Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

ПРОБЛЕМА ПОРІВНЯЛЬНОГО ВИВЧЕННЯ ЕПОСУ УКРАЇНСЬКОГО ТА ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ (ХІХ-поч. ХХст.) — 2

Однак далі цієї тези М.Сумцов не йде. Намагання вивести мотив
смерті бандуриста в українській думі з аналогічної сербської пісні («Бо-
лап Иво») не привело його до бажаних наслідків. Попри всю подібність
373 Степан Мишанич
думи і сербської пісні важко допустити вплив з півдня не тільки тому,
що дума має на собі сліди літературної обробки і її навряд чи можна
вважати автентичною, але в першу чергу через оригінальність поетики і
загального настрою у передачі мотиву смерті козака-бандуриста, що зус­
трічається у багатьох українських епічних піснях.
М.Сумцов в основному згоджується з висновками О.Потебні про
спільні джерела пісенної творчості українського та південнослов’янсь­
ких народів, про зв’язки, взаємовпливи, що відбилися на окремих обрядо­
вих та епічних піснях цих народів [39], і сам надалі неодноразово
звертається до пошуків цих джерел, взаємозв’язків, але робить зістав­
лення з обережністю. В 1916 р. у статті про українські думи [36] він
розглядає походження терміну «дума». Припускаючи його запозичення
від болгар (цю думку висловлював уже раніше М.Дашксвич (37, 119-
1371, М.Сумцов висуває гіпотезу про можливість існування у східних і
південних слов’ян у давні часи для означення однакових, а то й одних
понять. «Такий здогад більш певний, — говорить він, — бо його ніби
підкреслює те, що в Галичині і досі захована назва дума, думка в значінню
взагалі народної пісні» [36, 228].
Українській і пі/уіешгослов’янський фольклор, і зокрема героїчний
епос, був предметом дослідження російського фольклориста М.Халансь-
кого. Однак, з М.Драгомановим і М.Сумцовим його зближує певною
мірою тільки метод досліджень. В головних питаннях фольклористики,
зокрема у поглядах на творців і носіїв фольклору, ці вчені стояли на
різних полюсах. На противагу М.Драгоманову, на думку якого героїчний
епос творить простий народ, М.Халанський відстоював ідею аристокра­
тичного походження епосу. «Слов’янський героїчний епос був складе­
ний не в простонародді, не мужиками-співцями, а дружинними
постами-снівцями», вважає М.Халанський, а отже, й питання індивідуаль­
ного й колективного начал він вирішує на користь першого: «Нечис­
ленні обранці, передові уми свого часу», а не народ, творили всі види
фольклору, який, опускаючись в народ, втрачав свою цінність, художню
вартість [38, 168]. Хибний погляд на соціальне коріння фольклору не дав
можливості М.Халанському поставити свої порівняльні студії на справді
науковий ґрунт, призводив його до помилкових висновків.
Порівнюючи російські билини з південнослов’янськими юнаць­
кими піснями про Марка Кралсвича, М.Халанський залучає до порівнянь
і українські думи та історичні пісні, вважаючи їх складовою частиною
загальноросійського епосу, але нижчого ґатунку. Бо й народ на «півдні
Русі», на думку автора, не був здатний не те що до створення, але й до
сприймання такого строгого епосу, як билини та юнацькі пісні [38, 225].
Однак М.Халанський не може оминути того факту, що в пізніші
часи, в ХУІ-ХУП ст., Україна була тим осередком, через який здійснюва­
лись зв’язки східно- та південнослов’янських народів. Сліди цих взає-
374
Порівняльні студії
Мозв’язків вій бачить в епосі про Марка Кралсвича та російських били­
нах, а також в українських думах та історичних піснях. Так, ОДНІЄЮ з
багатьох подібностей, що свідчить про ці взаємозв’язки, є процес пости-
МЦІЇ історичної особи: у сербському епосі — македонського иластсла
Марка, у російських билинах — ватажка дружини ростовського князя,
Лльоші Поповича. Проміжною ланкою між ними, на думку М.Халансько-
іо, є Олексій Попович з української думи [74].
Козацьке середовище України ХУІ-ХУП ст. М.Халанський вва­
жає тим осередком, через який ішло також запозичення теми про батька
і сином з сербської пісні «Марко Кралсвич і Неда Джидовин» російсь­
кими билинами про бій Іллі Муромця з сином та про Іллю Муромця і
Жидовина.
