Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

1. Навчання в університеті і перші 12 років культурологічної праці

Сформоване змалку в хліборобській родині усвідомлене розумін­
ня ваги постійної працьовитості допомогло з максимальною раціональн­
істю використати й розвинути вроджений талант. «Після сьомого класу
я вступав у педучилище в Ужгороді. Поніс документи босий, бо взути
нічого було. Здав документи. Почали ми складати іспити і раптом
училище перевели в Мукачсво. І тоді мені — в школу»18.
Степан Мишанич після закінчення середньої школи в Ужгороді
деякий час намагався сам здобувати кошти на життя. «Я пішов на завод.
Попробував працювати на заводі — Ремонтно-механічна база, на якій
здійснювався капітальний ремонт машин, тракторів. Я почав там працю­
вати нормувальником. Але мені то не йшло […] То п’ятдесят третій рік.
І в мене така ностальгія раптом: як це так — всі вчаться, а я буду тут
товктися […] 1 я швиденько додому, вхопив документи, поніс в універси­
тет […] Сто двадцять п’ять чоловік вступали на перший курс. Приймали
ж лише двадцять п’ять. Конкурс був великий. Ми складали багато
екзаменів: російську [мову] письмово й усно, українську [так само], істо­
рію, іноземну мову. Перший іспит — російський письмовий був. Із 125
вступників семеро написали на позитивні оцінки. Всі інші — на двійки.
Ну, російський диктант, хто його напише, коли Росія прийшла в Закар­
паття 1944 року. Я, пригадую, написав на трійку, і то лише завдяки тому,
що багато читав, в університет пройшов і почалося навчання»’3.
Вищу освіту здобував на українському відділенні філологічного
факультету Ужгородського університету. Змалку захопився читанням
художньої літератури і це, звичайно, дуже допомогло відтак. «Ну, і оцей
комплекс певної ущербності, який вироблявся у нас у школах (його
формував поділ шкіл на хлопчачі і дівочі, поділ класів на сільські й
міські) відпав в університеті […] Там не було різниці: міські студенти
чи сільські. І я почав відразу з першого курсу усвідомлювати, що не
гірший за інших. Особливо сприяв цьому спорт, який допоміг мені швид­
ше самоутвердитися. Я прекрасно бігав, та й як не мати даних до легкої
атлетики, коли до школи треба було ходити пішки 8 кілометрів (туди
й назад — 16 кілометрів щоденного «тренування»). Став одним із кращих
спортсменів. А спортсменів в університеті цінували […]. Продовжував
так же багато читати. Читав все, що потрапляло під руку, без розбору. І
лише під впливом університетських викладачів та старшого брата Олек­
си став читати більше програмну літературу — українську, російську,
зарубіжну. З третього курсу почав формувати особисту бібліотеку.
493 Григорій Дем ‘ян
З другого курсу я почав навчатися музики. Встигав вчитися і в
університеті, і в вечірній музичній школі, і займатися спортом. У му­
зичній школі опанував баян і хорову справу. Міг керувати хором і то
мені дало багато для життя […].
Я любив і наукову роботу […]»20
Навчання в університеті закінчив у 1958 році. Як син Закарпаття,
надзвичайно багатого краю на неповторні зразки усної народної твор­
чості, він не міг байдуже ставитися уже в студентські роки до навчаль­
них тем, присвячених українському фольклору.
На щастя для національної науки, його перші кроки самостійної
праці були пов’язані з традиційною українською культурою. «Після уні­
верситету я за розподілом мав їхати в Миколаївську область, але так
сталося, що я взяв відкріплення і почав працювати в Обласному Будин­
ку народної творчості. Мав уже й музичну освіту, — згадує в автобіог-
рафії-розповіді «Я вибрав науку», — і мав до цього схильність. Так минуло
дна роки, недовго я гам попрацював, хоча зробив чимало. Я маю добре
уяв ігиня про ту роботу досьогодні, бо вона була зв’язана з фольклором.
