ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ПРОБЛЕМИ МІЖЧАСТИНОМОВНОЇ ОМОНІМІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ — Наталія Глібчук, Уляна Добосевич

Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української мови,
вул. Університетська, 1/234, 79602 Львів, Україна,
тел.: (00380 322) 96 47 17
У статті в теоретичному, практичному і методичному аспектах розглянуто явище
міжчастиномовної омонімії, розкрито механізм утворення таких мовних одиниць,
подано класифікацію міжчастиномовних омонімів за шляхами виникнення, описано
такі слова, які з’явилися в процесі морфолого-синтаксичного способу (конверсії),
проаналізовано міжчастиномовні омоніми, що виникли в результаті субстантивації.
Ключові слова: міжчастиномовна омонімія, морфолого-синтаксичний спосіб
творення, конверсія, субстантивація.
Свідоме і глибоке оволодіння морфологічною структурою сучасної української
літературної мови є важливим чинником ґрунтовної, комплексної підготовки філолога-
україніста, вчителя-словесника. Воно можливе лише тоді, коли майбутній фахівець
отримає глибокі теоретичні знання з морфології, а також зуміє застосувати їх на
практиці. Це не завжди просто, адже мовні одиниці перебувають у складних системних
зв’язках і відношеннях. Багато методистів у різні часи намагалось вирішити проблему, як
навчити учнів, студентів виявляти головні закономірності морфологічної системи
української мови. Серед них – талановитий педагог М. Шкільник. На його думку,
“найбільш поширеним під час вивчення морфології є завдання на розрізнення частин
мови за їх лексико-граматичним значенням і сукупністю граматичних ознак” [38, с. 23].
Справді, інколи нелегко визначити частиномовну належність слова, а тим більше тоді,
коли маємо справу з однозвучними мовними одиницями, які належать до різних лексико-
граматичних класів, тобто з міжчастиномовними омонімами.
Явище омонімії в лінгвістичній літературі ніколи не трактувалося однозначно, саме
тому воно не втрачає своєї актуальності, а отже, і зацікавлень мовознавців.
Хоча проблема омонімії постала вже давно, проте досить тривалий період розвитку
лінгвістики омонімія розглядається тільки на основі лексем. Граматичну омонімію
почали студіювати лише впродовж кількох останніх десятиріч.Проблеми міжчастиномовної омонімії…
_____________________________________________________________________________________
387
Явище граматичної омонімії вивчали такі зарубіжні мовознавці, як
Л. Алегзандер [39], Д. Бомонт [41], Дж. Іствуд [42], М. Блох [2], М. Ганшина [6],
І. Іванова [16], Ф. Маулер [28], Л. Малаховський [27] та ін.
В україністиці омонімія була і є об’єктом зацікавлень лінгвістів, однак абсолютна
більшість науковців – Л. Лисиченко [26], Г. Мукан [29], Л. Полюга [31], М. Муравицька
[30], М. Кочерган [22], О. Демська [11] – аналізує й описує саме лексичну омонімію. При
цьому з особливою увагою висвітлюють питання розмежування омонімії та полісемії.
Проблеми граматичної омонімії в українській мові розглядають Л. Кіцила [19],
О.Кушлик [24], І. Данилюк [10], О. Шипнівська [37], Н. Борисенко [3].
На думку О. О. Тараненка, граматичні омоніми поділяються на кілька видів:
міжчастиномовні, морфологічні (омоформи), синтаксичні [34, с. 402]. “Міжчастиномовні
омоніми – слова або їхні окремі граматичні форми (омоформи), що, зберігаючи
семантичні зв’язки на рівні лексичних значень (оскільки це однокореневі слова), набули
різних граматично-категоріальних значень ” [34, с. 402].
У практичному курсі морфології сучасної української мови явища міжчастиномовної
омонімії часто стають предметом жвавих дискусій студентів, адже визначення
частиномовного статусу багатьох слів викликає неабиякі труднощі. Тлумачні словники
української мови не завжди допомагають вирішити проблемні питання, оскільки в них
простежуються розбіжності в описі явищ омонімії та полісемії. Іноді ті самі звукові
комплекси в одному словнику кваліфіковано як омоніми, а в іншому – як окремі
значення полісемійної одиниці. Такий різнобій зумовлений відсутністю об’єктивних
критеріїв визначення міжчастиномовних омонімів, що виникають шляхом переходу слів
з одного лексико-граматичного класу до іншого, складністю процесу зміни або втрати
словом, що трансформується, сукупності лексико-семантичних, морфологічних і
синтаксичних ознак, властивих йому до початку процесу переходу, і набуття семантико-
граматичних властивостей тієї частини мови, до якої переходить слово.
Отже, на наш погляд, в теоретичному, практичному і методичному аспектах важливо
описати явище міжчастиномовної омонімії, розкрити процеси утворення таких мовних
одиниць. Перший етап передбачає виявлення міжчастиномовних омонімів (МО) та
укладення їх реєстру на базі “Словника української мови” із врахуванням особливостей
їх функціонування у контексті сучасної української мови. Однак лише на основі цієї
фундаментальної лексикографічної праці простежити процеси міжчастиномовної
омонімії на сучасному етапі розвитку мови неможливо, адже у цьому словнику
аналізовані одиниці подаються по-різному: то в окремих словникових статтях, то як
значення полісемійних слів. Наприклад:
ВДОВЖ (УДОВЖ). 1. присл. У довжину, по довжині чого-небудь. 2. прийм., з род в.
Уживається при вказівці на розміщення кого-, чого-небудь, на спрямованість дії по
довжині чогось [33: І, 312].
УЗДОВЖ1
(ВЗДОВЖ), присл. У довжину, у напрямку по довжині.
УЗДОВЖ2
(ВЗДОВЖ), прийм., з род. в. Уживається при вказівці на рух або
розміщення кого-, чого-небудь, на спрямованість дії по довжині чогось [33, т. Х, с. 406 ].
Це свідчить про те, що фіксація мовних змін у лексикографічних працях є
відносною, тому що “процеси міжчастиномовної транспозиції щодо завершення
належать до явищ діахронічного плану, хоча початкові його етапи охоплюють
синхронний зріз” [10, с. 5]. Слова вглиб, внизу, всередину та ін. у “Словнику
української мови” подано тільки як прислівники, хоча їх прийменниковий статус не
викликає сумнівів. Це підтверджує “Словник українських прийменників” [17]. У цьому
переконують і численні контексти, які показують, що подані слова регулярно піддаються Наталія Глібчук, Уляна Добосевич
_________________________________________________________________________________
388
процесам препозитивації, тобто набувають категоріального значення прийменника:
1. Вернувшись вглиб камери, він там мовчки щось понишпорив, а тоді приніс і дав
Андрієві три мотузяних лапті (Іван Багряний). 2. Увійшовши до хати, я тихо підкрався
до страшного суду і почав пильно, якось зовсім по-новому розглядати пекельні кари,
змальовані внизу картини (О. Довженко). Опрацьовуючи зі студентами подібний
матеріал, маємо змогу не лише констатувати факт переходу з однієї частини мови в іншу,
але й продемонструвати складніші випадки, що потребують коментарів. У такий спосіб
створюємо проблемну ситуацію, а це, у свою чергу, стимулює зацікавлення майбутніх
фахівців, призводить до дискусій, отже, активізує студентську аудиторію до виявлення,
аналізу, а згодом узагальнення певних закономірностей.
