Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

СЕНЬСЬКІ УСКОКИ В СЕРБСЬКОМУ НАРОДНОМУ ЕПОСІ — 1

Майже півтора століття, з 1371 р. від битви на Маріці до боїв у
Банаті 1552 р. народи Югославії, як і всі південнослов’янські народи,
мужньо захищалися від навали могутньої орди Османської імперії. Але
в нерівній боротьбі до середини XVI ст. одна за одною турецькими
завойовниками були захоплені Македонія, Сербія, Боснія, Герцеговина,
Чорногорія, а згодом більша частина території Хорватії.
З середини XVI ст. югославські землі опинились під владою трьох
держав: Османської імперії, монархії Габсбургів і Венеціанської респуб­
ліки, між якими і надалі століттями не припиняються загарбницькі війни,
боротьба за панування на Адріатичному і Середземному морях. Ці три
великі держави впливали на розвиток югославських народів, накладаю­
чи свій відбиток на їх життя.
Завоювання південнослов’янських земель і всього Балканського
півострова не принесло спокою туркам: підкорені народи і надалі про-
411 Степан Мишанич
довжують чинити опір завойовникам, не даючи їм можливості поширю­
вати свої завоювання далі, па інші землі Європи. Організаторами цієї
боротьби, тцо продовжувалась на Балканських землях до XIX ст.? були
гайдуки і ускоки.
Народна традиція, а за нею історія й література розглядають ускоцтво
поруч і у зв’язку з гайдуччиною, як два дуже близькі явища, які деякими
рисами співпадають [1]. Як гайдуки так і ускоки — це вчорашні селяни:
землероби, скотарі, хоча є між ними заможні селяни і навіть священники,
які з тих чи інших причин приєднуються до визвольного руху. Вищі класи
суспільства тікали в сусідні держави, пристосовувались до нових умов,
переходили на службу завойовникам, ставали яничарами [2].
Ускоки, за визначенням «Історії народу Югославії» — цс «ті люди,
які залишали свої домівки перед наступом турків, тікали з захопленої
турками території і знаходили притулок на землях Австрії або Венеці­
анської республіки, продовжуючи звідти самостійно або як напіврегу-
лярні об’єднання боротись проти турецьких завойовників» [3].
Одні розорені сім’ї з Боснії і Герцеговини виїхали в Далмацію і
тут утворили захисну стіну від Лики до моря. Інші «становници» захі­
дних областей переселились на австрійську територію і утворили на
австро-турсцькому кордоні від Лики до Баната так звану «Во)ну Грани-
цу», яка віками стримувала дальший наступ турків у Європу. Цс були
ускоки, люди, що «ускочили» на австрійську чи венеціанську територію і
звідти продовжували боротьбу.
Гайдуцтво, що виникло з приходом турків на тій же основі, що й
ускоцтво, було чисто народним рухом і зводилось до партизанської війни.
Активну боротьбу гайдуки проводили лише влітку. Ховаючись в лісах і
горах, вони об’єднувались у невеликі загони-чети і під керівництвом
вибраного вожака-харамбаші нападали на турків і потураків на дорогах,
переправах і навіть у селах і містах. Зимували гайдуки сідома, або у
ятаків (укривачів).
Звичайно, що ускоки у боротьбі з турками мали переваги. По-
перше, жили вони в укріпленнях, фортецях разом з сім’ями, а інколи
сім’ї для кращого захисту вивозили на острови. По-друге, нападали на
турків великими загонами, часто як напіврегулярпе військо, добре орган­
ізовуючи свій напад. І, по-третє, ускоки, як правило, мали підтримку
Венеції чи Австрії.
Спочатку ускоки просто називались перебіжчиками («перебс-
зи»). Особливо відзначились «перебези», тцо під керівництвом капстана
Петра Кружича захищали від турків фортецю Кліс. Але в 1537 р. Кліс
був захоплений турками і захисники Кліса переселилися в Сень. Сеньсь-
кий період ускоцтва прийнято вважати класичним, найбільш показовим.
Саме тут після взяття турками Кліса «перебези» стали називатися
ускоками. Пізніше, коли ускоцький рух набрав широкого розмаху по
412
Порівняльні студії
всьому австро-турецько-венеціанському кордоні, саме сеняии вважа­
ються «нащадками старих ускоків» [4]. Поняття «ускок» спочатку мало
локальне значення і пов’язувалось суто з Сенсм; вирази «сенянпп» і
«ускок» були синонімами.
У боротьбі за Сень зіткнулись інтереси трьох держав. Географічне
положення Ссня було дуже вигідним: від моря місто захищене групою
островів і фортечною стіною, з суші — горами. Через Сень Австрія мала
єдиний вихід до моря, Венеція ж вважала себе чи не єдиним господарем
Адріатичного моря і всілякими засобами перешкоджала Австрії, міцно
гримаючи в своїх руках Сень, збільшуючи сеньський посад з року в рік.
