз­
гортаються перед його очима події, така докладна ця оповідь, яка йде в
теперішньому історичному часі, так послідовно описується хід подій з
емоційним коментарем оповідача. Свідомість полоненого партизана —
героя-оповідача під зливою ударів все ж фіксує важливі моменти.
Герой не пасивний, він намагається послабити удари, зберегти силу, щоб
вирватися, і виявляється єдиним, у кого вистачило рішучості тікати.
Інколи його свідомість «відключається» від реальності: їх ведуть
на цвинтар, щоб розстріляти, а в нього «якось у голові помутніло, і мені
здасться, що кругом ідуть свої хлопці і ніякої війни немає, і це ми
просто кудись ідемо на чужий куток гулять. А потом знову бачу: Каль-
чонок плаче, по боках козаки з щаблями…» 1 далі знову жест за
жестом думка героя працює ясно, б’ється в пошуках виходу; він
намовляє Кальчонка тікати й передати цс далі, але гой, у розпачі, вже
втратив волю до боротьби. Після цього йдуть усі необхідні подробиці
про втечу, про те, як він ховався на городах і чув звуки пострілів та
крики з цвинтаря, передана його власна реакція на це. При такій, начебто
документальній, докладності добір деталей опису має глибокий смисл: і
коли оповідач, зображуючи молодого партизана, захоплюється його муж­
ністю, і коли намагається зрозуміти розпач Кальчонка, який залишає
сиротами родину, і коли малює красу природи, яка гармонує з красою
молодості більшості полонених і трагічно контрастує з моторошним на­
ближенням неминучої смерті.
Оповідач увесь час відчуває перед собою слухача, на якого орієн­
товані всі складові елементи оповіді. Він прагне до максимальної наоч­
ності, зображальності та емоційної виразності, до психологічної перекон­
ливості. Цьому служать також ритм та темп оповіді, який відчутно
прискорюється у моменти найвищого напруження, виражаючи кульміна­
цію подій та переживань героя: «Ось увійшли у ворота, нас прижимають
до кручі. Бачу, ось скоро скажуть: «Отой!» Тоді окружать, і вже кінець.
346
Поетика фольклорних жанрів
Куда? Крізь своїх пробиватися ніяк, назад не можна, так я вбік Ні
КВОСТОМ у коня як пугнув, тільки й почув: «Куда!..» Залп, друї і
біжу, думаю, живий ще. Третій залп, обпекло мені руку, атут загата КЯІІ І
На. Не пам’ятаю, чи висока, я перелетів через неї — і в городи. Л ГЙМ
коноплі, соняшники. Вже сутеніло. Пробіг один город, другий, третій І
ГОДІ й став. Куди я біжу? А як попаду десь у двір на козаків? Упаи V
коноплях, прислухаюся: не біжить будьте ніхто. А тут серце колотніі.< щ
і радість, і страх»(НО. — С. 385)
Мова невимушена, соковита, рясніє фразеологізмами («так у мене
и очах і потемніло», «рука і зів’яла», «все задерев’яніло», «серце як нв
Вискочить», «надія тліє», «страх напав», «набрався духу» тощо), виразна іі
Влучна, інтонаційно багата. Точно передана й іидивідуально-характероло
і ріпа манера мови інших персонажів (офіцера, козаків, бабусі). 1 [рирод
по, що слухач (і читач) не зможе залишитися байдужим, не «увійти В
становище» героя і не співпереживати йому.
Близьким до описаного за ступенем драматизму й психологізму і
одне з оповідань донецького шахтаря Є. Ф. Лєвіиі про бій з денікіпцямн,
записане 1937 р. Центральний його епізод — оповідь героя про свою
страту: дснікінський офіцер рубонув йому шаблею шию, але не вбив;
оповідач, підтримуючи руками власну голову на напіврозсіченій шиї,
спромігся вибратися з-поміж трупів товаришів, дістатися до села і, зреш
тою, до госпіталя. І хоча стиль викладу стриманий, емоції в ньому дещо
приглушені описовою формою викладу, все ж завдяки докладно переда
ним думкам і почуттям оповідача, перипетіям бою, поранення й подалі.
