ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

НЕВІДОМА СВІТЛИНА ІВАНА ФРАНКА — Роман Горак

Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка,
вул. Івана Франка, 150, 79011, Львів, Україна
Уперше оприлюднено досі невідомий факт про перебування Івана Франка в Зба-
ражі восени 1911 року у відомого галицького пасічника Євгена Білинського з нагоди
чого й була зроблена світлина, досі не зафіксована у франкознавстві. Простежено
стосунки І. Франка з родиною Білинських та вперше опубліковано листи деяких членів
цієї родини до І. Франка.
Ключові слова: Іван Франко, Євген Білинський, листи, фотографія.
У день святкування Міжнародного дня музеїв – 18 травня 2008 року, цю невідому
світлину зІваном Франком, яка стала для музейників справжньою сенсацією, подарував
Львівському літературно-меморіальному музею Івана Франка професор Львівського
національного університету імені Данила Галицького Борис Тарасович Білинський,
який походив з родини лікарів, першим з яких був Володимир Білинський. У довід-
нику “Українські лікарі” [7, с. 34] подано, що він народився 5 травня 1869 року в селі
Стрілиська (Стрілища) на Львівщині у сім’ї священика Теофіла Білинського, котрий
був 1824 року народження, закінчив теологію Львівського університету та Львівську
духовну семінарію і висвятився у священичий сан 1867 року і відразу був скерований
священиком у містечко Янів піді Львовом. 1872 року він перейшов на парохію у село
Дубовицю Городоцького повіту, де пропрацював два роки і 1874 року дістав парохію
у селі Стрілищі, що належали до Бібрського повіту, де й помер 9 липня 1894 року.
Медицину Володимир Білинський студіював у Віденському університеті, де був
активним членом студентської громади “Січ”. Після закінчення університету займався
приватною практикою у місті Збаражі, а відтак став повітовим лікарем Збаразького пові-
ту. Окрім того, був активним громадсько-політичним діячем, і як зазначено у довіднику
на політичній ниві багато співпрацював з І. Франком, який кандидував до Віденського
парламенту від Збаразького виборчого округу при старій куріальній виборчій системі.
І хоча збереглося мало документів про громадську діяльність, однак і вони свідчать,
що в Збаражі він був одним із активних членів Товариства “Просвіта” згідно зі звітами
цього Товариства за 1903 рік, коли воно створювалось у Збаражі, [9, арк. 98] входив
у її керівний склад разом з його першим головою о. Олексієм Заячківським, парохом
тамтешньої церкви, який прийшов на парохію у Збараж 1897 року із Зарубинців, де був
священиком від 1885 року. Він народився 1851 року, 1880 року закінчив теологічний
факультет Львівського університету та Львівську духовну семінарію. У цьому ж році
© Горак Р., 2010
ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV. UNIV.
Серія філол. 2010. Вип. 51. С. 211–233 Ser. Philol. 2010. Is. 51. P. 211–233212 Роман Горак
був висвячений у священичий сан і скерований у Бучач, де довго не затримався і 1881
року став асистентом у місті Городку під Львовом. Відтак 1885 року його перевели у
село Зарубинці на Збаражчині, а в 1897 році став парохом Збаража, де 22 листопада
1926 року й помер [4, с. 492 ]. Його поховали на місцевому цвинтарі у гробівці, де вже
спочивала його дружина Станіслава Заячківська. Після смерті о. О. Заячківського вдячні
парохіяни та родина поставили на цьому гробівці пам’ятник з написом: “О. Заячківський,
парох і декан Збаражчини. 1850–1925. Станіслава Заячківська. 1866–1911. Дати наро-
дження та смерті шановного пароха, на жаль, не відповідають дійсності. На час приходу
о. Заячківського у Збараж там налічувалося 12 000 мешканців, з яких українців тільки
4 000. До 1939 року в місті не було жодної української школи, не було і утраквістичної,
тобто двомовної школи. Єдиний лист В. Білинського до І. Франка від 11 квітня 1897
року свідчить, що В. Білинський був активним під час виборів до Віденського парла-
менту [6, арк. 177–180] і підтримував кандидата від радикальної партії по цьому ви-
борчому округу. Саме на той час він активно співпрацював з І. Франком, який 1898
року виставлявся кандидатом від Збаразького виборчого округу на місце вибулого посла
графа Пінінського. Проте 1898 року радикальна партія як єдиний організм перестає
існувати. Ті, що вийшли з партії, оформлюються в нові політичні структури, які активно
заявляють про себе на політичному полі. Одна з таких груп 1900 року оформлюється
в Українську соціал-демократичну партію Галичини і Буковини. Її партійним органом
став двотижневик “Воля”. Перший з’їзд цієї партії відбувся тільки 1903 року під прово-
дом Миколи Ганкевича і Семена Вітика. До 1907 року Українська соціал-демократична
партія входила до складу Польської соціал-демократичної партії Галичини і Шлезька,
яка своєю чергою була федеративною частиною соціал-демократичної партії Австрії,
що викликало сильну опозицію її молодих членів.
