Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

СПІЛЬНІ РИСИ СЕРБСЬКОГО ЕПОСУ ПРО СТАРИНУ НОВАКА ТА ОПРИШКІВСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ ПРО ОЛЕКСУ ДОВБУША — 1

Гайдуцтво й опришківство — два дуже близькі явища у житті
південнослов’янських та українського народів, які виникли ще в ранній
стадії феодалізму. Наступ турків на Балкани не можна вважати першоп­
ричиною появи гайдуцтва, як і не можна твердити, ніби карпатське оп­
ришківство було лише національним рухом проти чужоземних (польських,
угорських та молдавських) феодалів. Цс два прояви одного й того ж
суспільного явища, породженого феодальнокріпосницькою системою. При­
чини гайдуччини лежали у важкому суспільному й політичному стано­
вищах слов’янського населення Балкан: різні види податкових й
феодальних утисків спричинялись до того, що селяни масами йшли у
гайдуки. А оскільки гайдуччина була постійним супутником феодальної
анархії, воєн, епідемій, голоду, то в такі неспокійні часи у гайдуки йшли
й заможніші верстви населення, часом і цілі села [ 11. Появу гайдуччини
можна було спостерігати ще в часи великої Сербської держави, а після
завоювання Сербії турками вона разом з ускоцтвом стала єдиною фор­
мою боротьби проти гнобителів, набула неабияких масштабів, часто пере­
ростаючи у великі народні повстання |2].
Карпатські опришки — це ті обезземелені і розорені селяни, які не
витримували гніту поневолювачів, втікали в неприступні карпатські ліси,
створювали там невеличкі добре озброєні загони і звідти, користуючись
допомогою і підтримкою трудового селянства, нападали на польських,
українських тпляхтичів, молдавських бояр, угорських феодалів. Як вогни­
ще антифеодального опору західноукраїнських селян опришківство три­
пало цілі століття — XV — XX. За свідченням Івана Франка, карпатське
опришківство «було з давен давна нерозлучним товаришем хлопської
неволі. Поневолений, битий, кривджений підданий, не можучи знайти
ніде полегші ані справедливості, тікав у ліси, в гори, приставав до купи
таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу
смерті, — все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а
надто ще мститися на своїх кривдниках. Інші селяни, що сиділи на ґрунті,
не дивилися тоді па розбійника як на ворога суспільного порядку; вони
бачили в нім «вільного козака», героя, завидували йому; хоч самі не
раз мусіли від нього терпіти, все ж таки готові були помагати йому,
дати йому поживу й притулок, остерегти перед засідкою, порадити та
дати вказівки до нападу на панський двір»» [3].
391 Степан Мишанич
І на балканах, і в Карпатах завойовники, а також «свої» пани-
перевертні відбирали в народу землю, хліб, худобу, намагалися силою
нав’язати чужу віру, звичаї, привчити його до рабської покори. Проте
народи Балкан і Карпат ніколи не мирились з рабським життям, на
захист своїх прав вони посилали у загони гайдуків і опришків кращих
синів, які на силу відповідали силою, жорстоко мстилися завойовникам
за народні кривди. Як турки на Балканах, так і польська шляхта, угорські
магнати й молдавські феодали в Карпатах ніколи не почували себе
впевнено на завойованій землі ані в своїх маєтках, ані в містах, не кажу­
чи вже про дороги, де на них завжди чатували народні месники.
Хроніка цієї багатовікової боротьби гайдуків і опришків якнай­
повніше відтворена в героїчному епосі обох народів, в численних піснях,
переказах, легендах.
Гайдуцькі пісні складають частину «сербського епосу, без сумніву
найвеличніиіого між усіми, які утворила фантазія слов’янських народів»
[4]. Кожна з них «відзначається великою простотою складу і історичною
вірністю оповідання» [5] і відповідає всім вимогам творення героїчної
епічної пісні. В основі її лежить якась конкретна подія, а точніше —
певний епізод. Архітектоніка її, як правило, проста: зав’язка, хід дії і
розв’язка. Розповідь ведеться у спокійному, розлогому епічному плані.
На перший погляд цс ніби безстороння розповідь спостерігача, який
фіксує подвиги народного героя — юнака-гайдука. але так здається лише
спочатку, бо насправді кожний твір — цс сторінка мужньої боротьби
народу за своє визволення, за елементарні людські права, це пристрасний
заклик здійснити нові подвиги, знищити багатовікове рабство. Традиц­
ійне закінчення витримане, як правило, в оптимістичних тонах.
