ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ТЕРМІН У ЛІНГВОФІЛОСОФСЬКІЙ КОНЦЕПЦІЇІВАНА ФРАНКА — Оксана Новоставська

Львівський інститут економіки і туризму
вул. Менцинського, 8, 79007 м. Львів, Україна
тел. (032)2727555, e-mail: nim73@i. ua
Статтю присвячено проблемі терміна у лінгвофілософській концепції Івана Франка, що
реалізувався у різних стильових тафункціональнихпарадигмах (не лише науковій, а й художній та
публіцистичній) тамовних вимірах і втілився в оригінальну авторську терміносистему.
Ключові слова: філософський світогляд, дискурс, функціональний стиль, мультилінгвізм,
поняття, термін, терміносистема.
Важливим складником світогляду І. Франка є його погляди на природу і сутність мови.
Мовознавчі погляди І. Франка вже неодноразово були предметом наукової уваги [1; 2; 3; 4; 5; 6;
7; 10; 14; 15; 19; 20; 22; 24; 26; 28], проте цілковиту рацію має відома дослідниця мовного світу
І. Франка О. Сербенська, стверджуючи, що ми ще повністю не збагнули вагомості
лінгвістичного спадку мислителя: “багато концептуальних положень ще не стало здобутком
мовознавства, не дістало свого розвитку, не маємо належної їх інтерпретації” [21, c. 15].
Присутність мовознавства в широкому діпазоні універсальних науково-творчих
зацікавлень І. Франка – не випадковість і не вияв дилетантизму. Перу І. Франка належить
близько 20 спеціальних мовознавчих праць, зокрема такі статті, як “Говоримо на вовка –
скажімо і за вовка” (1891), “Етимологія і фонетика в южноруській літературі” (1894), “Уваги
про назву “Палінодія” (1894), “Звідки взялася назва бойки?” (1895), “Двоязичність і
дволичність” (1905), “Причинки до української ономастики” (1906), “Літературна мова і
діалекти” (1907), “Азбучна війна в Галичині 1859 р. ” (1913) та ін. Мовознавчі проблеми автор
незрідка порушував і в інших своїх працях, зокрема літературознавчих та філософських –
наприклад, в естетико-психологічномутрактаті “Із секретів поетичної творчості” (1898–1899).
Проблематика лінгвістичних зацікавлень І. Франка напрочуд широка. За спостереженнями
І. Ковалика, предметом наукових роздумів письменника-вченого були “такі основні питання:
походження людської мови, розвиток та функції мови, усна та писемна мова, мова та мислення,
значення мови для розвитку мислення та пам’яті, вияв антропоморфізму в сучасній структурі
мови тощо” [6, c. 113]. До цього переліку сучасні франкознавці (зокрема, Т. Панько,
О.Сербенська, Т. Космеда) обґрунтовано долучили питання “мова і нація”, “мова і духовність”,
“мова і мовлення”, “дискурс і комунікація”, “мовна особистість”, “комунікативна компетенція”
тощо. Більшість із цих проблем має не тільки лінгвістичне, а й загальносвітоглядне значення.
З цього випливає висновок, що погляди І. Франка на мовумали не просто описово-емпіричний,
а лінгвофілософський характер, оскільки спиралися на його загальні ідейні переконання та
теоретичні уявлення про людину і світ і, таким чином, були істотною частиною йогоТермін у лінгвофілософській концепції Івана Франка
_____________________________________________________________________________________
275
філософського світогляду. Людина широкого світогляду, І. Франко висвітлював основні
лінґвістичні проблеми в аспекті філософії мови, щільно пов’язував їх з осмисленням динаміки
філософських, суспільно-політичних та естетичних ідей уЄвропі. Внаслідок тривалих роздумів
над “язиковими проблемами” І. Франко створив власнуфілософсько-лінґвістичну концепцію, в
якій мова визначається передусім як одна зі сторін суспільного життя, що взаємодіє з
економічними, політичними, духовними та іншими суспільними явищами, виступаючи як засіб
комунікації і пізнання. Погляди великого мислителя на питання теорії мови мають глибоку
наукову основу, відзначаються внутрішньою цілісністю і є виявом лінґвістичної концепції в
галузі філософії мови.