тих пригод, завдяки точним, аж до натуралізму, деталям малоймовірний
або, в усякому разі, унікальний випадок став вражаючим людським доку
ментом («Бій з Дсиікіиим і поранення» (НО. — С. 371-374).
* * *
Ще М.Чсрнишевський зауважив у трактаті «Естетичні відношення
мистецтва до дійсності»: «Сюжетами романів, повістей і т. д. звичайно
служать поетові дійсно фактичні події або анекдоти, різного роду оиові
дання та ін.» [117]. Можна без перебільшення стверджувати, що з усієї
системи фольклорних жанрів, які на протязі віків взаємодіяли з ПИСЄМ
пою літературою, остання найбільше користувалась усними оповіданнями.
Еволюція взаємодії професійної літератури і усної оповідної гра
диції не була рівномірно наростаючим чи спадаючим процесом і залежала
від багатьох факторів, насамперед від світогляду письменника, його хисту,
соціальних позицій, творчої манери, від місця літератури і фольклору в
суспільному житті. Якщо у більш віддалений досекулоярний період, коли
література і фольклор обслуговували різні верстви суспільства, літерату
ра обмежувалася запозиченням фабул, сюжетів, тобто використовувала
усні оповідання як суто інформативне джерело, передане письменником з
347 Степан Мишанич
позицій свого соціуму (інші ж види взаємин були спорадичними), то в
новий період загальної демократизації літератури її взаємини з народни­
ми оповіданнями ускладнюються й урізно-манітнюються.
Розглядаючи один із різновидів усних оповідань — безпрогра-
мові селянські розмови, акцентуючи увагу письменників на простоті,
ясності й скромності народного стилю оповіді, І.Франко зауважує, що
факт становлення літературної новели на основі усних оповідей — за­
гальносвітове явище. Живиться соками народної творчості, усної опові­
дної традиції і вся українська література. «З наших старих белетристів, —
говорить дослідник, — найліпше прислухався до того характеру селянсь­
кої розмови Квітка. Читаючи його «Козир-дівку», «Сердешну Оксану»
або «Мертвецький всликдень» («Маруся» трохи занадто підсолоджена,
інші мають занадто моралізаторську тенденцію), ми найближче підходи­
мо до того селянського способу оповідання. Його особливу поетичність
дуже добре відчув Куліш, коли в своїй «Настусі» пробував відтворити
таку «широку, квітчасту, козацьку беседу», хоч і дав у ній голос жінці,
старій Морозисі» [118].
Можна намітити кілька аспектів засвоєння усних оповідань украї­
нськими прозаїками, зокрема, коли усні оповідання виступали: а) як фак­
тична основа (фабула, сюжет) літературного твору без збереження народ-
нооповідного стилю; б) як джерело прийомів і засобів зображення
аспект, що стоїть в одному ряду і взаємопов’язаний з образом та майстер­
ністю оповідача з народу; в) як основа специфічного літературного жанру,
що набув поширення у повоєнний період, жанру репортажу-спогаду, ре­
портажу з місця історичної події, в якому письменник і народний оповідач
свідок чи учасник події співавтори художнього твору. Одних
письменників приваблює поетика усної розповіді як засіб збагачення ху­
дожньої палітри, літературних форм у власній творчості; другі звертають
увагу па цей різновид народної творчості як на джерело народних оцінок
суспільних подій, як вияв світогляду народу, його стичних, естетичних
поглядів, його історичних, філософських концепцій. Треті здійснюють за­
писи народних оповідань, адже після стількох років репресій та пересліду­
вань вільного правдивого слова народ нарешті почав вголос осмислювати
своє страхітливе підневільне життя, пригадувати такі факти, історії, які
неспроможна створити уява найталановитішого митця.