Туреччині Сень завдавав теж чимало клопоту, адже головним своїм зав­
данням ускоки вважали боротьбу саме з турками, а тепер, коли турецькі
володіння дійшли до Сеня, напади ускоків особливо почастішали.
Кількість ускоків на венсціансько-турецькому кордоні збільшува­
лась з кожним роком: венеціанці потребували досвідчених, хоробрих воїнів
для захисту своїх кордонів. Венеціанські агенти, часто священники, на
турецькій території агітували місцевих жителів переходити на венеці­
анську територію. Інколи це було майже насильне переселення: венеціанці
приймали ряд заходів, аж до спалення всіх старих поселень, щоб сербські
і боснійські сім’ї не змогли повернутись назад на турецьку територію.
Старі переселенці, що вже обжились па венеціанській території, поселялись
у самому місті і його околицях, а новоприбулі — на островах.
Ускоцькі загони (чети) налічували в основному 50 — 60 чоловік, на
чолі яких був капетан. Чети були кінні і піші. За вірну службу венеціан­
цям, захист їх кордонів від турків ускоки одержували зброю, одяг, хліб, а
за особливі заслуги — звання харамбаші чи сердара і постійну місячну
оплату. Сеньський посад з 253 чоловік в 1559 році виріс до 2000 чоловік
у 1602 році [5]. Цс вже була велика військова сила, з якою змушені були
рахуватись не лише турки, але й венеціанці та австрійці. Збільшення пере­
селень у Сень і його околиці, неплодючість земель, мізерна матеріальна
допомога з боку Венеції, а пізніше Австрії — все спричинялось до того, що
основним засобом існування в ускоків стали походи за здобиччю.
Наприкінці XVI ст. Венеція і Туреччина, втомлені багаторічною
боротьбою, шукають шляхів до примирення, і в 1596 р. укладають мир.
Потреба в ускоках відпадає і фактично відтепер сеньські ускоки стають
ворогами венеціанців, приймають підтримку Австрії. Ускоки успішно
борються з турками і далі, а при нагоді грабують і венеціанські торгові
судна і каравани. Та окремими сутичками проблема не могла бути вирі­
шена. Тоді венеціанці, дійшовши згоди з Австрією, закликають австр­
ійський уряд до спільної боротьби з ускоками. Австрії було невигідно
ліквідувати весь ускоцький посад, що міцно тримався у Сені. Та все-
таки у 1601 р. до ускоків для наведення порядків був направлений
комісар Рабата, який досить жорстоко повівся з ускоками, наказав стра-
413 Степан Мишанич
тити окремих ускоцьких ватажків, конфіскував майно багатьох ускоків
і окремих жителів Сеня, виселив з міста понад 160 сімей [6]. Обурені
таким вчинком своїх союзників, ускоки збираються з усієї околиці, підніма­
ють бунт і вбивають Рабату.
Боротьба ускоків з венеціанцями продовжується до 1617 року.
Особливою сміливістю і зухвалістю відзначались походи проти турків і
венеціанців під керівництвом сердара Юриіпі. Тільки обманом вдалося
венеціанцям зайняти Сснь і заарештувати Юриіпу. Та ускоки знову за­
хоплюють Сснь, винищують венеціанців і під керівництвом того ж Юриші,
ідо втік з в’язниці, продовжують боротьбу. Цей період боротьби ускоків з
чужоземним рабством дав багато борців, що ввійшли в історію південнос­
лов’янських народів за своє визволення. Крім Юриші цс — Іван Влатко-
вич, Тадия Петрович, Юрій Далмата, Хрсляпович та ін. Багато з них стали
прототипами образів народних героїв у піснях ускоцького циклу.
В 1617 році між Австрією і Венецією був укладений Мадридський
мир. Наступ на ускоків посилюється з усіх боків. Під тиском Венеції,
Австрія вирішила ліквідувати ускоцькс гніздо в Сені і в цьому ж році
ускоки були виселені в околиці Оточаца і Жумбрсха, де з часом асимі­
лювались з місцевим населенням.
Боротьба ускоків з турками, венеціанцями і австрійцями на цьому
не припиняється. Справу сеньських ускоків продовжують котарські і
приморські ускоки, які особливо тірославились в багаторічних війнах з
турками: Кандійській (1645 — 1669) та Морсйській (1684 — 1699).