Наступним кроком є осмислення внутрішнього механізму виникання МО. Це,
безперечно, складний багатоаспектний процес. Одна із проблем полягає в тому, як
інтерпретувати зміну граматичного (частиномовного) статусу слова у зв’язку з його
лексичним значенням. На думку В. Горпинича, “граматичною основою перехідних явищ
у системі частин мови є зміна синтаксичної функції слова, яка спричиняє зміну
категоріального і відповідно лексичного значення слова, що формує в ньому нові
особливості морфологічних ознак” [8, с. 311]. У цьому контексті найскладніше
аналізувати випадки транспозиції частин мови із самостійних (повнозначних) у службові
(неповнозначні) і навпаки. Якщо дотримуватися традиційного погляду на самостійні
частини мови як такі, що “співвідносяться з поняттями”, і несамостійні, які “є фактично
некореневими вільними морфемами, що використовуються переважно для вираження
синтаксичних відношень у реченні” [34, с. 723], то постає питання, що відбувається у
процесі переходу із однієї частини мови в іншу із такими мовними одиницями, які є
носіями певного лексичного значення. Повернімося до препозитивації прислівників:
ВГЛИБ
1
. Прислівник. У глибину, в середину чогось. 1. Колись життя йшло вглиб
і назад, колись мертві не вмирали, колись чоловік достосовувався до того, що плине з
минувшини, що мовили і робили діди й прадіди. Тепер для тебе живі – мертві, якщо не
бачиш їх, не залежиш від них, а навпаки: ще вони залежать од тебе (П. Загребельний,
“Диво”). 2. Позад нього дрімав у кутку Степан Степанович, довговидий чоловік з
маленькими, загнаними вглиб очима (Ю. Мушкетик, “Біла тінь”).
ВГЛИБ
2
. Прийменник. У поєднанні з родовим відмінком іменника, числівника,
займенника вказує на просторові відношення. 1. Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка.
Кожний мимохіть глянув вглиб своєї істоти, – монахи сягали мовчки до мис і ломили
хліб (К. Гриневичева, “Шоломи в сонці”). 2. Вернувшись вглиб камери, він там мовчки
щось понишпорив, а тоді приніс і дав Андрієві три мотузяних лапті (Іван Багряний,
“Сад Гетсиманський”).
Хоча ці слова належать до різних частин мови (прислівник – прийменник) і мають
різні загальночастиномовні (категоріальні) значення (прислівник – адвербіальність, а
прийменник – релятивність), в обох випадках проявляється спільність семи, яка вказує на
простір. А це, в свою чергу, ще раз підтверджує погляди І. Кучеренка про наявність
лексичного значення у похідних прийменників [25, с. 54]. При аналізі таких явищ (який
доречно здійснювати на завершальному етапі вивчення морфології) у студентів виникає
запитання, чи у процесі препозитивації прийменник (похідне слово) зберігає лексичне
значення прислівника.
Отже, граматична омонімія належить до явищ, при аналізі яких неможливо не
враховувати лексичного значення слова. У зв’язку із переходом слів із однієї частини
мови в іншу постає ще одна проблема – розмежування омонімії та полісемії на рівні
лексем. У деяких теоретичних працях це питання мовознавці взагалі обминають: Проблеми міжчастиномовної омонімії…
_____________________________________________________________________________________
389
омоніми визначають як “різні слова”, хоча жодного механізму для того, щоб
розмежувати різні слова від різних значень одного і того ж слова, не пропонують (В.
Виноградов, А. Реформатський, О.Ахманова, Ю. Маслов). Ці погляди ґрунтуються на
тезі О. Потебні, який, маючи на увазі омоніми, говорив, що “різні слова можуть мати
одні і ті ж звуки ” [32, с. 4].
Багато вчених приходить до висновку, що суттєвих відмінностей між омонімією і
полісемією немає. Так, Г. Пауль вважає і омонімію, і полісемію одним мовним явищем –
багатозначністю [43, с. 291-307]. Дехто розглядає омонімію як різновид полісемії [40,
с. 26]. Інші автори вважають усі випадки багатозначності омонімією [36, с. 106].
М. Кочерган об’єднує омонімію і полісемію одним поняттям неоднозначності [22, с. 54].
Л. Малаховський стверджує, що “омонімія і полісемія – поняття різні. Але не можна не
визнати й того, що ці поняття мають спільну ознаку – відмінність значення при
тотожності форми. Це дозволяє об’єднати їх у більш широке поняття неоднозначності”
[27, с. 43].
Не ставимо собі за мету розмежувати омонімію та полісемію на рівні
міжчастиномовних омонімів. На наш погляд, їх варто розглядати у площині широкого
поняття неоднозначності, адже “межа між омонімією і полісемією нестійка, вона весь час
порушується” [27, с. 44].
Дослідник Ф. Маулер характеризує сутність цього явища таким чином: омонімія
(йдеться як про лексичну, так і про граматичну омонімію) “реалізується у рамках
асиметрії, що виявляється в надзвичайно поширеній відсутності однозначної
відповідності між планом вираження і планом змісту.., її [асиметрію]… можна назвати
невід’ємною, внутрішньо притаманною властивістю природних мов” [28, с. 21]. Наші
спостереження підтверджують цю думку.
На лексичному рівні досліджувані слова не завжди є омонімами, часто їх об’єднують
полісемійні відношення, при цьому на граматичному рівні вони належать до різних
частин мови, тому виступають міжчастиномовними омонімами.
Спорадично трапляються випадки, коли лексичне значення стає визначальним
критерієм у процесі добору і розрізнення граматичних омонімів. Яскравим прикладом
цього є такі омонімні пари:
ГУЛІ
1
. Іменник. Мн. Голуби. Змінюється за відмінками. 1. Люлі, люлі, прилетіли
гулі та й сіли на люлі (нар. тв.). 2. Ой люлі, ой люлі, налетіли гулі. Сіли на воротях в
червоних чоботях. Сіли та й раденькі, що спить мій маленький, що спить і не чує, де гуля
ночує (М.Сингаївський, “Колискова”).