У процесі еволюційно-історичного розвитку мови, на думку І. Франка, “слова стали
незалежні від предметів, котрі первісно означали, і почали уживатися до означення чимраз
загальніших понять. Таким способом бесіда [тобто мовлення. – О. Н. ] звільна причинилася до
розвитку мислення, пам’яті і взагалі найвищих духовних спосібностей чоловіка” [27, т. 45, с.
105]. Здатність позначати абстрактні поняття, незалежні від конкретних предметів, – чи не
найголовніший аспект когнітивного (у тім числі й філософського) потенціалу мови. Якщо
поезія, на думку письменника, “оперує словами, з котрих кожде має дане значення і більшина їх
викликає в уяві певні конкретні образи” [27, т. 31, с. 697], то наука оперує словами, значення
яких узагальнено-абстрактне, а томупов’язане не з чуттєвими образами, а з поняттями.
Оскільки закономірним наслідком дії “розвитої сили абстрагування” було формування
розгалуженої системи понять та “формул абстрактної думки”, тобто відповідної системи
термінологічних найменувань, важливим компонентом лінгвофілософської концепції
письменника-вченого є його вчення про термін.
У багатому арсеналі категоріального апарату І. Франка-лінгвіста були “термін” і
“термінологія”, “науковий термін” і “наукова термінологія” [15, c. 73; 16, c. 119]. Проте він не
обмежився вживанням цих понять, а заглибився “в гущавину питань” сутності й природи
терміна, його походження тафункціонального призначення.
Термінознавчій концепції І. Франка присвячено окремі студії (це насамперед спеціальні
праці І. Кочан [8], М. Леонової [9], Т. Панько [11; 12], Є. Регушевського [14; 15], О. Сербенської
[17, 18], Б. Тихолоза [22]). Та все ж не зайвим видається ще раз конкретизувати та узагальнити
міркування І. Франка з приводу специфіки терміна, його генези й типології, головних вимог до
фахової термінології та основних шляхів національного термінотворення. Адже, як слушно
зазначає Б. Тихолоз, “термінологічна практика І. Франка є реалізацією його теорії та
методології термінотворення” [22, c. 114]. Тому, перш ніж аналізувати Франкову філософську
терміносистему, окреслимо принципові положення його термінознавчої концепції.
На думку І. Франка, головне логіко-психологічне джерело термінотворення – це розумова
діяльність ученого зі здобування, систематизації й поширення знань: “…пізнання законів і сил
природи, які проявляються всюди і як завгодно” [27, т. 45, с. 32]. “Учений <…> відкликається
до розуму. Його мета – розширити обсяг знання, поглибити розуміння механізму, яким
сплітаються і докопуються явища. Правда, і тут його сугестія звичайно не є чисто розумова,
хіба де-небудь у математиці. Адже ж наші розумові засоби підлягають тим самим психічним
законам зціплення, асоціації образів і ідей, як усякі інші; значить, усяке нове зціплення, яке до
нашої розумової скарбниці вносить вклад ученого, мусить розривати масу старих зціплень, які
там були вже давніше, значить, мусить зворушити не тільки чисто розумові, логічні зв’язки, алеОксана Новоставська
______________________________________________________________________________________
276
весь духовий організм, значить, і чуття, що є постійним і неминучим резонансом всякого, хоч
би й як абстрактно-розумового духового процесу” [27, т. 31, с. 46].
Ця складна, “скомплікована” духовно-інтелектуальна діяльність, участь у якій беруть різні
психологічні процеси (відчуття, сприйняття, уявлення, спостереження, мислення, пам’ять,
інтуїція, сугестія, навіть емоційні переживання…), вимагає точної знакової фіксації здобутої
інформації, і насамперед у словесній формі. При цьому “учений, викладаючи нам здобутки
науки, мусить послуговуватися мовою, і то не якоюсь абстрактною, а тою звичайною,
витвореною історично, привичною для нас. А се значить, що коли він говорить або коли ви
читаєте його виклад, то без огляду на його і на вашу волю самі його слова викликають у вашій
уяві величезні ряди образів, не раз зовсім відмінних від тих, які бажав викликати в вас автор. Ті
побічні образи забирають значну часть вашої духової енергії, спроваджують утому, наводять
нудьгу; річ талановитого писателя викликувати якнайменше таких побічних виображень,
якнайменше розсівати увагу читача, концентруючи її на головній течії аргументації” [27, т. 31,
с. 46–47]. Відповідно до цього, учений змушений витворювати спеціальну термінологію –
обов’язковий атрибут і лексичну основу наукової підмови загальнонародної та літературної
мови.