Одним із напрямів, що характеризував початковий етап взаємин
усної оповідної традиції і літератури XIX ст., був так званий «етнограф­
ічний реалізм». 1 Іайповніше цей напрям представлений творчістю Г.Квітки-
Оснон’яненка, Марка Вовчка, О.Сторожепка, П.Куліша та його послідов­
ників. Крім деяких позитивних сторін привернення уваги літератури
до усних оповідних традицій, детального відтворення найменших подро­
биць народного побуту, використання фольклорних засобів зображення,
виведення образу народного оповідача тощо, «етнографічний реалізм»
348
Поетика фольклорних жанрів
виявився неспроможним відірватися від фольклорної основи настільки,
щоб порушити гострі соціальні проблеми, підняти на вищий щабель
і (сали нації. Представники «етнографічного реалізму» нерідко спирали­
ся на консервативні тенденції фольклорної традиції, пропагували фольк-
іорну архаїку, зокрема народну демонологію, акцентували увагу на под-
робицях побуту, бачили в усних оповіданнях, як і в народній творчості
і.н алом, втілення таких рис народу, як покірність долі, забобонність, вірно-
НІдданство.
У драматургії і в тогочасному театрі цей напрям привів до засил-
ія па сцені фольклору та етнографії як самодостатніх елементів; окремі
гсатральні трупи стали викопувати суто ілюстраторську, розважальну
функцію, потакаючи смакам невибагливих глядачів, паразитуючи на на­
роднопоетичній творчості та побутовому етнографізмі.
Складний і багатогранний характер взаємин літературної практи­
ки з усною оповідною традицією спостерігаємо у представників критич­
ного реалізму та навіть у тих письменників, що тяжіли до психологічно­
го аналізу суспільних проблем та проблем особистості. Звичайно, простіше
з’ясувати широту градації цих взаємин у тих письменників, які залиши-
іп письмові, документальні свідчення (у листах, щоденниках, записних
книжках, спогадах) про джерела своїх оповідань і повістей, поетичних і
драматичних творів, як цс маємо, наприклад, в І.Франка, В.Стефаника,
Г.Ііордуляка таін.
Форму і стиль викладу матеріалу найбільш талановитих народних
шідачів І.Франко вважав досконалими, такими, що не поступаються
художністю літературним зразкам. Це стосується, зокрема, оповідань Ан-
гона Грицуняка, Михайла Забрапського та багатьох безіменних майстрів,
оповідання яких видані І.Франком без літературної обробки. Більш опо­
середковано використано усні оповідання в таких зразках, як «До світла!
(()повідання арештанта)», «Моя стріча з Олексою (Оповідання Мирона
(горожа)», «Ліси і пасовиська (Оповідання старого пленінотента)», «По-
іуііка (Оповідання старого ріпника)» та ін. Письменник прагнув переда­
ні суть події, факту через світосприймання народного оповідача, тому
ніп широко відтворює колоритний, багатий на деталі, експресивний стиль
усної оповіді. Експозиція окремих Франкових творів — це, власне, дещо
розгорнутий паспорт народного оповідання, характеристика оповідача.
І Іостать оповідача з народу тут не стільки стилістичний прийом на озна­
чення сигналу, ярлика жанру оповідання [119], скільки відтворення кон­
кретних реалій, які самі по собі не протистояли художньому задуму
письменника.
Більш опосередкований характер має використання усних опові­
дань у поетичній і драматургічній спадщині І.Франка, в його публіцис-
іпчпому, соціологізовано-агітаційному доробку. Письменник уміло вико­
ристовує форму, стиль, зміст народних оповідей, щоб дохідливішим,
349 Степан Мишанич
дійовішим був його діалог з трудовим народом, провідником визвольних
ідей і настроїв якого він вважав себе та інтелігенцію загалом.
Усні оповідання широко використовуються новітньою літерату­
рою. Порівнюючи традиційний оповідальний фольклор, зокрема фантас­
тичні казки, з усними оповіданнями-сиогадами, М.Горький надає перева­
гу останнім: «Батько може розповісти про… свої подвиги партизана, в
котрих чудесного не менше, ніж у будь-якій страшній казці. Дійсність
розгортається перед дітьми не як складна плутанина незрозумілих явищ,
суперечливих фактів, а як наочний процес роботи батьків, котрі, руйную­
чи віджилу дійсність, створюють нову, в котрій діти будуть жити вільніше
й легше» (120].