Носії гайдацького епосу, спочатку самі гайдуки, а потім співці-
професіонали, передавали свої пісні з покоління в покоління, шліфували,
вдосконалювали їх, використовуючи пісенні традиції старого юнацько­
го епосу, роблячи таким чином форму своїх творів більш високохудож­
ньою та усталеною [6].
Народні перекази, легенди, ліро-епічні пісні і особливо коломийки
Про опришків теж виникали відразу ітісля оспівуваних у них подій. Скла­
дали їх часом самі опришки. А коли взяти до уваги, що опришківство в
народі було настільки популярним, що «кожний майже молодий парубок
ішов на якийсь час в опришки» [7], то можемо з певністю твердити, що
фольклор про опришків творили якнайширші народні маси. Переходячи
з уст в уста, народні оповіді, пісні-хроніки про опришків протягом століть
видозмінювались, розширювались жанрово, ідейно-тематично, про що зок­
рема свідчать численні анахронізми. Наприклад, Довбуїп веде боротьбу з
ворогами, котрі жили зовсім в інший час тощо- Поступово фольклор про
опришків збагачується елементами фантастичних казок, міфології, він транс­
формується, вбираючи в себе кращі традиції усної творчості, створені
392
Порівняльні студії
народами Карпат протягом віків. Головні герої з плином часу до певної
міри втрачають риси конкретних історичних осіб, стають узагальненими
образами представників українського народу у боротьбі з несправедлив
Істю, з ордами завойовпиків-заброд. Така доля не тільки карпатського
фольклору про опришків і сербського гайдуцького епосу, а й словацьких
«збойницьких» пісень, переказів і легенд польського, молдавською фольк­
лору про благородних розбійників [8].
Фольклор про гайдуків і опришків протягом століть відігравав
роль агітатора, підтримував народи Балкан і Карпат морально, допомагав
їм вижити, зберегти свою мову, культуру, історію. В образах відважних
героїв народ черпав сили для продовження боротьби; у їхніх патріотич­
них вчинках бачив закличний ідеал, усвідомлював необхідність захисту
батьківщини, справедливості. З цього приводу доречним буде зауважен­
ня Франка, коли він говорить: «як у Сербії, так і в нас тоті думи та
пісні виховували нові покоління, вливаючи в них з материнським моло­
ком того самого геройського духу, котрим жили батьки» [9]. Саме через
агітаційну функцію опришківського фольклору його складачі і вико­
навці піддавалися катуванням, каралися на смерть. Цим до певної міри
можна пояснити той факт, що опришківський фольклор за формою не
такий досконалий, як гайдуцький епос. Крім того, й записування його
розпочалось значно пізніше і мало спорадичний характер.
Вперше питання про спільність сербського гайдуцького епосу і
карпатського фольклору про опришків порушив Іван Франко. Уже в
1877 році, аналізуючи переклади сербських епічних пісень на українсь­
ку мову, здійснені М.Старицьким, він відзначив їхню ідейно-тематичну
подібність до козацьких дум. А захопившись згодом південнослов’янсь­
ким епосом середніх часів, тобто гайдуцькими та ускоцькими піснями,
Франко підкреслив їхню спорідненість з опришківським фольклором.
З усіх дореволюційних учених-фольклористів Іван Франко найб­
лижче підійшов до науково вивіреного розуміння питань творення фоль­
клору, його носіїв, соціальної суті, взаємозв’язків з фольклором інших
народів, національної своєрідності фольклору у кожного народу зокре­
ма. У його Студіях [10] зазначено чимало моментів стику українського
фольклору з героїчним епосом південнослов’янських народів, зокрема
епосом про боротьбу з чужоземними загарбниками. Уже на той час
великий учений не тільки розрізняв окремі види фольклорних зв’язків
українського і південнослов’янських народів — генетичні, типологічні і
культурно-історичні, -ай накреслив шляхи їх розв’язання.
З таких же методологічних засад у своїй фольклористичній діяль­
ності виходив і друг та соратник І.Франка Володимир Гнатюк. Людина
широкої ерудиції, невтомної творчої енергії, В.Гнатюк розширив межі
досліджень українського фольклору, вивів його на міжнародну арену.