Специфіка термінів і основна вимога до них – однозначне спеціалізоване вираження
наукових понять, по змозі позбавлене конотативних елементів семантики і стилістично
нейтральне, беземоційне, неекспресивне. Тому завдання вченого – мінімізувати вплив
“побічних образів” та суб’єктивних асоціацій на логіку наукової аргументації. “…Чим
докладніша, доказніша має бути наука, тим сильніше мусить учений боротися з сею поетичною
суґестією, отже, поперед усього з мовою, – відси йде, напр., конечність витворювати наукову
термінологію, звичайно, дику, варварську в очах філолога, або звичай уживати для такої
термінології чужих слів, відірваних від живого зв’язку тої мови, в яку їх вплетено, – на те, щоби
не збуджували ніяких побічних образів в уяві” [27, т. 31, с. 47], – писав І. Франко в трактаті “Із
секретів поетичної творчості”. Адже основна функція термінів – концентрувати увагу
реципієнта наукової інформації “на головній течії аргументації” [27, т. 31, с. 47] дослідника.
Звідси випливає та вимога, що кожен термін повинен бути логічно визначеним; для нього
обов’язкова наявність наукової дефініції – розкриття змісту відповідного поняття. І. Франко
неодноразово підкреслював необхідність пояснення значення всіх уживаних унаукових текстах
термінів. У власних наукових та публіцистичних працях він намагався завжди максимально
задовольняти цю принципову вимогу. Наприклад, уранньомуфілософському трактаті “Мислі о
еволюції в історії людськості” (1881–1882) автор докладно пояснював своїм читачам термін
“боротьба за існування”, звертаючи увагу на його різнотлумачення у концепціях різних учених
та намагаючись конкретизувати його семантику за допомогою наукової дефініції: “Цілу тоту
штуку назвав Дарвін боротьбою за існування; назва, як видно, образова, а не докладна, бо,
говорячи о боротьбі, ми, звичайно, розуміємо тут якусь діяльність, оперту на волі, а між тим в
органічній природі, як ви виділи з наведених примірів, не всюди можна говорити о діяльності.
Ліпше затим буде означити той процес так, як се зробив Спенсер: між усіми творами природи
тривають найдовше, удержуються і розмножуються ті, котрі в данім часі найліпше
приноровлені і приспособлені до окружаючих обставин [розрядка І. Франка. – О. Н.]” [27, т. 45,
с. 84–85]. Аналогічним чином у відомій праці “Що таке поступ? ” (1903) він уважав за
необхідне витлумачити центральну для цього тексту філософську категорію: “Слово “поступ”
почуєте часто в наших днях із різних уст. <…> Може би, не від речі було поміркувати, що такеТермін у лінгвофілософській концепції Івана Франка
_____________________________________________________________________________________
277
поступ…? ” [27, т. 45, с. 300]. І далі автор докладно з’ясував зміст цього терміна та історію його
походження й розвитку.
При цьому часто-густо для наукового визначення термінів (зокрема іншомовних) І. Франко
як учений-поліглот використовував етимологічні довідки як засіб пояснення походження їхніх
значень. Скажімо, в трактаті “Із секретів поетичної творчості” він писав: “Естетика, від
грецького слова αΐσθησις – чуття, значить, властиво, науку про чуття в найширшім значенні
сього слова (Empfindungslehre), отже, про роль наших змислів у приніманні вражень зверхнього
світу і в репродукуванні образів того світуназверх” [27, т. 31, с. 77].
