Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

4. У Донецькому національному університеті

Створена майже постійними, за власними і неодноразовими вис­
ловлюваннями Степана Мишанича, війнами і підтримувана нечуваним у
світі кривавим терором загальнодержавного масштабу, російська імперія
безвідворотно наближалася до розпаду. Найпотужнішою силою, яка своєю
безперервною боротьбою готувала цей крах, прокладаючи собі шлях до
державної незалежності і соборності всіх своїх етнографічних земель,
була Україна. На жаль, не в усіх її частинах національна свідомість пере­
бувала на достатньо високому рівні. Особливо турбував небайдужу час­
тину української інтелігенції насильно зросійщений і усвідомлено
занедбаний у національно-культурному плані Схід. І Степан Мишанич
без довгих роздумів вирішує зробити тс, чого ще й досі, на десятому
році незалежності, не відважуються інші — залишити вигоди академіч­
ного вченого в столиці і переїхати в Донецьк. Як тільки трапилася
нагода вирішити справу з помешканням, учений не зволікав.
«Переїхав у Донецьк на запрошення декана філологічного фа­
культету Оті на Євгена Степановича. Створили мені добрі побутові умо­
ви. Успішній адаптації в нових умовах допоміг декан, людина інтелігентна,
широких наукових інтересів. І утримався я тут тільки завдяки йому. Не
скажу, що наші погляди на багато явищ суспільного життя в Україні, на
окремі наукові проблеми збігаються. Але він мене розуміє і я його
розумію, нема в нас примітивної затятості, ми поважаємо погляди один
одного. Деколи завзято сперечаємось, але не з дрібниць, а з питань науко­
во принципових […] Отін Є.С. теж «емігрант», приїхав в Донецьк із
Дніпропетровська, займається проблемами мовознавства, залучаючи ши­
рокий місцевий джерельний матеріал: український, російський, грецький
та ін… Як декан, Є. Отін не вдається до дріб’язкового адміністрування,
він максимально сприяє кожному виявити себе і в науці і в навчальній
роботі […]
Спочатку в Донецьку важко було, бо мій переїзд сюди співпав із
атмосферою ейфорії, яка панувала тоді в усій Україні. Ми за своєю на­
ївністю думали, що нарешті вибороли незалежність і що станемо почува­
тися господарями у власній домівці. Я кинувся з головою у громадську
роботу. Був обраний головою донецької обласної «Просвіти», виступав
перед громадськістю з лекціями про минуле України. Майже щотижня —
виступи по телебаченню. Але дзуськи — нічого ми не вибороли, маховик
русифікації діє ще потужніше, ніж у більшовицькі часи. Тільки що гово­
рити стали вільніше, але чи довго?. Маємо формально конституцію, яка
на кожному кроці порушується. Маємо Верховну Раду, яка не є українсь­
кою Верховною Радою, а лише частково. Одним словом, трошечки ми
прочумались десь у дев’яносто п’ятому році і порозуміли, що всі клю­
чові позиції посіли ті ж самі партайґеноссе, які були й до того. Ясно, що
507 Григорій Дем’ян
їм уже не повернути Україну в імперське русло. Ясно, що вони змушені
теж пристосовуватися до нових життєвих реалій. Але в них важелі
політичні, економічні і адміністративні.
Та все ж, з другого боку, вони змушені орієнтуватися на Україну,
бо на них звернені погляди всього світу […] Ну, а нас, таких українців
відпертих, таких щирих романтиків, як ми з тобою, які розуміють ситуа­
цію, вони намагаються тримати на відстані від усіх суспільних про-
блсм»ю.
Цей крок талановитого вченого і непохитного українського патр­
іота неможливо переоцінити. їхав туди з наміром створити науково-
дослідну лабораторію «Фольклор та етнографія Східної України». Відразу
ж почав усіма доступними способами збирати для неї літературу з
відповідної тематики.
Цілком природно, що головну увагу звертає на формування відпо­
відної атмосфери в студентському середовищі. Вчений намагається пра­
цювати таким чином, щоби якнайбільша частина місцевої молоді, перш за
все українських філологів, усвідомила своє справжнє національне поход­
ження і вже на цій основі будувала плани на все наступне життя. Глибо­
ка ерудиція Степана Мишанича, його сумлінність у праці і талант педагога
студенти швидко усвідомлюють і ставляться до нього з молодечою дов­
ірою. Володарська Ірина, яка народилася і виросла в місті Донецьку, 22
червня 2001 року, експромтом розповідаючи на моє прохання про нього,
створила цікавий образ ученого, намальований виключно з позицій сту­
дентського сприймання і розуміння. А в тому, якою гарною літературною
мовою ця молоденька донечанка вищебетала свої враження і міркування,
є вже заслуга і головного героя її усного оповідання.
