Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ. ПРОБЛЕМА ПОРІВНЯЛЬНОГО ВИВЧЕННЯ ЕПОСУ УКРАЇНСЬКОГО ТА ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ (ХІХ-поч. ХХст.)

Ця проблема є лите частиною широкого і надзвичайно важливого
питання спільних джерел та історичних зв’язків епіки східних і півден­
них слов’ян, що стоїть в центрі уваги української фольклористики ось
уже понад півтора століття. Розкриття зв’язків та спільних джерел епо­
су українського та південнослов’янських народів становить інтерес з
різних сторін і насамперед як висвітлення однієї з яскравих сторінок
взаємозв’язків культур і давніх фольклорних традицій цих народів, що
сягають углиб віків і тривають до наших днів.
Від зародження української фольклористики на початку XIX сто­
ліття до нашого часу за розв’язання цієї проблеми бралися представни­
ки різних фольклористичних шкіл і течій, у кожної з яких був свій
метод у дослідженні фольклору. А отже, й шляхи, якими йшли представ­
ники цих шкіл до розв’язання проблеми, та результати досліджень були
різними, часом діаметрально протилежними і знайшли відбиття в ба­
гатій, часто суперечливій літературі.
Першу спробу порівняння українських епічних пісень-дум з сер­
бськими юнацькими піснями зустрічаємо у листі польського фолькло­
риста К.Бродзінського до редактора «Варшавського журналу» [ 1, 42-55].
Подібно до Вука Караджича [2, 44, 87], він ділить пісні слов’янських
народів на чоловічі, епічні, називаючи їх «історичними думами», і жіночі,
«присвячені почуттям родинного союзу і юнацького віку», тобто пісні
про кохання та родинно-побутові [72].
Епос слов’янських народів він розглядає як єдину спільну групу,
чи цикл пісень, і при порівнянні з епічними піснями інших «неслов’­
янських» народів виявляє його подібність до епосу старогрецького. «Сло­
в’яни залишаються сьогодні народом єдиним, якого смак, звичаї і пісні
нагадують нам картину Греції давньої» [ 1, 47], тому немає сумніву, гадає
автор, що подібно до грецьких рапсодів і слов’яни колись створять свої
Іліади і Одіссеї. Особливо великі надії він покладає набалканські наро­
ди, а серед них на сербів, які відзначаються не тільки багатством обрядо­
вих та ліричних пісень, а й широким побутуванням витонченого за
художньою формою та глибокого за ідейним змістом героїчного епосу.
Але тут же, аналізуючи українські епічні пісні, автор листа ставить
їх вище від сербських пісень як за популярністю в народі, за силою їх
впливу на слухача, так і за художніми їх якостями: «Малоросійські думи
360
Порівняльні студії
міші від пісень сербських, в них набагато більше солодкої меланхолії;
і піснях же воєнних більше сили й картин поетичних» [1, 521.
Л листа К.Бродзінського нас, насамперед, цікавлять два моменти. 1 Іо-
Іісршс, те, що героїчний епос всіх слов’янських народів він називає «істо­
ричними думами» і, по-друге, що саме українські думи він вважає найбільш
відомими, поетично довершеними з-поміж всіх епічних пісень слов’ян.
Якщо зважати на послідовність, з якою висловлені ці положення в листі,
ВОНИ не є випадковими. Відомо, що на час написання листа було опубліко­
вано у збірнику М.Цертелєва 9 українських дум, записаних від двох бан­
дуристів, в той час, як сербські пісні у записах В. Караджича вийшли
трьома книгами (1814, 1815, 1823 рр.) і викликали загальне захоплення в
(Івропі. Зважаючи на це та маючи на увазі, що К.Бродзінському були
відомі всі фольклорні збірники, що вийшли на той час, можна припустити,
що він був обізнаний з українськими епічними піснями не тільки за
збірником М. І Іертслєва, але й із власних спостережень та багатьох писем­
них джерел польської літератури, у яких йдеться саме про українські
епічні пісні (починаючи від «Анналів…» Сарницького) [3; 4).
На ці моменти звертаємо увагу тому, що уже через рік, в 1827 р.,
у передмові до свого першого збірника українських народних пісень [5]
М.Максимович повторює окремі положення листа К.Бродзінського, по­
силається на нього як на авторитет серед фольклористів, зокрема, коли
мова йде про відношення дум до південнослов’янських юнацьких пісень.
Подібно до В.Караджича, М.Максимович теж розподіляє українські
пісні на епічні і ліричні за виконавцями — чоловіками й жінками [73];
підкреслює значення народної пісні для писемної літератури; відзначає
витонченість, багатство української народної поезії, її схожість до старо­
грецької епіки.
Наступними виданнями українських народних пісень (1834,
І849рр.) М.Максимович не тільки наочно демонструє багатства народ­
нопісенної творчості українського народу, але й робить вагомий внесок
у вітчизняну фольклористику, особливо в дослідження епосу. На основі
порівняльних характеристик дум з російськими та сербськими епічними
піснями він відзначає відмінність їх форми: «Різномірним складом віршів
українські думи відмінні від великоросійських оповідальних пісень та
від юнацьких пісень сербських, що так строго витримують десятискладо­
ву міру вірша. Від одних і других українські думи відрізняються ще
римою, такою звичною для виконання південноруського» [6, 459].