Оці та подібні висновки М.Халанського йдуть від явного пере­
більшення обсягу і наслідків спілкування східних та південних слов’ян :
•• І Іазустріч російському козацтву [75], ЩО зайняло обширні степи півден­
норосійські, йшов народний рух південних слов’ян із центральних облас­
тей Балканського півострова на північ, північний схід і північний захід».
Отже, козаки, гайдуки і ускоки утворили єдиний «етнографічний рай­
он» від Адріатики до Дніпра, Дону, Волги і Уралу. Внаслідок «сербські
гуслярі, що відзначалися рухливістю і заповзятістю, вільно мандрували
під Зети і Босий до Польщі і Московії» [38, 245-246].
Пізніша робота М.Халанського «Южнославянские песни о смерти
Марка Кралсвича» [38] присвячена виключно розглядові південно­
російських (тобто — українських) і південнослов’янських фольклорних
зв’язків. Розділивши пісні про смерть Марка Кралсвича на пісні позаісто-
ричні та пісні з елементами історії, М.Халанський вважає, що перші заман-
дрували в Україну і відбилися тут у переказах про Марка Проклятого, а
пісні з історичною основою близькі до думи про Федора Безрідного.
Дослідження написане на матеріалі дискусії його автора з М.Сум­
цовим і А.Лободою з приводу генези Сторожснкової повісті про Марка
Проклятого. Як М.Сумцов, так і А.Лобода, вважали Марка Проклятого
иитвором фантазії його автора, О.Сторожснка. І якщо й шукати джерела
повісті (Сумцов), то не в південнослов’янському епосі, а в казках і по­
вістях східних і західних народів. Посилаючись на думку М.Петрова [39,
119] про тс, що Стороженкова повість створена під впливом безіменних
оповідань про великого грішника та переказів про «вічного жида», М.Ха­
ланський не заперечує можливого впливу цих мотивів па формування
епічного Марка Кралсвича, але на Україну ці мотиви замандрували саме
від південних слов’ян. На підтвердження своєї тези він посилається на
ряд історичних, етнографічних, літературних і фольклорних джерел, які
ніби засвідчують процес міграції епічних мотивів і сюжетів від південних
слов’ян на Україну, Польщу. Цс, перш за все, такі явища в історії східних та
південних слов’ян, як Дніпровське і Донське козацтво, сербське і бол-
375 Степан Миіианич
гарське ускоцтво і тайдуцтво, яких об’єднували не тільки подібні умови
та мета боротьби з турсцько-татарськими загарбниками, але й безпосе­
редні контакти. По-друге, це неодноразові свідчення польської літератури
ХУІ-ХУІІ ст. про сербських гуслярів, співців юнацьких пісень у Польщі, а
отже й на Україні. По-третє, про ці зв’язки говорить наявність в ук­
раїнській уснопоетичній творчості епічного віршованого розміру, власти­
вого південним слов’янам. І, по-четверте, зв’язок сербських епічних традицій
З російським, а отже і українським епосом, продовжується і в XVIII ст. з
виникненням на Україні сербських поселень [40, 242].
Підтвердження своєї думки М.Халанський знаходить також у под­
ібності сербської епічної пісні «Смрт Марка Крал.евипа» та української
думи про Федора Безрідного. Скрупульозний аналіз сербської пісні та
думи підтверджує чимало моментів їх стику. Це, зокрема, загальний план,
тон епічної розповіді, відбиття суспільної організації ускоцтва і козацтва,
подібне становище, яке займають їх герої у суспільстві тощо. Все цс дає
підставу стверджувати, що ці пісні мають спільне джерело, яким, на думку
автора, «могла бути котрась епічна пісня, що входила в репертуар співців,
які супроводжували загони ускоків і козаків» [38, 12].
