Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

2. Науково-дослідницька діяльність в ІМФЕ АН УРСР

Визначальним кроком Степана Мишанича на його життєвому шля­
ху був перехід у 1972 році на постійну роботу в Інститут мистецтвоз­
навства, фольклористики й етнографії ім. М.Рильського Академії наук
УРСР. Очевидно, іцо на цей вибір, як і на саме заняття усною народною
творчістю не міг не вплинути приклад старшого брата Олекси, який від
1961 року працює в Інституті літератури Національної академії наук
України.
Його дослідницька діяльність якраз великою мірою пов’язана з
українським фольклором. Доктор філологічних наук, вчений із євро­
пейським і світовим визнанням, лауреат Державної премії України ім.
Т.Шевченка (1988), професор Олекса Мишанич народився 1 квітня 1933
року в с. Лісковсць Міжгірського району Закарпатської області28. Особ­
ливу увагу звертає він на вивчення давнього українського фольклору
та його взаємодії з художньою літературою29.
Атмосфера задушливого ідеологічного нагляду за діяльністю ук­
раїнських вчених, безцеремонне і нічим не обмежене нав’язування кому­
ністичною верхівкою тематики досліджень значною мірою і то з перших
місяців роботи ускладнювали можливості перспективного початківця,
але талант і наполегливість усе-таки брали верх.
Уже від 1972 року Степан Мишанич із властивими для нього
наполегливістю і послідовністю записує український фольклор. На той
час це був один із найефективніших видів не тільки дуже корисної для
науки практичної роботи, але й націєзахисної діяльності в умовах маніа­
кальних намагань кремлівських шовіністів та асиміляторів творити так
звану нову історичну спільність людей — «радянський народ». Насправді
це було не що інше, як повне російіцсння всіх «інородців».
Того ж, 1972 року і не без виливу старших братів Олекси та
Степана такою ж діяльністю дуже активно починає займатися й молод­
ший Михайло Мишанич (народився 20 листопада 1941 року в селі Бар­
вінковому Ужгородського району, куди 1938 р. переїхала вся родина з
Міжгіріцини). До початку 1990-х років цей подвижник української на­
ціональної фольклористики, який закінчив Львівську консерваторію (1964)
і присвятив себе етномузикології, поклав на ноти понад 4000 народних
мелодій із своїх власних записів та зібрань Г.Дем’яна, М.Глушка, В.Со­
кола, Ганни Сокіл, С.Мишанича, О.Ошуркевича, Ю.Пашковського, Сте-
панії Швед-Гвоздевич та інших.
Він же разом із братом Степаном стали співупорядниками книги
«Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич» (1982) тощо. Ще
перед цим він багато допоміг брату Степану в упорядкуванні нотного
матеріалу до збірника «Пісні Поділля». У 1991,1992 і 1996 роках Михай-
497 Григорій Дем’ян
ло Мишанич випустив у світ частину власних записів в Галичині: «На­
родні співи Галичини» у трьох книгах30.
Розвиток національної фольклористики, особливо ж практичної,
тобто записування максимальної кількості зразків, було насправді проти­
дією етноцидним намірам імперської Москви. І Степан Мишанич без
вагань береться за таку роботу, яка стає основним змістом його життя.
Мало того, дуже ефективно і вдало заохочує до такої праці своїх вихо­
ванців і знайомих, вишукує і готує нових ентузіастів, наскільки лише
може, сприяє публікації нагромаджених ними матеріалів. Під його впли­
вом істотно пожвавлюється така робота сьогодні вже відомих народоз­
навців Пасті Присяжнюк, Василя і Ганни Соколів, Михайла Глушка, Юрія
Климця, Івана Сенька, Івана Хланти, Олекси Опгуркевича, Івана Бсзручка,
Авксеитія Яківчука, автора цього життєпису та інших.
Результативність праці Степана Мишаиича в ІМФЕ ім. М.Рильсь­
кого АН УРСР з року в рік зростала. Дуже корисно позначилося на
тому раціональне поєднання практичного записування фольклору, глибо­
кого вивчення наявних джерел у державних архівах, скрупульозного
опрацювання всього дотичного із опублікованої літератури, і на цій ос­
нові всебічного аналітичного осмислення матеріалу.