«Зі Степаном Васильовичем я познайомилась на першому курсі,
коли він викладав у нас фольклор. Перше враження, звичайно, було
дуже яскраве. Про нього, як завжди про будь-якого викладача, студенти
розповідають. Цс студентська традиція. ІЦо кажуть? Кажуть, що дуже
суворий. Це всі кажуть, що дуже важко складати іспити, що дуже при­
скіпливо ставиться до знання свого предмету.
Спочатку, звичайно, вражає зовнішність. Ми були в такій ауди­
торії, де парти такі, як у амфітеатрі. Ось із останніх парт він виглядав
дуже таким високим. Він такий статний. Дуже вражаюча постать. Поди­
вишся і вже бачиш, що викладач. Дуже такий солідний. Це надає йому
солідності.
11у, у нас на другому поверсі продають книжки, і там є книжка Івана
Драча. І там є його фото. І, можливо, йому про це не кажуть всі, але він
дуже на нього схожий. Я спочатку подивилася: «Ой! Степан Васильович.
Ой, ні! Іван Драч». Він дуже-дужс схожий. То ж навіть у зачісці є щось …
Предмет… Він до нас дуже добре ставився. Ми навчались у другу
зміну. Він нас раніше відпускав, тобто дуже такий лояльний був. Це дуже
508
Слово про Автора
подобалося. Усі завжди любили його лекції. Ми прийдемо, без перерви
їх відсидимо і він раніше нас відпустить. Так було завжди.
Він розповідає неголосно. Дуже добре виглядає за кафедрою. Де­
які викладачі там щось бурмочуть собі тіід ніс, а він виразно так, і руками,
і мімікою — все це впливає. Тобто, ти слухаєш і якось відчуваєш, не
відриваєшся від викладача. Цс дуже добре, бо не просто так пишеш сухо
якийсь конспект. Дуже мені подобається в його системі викладати те, що
він завжди робить такі ліричні відступи. Він дуже людина гумористична.
Ну, його дружина Мотря Василівна теж першокласний викладач.
Це, здається, їхня така специфіка. Вони чи то анекдот розкажуть, чи то
якусь пісню… Ну, фольклор, звичайно, такий живий матеріал. Цс дуже
цікаво.
І коли він розповідає, чи то про весілля, які там співають пісні,
якісь обряди, він нічого не приховує. Все своїми словами і дуже цікаво
— аудиторія така жива. Всі сміються, звичайно. А в цьому не дає холоді­
ти аудиторії. Такий зв’язок у нього є.
Іспит у нього я отримала «автоматом». Це була дуже приємна
несподіванка. Мені не довелося з ним так особисто спілкуватися па
іспиті. Але, звичайно, коли є якісь питання після лекції, підходиш, запи­
туєш, він обов’язково залишається, розповідає. Він завжди нам говорив:
«Вибирайте викладача для написання курсової, дипломної роботи…» Він
піклувався про нас, радив, нагадував, дуже добре ставився… Мені він
дуже подобається.
Ну, я думаю, що цс постать саме така, яка має очолювати кафедру.
У нас багато гарних викладачів, але він настільки володіє не лише тим,
що нам викладає, але й матеріалом іншим. Коли він розповідає, багато
дізнаєшся такого, чого не знав раніше, такі факти з української мови,
історії, культури. Ну, цс дуже зацікавлює і його манера, і тс, що він
розповідає.
Мені подобається, коли викладач говорить про себе щось. Цс ро­
бить його не просто сторонньою людиною. Ну, він, звичайно, розповідав,
як записував фольклор, як подорожував, як зустрічали його. Як заохо­
чували людину, щоб вона не соромилася мікрофона того, чи ще щось. Цс
теж дуже добре, було приємно.
І Іу, він завжди дуже-дужс заклопотаний. Цс помітно буває, як він
прийде сюди і привітаєшся, а він не бачить і не чує: він завжди в собі,
завжди щось, завжди якісь справи має. Його завжди на місці не можна
знайти, бо він завжди десь то туди поїде, то туди поїде… В нього таке
цікаве життя. І я вважаю, що якщо зустрінуся з ним, коли буде ЯКИЙСЬ
його курс у нас, звичайно, я буду дуже рада»84.
Навколо нього в Донецьку поступово формується і утверджуеть
ся перспективний гурт молодих дослідників українського фольклору. За
його ініціативою в краї розгортається збирання усної народної ТВОр
50«> Григорій Дем’ян
чості. Готуються дуже потрібні для української національної науки ди­
сертаційні дослідження. Крок за кроком нав’язана окупаційним режимом
система поглядів на традиційну культуру населення Донеччини, як суто
російську, істотно змінюється. І формується нове бачення, і, що особливо
важливо, уже в молодих дослідників.