Цінними є також зауваження М.Максимовича про народність ук­
раїнських епічних пісень, про їх носіїв — рапсодів-бандуристів, вираз­
ників поетичного мислення народу, про подібність поетики дум до
поетики «Слова о полку Ігоревім» та старогрецького епосу; про багат­
ство символіки, мови народних пісень, яка може стати важливим джере­
лом збагачення писемної літератури, і, нарешті, про високі моральні, стичні
361 Степан Мишшшч
норми українських пісень, що є, по суті, відбиттям звичаєвих норм стики
й моралі трудового народу. Важливим, як на той час, були заклики
М.Максимовича до точної мовної і стильової фіксації уснопоетичної
народної творчості. Більшість цих положень співпадає з теоретичними
узагальненнями В.Караджича.
Порівняльний метод М.Макисмович вважає одним із визначаль­
них у практичній діяльності кожного фольклориста, бо без порівняльних
зіставлень фольклористика та етнографія, на його думку, не зможуть
стати «ґрунтовниминауками» [7, 214].
Ближче до порівняльного вивчення українського та південно-сло­
в’янського епосу підійшов сучасник М.Максимовича О.Бодянський. За­
хоплення фольклором слов’янських народів, що відбувалося не без впливу
В.Караджича, привело його до активного записування і вивчення украї­
нського фольклору, до вивчення ряду слов’янських мов та широкого
ознайомлення з усіма фольклорними збірниками слов’ян у оригіналі.
Дослідження, написане ним на основі цих студій, було першою на той час
працею, яка узагальнила шляхи розвитку культури, мови слов’янських
народів на матеріалі народної творчості, порушила проблему спільних
джерел та зв’язків епосу цих народів тощо [8].
Переклад праці О.Бодянського на сербську, чеську, польську, німець­
ку та італійську мови свідчить про той резонанс, який викликали пору­
шені в ній питання. У даній праці нас, насамперед, цікавить розв’язання
східно-, зокрема, українсько-південнослов’янських пісенних зв’язків. Тому
зупинимось тільки на цьому її аспекті.
Розглядаючи героїчний епос слов’янських народів як джерело істо­
ричної інформації, він ділить дванадцятивікову історію Сербії па два пер­
іоди: докосівський та період боротьби з турками. З великим пієтетом
говорить автор про цей другий п’ятивіковий період мужньої боротьби
сербів, як і всіх південних слов’ян, за свою незалежність, порівнюючи його
з відповідним періодом у житті українського народу. Спираючись на при­
пущення В.Караджича про тс, що серби й до Косівської битви мали
героїчний епос, але турецька навала настільки вилинула на життя народу,
що серби все попереднє забули і почали заново складати і співати пісні
[9, 99], О.Бодянський робить припущення, що і в українського народу був
докозацький епос: «Ця п’ятивікова боротьба, — говорить він про сербів, —
що гриміла, не стихаючи, багата нечуваними подвигами героїзму, затьмари­
ла своїм блиском все, що їй передувало, всі попередні діяння сербів, под­
ібно, як епоха козаитва у південних русів заступила собою епоху міжусобиць
їх князів. Від того, як у русів, так і в сербів поезії із древнього періоду їх
життя (у перших з періоду докозацького, у других — царськокняжого)
майже зовсім немає, а якщо є, то дуже мало» [8, 99].
Подібні порівняння уснопоетичної творчості слов’янських народів,
що спиралися на аналогію, без врахування історичних обставин утворен-
362
Порівняльні студії
ми східнослов’янських народностей і націй, характерні для творчого ме­
тоду О.Бодянського і приводили його до цікавих висновків, зокрема, у
даному випадку — до пошуків українського національного епосу в XIII-
\ IV ст., а то й раніше, тобто до тих висновків, до яких доходить дещо
Пізніше М.Драгоманов на основі вивчення дум та історичних пісень.
М.Драгоманов цілком аргументовано започатковує український героїч­
ний епос княжою добеж) 128, XVI].
Для О.Бодянського, як і для більшості його попередників та су­
часників, еталоном народного епосу була старогрецька «Іліада» та «Оді­
ссея». Тому визначення епосу будь-якого із слов’янських народів він
розпочинає зіставленням його з епосом древніх греків. Якщо попередні
дослідники (К.Бродзінський, М.Максимович) в старогрецькому епосі
вбачали, в першу чергу, еталон краси, його художньо-естстичну вартість,
го О.Бодянський шукає тісніших взаємозв’язків між епосом слов’ян і
древніх греків. Особливо близьким до старогрецького епосу він вважає
епос південних русів та сербів [8, 106]. На його думку, слов’яни могли б
створити свої Іліади: українці — поклавши в основу епос боротьби з
польською шляхтою (розпочинаючи від битви при Пляшовій або вбив-
ства Івана Підкови), а серби — поклавши в основу епос Косівської
битви і наступної боротьби за незалежність.