ГУЛІ
2
. Вигук. Уживається для кликання голубів. Дружина вважає її горлицею,
тому щоранку, виносячи порцію пластівців на балкон, кличе: “Гулі-гулі-гулі”. На цей
пароль, якщо вірити дружині, і справді прилітає горлиця. Зі мною все відбувається по-
іншому. Мабуть, орнітолог із мене поганий. Звичайно, я неодноразово пробував,
відчинивши вікно, промовляти щось на зразок: “А гулі, а гулі”. Але жодного разу ніхто,
ніде…(Ю. Іздрик, “А гулі”).
Наведена вище пара міжчастиномовних омонімів (іменник – вигук) має спільне
походження від звуконаслідування [14, т. І, с. 616].
ГУЛІ
3
. Іменник. Мн. Веселе, з розвагами, танцями проведення часу. 1. З вечора
допізна гасаємо по всіх кутках села, де під будь-яке свято танці, гулі, де земля двигтить
та куриться від гопаків та польок (О. Гончар, “Твоя зоря”). 2. Вірунька, яку Катратий
однією з перших вшанував своїми запросинами, чогось нерви свої показала: чоловік у неї,
мовляв, відомо ж бо де і без нього вона не збирається гулі справляти (О. Гончар,
“Собор”). 3. І гулі мені припини, моду яку взяв, чортова погань! (Г. Тютюнник, “Вир”).Наталія Глібчук, Уляна Добосевич
_________________________________________________________________________________
390
ГУЛІ
4
. Дієслово. Те саме, що гуляти. Малята, зараз підемо гулі (усне мовл.).
Мовні одиниці другої пари мають спільне походження від дієслова гуляти [14, т. І,
с. 617]. Ці та подібні приклади переконують, що при аналізі міжчастиномовних омонімів
необхідно брати до уваги лексичне значення слів, а також їх етимологію.
Найчастіше відношеннями граматичної омонімії пов’язані два словесні знаки
(омопара), наприклад:
АДЖЕ
1
. Частка. Уживається на початку речення для підсилення висловлюваної
думки. Можна замінити словами таж, тож; у сполученні з ж уживається як
стверджувальна частка при відповідях. Можна замінити словами так, авжеж, звичайно.
– Ну, що ж ви, браття, злякались? Адже ви не раз дивилися смерті у вічі. А я не
смерть… Я Андрій (Іван Багряний, “Сад Гетсиманський”).
АДЖЕ
2
. Сполучник. Поєднує підрядне речення причини з головним. Можна
замінити сполучниками тому що, бо. При кожній нагоді Інна уточнювала, що пісня
належить не тільки їй, адже мелодію допомагали підбирати дівчата, на нотний папір
вона переносилась за участю знайомих викладачів музичної школи, – завдяки цим
гуртовим зусиллям пісня вийшла на сцену, в життя (О. Гончар, “Берег любові”).
Рідше трапляються ряди з трьох слів:
БА
1
. Вигук. Розм. Уживається для вираження здивування, здогаду і т. ін.; значенням
близький до дивись. 1. – Га, моста треба! – гукнув хтось із лави. – Ба, й як треба! –
прокричало кілька твердих голосів і тиша (К. Гриневичева, “Шоломи в сонці”). 2. Що ж
дивного в тім, коли вони ще раз прийдуть… От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас
багато…(М.Коцюбинський, “ Intermеzzo”).
БА
2
. Частка. 1.Уживається для вираження заперечення сподіваної дії, причому далі,
як правило, розкриваються причини неможливості її виконання. Проминули гімназіальні
літа, збігли непомітно й університетські – прийшла пора здійснити мрії, знайти ту
живу, розумну працю. Та ба! Не завжди так складається, як сподівається (М.
Коцюбинський, “Для загального добра”). 2. Уживається при відповідях для посилення
заперечення. – Хоч ти, дівко, й гостра на язик, а все-таки дурна. Понімаєш? – Ба ні, не
понімаю (В.Винниченко, “Голота”).
БА
3
. Сполучник. 1. Уживається для приєднання речень, що уточнюють зміст
попередніх, можна замінити словами та й. Смеркає… ба й ніч уже спустилась у долину з
пітьмою, з вогкістю, з глибоким зоряним небом (М. Коцюбинський, “На крилах пісні”).
2. Приєднує речення з протилежним значенням, можна замінити словом але. Але ж ФСБ
не спить і засипає Інтернет безглуздими вигадками про те, що поляки начебто зганяли
українців з тротуарів, як якесь бидло. Цікаво, що такого сенсаційного факту не
зафіксував жоден із тогочасних авторів мемуарів, ба більше, не зафіксували його і
численні гості з України та Радянської України (Ю. Винничук, “Свистуни Шустера”).
Відношеннями міжчастиномовної омонімії можуть бути пов’язані і чотири словесні
знаки:
А
1
. Сполучник. Поєднує частини складносурядного речення, члени речення, а
також наступне речення, яке доповнює висловлену думку. Куріють вигаслі багаття,
собаки виють до зірок, а в річці місяць, мов латаття, доріс до повні і розмок (В. Стус,
“Куріють вигаслі багаття…”).
А
2
. Вигук. Виражає почуття здогаду, здивування, досади, погрози, переляку, відчаю,
болю тощо (нерідко вимовляється подовжено: а-а!). Рука Кирила лежала в чужій руці, і
дружнє тепло пестило збоку, але він чув якусь нехіть. А! Знову газети… і ті розмови…
знов чорний привид, що потребує, як жертви, крові і сил (М. Коцюбинський, “В дорозі”). Проблеми міжчастиномовної омонімії…
_____________________________________________________________________________________
391
А
3
. Частка. 1. Спонукальна. Уживається на початку речень для підсилення їх
семантики, а також при присудках, що виражають заклик, наказ виконувати дію. [М а в к
а І:] Він має, може, двадцять літ. [М а в к а ІІ:] А як цвіте! Як маків цвіт! (Олександр
Олесь, “Ніч на полонині”) . 2. Питальна, рідко. Уживається в кінці питальних речень і
виражає спонукання до відповіді – Почастуєш? А? – засміялась Софійка
(В.Винниченко, “Голота”).
А
4
. Іменник. І в цьому новому “а” почулося щось таке холодне, жорстоке і
бездушне, чого я ніколи не забуду ( О. Довженко, “Щоденник”).