Підготовка молодих наукових кадрів на Донеччині — неоціненна і
перспективна праця видатного вченого. Особливе її значення полягає в
тому, що в першу чергу звертається турботлива увага до виховання
дослідників української культури з числа осіб місцевого походження.
Не треба й спеціально наголошувати, що саме такою працею закладається
тривкий фундамент, на якому відроджується насильно зруйноване і в
багатьох аспектах майже цілковито знищене українство в тому краї.
Під його науковим керівництвом 10 науковців Донеччини захи­
стили кандидатські дисертації, при кафедрі відкрита також докторан­
тура з історії української літератури і фольклористики. Теми дисертацій
спрямовані на дослідження місцевого фольклористичного та літератур­
ного процесу, на вивчення найактуальніших проблем української літе­
ратури. Мені довелось спілкуватися З Піною Бабич, яка написала
дисертаційну роботу «Стан збереження української народнопісенної
епіки на терені Донеччини: (Порівняльний аспект)»85 і більше ніж
просто успішно захистила її 22 березня 2001 року на засіданні спеціал­
ізованої вченої ради К 35.051.13 при Львівському національному ун­
іверситеті ім. Івана Франка.
І Це раніше, в 2000 році, названа дослідниця опублікувала моногра­
фію «Місце української народної балади у фольклорній традиції Донеч­
чини: (Порівняльний аспект)»8», якою вже тоді засвідчила про свої наукові
можливості і наміри на перспективу. Невипадково така високоерудована,
об’єктивна і вимоглива рецензентка, як доктор філологічних наук, про­
фесор І Іаталя ІІІумада, відзначила наукову вартість рукопису і схвалила
ДО друку. Праця заслужено привертає увагу дослідників у різних регіо­
нах України і одержує позитивні відгуки. Прихід такої особистості в
українську науку — це вже подія.
Молода дослідниця із фольклористичної школи Степана Мишаии-
ча, окрім названих праць, опублікувала й низку ґрунтовних наукових
статей, зокрема: «Архаїчні мотиви в українських народних баладах з
донецького терену»87, «Історична та художня правда фольклору»88, «Умо­
ви формування та вивчення народнопісенної епіки Донеччини»89 тощо.
1 Іабутий досвід роботи в Академії наук України, блискучі знання
з фольклористики, глибока й різностороння ерудованість у поєднанні з
рідкісною доброзичливістю та готовністю підтримати кожну порядну осо­
бистість, яка приходила в середовище вчених, вивели талановитого за­
карпатця фактично на найвищий щабель національної пошани й
авторитету.
510
Слово про Автора
Формальним центром, у якому він розгорнув багатогранну
діяльність, як згадано вище, стала Науково-дослідна лабораторія при
кафедрі української літератури і фольклористики. Співробітниця До­
нецького національного університету, кандидат філологічних наук Піна
Бабич повідомляє, що протягом останніх десяти років у цій інституції
«зібрано поважний архів, який нараховує понад 20 тисяч фольклорних
зразків. Слід відзначити наукову надійність здійснених за всіма вимога­
ми сучасних методик фольклорних записів (магнітофонна стрічка, пас­
портизація, розшифровки та відповідне архівне опрацювання). Такі
систематичні та планомірні записи з дотриманням усіх вимог щодо фіксації
фольклорних творів, — наголошує дослідниця, — дозволяють простежити
еволюцію фольклорного процесу в межах обраної нами території»90.
Наведене міркування авторки монографії є свідченням про ре­
зультати тривалої праці усього гурту дослідників української націо­
нальної культури на Донеччині і засвідчує істотне зрушення в
переконаннях учених того краю, які ще не так давно навіть у дисертацій­
них роботах пробували стверджувати, що там українського традиційно­
го фольклору не існує взагалі. Глибоке і об’єктивне вивчення Донбасу
показує протилежне. І велика заслуга в цій справі належить саме Степа­
нові Миптаничу, його організаційно-науковому хистові та цілеспрямо­
ваній працьовитості.