Часом О.Бодянському вдається відійти від прямого ототожнення
епосу цих народів, і він відзначає окремі риси, що різнять епічні традиції
цих народів. Так, якщо сербському епосу притаманна простота, раптові
зміни у розвитку сюжету, вишуканість образів та піднесеність почуттів,
ТО для українських епічних пісень більш характерні такі якості, як дра­
матичний розвиток сюжету, різноманітність і багатство поетичних кар­
тин, ліризм, сила виливу на слухача. І далі, якщо події у сербському епосі
викладені у формі розповіді, близької до форми оди, героїди, і рідко з
елементами драматизму, то українські думи змальовують дійсні життєві
картини, що перш за все вражають слухача драматичністю подій, емоцій­
ним забарвленням розповіді (8, 113].
Вірним було спостереження О.Бодянського про подібність творців
і носіїв епосу на Україні (кобзарів, бандуристів) та у Сербії (сліпців-
гуслярів).
Загалом магістерська дисертація О.Бодянського для свого часу була
прогресивним явищем і в першу чергу постановкою та розробкою таких
проблем, як історизм і народність уснопоетичної творчості, специфіка і
подібність героїчного епосу слов’янських народів, правдивість епосу у
відбитті життя народу тощо. Однак у своїх порівняльних студіях О.Бо­
дянський виходив з концепції філософсько-історичного погляду на при­
роду творчості Гегеля, що призводило його до позаісторичних уявлень
про народну творчість, до перекручення співвідношення її форми і змісту.
Зіставлення фольклорних явищ різних народів та висновки він робить не
363 Степан Мишанич
на основі глибокого аналізу пісенних матеріалів, з урахуванням їх ідейних
та художніх особливостей, а виходячи із загальних вражень від пісень
того чи іншого народу, нерідко — на підставі аналогій. Тому і в пошуках
своєрідних, специфічних рис пісенного фольклору того чи іншого народу
він виявляє певний суб’єктивізм, протиставляючи або безпідставно збли­
жуючи уснопоетичну творчість різних народів і народностей.
* * *
Тяжке ярмо турецького поневолення на Балканах, загроза вииаро-
довлення, втрати національної культури викликали серед прогресивної
інтелігенції Росії гаряче співчуття, прагнення допомогти визволенню,
живий інтерес до побуту, історії, культури поневолених народів. В уні­
верситетах Росії започатковується вивчення слов’яно-знавства, що вима­
гає підготовки відповідних фахівців. Крім того, молодих вітчизняних
фольклористів уже не задовольняє знайомство з іншими слов’янськими
народами через невеличкі фольклорні збірники, застарілі історичні дже­
рела. Вони прагнуть особисто побувати у вирі героїчних подій, що відбу­
валися на Балканах, вивчати на місці життя й історію народів, які
викликали захоплення не лише мужньою боротьбою за волю, але й збе­
регли самобутню культуру, історію у чудових зразках героїчного епосу.
Всі, хто знайомився з першими фольклорними збірниками В.Караджича,
бачили, що південнослов’янські народи єдині в Європі зберегли епос не
тільки як історію минулих епох, але й активно творили нові зразки
епічних полотен, уславлюючи вчорашні й сьогоднішні подвиги народ­
них героїв. І в цей час (30-40-ві роки XIX ст.) для них епос був могут­
ньою зброєю на останньому етапі визвольної боротьби.
На балканські землі здійснюють подорожі Ю.Венелін, І.Срсзнє-
вський, В.Григорович та інші вчеиі-фольклористи. Як підсумок цих подо­
рожей з’являються ґрунтовні їх дослідження, які відкрили новий етап у
порівняльній фольклористиці і внесли чимало нового у слов’янознав­
ство, в тому числі й у вивчення епічних джерел та історичних зв’язків
слов’янського епосу |89|.
Чималий доробок у порівняльну слов’янську фольклористику вніс
Ю.Венелін. Присвятивши своє життя вивченню історії і культури бол­
гарського народу, Ю.Венелін довів, що героїчний епос цього народу
складає вагому частину всього південнослов’янського фольклору. Відтепер
героїчний епос болгарського народу стає предметом досліджень разом із
сербським, хорватським та ін.
У своїй праці «Про характер народних пісень у слов’ян заду­
найських» 110], побудованій на порівняльних характеристиках пісенного
фольклору слов’янських (і неслов’янських) народів, Ю.Венелін нама­
гається пояснити, якою мірою характер народу віддзеркалюється в діян­
нях його пісенних героїв, чому одним народам притаманний героїчний
364
Порівняльні студії
вііос, в інших переважає лірика тощо. Характер народу, за його спостсрс-
11 -пням, залежить від історичних обставин, умов життя народу, [сторич­
ними умовами, постійними нападами татар і турків пояснює він зміни в
НИЦІ опальному характері південних русів, тобто українців, котрі з най-
МИрОЛюбивішого колись народу Європи стали чи не найбільш войовничи­
ми, а основними їх рисами стали озлоблення і завзяття. «Навіть Спарта, —
Говорить він, — не подавала прикладів такого стоїцизму і такого завзят­
ій, в якому були запорожці проти татар» [10, 53]. Умови багатовікової
боротьби із завойовниками виробили і в південнослов’янських народів
риси жорстокості, завзяття і героїзму, і саме останнє — «героїзм складає
Головний напрямок в почуттях болгар і сербів» [10, 66].