Найповніше розкриває методику досліджень М.Халанського у ца­
рині зв’язків східно- та південнослов’янського епосу його етюд аналізу
української історичної пісні про Байду [41, 206-21911. Вважаючи сюжет
української пісні запозиченим від інших народів, М.Халанський шукає
його джерела в російській казці про Балдака та серед численних півден­
нослов’янських епічних пісень. Таких пісень, що возвеличують подвиг хри­
стиянського героя, який приниженням ісламу і турків, а також відмовою
від багатства, честі і слави, запропонованих йому самим султаном, просла­
вив християнську віру, виявлено М.Халапським чимало. Численні порівняння,
власне, доповнення до коментарів пісні про Байду, даних В.Антоновичем і
М. Драгомаповим, дають можливість автору зробити ряд висновків. Суть
їх зводиться до таких моментів: українська дума про Байду не є оригі­
нальним твором. Російська пісня про Балдака мало дотична до пісні про
Байду і дає хіба що пояснення імені героя пісні. Близькими до українсь­
кої пісні є південнослов’янські пісні (болгарські, сербські), що порушують
дану тему. «Крім багатьох рис сюжету їх зближує ідея боротьби з турка­
ми за релігійні і національні ідеали. Дума про Байду і пісня про Сскулу, —
продовжує автор, — очевидно виникли в середовищі, пройнятому однако­
вими поетичними і морально-релігійними ідеалами і приблизно в один і
той же час» [41, 841. Таким середовищем в українців було козацтво, а в
південних слов’ян ускоцтво і гайдуцтво. В епоху активної взаємодії між
козаками, гайдуками і ускоками в ХУІ-ХУІІ ст. їхні взаємини були обо­
пільними: козаки брали участь у військових операціях південних слов’ян
(у загонах Новака Дебелого, Михайла Влахозапланинського і ін.), а гайду­
ки і ускоки — у походах козаків. Свідченням спільного джерела українсь-
376
Порівняльні студії
кої пісні про Байду та південнослов’янських пісень про Секулу є також
однаковий їх розмір — десятискладовий вірш (4+6).
Югославський вчений-фольклорист Т.Маретич скептично поста­
вився до порівняльних студій М.Халанського щодо спільних джерел та
зв’язків східно- та південнослов’янського героїчного епосу [42]. Спільні
риси, подібності у епосі східних і південних слов’ян пояснюються, па
Його думку, як впливом мандрівних переказів, легенд, що потрапили із
(‘вропи та Азії у Росію і на Балкани самостійним шляхом, так і загаль­
ними законами творення і побутування героїчного епосу у певні істо­
ричній обстановці, тобто, тут діє історико-типологічний фактор.
Допускаючи певні взаємовпливи, взаємозв’язки між східно- та
південнослов’янським епосом, але тільки через проміжні ланки — усні
оповіді, перекази, легенди та народ, що був посередником у цих зв’язках
|12, 17], Т.Маретич віддає перевагу інтернаціональним джерелам цих
подібностей та типологічним факторам у творенні епосу. Думка Т.Маре-
тича характерна для більшості південно- та західнослов’янських фольк­
лористів, які загалом стримано ставились до самої проблеми зв’язків
епосу різних народів, в тому числі й слов’янських [43].
З іменем 1.Франка пов’язане зародження новітнього наукового
напрямку в українській фольклористиці. І.Франко та його послідовник
В.Гнатюк, торуючи нові шляхи у фольклористиці, не відкидали досяг­
нень своїх попередників, фольклористів минулого, а, критично перегля­
нувши їхні теоретичні положення, підносили їх прогресивні погляди,
практичну діяльність у справі збирання і вивчення фольклору.
Власне, І.Франко та В.Гнатюк і самі пройшли шлях романтичного
захоплення фольклором, інтенсивного його записування і вивчення, заз­
нали впливу різних шкіл і напрямків — міфологічної, міграційної, істо­
ричної тощо, але зуміли перебороти ці впливи, піднятися на новий щабель
у розумінні суспільного значення фольклору та фольклористики. їх вне­
сок у розробку найважливіших проблем фольклористики, в тому числі й
у порівняльне вивчення українського та південнослов’янського епосу, —
неоцінимий. Після М.Драгоманова, який вивів український фольклор та
фольклористику на міжнародну арену саме своїми порівняльними суді­
ями, І.Франко та В.Гнатюк значно розширили, зміцнили місце українсь­
кого фольклору й фольклористики у європейському народознавстві,
поставили їх на справді науковий грунт.
Внескові І.Франка та В.Гиатюка у вітчизняну та європейську фоль­
клористику присвячена низка монографій, досліджень, статей українсь­
ких і зарубіжних фольклористів [44; 45; 46; 47; 48; 49]. Ці та ряд інших
досліджень досить повно висвітлюють їх принципово новий підхід до
аналізу фольклорних явищ на світоглядно-історичній основі, з залучен­
ням до аналізу даних про соціально-скономічні відносини, побут і матер­
іальну культуру, географічне середовище тощо. Тому ми лише побіжно
377 Степан Мишанич
зупинимось на окремих моментах їхніх порівняльних студій, зокрема тих,
що стосуються українського та південнослов’янського епосу.