У полі зору Степана Мишанича та його оточення перебуває й
збирання та дослідження українського фольклору на Кубані. Особливо
старанно взялася за цю справу дружина вченого, Мотря Мишанич. Увагу
української громадськості привернули ґрунтовні і дуже старанно підго­
товлені виступи цієї дослідниці в науковій пресі. За кожним із них
відчувалося і старанне вивчення дотичної літератури, і глибоке знання
народнопісенної культури українців Кубані, специфіки її побутування
тощо. Із важливіших друкованих матеріалів Мотрі Мишанич тут доціль­
но назвати хоча б «Українські суспільно-побутові пісні на Кубані»91,
«Українські народні пісні на історичну тематику»92. За кілька років ця
праця досягла такого рівня, що була завершена фольклористична дисер­
тація «Українські народні пісні Кубані на історичну та суспільно-побу-
тову тематику»93. Успішний захист дослідження відбувся 23 червня 2000
року на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.13 при Львівсько­
му національному університеті ім. Івана Франка. У роді Мишаничів — це
вже четвертий український фольклорист.
ІІа новому місці праці Степан Мишанич продовжує також далі
поглиблювати й розвивати ту проблематику, яку започаткував ще в
1МФЕ АН УРСР. Невипадково саме його ґрунтовною статтею «Один із
підрозділів українських народних дум» відкривається 223-й том віднов­
лених на Україні «Записок НТШ»94, до якого вчений вступив 25 червня
1991 року. Важливо, що до роботи над дослідженням цього славетного
511 Григорій Дем’ян
циклу усної народної творчості українців С.Мигпанич завбачливо, як
уже згадувалось, готує в Донецькому національному університеті моло­
дих обдарованих науковців. Та поруч з тим і сам не залишає праці над
думовим епосом України й на початку XXI сторіччя.
Теж саме треба відзначити й про вивчення похоронних голосінь
українців. Важливою подією в історії цього напрямку національної науки
стала публікація обширної статті Степана Митанича, за своїм значенням —
дослідження монографічного тину «Українські народні голосіння»95. Ав­
тор не тільки узагальнив і різнобічно проаналізував усе, що зробили
його попередники, але й ретельно дослідив як давніші, так і новітні записи
цього жанру, простежив його взаємозв’язок із народними думами тощо.
Істотним збагаченням національної наукової думки на Донеччині
стали збірники «Актуальні проблеми української літератури і фольк­
лору», що виходять у світ, починаючи з 1998 року завдяки ініціативі і
праці ювіляра. Він же — відповідальний редактор видання. До 2002 року
надруковано сім випусків. Для кожного з них характерним є тс, що в
публікаціях розглядаються не просто результати нових наукових дослі­
джень, але до уваги беруться ті проблеми, вирішення яких сприяє і
національному відродженню, і державотворчим процесам у цьому страх­
ітливо зросійщепому регіоні автохтонних українських земель. Досить
згадати, що другий і шостий випуски присвячені дослідженням творчої
спадщини Василя Стуса96.
Досягнення науково-дослідної лабораторії «Народознавство Східної
України» до початку 1998 року вже були настільки вагомими, що дали
підставу Вченій раді Донецького державного університету ЗО січня 1998
року прийняти ухвалу такого змісту:
«Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 9203/53
від 21.05.92 р. порушити клопотання перед Міністерством освіти Ук­
раїни про створення на базі Науково-дослідної лабораторії кафедри
української літератури та фольклористики Донецького державного уні­
верситету Донецького Центру української культури і літератури».
Найпопулярнішою працею вченого, створеною в донецький період
його життя і діяльності, стала монографія «Павло Чубинський: (Автор
українського гімну)»97. Вона кілька разів перевидавалася і швидко розій­
шлася в Україні та багатьох інших державах Європи, Азії, Америки, навіть
Австралії та Африки. Дослідник не лише ґрунтовно знайомить читача з
біографією поета і вченого Павла Чубинського, але й викладає її таким
чином, що цс великою мірою сприяє зростанню духовності українців, перш
за все молодих. Не вагається при цьому критично висловлюватися й про
ті помилкові течії, яких не завжди оправдано дотримувалися навіть
дуже талановиті, заслужені й авторитетні особистості.
Прикладом таких обґрунтованих міркувань Степана Мишанича може
послужити його прихильне ставлення до позицій Павла Чубинського в
512
Слово про Автора
дискусії з Михайлом Драгомановим. Звичайно, твердження останнього
автор повністю не заперечує остаточно, а швидше уточнює їх.