Отже, історія народів Югославії в середні віки — цс історія без­
перервних війн, повстань, сутичок, історія невпинної боротьби за свободу
і незалежність, що саме по собі було сприятливою умовою для відрод­
ження і культивування героїчного епосу. В таких умовах створювався і
побутував героїчний епос про ускоків, що складає цілий цикл і посідає у
епосі народів Югославії досить помітне місце. Боротьба ускоків цікава
ще й тим, що вона багато в чому подібна до боротьби українського
запорізького козацтва проти татаро-турецької і польсько-шляхетської
агресії, а український героїчний епос XVI — XVIII століть — народні
думи та історичні пісні — має багато спільного з сербським героїчним
епосом, зокрема піснями ускоцького циклу.
* * *
Перші згадки про сербський епос маємо з XIII ст. Монах Федосій
в житії св. Сави згадує, що при дворах сербських владарів були співці,
які па учтах співали пісні. Більше свідчень про сербські епічні пісні маємо
з XV ст., а в XVI ст. вже було записано тексти чотирьох пісень [7]. Цс й
були перші й найдавніші сербські епічні пісні, відомі насьогодні. ХУІІ-с
ст., крім багаточисленних згадок про існування пісень, описів їх виконання,
приносить також спорадичні записи текстів. Всі ці пісні написані довгим
414
Порівняльні студії
віршем. Набагато щасливішим на записи народних пісень є XVIII СТ. У
Дубровнику й Далмації знайдено рукописи, які містили понад двісті текстів,
написаних не лише довгим віршем, але й десятерцем.
Цікавим фактом було віднайдення в 1925 році в бібліотеці Ерла-
генського університету в Німеччині великої рукописної збірки на тися­
чу сторінок. Невідомий збирач уклав її близько 1730 р. у тодішній
<-І5о]ничкоі країни», або у Славонії [8|. У книзі «Разговор угодпи
парода словинскога» А. К. Миошича (1756 р.) записані дві народні пісні,
складені десятерцем.
Але найвизначнішою подією у XVIII ст. було опублікування книги
«Путовагье у Далмаіпт)у» італійського ченця Альберта Фортиса (1774
р.), який здійснив не тільки обширний опис народних пісень та їх вико­
навців, але й опублікував в оригіналі та в перекладі на італійську мову
славетну пісню «Асанагиницю». Ряд дослідників відносить цю пісню до
ускоцького циклу.
Систематичний запис і вивчення сербських народних пісень роз­
почалися лише на початку XIX ст. і пов’язані з діяльністю Вука Карад-
жича. Протягом п’ятдесяти років він зібрав (з допомогою інших
ентузіастів) і видав: у 1814 — 1815 рр. збірник жіночих пісень (Відень), у
1824 — 1833 рр. — чотиритомне видання жіночих та «юнацьких» пісень
(Лейпціг — Відень), у 1841 — 1866 рр. — зібрання народної епіки у шести
томах (Відень). А після його смерті у Белграді вийшло дев’ятитомне
видання зібраних ним пісень (1887 — 1902).
Народні пісні у записах В.Караджича пізніше не раз перевидава­
лись: зокрема, чотиритомне видання з’явилось друком у 1953 — 1954 рр., а
до сторіччя від дня смерті цього видатного фольклориста у Белграді
вийшло з друку найповніше, 12-томне видання.
Після В.Караджича записували й видавали народні пісні Сима
Милутинович (1837), Петро Петрович Нєгош (1845), Боголюб Пстрано-
вич (1867, 1870), Коста Хермак (1888, 1889), Франц Міклошич (1870) і
багато інших. Значну кількість текстів опублікувала Матиця Хорватська
(починаючи з 1896 р.). Але робота Вука Караджича була неперевершс-
пою, і до цього часу його записи й видання вважаються найкращими.
У 80-х роках XIX ст. розпочинається вивчення й дослідження
мелодій сербського фольклору. Велетенську роботу у цьому напрямку
зробив сербський музичний етнограф Ф.К.Кухач. Мандруючи по Юго­
славії, він зібрав близько п’яти тисяч мелодій, які видав у 1878 — 1882
рр. чотирма книгами. Ф.К.Кухач був не лише першим збирачем мелодій
народних пісень, але й дослідником їх. Він виробив основу сербської
музичної термінології, дав детальний опис народних музичних інстру­
ментів Югославії.
Перші ґрунтовні міркування про епос південнослов’янських на­
родів, зокрема про ускоцькі пісні, належать основному збирачеві й уно-
415 Степан Мишанич
ряднику цих пісень Вуку Караджичу. Його передмови й примітки (ко­
ментарі) до збірників пісень були першою спробою наукового дослід­
ження епосу.
Вук Караджич здійснює й обґрунтовує розподіл епіки на цикли —
загальноприйнятий тепер. Він поділяє пісні на жіночі й чоловічі (які
пізніше називає юнацькими); підкреслює народність і демократизм пісень
середніх та новітніх часів, а свої збірки називає зібранням простонарод­
них пісень. «Нехай наші народні пісні й повстали од простолюду, все-
таки не слід вважати, що кожен грамотій без певної науки й підготовки
здатний їх зрозуміти» [9], — писав він.