Він зробив першу спробу розв’язати питання історико-культурних зв’язків
393 Степан Мишанич
українського, сербського та хорватського народів [11]. Саме йому ми
сьогодні завдячуємо найповнішим науково впорядковним зібранням оп-
риіпківського фольклору Карпат [12].
У нас час питання українсько-ссрбохорватських фольклорних і
фольклористичних зв’язків розглядалось у доповіді української деле­
гації на V міжнародному з’їзді славістів [13], у статті Т.Рудої і ін. [14 |.
Проблема ж зв’язків фольклору про опришків та героїчного гайдуцько­
го епосу в українській фольклористиці ще нерозроблена.
При уважному зіставленні фольклору обох народів періоду виз­
вольної боротьби ми знаходимо чимало спільних рис, породжених не
тільки загальними законами творення фольклору кожним народом зок­
рема, а й генетичними, історико-культурними зв’язками цих народів.
Перше, що впадає в око — глибока народність, демократичність,
реалізм у зображенні подій. Народний співець, оповідач і Карпат і Бал­
кан однаково підходять до отпнки історичної долі свого народу, що в
свою чергу знаходить яскравий вияв у тематичній, ідейній спрямованості,
звеличенні героя, у змалюванні обставин, за яких він діє, а також у
використанні багатого арсеналу художніх засобів.
Характерною особливістю сербського гайдуцького епосу і карпатсь­
кого опришківського фольклору є відсутність у них опису нашестя
завойовників. Завоювання Балкан і Карпат — давня народна трагедія,
вивести з якої народ намагаються гайдуки й опришки.
Серед карпатських опришків Олекса Довбуш, а серед гайдуків Ста­
рина Новак посідають особливе місце. Вони улюбленці народу, і про них
складено найбільше пісень, переказів, легенд. У характеристиці саме цих
героїв та їх оточення чи не найбільш яскраво виявлені ті спільні риси, що
об’єднують гайдуцький епос і карпатський фольклор про опришків.
Олекса Довбуш і Старина Новак — історично конкретні особи, які
очолювали боротьбу гайдуків і опришків, один в Карпатих. а другий
— на Балканах. І хоча їх розділяє чимала відстань як територіальна, так і
хронологічна — майже два століття, — в народних піснях, переказах і
легендах вони надзвичайно подібні.
Уже в самому змалюванні причин, які змусили героїв стати оприш­
ком чи гайдуком, зумовлених тотожними обставинами, помічаємо подібні
ситуації, мотиви. Чи не найповніше причини гайдукувания змальовані у
пісні Старина Новак и кнез Богосав [15]. Розповідь ведеться від імені
самого героя. Будучи уже старим досвідченим керівником гайдуцьких
загонів, за чаркою вина розповідає Старина Новак своєму побратиму Бо-
госаву, як він почав гайдукувати. Розповідь ведеться спокійно, у розлого­
му епічному плані, з детальним описом окремих суттєвих подробиць. Уже
на схилі віку, проживши довге, сповнене знегод, тривог, жорстоких сути­
чок з ворогом життя, не може забути старий гайдук тих принижень, ту
«неволю люту», якої зазнав ще в молодості від «проклятої Ерини». За
394
Порівняльні студії
народним переказами, саме з іменем Єрини, дружини Юрія Бранковича, що
правив в 1427 1456 роках, пов’язане введення кріпацтва у Сербії.
Кількарічна важка виснажлива праця на панщині, як розповідає герой,
привела до повного зубожіння не тільки його, а й тисячі таких як він:
и за пуне до три годинице
я не стеках паре іш динара,
ни заслужих на ноге опинке. (III, 10)
А Єрина загадує нову роботу — будівництво ще розкішніших
палаців, для чого потрібні, крім робочої сили, великі гроші, і вона «намет­
ну намет на вила^ет, све на купу по три литре злата», тобто накинула
подать на народ — з двору по триста динарів. Хто мав такі гроші, зали­
шався й далі жити на своїй землі, а сотні бідаків, подібно до Старини
Новака, змушені були шукати сховок у лісах, ставати гайдуками. І ось
уже більш як сорок років, закінчує свою розповідь старий гайдук, ховаю­
чись разом із своїми побратимами у лісах гори Романи, віднімає він у
багатіїв награбоване ними у народу добро, мстить за народні кривди.
Аналогічно передані причини опришкування народним співцем
Карпат:
Ой не кажіть, люди добрі, було тєжко жити:
Хліба мало, грошей нема, нічим посолити,
Війт лупить, піп дере і дяк не від того,
Ци то діда, ци то бабу, ци то молодого.