Відсутність чіткої дефініції терміна зумовлює деструктивний плюралізм його суб’єктивних
інтерпретацій. “Що таке космополітизм, і я досі докладно не знаю, – зізнавався І. Франко у
відкритому листі до редакції “Правди” ““Кому за се сором? ” (1889). – Знаю тільки, що кождий
з тих, котрі уживають сього слова як закиду, розуміють під ним що іншого” [27, т. 45, с. 245].
Суб’єктивізм у термінотворенні – негативне явище, бо він спотворює відображення випадково
вибраним вербальним знаком певного концепта. Противага такої суб’єктивної тенденційності –
наукова визначеність (дефінітивність) термінів. Тому І. Франко неодноразово “…застерігав від
надто легковажного вживання термінів <…>, бо дуже часто таке розрізнення довільне і не може
бути об’єктивно обґрунтоване” [27, т. 46, кн. 2, с. 258].
“Особливо часто виступав І. Я. Франко проти неточного тлумачення філософських
термінів” [15, с. 31], – зауважує Є. Регушевський. Так, аналізуючи світоглядну еволюцію
чеського поета Я. Врхліцького, український письменник і критик указав на неточне, занадто
широке, а тому – нетермінологічне вживання філософського терміна “гуманізм”: “…В його
поглядах знов під впливом життєвого досвіду, ненастанних студій і роздумувань доконувався
новий зворот: первісний песимізм і пізніший суб’єктивний оптимізм зливалися в одно, творили
вищий синтез, котрий поет означив словом гуманізм. Певна річ, се слово дуже широке: мов у
безбережнеморе, можна туди вмістити все, що комухочеться” [27, т. 31, с. 488].
А в статті “Сучасні польські поети” (1899) І. Франко, характеризуючи ідейні засади
варшавської школи позитивізму, звернув увагу на важливу роль філософської термінології в
адекватному формулюванні цих засад: “Дарвінізм, еволюціонізм, матеріалізм, детермінізм – се
головні терміни, за котрі йде боротьба і котрі вони [польські письменники, критики та
публіцисти. – О. Н.] силкуються переробити по-свойому як основи нової національної
філософії, нових поглядів на життя, історію і штуку” [27, т. 31, с. 388]. Таким чином,
термінологію він розглядав не просто як набір мовних одиниць із раз і назавжди фіксованим
значенням, а як предмет ідейної боротьби, наукової конкуренції, що в різних культурно-
історичних ситуаціях може призводити до наповнення одних і тих самих лексичних одиниць
новим значенням.
Письменник-учений закономірно пов’язував історичні зміни семантики термінів з історією
відповідних наукових понять. Так, в “увагах над пастирським посланієм митр[ополита]
А.Шептицького “О квестії соціальній” під загальною назвою “Соціальна акція, соціальне
питання і соціалізм” (1904) І. Франко акцентував історично сформовану багатозначність
термінів “сім’я” та “родина”, звернувши увагу свого високодостойного адресата на те, що
“поняття “родини”, “сім’я” в різних часах і у різних народів містило в собі зовсім неоднакові
форми співжиття і, іншими словами, що той “найпервісніший і найприродніший елемент”
протягом віків відбував і досі відбуває їм ненастанну еволюцію, що сім’я римська, основана на
patria potestas, зовсім не те, що сім’я грецька, семітська або що сім’я первісних народів, Оксана Новоставська
______________________________________________________________________________________
278
основана на родовім принципі, і не те, що сучасна європейська сім’я, основана на праці або
капіталі” [27, т. 45, с. 391].
Для І. Франка головні критерії функціональності терміна – його простота, ясність,
зрозумілість, а відтак – зручність у використанні. “Ясність і прецизія репродукованих ідей – се
перша основа наукової здібності; багатство і різнородність їх – головна прикмета поетичної
фантазії” [27, т. 31, с. 65], – слушно постулював мислитель у вже не раз цитованому трактаті “Із
секретів поетичної творчості”, принагідно вказавши на психологічну своєрідність наукової та
художньої творчості. “Неясність ізамішанина понять” [27, т. 31, с. 769] – явище, протилежне до
вимоги “ясності і прецизії ідей”, – здобуває його однозначно негативну оцінку, оскільки
призводить до непотрібної словесної плутанини, а відтак – до хибних наукових тверджень і
навіть відвертої фальсифікації істини. Також важливою є доступність словесного викладу
наукових ідей не тільки для фахівця, а й для пересічного реципієнта (зрозуміло, належного
рівня освіченості): на думку І. Франка, учені повинні до народу “говорити його, зрозумілою для
нього мовою, але ззахованням наукової докладності ізв’язності, без лишніхфразі моралізацій”
[27, т. 45, с. 190].