«У суперечці П.Чубинського і М.Драгоманова зіткнулися два на­
прямки в українському та європейському народознавстві. Перший ішов
від конкретного матеріалу до його узагальнень, другий — від теоретичної
установки про міграційний характер багатьох елементів народної культу­
ри коленого народу до пошуків шляхів і джерел запозичень. Не відкида-
ючи категорично жодного з цих напрямків, ми віддаємо перевагу першому
з них. Так, українці, перебуваючи на міжетнічному перехресті, на битій
дорозі, що сполучала Схід з Заходом, увібрали чимало елементів чужих
культур. Але вбирали не механічно, а трансформували їх, підганяли до
світоглядних основ, до канонів місцевої традиції. Не лише мандрівні сю­
жети і мотиви, тобто елементи духовного життя, але й предмети повсяк­
денного побуту, окремі слова-поняття на місцевому етнічному ґрунті
змінювали семантичне забарвлення, ставали своїми, національними. Народ
забував їхнє походження, факт запозичення, робив їх елементами власної
культури, виразниками власних світоглядних основ»98.
Загалом же спадщина Павла Чубинського і Михайла Драгоманова
посідають важливе місце в наукових дослідженнях Степана Мишанича.
Але вони не є одинокими персоналіями, які привертають його увагу.
Помітною науковою працею, написаною ще в період його перебу­
вання в Києві стала монографія «Народні месники України у фольк­
лорі»99. Праця над опришківським і гайдамацьким фольклором була
запланована як розділ до міжнародного дослідження про збойників-
опришків Карпатського регіону, який лише тепер (2002 р.) опублікова­
ний у Будапешті.
Вчений не лише кваліфіковано фіксує надбання і прогалини в
доробку молодих науковців, але й великою мірою впливає па формування
сучасної національної фольклористики своїми ґрунтовними відгуками
і рецензіями на кандидатські та докторські дисертації- Саме в такій
формі вчений різнобічно проаналізував праці фольклористів і літерату­
рознавців Піни Бабич»10, Марії Коповалової»», Василя Костика102, Василя
Сокола103 та десятки інших. Як правило, вчений у своїх відгуках майже
завжди торкається походження видів і жанрів української усної народ­
ної творчості, стану їх збирання і дослідження тощо- Наприклад, у відгу­
ку на дисертацію Ірини Коваль-Фучило «Українські похоронні голосіння:
генеза і поетика», представленої на здобуття наукового ступеня кандида­
та філологічних наук зі спеціальності фольклористика 9 листопада 2000
року, зробив настільки важливі висновки, що їх варто тут навести хоча
б частково.
«Відомо, що похоронні голосіння, як органічна складова частина
поховального обряду, мають давні витоки, заглиблені у міфологічну добу
на всіх етапах її розвитку. У записах цього жанру обрядової поезії,
513 Григорій Дем’ян
нагромаджених впродовж ХІХ-ХХ ст., чітко простежуємо наверствувап-
ня епох відповідно до еволюції народного світогляду — у сфері функц­
іональності та художньої системи. Як вияв найвищої психологічної напруги,
голосіння створили свою емоційно-образну систему, яка наклала відби­
ток на поетику всіх фольклорних жанрів, і в першу чергу на пісенні
жанри, а відтак і на літературу.
Про плідність і перспективність досліджень голосінь як феномена,
в надрах якого формувалося чимало засобів народнопісенної поетики,
загально-фольклорних образів і мотивів і навіть автономних жанрів
фольклору, свідчать праці Ф.Колесси «Речитативні форми в українській
народній поезії», «Українські народні думи у відношенню ДО пісень, віршів
і похоронних голосінь», окремі праці В.Дапилова, І.Свснціцького та ін.
Саме ці праці та розроблена в них методологія досліджень повинні вва­
жатися тією відправною точкою, з якої розпочинається подальше поглиб­
лене вивчення жанру українських народних голосінь»т.
Надзвичайно актуальними для сучасного етапу української науки,
коли частина ночаткуіочих дослідників нашпиговує свої праці далеко не
завжди доречними матеріалами іноземних учених, є зауваження Степа­
на Миіпапича, висловлені на адресу дисертантки. «Широко закроєний
пертий розділ дисертації «Голосіння як тип тексту: жанрові ознаки і
проблеми виникнення». Причому настільки широко, що в ньому з труд­
нощами продираємося до українського контексту проблеми. Якщо пи­
тання обряду, виникнення та семантику окремих мотивів можна
вирішувати на широкому порівняльному полі, то український народ ви­
робив свій «тип тексту», свою оригінальну систему поетичних образів,
стилістичних фігур, на ґрунті яких постав жанр «предивний, єдиний у
цілому світі» (за словами Лесі Українки) — думи. Дисертантка рясно
цитує зарубіжних (здебільшого російських, білоруських) дослідників
жанру, іноді до речі, а більшою мірою всує. Жанрові ознаки білоруських,
сербських, російських голосінь не співпадають з українськими на рівні
поетичної системи. Кожний тин голосінь — українських, російських, біло­
руських, сербських та інших, не дивлячись на функціональну подібність,
на спільні витоки, розвивався в руслі національного фольклору та по­
став як вияв національного художнього мислення. Не розглядаємо ж
ми в єдиному жанровому потоці билини, сербські юнацькі пісні і думи,
хоча історична їх обумовленість та функціональність ідентичні […]
Закономірним і тим більш прикрим став той факт, що серед цієї
зливи іноземних джерел майже потонув матеріал, що мав би стати
фундаментом дослідження — праці українських вчених […] Та прагнення
за будь-яку ціну затеоретизувати роботу, що стало зараз дуже модним у
працях молодих дослідників, привело її до суттєвих аберацій, до ігнору­
вання досягнень львівської школи у фольклористиці, яка завше керува­
лася принципом: від матеріалу до узагальнень, але не від спостережень і
514
Слово про Автора
висновків іноземних вчених із додаванням українського ілюстративного
матеріалу до них»105.