Тра на пана відробити, на дорогу дати,
Орендарі, як знаєте, ходять коло хати.
Люде бідні бідували, що їсти не мали.
Робили вни панщиноньку, у ліси втікали,
їли сирі печериці та й ті жовті рижки,
Ск тос надоїло, то й пішли в опришки /16].
А в переказі «Пімста Довбуша над орендарем за людську кривду»
(116) пани, орендарі «всюди лишили по людях такий наміт, що люди
мусіли запусто гроші віддавати» — розповідає карпатський селянин, а як
грошей нестало, — «зібралися та й пішли Довбуша шукати».
У карпатському фольклорі відхід Довбуша в опришки змальова­
ний у багатьох варіантах, однак з однієї причини: бажання помститися за
заподіяне панами йому особисто чи його сім’ї зло. За одним переказом,
Олекса став опришком, коли дізнався, що дідич з Вилавчя віддав його
брата у рекрути. Бо як «которого видав у некрути легіня, — констатує
народний переказ, — то ему туда уже засвічювало сонце. Єк пішов у
некрути котрий леґінь, так пиколи не верпувси» (66). За іншими пере­
казами, Олексового брата Івана дідич убив, замучив чи утопив у Пруті,
щоб не віддавати йому зароблені гроші. Ще за іншою версією Олекса
стає опришком з почуття помсти пайові, бо той силою відібрав єдиний
засіб до існування Олексової родини — воли-сивашки.
395 Степан Мишанич
На звинувачення, які називали опришків злодіями, розбійниками
з великої дороги, самі ж опришки відповідають:
Не вчив я ся розбивати, не вчив я ся красти,
Лише сіно громадити та й копиці класти.
Звуть нас дуки злодіями, кажуть, що грабуєм.
Скільки вони людей вбили ~ піхто не рахує [17].
Саме через панів, дуків, магнатів, ляхів, цісарську рекрутчину зму­
шені селяни кидати свої домівки, сім’ї, убоге господарювання і ставати
на нелегкий шлях боротьби, йти в неприступні гірські хащі, де доводить­
ся «хліб із торби витягати, на камені спати». Окремі рядки коломийок —
цієї форми пісенного фольклору Карпат — за силою змалювання тяжкої
недолі народу піднімаються до трагедійних вершин, властивих епічним
полотнам українських дум, сербських епічних пісень:
Гей, ви, ляхи, гайдамаки, що ви наробили?
Течуть річки кервавії з гори на долину.
Течуть річки кервавії, течуть сльозавії,
А все тото наробили ляхи-заведії [18].
Часом у опришківському фольклорі та в гайдуцьких піснях звучать
мотиви смутку, туги за марними заняттями, за сім’єю:
Не рік не два ходжу лісом та не маю щьистя,
Хоч у мене тільки грошей, як у лісі листя.
Маю бартку, порошниці, новенькі пістолі,
лиш не маю свої хати, щасливої долі [19].
І в пісні про Старину Новака побратим Богосав звертається до
старого гайдука з такими словами:
Са шта, брате, оде у ха/дуке?
Каква тебе опера пево/ьа
врат ломити, по гори ходити,
по ха/дуци, по лошу запиту,
а под старост, кад ти ни/е вриме? (III, 9)
Та хоч «в лісі ся смашио не їсть, смашно не всипає», хоч кожної
хвилі опришок може почути — «ловіте!», — все-таки він воліє жити в
таких умовах та на волі, аніж працювати на «нана-ката», чи в цісаря
«своєв кровцев моря доповняти», «білим тілом орли годувати». Навіть
страшні катування, постійна загроза арешту й смерті не лякають народ­
них месників:
А кадар сам стики и утепи
и на страшну м/есту постачати.
Не бо/им се накога до бога! (III, 12)
рішуче заявляє Старина Новак на здивоване запитання міщанина, як він
роками зносить такі знегоди, почуття постійної небезпеки.
І в опришківських коломийках:
396
Порівняльні студії
Ви гадали, вороженьки, що там (у в’язниці. — С. М.) буду гнити?
Верну я ся додомоньку й назад буду бити.
Ой чи буде кримінал, чи буде неволя,
Ой ще буду я вас бити, дійся божа воля [20].