За твердженням Б. Тихолоза, у термінознавчій концепції І. Франка головний “критерій
адекватності терміна суті позначуваного поняття – об’єктивна обґрунтованість його семантики,
її мотивованість реальними, конкретно-історичними взаємовідношеннями речей” [22, c. 114].
Тож термін повинен відповідати реаліям історичного буття і життєвим запитам суспільства;
творення й поширення термінів – не довільна мовотворчість науковців, вияв їхньої
“інтелектуальної гри”, а закономірний результат певних соціальних, політичних, економічних і
культурних подій і тенденцій. Так, наприклад, на початкуХХ ст., за спостереженням І. Франка,
“слово “поступ” і відповідне йому поняття нове не лише унас, але й у цілім освіченім світі” [27,
т. 45, с. 300], бо виникло воно як продукт тогочасної дійсності, породжене ситуацією
конкретно-історичного моменту (а саме доби позитивізму із властивим йому гаслом “Порядок і
прогрес!”, формулювання якого належить французькомуфілософові О. Конту).
За переконанням І. Франка, у творенні наукової термінології треба дотримуватися
принципу раціонального, поміркованого й доцільного поєднання національних та
інтернаціональних елементів. У праці “Теорія і розвій історії літератури” (1909) учений, між
іншим, наголошував: “Певна річ, не у всіх паростях національної літератури відносини
національних і міжнародних елементів однакові. Коли в одних, як ось у т[ак] зв[анім] науковім
письменстві, національне хіба стільки лише, що мова і термінологія, то в інших, особливо в
белетристичних, ся національна своєрідність переважає” [27, т. 40, с. 10]. Одначе часто-густо
ресурсів рідної мови не вистачає для позначення нових понять, особливо “імпортованих” з
інших країн та культур. Тому функціонально необхідним стає використання, поруч із
питомими лексичними складниками, міжнародних компонентів терміносистем. Стоячи на
позиціях наукової поміркованості, І. Франко заперечував як невмотивоване запозичення
непотрібних, зайвих іншомовних слів (якщо за певним поняттям уже закріплено рідномовне
термінологічне позначення), так і діаметрально протилежне явище вузьконаціонального
пуризму: “Певна річ, викидування, а часто й дуже недотепне “перекладання” міжнародних слів,
особливо в науковій термінології, ще більше віддалило слов’ян одних від других, а й
принимання слів з одної слов’янської мови до другої робилося не раз в надто великій мірі…”
[27, т. 29, с. 72], – писав він у статті “Слов’янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер”
(1893). Нормальний розвиток термінології забезпечує лише гармонійний синтез питомогоТермін у лінгвофілософській концепції Івана Франка
_____________________________________________________________________________________
279
словникового запасу, лексичних запозичень і кальок та творення нових термінів на основі
існуючих у мові словотвірних моделей. У кожному разі, для всіх термінів, незалежно від
їхнього походження (як власнеукраїнських, так і запозичених), необхідним є “…приноровлення
до духу і звукових правил рідної мови” [27, т. 29, с. 72]. Тобто кожен термін повинен
відповідати “духові” національної мови, тобто її фонетичним, дериватологічним,
морфологічним, синтаксичним, орфографічним і стилістичним нормам. Інакше він не стане
органічним складником національної терміносистеми, а залишатиметься у ній “чужорідним
тілом”.