Варто підкреслити, що міжчастиномовні омоніми описуємо на синхронному зрізі, а
тому в омонімійні ряди можуть об’єднуватися як слова, етимологічно споріднені, так і
абсолютно різні за походженням:
І (Й)
1
. Сполучник. Єднальний. Поєднує однорідні члени речення і частини
складносурядного речення. У контексті можна замінити сполучником та. Він давно не
мав спокою, і невідомо було, чи колись його матиме. Може, тому малював так, тому в
його картинах були і гіркота, і відчай, і тонкий ліризм, і кипуча пристрасть, й інколи
страшне відчайдушшя, самогубна безвихідь, кінець, за яким або новий початок, або ніщо
(Ю.Покальчук, “Блакитне сонце”).
І (Й)
2
. Частка. Уживається у функції підсилення для підкреслення значення слова,
перед яким стоїть. У контексті можна замінити частками же, навіть, теж, ще, вже.
…А часом увечері я б і тобі скидав на землю по золотому яєчку, щоб ти собі знала, що й
на місяці, аж там, угорі, я тебе люблю і не скачу, а лиш повіваю на гречку…
(І. Малкович, “Місячний кант”).
І (Й)
3
. Вигук. Виражає подив, розчарування, нехіть, сумнів. – Про мене, в мене обід
готовий, ще й пирогів свіжих наготувала доконче задля Ликерії Петрівни, бо я знаю, що
ви любите пироги і вмієте їх готувать. – І! де вже вмію! Колись, може, вміла, а тепер,
може, й забула (І. Нечуй-Левицький, “Хмари”).
Реєстрові слова з індексами 1 та 2 мають спільне походження, а з індексом 3 –
відмінне, що засвідчує “Етимологічний словник української мови” [14, т. ІІ, с. 287].
Опираючись на фактичний матеріал, подаємо класифікацію міжчастиномовних
омонімів за шляхами виникнення:
1. МО, які з’явилися в процесі морфолого-синтаксичного способу творення
(конверсії). Наприклад:
ВОНО
1
. Займенник. Особовий. У формі 3-ої особи однини середнього роду. 1.
Уживається на позначення предмета мовлення, вираженого іменником середнього роду
однини в попередньому реченні або після цього займенника. Вже почалось, мабуть,
майбутнє. Оце, либонь, вже почалось… Не забувайте незабутнє, воно вже інеєм
взялось! (Л. Костенко, “Вже почалось, мабуть, майбутнє…”). 2. Розм. Уживається в
значенні вказівного займенника це. Я пішов у гастроном і купив торт та пляшку
шампанського. Піднімався ліфтом, не міг нічого пояснити собі. Мені здалося: я прийшов
сюди лише од свідомості того, що мене ніхто не чекає. Воно й справді було так, але не
зовсім (Ю.Мушкетик, “Обвал”). 3. Розм. Уживається в значенні займенників він, вона з
відтінком пестливості або зневажливості. Ще від землі воно не відросло, не виповзло із
мокрих шмат, а мати іграшку йому – ах, майже справжній автомат. І полум’ям воно
січе, стріляє в материні груди – і мертвим молоком живе й росте малий невинний кат!
(Д. Павличко, “Рубаї”).
ВОНО
2
. Частка. Підсилювальна. Не має вказівного значення, не виступає членом
речення. 1. Розпочав я сто робіт, сто та ще й одне начало. Глянути не встиг на світ, а
воно й смеркати стало (Д. Павличко, “Розпочав я сто робіт”). 2. Двадцять снігів Наталія Глібчук, Уляна Добосевич
_________________________________________________________________________________
392
стануло відтоді, коли востаннє танцював на запорозькому базарищі. Забув, як воно й
ноги ходять у танці (Ю. Мушкетик, “Яса”).
2. МО, що вступають в омонімійні зв’язки лише у певній граматичній формі
(омоформи). Наприклад:
ВЛАСНЕ
1
. Прикметник. Форма середнього роду від прикметника власний. 1.
Належний кому-, чому-небудь за правом власності. Принесли тестамент, складений
заздалегідь, одразу по поверненні з Москви, в ньому Скоропадський заповідав дружині та
дітям своє власне майно, публікував військовий скарб, а також що кому лишає після
себе; в тім тестаменті просив царя утвердити гетьманом Павла Полуботка
(Ю. Мушкетик, “Гетьманський скарб”). 2. Свій, особистий. Лиш власне ймення, прізвище
й дві дати на камені – все це, що будеш мати в своєму розпорядженні колись, щоб
зрячому про себе нагадати (Д. Павличко, “Рубаї”).
ВЛАСНЕ
2
. Прислівник. Уживається окремо або зі словом кажучи для уточнення
чого-небудь; по суті. Відокремлюється комою. Виступає вставним словом. 1. Всі сиділи.
Жінки ждали, що буде далі, поет вичікував подальших дій Отави, інженер і лікар
мовчали. Не пробували втихомирити поета, заступитися за Отаву, власне, й не за
нього, а за цілість свого товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося
тільки через те, що один з них раптом перестав розуміти жарти (П. Загребельний,
“Диво”). 2. Власне кажучи, весни ще не було. Суха ковила ще стояла мiцно
(Ю. Яновський, “ Чотири шаблі”).
ВЛАСНЕ
3
. Частка. Уживається для того, щоб підкреслити роль кого-небудь або
значення чогось; саме, якраз. 1. І хотів знати Спас, що власне вимолює в нього чернець,
лежачи на слизькій підлозі вже не одну годину (Р. Федорів, “Єрусалим на горах”).
2. Тривожні й щемні слова Антонові про кошового спливли на думку знову, як він побачив
княжну Варвару Рєпніну. Власне це вже була не перша зустріч, коли вважати за першу
ту, під час грози. Княжна і правнучка, хоча й не обраного народом, гетьмана! Нехай і з
волі царської, та все ж носив таке звання її химерний прадід (Вас. Шевчук, “Син волі”).
3. МО, які виникли в результаті випадкових звукових збігів. Наприклад:
АГА
1
. Вигук. Виражає подив, здогад, пригадування, злорадство, насмішку, погрозу
тощо. Ага, людське горе, ти таки ливиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені
струни, вже чуже горе може грати на них! (М. Коцюбинський, “Intermezzo”) .
АГА
2
. Частка. Уживається при вираженні згоди, її можна замінити
стверджувальними частками так , еге; (ірон.) виражає заперечення, її можна замінити
частками якраз, аякже. Була лиш невловима на перший погляд розслабленість в його
рухах, та Скрипка не помітив цього. “Ага. вклякнув!” подумав він і вирішив ще
натиснути, щоб перегнати Колікова і остаточно довести свою перевагу, коли не в
техніці веслування, то в мускулатурі (П. Загребельний, “Син рибалки”).