Змістом свого життя опришки вважали: «вирізати песіх врагів»,
• панів бити», «рабувати панські комори», «убивати магнати багаті», «роз­
бивати панські вариші (міста. — С. М.)».
З історичних джерел, а ще більшою мірою з фольклорних матеріалів
ми знаємо, що розправа над гайдуками і опришками була жорстокою:
• Кога убціу, ономе пандури осиіеку главу и однесу іе у град, та се на коцу
метне на беден, а кога Турци жива у рукс докопа]у, онога набціу на колац»
121]. Так же й пійманих опришків вороги живими настромляли на палі,
«рубали їм руки й ноги, в сировиці варили, в огні припікали, били, підвішу­
вали, пекли розпеченою смолою» (66). Навіть мертвих опришків, гайдуків
вороги четвертували або відрубували їм голови і «прикрашали» ними
свої міста [22]. Недарма поранений Довбуш прохає своїх побратимів:
Ой ви, хлопці, ба й молодці,
Візьміть мене на топорці,
Беріть мене на топори,
Занесіть мя в сині гори.
В сіті гори занесіть пя,
На дрібний мак посічіть ня
Най ся ляхи не збиткують,
Мас тіло не чвертують. (42)
«Опришки, — розповідає старий гуцул, — воліли гинути від кулі
ворога, ніж си ему піддати і гинути на шибенсци. Через тс було дуже
бийно ставати з опришками до вогню, бо опришки мусіли си боронити
страшно завзєто» (5).
Гайдуками й опришками ставали люди сміливі, фізично витри­
валі, свідомі своєї долі, люди, що мужньо переносили втому, голод, спрагу,
рани, найважчі муки. Як зазначає Вук Караджич, гайдуки «се сви држе
за велике ]унаке, зато у хаідуке слабо емціс и отипи онаі ко]и се у се
не може поуздати. Кад кога ухвате и поведу да наби)у на колац, пона]више
II^ева^у иза гласа, показу^упи да не маре за живот» [23]. Чимало тотож­
них прикладів знаємо і з опришківського життя. Через цс, як зазначає
сучасний югославський славіст Воїслав Джурич, у піснях часто наголо­
шується, що гайдуком може бути людина особливого складу, юнак,
ком]е купа диван-кабаница,
мач и пушка — и отац, и ма]ка,
два пишто/ьа — два брата рощена;
ко] се храпи мачем по кра]ини,
као соко крил ‘ма по облаку…
поред себе уплашити друга [24].
397 Степан Мишанич
Дуже подібний зовнішній вигляд гайдуків і опришків. Багатий
пишний одяг, бойовий обладунок народних месників яскраво оспівані у
фольклорі Балкан і Карпат. «Хаідуци носили кошуле, чакшире, тозлуке,
опанке, а имали су торбе, док су од оруж]а имали дуге пушке, сабл>е и
ножеве, а у майнем броіу мале пушке — писттье». Часто в спогадах
очевидців і ще більше в народних піснях говориться «о богато] ноппьи,
скерлетним доламама, еребреним токама и періаницима» [25], що належа­
ли, очевидно, гайдуцьким ватажкам. Так, у пісні «Новак и Радивоіс прода]у
Гру)ицу» (ПІ, 12 -18) описові одягу Грія Поваковича відведено чи не
основне місце — понад 40 рядків з 190, серед яких читаємо:
На плеки му удари кошу/ьу
до по/аса од чистога злата,
од по/аса од би]еле свиле;
по кошу/ьи зелену доламу,
на ко/о) /є тридесет путаца;
…по долами токе и Ьечерме,
златне токе од четири оке;
а на ноге ковче и чакшире;
…донесе му свилепа по)аса,
а за по/ас дви/е даницкшье,
обадвщ’е у чистоме злату,
а покра] іьих ножа пламенита. (ПІ, 14)
А ось як розповідається в народній пісні про зовнішній вигляд
Олекси Довбуша:
…на камені широкім, на горі високій
Сидить Довбуш, гірський орел, — пишний, сизоокий,
Кучерявий, чорнобривий, стан високий мас,
А уберя така на нім, що си улискає.
У сердаці ві сукнянім, а шнури шовкові,
Сухозолоть дармовисок, що нема такої,
Сухозолоть дармовисок, що немає, пари,
А золоті огольони, що на венграх ткані,
Ремінь на них сріблом битий, в руках пистольита,
Жироваиий каптурами з правдивого злота,
Порошниці на нім срібні — навхрест через плечі,
А барточка Довбушева аж си сріблом мече,
Та так блищить, так сіяє, як роса на сонці,
А сам Довбуш такий гарний, єк рожа в віконці [26].