Уже в одній з ранніх робіт — в рецензії на збірку перекладів на
українську мову сербських юнацьких пісень, здійснену М.Старицьким
[50], І.Фрапко висловлює думку про подібність українського та півден­
нослов’янського епосу, що відзначаються оригінальністю, сміливістю, по­
лемічним запалом. Свої висновки І.Фрапко виводить з умов творення та
побутування епосу, тобто його функціонального призначення, з того місця,
яке займає епос у історичному і соціальному житті цих народів. «Як у
Сербії, — говорить він, — так і в нас, довгі віки ціле життя народне
зосереджувалося на боротьбі за свою віру, землю і народність; як у
Сербії, так і в нас, поставали епічні пісні під час самих походів у воро­
жий край, або по них; як у Сербії, так і в нас, ті думи та пісні виховува­
ли нові покоління, вливаючи в них з материнським молоком того самого
геройського духу, котрим жили батьки» [50, 226].
Цінність положень, висунутих 1.Франком у даній рецензії та чис­
ленних фольклористичних працях, дослідженнях, які він творив до кінця
життя, безперечна, більшість з них актуальні й донині. Та особливо важли- і
вим є вклад І.Франка у розробку методологічних основ порівняльного
вивчення народної уснопоетичної традиції. Виступаючи проти абсолюти­
зації тверджень представників історичної школи у фольклористиці про
тс, ніби кожна епічна пісня є ілюстрацією до конкретних історичних подій,
осіб, І.Фрапко виходить з нових принципів аналізу епосу, які базуються на
наукових засадах аналізу фольклору як іманентного процесу з врахуван­
ням всіх компонентів творення й побутування народної пісні, цієї «святої
скрижалі» історії народу, її еволюції, зв’язків тощо. Народна пісня, на його
думку, є важливим джерелом до вивчення культури, історії народу. Але до
досліджень повинна залучатися не апріорно, «а за допомогою якпайдоклад-
пішого критичного розгляду і дослідження кожної цеглини, кожного до­
кумента і кожної вміщеної в ньому деталі». Бо зібрані за сто років
фольклорні матеріали «являють таку масу суперечностей і подібностей,
оригінальних рис і зворотів чи мотивів, спільних різним, далеко один від
одного розташованим народам, що саме підняття питання в такий спосіб
відкрило перед дослідниками цілий світ таємних духовних зв’язків віко- І
вих течій, впливів і взаємних стосунків до того часу мало досліджених чи
навіть не підозрюваних. Виявилося відразу, що в тій «святій скрижалі»
(народній пісні — С.М.) не жоден окремий народ, але цілі століття найрі­
зноманітніших впливів і зв’язків склали свої крихти, і що це є радше
великий геологічний поклад, де всуміш зберігаються чи то в цілості збе­
режені, чи то до невпізнання поруйновані і твори місцевого життя, і
тисячні мандруючі пам’ятки, занесені морем і суходолом, вітрами і хвиля­
ми і льодовиками, засимільоваиі більше або менше, так що повністю розмо­
тати той закручений клубок в межах одного краю і народу неможливо
378
Порівняльні студії
і» і одночасного здійснення такої праці справді у всіх народів нашої раси
і Миніть інших рас, з ЯКИМИ історія вводить нас в стосунки. До здійснення
і.їм її велетенської праці ще дуже далеко — перед нами окреслюються її
її ури, хоч велика маса дослідників невтомно працює над нею» 126, 54 |.
I ому вивчення українського фольклору І.Фрапко не мислить поза фоль-
II пором народів Європи і тим паче — слов’янських. Яскравим прикладом
її 11 нения цих принципів у життя є його «Студії над українськими народ­
ними піснями» [51], окремі частини яких і донині є найповнішими дослі­
дженням джерел і зв’язків українського і південнослов’янського епосу.
Початкові розділи «Студій» є логічним продовженням порівняльного
ІНалізу та вивчення генези українських пісень, розпочатого в коментарях
до «Исторических песен малорусекого народа» М.Драгомановим і В.Ан-
овичем. Йдеться переважно про одні й ті ж пісні баладного плану, одні
м її ж геми, мотиви. З притаманною йому науковою скрупульозністю І.Франко
підшукує генетичні витоки цих пісень і доводить, що за суспільними
і іінунками, зображеними в них, логікою подій, частково поетикою, джере-
ПОМ цих балад є південнослов’янські пісні, «занесені до нас сербо-бол-
Гарськими співаками та музиками і тут перетворені на підставі нашого
народного житія» [51, 45].