Як бачимо, Ю.Венелін теж не оминає порівнянь епосу слов’янсь­
ких народів з старогрецьким, але робить цс по-своєму. Якщо попередні
фольклористи безапеляційно порівнювали епос древньої Греції і півден­
нослов’янських народів, кладучи в основу своїх порівнянь художньо-
остстичні чинники, то Ю.Венелін теж бачить цю подібність, але кваліфікує
п як суто історико-типологічну. Називаючи героїв південнослов’янського
епосу гомерівськими, він застерігає проти прямолінійного тлумачення цього
визначення, проти того, «ніби болгари і серби характер своєї епопеї
Перейняли від греків. (…) Не дивлячись на сусідство, — продовжує він, —
слов’яни могли допустити у своїй епопеї тільки такий характер, котрий
ми і ікав з їхньої народності. Спільність ця в тім, що гомеризм чи героїзм
і реків виходив з тих же причин, що й гомеризм сербів» [10, 82].
Правильно підходить Ю.Венелін і до розгляду питання про творців
епосу у греків та у слов’ян. Подібно до того, як старогрецький епос
створений не однією людиною, а всім народом, так і героїчні пісні про
Марка Кралсвича складені не котримсь болгарином чи сербом, а всім
південнослов’янським народом. Цікавим з цього приводу є погляд Ю.Вс-
Неліна на носіїв епосу, якими він вважає простолюдинів, сліпців, банду­
ристів, гуслярів, котрі не мали ні найменшого уявлення про грецьку
епопею, про письмо, а складали пісні про події, які пережив весь народ, за
градицією, що передавалася з покоління.
До питання типологічної подібності епосу різних народів Ю.Ве­
нелін повертається у своїй праці неодноразово і не тільки у зв’язку з
Старогрецьким та південнослов’янським епосом. Якщо епос сербського та
болгарського народів Ю.Венелін розглядає в органічній єдності, як близькі
епоси братніх народів, що мають спільні джерела в історії, мові тощо, то
і гарогрецький і східнослов’янський епоси по відношенню до південнос­
лов’янського мають лише типологічні подібності [10, 82-89]. Висновки
К ). Непсліна, як і О.Бодянського, в характеристиці слов’янських народів
не сперті на дані історії, на аналіз народнопоетичної творчості всіх на­
родів, тому вони часом наївні з точки зору сучасної фольклористики,
юкрема у розподілі слов’янських народів на героїчні, яким властивий
365 Степан Мишанич
потяг до створення героїчних епопей, легенд і переказів, і народи «жіночі,
занспалі духом, для котрих недоступне почуття епопеї» [9, 300]. З-поміж
перших героїчні риси найбільш притаманні народам південнослов’янсь­
ким та південним русам, як найбільш войовничим, завзятим народам, істо­
рія боротьби яких знайшла яскраве відбиття у їхньому епосі, численних
переказах, легендах.
З постатями О.Бодянського та Ю.Вснеліна пов’язаний розквіт і
закінчення першого етапу порівняльного вивчення слов’янського фоль­
клору, коли риси спільності, подібності в українському та південнослов­
‘янському фольклорі розглядалися з романтичних позицій слов’янського
відродження. їхні праці, більше описового плану, ніж строго наукового,
відповідно ставили своїм завданням будити думку, зацікавити широкий
загал тим, іцо викликало захоплення у їх авторів — з героїчним епосом
південнослов’янських народів, з їхньою історією, культурою, боротьбою.
Безумовно, що замилування минулим цих народів приводило фолькло-
ристів-романтиків до помилкових припущень, тверджень, але для свого
часу їх праці, як і вся їх діяльність, були явищем прогресивним і навіть
подвижницьким. Як піонери слов’янської порівняльної фольклористики,
вони висунули чимало слушних тез, положень, які згодом були науково
обгрунтовані. Цікаво, що уже в той початковий період вітчизняної фоль­
клористики намагання романтиків порівняти і зіставити фольклорні
явища ішло паралельно із вичлспуванням специфічних національних рис
і відмінностей фольклору кожного періоду. До історико-тииологічного
розуміння фольклору з-посеред фольклористів-романтиків найближче
підійшов Ю.Венелін.
Набагато далі у порівняльному вивченні епосу слов’янських на­
родів пішли вчені так званої міфологічної школи. Від своїх поперед­
ників, фольклористів-романтиків, вони в першу чергу відрізняються тим,
що будують методику своїх досліджень майже виключно на зіставленні
конкретних пісенних матеріалів. Перевагу віддають обрядовій пісні, як
найбільш давній, первісній, хоча залучають до аналізу пісні інших жанрів,
в тому числі й епос.
Власне, окремі спостереження фольклорної міфології маємо уже в
М.Максимовича, котрий у своєму першому збірнику українських народ­
них пісень 1827 р. вказував на рудименти стародавньої міфології сло­
в’ян в жіночих обрядових піснях.
Вивченню залишків міфологічного мислення, збереженого у слов­
‘янській пісенності, присвятили ґрунтовні праці І.Срезнєвський [111,
М.Костомаров [12]. Однак жоден з них не виходить за межі аналізу
пісень східнослов’янських народів. Набагато ширше, грунтовніше підійшов
до розгляду цього питання О.Потебня [13; 14; 15; 16; 17], який при
дослідженні рудиментів міфології слов’ян залучав до аналізу однаковою
мірою фольклор всіх слов’ян, в тому числі й південних.