Так само малюють зовнішність опришків і народні перекази. Дов­
буш одягнений у «байбарак, сардак, гачі, креиіснєки і крашениці. Арідушки,
ґудзики і сиури у сардака були з самої сухозолоти, — з захопленням
говорить оповідач. — То такс файнс, блищиться до сонця, як золото.
Крисаня з бляхами та з павами. А зброя? То все таке файнс, що страх!»
398
Порівняльні студії
(96). Схоже вбрання і на його дванадцяти побратимах, обвішаних «по­
рошницями, крісами, ножами, пістолетами». Часом Довбуш змальований
верхи на коні з «шестицівковим» крісом, з шаблею, барткою, пістолями,
ножами за поясом. Словом, опришок, як і гайдук, завжди має цілий
;ірсенал зброї, що робить його ніби непереможним, всемогутнім, викликає
захоплення у слухача. А надто коли в героя така незвичайна зброя, є
шестицівковий кріс або ж крицева бартка, якою він легко розрубує навіть
сталь й залізо і таким чином долає будь-які перешкоди.
Характерною рисою карпатського фольклору про опришків і ще
більшою мірою гайдуцького епосу є певна ідеалізація героїв. З історії
нідомо, що як опришки, так і гайдуки іноді здійснювали суто розбій­
ницькі акти. «До гайдуків, борців проти турків, — говориться в Історії
народу Югославії, — приєднувались у великій кількості звичайні втікачі-
розбійники, які втікали в ліси заради грабунків. А поскільки і ті й
другі жили із здобичі, розмежувати політичних втікачів і звичайних
розбійників було майже неможливо» [27].
1 в опришківстві народ розрізняє «правдивих» опришків типу Олекси
Довбуша, Івана Рахівського, Івана Бойчука, Павла Орфенюкатаїх побра­
тимів і «неправдивих», або «хатніх» опришків-розбійників. Основним своїм
порогом «правдиві» оприпіки вважали панів, орнедарів — усіх кривдників
народу. Безневинно вони ніколи крові не проливали, а як хтось з побра­
тимів ображав селян, ватажок карав його на смерть (108). Пригадаймо
хоча б епізод, як Довбуш закипів гнівом на свого побратима за те, що той
під час розправи з жорстоким паном убив вагітну пані: «Ой неслву-с ми
зробив велику, товаришу, — говорить Довбуш до свого найближчого по­
братима Щигірчика, — дужес ми велику неславу зробив, бос дві душі
невинні збавив; зараз буде тобі смерть…» (93).
«Справжній гайдук, — за свідченням Вука Караджича, — ніколи не
вб’є запусто людину, котра йому нічого на зробила» [28].
Та навіть і «правдиві» опришки й гайдуки, відірвані від сільської
громади, від сімей, змушені жити багато років у лісах, до певної міри
дичавіли, а зробивши своїм ремеслом ірабунки, насильство, вбивства, інколи
виходили за межі народної моралі, етики.
Прикладом ідеалізації опришків є хоча б відбиття у народній твор­
чості стосунків між братами Довбушами. З історичних джерел нам відо­
мо, що спочатку Олекса й Іван опришкували в одному загоні, та якось в
корчмі вони стялися й Іван поранив Олексі ногу. Долі їхні відтоді розій­
шлися, Олекса більше ніколи не зустрічається з братом, але, крім згадки,
що він «на ніженьку налягає, топірцем ся підпирає», у фольклорі не зафі­
ксовано цей епізод з життя братів. Навпаки, у піснях, переказах, легендах,
брати діють разом і народ завжди підкреслює їхні братерські почуття і
взаємини. Головною причиною відходу Олекси у опришки за народною
Інтерпретацією є почуття помсти панам, які завдали кривди його братові
399 Степан Мишанич
Іванові. В свою чергу Іван не раз врятовує Олексу від загибелі (108). Ще
більше подібних прикладів (окремі з них навіть знайшли своє відбиття у
фольклорі) знаємо з історії гайдуцької боротьби. Отже, з вчинків оп­
ришків і гайдуків народ відкидав усе, іцо не відповідало його моралі, що
ним було неприйнятне з міркувань стики, вікових традицій людського
співжиття. Але це «поліпшення» образу героя завжди мало свої межі, які
тонко відчував народний співець чи оповідач.