АГА
3
. Іменник. Титул поміщика, начальника, старшини в Туреччині. Ага яничарiв,
що вже стояв зi сторожею бiля Ради Дивану, побачивши оплакану найкращу з жiнок
падишаха, схрестив руки на грудях… (О. Назарук, “Роксолана”).
Найбільш поширеним явищем є міжчастиномовні омоніми, що належать до першої
групи і виникли “шляхом спеціального граматико-лексичного переосмислення”, коли
“новоутворене слово набуває нових морфологічних категорій і як таке виконує нові
синтаксичні функції у реченні” [20, с. 110]. На позначення цього способу словотворення
в сучасному мовознавстві використовують термін конверсія, пояснюючи його у
синхронному та діахронному аспектах, при цьому зміну належності окремої словоформи
до певної частини мови трактують як діахронічну конверсію, а випадки регулярного
переходу слів певної частини мови в іншу розглядають як синхронічну конверсію [34, Проблеми міжчастиномовної омонімії…
_____________________________________________________________________________________
393
с.246]. Суміжним із морфолого-синтаксичним способом та конверсією в окресленні
явища переходу з однієї частини мови в іншу є поняття транспозиції, суть якої полягає у
використанні однієї мовної форми у функції іншої. Функціональна транспозиція – це
перехід слова з однієї частини мови до іншої або її вживання у функції іншої частини
мови – проявляється на двох ступенях: 1) неповна (синтаксична), коли змінюється тільки
синтаксична функція вихідної одиниці без зміни її належності до відповідної частини
мови; 2) повна (морфологічна), коли утворюється слово іншої частини мови. Конверсію у
цьому розумінні трактують як засіб вираження морфологічної транспозиції [34, с. 639].
Підсумовуючи, можемо стверджувати, що на позначення явища переходу однієї частини
мови в іншу використовують терміни морфолого-синтаксичний спосіб, конверсія,
морфологічна транспозиція.
У межах першої групи міжчастиномовних омонімів виділяють такі типи перехідних
явищ, як субстантивація, ад’єктивація, нумералізація, прономіналізація, вербалізація,
адвербіалізація, препозитивація, кон’юнкціоналізація, партикуляція, інтер’єктивація.
Субстантивація – перехід інших частин мови в іменник, тобто набуття синтаксичних
властивостей і категоріального значення іменника. Найчастіше субстантивуються
прикметники та дієприкметники. Процеси їх субстантивації детально описані в
монографіях Д. Гринчишина “Явище субстантивації в українській мові” [9] та Г. Гнатюк
“Дієприкметник у сучасній українській літературній мові” [7].
Ад’єктивація – це перехід дієприкметників, займенників, числівників у прикметник:
1. Варив юшку і почуттями марив – не самою уявою вже і думкою; здається, всім
єством прагнув: хліба. Випар від вареної картоплі помножував жадобу (Василь Барка).
2. Полуботок оглядав жита, свої жита, не добрі й не погані, такі собі, але вже рославі
(Ю. Мушкетик). 3. І солов’ї, і пісня, і стукіт серця зливалися в одну хвилюючу казкову
музику, яка підносила і душу, й тіло, немов на дужих крилах (Вас. Шевчук).
Нумералізація – це перехід прислівників, іменників у числівник: 1. Багато бачили.
Багато перейшли ми столиць, і літ, і вулиць, і подій. Куди ж ведеш нас, віку невмолимий,
сліпий водій чи зрячий лиходій? (Є. Маланюк). 2. Усе цеє – сонце, голубий прозорий
туман.., дим, гибель димів кучерявих… – все цеє зливалось у якусь чудову гармонію
(Г. Григорович).
Прономіналізація – це перехід іменників, прикметників, числівників у займенник:
1. Товариші мої давно вже там, у пана Бога, вже й діти мої – Василь, Семен та Грицько
– життя своє земне скінчили, вже й онуки постаріли, а правнуки повиростали – скільки
ж іще чоловікові жити?! (С. Тельнюк). 2. Цілий день стояв густий туман
(М. Коцюбинський). 3. Не звикай утертими стежками йти за другим сліпо, як у дим, бо
як стануть пастухи вовками, треба вівцям пастися самим (І. Франко).
Вербалізація – це перехід вигуків і звуконаслідувальних слів у дієслова: 1. Джмелі
спросоння – буц! – лобами! Попадали, ревуть в траві (М. Вінграновський). 2. Ти теж
покинув той імлавий рай… Й піддався легкодухо на життя. Прийшов – зацвів – зів’яв – і
шусть у землю (І. Малкович).
Адвербіалізація – це перехід іменників, займенників, дієприслівників у прислівник:
1. Байдуже мені на фізичні страждання, а от лихо, що не можу писати
(М. Коцюбинський). 2. Скільки себе пам’ятаю, завше світили мені вікна в задумі
розмаю і рушники на стіні (Б. Стельмах). 3. Він здебільшого й працює лежачи – читає,
править коректуру і навіть пише наукові статті (Ю. Мушкетик).
Препозитивація – це перехід іменників, прислівників у прийменник: 1. І хотілось їй,
дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в
вічі і дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, у карії очі Наталія Глібчук, Уляна Добосевич
_________________________________________________________________________________
394
(В. Винниченко). 2. Довго сидів на тому самому місці і врешті побачив: Грета знову
сходила з гори, минала Підзамче, вона довго кружлятиме довкола Львова – стільки,
скільки миль до Єрусалима, якого прагне віднайти у своєму серці (Р. Іваничук).
Кон’юнкціоналізація – це перехід займенників, прислівників у сполучник:
1. І добіжиш до кінця не заповнених мною днів, і зрозумієш, що час – усього лиш
повторений простір (О. Забужко). 2. Страшно безсило-малим чути себе перед смертю.
Але страшніше, коли ні за що вмерти (Б. Олійник).
Паритикуляція – це перехід займенників, дієслівних форм, прислівників,
сполучників у частку: 1. А ті клаптенята паперу – то смертельні плацдарми
(Л. Костенко). 2. У мене мов зродилось друге серце, як я його пізнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось… (Леся Українка). 3. Для гетьмана все, що зібране отут, більше,
ніж просто скарб (Ю.Мушкетик) 4. Без металевих слів і без зітхань даремних по ваших
же слідах підемо хоч на смерть! (О. Теліга).
Інтер’єктивація – це перехід іменників, займенників, прислівників у вигук:
1. Прибігаю. Нене моя! Собацюра як плигоне, як повалить мене лапами (О. Ковінька).
2. – Куди ж писати? – Отакої! Не знає куди!.. Адреса відома (О. Гончар).