Від радикальної партії відійшов і став членом Української соціал-демократичної
партії і В. Білинський. У 1911 році утворилися дві фракції УСДП: стара під керівниц-
твом М. Ганкевича і С. Вітика та самостійницька під проводом Л. Ганкевича, В. Ста-
росольського, П. Буняка й І. Квасниці. Примирення обох фракцій відбулося на 5 з’їзді
УСДП (березень 1914). УСДП підкреслювала потребу професійного руху українських
робітників, брала активну участь у селянських страйках, мала вплив на розвиток само-
стійницької ідеології серед молоді. Входячи як автономна організація до Австрійської
соціал-демократичної партії, УСДП підтримувала також тіснізв’язки з аналогічним ру-
хом Наддніпрянщини. У парламентських виборах УСДП мала близько 8 % українських
голосів й у виборах 1907 ввела двох своїх послів до віденського парламенту. Пресові
органи: “Земля і Воля” (1907–1912 і 1919–1924), “Вперед” (1912–1913 і 1918–1924) та
“Праця”. Редактором цих видань, а також одним зініціаторів створення соціалістичної
партії був Левинський Володимир (8.8.1880–19.12.1953). Саме він вважається теоре-
тиком українського соціалістичного руху і через нього свого часу Володимир Лєнін
передавав вітання галицьким комуністам. Був родом з Дрогобича, де закінчив тамтешню
гімназію, опісля навчався у Львівському університеті. 1900 року став одним з ініціа-
торів створення УСДП. У 1904–1914 роках був редактором партійних видань УСДП
– “Воля”, “Земля і Воля”, “Вперед” та “Дзвін”. Під час Першої світової війни (1914
– 1918 роки) перебував у Відні і Женеві. У 1919–1920-х роках – був членом закордонноїНевідома світлина Івана Франка 213
групи Української Комуністичної Партії у Відні, видав разом з В. Винниченком газету
“Нова Доба” (1920–1921). З 1930 року проживав у Львові, співпрацював у журналах
“Нова Україна” у Празі, “Нова культура”, “Культура”, “Нові Шляхи” у Львові та ін.
Помер у Відні. Автор численних праць і публіцистичних статей на суспільно-політичну
тематику: “Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині” (1914), “Царская
Россия и украинский вопрос” (1917), “Народність і держава” (1919), “Соціалістична
революція і Україна” (1920), “Соціалістичний Інтернаціонал і поневолені народи”
(1920), “Відокремлення Галичини”, “Народність і держава”, “Асиміляція і ресиміля-
ція в історичному процесі поневоленого народу”, “Початки українського соціалізму в
Галичині” та ін.
Одним із активних дописувачів у партійні органи від Збаражчини і був В. Білинсь-
кий. Він подавав інформацію про організацію віч, висунення потрібних партії канди-
датур, робив перспективний аналіз майбутнього соціалістичного руху. Свідчать про те
близько двадцяти листів, писаних до В. Левинського, як редактора органів Української
соціал-демократичної партії. Сьогодні ті листи зберігаються у фонді В. Левинського,
що в ЦДІА України у м. Львові [10].
Був В. Білинський одружений з Галиною Білинською, дочкою священика з села
Синяви, що під Збаражем і представницею іншого роду Білинських. У них було троє
дітей: Наталка, Ярослав і Тарас, який потім перейняв практику від батька і був лікарем
у Збаражі.
Помер В. Білинський під час епідемії тифу 7 травня 1918 року.
Його син Тарас, батько Бориса Білинського, котрий подарував музеєві світлину,
народився 17 червня 1903 року у Збаражі на Тернопільщині [7, с. 35], 1921 року за-
кінчив відому українську гімназію у Тернополі, а 1922 року розпочав медичні студії в
Ґраці, якізакінчив 1927 року. Диплом нострифікував 1929 року у Віденському універси-
теті, після чого працював помічником лікаря у Львівському державному шпиталі. З
1930 року вів приватну лікарську практику в Збаражі, належав до філії Українського
лікарського товариства у Тернополі. Займався широкою просвітницькою діяльністю
як член та голова Товариства “Просвіти” у Збаражі, про що вказує чимало документів
того часу, зокрема протоколи засідання Товариства та щорічні звіти про діяльність,
які сьогодні зберігаються у фондах ЦДІА у м. Львові [9]. Саме на час головування у
цьому товаристві Тараса Білинського декілька разів польська влада проводила в ньому
ревізії, вилучала низку книжок [10, арк. 1], намагалась через це закрити черговий раз
товариство у березні 1934 року але вміла оборона Т. Білинського, унеможливила це [8,
арк. 56]. Зі встановленням радянської влади в Західній Україні Т. Білинський організував
у Збаражі першу лікарню, де працював на посаді головного лікаря до червня 1941 року.