Відгуки вченого на дисертаційні роботи початківців майже завж­
ди торкаються і дуже важливих теоретичних питань. Як автор «Відгуку
провідної установи на кандидатську дисертацію «Стрілецькі пісні (ас­
пекти фольклоризму, фольклоризації і фольклорності)» зі спеціальності
10.01.07 ~ фольклористика Кузьменко Оксани Мирославівни Степан
Мишанич, наприклад, зробив принципово важливий крок для раціональ­
ного визначення предмету дослідження.
«Нечіткою нам видається дефініція предмету дослідження.
Стрілецькі пісні — що це: жанр, «тематична група», «різні жанрово-тема­
тичні групи», «різновид фольклору»? Уточнюючи дещо аморфне визна­
чення О.Правдюка, авторка вдається до описового розлогого визначення,
яке теж хибує неточністю, бо не враховує тієї аксіоматичної істини, що в
основу всякої класифікації кладеться один принцип. Чи не простіше
було 6 вести мову про стрілецькі пісні як про поліжанрове утворення,
об’єднане тематично й функціонально?»»16
Як і у випадку з І.Коваль-Фучило, рецензент слушно застерігає
дисертантку від непотрібної орієнтації та зайвих покликань на чужих
дослідників, які не мають практично жодного відношення до висвітлю­
ваної української проблематики. «Навіть при згадуванні прописних істин,
зокрема про те, що фольклор живе лише у народному побуті, авторка
спирається на висловлювання Б.Путілова (с. 129). Те ж стосується і
встановлення причин переходу творів однієї групи в іншу, де дослідни­
ця вкотре кланяється М.Кранцову і Б.Путілову»107. Жаль тільки, що
рецензент не знав як і чому отаке трапилося в тексті дисертації О.Кузь­
менко. Тоді його слушне зауваження було б ще масштабнішим.
Вчений зробив вагомий внесок і в підготовку підсумково-
узагальнюючого дослідження, присвяченого онришківському рухові, над
яким працювали науковці України, Польщі, Словаччини, Молдавії, Угор­
щини і Росії. Виконана ще 1985 р. ця праця побачила світ наприкінці
2002 року. Названо її не так, як планувалося попередньо — «Збойниць-
кий та оприіпківський фольклор Карпат», а під іншою назвою: «Герой
или збойник? Образ разбойника в фольклоре Карпатского региона»
виданий Європейським Інститутом Фольклору в Будапешті108. Даремно
українські вчені, в т.ч. й С.Мишанич доводили, що оприіпківський і гай­
дамацький фольклор у народному сприйманні і трактуванні не є розбій­
ницьким, скоріше — навпаки. Народ ніколи не возвеличував розбійників,
не возводить їх до стану ідеальних народних героїв так, як це маємо в
онришківському і гайдамацькому фольклорі. До згаданого видання
ввійшли ґрунтовні статті С. Мишанича «Українські опришки» т, «Ук­
раїнський фольклор про опришків»110, «Опрьппки и украинская про­
фесіональная культура»(365-381).
515 Григорій Дем’ян
Важливим надбанням національної довідкової літератури є статті
Степана Минтанича, підготовлені 1999 року в Донецьку для сьомого
тому «Енциклопедії української діаспори». Вони різноаспектні і опраць­
овані з глибоким знанням тематики. Для кращого уявлення про цю час­
тинку роботи вченого не лише в галузі філології, але й історії, етнографії
та інших галузях науки, тут не можна не подати хоча б їх назв. А їх
стільки, що навіть для короткого аналітичного огляду потрібне спеціаль­
не дослідження.