Подібність образів Олекси Довбуша і Старини Новака продикто­
вана не лише подібністю феодальних стосунків у житті обох народів,
тотожністю причин і мсти боротьби, важкими умовами життя, щоденною
небезпекою, а й генетичною спільністю художніх засобів, котрі викорис­
товує народний співець чи оповідач обох народів. У всьому фольклорі, а
тим більше у героїчному епосі кожного народу герой наділений всіма
позитивними рисами, великою фізичною і моральною силою, красою. Та­
ким чином, у ньому втілена могутність, краса всього народу, його праг­
нення якнайшвидше перемогти зло, покінчити з рабським життям. Як
Олекса Довбуш, так і Старина Новак завжди б’ються пліч-о-пліч із
своїми товаришами, побратимами, при постійній підтримці трудящого
народу, що цій боротьбі надає характер масовості. Стосунки між гайду­
ками та їх ватажками засновуються на почуттях взаємної поваги, лю­
бові. Старина Новак, за народними піснями, завжди ділить всі знегоди й
радощі зі своїми товаришами, піклується про своє «друштво», мов бать­
ко. За цс й гайдуки ставляться до нього з любов’ю, називають його
«бабою», тобто батьком 1 Іоваком.
Повага і рівність між опришками та їх ватажком якнайповніше
відбита і в карпатському фольклорі. Мов до рідного батька звертаються
опришки до Олекси Довбуша:
Як нам, батьку, вже гуляти?
Як нам замки добувати?
Як вірлята без вірлонька
Так ми бідні без татонька [29], —
сумно говорять опришки до смертельно пораненого ватажка.
Домінантою стосунків між гайдуками і опришками є побратимство.
Цей звичай зустрічається у всі часи і у всіх народів: у стародавніх
греків та у скандінавських вікінгів, у билинних богатирів й у американсь­
ких індіанців тощо. Побратимство було зумовлене нестійкістю суспільного
ладу, особистою і майновою незабезпеченістю, що створювало потребу в
допомозі близької людини, якою й ставав побратим. Саме з цих причин чи
не найдовше зберігся звичай побратимства у народів Балкан, запорізьких
козаків та карпатських опришків. І якщо в давні часи, як цс ми бачимо з
фольклорних джерел, акт братання супроводжувався виробленими ще в
патріархальному суспільстві символічними обрядами — цілуванням по­
братимів, випиванням вина з однієї чаші, зв’язуванням обох одним поясом,
400
Порівняльні студії
спільною трапезою тощо, — то тепер цей процес до певної міри спрощував­
ся, видозмінювався, але майже лишався тотожним в українського, сербсь­
кого та хорватського народів. Якщо у билинному та старому юнацькому
епосах подибуємо приклади несправжнього, удаваного побратимства | ЗО |,
то у гайдуцькому й опришківському фольклорі такі приклади майже
відсутні, а якщо зрідка й трапляються, зокрема в гайдуцькому епосі, то
пояснюються впливом аналогічних мотивів епосу старих часів.
У південнослов’янських народів, як зазначає Т.Джорджсвич,
здійснення будь-якого духовного споріднення, яким є і побратимство, не
завжди відбувалося за певними звичаями, обрядами. «За народними
поняттями братання може бути здійснене і без будь-яких церемоній.
Досить когось назвати побратимом і, якщо він не заперечує, це все одно,
що повністю виконаний обряд побратимства» [31]. Прикладів цього у
фольклорі обох народів маємо чимало.
Ось як змальоване братання Олекси Довбуша та Івана Рахівсько-
го. Довбуш у дорозі здибує Івана Рахівського. «То таке обідране, чорне,
голе, смажене, що страх.
Довбуш прийшов ид нсму та й каже: Що ти за один, звідки ти?
— Я, пане ґаздо, Іван з Рахова. Рахівським мене звуть, — каже той
обідраний чоловік. — Хожу помежи люди, аби душу прогодувати.
— А може ти, хло, був би мені за побратима? — сказав Довбуш до
Івана Рахівського.
— Чому пі, брате. А ви як си звете? — сказав Рахівський до
Довбуша.
— А я си зву Дмитро Довбуш.
— Но то ми собі побратими, — сказав Рахівський до Довбуша.