Був одружений з Стефанією Кордубою, дочкою українського історика Мирона Кордуби.
На початку німецько-радянської війни 1941 року його заарештували і по-звірячому
замордовали енкаведисти, залишивши сина Бориса, який народився 16 червня 1933
року та дочку Адріяну, яка народилась 27 травня 1937 року. Мати з дітьми переїхала
до Львова до своїх батьків. 1950 року Борис Білинський зі срібною медаллю закінчив
Львівську середню школу№ 8, яка розташовувалась у приміщенні колишньої Львівської
другої (німецької) гімназії і була пов’язана з іменами видатних українських учених та214 Роман Горак
діячів. Після закінчення школи став студентом Львівського медичного інституту, який
закінчив 1956 року. Спеціалізувався в онкології та торокальній хірургії у Київському
інституті вдосконалення лікарів та медичній генетиці в Москві. Після одержання дипло-
му працював хірургом у Бориславській лікарні, завідував хірургічним відділенням в
Городоцькій районній лікарні. З 1959 до 1963 року був хірургом у Львівській обласній
лікарні, а з 1963 року став працівником науково-дослідного інституту гематології та
переливання крові у Львові. Подальша наукова і педагогічна діяльність Б. Білинського
пов’язана з Львівським медичним інститутом, де він спочатку працював доцентом, а
потім професором ізавідувачем кафедри онкології. Є автором понад 200 наукових робіт
з онкології, загальної хірургії та клінічної імунології. У 1963 роцізахистив кандидатську,
а в 1973 році – докторську дисертацію. 1979 року йому було присвоєне вчене звання
професора. У перші роки встановлення української державності у 1991 році став про-
ректором з наукової роботи Львівського медінституту. 1993 року – академіком АН Вищої
школи України і того ж року був обраний дійсним членом Нью-Йоркської академії наук
і членом Європейського товариства дослідження раку та дійсним член НТШ. 1994 року
указом президента України йому присвоєно почесне звання “Заслужений діяч науки і
техніки України”, 2003 року – почесне звання заслуженого професора Інституту експе-
риментальної паталогії, онкології і радіології ім. Р. Кавецького НАН України, а 2006
року – почесне звання заслуженого професора Львівського національного університету
ім. Данила Галицького.
Під його керівництвом виконано 19 кандидатських та дві докторські дисертації.
Він є співавтором 14 підручників і навчально-методичних посібників, в тому числі у
співавторствіз А. Гнатишаком, В. Савраном та Д. Шияном підручника “Онкологія” для
студентів вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації, який вийшов у видав-
ництві “Світ” 1992 року і був першим підручником з цієї галузі медицини, написаний
українською мовою. Окрім суто професійної праці, він є членом багатьох громадських
організацій та активним громадсько-політичним діячем, про що дає уяву видана 2008
року Науковим товариством ім. Шевченка та Львівським національним медичним уні-
верситетом ім. Д. Галицького бібліографія під назвою: “Борис Тарасович Білинський
(до 75-річчя від дня народження)”.
Бабуня Б. Білинського Галина Білинська (1878–1960), дружина доктора В. Бі-
линського, була дочкою Омеляна Білинського [4, с. 40] 1831 року народження, який у
священичий сан висвятився 1858 року. Відразу по висвяченню дістав парохію в селі
Ражнів Бродівського повіту, де працював до 1862 року. Метрична книга, яка охоплює
1835–1865 роки і котра збереглась у Центральному держаному історичному архіві
України [11, арк. 64], зафіксувала, що 7 листопада 1860 року в будинку під номером
43 народився син Ізидор, батьком якого був місцевий священик Омелян Білинський, а
матір’ю Емілія, дочка пароха села Сороцько Івана Лужницького та його дружини Анни.
Хрещеними батьками новонародженого був парох із Заболотців Леонард Давидович
та Марта Когуцька, дружина пароха з Кадлубинців Константина Когуцького, який
охрестив та миропомазав новонародженого. 10 лютого 1862 року [11, арк. 78] народився
наступний син, якого назвали Діонізієм та в побуті звали Денисом. За хрещених батьків
було покликано посесора Ражнова Йосифа Рощинського та його дружину Марію. Невідома світлина Івана Франка 215
Хрестив новонародженого о. Антоній Давидович, парох Заболотців. 30 листопада 1862
року отця Омеляна перевели працювати в село Соснів Підгаєцького повіту, метричні
книги якого у Львівському архіві збереглись тільки за 1835–1840 роки [11, спр. 5271
та 5272] і в 1869 році о. Омелян став парохом села Синява, що розкинулось на річці
Гнізній за десять кілометрів від Збаража. Найближча залізнична станція була в Красно-
сільцях, що за чотири кілометри від села. До парохії належало ще й село Синягівка,
але ні в самому селі Синявій, ні в Синягівці церкви, в якій правив о. О. Білинський і
хрестились його діти не збереглось. У Синявізараз є церква Чесного Хреста, збудована
1928 року, а в Синягівці – Різдва Пресвятої Богородиці, збудована 1932 року. Метричні
книги села Синяви у ЦДІА у м. Львові охоплюють 1835–1864 роки [11] справи 5065,
5066, тобто охоплюють той час, коли там ще не було о. Омеляна. У цьому селі перед
о. Омеляном священиком був його молодший брат Панкратій, який там працював з 1866
року, а відтак перейшов у село Токи Збаразького повіту, де й помер 21 січня 1899 року.