Отже в майбутньому виданні (досі вийшов лише перший том,
присвячений історії Австралійської української діаспори) читач матиме
змогу познайомитись із такими матеріалами вченого: «Абрамович Дмит­
ро Іванович», «Адріанова-Псрстц Варвара Павлівна», «Анастасієвич Ва­
силь Григорович», «Атаманкж Василь Іванович», «Бабич Михайло
Павлович», «Бабич Павло Денисович», «Багрій Олександр Васильо­
вич», «Батуринська станиця на Кубані», «Безкровний Олексій Данило­
вич», «Безуглов Варлам Семенович», «Бсрсзовський Михайло», «Бич
Лука Лаврситійович», «БігдайЯким Дмитрович», «Білий Гнат Архипо-
вич», «Білий Сидір Гнатович», «Богуславський Сергій», «Бойко Василь
Сидорович», «БодяггськийОсип Максимович», «Бродники», «Брюховсцька
станиця на Кубані», «Бурсак Федір Якович», «Вареник Василь Степа­
нович», «Вардіж Кіндрат Лукич», «Васюринська станиця Дінського рай­
ону», «Вороний Марко Миколайович», «Вороний Микола Кіндратович»,
«Гладкий Осип Михайлович», «Глоба Іван», «Головатий Антін Андрій­
ович», «Грушсвська Катерина Михайлівна», «Гулак Микола Іванович»,
«Гулик Мокій Семенович», «Данилів Кирило (Данилов Кирша)», «Да­
нилів (Данилов) Володимир Валср’япович», «Дике Поле», «Долобко
Милій Герасимович», «Дорошенко Петро Дорофійович», «Дорошкевич
Олександр Костянтинович», «Ерастов Степан Іванович», «Єфрсмов
Сергій Олександрович», «Жарко Яків Васильович», «Живило Кирило
Трохимович», «Завадовський Микола Степанович», «Загул Дмитро
Юрійович», «Задунайська Січ», «Завлізняк Максим Ієвлійович (Григо­
рович)», «Зсров Микола Костянтинович», «Золотарснко Василь Федо­
рович», «Іванис Василь», «Іванів-Мсжснко Юрій», «Ірчан Мирослав
(Баб’юк Андрій Дмитрович)», «Канівснький Микола Миколайович»,
«Капустянський Іван Назарович», «Катсрино-Лебсдиний Свято-Мико-
лаївський монастир», «Кияшко Іван Іванович», «Ковтюх Епіфап Ио-
вич», «Коваленко Олексій Якимович», «Коваленко Федір Якимович»,
«Кокуиько Петро Іванович», «Концсвич Григорій Митрофанович», «Ко-
роленко Прокіп Петрович», «Кравченко Василь Григорович», «Кримсь­
кий Агатангел Юхимович (Євтимович)», «Косолап Петро Сисоєвич»,
«Кузьмина-Караваєва Єлизавета Юріївна», «Кухаренко Яків Гераси­
мович», «Котляревський Олександр Олександрович», «Котляревський
Тимофій Тсрснтійович», «Лебідь Апаній Дмитрович», «Левченко Мико-
516
Слово про Автора
ла Захарович», «Лейтес Олександр Михайлович», «Леонтович Федір
Іванович», «Любович Микола Миколайович», «Любисток Григорій Ми­
хайлович», «Литовці», «Макарснко Іван Лсонтійович», «Макаренко Петро
Лсонтійович», «Малама Яків Дмитрович», «Манжула Степан», «Матвіїв
Григорій Кіндратович», «Мигрин Іван», «Мордовсць (Мордовцсв) Да­
нило Лукич», «Многогрішний Дем’ян Гнатович», «Неживий Семен
Лук’янович (Мусіенко, Гончар)», «Поводжсрелівська станиця на Ку­
бані», «Озівське козацьке військо», «Омельчснко Марія», «Отрадна
(Відрадна) станиця на Кубані», «Падалка — запорізький козак», «Персти
Володимир Миколайович», «Переяславськастаниця на Кубані», «Півень
(Забігайло) Олександр Юхимович», «Попко Григорій Анифимович»,
«Попко Іван Діомидович», «Пустовійт Василь Степанович», «Рашпіль
Григорій Антонович», «Рогівська станиця на Кубані», «Росинський Ки­
рило Васильович», «Рябовіл Микола Степанович», «Рябокінь Василь
Федорович», «Самойлович Іван Самійлович», «Сердюк Олекса», «Ски-
дан Володимир Васильович», «Тобольськ», «Томський город», «Туптало
Данило Савич (Дмитро Ростовський)», «Українці в завоюванні Сибі­
ру», «Уманська (Ленінградська) станиця на Кубані», «Феліцин Євген
Дмитрович», «Филииович Павло Петрович», «Філобок Григорій Деми-
дович», «Флетчср Джільс», «Центр народної культури Кубані», «Чепі­
га Євтихій», «Чепіга Захар Олексійович», «Чепігинська станиця на
Кубані», «Черкаси (черкеси)», «Черник Єлиссй Денисович», «Черник
Іван Денисович», «Чернігівський Никифір», «Чорноморські пластуни»,
«Швачка Микита», «Шкуро Андрій Григорович», «Янчук Микола Анд­
рійович», «Ясенська станиця Єйського району на Кубані»’1′.