366
Порівняльні студії
Розглядаючи народну міфологію спільним надбанням слов’ян,
ЩО і) ході історичного розвитку набуло розмежувань, специфічних рис,
11’.пк формації в різні системи, в тому числі й у фольклорну систему,
(» І Іотебня, на противагу своїм попередникам, прагне не до гіпотетичної
реконструкції міфів за допомогою народних пісень, а навпаки, — вважа-
і міф та народну символіку за початкові форми народних уявлень
Про природу, навколишнє життя, намагається простежити еволюцію міфу,
і имволу, їхні зміни, що йшли паралельно змінам у пізнанні життя, при­
родних ЯВИІЦ.
Важливим внеском О.Потебні у порівняльну слов’янську фольк­
лористику є його фундаментальна праця «Об-ьяснения малорусеких и
і родньїх народних песен». Окремі її частини, зокрема початкові розділи,
Ц0 йдеться про поетику слов’янських пісень, доповнені пізніше Ф.Мікло-
Шичсм та О.Всссловським, зберегли практичне значення і донині. Саме
11.1 матеріалі порівняльної характеристики поетики українських колядок,
к іоричних пісень та дум, російських обрядових пісень, південнослов’­
янських обрядових та юнацьких пісень він наочно демонструє духовну
рідпеність цих народів, що сягає прадавніх часів.
У основу порівняльних студій О.Потебня кладе найбільш давній,
Первісний тип уснопоетичної творчості народу, яким, на його думку, є
Обрядова пісня, і до аналізу залучає епічні пісні-думи, билини, юнацькі
ПІСНІ, рідше — балади. Показовим у цьому відношенні є XIX розділ «Обт>яс-
ііпііііі…» — «Сокіл (орел) переносить наречену через воду. Сокіл — сват»
11Я |. Розділ складається з п’яти частин та додатку, кожна з яких є окре­
мим дослідженням.
За вихідний пункт О.Потебня бере прадавню колядку із збірника
Я Головацького (II, 68), у якій іде мова про сивого сокола, що в’є гніздо
НІ зеленому яворі:
Обкладає го острим тернічком,
Острим тернічком, сухим билєчком,
А в середину цвіт та калину,
А на вершечку ~ щироє злото.
Побачив цс «гайний молодець» Івасснько і хоче «сокола стрілков
і іріляти», але той просить не стріляти, не вбивати його, обіцяючи допо­
могти йому на час одруження. Пісенні символи терну, барвінку, калини і
Юлота є спільними для багатьох пісень слов’янських народів, вважає
(). І Іотебня. Окремі з них наявні навіть у пізніших епічних піснях, зокре­
ма в думі «Про яснеє соколя, бездольнеє дитя». Образ сокола — теж
і.нальнослов’янський. Крім обрядових пісень, цей образ-символ яскраво
ІИЯВлений у російській билині про Михайла Козарянина, яка мотивами
••і ірілець-нарсчсний», «лебідь або качка-наречена» наближається до інших
би ЧИН, зокрема про Потока, про Альоіпу Поповича та до болгарської пісні
про Михайла «от града Потоукьт».
367 Степан Мишанич
Далі О.Потебня розглядає один із варіантів мотиву «одруження-
полон». Па цей раз за вихідний момент бере білоруську весільну пісню, в
якій наречена говорить до сватів:
Тьш меня гости полоном полонят,
Полоном полонят, во полон берут.
Подібність, або майже повний збіг розробки цієї теми сербською
народною піснею, наштовхує його на думку про спільні джерела та одна­
кові життєві обставини, що зумовили такі разюче подібні пісенні варіан­
ти одного мотиву.
При зіставленні уснопоетичної творчості українського та півден­
нослов’янських народів О.Потебня відмічає подібності не тільки у роз­
робці близьких, чи спільних мотивів, але й у використанні художніх
засобів: 10-складового вірша (4+6), три- або чотиричастинної форми
пісні з розкриттям головного змісту її в останній частині тощо.
Від розгляду мотиву «одруження-полону» та плачу полонянок
автор переходить до аналізу теми кровосумішки, і теж виявляє чимало
паралелей в російських билинах, українських історичних піснях, баладах
та численних піснях південнослов’янських народів.
Найбільший інтерес для розуміння творчого методу О.Потебні
становить остання, п’ята частина даного (XIX) розділу і додаток. Знову
ж таки, взявши як першоджерело карпатську колядку, початок якої
змальовує героя, що спостерігає події з висоти, з гори і, навівши кілька
білоруських та російських паралелей подібного ж заспіву, автор перехо­
дить до аналізу поетичного образу польоту героя пісні, найчастіше — в
подобі птаха. Надзвичайно вдалим, па нашу думку, є порівняння Ярослав-
ии («полечю зигзицею по Дунаеви») з «Слова о полку Ігоревім» з
образом матері Юговичів з сербської пісні «Смрт ма]ке .Іуговипа», яка
просить у Бога очей соколиних і крил лебединих і летить на поле бою,
щоб хоч мертвого відшукати свого чоловіка та дев’ятьох синів. По­
рівняння тим більш вражаюче, якщо зважити на те, що обидві пісні
змальовують однаково трагічні події з історії Київської Русі і Сербії —
поразку війська у вирішальному бою, що потягло за собою поневолення
цих двох слов’янських народів. На нашу думку, порівняльне вивчення
«Слова о полку Ігоревім» та епічних пісень про битву на Косовому полі
далеко не вичерпане до нині [19].