Вук Караджич ставить питання про носіїв ускоцьких і гайдуцьких
пісень, про поділ співаків на співців-творців і співців-носіїв, серед яких
він зустрічав «добре і рІ)авс певапе». «Я думаю, що кожна народна пісня
є гарною й досконалою, головне, потрібно знайти справжнього співця,
котрий знає, що й до чого. …Поганий слівець і досконалу пісню поіано
запам’ятає і співає й переказує її іншим спотворено; а добрий співець і
погану пісню виправить подібно до інших пісень, які він знає» [10].
Цінними є замітки Вука Караджича про час виникнення народних
пісень та окремих циклів, про відбиття у народній епіці історії народу,
про основні принципи збирання й упорядкування народної епіки та
інших видів усної народної творчості.
Як письменники, так і вчені цілої Європи зацікавились сербським
епосом уже з 1774 р., від часу опублікування ченцем Фортисом своїх
щоденників з подорожі по Далмації і появи для широкого загалу «Аса-
нагиниці». Дослідниками епосу були: В.Гумбольдт, Ф.Бопп, Ф.Тальві,
В.Ягич, В.Міклошич, В.Венслін, В.Копітар, П.-Й.Шафарик, И.Добровсь-
кий, О.Волинський, В.Ястребов, М.Халанський, В.Ссренссн, Ю.Соколов,
М.Костомаров, І.Франко і багато інших видатних вчених-славістів.
Переважна більшість досліджень про епос південнослов’янських
народів присвячена аналізові епосу старих часів, тобто юнацьких пісень
докосівського й косівського циклів, пісень про Марка Кралевича, про
Бранковичів, Якшичів і Чорноєвичів.
Ускоцький цикл менш досліджений. Перших його дослідників ціка­
вили насамперед питання нації, моралі, естетики, етимології і лише зго­
дом, на початку XX ст., провадиться порівняльний аналіз пісень і свідчень
документів про історичні події і факти [11]. Цс, зокрема, роботи: II.По­
повича, М.Вукичсвича, Б.Десниці, М.Магдитаін..
Але роботи цих авторів не порушували найважливіших проблем
комплексного вивчення сербського епосу середніх часів, зокрема його
соціальної сторони, суті сербської епіки в цілому. Фактично, цс історич­
на критика пісень. Дехто з авторів кожне висловлювання пісень сприй­
має за істину. Окремі роботи присвячені вивченню хронології і висвітленню
історичних осіб в епосі, пошукам історичних осіб, які є прототипами
416
Порівняльні студії
героїв народних пісень. Такою постановкою питання ці роботи внесли
багато цікавих деталей, фактів, дали матеріали до більш повного вив­
чення епосу.
Новіші дослідження народного епосу середніх часів, роботи Д.По­
повича, Р.Смараджича, Б.Храбака та інших уже дають відповідь па питан­
ня, чому саме історичні особи зображені в епосі саме так, а не інакше.
Ґрунтовними дослідженнями сербського епосу є праці російсь­
ких вчених М.Кравцова [12] та І.Голенищсва-Кутузова [13]. Із дослід­
жень сучасних югославських вчених вирізняються праці В.Джурича,
зокрема його передмова («О іуначко] поезій») до книги «Антології(а
народних ^уначкиx песама» (Бсоград, 1954, стор.7- 103) та окрема моно­
графія «Српскохрватска народна еиика» (Сараєво, 1955).
Однак, як Кравцов, Голенищев-Кутузов, так і В.Джурич, детально
зупиняються на характеристиці епосу старих часів. Розгляд епосу се­
редніх часів в основному знову ж таки зводиться до аналізу історич­
них подій XVI — XVIII століть і відповідного відбиття цих подій в епосі.
Всі тексти узяті ними з видання «Српскс народне ц]ссме, скупно
их и на сви]ет издао Вук Стсф. Карацип, кгьига трепа, издавачко преду-
зепе Просвета, Бсоград, 1958 р.» Із 87 пісень середніх часів, поданих у
цьому томі, більше половини належить до ускоцьких.
Пісні ускоцького, як і гайдуцького, циклу створювалися, як прави­
ло, одразу після подій, які вони оспівували, і поблизу місця, де ті події
відбулися. Створювали пісні самі ускоки, які або були учасниками цих
подій, або знали про них з розповідей очевидців і учасників [14].