На Донеччині Степан Миінанич знову (і не один раз) повер­
тається до опрацювання програмних посібників з українського фоль­
клору. 25 грудня 1997 року на засіданні Атестаційної колегії
Міністерства народної освіти і науки України затверджено його
«Типову програму кандидатського іспиту із спеціальності 10.01.07 —
фольклористика». Майже одночасно опублікована типова «Програма з
курсу народної творчості», рекомендована Міністерством освіти Ук­
раїни для вищих навчальних закладів України.»2 У ньому практично
використано весь попередній досвід роботи з подібними виданнями.
Посібник призначений для студентів філологічних спеціальностей
вищих навчальних закладів.
Єдиним опущенням, хочеться і є підстави в це вірити, випадковим,
стало те, що укладач не ввів до цієї своєї праці такого потужного пол-
іжанрового пласту, як повстанський пісенний і оповідний фольклор. На­
явні записи незаперечно свідчать, що народних пісень такої тематики
українці створили тисячі. До них ще треба додати сотні творів літера­
турного походження, із яких більшість фольклоризувалася і активно
побутує не лише в Україні, але й скрізь у світі, де проживає бодай
517 Григорій Дем’ян
невеликий гурт наших співвітчизників.
Говорю про випадковість цього недогляду тому, ідо не тільки
мені добре відомо про пгироку обізнаність автора з тим, що лише
збірників у формі окремих книжкових видань повстанських пісень в
Україні і за кордоном досі побачило світ не менше тридцяти»3. А
найбагатший з них — «Пісні УПА»1″1 — знаходиться і в домашній бібліо­
теці вченого. Відомо йому, іцо є й близько сотні друкованих спроб
аналітично осмислити цей феноменальний і надзвичайно багатий націо­
нальний скарб українців»5, Ростислав Крамар підготував і успішно за­
хистив кандидатську дисертацію «Фольклор національно-визвольної
боротьби українського народу 1940-1950 рр. (За матеріалами Західно­
го Поділля)»»1′. Уже ця праця, що охоплює маленьку територію, засвід­
чує наявність величезної кількості повстанських пісень, народних
оповідань-мсморатів та переказів. А дослідження Р.Крамара далеко не
одиноке. Науковий співробітник Інституту народознавства ПАН Ук­
раїни, кандидат філологічних наук Євген Луньо лише в одному Яворі-
вському районі Львівської області записав близько тисячі повстанських
пісень разом із варіантами. Можна назвати багатьох виконавців із сіл і
міст, які знають далеко не по одному десятку повстанських пісень.
Наприклад, гуцул Михайло Іванюк із містечка Вижниці Чернівецької
області, за два дні наспівав авторові цього нарису для запису на магн­
ітофонну стрічку понад сто таких пісень. Бойкиня Марія Сарахман із
села Ваньовичів Симбірського району на Львівщині таким же способом
залишила 70 подібних творів. Десятки повстанських пісень зафіксова­
но від Ганни Яцикович із селища Славського, що в Сколівському
районі Львівської області… І таких прикладів можна наводити багато
не лише з Галичини і Буковини, але й із Волині та Закарпаття, дещо
менше, однак, також немало повстанських пісень побутує в Наддніпрян­
щині, Південній і Східній Україні, а також за кордоном.
Ще більше побутує народних оповідань-мсморатів та переказів.
Враховуючи, що лише активними учасниками визвольної боротьби ОУН
і УІІА було не менше 700 тисяч українців»7 і про кожного з них, як
свідчать результати багаторічної збирацької роботи фольклористів-нро-
фесіоналів і аматорів, існує по кілька таких творів (про визначніших
навіть десятки і більше), то є цілком достатні підстави говорити про
мільйони.
Не названо, на жаль, і жодного із видань повстанського фольклору
і в досить багатому «Списку рекомендованої літератури», що надрукова­
ний у цій програмі»8.
Але характерним і виразно домінуючим для всієї основної науко­
вої діяльності вченого на Донеччині є її високий дослідницький рівень,
глибока обізнаність з дотичними джерелами та літературою, слушними і
виваженими теоретичними висновками та узагальненнями..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.