У праці, присвяченій аналізу поетики поеми «Слово о полку
Игорсве» )19], О.Потебня більш грунтовно зупиняється на розробці да­
ної проблеми, проводить ряд цінних спостережень про особливості східно­
слов’янської народної поезії, залучаючи до порівнянь чимало джерел
від інших слов’янських народів. Частково це питання розглядали
Вс.Міллер |20], М.Халанський [21], М.Сумцов [22|. Обмежене викорис­
тання фактичного матеріалу при зіставленнях (М.Сумцов використо­
вує лише один збірник сербських пісень, складених бугарштицею [23]),
368
Порівняльні студії
Невірний методологічний підхід приводить їх до помилкових ВИСНОВКІВ.
їй .Мгллер, наприклад, близькість «Слова» до південнослов’янських фоль­
клорних і літературних джерел пояснює болгарським походженням древ-
НЬоруської пам’ятки. Актуальною ця проблема залишається і в наш час і
успішно розробляється сучасними дослідниками [24, 225-239].
Заспіви пісень «з пташиного польоту» О.Потебня відносить до
найбільш уживаних у поетиці слов’ян, зокрема східних та південних.
Бажання народних співців та їхніх героїв піднятись на крилах птаха і
дивитись на все його очима було надзвичайно стійким, проходило у
мріях народу крізь віки, хоча з часом і зазнавало трансформації. Дещо
видозміненим цей мотив знаходимо у всіх заспівах до думи про Олексія
Поповича.
Зважаючи на порівняльні характеристики цієї думи іншими вче­
ними, зокрема М.Дашксвичсм, О.Всссловським і ін., О.Потебня вважає
доцільним навести ще кілька паралелей до окремих її мотивів, знайти її
місце серед східно- та південнослов’янських народних пісень. Він прихо­
дить до думки, що між Олексієм Поповичем української думи і Альошсю
І Іоповичем та Садком, героями російських билин, «можна убачити зовсім
несуттєву схожість, яка не дає підстав робити висновок, ніби Альонта
Попович доживає свій вік в образі Олексія Поповича» (як твердили
М.Дашксвич та О.Веселовський). Ближчими до української думи, на
думку О.Потебні, за основними мотивами (буря па морі, сповідь грішни­
ка, головний гріх проти матері і сестри, вітання слухачів і ін.) є бол­
гарська пісня про Станковича Дуку та сербські пісні про Леку Дукадинця
і Марка Кралевича. Генетичну спільність, спільність джерел основних
мотивів цих пісень автор вважає фактом безсумнівним.
Сучасні дослідники східно- та південнослов’янського епосу Б.Пу-
тілов, М.Пліссцький і ін. безпідставно доводили факт генетичної спільності
Олексія Поповича у східнослов’янському (російському й українському)
епосі, в той час, як з героями південнослов’янського епосу його єднають
риси, що мають типологічну подібність і, можливо, певною мірою запози­
чення окремих рис при культурио-історичних стиках.
Широкі зіставлення пісенного фольклору всіх слов’янських на­
родів, в тому числі й українського та південнослов’янського, О.Потебня
проводить впродовж всіх своїх фольклористичних студій. Він виходить
далеко за межі методів досліджень, властивих міфологам, і розглядає та­
кож поетику слов’янського фольклору, еволюцію і взаємини різних жанрів
уснопоетичної творчості, питання творення народних пісень, взаємовідно­
шення колективного й індивідуального начал у творенні пісні тощо.
Оперуючи величезним фактичним матеріалом всіх слов’янських
народів, він переконливо доводить єдність культури цих народів, що най­
більший вияв знайшла у пісні. І саме пісня, як сконцентрований вияв
духовних надбань слов’ян, як жодний інший фактор, свідчить про «род
369 Степан Мишанич
ство» цих народів. Близькими до українських О.Потебня вважає пісні не
лише російські та білоруські, а й південнослов’янські (сербські та бол­
гарські), подібність яких до українських обумовлена не лише генетичним
родством, спільним походженням, але й подібною історичною долею.
Багатство паралелей, які наводить О.Потебня з фольклору східнос­
лов’янських та південнослов’янських народів, з одного боку, та східно- і
західнослов’янських народів — з другого, приводить нас до логічного
висновку: спільні джерела та історичні зв’язки збережені більше у фоль­
клорі народів, ідо мають спільну історичну долю (українського і біло­
руського) та у народів з подібною історичною долею (українського,
болгарського та сербського).
Значний доробок у справу порівняльного аналізу українського та
південнослов’янського пісенного фольклору внесли представники мігра­
ційної школи — М.Драгоманов, М.Халанський. За методами досліджень
та за широтою співставлень близько до них стояв М.Сумцов.
Народна пісня, вважає М.Драгоманов, є першоджерелом у пізнанні
народу, але вона тільки тоді може братися на озброєння для характери­
стики народу, коли вивчена в історичному і порівняльному аспектах. І
якщо вивчення історичних джерел українського епосу певною мірою
розпочалося, то порівняльні студії його з епосом інших народів знахо­
дяться у зародковому стані. Тому першочерговим завданням українсь­
ких фольклористів, на думку М.Драгоманова, є порівняльне вивчення
української пісні, що допоможе вичлепувати характерні, специфічні її
риси, віднайти джерела цілого ряду пісень, занесених в Україну протя­
гом середніх віків та визначити «ступінь ширини стичности України із
західними народами», її «роль культурного посередника між північно-
східною Руссю і південно-західною Європою» [25, 84].