Як в «Студіях», так і в інших фольклористичних дослідженнях
українського та південнослов’янського фольклору, І.Франко виходить з
наявності у минулому широких зв’язків між носіями епічних традицій
України і Слов’янського Півдня. Чимало пісень, на його думку, були
Занесені в Україну сербськими і болгарськими «захожими співаками,
про яких гостюванє в нашім краю маємо немало писаних свідоцтв із XVI
та XVII в.» [51, 24|. І.Франко, як і М.Драгоманов, шукає українсько-
мівденнослов’янські паралелі і зв’язки майже виключно у жанрі істо­
ричної балади, тобто в жанрі найбільш мобільному, схильному до мандрівок,
переспівів. Але не заперечує пісенних зв’язків і в інших жанрах.
Вартим пильної уваги вважає І.Франко факт побутування в Юго­
славії коломийкового розміру, адже коломийка, «будучи ритмічно, — та
сама сербська юнацька пісня, тільки розширена в першій половині». На­
явність у сербів ще й мелодій карпатських коломийок, а па Україні —
розміру сербських пісень з усією наочністю «показує, що ся подібність не
і припадкова і варто б дошукуватися її джерел» [52, 115-116].
Отже, в принципі І.Франко не заперечує наявності спільних дже­
рел, взаємозв’язків, взаємовпливів і в жанрі героїчного епосу українсь­
кого та південнослов’янських народів, однак вважає, що це проблема
занадто складна, заплутана і вимагає максимальної обережності і тонкого
відчуття наукової істини від її дослідників.
У іншому дослідженні про поетику коломийок [26, 99-101] І.Франко
ще раз порушує цс питання. Генсзу української коломийки він шукає в
К)-тискладовому вірші козацьких пісень ліро-епічного змісту, а сербсь-
379 Степан Мишаїтч
ких та болгарських — у їхніх епічних піснях, складених цим же 10-
тискладовим віршем. А зважаючи на те, що цим же розміром в Україні
крім багатьох історичних пісень складені колядки й щедрівки, а на Бал­
канах — переважна більшість пісень всіх жанрів, — «мусимо припустити, —
говорить І.Франко, — спільне джерело поетичної творчості у різних
слов’янських племен, що в різних часах викликає в них повстання пісень
різного змісту з однаковим розміром» [26, 100].
Коломийкову форму І.Франко вважає автохтонним явищем як
південних, так і східних слов’ян, їх спільним надбанням, що сягає прасло­
в’янської спільності. У даному дослідженні І.Франко впритул підходить
до пояснення генетичних зв’язків і витоків уснопоетичної творчості
східних і південних слов’ян, що виявилися у широкому побутуванні в
них пісень з 10-тискладовим віршем коломийкової форми.
Першу спробу наукового узагальнення проблеми зв’язків дум і
юнацьких пісень здійснив М.П.Дашкевич [53, 119-137]. Спираючись на
праці М.І.Петрова, А.І.Соболсвського, П.А.Кулаковського [54; 55; 56] та
інших дослідників про наявність у минулих століттях культурних і літе­
ратурних зв’язків між східно- та південнослов’янськими народами, він
переносить ці зв’язки та взаємовпливи на «народну історичну словесність»,
тобто на думи і юнацькі пісні. Під думами автор розуміє «не тільки
козацькі, алей інші історичні пісні, що вирізняються елегійним характером
і напругою скорбного почуття» [53, 4]. Генезис цих епічних пісень, на
думку автора, сягає періоду походів проти половців, а їх розквіт, як і
виникнення самого терміну «дума», припадає на ХУ-ХУІ ст. і проходить
«під виливом близьких зносин, які складалися з тих часів між південною
Руссю, з одного боку, і румунами, болгарами і сербами, з другого» [53, 4-5].
Власне, зносини південних русів з болгарами М.Дашксвич відсуває на
XIII і XIV століття і назву епічної пісні-думи виводить з болгарського
«дума», що означає «слово». На його думку, термін «дума» означає пісен­
ний переказ, аналогічний до німецької саги. А звідси він робить припущен­
ня, ніби однією з ранніх українських дум є «Слово о полку Ігоревім».