Щоправда, іноді проходило багато років після події, про яку складе­
мо пісні. В таких піснях зустрічаємо відступи від історичних фактів, анах­
ронізми, географічні неточності. Це не значить, що цих хиб не мають пісні,
створені безпосередньо після події, яку оспівано в пісні. Пояснюється це
тим, що при створенні нової пісні співець використовує старі пісні, — і не
тільки техніку віршування, загальні місця, художні особливості (систему
порівнянь та ін.), але й окремі сюжети, а іноді й цілі мотиви із старої епіки:
«Наші перші ускоцькі пісні, що виникли у XVI — XVII століттях, — пише з
цього приводу В.Латкович, — запозичили від епосу XIV — XV століть
чимало рис, — зокрема, таких, як традиційний опис двобою холодною зброєю,
годі як насправді ускоки вживали вогнепальну зброю. Отже, вже на само­
му початку створення перших пісень про якусь подію, з’являються елемен­
ти, які, так би мовити, підточують історичну основу пісні» 115].
Багато пісень забуваються скоро після їх створення. Інші з часом
перетворюються із звичайних пісень-хронік у більш узагальнені пісні з
усталеним сюжетом і типізованими героями. Пояснити це можна також
тим, що в XVI — XVII ст.ст. в розпалі ускоцької боротьби не було людей,
які б займалися тільки складанням і виконанням цих пісень: «…Од
початку XVI століття ми маємо достатньо історичних відомостей, які
417 Степан Мишанич
свідчать про тс, що народні співці, — неписьменні, прості люди з народу,
створювали й поширювали народні пісні. Між ними мало хто займався
виключно виконанням пісень» [ 16|.
Пізніше носіями епосу стали спітщі-професіонали, що були знав­
цями історії та легенд, пісень та оповідань. Це дозволяло їм легко ство­
рювати історичну перспективу, користуючись, головним чином, історичною
аналогією [17]. Співцями-профссіоналами ставали ускоки чи гайдуки,
що втратили зір у битвах або в турецькім полоні. Так повстали гуслярі,
«слиспци», — бо в окремих місцевостях Югославії всіх співців-професіо-
налів називали сліпцями. У кожного сліпця був хлопчик-поводир. Співці-
професіонали створювали співочі школи. Пісні передавались від одного
покоління до іншого, варіювалися. Навколо кращих співців групувалися
слабші, які переймали у них манеру виконання, репертуар.
Одним словом, цс був той самий інститут, що ми його знаємо з
історії українського кобзарства. Сербські співці в Україні у XVI — XVIII
ст.ст. — явище, очевидно, не такс вже й випадкове. У науковій літературі,
зокрема, у працях І.Франка про українські народні пісні, зустрічаємо
чимало моментів стику південнослов’янської, сербської пісенної традиції
з народнопісенною традицією українською. Цс вдячна тема для дослід­
ження, яка заслуговує на спеціальне вивчення.
* * *
Із сорока п’яти пісень ускоцького циклу, що вміщені у III томі
зібрання В.Караджича, двадцять оспівують життя й боротьбу сеньських
ускоків. Ми нічого не довідуємося з пісень про наступ турків, про відхід
у Сснь, про організацію тут ускоцького осередку. їх тематика: постійні
походи, наскоки, герці, неспокійне, сповнене романтики, різігих пригод життя.
Із свідчень сучасників, із історичних документів відомі причини й
характер ускоцької боротьби. Народні пісні-хроніки на початку оспівува­
ного періоду більш точно відбивали події. Але з часом, змінюючись, на­
родний епос нівелює все, що в ускоцтві, і особливо в гайдуччині, не
відповідало народній моралі, все, що народом не схвалювалося, що ним
було не прийняте. Ускоки в народному епосі до деякої міри ідеалізовані.
Ідеалізація героїв особливо відчутна в гайдуцьких піснях, але всюди вона
мала свої межі, — які тонко відчував народний сиівсць-рсаліст [18].
І ще одна особливість ускоцьких народних пісень сеньського циклу:
як не тісно були пов’язані життя й боротьба ускоків з Венецією та Авт-
рією, народний співець жодним словом не згадує про цей зв’язок. «Цей
вчинок народного співця є цілком зрозумілим. Вій відбиває його бажання,
щоб ті бої насправді проводились так, як він хотів. То, на його думку, була
самостійна акція проти турків і тих, що були на їх боці» [19].
Головні герої пісень цього циклу — Іво Сснянин, Юра Сснянин,
Комсн-Бар’яктар, Тадия Сснянин, Йован Вишнич та їх вороги — ага з
Рибника, Вучко Любичич, Арнаут-Осман та інші.
418
Порівняльні студії
Всі дослідники епіки середніх часів сходяться на тому, що Іво Сеня
мин — особа історична, але, оскільки ім’я Іван часто зустрічається серед
сенян, то невідомо, котрий саме з них оспіваний у піснях. Т.Марс і ич і пер
дить, що це сеньський стражмештар (підофіцер) Іван Сснянин, ЯКИЙ зга­
дується як ускок Кашавського посаду (Угорщина), де одержав нагороду
від цісаря [20]. Інші дослідники, серед яких такі авторитети, як 11.Ііанаше
вич, Т.Джурджсвич, М.Кравцов і ряд інших — переконливо стверджують,
що Іво Сенянин — це Іван Влаткович, воєвода сеньських ускоків, що просла­
вився у численних сутичках з турками, венеціанцями й австрійцями. Ім’я
Івана Влатковича стає відомим з часу австро-турецької війни 1593 -1606 рр.