Цс виразно проявилося вже під час підготовки до друку збірника
«Пісні Поділля» у записах учительки Насті Присяжнюк, здійснених про­
тягом 1920-1970 років у селі Погребище на Вінниччині31. Упорядник не
просто взяв готові матеріали, класифікував, систематизував їх і опублі­
кував. Та й зберігалися вони далеко не в одному місці. Чимало з них
виявилися в такому стані, що необхідна була повторна фіксація, оскільки
11.Присяжнюк на початковому етапі фольклористичної роботи запису­
вала пісні під диктовку, та й, зрештою, у неї були проблеми із відчуттям
ритму. Розбивка на куплети, строфи була настільки довільною, що вдава­
тися до кон’єктури було неможливо. Про все цс С.Мишанич повідомляє
читачеві у свойому слові «Від упорядника».
«Збірник «Пісні Поділля» є спробою показати найбільш харак­
терні зразки традиційної народнопісенної творчості, що побутували в с.
Погребищі Вінницької області протягом 1920-1970 років. Збирання фоль­
клору погребищам |…] велося багатьма записувачами. Найбільше — по­
над чотири тисячі пісень — записала Настя Андріанівиа Присяжнюк
(20-70-ті роки); у 20-х роках учні місцевої школи записували фольк­
лор за програмою Етнографічної комісії ВУАН; 1928 р. експедицію до
Погребища здійснив В.Харків; в 60-70-х роках фольклор селища запису­
вали працівники Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії
ім. М.Т.Рильського АН УРСР А.Гумснкж і З.Василснко. Робота ос­
танніх зводилась до фіксації мелодій пісень, поданих Н.Присяжнюк у
різні часи до фондів ІМФЕ. У творчій співпраці з Н.Присяжнюк здійсни­
ли нотацію 350 пісень з її голосу погребищанські музиканти В.Р.Міля-
498
Слово про Автора
тицький та В.Я.Тарасюк. У 1972-1975 рр., досліджуючи фольклорний
процес Погребища, понад 1400 пісень записав на магнітофонну плівку
автор цих рядків. Таким чином, записи репертуару Погребища у фондах
ІМФЕ та в архіві Н.Присяжнюк нині налічують понад п’ять тисяч пісень:
з них 1500 на магнітофонну плівку, відбиваючи стан його побутування,
поширення з кінця XIX ст. до наших днів»’2.
Кількість зразків народної творчості, тобто 1400 пісень, які додат­
ково записав С.Мишанич для того, щоби уточнити й співставити все те,
що зробили там його попередники, і з максимальною різносторонністю
представити один населений пункт є показовим. Бо ж маємо непооди­
нокі приклади, коли дисертаційні дослідження окремі здобуначі базують
лише на кількох сотнях народних пісень, а інколи й ще меншій кількості.
Власне максимальна повнота джерельної та літературної бази у науко­
вих працях вченого є характерною уже від першого періоду його фоль­
клористичної діяльності.
Заслугою вченого є й те, що він не просто ввів у науковий ужиток
записи Насті Присяжнюк, як це широко практикується, а своїм збірни­
ком зробив її широко відомою особистістю в українській фольклорис­
тиці. Зрештою, завдяки цьому вона стала прикладом для багатьох
шанувальників української пісенної культури саме в той час, коли в
імперії розгорталися заходи для повного зросійщення всіх поневолених
націй, особливо ж української.
Видання погребиіцанського народнопісенного скарбу відразу на­
було значного резонансу в середовищі сільської та міської інтелігенції.
Воно послужило яскравим прикладом того, як навіть у віддалених заку­
ти нах освічена людина може робити корисну справу і для української
національної культури й науки, до того ж, її результати не будуть скоро-
минаючими, а триватимуть віками.
Але й це не все. Вчений увіковічнив подвижницьку працю Насті
Присяжнюк та інших збирачів фольклору з цього населеного пункту і
своїм дисертаційним дослідженням «Пісенна культура сучасного села:
(На матеріалі пісень с. Погребище Вінницької обл. в записі 1920-1975
рр.)»33. Захист відбувся 23 червня 1976 року на засіданні Спеціалізова­
ної ради № 1 по присудженню вчених ступенів при Інституті мистецт-
во-знавства, фольклору і етнографії ім. М.Т.Рильського АН УРСР. Він
став не лише етапною подією в житті молодого дослідника, але й перекон­
ливо засвідчив, що в українській фольклористиці успішно розгортає різно-
сторонню діяльність нова обдарована і перспективна особистість.
Пройшов рік, і з-під руки Степана Мишаиича виходить рукопис, а
слідом за цим і друковане видання монографії «Пісенна культура ра­
дянського села»34, яка ще більше посилила наукову і культурологічну
вагу і записувачки Насті Присяжнюк, зміцнила наукові позиції і самого
автора названого дослідження.