М.Дашксвич подає ряд свідоцтв про переселення південних слов­
‘ян на територію України ще до XVI ст., проводить найтісніші аналогії
між південнослов’янськими ускоками, гайдуками та українськими коза­
ками і гайдамаками. Він вважає, що не тільки самі ці суспільні утворен­
ня були близькими за організацією, формами боротьби, але й самі назви
«козак», «гайдамака», «ускок», «гайдук» -близькі за етимологією, зазна­
ченням. Близьким, отже, мав бути і їх фольклор. А звідси і прямий
висновок М.Дашксвича, ніби разом З переселенцями на українські землі,
через мандрівних співців, гуслярів і тамбурашів «відкривалася дорога
виливу південнослов’янської поезії на епос дум» [53, 7].
Разом з цим, М.Дашксвич зазначає, що вплив південних слов’ян не
був визначальним на формування дум як жанру, що думи — це своєрідне,
380
Порівняльні студи
оригінальне надбання українського народу і стоїть ближче до РОСІЙСЬКО­
ГО билинного епосу, який, в свою чергу, як епос давньоруської-» народу,
окремими рисами (прославленням військових подвигів, почуттям патрі­
отизму, героїзму тощо) стоїть у близькому зв’язку з думами. І хто знає,
можливо, ранні думи, що відійшли у забуття, якраз і були «храпиіелями
Старого билинного епосу» в Україні. З часом думи мінялися, їхня еволю­
ція найбільше відбилася на формі та способі виконання, а згодом — і на
змісті. Великі історичні події, які пережив український народ за часів
турецько-татарської експансії та жорстокого гніту литовсько-польської
шляхти, спричинилися до превалювання в історичних піснях та думах
мотивів горя і скорботи, до утворення якісно нового українського епосу.
М.Дашксвич повністю солідаризується з фольклористами-романтиками
у тому, що думи стали якісіто новим епосом українського народу і в
нових історичних умовах, сповнені свіжим змістом «нових грізних і ра­
зом з тим іноді величних подій, поступово заступили собою і витіснили
пам’ять про минулі часи удільно-вічового укладу і самостійного існу­
вання Русі» [53, 9].
У сумні часи турецько-татарських нашесть та польсько-шляхетсь­
кого гноблення думи не тільки оплакували сумну долю народу, але й
закликали його до героїчної боротьби за волю. Саме цими рисами
вони зближаються з болгарськими та сербськими епічними піснями.
Подібні умови життя і боротьби цих народів, наявність давніх епічних
традицій, досить тісні спілкування між їхніми носіями і творцями, — все
це не могло, на думку М.Дашксвича, не накласти відбиток на зближення
елемсігтів епосу цих народів. «Оце зближення епічних мотивів, сюжетів,
символіки, подібність загального тону епосу як південних слов’ян, так і
південних русів у віки народного горя, серед страшних бід, звичного, що
повторювався з року в рік, полонення і постійної боротьби за відстою­
вання самої люди ни» [53, 17].
Отже, проблему існування взаємозв’язків, взаємовпливів епосу
українського та південнослов’янських народів М.Дашксвич розглядає у
зв’язку з іншою проблемою — генетичною спорідненістю та багатовікови­
ми зв’язками слов’янських народів. У цьому, на наш погляд, найбільша
цінність його праці. Однак, всі можливі види зв’язків епосу українсько­
го та південнослов’янських народів М.Дашксвич зводить до культурно-
історичних стиків у середні віки, що само по собі обмежувало методику
його досліджень, звужувало його у часовому, територіальному просторі.
Недостатнє залучення до аналізу епосу південних слов’ян не дало йому
змоги будувати свої висновки на зіставленні конкретних зразків фоль­
клору цих народів, і він виходить з висновків (не завжди перевірених
часом, а то й невірних у історичному плані) своїх попередників.
Дослідження М.Дашксвича викликало широкий резонанс серед фоль­
клористів, гострим полемічним запалом воно викликало дискусію, обгово-
381 Степан Мишанич
рсння цієї проблеми широким загалом науковців різних профілів, — спри­
чинилося до дальшої її розробки.