3. Прощавайте! Ждіте волі! (П. Тичина). 4. – Я? – аж вигнувся Дмитро. – Геть мені
звідси, враже, бо зараз батіг посічу на тобі і пужак поламаю на тобі! Геть! – уже не
володіючи собою, ступнув крок уперед, і важка рука з затисненим батогом розмашисте
одвелася в сторону (М. Стельмах).
Отже, наявність в українській мові перехідних явищ є свідченням того, що система
частин мови має динамічний характер. Вважаємо, що висвітлення таких процесів у
практичному курсі морфології сучасної української літературної мови є вдалим
методичним прийомом, бо студенти на прикладі міжчастиномовних омонімів можуть
простежити закономірні і стихійні мовні зміни.
Цікавим і малодослідженим явищем є субстантивація займенників, числівників,
прислівників, прийменників, сполучників, часток та вигуків. Традиційно такий тип
субстантивації кваліфікують як початковий, безпосередньо пов’язаний із мовленням
(часто – оказіональний), а тому репрезентований через синтаксичні конструкції
(речення). У “Теоретичній морфології української мови” це явище інтерпретоване як
початковий синтаксичний ступінь, “за якого слово виступає в синтаксичній позиції іншої
частини мови, не змінюючи формально (виділення наше – Н. Г., У. Д.) морфологічних
ознак вихідної частини мови” [5, с. 115]. У таких випадках проявляється неповна за
ступенем завершення субстантивація, “коли слово вживається і в своєму попередньому
частиномовному значенні, і в значенні іменника” [34, с. 613], тобто простежується
асиметрія змісту і форми.
Художнє мовлення, дещо рідше публіцистика дає численні різноманітні приклади
синтаксично зумовленої субстантивації. У студентській аудиторії такі випадки завжди
стають предметом для роздумів і об’єктом активного обговорення. Аналіз цих явищ, по-
перше, сприяє увиразненню характерних морфологічних ознак різних частин мови, по-
друге, допомагає розкрити функціональне мовне і мовленнєве різноманіття, а в цілому
стає дієвим засобом осмисленого вивчення морфології сучасної української мови.
Субстантивація займенників зумовлена специфічним загальночастиномовним
значенням цього класу слів – вказівністю, яка має безпосереднє відношення
до предметності (а також атрибутивності та квантитативності).
Предметність/опредметненість внутрішньо притаманна займенникам, внаслідок чого їх
не завжди трактують як окрему частину мови [5, с. 187]. З огляду на це процеси
субстантивації для займенників – явище, що пов’язане не стільки із зміною Проблеми міжчастиномовної омонімії…
_____________________________________________________________________________________
395
категоріального значення, скільки із набуттям нових (часом – нехарактерних для певного
розряду займенників) морфологічних ознак. Порівняймо, наприклад, морфологічні
категорії займенника ти у такому контексті: Ти(1) і я – це вічне, як і небо. Доки
мерехтітимуть світи, буду Я приходити до Тебе, і до інших йтимуть горді Ти (2)
(В. Симоненко). У першому випадку займенник виражає другу особу однини, а другий
випадок виходить за рамки звичної саме для цього займенника грамеми однини і таким
чином субстантивується, набуваючи оказіонального граматичного значення множини
(горді Ти). Подібні явища можна простежити і в інших контекстах: У кожного Я є своє
ім’я, на всіх не нагримаєш грізно, ми – це не безліч стандартних “я”… І тільки тих
поважають мільйони, хто поважає мільйони “Я” (В. Симоненко). Наведені приклади
репрезентують ситуативно зумовлені морфологічні зміни займенників у напрямку
субстантивації. Однак є випадки (очевидно, пов’язані з частотою вживання), коли
функціональний іменниковий статус займенника кодифіковано у “Словнику української
мови”, наприклад, вживання займенника сам у значенні іменника [33, т. ІХ, с. 23].
Означальний займенник субстантивується, зазвичай перебираючи на себе синтаксичну
роль підмета: Нестиму вінець, той, що сама положила на себе (Леся Українка). Сама
пішла світ за очі – аби знайти від тебе крихту порятунку (Л. Костенко).
Числівник як особлива частина мови із специфічною чіткою значеннєвою системою
та “меншою граматичною озброєністю порівняно з іншими іменними частинами мови”
[5, с. 151] абсолютно передбачено вступає в процеси субстантивації.
У системі числівників особливе місце належить слову один. І з погляду лексичного
значення, і в реалізації морфологічних категорій це слово поєднує в собі ознаки
числівника (назва числа 1 і його цифрового позначення, кількість із 1 одиниці), а також
прикметника, займенника, у певній формі – прислівника [ 33, т. V, с. 628-630]. У статусі
іменника це слово набуває лексичного значення “окрема істота або предмет із сукупності
подібних”, при цьому зберігаючи грамеми чоловічого, жіночого та середнього роду та
однини і множини, наприклад: 1. Гізю мені не чіпайте, Гізя свята, не скажете на неї, що
волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого – даруйте, любов не питає,
любов сама приходить, як мор… (Р. Іваничук). 2. Діточок трійко, одне зовсім мале
(В. Винниченко). 3. Мені відомо, що імператори віддали свою дочку за хозарського
кагана, а ще одну за сина короля Гуго від рабині (С. Скляренко). У наведених
субстантивованих числівниках простежується контекстуально зумовлений синтаксичний
рівень частиномовної транспозиції, при якій числівник (подібно до прикметника в
аналогічних умовах) стає виразником іменниково-числівникового словосполучення,
перебираючи на себе значення предметності: одного чоловіка, одне дитя, одну дочку.
“Словник української мови” засвідчує також субстантивацію числівника один із
значенням “одинак ” лише у формі чоловічого роду однини [ 33, т. V, с. 626].