Поряд з традиційними формами використання усних оповідань,
наочно сформульованими в «Щоденнику» Остапа Вишні [121 ], у новітній
літературі окреслюється новий напрям взаємодії з народною прозою, так
звана художня документалістика. Основа сучасної літературної докумен-
талістики — реальна дійсність, яка «дає такі яскраві, такі хвилюючі
життєві факти і характери, що навіть показані в сирому оповідному
вигляді, вони справляють незабутнє враження» [122].
Одним із різновидів сучасної літературної документалістики, по­
вністю побудованої на матеріалі усних оповідань, є книги-рспортажі з
місця історичних подій. Завдання письменника знайти свідків певних
суспільно значимих подій, записати їхні розповіді, відобразити найістотніші,
найхарактерніші моменти, прокоментувати їх, тобто відібрати матеріал
майбутньої книги, спрямувати його. Отже, письменник тут виступає од­
ним із авторів твору, бере на себе роль організатора, упорядника книги;
співавтор — народний оповідач, свідок події, що лягла в основу книги.
Характерні риси такої книги — множинність оповідань про одну
й ту ж подію, запис від найбільш талановитих, спостережливих і «само-
спостережливих» оповідачів, котрі знають і пам’ятають особливо багато
й гостро. Все цс створює передумови, що читач зможе глянути на подію
з різних точок зору. Саме цим досягається враження завершеності,
цілісності. «Робота і турбота авторів подібних книг-реиортажів зводить­
ся насамперед до того, — підкреслює білоруський письменник і літерату­
рознавець А.Адамович, — щоб народну нам’ять, яка зберігає багато без­
жалісно правдивих оповідань, звести у фокус. Подібно до того як сонце
ловлять багатьма дзеркалами. І цим створити загальну температуру, на­
багато вищу, ніж від кожного дзеркала-оповідання» [123].
Жанр книги-репортажу з місця історичної події повністю сформу­
вався у повоєнний період і найкраще представлений «Блокадною книгою»
та «Я із вогненного села». Обидві книги складаються із низки оповідань,
записаних здебільшого на магнітофонну стрічку від тих, хто пережив
ленінградську блокаду, хто чудом уцілів у спалених німецькими фашиста­
ми білоруських селах. Головне в цих оповіданнях очевидців — висока
350
Поетика фольклорних жанрів
Моральна напруга, емоційність, глибина психологізму, безпосередність пере­
живань і почуттів. Завдяки цим якостям, завдяки моральності, емоцій-
ті та правдивості оповідей, «завдяки споконвічній моральності народ­
ної пам’яті, — наголошує один із авторів вищеназваних книг, — з’являється
можливість розповісти проте, про що література не розповіла, а іноді й не
Наважується говорити» [124]. Звідси глибоке переконання співавтора
«Блокадної книги», письменника й літературознавця А.Адамовича в тому,
що «розповіді з уст народних не замінюють і не замінять художньої
літератури» [ 125], в тому, що «народ незримо діє, впливає на всю літерату­
ру і в цьому смислі він — співавтор всього значущого, по-справжньому
правдивого, що було, є, появляється в літературі» [126].
Побіжний огляд еволюції взаємин усних оповідань і літератури
дозволяє стверджувати: а) на всіх етапах історії літератури, починаючи
під «етнографічного реалізму» до сучасного багатогранного й складного
стану цих взаємин, усні оповідання у кращих проявах служили мірилом
справжньої творчості і з успіхом допомагали втілювати ідеї народності;
(>) усні оповідання збагачували літературу життєвим, стичним та естетич­
ним досвідом народу; з часу загальної демократизації літератури з метою
створення ефекту найбільшої вірогідності, правдивості тощо письменники
ікс частіше звертаються до стилю народної оповіді, виробленого традицією
Та вивіреного часом. Усні оповідання по праву можемо вважати продук­
тивно невмирущим, таматиично і стилістично найбагатшим жанром усної
народної творчості, жанром, що замикає ряд фольклорної прози..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.