499 Григорій Дем’ян
Згадана монографія стала одним із найбільших надбань науково-
фольклористичної праці Степана Мишанича в період перебування в ІМФЕ
АІІ УРСР. З-поміж трьох основних розділів книги («Радянський пісен­
ний репертуар», «Традиційна пісенність у живому функціонуванні» та
«Еволюція побутування народної пісні») головне місце і за обсягом
(102 с), і за науковим значенням займає другий. Тут автор, незважаючи
на тодішню задушливу духовну атмосферу в гуманітарних науках коло­
ніально поневоленої і прискореними темпами російщеної України, знай­
шов спосіб якнайкраще розкрити себе як вченого і показати читачам
форми і методи активного збереження традиційної національної пісен­
ності — одного з найголовніших заборол від тотальної асиміляції. Зав­
дяки цьому монографія сприймалася вже тоді як один із легальних
підручників націєзахисної праці не лише в селах, а й у містах. Певна річ,
що про цс відкрито не говорилося, мало того, висвітлення матеріалу
подавалося в прорадянському дусі, але мимо того дослідження виявило­
ся корисним для небайдужих кіл української інтелігенції.
Автор уже в першому розділі дослідження «Радянський пісенний
репертуар» відважувався не лише згадувати, але й наводити майже повні
тексти пісень, які своїм змістом були спрямовані проти російського
окупаційного режиму. Як приклад може послужити пісня:
В неділю раненько зозуля кувала,
Ой то не зозуля, то рідная мати,
Ой то не зозуля, то рідная мати,
Вона проводжала сина у солдати:
— Ой сину мій, сипу, іди не барися,
Через три годочки додому вернися.
Через три годочки пише син листочка:
— Ой мамо, мамусю, чужа стороночка!
Ой якби ти знала, яке мені горе,
То ти б персплила через синє морс.
За синєє морс, за довгії ріки,
Ой мамо, мамусю, пропав я навіки!
Ой коли б ти знала, в якій я неволі,
То ти б передала горобчиком солі.
Горобчиком солі, синичкою хліба,
Ой коли б ти знала, яка мені біда!
— Я ж думала, сину, тебе оженити,
А ти пішов, сину, у військо служити.
Я ж думала, сину, невістки діждати,
А ти пішов, сину, у військо страждати.
Я ж думала, сипу, що то ворон кряче,
А то за тобою дівчинонька плаче.
Я ж думала, сину, що то скрипка грає,
А то за тобою дівчина вмирає35.
500
Слово про Автора
Для прикриття справжнього національно-політичного спрямуван
ня змісту твору дослідник, покликаючись на виконавців похилою віку,
стверджував, що цс давня рекрутська пісня. Очевидно, що для нього не
було таємницею масове побутування інших варіантів цього ж твору,
значно виразніше спрямованих проти наїзників і поневолювачів не лише
в Східному Поділлі, але й у Галичині, Буковині, серед депортованих
українців Сибіру, Казахстану і Далекого Сходу. В них звучали мотиви
рабської праці в колгоспах, на вирубуванні лісів українськими спецпере
селенцями в Сибіру тощо.
Для повнішого уявлення про зміст, політичне спрямування і функції
та побутування цієї пісні необхідно навести хоча б деякі приклади. Трап­
лялося, що не лише самі в’язні знали й виконували цей твір, а й із волі
його мелодія долітала за товсті мури російських тюрем. Один із незви­
чайно цікавих як для пізнання, так і для наукової фольклористики випа­
док такого типу у Самбірській тюрмі (тепер у Львівській області)
описав колишній політв’язень Степан Вискіль.
«РТавпроти наших вікон, поруч із в’язницею, була військова казар­
ма. Щонеділі якийсь із солдатів відчиняв вікно казарми, сідав на підвіконня
з гармонікою і награвав тужливі мелодії. Я й досі не можу зрозуміти,
для чого він цс робив. Одні казали, що він хоче познущатись над нашим
життям-буттям, інші, що хоче трохи урізноманітнити наше щодення.
Словом, ця музика ятрила душу, наганяла тугу і сум. Здебільшого
він награвав доволі голосно мелодію народної пісні
Летіла зозуля та й стала кувати,
Ой то не зозуля, то рідная мати.
Хтось запропонував до цього акомпанементу додавати свої слова
й наспівувати. Ми сідали на нари. Наш невідомий музика награвав, а ми
стиха наспівували. Виходила чудова пісня, яка змістом відтворювала пев­
ною мірою реальність.