Виразно простежується субстантивація числівників тисяча, мільйон, мільярд. У
“Словнику української мови” подано слово тисяча як іменник, що вживається
переважно у множині і означає велику кількість кого-, чого-небудь, причому наведено
ілюстративний матеріал, в якому це слово подано без залежних слів (думки тисячами
полетять, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі), а також із залежними
словами (тисячі вогнів, тисяча нагород) [33, т. Х, с. 125]. На наш погляд, числівник
тисяча переходить в іменник за умови, коли він стоїть у формі множини і не має при
собі залежного слова, тобто концентрує в собі не стільки кількісне, скільки предметне
значення. Наводимо приклади, які ілюструють ці явища: 1. Онде тисячі мруть на
хрестах – цвіт твойого народу (І. Франко). 2. Довга зимова ніч. Довга. Тягнеться
повільно, як пряжа з бабського веретена. І кожному своє: десять скаче, сотня плаче, а Наталія Глібчук, Уляна Добосевич
_________________________________________________________________________________
396
тисячі зубами скриплять вві сні (Г. Тютюнник). Якщо ж слово тисяча має при собі
залежне слово, то його доцільно трактувати як неозначено-кількісний числівник,
оскільки він позначає загальну, точно не визначену кількість, крім того, його можна
замінити словом багато (тисячі людей – багато людей). Аналогічно варто було б
визначати частиномовну належність числівників мільйон, мільярд: Мільйони чекають
щасливої зміни, ті хмари – плідної будущини тіни, що людськість, мов красна весна,
обновить… Гримить! (І. Франко). 2. Цього чекали мільйони. Бандері присвоєно звання
Героя України (Із газ.). Спостереження за сучасними тенденціями у мовленні
публіцистики дають підстави припускати, що множинні форми вказаних слів
уживаються на позначення великої кількості грошових ресурсів: Німеччина заплатить
мільйони за список корупціонерів. Мільйони з’їдять і забудуть. Киянин заробив на
повені мільйони. Мільйони на крові. Викрито нову медичну оборудку. Золотий запас Січі
коштує мільярди (Із газ.). Такі інноваційні процеси відбивають ще один аспект
субстантивації, у рамках якого загальночастиномовне значення квантитативності
синтезоване із предметністю, внаслідок чого відбувається перехід числівника в іменник.
Зауважимо, що процесам субстантивації числівників тисяча, мільйон, мільярд сприяє
ще один чинник – морфологічні парадигми. Як відомо, парадигма визначається
системою граматичних категорій та їхніми взаємозв’язками у межах певних частин мови.
Порівняно незначна кількість числівників (серед них аналізовані) зберегла категорію
роду як самостійну, що за морфологічними ознаками зближає слова тисяча, мільйон,
мільярд з іменниками. Як наслідок – система відмінкових закінчень, аналогічна до
іменників відповідно І відміни мішаної групи та ІІ відміни твердої групи. Це стає
своєрідним “спільним граматичним знаменником”, на основі якого і відбуваються
процеси субстантивації.
Виразно синтаксичний характер має субстантивація збірних числівників: 1. Й ніхто
ані не свиснув по-хуліганському, й ніхто не викрикнув щось сороміцьке, й ніхто не
ворухнувся навіть; світ завмер цнотливо, немов розуміючи, що нарешті зійшлися двоє,
котрі так довго на себе очікували (Р. Федорів). 2. У каравані йшло четверо: Остюк,
побратим його й двоє тунгусів, котрі вели пару малих та волохатих забайкальських
коней з вантажем (Ю. Яновський). 3. Весло було величезне – зроблене з цілого дуба. На
ньому сиділо семеро – троє поляків-новачків, два козаки з Січі, грек і московит
(С. Тельнюк). У цих та подібних випадках перехід числівників в іменники здійснюється
лише на рівні контексту і пов’язаний з синтаксичною функцією підмета, рідше –
другорядних членів, наприклад: 1. У неї – на двох глупóти, у нього – розум на двох. У
цьому твердому світі він, може, ніякий скраю, зате як прийде додому, – для жінки він
цар і бог (Л. Костенко). 2. Звісно, літа беруть своє, бо за десятьох довелося різних
шквалів пережити на своєму крутому віку (О. Гончар). Така позиція збірних числівників
має високу частоту вживання в розмовному мовленні та художній літературі, причому
зазвичай репрезентує словосполучення двоє, троє, четверо… людей, тому категоріальне
значення предметності цілком передбачуване, що і засвідчує “Словник української
мови”, подаючи при реєстрових словах-числівниках двоє, троє граматичну ремарку
щодо вживання цих слів у значенні іменника [33, т. ІІ, с. 221; т. Х, с. 280]. Проте
числівники четверо, п’ятеро, шестеро тощо у цій лексикографічній праці не подають
як такі, що мають здатність субстантивуватися, хоч аналізований матеріал переконує у
протилежному.
Суперечливою видається теза про субстантивацію числівників у позиції підмета чи
додатка (Вісім ділиться на чотири. Вісім поділити на чотири) [5, с. 117], [8, с. 312], [34,
с. 612]. У цьому випадку варто підкреслити, що числівник як самодостатній поширює Проблеми міжчастиномовної омонімії…
_____________________________________________________________________________________
397
своє вживання на специфічну абстрактно-математичну сферу, виконуючи поряд із
квантитативною нумеративну функцію [5, с. 152]. Отже, немає підстав говорити про
категоріальне значення предметності у подібних контекстах.
Такі проблемні питання дають змогу студентам порівняти граматичні ознаки двох
частин мови – іменника та числівника, виразно побачити спільні та відмінні риси, стають
наочним прикладом, що ілюструє системні морфологічні взаємозв’язки.
Перехід прислівників у іменники, який можна простежити у контексті,
супроводжується внутрішньою зміною загальночастиномовного значення
адвербіальності на предметність. Як наслідок – новоутворене слово отримує
морфологічні значення роду, числа та відмінка, може вживатися у прийменникових
конструкціях, мати при собі залежні прикметники та займенники. Наводимо приклад
міжчастиномовних омонімів, які виникли в результаті субстантивації прислівника:
ВЧОРА
1
. Прислівник. У день, який передує сьогоднішньому, напередодні. 1. Так
все сталося несподівано й просто, немов тільки вчора розстались (М. Коцюбинський,
“Fata morgana”). 2. Мистецтво розвивається стрибками, створене сьогодні може бути
абсолютно несхоже на те, що творилося ще вчора (П. Загребельний, “Диво”).
ВЧОРА
2
. Іменник. Невідм., с. Попередній, минулий день. Часом хтось
схоплювався й, не можучи видертися зі звалища, кричав тоскним голосом. Але він кричав
не від того, що був привалений товаришами, а тому, що був привалений жаскими
рефлексіями пережитого вчора й візіями неминучого завтра… (Іван Багряний, “Сад
Гетсиманський”).
Аналізуючи цей та подібні приклади, звертаємо увагу студентів на те, що у першому
випадку слово вчора відповідає на питання коли?, у реченні виконує синтаксичну
функцію обставини часу, а в другому – на питання що?(чого? і т. п.) і виступає додатком.
Поряд із виявленням цих ознак можна застосувати прийом заміни аналізованого слова
синонімом, антонімом чи лексемою із суміжним значенням, у процесі чого
увиразнюється його частиномовна належність (Вчора = завтра) – перший день весни.
Трудно було відрізнити сьогодні (= вівторок) від вчора (= понеділка).
Процеси субстантивації прислівників охоплюють не лише питому лексику
української мови, а й запозичену. Прикладами можуть слугувати міжчастиномовні
омоніми адажіо, візаві, крещендо, легато та інші:
ВІЗАВІ
1
. Прислівник. Один проти одного; навпроти. Отак сидів він, візаві з нею
(Я. Качура, “Чад”).