Десь в 1960 році випустив, до речі, репертуарну листівку закарпатських
народних пісень для хорових колективів. […] Цс одна з перших моїх
публікацій»21. Отже, він ініціативно й наполегливо виконував обов’язки
методиста Закарпатського обласного будинку народної творчості.
Та десь підсвідомо вабила праця з учнівською молоддю — майбут­
тям нації. «У шістдесятому році мене запросили до Обласного інституту
удосконалення вчителів, у якому па той час відкрили кабінет естетично­
го виховання, і я почав там працювати»22. Дев’ять років працював заві­
дувачем відділу естетичного виховання цього Інституту. Ті роки його
освітянської праці припали на час зростання зацікавлення національною
професійною і традиційною культурою. Молодий філолог відчув потребу
і важливість залучення вчителів та їхніх вихованців принаймні для оз-
найомлювальиого збирання місцевого фольклору. Як співавтор «Про­
грами роботи хорових гуртків у школах і позашкільних установах»2’,
він особливо переконливо акцентує па цьому увагу. Своєрідним продов­
женням започаткованої теми стала й підіоговка та видання посібника
«Фа кульгати в з естетики в сільській школі» (1971). Вони були дуже
потрібними для вчительства, відзначалися глибоким знанням як самого
змісту навчального матеріалу, так і спсті,ифіки ознайомлення з ним шко­
лярів. Разом з тим їх видання засвідчували й виразні науково-дослід­
ницькі нахили автора, його задуми раціоналізувати педагогічну діяльність
сільського вчителя.
Показово, що Степан Мишанич продовжував такі заняття і після
того, як здобув звання доктора філологічних наук. Він знаходить час
для співуиорядкування тірограм з гуманітарних спеціальностей педагогі­
чних інститутів «Етнографія і фольклор України»24. Того ж, 1991 року,
494
Слово про Автора
накладом у 10 000 примірників опубліковано Проект програми факуль­
тативного курсу «Фольклор України» для 8-9 класів», що його опрацю­
вав Степан Мишанич, і затвердило Міністерство народної освіти УРСР35.
Властиво цими документами закладалася основа для масового розгор­
тання в середніх і вищих школах давно назрілої роботи з національно-
патріотичного виховання молоді.
Саме такий напрям діяльності уже з молодих років він особливо
цінував у людей, а поряд з тим — порядність, освіченість і працьовитість.
Звичайно цс виявлялось і в його взаєминах з учителями. Чимало з них
бережуть у своїй нам’яті теплі згадки про його вплив на їхню працю, а
то й подальшу життєву долю.
Колишній педагог, нині провідний науковий співробітник відділу
філософії культури Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича
ПАП України Василь Горинь цікаво, хоча і в дещо іронічно-жартівливо­
му тоні, згадує свою першу зустріч зі Степаном Миінаничсм. «Коли
літом 1964 року, після закінчення Львівського університету, я був спря­
мований вчителювати на Затсарпаття, то в моєму скеруванні місцем праці
значилось село Колочава Міжгірського району. Завідуючий обл[асного]
В[ідділу] н[ародної] о[світи] Бурч Василь Васильович прийняв мене і,
вислухавніи моє бажання працювати в гірській місцевості, але не так
високо, запропонував їхати в Хуст, а там полагодити все на місці. Окрім
іншого, моїм прагненням було працювати ближче до Тячівського району,
куди направлялась моя однокурсниця Нуся Гулсй26, з якою я ще мав
домовитися про наші позашкільні плани.
Так я опинився в чудовому закарпатському краї, мальовничому
куточку — Нижньо-Бистрянській школі-інтернаті, де викладав українсь­
ку словесність, а також німецьку мову, про що рідко кому признаюся.