О. Білинський спочив у Бозі 9 вересня 1904 року і похований у родинному гробівці
на старому цвинтарі в Синяві. Пам’ятник на його могилі зберігся. Він у вигляді три-
раменного хреста, що стоїть на чотиригранній основі, на якій зберігся напис “Домъ
вечный родины Емиліяна Димитриевича Билиньского, руского пароха въ Сеняве”. Тут
же зазначені діти о. Омеляна та його дружини Емілії, які спочивають у цьому гробівці.
Найстарший з них Володимир. Він народився в селі Соснові, але помер в селі Синяві,
куди перейшов працювати його батько. Спочиває у гробівці дочка Ольга. Вона наро-
дилась 1873 року, померла 1879 року. Наступного хлопця, який народився 1881 року
знову назвали Володимиром, але йому, як і попередньому братові з таким же іменем,
не судився довгий вік. Він помер 1885 року. Син Аріян народився 1877 року і помер
у 1900. В 1895 році народився син Льоньо, але йому також не судився довгий вік. Він
помер 1901 року.
У Соснові та Синяві народилися ще п’ять хлопців: Ієронім, Клавдій, Теодор,
Кипріян, Євген та дочка Галина. Усі вони “вийшли в люди”, дістали вищу освіту за
винятком наймолодшого сина Євгена (1870–1955), який після смерті батька 9 вересня
1904 року, взяв весь тягар матеріального забезпечення сім’ї на себе. Зокрема, він допо-
магав сім’ї найстаршого брата Ізидора, який після закінчення гімназії та відповідного
курсу залізничного навчання працював начальником станції в Городку біля Львова,
відтак у Лавочному і під сам кінець в Тернополі, де й помер 17 червня 1915 року, за-
лишивши вдову Броніславу Вайнерт з двома синами, старший з яких Олександр наро-
дився 6 жовтня 1900 року, а молодший Степан народився 1 січня 1902 року. Олександр
закінчив навчання в Граці, став відомим лікарем у Ходорові і помер 4 червня 1946 року.
Він був батьком Зиновії Служинської, відомого українського вченого та автора книги
“Рід Білинських” [7]. Його молодший брат помер 9 березня 1923 року, коли вчився на
третьому році філософії у Львівському університеті.
Кмітливий наймолодший син о. Омеляна Євген, маючи прекрасні організаторські
здібності та завдяки своїй грандіозній працездатності, став на всю Галичину відомим
пасічником і власником величезної, найбільшої в Польщі, пасіки, в якій тільки у Збаражі
нараховувалось 300 вуликів. Решта 1100 порозкидано в різних місцях. На кожній пасіці
працював робітник, який знав справу і пильнував за бджолами. Власник робітникам216 Роман Горак
платив добре. За три-чотири роки роботи на пасіці такий робітник заробляв гроші на
будівництво власної хати.
Влітку до Є. Білинського на вакації з’їжджалися племінники, яких він утримував
на студіях, відробляти гроші, потрачені на них. Працювали на пасіці, збирали мед, ре-
монтували та робили нові вулики, знімали рої та закладали нові бджолині сім’ї. Мед з
пасіки Є. Білинський експортував на всю Галичину із того мав великі гроші. Саме він їх
і скеровував на розвиток “Просвіти”, чим викликав велике здивування серед мешканців
містечка, котрі знали його як дуже ощадливу людину, що жодної копійки намарне не
пустить. Свідченням того є і те, що від час вступу Є. Білинського у “Просвіту”, його
постійно обирали головою або ж членом ревізійної комісії, про що свідчать щорічні
звіти Товариства [8].