ВІЗАВІ
2
. Іменник. Невідм., ч і ж. Той, хто перебуває навпроти. 1. Андрій пильно,
дуже пильно дивився на ті плями, й тоді його візаві, Краснояружський, той троглодит,
раптом ощерився й весело прорік… (Іван Багряний, “Сад Гетсиманський”). 2. Якось він
не пішов на чергову імпрезу – презентацію чи концерт, – пославшись на термінову
роботу, залишився вдома. Минав час, але вона не поверталася. Він вештався кімнатами.
Прислуховувався коло дверей, чи не лунають легкі її кроки, визирав у темне вікно, де
виднівся лише його тьмавий двійник, набагато стурбованіший, аніж реальний візаві у
власній своїй уяві (Ю. Іздрик, “Повернення долі”). 3. Мовчазна атмосфера дому
несамохіть передалася всім гостям. Карл-Йозеф, котрий і без того волів би нічого не
говорити через мовний бар’єр, ловив погляди пані Роми і непомітно для інших трепетав,
коли, приймаючи від своєї візаві чергову тарілку або салатницю, торкався на мить її
долоні, зап’ястя, рукава (Ю.Андрухович, “Дванадцять обручів”).
КРЕЩЕНДО
1
. Прислівник. Вказує на спосіб дії (поступово збільшуючи силу
звуку). 1. А він [собака], клятий, ой, як не підскочить, і, забувши, певно, що на прив’язі,
кинувсь доганяти Мину, і протяг на дроті через двір крещендо таку гучну ноту, що Наталія Глібчук, Уляна Добосевич
_________________________________________________________________________________
398
дріт обірвався! (О. Довженко, “Зачарована Десна”). 2. На Заході, в останніх
десятиліттях, іде крещендо той самий процес, який ішов в російській імперії царській
кількадесять літ перед революцією 1917 року: процес розхитання, розвалу всіх обручів,
якими суспільність тримається вкупі (Д. Донцов, “Своя традиція – або чужий кий”).
КРЕЩЕНДО
2
. Іменник. Невідм., с. Поступове збільшення сили звуку. 1. І суть не
в тім, де чув я ту легенду, чи та легенда справдиться, чи ні, але вона звучала як
крещендо у вироку, що винесли мені (І. Гнатюк, “Суд”). 2. Найнеприємнішим у цьому
всьому було те, що з кожним новим ударом біль робився все пекучішим і гострішим, але
це кляте крещендо ніколи не закінчувалося непритомністю, в кожному разі йому не
вдавалося свідомо пройти цим шляхом до втрати свідомості…(Ю. Іздрик, “ Воццек”).
Необхідно зазначити, що граматичні ремарки до запозичених прислівників (а це
головним чином музичні терміни) в “Словнику української мови” подані непослідовно.
Для прикладу, адажіо, крещендо інтерпретовані як прислівники, що можуть вживатися
у значенні іменників [33, т. І, с. 19; т. ІV, с. 337], натомість у словниковій статті музичний
термін легато пояснюють спершу як іменник, а потім як прислівник [33, т. ІV, с. 460].
Отже, питання субстантивації прислівників, що кваліфікується як найменш
продуктивна, належить до проблемних. По-перше, прислівник за своєю сутністю,
вираженою загальночастиномовним значенням, “більшою мірою спрямований у сферу
ознакових слів”, по-друге, цій частині мови не притаманні граматичні категорії роду,
числа, відмінка, якими характеризується іменник [5, с. 118].
У певних контекстах спостерігається субстантивація прийменників, унаслідок чого
ця службова частина мови, частково втрачаючи загальночастиномовне значення
релятивності, “опредметнюються”, при цьому набуває морфологічних ознак іменника –
роду (середнього), числа, відмінка, які проявляються граматичними формами залежних
прикметників або займенників. Конверсія цих службових слів увиразнюється ще й тим,
що вони можуть входити до складу конструкцій прийменник + субстантивований
прийменник, у межах яких особливо рельєфно сприймається різниця між їхніми
категоріальними значеннями: Це дуже важко прийняти – надто після незабутньої
“школи комунізму”, де існувало Єдино Правильне Вчення, і світ ділився на “за” і “проти
” (О. Забужко). Субстантивовані прийменники за і проти фразеологізувалися із
значенням “те, що підтверджує, обґрунтовує певне рішення, дію і т. ін. на противагу
тому, що виступає як його заперечення” [35, т. І, с. 297].
Сполучник, що належить до класу службових слів, може вступати у процеси
субстантивації, коли набуває категоріального значення предметності у синтаксичній
функції підмета, додатка або обставини: 1. І в цьому новому “а” почулося щось таке
холодне, жорстоке і бездушне, чого я ніколи не забуду ( О. Довженко). 2. Власне, двох
“або” не могло бути. Було лише одне “або”, після якого йшла чорна порожнеча. Знав
це…(Іван Багряний). 3. Дивна річ, у нашій слободі ніколи не вживалось таке собі слівце
“але”, наші люди якимось чином обходились без нього, і ось з’являється у школі
вайлуватий і завжди ніби трохи сонний учитель у вишитій сорочці, тільки вишитій не
нашими узорами, і раз у раз чує від нього Тернівщина оте чуднувате “але” та “але”
(О. Гончар). Контекстуальна предметність увиразнює семантику відношень між
однорідними членами або частинами складного речення. За нашими спостереженнями,
субстантивуються головним чином сполучники сурядності, у яких найяскравіше
проявляються протиставні та розділові відношення. Подібно до інших незмінюваних
слів, опредметнені сполучники функціонують із грамемою середнього роду, в однині чи
множині, а також мають контекстуально визначену форму відмінка. Субстантивацію
маркують залежні прикметники, займенники, прийменникові конструкції.Проблеми міжчастиномовної омонімії…
_____________________________________________________________________________________
399
Значна кількість різноманітних контекстів ілюструє субстантивацію часток:
1. Бекари моїх “ні” в дієзах рук твоїх, в бемолях твоїх вуст, в сонетах твоїх “так”
(Т. Каплунова). 2. Яке “так” і “ні” людини, такий і її характер. Швидке “так” і “ні”
вказує на живий, міцний, рішучий характер, повільне ж – на застережливий і боязкий
(Й. Лафатер). 3. НЕ і НІ – читається і пишеться – і десятки інших НЕ і НІ поза мене не
залишаться непрожитим вересневим днем (В. Затуливітер). Простежується певна
тенденція до субстантивації часток так, ні, не, функціональне навантаження яких
полягає в оформленні комунікативних типів розповідних речень – стверджувальних та
заперечних.

Категорія: ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.