Сиджу у в’язниці,
дивлюся в віконце,
Й туди заглядаю,
де заходить сонце.
Коли б, мамцю, знала,
яка нам тут біда,
То би передала
горобчиком хліба.
Горобчиком хліба,
ластівкою солі,
Ох, мамцю! Ох, мамцю,
як важко в неволі!
501 Григорій Дем’ян
Розірвуться пута,
залізні кайдани,
Й на крові, руїні
Україна встане.
Встануть всі народи,
настане розплата,
Віддадуть до суду
червоного ката36.
Стосовно творення в’язнями нового власного тексту цієї пісні, то
С.Вискіль має повну слушність лише у твердженні про перший і два
останні куплети. Всі інші активно побутують на Поділлі, Буковині та
інших регіонах України. Ще й тепер майже кожна краща співачка Зас-
тавнівського району Чернівецької області зворушливо виконує її, так
було і в часи імперського СРСР, незважаючи на те, що пісня викликала
гостре невдоволення компартійного активу, колгоспного керівництва та
їх прислужників.
Один із найпоширеніших буковинських варіантів для порівняння
доцільно запитувати:
Летіла зазуля та й стала кувати,
Ой то не зазуля, то рідная мати.
Ой то не зазуля, то рідная мати
Виряджала доньку па Сибір страдати…
Якби-с, мамцю, знала, яка мені біда,
То би-с передала горобчиком хліба.
І оробчиком хліба, ластівочков солі, —
Ой мамцю, ой мамцю, як тяжко в неволі!37
У другому куплеті давніших варіантів увага акцентується на ви­
мушеній розлуці з сином:
Ой то не зозуля, то рідная мати
Виправляла сина на війну страдати.
Мотиви про російсько-більшовицьку систему невільницької праці
звичайно викладаються в куплетах типу:
Я в колгоспі роблю, норми виповняю,
Якби-с, мамцю, знала, як я тут страдаю.
Якби-с, мамцю, знала, яка мені біда,
То би-с передала горобчиком хліба…38
Подібні варіанти можна було почути й у селах східного та захід­
ного Поділля.
502
Слово про Автора
Розглянутий приклад публікації пісенних творів національно-пат­
ріотичного, навіть незалежницького змісту, — далеко не виняток. Гх у
друкованих працях Степана Мишанича як того, так і пізнішого періодів
наукової діяльності не так уже й важко знайти.
Значну частину своєї праці вчений віддає дослідженню фолькло­
ру південнослов’янських народів, його спільних рис з українським тощо.
Цій проблематиці присвячені його публікації «Ссньські ускоки в сер­
бському народному епосі»39, «Спільні риси сербського епосу про Стари­
ну Новака і оиришківського фольклору про Олексу Доізбуша»»» ,
«Заіедничке цртс ерпеког споса о Старини Новаку и опришковског
фолклора о Олекси Довбошу»»‘, «Порівняльне вивчення епосу украї­
нського та південнослов’янських народів»’12, «Перші томи зводу Маке­
донського фольклору»»3.
Вчений не залишався осторонь і такої галузі української культури,
як підготовка довідкових видань. Для другого видання «Української
Радянської Енциклопедії» Степан Мишанич написав лаконічні, але по­
значені істотною новизною, статті на фольклористичну, літературознавчу
та культурологічну тематику «Бувальщина»»», «Номис М.»»5, «Огієвсь-
кий-Охоцький Петро»»», «Соколов Борис Матвійович»»7, «Соколов Юрій
Матвійович»»8, «Халанський Михайло Георгійович»»9 і «Цвєтаєв Іван
Во лод и м и рович »50.
Для «Словаря научной и пародіюй термииологии «Восточно-сла-
вянский фольклор»31 С.Мишаиич написав і передав редакторам і упо­
рядникам 42 статті. На жаль, через непередбачуванс неодноразове
скорочування обсягу словника, який своїм змістом не входив у асимі­
ляційні задуми кремлівських владоможців, було надруковано лише 15.
Проте й оця, фактично лише третя частина, переконливо свідчить про
наукові можливості дослідника.
Враховуючи їх важливість і теоретичну та пізнавальну цінність
не лише для звичайних шанувальників фольклору, але й для дослід-
ників-ирофесіоналів, теми кожної із цих статей тут доцільно назвати.
Подаються вони в алфавітному порядку українською мовою (у словни­
ку ці терміни надруковані також російською та білоруською мовами).