Виділяючи два основних джерела лексичного збагачення літературної мови: питомі
ресурси загальнонародної мови та новочасні цивілізаційні віяння, у статті “Літературна мова і
діалекти” І. Франко писав: “Кожна літературна мова доти жива і здібна до життя, доки має
можливість, з одного боку, всисати в себе всі культурні елементи сучасності, значить,
збагачуватися новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної цивілізації,
не тратячи при тім свойого основного типу і не переходячи в жаргон якоїсь спеціальної верстви
чи купи людей, а з другого боку, доки має теденцію збагачуватися чимраз новими елементами з
питомого народного життя із відмін та діалектів народного говору” [27, т. 37, с. 207].
Поліфункціональна розбудова національної термінології як мовної бази різних наукових
дисциплін, що особливо активізувалася в умовах “перехідної доби”, на зламі ХІХ–ХХ ст.,
покликана була “здобувати українському слову справді нові поля невідомих досі понять” [25, т.
33, с. 275], аби довести, “що українською мовою можна писати про всякі справи, що вона
здатна й до книжки, й до науки” [27, т. 41, с. 513], отже, – що вона є повноцінною, багатою
мовою великого народу. І, треба визнати, І. Франко робив усе від нього залежне, щоб для всіх
цих нових понять в українській літературній мові з’являлися відповідні терміни – слова та
словосполучення, чи “живцем” узяті з народної мови, чи запозичені з інших мов, чи й “ковані
слова”-неологізми, спеціально створені для задоволення інноваційних інтелектуальних потреб
нації завдяки творчій ініціативі провідних діячів науки і культури (М. Драгоманова, І. Франка,
М. Павлика, М. Старицького, В. Самійленка, М. Грушевського та багатьох інших).
В умовах бездержавності України І. Франко ніколи не втомлювався обстоювати право
української мови бути єдиною літературною мовою українського народу. Це право, не
останньою чергою, письменник обґрунтовував давніми, історично тяглими філософськими,
правовими та естетичними потенціями рідного слова: “А нам усім <…> годиться знати <…>,
що ми не вчорашні, , – писав він у передмові до збірки “Староруські оповідання”, – що наше
слово було колись у честі і повазі і служило до виявлювання високих думок, мудрих законів і
щирого, глибокого чуття” [27, т. 21, с. 110]. Тим самим, у відповідь на численні напади
українофобів, І. Франко давав рішучу відсіч таким “інтелігентам”, які “раді би звузити обсяг
укр[аїнського] письменства до меж “домашнего обихода” і яким укр[аїнська] мова видається а
рriori непридатною для вислову інтелігентних думок і відносин <…>, які <…> без церемонії
будуть доказувати бідність та некультурність української мови, брак у ній найпростіших слів і
термінів для культурної потреби і т. ін.” [27, т. 33, с. 275].
Підсумовуючи результати двадцятирічної діяльності порівняно “невеличкої, але рішучої та
інтелігентної групи” національно свідомих українців, І. Франко, як один із чільних
представників цієї громади каменярів українського слова, писав: “Ми не могли дати міліонам у
руки хліба, не могли тисяч і соток тисяч охоронити від нужди, від еміграції, від визиску, від
змарнування сил. У нас був тільки один заряд – живе рідне слово. І можемо сказати собі, що миОксана Новоставська
______________________________________________________________________________________
280
не змарнували його, не закопали в землю, але чесно і совісно вжили на велике діло. І коли
сьогодні те наше рідне слово блискотить багатством, красою й силою і знаходить відгомін у
серцях соток тисяч синів України-Русі, розсипаних капризами долі по обох півкулях землі <. . .
> то все те гарний доказ на те, що слово, те марне летюче слово, найбільше, бачилось би,
хвилевий і нетривкий витвір людського духу, проявило чудотворну силу, починав двигати з
упадку тумасу, якій, бачилося, не було рятунку” [27, т. 41, с. 527–528].
Завдяки титанічним зусиллям І. Франка “живе рідне слово” українського народу і справді
здійнялося до верховин наукового й філософського мислення, і його “чудотворна сила”
виконала високунацієтворчумісію.