Тоді він один з найбільш войовничих, сміливих сеньських воєвод. Із своїм
другом Юришею Влаткович уславився під час взяття фортеці Кліс (1596)
і Пстрині (1597). У 1602 р. Іван Влаткович — один з ініціаторів і вождів
повстання ускоків проти Йосипа Рабати. Після вбивства Рабати Влаткович
і Юриша ще більш завзято нападають на турків та венеціанців на морі.
Особливо сміливим був їх напад і спалення турецького міста Скарадина. Та
коли Австрія й Туреччина в 1606 р. уклали мир, Іван Влаткович разом з
Юришею були арештовані. Але незабаром вони втекли з в’язниці й про­
довжували боротьбу. Згодом Іван Влаткович дійшов до згоди з австрійсь­
ким урядом, але на волі пробув недовго: в 1612 р. він знову був заареп повапни
і засуджений військовим судом до страти.
І в піснях Іван Сенянин (інколи Іван Сснкович) зображений як
герой, у постійній боротьбі. Одна з кращих пісень цього циклу — «Иво
Сснковип и ага од Рибника» — змальовує його підлітком, якому не
сповнилось ще й шістнадцяти років. Щоб помститися за свою родину,
сплюндровану землю, потоптану людську гідність, Іван Сснкович береть­
ся за зброю.
Розпочинається пісня досить поширеним в епічних піснях зачином:
самовневнений, чванливий турчин ага з Рибника пише Джрджу Сепковичу
листа, яким викликає його на двобій, або пропонує в знак покори спрясти
йому «гапе и кошуліу». Але Джурдж Сснкович уже старий, немічний, не
може він «се ни коїьа держати, камо л’ терат по мелану с Турци». Від
образи й безсилля у старого воїна виступили сльози на очах. Дивується
Іво, син старого Джурджа: і раніше батько діставав листи, але ніколи не
плакав. А дізнавшися, про що йдеться в листі, він закипає гнівом і бажає
замінити батька в поєдинку з турчином. Прекрасний діалог батька з сипом
передає всю гаму почуттів старого воїна: його любов до сина, страх втра­
тити єдину дитину, єдину втіху й підтримку на старість. Але даремно
умовляє батько сина відмовитись від поєдинку, даремно лякає його досві­
дченістю турчина, який у всій країні не має гідного суперника, його бойо­
вим спорядженням, силою, майстерністю, — Іво рішуче наполягає на своєму.
Батькова тривога за «драго чедо Іву» безмежна, але іншої ради нема. — Іво
дістає батькове благословення.
419 Степан Мишанич
Прекрасно передана народним співцем сцена спорядження Іва на
герць. Останній раз сідлає Джурдж свого «доброгдору», голубить його
й просить берегти «драго чедо Иву, ]единог сина, главу неразумну». Л
сама сцена прощання з сином є найбільш хвилюючою чи не в усьому
сербському епосі. Якщо раніше Джурдж лякав сина силою і досвідчені­
стю ворога, плакав, що після смерті сина нікому буде «бабу лсбом дора-
нити», «по смерти стара саранити», то тепер, благословляючи сипа на бій,
просить його триматися сміливо, з гідністю, бажає йому перемоги й
щасливого повернення додому:
поІ)и, сине, пошо у добри час!
Тамо, сине, добре среііе био,
Бог те здраво и мирно носио,
од душманские руке заклонио,
грдне ране и руке душманске!
И крепка ти десна рука била,
слободне ти очи на Турчина!
Ти се немо) поплатити, сине;
оштро гледа/, а оштро беседи,
оштро агу на ме)дан зазива). (опор. 400).
Далі сюжет розгортається більш динамічно, по принципу наростан­
ня — події чергуються з подіями ще більшої напруги. Кульмінація пісні —
змалювання самого двобою. Не відпочивши з дороги, Іво виходить на
герць з турчином. Хоча він ще «дите», але в битві незвичайно мужній,
відважний, розумний. Народний співець явно гіперболізує його подвиги,
його ніби вроджені якості бійця. Саме ця, на перший погляд, нелогічність,
надмірна гіперболізація викликає у слухачів захопленітя подвигами Іво.
Ми разом із співцем віримо у надзвичайну силу, мужність, відвагу молодо­
го Іва, разом із співцем ненавидимо хитрого, лукавого, сильного ворога.