Довбуш поблагословив Рахівського свойов правово руков і Ра­
хівський став самий такий, як Довбуш. Пічьо його си ни ловило, ни
куля, ни ватра, ничьо.
Як пішов Довбуш з Рахівським, то зібрав собі одинадцять побра­
тимів» (71).
Чимало подібних прикладів зустрічаємо і в гайдуцькому епосі.
Незважаючи на такс спрощення самого акту братання, у житті
гайдуки й опришки свято дотримувалися вимог побратимства. Поруш­
ника звичаю завжди чекала помста товаришів.
Але, як правило, побратимом опришків і гайдуків стати було не
так просто. Акт братання тут набирає інших форм, породжених умовами
життя й боротьби народних месників. Перш, ніж стати опришком, кож­
ний леґінь повинен був скласти своєрідний іспит на мужність. Довбупіс-
вим побратимом ставав тільки той, хто міг перейти по очищеній від
кори смереці, перекинутій через провалля, вбити орла в польоті, втрима­
ти жарину в долоні, поки вона не згасне, тощо. В такий спосіб Довбуш
добирав у загін таких лсгінів, «що їм ніде пари не було. Таке хлоп’я, як
401 Степан Мишанич
мсдвсді, а як ідуть, як грім, що аж земля дрижить» (76 — 77), — говорить
про них народний оповідач. Навіть після випробування кожний опришок
присягав на зброї своїм побратимам у вірності.
Своєрідне випробування на мужність змальоване і в гайдамацько­
му епосі. Перед нападом на ворога ватажок збирав усіх гайдуків до
вогнища, ловив барана чи козла і живими їх підсмажував на вогні або
обдирав з живих шкуру і відпускав у стадо, говорячи при цьому:
Видите ли, мо]а брако драга,
какова /є мука на ха]вану,
]ош)е веНа мука у Ту рака
кад нашега увате іупака. (III, 293)
Хто може такі муки стерпіти, продовжував далі ватажок, стане
моїм побратимом, а хто боїться, хай зараз же повертається додому. Не раз
після таких випробувань слабі духом залишали загони гайдуків. Але
проте на тих, хто не злякався, ватажок міг покластися у важку хвилину.
Гайдуки й опришки свято берегли бойову дружбу, вірність об­
раній справі. Пораненого чи навіть убитого побратима ніколи не залиша­
ли на місці битви. «Єк котрого опришка ворог так скалічив, що ему нима
уже життя, то сто опришки не лишали ворогам» (5), — говориться в
народному переказі. Щоб врятувати товариша від небезпеки, ризикували
житіям. Саме ці риси побратимства народних месників яскраво відбиті у
гайдуцькому й опришківському епосі і мають чимало паралелей.
Заради врятування свого побратима Радивоя, що потрапив у по­
лон до турків, Старина Новак разом зі своїм братом і сином втрьох, не
задумуючись, нападають на великий, добре озброєний турецький загін.
Пісня Груіща и паша са Загоріа (III, 24 — ЗО) змальовує зворушливі
відносини між Груєю Новаковичем і його посестрою Ікониєю, яку він
врятовує від безчестя і наруги турків.
Очевидно, мотивами епосу старих часів, зокрема пісень про Мом-
чила, Марка Кралевича, навіяний епізод побратимських стосунків між
Стариною Новаком і міфічною істотою вілою. Щоправда, зв’язок героя з
надприродними силами так чи інакше відбитий у фольклорі всіх слов­
‘янських народів. Але якщо зважити, що гайдуцький і онришківський
епос творився вже у пізніші часи, коли народні месники користувались
вогнепальною зброєю, коли у фольклор обох народів проникають анти­
релігійні мотиви (гайдуки розкладають вогнище з церковного начиння,
а Олекса Довбуш змушує попа навіть підстригти опришка і благослови­
ти на помсту панам), то це явище до деякої міри виняткове, характерне
саме для гайдуцького й онришківського фольклору.
З пісень ми нічого не дізнаємося про встановлення побратимства
між Новаком і вілою. Оспіваний лише епізод, коли Старина Новак
опинився в скрутному становищі і лише тоді згадав про свою всемогут­
ню поестру:
402
Порівняльні студії
. Ј і
Бог т’ убио, вило посестримо!
нщеси л’ ми бож]у в]еру дала,
кад ми буде на)вепа нево/ьа
да се мени на нево/ьи паЬеш? (III, 40).

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.