“І. Я. Франко, виступаючи за всебічний розвиток української літературної мови, не лише
своєю практичною діяльністю, але й цілим рядом теоретичних висловлювань сприяв
становленню та утвердженню наукового стилю української мови, сприяв кристалізації
української термінологічної лексики” [15, c. 34], – до такого висновку доходить авторитетний
дослідник Франкових мовознавчих поглядів і термінології Є. Регушевський. І в цьому з ним
можна цілковито погодитись. Хоча, на думку І. Петличного, “теоретичні праці І. Франка,
присвячені українській літературній мові, мають переважно характер загальних зауважень”,
“він рідко коли виступає з суто спеціальними темами” [13, c. 18], все ж треба визнати, що з
окремих мовознавчих міркувань та спостережень письменника, немовби розсипаних у його
численних працях різного жанру й тематики, можна експлікувати досить цілісну й системну
теорію терміна. Франкова термінознавча концепція посідає заслужене місце в історії
української лінгвістичної та лінгвофілософської думки. Вона відіграла важливу роль в
осмисленні процесів національного термінотворення на зламі ХІХ–ХХ століть і знайшла
логічне продовження у подальших науково-практичних пошуках в царині спеціальної лексики.
Адже саме І. Франко у своїх мовознавчих працях дав сучасне тлумачення поняття “науковий
термін”, а також, усвідомлюючи “конечність витворювати наукову термінологію” [27, т. 31,
с. 47] для кожної національної мови, фактично став основоположником наукового та
публіцистичного стилів українськоїмови.
Практичним утіленням теоретичних засад І. Франка-термінознавця і термінотворця стала,
зокрема, йогофілософська терміносистема.
___________________________________________________________________
1. Абашина В. Письменник і наука про мову (деякі аспекти лінґвістичних досліджень
І. Франка) // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнар. наук.
конф. (Львів, 25–27 вересня 1996 р. ). Львів: Світ, 1998. С. 673-675.
2. Білодід І. К. Каменяр українського слова. К.: Наукова думка, 1966. 45 с.
3. Галенко І. Проблеми загального мовознавства в науковій спадщині Івана Франка //
Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнар. наук. конф. (Львів, 25–
27 вересня 1996 р. ). Львів: Світ, 1998. С. 691-700.
4. Єрмоленко С. Я. “Якби ти знав, як много важить слово…” // Культура слова. 2006.
Вип. 66-67. С. 4-9.
5. Закревська Я. В. Погляди Івана Франка на роль народної мови в процесі утвердження
єдиної української літературної мови // Іван Франко і світова культура: Матеріали
Міжнародного симпозіумуЮНЕСКО: У 3 кн. К.: Наукова думка, 1989. Кн. 2. С. 141-145. Термін у лінгвофілософській концепції Івана Франка
_____________________________________________________________________________________
281
6. Ковалик І. І. Наукова лінгвістична проблематика у працях Івана Франка // Іван Франко:
Статті і матеріали. Львів, 1965. Вип. 12. С. 113-121.
7. Космеда Т. Комунікативна компетенція Івана Франка: міжкультурні, інтерперсональні,
риторичні виміри. Львів: ПАІС, 2006. 328 с.
8. Кочан І. Термінологічні проблеми у працях Івана Франка // Іван Франко – письменник,
мислитель, громадянин: Матеріали Міжнар. наук. конф. (Львів, 25–27 вересня 1996 р.). Львів:
Світ, 1998. С. 701-703.
9. Леонова М. Роль І. Франка в розвитку в розвитку термінологічної лексики української
мови // Наукові записки Чернівецького державного університету. Т. ХХ. Серія філологічних
наук. Вип. 3. Львів: ЛДУ, 1956. С. 128-143.
10. Медвідь А. Іван Франко: поняття рідної мови // Іван Франко – письменник, мислитель,
громадянин: Матеріали Міжнар. наук. конф. (Львів, 25–27 вересня 1996 р.). Львів: Світ, 1998.
С. 682-685.
11. Панько Т. І. Мова і нація в естетичній концепції І. Франка. Львів: Світ, 1992. 192 с.
12. Панько Т. І., Кочан І. М., Мацюк Г. П. Теорія терміна в науково-естетичній концепції
І. Франка // Панько Т. І., Кочан І. М., Мацюк Г. П. Українське термінознавство: Підручник.
Львів: Світ, 1994. С. 14-20.