Як і в більшості епічних пісень, так і в цій пісні народний співець
створює кілька пунктів особливого напруження, або так звані несправжні
розв’язки, коли слухач боїться, що герой от-от буде переможений. Але
закони розвитку сюжету епічної пісні приводять і тут до постійного
результату — перемоги героя.
Народний співак змальовує Іва не як звичайного ускока, який
часто бореться лише за здобич і може за викуп відпустити ворога, а як
народного месника, що
«…сво] господи образ осветлао,
сво/ господи и нашо] кращий!» (стор. 409).
Справжній характер Іва розкривається під час самого поєдинку.
Він благородний, чесний — пропонує азі нападати першому. Він не може
вбити ворога у спину. Коли ж його кінь убитий, Іво не лякається, не тікає
з поля бою, а сміливо з мечем у руці йде проти кінного ворога. Сила Іва
незвичайна — одним ударом меча він розрубує «вранчича» аги навпіл.
420
Порівняльні студії
На противагу патріотизмові Іва вчинками аги з Рибника керує
жадоба грошей. Гроші для нього — єдине мірило усього, навіть людського
життя. Спочатку він і не хоче вступати в поєдинок, вважаючи Іва дити
пою, і пропонує йому здатись без бою і отримати волю за великий викуп.
Коли ж, розлючений сміливою відповіддю Іва, ага вступає з ним у двобій,
то перемоги він хоче досягти ошуканством. Мужній опір, а далі й на­
ступ Іва змушує його до ганебної втечі. Він намагається купити собі
життя за велике багатство, за золото. Та Іво воліє мати «едну мртву
главу» ворога, «него блага цара честитога». Ще ніким не переможений,
ага гине від руки «дитстс Иво».
Та бій продовжується: два сини аги прагнуть помститися за смерть
батька і переслідують Іва. Та мужній спритний юнак перемагає і їх.
При читанні цієї пісні одразу напрошується аналогія до українсь­
кої думи про козака Голоту. Адже так само в поєдинку з хитрим і
підступним татарином, «на розум небагатим», перемагає козак Голота, за­
хисник кордонів рідної землі. Подібні народнопісенні колізії ще раз
свідчать про однакові умови творення й побутування героїчного епосу
як в українців, так і в південнослов’янських народів.
Як правило, народна пісня і закінчується перемогою героя. Але тут
народний співець далі розгортає події. Іво Сенкович, переодягнувшися в
одяг аги з Рибника, з головою аги в торбі біля сідла, з двома бойовими
кіньми його синів повертається додому. Здалеку Івова мати загледіла
турчина, не здогадуючись, що це її син. З плачем говорить вона Джурджу
про смерть їхнього Іва і про турчина, який їде, щоб пограбувати їх дім, а
їх взяти в рабство. Від горя старий Джурдж шаленіє і сам, нашвидку
озброївшись, кидається на убивцю сина. В пориві люті він не пізнає Іва в
турецькому одязі і не розуміє його попереджень. Починається погоня.
От-от батько дожене і вб’є Іва. Тоді Іво бере голову аги й кидає її
перед батьком. Лише тепер зрозумів Джурдж, що сталося і що він міг
накоїти. Від радості він
«сво]е чедо на руке привати;
пак Йвана и грли и л>уби:
вала, Иво, мо)е чедо драго,
кощ с баби заменио главу,
своі господи образ осветлао,
сво) господи и нашо] кращий!» (стор. 409).
Пісня «Іво Сенкович і ага з Рибника», як і всі пісні ускоцького
циклу, створена десятерцем і є однією з кращих пісень цього циклу. Пісня
наскізь пройнята відчуттям трагедії поневоленого народу, трагедії, яку
глибоко відчував і тонко передав народний співець. З якою майстерністю
він творить образ старого Джурджа, горе якого уособлює трагедію ціло­
го народу! Старий воїн гірко плаче: почуває себе занадто старим, щоб
вийти на герць з сильним ворогом, і важко йому від відчуття, що на
421 Степан Мишанич
старість він мусить стати рабом. І лише прагнення помсти турчинові за
вбитого сина наче перероджує його, викликає приплив молодих сил.
Шалений, у нестямі від болю, старий хапає меч, вихоплюється на коня,
навіть не засідлавши його, і мчить на турчина.
Крім трагічних, у пісні зустрічаємо й комічні ситуації. Народний
співець у повній мірі володіє і почуттям гумору. Убивши коня під Івом,
ага з іронією звертається до нього:
«Што сад мислиш Сенковику Иво,
што сад мислиш, чему ли се надаш? (стор. 404).
Коли ж ага сам опиняється в аналогічному становищі, з цим пи­
танням звертається до нього Іво. Комізм тут створюється повторенням
того ж запитання в протилежній ситуації.