В історії Збаражчини Є. Білинському належить одне з головних місць у створенні
на цих теренах “Сільського господаря” – українського господарського товариства, яке
заснували 1899 року в Олеську Золочівського повіту священики о. Тома і о. ЮліянДутке-
вичі з метою захисту інтересів та поліпшення добробуту селян шляхом підвищення
продуктивності сільськогосподарських угідь. З 1903 року керівні органи товариства
знаходились у Львові. У 1904 році товариство отримало дозвіл засновувати філії в
Галичині. Після проведення Першої хліборобської виставки в Стрию (організованої
Товариством “Просвіта”) у 1909 році “Сільський господар” змінив Статут і був реор-
ганізований. У 1909–1917 роках Товариство очолював Є. Олесницький, завдяки якому
воно здобуло значний авторитет серед українського селянства. Товариство представляло
і захищало інтереси селян у державних і крайових органах влади, займалось організа-
цією освітніх курсів та шкіл, засновувало дослідні поля, пасіки, тваринницькі ферми,
мінеральні добрива, забезпечувало спільне користування технікою та ін. У 1915 році
австрійська влада визнала “Сільський господар” головним об’єднанням українських
хліборобів і призначила на діяльність Товариства відповідні державні дотації. Після
захоплення Галичини Польщею протягом 1918–20 років окупаційна влада забороняла
діяльність Товариства, а після відновлення роботи чинила перешкоди його розвитку.
У 1920-х роках керували товариством Т. Войнаровський-Столобут (1919–1924 роки)
та М. Луцький (1924–1927 роки). Новий етап піднесення у діяльності Товариства роз-
почався 1927 року завдяки сприянню Спілки українських агрономів та фінансовій
допомозі української кооперації. Кількість філій у Галичині змінювалася залежно від
лояльності влади до роботи Товариства: 1910 року – 85 філій, 1927 року – 52, 1939 року
– 60, 1944 року – 66. У 1939 році радянська влада ліквідувала Товариство.
Товариство видавало низку періодичних видань: двотижневик “Сільський госпо-
дар” (з 1926 року редактори Є. Храпливий, П. Дубрівський, пізніше – Л. Бачинський,
І. Драбатий); місячники “Український пасічник” (з 1928 року редактор М. Боровський);
“Практичне садівництво” (з 1933 року редакторМ. Боровський); “Хліборобська молодь”
(з 1934 року редактор А. Романенко); “Сад і город” (з 1939 року). З 1928 року щоріч-
но виходив популярний серед селян “Календар Сільського господаря”. За редакцією
Є. Храпливого почала друкуватися “Сільськогосподарська енциклопедія”. Під назвою
Товариства виходили часописи за межами Галичини. Зокрема, у Києві в 1918–1919
роках як видання Центрального українського сільськогосподарського кооперативногоНевідома світлина Івана Франка 217
союзу та у Харкові в 1922–1926 роках як орган Централі союзу сільськогосподарської
кооперації України (у 1927–1928 роках під назвою “Кооперативне село”).
Так знаними членами-засновниками Товариства “Сільський господар” у Збаражі
були: о. О. Заячківський – парох церкви Воскресіння Господнього у Збаражі, о. В. Ван-
чицький (1875–1919) – тодішній парох села Зарубинці, о. В. Рожанський (1881 –1916)
– тодішній парох села Люблянки Вижні, о. О. Голінастий (1878–1945) – тодішній парох
селаШельпаки, о. В. Довгович (1884–1970) – тодішній парох села Гнилючок, о. І. Малюца
(1876–1952?) – тодішній парох села Токи, о. Й. Краснопера (1863– ?) – тодішній парох
села Скорики, о. С. Вояківський (1862–1939) – тодішній парох села Богданівка на Ска-
латщині, але який перед тим був парохом селаШельпаки на Збаражчині. Серед підписів
восьми поважних парохів є і підпис Є. Білинського, власника реальності та пасічника зі
Збаража. Усі підписані скерували листа-прохання до Крайового рільничого Товариства
“Сільський господар” зареєструвати у Збаражі його філію [12, арк. 1–3], на що управа у
Львові відповіла згодою і засвідчила це підписами голови Товариства Григорія Кузьми
та Григорія Величка як секретаря. 7 вересня Крайовий виділ у Львові скерував своє рі-
шення і прохання зі Збаража у Намісництво у Львові. Прохання було зареєстроване під
номером 111 1695/1 за рік 1909. Зареєструвало Намісництво філію “Сільського господаря”
у Збаражі 13 вересня 1909 року, про що було повідомлено листом о. О. Заячківського у
Збаражі як голову ініціативної групи [12, арк. 25–26].
Невдовзі при цьому Товаристві у Збаражі виникла окрема секція під назвою
“Пасічна спілка”, яка зайнялася збутом меду та бджолиного воску, а також закупівлею
цукру для зимівлі бджіл. До цього всі ці справи були в руках спритних єврейських
ділків. Діяльність Є. Білинського витіснила їх з ринку. Дякуючи йому філія “Сільського
господаря” в Тернополі створила секцію цукрового буряка. Спеціальний інспектор
збирав від членів секції контракти на плантацію цукрового буряка. Його завданням
було допильнувати посів, збут і доставку врожаю на цукроварню у Велику Березовицю.
Це була єдина цукроварня, де власником була акційна спілка хліборобів, а не поляки.
Є. Білинський мав плантації буряків на 60 моргах поля коло станції у Збаражі. Буряки
давали також великий прибуток. Вклав він кошти і у розвиток українських промислів,
зокрема, у виробництво папіросних тутків “Калина” [7, с. 54].