13. Петличный И. Синтаксис языка произведений Ивана Франко. На материале
художественной прозы. Львов, 1965. С. 18.
14. Регушевский Е. С. Языковедческая терминология И. Я. Франко в свете его
лингвистических взглядов: Автореф. дисс…канд. филол. наук. К., 1963. 20 с.
15. Регушевський Є. Нариси про мову наукових праць І. Я. Франка. Симферополь: Таврія,
2006. 194 с.
16. Регушевський Є. Словник мовознавчих термінів Івана Франка. Симферополь, 2002.
119 с.
17. Сербенська О. Вклад Івана Франка в розвиток української термінології // Тези 11-ої
щорчної міжвуз. наук. конф., присв. 110-річчю з дня народж. Івана Франка / Львівський ун-т,
Дрогобицький пед. ін-т. Львів, 1966. С. 69-70.
18. Сербенська О. Комунікативна функція терміна: теоретичні засади і практика Івана
Франка // Франкознавчі студії. Дрогобич, 2007. Вип. 4. С. 765-773.
19. Сербенська О. А. Мовний світ Івана Франка (Статті, роздуми, матеріали): Монографія.
Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. 372 с.
20. Сербенська О. Основи мовотворчості журналіста в інтерпретації Івана Франка: Текст
лекцій. Львів, 1992.
21. Сербенська О. Соціолінгвістичні засади Івана Франка // Вісник НТШ. 2006. Ч. 35.
С. 13-27.
22. Тихолоз Б. Термінознавча концепція І. Франка // Українська термінологія і сучасність:
(Матеріали ІІВсеукраїнської наук. конф.). К., 1997. С. 113-115.
23. Франко З. Мова творів І. Франка: Посібник для студентів-заочників пед. ін-тів. К.,
1958. 60 с.
24. Франко З. Мова творів І. Франка // Курс історії української літературної мови
(Дожовтневий період) / За ред. І. К. Білодіда. К., 1958. Т. 1. С. 456-518. Оксана Новоставська
______________________________________________________________________________________
282
25. Франко З. Мова І. Франка-вченого // Матеріали міжвузівської ювілейної конференції,
присвяченої 110-річчю з дня народження та 50-річчю з дня смерті І. Я. Франка. Львів, 1968.
С. 70-71.
26. Франко З. Франко як мовознавець // Мовознавство. 1986. № 4. С. 33-41.
27. Франко І. Я. Зібр. тв: У 50-ти Т. К.: Наукова думка, 1976. 1986.
28. Ціхоцький І. Мова прози Івана Франка: Стилістичні новації. Львів: Видавничий центр
ЛНУ іменіІвана Франка, 2006. 280 с.
TERM AT IVAN FRANKO’S LINGUAL-PHILOSOPHICAL CONCEPTION
Oksana Novostavska
Lviv Institute of Economics and Tourism
8 Mentsynsky Str., Lviv 79007, Ukraine
tel. (032 2727555, e-mail: nim73@i. ua
Article is devoted a problem of specificity of a philosophical discourse of Ivan Franko, realised in
different functional styles (not only scientific, but also art and publicistic) and even languages
(Ukrainian, Polish, Latin) and embodied in original author’s system of terms.
Key words: philosophical outlook, discourse, functional style, multilingualism, concept, term,
system of terms.
ТЕРМИН В ЛИНГВОФИЛОСОФСКОЙ КОНЦЕПЦИИ ИВАНА ФРАНКО
Оксана Новоставская
Львовский институт экономики и туризма
ул. Менцинского, 8, г. Львов 79007, Украина
тел. (032)2727555, e-mail: nim73@i. ua
Статья посвящена проблеме термина в лингвофилософской концепции Ивана Франко,
реализовавшегося в разных стилевых и функциональных парадигмах (не только научной, но и
художественной, и публицистической), а также языковых уровнях и воплотившегося в
оригинальную авторскую терминосистему.
Ключевые слова: философское мировоззрение, дискурс, функциональный стиль,
мультилингвизм, понятие, термин, терминосистема.
Стаття надійшла до редколегії 18. 10. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008

Категорія: ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.