В інших піснях сеньського циклу, зокрема, у таких, як «Лов на
Божи», «Жснидба Ива Сеіьанина», «Купина Злати^а», «Млади Мар]ан и
Арнаут-Осман» та інших, — Іво вже досвідчений воїн, один з найпопуляр-
ніших ускоцьких керівників, гроза турків, «людина, яка завдала стільки
клопоту туркам, як мало хто у його часи» [21 ].
Опліч Іва Сенянина успішно боролися з турками його друзі: Юра
Сенянин, Тадия Селянин, Комен-прапороноссць, Мар’ян і інші герої, про
яких народний співець говорить, що всі вони «изгинут ]сдно код друго-
га, пейс поб]еП]Єдан од другога» (стор. 163). У пісні «Лов на Божип« Іво
Сенянин зображений поруч із своїм побратимом Юрою Сснянином у
товаристві тридцяти хоробрих сенян.
Щодо визначення прототипу Юри Сенянина дослідники розходять­
ся у своїх твердженнях. Одні вважають, що це Юриіпа Войкович, запеклий
пірат і жорстокий сеньський ускок. Інші більш обгрунтовано стверджують,
що це саме той Юриша Лучич, капетан сеньських ускоків, що разом з Іваном
Влатковичем (Іво Сснянином) чимало «завдав горя туркам».
Народний співець змальовує обох героїв гідними один одного,
подібними у своїй відвазі, мужності. І коли один з них припускається
помилки, його тут же виправляє інший.
Сеняни вирушили у полонину на гору Божич на полювання,
щоб випробувати своє щастя в мисливстві. Адже, за народним повір’ям,
кожного, хто сьогодні вполює якусь звірину і скуштує її м’яса, чекає
щастя у мисливстві протягом цілого року. Та сенянам не пощастило:
небо швидко захмарилось, почалась снігова буря, що могла принести
загибель всій четі —
«смерзоше се токе за /елеке,
а іелеци за танке кошу/ье,
а кошуле за плепи]уначке,
бритки мачи за іуначка бедра». (стор. 425).
Юра Сенянин веде всіх у «цркву Петровицу», що була збудована
тут же на полонині, в якій вони можуть «ватру наложити и ]уначки
422
Порівняльні студії
живот повратити». Цікаво змальовує народний співець поведінку героїв у
критичний момент, коли йде мова про життя чи смерть. І Іе думаючи, що
буде далі, Іво Сенянин пропонує розкласти вогнище з лож руїнниць і
піхов від мечів. Але Юра заперечує: не може ускок дозволити собі псува­
ти зброю, навіть якщо йому загрожує смерть. Адже без зброї ускок —
ніщо. Тоді сеняни, за його пропозицією, розкладають ватру з церковних
столів і світильників.
Буря лютує до ранку, а вранці церкву оточили турки й розпочав­
ся бій. Всі кулі вистріляли сеняни, але турків не поменшало. Тоді Іво
Сенянин пропонує зарядити тридцять рушниць срібними прикрасами зі
своєї «долами», які вилиті у формі куль. Срібні кулі приносять щастя —
тридцять турків падають мертвими, і сеняни перемагають.
Про Тадию Сенянина історія знає не так уже й багато. На думку
одних дослідників — цс був Тадия Петрович, сучасник Іва Сенянина. На
думку інших ^ цс брат або сестрич Іва Сенянина. Існує ще версія, до
деякої міри підтверджена піснею, що Тадия Сенянин — один з котарсь-
ких ускоків. Ця версія теж імовірна, якщо врахувати, що турки назива­
ли сенянами «всіх гайдуків і злочинців без різниці» [22], тому це прізвище
могло належати й котромусь Тадиї з Котара. М.Кравцов припускає, що
Тадия Сенянин ~ цс не хто інший, як Іво Сенянин, історичний Іван
Влаткович.
У всякому разі Тадия Сенянин в піснях — один з найбільших
ускоцьких юнаків. Він мудрий, мужній, завжди хоробрий, непримиренний
до ворогів, нещадний до боягузів. Сміливець віддає перевагу кільком
вірним друзям, аніж непевному, хоча й великому, загонові. Тадия знає, які
він мусить перетерпіти муки, якщо потрапить у руки турків, а тому
добирає собі друзів, які теж свідомі цього і не лякаються смерті від
ворога. Щоб перевірити перед боєм учасників чети, Тадия з живих бара­
на і козла обдирає шкуру, смажить їх на вогні, а потім ще живими пускає
в полонину. Цап верещить, а баран терпить муки мовчки. На запитання,
для чого він цс зробив, Тадия відповідає:
Видите ли, мо]а брако драга,
какова }е мука на ха/вану,
}ош /<? века мука у Ту рака
кад нашега у вате іунака.
Ко)и може муке поднщети
да ошути, мо/а брако драга,
ка одеран ован кроз планину;
ко)и л’ муке отрпит не може,
од мене му богом просто било,
нек се врати Сегьу на крщину». (стор. 293)..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.