«Мандрівні дяки»52, «Пісня бурсацька»’3, «Пісня гайдамацька»5″, «Пісня
жіноча»55, «Кант»*, «Пісня лірницька»57, «Пісня чоловіча»58, «Пісня оп-
ришківська»39, «Пісня поховальна»60, «Риндзівка», «рогулька»6′, «Пісня
тюремна»62, «Псальма»63, «Оповідання усне»6″, «Чутки, поголоски, гутір-
ки»65, «Фольклор еротичний, сороміцький»66.
Завдяки С.Мишаничу українська громадськість одержала науко­
ве упорядкування фольклористичних праць Максима Рильського, яке
ввійшло до зібрання його творів у двадцяти томах67.
Ще в ІМФЕ АН УРСР учений практично закінчив рукопис фун­
даментальної праці, присвяченої народним голосінням. 15 серпня 1989
503 Григорій Дем’ян
року в листі до мене повідомляв: «Я доробляю «Голосіння», аби переда­
ти у вересні до видавництва»68. На жаль, і на початку XXI сторіччя ця
праця ще не опублікована.
Поза увагою наукової громадськості може залишитися роль Сте­
пана Мишанича у такій винятково важливій і головне результативній
справі, яка практично відкрила, принаймні, значною мірою полегшила,
реальний шлях у фольклористику десяткам молодих дослідників. Дов­
гий час в ІМФЕ АН УРСР всевладно панувала звичка нав’язувати
аспірантам та дослідникам-початківцям такі глобальні проблеми, яких
неможливо було виконати навіть у докторських дисертаціях. І звичай­
но дуже багато таких людей не могли не тільки вчасно, а й загалом
написати дисертаційної роботи. Ситуація була така, що із ЗО аспірантів
подавали до захисту роботи тільки 3-4. Степан Мишанич зумів пере­
конати своїх колег із ІМФЕ та його Львівського відділення перегля­
нути цю практику.
Конкретно розмова велася навколо теми кандидатської дисертації
аспіранта Василя Сокола. Йому спочатку було запропоновано підготу­
вати дослідження «Легенди і перекази українців у загальнослов’янсь­
кому контексті». За порадами С.Мишанича почався доволі тривалий
процес пошуку. 14 березня 1987 року в листі до мене В.Сокіл повідом­
ляв: «Пройшло зараз півроку, а справи ще чітко не вималювались. З
темою ледве виводимо кінці, уже затверджена (вчора) і буде звучати
так: «Народні легенди та перекази українців Карпат». Хронологічні
рамки запропонували мені не встановлювати. Словом, останніх матері­
алів нема, або зовсім мало (йдеться про сучасні легенди та перекази)»69.
Під час відомої наради фольклористів України, що проходила в Києві
1987 року, відбулася зустріч керівника названого дисертаційного дослі­
дження Романа Кирчівазі Степаном Мишаничем і тривала професійна
розмова про тему. Склалося так, що автор цього нарису також був
присутнім при тому. Вона проходила на теперішньому Майдані Незалеж­
ності, цілком толерантно, без будь-яких зовнішніх виявів нсенрийняття
раціональної пропозиції, і склалося враження, що питання вирішене. Зреш­
тою, так воно й сталося.
Уже повернувшись до Львова, аспірант у одному з чергових листів
писав: «Перед від’їздом С.Мишанич говорив з моїм керівником. Ця роз­
мова його трохи образила. Але сказав, що «будемо звужувати». Мабуть
[зупинимось на темі] «Топонімічні легенди і перекази українців Карпат».
Ще не знаю. Але, здається, є конкурент Кушнірюк70. Напишу до Мишани­
ча»7’. В ході перегляду, який тривав доволі довго, вирішено таки затвер­
дити її в останньому формулюванні. І результат був позитивний. Аспірант
підготував і в 1990 році в Мінську успішно захистив свою дисертаційну
роботу72. Першим опонентом виступив той же Степан Мишанич, який фак­
тично благословив його на дальшу науководослідницьку роботу.
504
Слово про Автора
Падалі за такими ж, реальними для виконання, засадами визнача­
лися теми й для інших претендентів на здобуття наукових ступенів з
фольклористики, а за тим і з етнографії — Євгена Луня, Ростислава Кра-
мара, Ганни Сокіл, Оксани Кузьмеико, Ольги Харчишин, Віри Білоус,
Василя Костика та інших. Прихід нових сил в українську науку істотно
пожвавився, і не тільки в ІМФЕ та Інституті народознавства ПАН Ук­
раїни, айв інших закладах..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.