На народні цілі, розвиток школи, Є. Білинський грошей не шкодував. Одружився
зі своєю служницею Ольгою, яка народилась 15 серпня1880 року, але рано осиротіла,
не знала своїх батьків і виховувалась між людьми. Родинна хроніка передає перекази,
що Ольга сподобалась Євгену своєю господарністю, а також своєю ощадністю. Коли
ще не були одружені, Ольга і Євген йшли за возом. З воза впав жмут сіна, Ольга на-
хилилась, підняла і поклала на віз. Ніколи не викидала кусочки шнурів, зв’язувала їх
в один довгий – так могла робити лиш добра господиня, тим і покорила серце Геня.
Народила йому троє дітей: Наталю, Марусю і Омеляна (Мілька). “Не була щасливою,
– пише Зиновія Служинська, з у своїй монографії “Рід Білинських”, – Євген, як і всі
Білинські, був вимогливий, впертий і накидав свою волю. Мав добре серце, помагав
сиротам свого брата, але в побуті був дуже важким, безкомпромісним. Мав своїзасади,
яких усі домашні мусили дотримуватись” [6, с. 58].
Важка праця спричинилася до скорої кончини дружини Є. Білинського. Вона по-218 Роман Горак
мерла 16 березня 1934 року, залишивши сиротами троє дітей – найстаршу дочку На-
талію, молодшого сина Омеляна та наймолодшу дочку Марію. Дочки вийшли заміж:
Наталка за доктора Степана Зарицького (1888–1979); Маруся – за доктора Максима
Тимкова (1880–1943), Мілько (1909–1944) одружився з Любою Микитюк, яка живе
тепер у США.
З приходом радянської влади всі його промисли були націоналізовані. З тим не
міг погодитися. Спочатку його поставили начальником над націоналізованою в нього
ж пасікою, а відтак відсторонили від роботи, оскільки, як виявилось у нього не було
відповідного документа про освіту, який дозволяв би працювати на радянській пасіці.
Тай пасіку вирішили роздати по колгоспах і там вона швидко пропала. Хотів Євген про
цю справу написати товаришу Сталіну, хоча від цього відмовляли його рідні. Не послухав
і листа послав. Про вчинок Є. Білинського довідався його племінник Олександр Білин-
ський, батько Зиновії Служинської лікар з Ходорова, і забрав стрийка до себе, рятуючи
його від репресій. А стрийко чекав надалі відповіді від Сталіна. Чекав аж до початку
війни. Повернувся у розгромлене гніздо, яке збудував зі своєю покійною дружиною.
Опікун Олександр Служинський невдовзі помер і він залишився назавжди в Збаражі.
Не хотів більше його покидати. Вірив, що син Мілько живе в еміграції і не дає про себе
знати лише тому, щоб не пошкодити батькові. Не знав, що він загинув від рук вояків
польської Армії Крайової. Невдовзі націоналізували в нього й хату. Залишили одну
кімнату, де Євген міг мешкати. Був старий і немічний. Писав, що ходить на заробіт-
ки і часом за день заробить 5 рублів. Помагала йому Меланія, мати З. Служинської,
щомісячно висилала частину своєї платні, хоч сама на утриманні мала двох дітей.
Старенький Євген ходив рубати дрова, або “дротувати” тарілки. Скріплював черепки
дротиками. Робив це майстерно. Ще тоді, коли мав славу багача, був ощадним і весь
побитий посуд не викидав, а ремонтував з допомогою дротиків і клею.
У хаті було холодно. Євген застудився і помер 1955 року. Мав трьох дітей, з яких
ніхто не пережив його. Усе, що заробив – втратив. Після його смерті у Львівському істо-
ричному музеї відкрили велику виставку про експлуататорів, українських капіталістів,
серед яких був він, Є. Білинський.
До кінця своїх днів розповідав, як гостив на пасіці самого І. Франка і як най-
цінніший скарб з колишніх своїх днів зберіг світлину з того часу, коли він до нього
приїздив. Запросив його тоді університетський та гімназіальний товариш І. Франка, а
теперішній парох тутешньої церкви о. О. Заячківський. І. Франко радо прийняв запро-
шення і приїхав. Готувала тоді Ольга, дружина Євгена, гарний стіл для дорогого гостя.
Найкращі настояні меди витягував з пивниці Є. Білинський для дорогого гостя. Готував
Є. Білинський для гостя ситний мед, якого в околиці й близько не мав ніхто. Передавав
Франкові через Павла Думку, коли той їздив у Львів, або через когось іншого.
Зібралася тоді вся управа “Сільського господаря”, а він з Тернополя запросив
спеціально з нагоди такої оказії фотографа, який і зробив оцю фотографію, яку беріг
до кінця свого життя і яку музеєві передав Борис Тарасович Білинський. Проставив до
знимки свою дружину і дітей: Марію, якій ще й рочку не було, сина Омеляна, названого
в честь діда, пароха Синяви, а також дочку Наталку.