Одним з перших відгукнувся на статтю М.Дашкевича І.Франко [57,
14-16]. Він вважає її цікавою і корисною у плані систематизації матеріалів,
що свідчать про перебування в Україні сербськохорватських «колоністів,
вояків, гайдуків, музиків та співаків», які, очевидно, занесли в Україну
музичний інструмент — бандуру. Але в іншому плані, у розробці основної
проблеми, стаття М.Дашкевича «не дає ніякої підстави до твердження
про такий чи інший вплив сербських чи болгарських народних пісень на
зміст і форму українських дум» [57, 15]. Та це ще не значить, продовжує
І.Франко, «що такого впливу зовсім не було, та його в усякім разі ще
треба шукати дорогою детального порівняння» [57, 15]. Зіставивши запи­
сану на 1 Іокутті пісню про Івана та Мар’яну з сербською піснею про Груя
Новака[58, 19-84, 441-447 і далі], І.Франко робить висновок, що взаємов­
плив українських і південнослов’янських уснопоетичних творів позначив­
ся на пісенному жанрі і «далеко менше на думах». Дана рецензія І.Франка
цінна для нас ще й тим, що в ній порушено питання про зміст і значення
терміну «дума». І.Франко категорично заперечує поширену на той час
думку про тотожність поняття «дума», багаторазово згадуваного в різних
польських джерелах ХУІ-ХУІІІ ст., і думи XIX ст.
Зносини українців з сербами і болгарами стали предметом окре­
мого дослідження В.Гнатюка [59]. Дослідження присвячене пошукам та
аналізу літературних, історичних та літописних джерел, які засвідчують
широкі взаємозв’язки між українським та сербським народами в минулі
століття. Однак, щодо фольклорних зв’язків, «щодо впливу сербських
народних пісень на наші і навпаки, — говорить В.Гпатюк, — то тут трудно
тепер сказати щось рішучого». Міркування М.Дашкевича про вплив
південнослов’янських епічних пісень на думи він вважає гіпотезою, до
якої слід підходити дуже обережно, і що лише розширені порівняльні
студії на цю тему допоможуть віднайти істину [59, 391 ]. Отже, бачимо,
що думка В.Гнатюка при оцінці статті М.Дашкевича повністю збігається
з оцінкою її [.Франком.
Ніс через рік, в «Архіві слов’янської філології» у відомому слав­
істичному журналі, заснованому В.Ягичем, з приводу цих питань висту­
пив М.їершаковець [60, 221-246|. Стаття написана з претензією на
найповніше, найбільш наукове висвітлення тцеї проблеми.
М.Тершаковець робить ревізію всіх концепцій, що стосуються пи­
тання українсько-нівдсннослов’янських епічних зв’язків, — зокрема у
пошуках джерел думи про бурю на Чорному морі, яка ніби була найяск­
равішим виявом цих взаємозв’язків, взаємовпливів, і приходить до вис­
новку, що південнослов’янський епос зовсім недотичний до цієї думи.
Масові переселення південних слов’ян в Україну не могли не позначи­
тись, на думку М.Тершаковця, на епосі українського народу. Певні сліди
382
Порівняльні студії
цього впливу він вбачає у вживанні в українських епічних піснях фор
МИ вокативу замість номінативу, а також у наявності в Україні пісень
південнослов’янського походження, занесених на схід сербськими співцями
І;І гуслярами.
Цікаво, що у примітці до першої тези М.Тершаковця, зробленої
В.Ягичем, зазначено, що вживання вокативу замість номінативу може
свідчити про зближення українського і сербського епосу, але вважати
це явище запозиченням навряд чи варто. Цю форму можна вважати
іапозиченою тільки при наявності в українському епосі 10-тискладово-
го вірша сербського епосу. «Позичають, як правило, сюжет, зміст, — каже
В.Ягич, — частково слова, але не форми слів» [60, 235-236].
Претендуючи на оригінальність та вичерпність у висвітленні про­
блеми, М.Тершаковець порушує ряд інших питань так чи інакше зв’яза­
них з епосом українського та південнослов’янських народів. Але
Генденційність у вирішенні проблеми, анти науковість аналізу матеріалу,
Категоричність висновків, ігнорування наявних досягнень у розробці
проблеми викликали гостру критику з боку 1.Франка. У додатку до
повного видання «Студій» [58, 471-476] І.Франко тезу за тезою розби-
Ває положення М.Тершаковця і приходить до висновку, що всі вони
засвідчують «повний брак розуміння задач і метод наукового досліду», а
сама стаття «нового позитивного не дає нічого». Дух заперечення, що
керував М.Тершаковцем при її написанні, приводив його до того, «що
ВІН, аби поставити своє на верха, не цурається супроти старшого виста­
вити пізніший» і таким чином спотворює істину. Все цс «мудрування», за
висловом І.Франка, цілком «безпредметне» і крім шкоди та внесення
Плутанини у розробку даної проблеми для науки не дає нічого.