Фольклористичні праці М.Драгоманова дістали високу оцінку
І.Франка. Виступаючи проти національної замкнутості, говорить він, проти
«дилетантства і міфологічних апріорних фантазувань» |26, 227-230], «жа­
даючи порівняльних студій і докладного відрізнепня в етнографічних
матеріалах того, що міжнародне, запозичене, і того, що постало на власнім
грунті» [27, 238], М.Драгоманов поставив українську фольклористику на
міцний ґрунт історико-норівняльного методу. Попри свої від’ємні сторо­
ни, цей метод, будучи на озброєнні у людини надзвичайної ерудиції і
широти думки, якою був М.Драгоманов, вніс чимало нового, корисного в
українську фольклористику, в тому числі у порівняння та пошуки зв’язків
українського та південнослов’янського епосу. Па нашу думку, саме цей
метод був однією з причин еволюції поглядів М.Драгоманова на украї­
нську пісню як самобутню, національну у своїй основі.
У ранній період фольклорної і фольклористичної діяльності М.Дра­
гоманов висловлює думку, що лише половина пісень, що побутують в
Україні, автохтонні за походженням, друга ж половина — мандрівні пісні,
370
Порівняльні студії
що замандрували в Україну від інших народів і тут, в українському
національному середовищі, були пристосовані до умов життя народу. Тому,
будучи одним з упорядників тому українських історичних пісень, ВІН
вважає за потрібне добирати в першу чергу самобутні пісні, а з запозиче­
них — найбільш оригінальні, тобто такі, що на новому грунті (у даному
випадку — українському) набули нової якості і стали до певної міри
національним надбанням. Погляд на народну пісню як на «найбільш над­
ійне джерело для історії народу», як на таку, що «збереглась у пам’яті
селянина малоросійського впродовж багатьох віків» і «є поетичним відтво­
ренням реальних образів дійсності цих віків» [28, XVI], зумовлює фольк­
лористів до зіставлення, виходячи не з загальних вражень, аналогій, як цс
робили фольклористи-романтики, а з конкретного пісенного матеріалу.
Пошуки мандрівних сюжетів виявили, що їх не так уже й багато:
З (59 пісень 1-го тому «Исторических песен» південнослов’янських пара­
лелей знайдено лише до дев’яти пісень. Вісім з них мають яскраво
виражений баладний характер — їх південнослов’янське походження зго­
дом цілком переконливо довів І.Франко. Паралелі до думи про Марусю
Ьогуславку мають уповні типологічний характер. Переважна більшість
пісень у цьому виданні залишилась без зіставлень, паралелей, отже, їх
джерела слід шукати па українському ґрунті.
Ще більше схиляється М.Драгоманов щодо авгохтонності джерел
української народної пісні у своїй пізнішій праці «Відгук лицарської
поезії в руських народних піснях»!25, 66-87], де з 700-800 зразків він
ішділяє лише 30-40 пісень як такі, що могли бути занесені в Україну
під південних і західних слов’ян. Ця праця М.Драгоманова є важливою
для розуміння тих завдань, які він ставив перед порівняльною фолькло­
ристикою і методів, якими сам користувався. Наголошуючи на значенні
порівняльного методу для з’ясування загальних та індивідуальних рис
української пісні, М.Драгоманов зауважує, що цей метод найбільш доц­
ільний для дослідження жанру балад. Адже саме балади, як специфічний
жанр з драматичним сюжетом, найменше прив’язані до певної місцевості
і є загальним надбанням багатьох народів. їхня міграція зумовлена їхньою
специфікою — ефектними, захоплюючими, як правило, з драматичною роз­
в’язкою сюжетами. Безумовно, що запозичені баладні сюжети у кожного
народу набувають певних специфічних, національних рис, одночасно збе­
рігаючи сліди запозичень, вплив сусідніх народів, тому, на думку М.Дра­
гоманова, внесок кожного народу у розробку баладної теми, зміни у
сюжеті тощо можна простежити тільки при їх зіставленні.
Детальний аналіз варіантів поширеної балади про королевича дав
можливість досліднику зробити висновок, що міграція даної балади від
одного народу до іншого зумовлена культурно-історичними стиками.
Гак, Україна, будучи у тісних контактах з Польщею, була тим перехідним
містком, через котрий західно- та південнослов’янські народи стикалися
371 Степан Миштшч
з російським та білоруським, — переважно в середні віки, коли Україна
мала безпосередні зв’язки з чехами і словаками (через Галичину і
Угорську Русь) та з сербами і хорватами (через обмін колоністами).
Крім того, «українці брали участь у гуситських війнах, ходили з поляка­
ми в походи проти прусаків, ходили в Молдавію, сиділи по десятці
років у полоні в Туреччині й Греції з усякими народами» [25, 84], що
теж сприяло процесу міграції баладних сюжетів від одного народу до
іншого.