Оповідав також, як був у Тернополі, коли в “Міщанському братстві” читав “Мой-Невідома світлина Івана Франка 219
сея”. Був вражений. Хотів хоч чимось допомогти хворому письменнику. Чув, що на
такі хвороби добре допомагає бджолина отрута. Тільки бджоли мають бути не робочі,
а ті, яких називають воїнами. Вони спеціально стережуть від ворогів вулики. Особливо
їхня отрута сильна навесні та восени. Мало хто витримує п’ять таких укусів, а тим,
хто має ревматизм, то помагає дуже.
Надіявся, що І. Франко таки приїде. Обіцяв же! Не приїхав. Жалів потім Є. Білин-
ський, що не приїхав. А може би й помогло! Хто його знає.
Усе втратив Є. Білинський. Нічого не зберіг. На старість він, колись найбагатша
людина у Збаражі, жив жебраком у голоді та холоді. Його оповідям не вірили, бо чи
можна вірити жебракові. Ніхто не захотів записати від нього спогади. І попри все зберіг
цю світлину. Після його смерті світлина перейшла до сестри Галини, яка померла
1960 року. Тільки тепер стало відомо точну дату її смерті: 14 травня 1960 року. Вона
передала цю світлину Борису Білинському, сину Тараса Білинського, а він передав її
на зберігання Музеєві Івана Франка. Чи бачив себе на цій світлині І. Франко, чи мав
її? Невідомо…Зараз ця світлина у фондах музею має № 24475 по книзі вступу та 523
інвентарний номер групи “Мем”.
На світлині 33 особи. Судячи з одягу, на ній вісім священиків, а також троє світ-
ських інтелігентів, гімназисти та селяни. Є. Білинський сидить поруч з дружиною
Ольгою, в котрої на колінах дочка Марія. Біля неї стоять їхні діти: дочка Наталка та
син Омелян. Вдалось з’ясувати, що поруч зІ. Франком, по праву руку від нього, сидить
о. Олексій Заячківський.
При світлині зберігся кусник паперу, де зазначено, що фотографована на ній є
філія “Сільського господаря” у Збаражі та поставлена дата: 10.9.1911 р. Правильність
датування світлини перевірити не складало великих труднощів. Допомогла у цьому
Маруся, що сидить на руках у матері. Вдалося розшукати метрику її народження. Вона
зберігається у Збаразькому РАГЦС.
Згідно з метричним записом № 39 за 1910 рік у метричній книзі церкви Різдва
Богородиці у Збаражі 23 вересня народилась, а 25 вересня 1910 року була охрещена
подвійним іменем Марія–Іоанна, дочка Є. Білинського та Ольги Блюменнфельд. Мет-
ричний запис засвідчив, що Євген Білинський, батько новонародженої, є сином Оме-
ляна Білинського та Емілії Лужницької, а мати новонародженої Ольга Блюменфельд є
дочкою Максиміліана Блюменфельда та Михайлини Савич. Охрестив Марію–Іоанну
о. О. Заячківський. Дім, у якому народилась дочка Є. Білинського мав номер 307. На
час фотографування Марії–Іоанні виповнився один рочок, тобто вона сфотографована
в тому віці, коли діти вже добре сидять та починають ходити. На передньому плані
світлини стоїть якась більша коробка, на котрій накинута скатертина. На ній було при-
кріплено напис, що це філія “Сільського господаря у Збаражі”. Однак відчитати напис
на ній вже не вдалось. Надто вицвіла світлина.
Що надворі рання осінь свідчить і одяг тих, хто сфотографувався. Зроблена світлина
біля сходів будинку Є. Білинського, в чому засвідчує ще одна світлина, зроблена у той
час та котру також подарував музею Тарас Білинський. У музейних книгах вступу вона
дістала № 24476 та інвентарний № 524 групи “Мем”.
Вже давно з’ясовано і закріплено в літературі, що І. Франко останній раз був220 Роман Горак
на Тернопільщині при кінці 1911 року, коли читав у “Міщанському братстві” поему
“Мойсей”. Після цього на Тернопільщині не бував. Ще раз до того був 1902 року.
Отож, світлина вносить деякий дискомфорт у вже відомі та усталені факти в біографії
І. Франка і примушує їх наново переглянути.