Цілком по-сучасному звучить застереження І.Франка на адресу
М.Тершаковця та подібних йому «науковців» проти скептичного став-
чення «до всіх хоч би невеличких здобутків» праць «своїх поперед­
ників, у даному випадку — М.Дашкевича, проти явної тенденційності
при їх аналізі. Так, критикуючи М.Дашкевича за тс позитивне, що було в
його статті, М.Тершаковець підносить саме ті положення (визначальний
вплив південних слов’ян на формування українських дум), до яких слід
було поставитися критично [58, 471].
Продовженням дискусії була стаття Є.Тимчснка [ 61, 247-289], яка
містить детальний переказ положень Дашкевича-Тсрптаковця. Внеском
Є.Тимчснка у розробку проблеми є повне заперечення тези М.Терша­
ковця, що вживання вокатива замість номінатива є запозиченням від
південних слов’ян. Як мовознавець, Є.Тимчснко обгрунтовано доводить,
що ця форма властива не тільки думам, зустрічається вона і «в інших
піснях і навіть у прислів’ях, що виразно говорить, що це явище тубільне
і зовсім не чуже того, хто говорить» [61, 244-245]. Зустрічається вона і в
Окремих діалектах білоруської та російської мови.
383 Степан Мишанич
Згадку про дослідження М.Дашкевича знаходимо і в «Історії України-
Русі» М. Гру шевського. Інкримінуючи досліднику відсутність «ясної
відповіді» на питання зв’язку епосу українського та південнослов’янсь­
ких народів, М.Груїпсвський допускає такі взаємини (думи постали «під
впливом сербської героїчної поезії» [62, 616]), та все ж характер цих
взаємин залишається нез’ясованим. Поскільки згадувати спостереження
М. Гру шевського у об’єктивному ключі було заборонено радянською цен­
зурою, його погляд на генезу думи вимагає уточнення. У підрозділі 6-го
тому «Історії України-Руси», що має назву «До питання про українські
думи» [62, 614-616], М.Груїпсвський уточнює чимало побіжних міркувань
того часу про цей феномен народної творчості. Зокрема, вчений не погод­
жується із трактуванням хорового характеру виконання дум, на якому
наполягали М.Дашкевич, Ц.Нойман, П.Житецький та ін., що брали в осно­
ву своїх міркувань побіжний спогад Сарніцького. Щодо нашої проблеми,
проблеми взаємин українського і південнослов’янського епосів, то М.Гру­
їпсвський за обов’язковим для тогочасної науки етикетом посилається
спершу на попередні дослідження проблеми, на праці В.Ягича [68|, А.Пип-
інаіВ Спасовича [69], 11. Поймана [70, 109|, О. Фамінцина [71], О.Халансь-
кого [38], М.Сумцова [33; 35] та ін. Це були здебільшого побіжні міркування,
і лише Халапський, претендуючи на найповніше з’ясування проблеми, не
дійшов однозначного висновку. Складається враження, продовжує М.Гру­
їпсвський, що він і не прагнув «якоїсь ясної відловіди, в чім саме полягав,
в яких обставинах і в якім часі мав місце той полудневослов’янський
вплив; він властиво вагається між гадкою про аналогію і вилив» [62, 616|.
Не заперечуючи можливого впливу сербського героїчного епосу на фор­
мування поетичної форми дум, М.Грушевський залишає питання відкри­
тим, таким, що вимагає подальшого вивчення.
Деяке уточнення побіжних міркувань М.Грушсвського про думи
розвинула його дочка Катерина всіма своїми працями в галузі думоз-
павства [66, 5-11; 67, та ін.].
Новим словом у порівняльній фольклористиці, зокрема у питанні
взаємин епосу українського та південнослов’янських народів, стали
фольклористичні праці Ф.Колссси. Діапазон порівняльних студій цьо­
го вченого настільки широкий, а підхід до розробки кожної проблеми,
в тому числі й даної, вичерпний і всесторонній, що вимагає окремого
дослідження [76]..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.