На закінчення М.Драгоманов перераховує найбільш поширені в
Україні баладні сюжети, джерела яких слід шукати в інших народів, і в
першу чергу серед південних слов’ян. Цс зокрема такі сюжети: розбійник
вбиває рідню своєї жінки; брат чи батько продають сестру, доньку турчи-
нові-жспихові; теща в полоні у зятя, численні балади про кровосумішку
тощо. Всі ці мотиви згодом стали предметом дослідження І.Франка, який
довів, що місцем їх народження були південнослов’янські народи [58|.
У останні роки свого життя, живучи у Болгарії, М.Драгоманов
змінює свої погляди на генезу української народної пісні і вважає її, за
винятком невеликої кількості балад, своєрідним національним надбанням
українського народу [29, 5-6].
Отже, своїми порівняльними фольклористичними студіями М.Дра­
гоманов започаткував в українській фольклористиці порівняльно-історич­
ний метод, який став визначальним, але на вищому якісному рівні у
дослідженнях [.Франка, В.Гнатюка, Ф.Колссси та ін. Його вимоїн, щоб
«при порівняльнім досліді особливо звертати увагу не лише на основи
оповідання, але й па подробиці: розвій теми, побутові риси, географічні та
й історичні вказівки, тенденцію» [ЗО, 7], а також музичний супровід тощо,
бо лише вони, ці «подробиці», допоможуть вказати на місце й епоху ви­
никнення фольклорного твору, шляхи його розповсюдження, причини
переробки тощо, ~ були якісно новими, прогресивними у тогочасній фоль­
клористиці і стали невід’ємними компонентами методу досліджень бага­
тьох вітчизняних та південнослов’янських прогресивних фольклористів.
Певний внесок у розробку проблеми спільних джерел та історич­
них зв’язків епосу українського та південнослов’янських народів зро­
бив М.Сумцов. Для його творчого методу характерним було залучення
до зіставлень матеріалів широкого діапазону: історичних, етнографічних,
фольклорних та ін. від народів різних націй, континентів, різних часів та
рівня розвитку тощо. Такс еклектичне поєднання часом несумісних фактів
і явищ правильно підмічене сучасними дослідниками [31; 321, зумовлює
обережне ставлення до висновків М.Сумцова, до пошуків раціональних
положень його праць, до перегляду широкого фактичного матеріалу, який
містять його порівняльні дослідження.
М.Сумцова не можна зарахувати до жодної з тогочасних шкіл і
течій вітчизняної фольклористики. Він не обмежується теорією міграці-
372
Порівняльні студії
ОНІстів, міфологів і робить екскурси в минуле, шукаючи у давній епічній
спільності слов’ян, у міфології ті елементи, що залишилися як рудименти,
ЯК «культурні переживання» цих народів. Часом він стоїть на позиціях
Історичної школи і шукає пояснення епосу слов’ян у їх історії.
Визнаючи за фольклористичними школами, течіями — міфологічною,
міграційною, історичною тощо — певні здобутки, використовуючи їх, М .Сум-
цов водночас критикував ці школи за намагання кожної з них бути
універсальною, єдиною, весохоплюючою.
Найбільш показовою його працею порівняльного плану є «Культур-
ньіс переживання», що друкувалася протягом 1889-1890 рр. в «Киевской
старино». Дослідження складається з 200 етюдів фольклористично-ет-
пографічного змісту і насичене порівняльними характеристиками, екс­
курсами в минуле, пошуками джерел, історичних зв’язків у слов’янському
фольклорі, етнографії тощо.
У етюдах «Культурних переживаний», вміщених в XXVI томі
<• Киевской старини» [33], М.Сумцов з’ясовує зв’язки, досліджує джере­
ла, аналізує впливи південнослов’янських фольклорних явищ на східнос­
лов’янські, зокрема українські і — навпаки. Так, український звичай «водити
тополю» він вважає тотожним до болгарської і сербської «додоли», «пе-
перуги», джерелом якого є прадавні весняні свята, поширені не лише
серед слов’ян, але й серед романських і германських народів [33]. Под­
ібно ж і українська гра у воротаря має паралелі у південних слов’ян.
При розгляді українських народних музичних інструментів — со­
пілки, бандури, цимбал і гусел — М.Сумцов повсякчас звертається до
пошуків аналогічних інструментів в інших (слов’янських і неслов’янсь­
ких) народів. Подібність української і російської сопілки (свирели) до
сербських і болгарських подібних інструментів (хуігаїа, свирба) він вба­
чає не лише у формі, але й за засобом їх побутування та відбиття в
уснопоетичній народній творчості.
Близькі інструменти до української бандури, кобзи він бачить у
болгар, сербів, чехів, поляків, іспанців, італійців, древніх греків і римлян
тощо. Спираючись на детальне дослідження функціонального призначен­
ня та побутування цього музичного інструменту та епічних співців, що
ним користувались, зроблене югославським вченим Ф.Кухачем [33, 644-
645], М.Сумцов вважає, що «давні українські кобзарі дуже нагадують
південнослов’янських пандурів», гуслярів. І далі: «Якщо подібні істо­
ричні події породжують подібні наслідки, то не менш вірне і друге поло­
ження, що можливість впливу обумовлюється схожістю культурних умов,
і пандури могли в силу цього положення впливати на півдепноруське
козацтво, переважно на запорожців» [34]..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.