Десь на початку моєї педагогічної кар’єри до нашої школи при­
була інспекторська комісія зі самого Ужгорода і в її складі був високий
пан (я подумав, що він мій одноліток), у сірому костюмі, стрункий, аку­
ратний, спокійні рухи, здається, в окулярах. Такий собі синочок, за яким
студентки напевно увивалися, але скоро відпадали, бо був він, очевидно,
охочіший до розмов літературних, філологічних диспутів, ніж до всіля­
ких фліртових бесід.
Одним словом, на перший же урок української літератури до мене
в шостий клас приходить отой інтелігент, найвищий інспектор із самої
області, сідає за останню парту, виставивши в прохід ноги (потішаю себе,
що є ще більші розміри черевиків, ніж у мене), витягує зошита і почи­
нає інспектувати. Все бачить і хоче чути вчителя та учнів.
Принишкли діти, пересохло горло в учителя, який вперше зустрів­
шись із своїм інспектором, обдумує хід уроку, на яких учнів опиратися,
котрих свідомо оминати і т.д. Інспектор ніби «з вишки» оглядає все, що
діється в класному таборі.
495 Григорій Дем’ян
Тема уроку: «Повість Івана Франка «Захар Беркут», діти матеріал
знають, бо читали твір позакласно, сам намагаюся вплести твір письмен­
ника в історичне тло, поєднати з українською історичною белетристикою,
його місцем у літературному процесі, наголосити на виховному значенні.
Учні відповідають на запитання, самі запитують. Згодом читають уривки
повісті за ролями. Свідомо забуваю про модний тоді «липецький метод»,
дотримуючись традиційної схеми ведення уроку.
Двома словами — урок вдався.
Інспектор Степан Васильович Миптанич аналізує урок, робить зау­
важення (мовляв, учитель десь мабуть не врахував вікових особливос­
тей дітей, нерівномірно розподілив час за етапами уроку, небагато учттів
було оцінено тощо). На педраді заохотив мене до творчої праці, а його
виступ виділявся Ґрунтовністю і концептуальністю.
А ще не забуду, як дозволив собі дискутувати про вимову, дотри­
мання норм наголосу, зокрема про наголос у слові «беркут» (схилявся
до наголосу на «у», бо так говорять у нас на Рогатиніцині).
Запитав мене Степан Васильович про те, де я родився, де вчився,
в чому спеціалізувався; позавидував мені, що я закінчив Львівський
університет ім. 1.Франка, мав можливість слухати лекції великих філо­
логів. Я позаздрив йому, що він живе в Ужгороді й може працювати в
бібліотеці.
Виявився мій інспектор дуже лагідною людиною, щирим співбесід­
ником, із м’якою вимовою та характерним інтонаційним розтягуванням
окремих слів. Висловив жаль, що я не живу в гірському селі, де міг би
пізнати мову люду, збирати фольклорні твори. Сам він уродженець
Міжгірського району.
Цими проблемами, як виявилося, успішно зайнявся Степан Мипта­
нич, зробивши їх справою свого життя і творчості, став визначним досл­
ідником фольклорної спадщини нашого народу, безмірного багатства
усної народної творчості українців, авторитетним інтерпретатором і упо­
рядником пісень-балад Карпат, українських народних оповідань, приказок
і прислів’їв, пісень Поділля, Донецького краю.
Я ж згодом, читаючи фольклористичні розвідки Степана Миша-
нича в журналі «Народна творчість та етнографія», статті в «Слов’янсь­
кому літературознавстві і фольклористиці», завжди згадував моє
закарпатське вчителювання, той урок української літератури, Франково­
го «Захара Беркута» і високого інспектора»27.
Цілком очевидно, що цс була та дорога, яка поступово вивела Сте­
пана Мишанича на відкриті простори наукової фольклористики та не­
втомної праці над вихованням молодих учених України. У різних
напрямках діяльності вченого і на початку XXI сторіччя виразно відчу­
вається продовження тих його зацікавлень, які зароджувалися ще в мо­
лоді роки між українськими автохтонами рідного Закарпаття..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.