Ще більше сумнівів викликала і сама постать сфотографованого І. Франка. Його
зображення на цій світлині дуже відрізняється від тих зображень на світлинах, які
були зроблені приблизно у цей час, роком раніше, чи роком пізніше, коли відзначався
40-літній ювілей письменницької та громадської діяльності письменника та до котрих
вже звиклось і вони спричинились до того, що іншим у той час І. Франка уявити собі
важко. На них І. Франко постійно пригнічений. Тут, на світлині, зробленій у Збаражі біля
будинку Є. Білинського, все інакше. Навіть зачіска в І. Франка відрізняється. І. Франко
на світлині у пальто, модного на той час покрою і з модної смугастої тканини. У руках
тримає книжку. Світлина від часу вицвіла, а тому важко сказати, яку саме. Не допомогло
і комп’ютерне розшифрування. Вся тодішня література, і спогади сучасників, а також
іконографія І. Франка постійно акцентує, що І. Франко руками не володів і носив їх
уздовж тіла, загнутими досередини. Уважно придивившись до світлини, не можна не
помітити, що руки в нього скорчені. Особливо це видно по лівій руці. Також впадає в
очі, що книжка йому вставлена в руки.
Фото 1. Іван Франко у Збаражі в гостях у Євгена Білинського.
Фотосвітлину подарував у фонди Музею Борис БілинськийНевідома світлина Івана Франка 221
Аби розвіяти сумніви світлину було відправлено на дослідження в Київський
науково-дослідний інститут судових експертиз Міністерства юстиції України, звідки
було одержано висновок під № 11152, який з дозволу дирекції інституту подаємо в цій
статті повністю:
ВИСНОВОК № 11152
фотопортретного дослідження за листом директора Львівського літературно-ме-
моріального музею Івана Франка Р. Горак
м. Київ Складено 28 січня 2009 року
18 листопада 2008 року в Київський НДІ судових експертиз МЮ України за лис-
том директора Р. Горак № 120 від 13 жовтня 2008 року для проведення дослідження
надійшов компакт-диск із фотозображеннями.
На розв’язання спеціаліста поставлене запитання:
Встановити чи зображений на фотокартці А (другий ряд п’ятий зліва, з книжкою
в руках) Іван Франко.
Проведення дослідження доручено завідуючому сектором лазерних досліджень
КНДІСЕ Робуру Ігорю Йосиповичу, який має вищу технічну освіту, кваліфікацію
судового експерта І класу за спеціальностями: 6.1 “Дослідження фотозображень та
технічних засобів їх виготовлення”; 6.2 “Ідентифікація особи за ознаками зовнішності
за матеріальними зображеннями”; 7.1 “Технічне дослідження матеріалів та засобів
відеозвукозапису” і стаж експертної роботи з 1996 року.
ДОСЛІДЖЕННЯ
Матеріали для проведення дослідження надійшли в інститут поштою. В поштовому
конверті знаходиться СD-RW диск Verbatim серійний № HLD 676 LІ 26070109 В 03 із
написом від руки “Фото І. Франка”, виконаним маркером чорного кольору.
При перегляді інформації, зафіксованої на диску, встановлено, що на ньому роз-
міщена папка “Фото Франка”, у якій знаходиться тридцять одне цифрове зображення
відсканованих фотокарток. Тридцять фотокарток із зображенням Івана Франка в різні
роки та одна фотокартка під назвою “Фото А”.
Для проведення дослідження вибрані дві фотокартки Івана Франка різних років,
на яких зафіксовані деталі обличчя, які пророблені на “Фото А”. Збільшені фрагменти
“Фото А” та репродукції фотокарток, на яких зображений Іван Франко, наведені у
Додатку 1.
Цифрова фотокартка “Фото А” невідомої особи (ймовірно Іван Франко) розмірами
4808 x 3620 точок. Фотокартка чорно-біла. Фотозображення чітке, середньо контрастне,
виконане при природному верхньому освітленні.
На фотокартці зображена група людей на фоні будівлі. На зображенні зафіксовані
пошкодження у виглядізгинів, відсутність фрагментів фотоемульсії, подряпин, темних
крапок в області очей сфотографованих. Зображення особи (другий ряд п’ятий зліва, з
книжкою в руках) розмірами 774 x 648 точок, яке наведене у додатку (фото 1), середньо222 Роман Горак
контрастне, частково розмите. На зображеннізафіксовані пошкодження у виглядізгинів,
подряпин, темних крапок в області зіниць очей сфотографованого.
На фотокартцізображений чоловік середнього віку. Сфотографований зображений
на темному фоні. Голова повернена та нахилена вправо, права вушна раковина частково
відкрита, ліва відкрита повністю. Деталі обличчя, в основному, пророблені. Фотокартка
придатна для проведення ідентифікаційного дослідження.
Фотокартка “Фото А” оброблена в графічному редакторі та наведена в Додатку 2.
Фрагмент фотокартки “Фото А” обробленої в графічному редакторі наведений у
Додатку 1, фото 2.
Фотокартка (Фото 3. Іван Франко, 1912 рік) розмірами 672 x 868 точок. Фотокар-
тка чорно-біла. Фотозображення чітке, середньо контрастне, виконане при верхньому,
лівому освітленні. Сфотографований зображений на темному фоні. Голова повернена
вліво, права вушна раковина відкрита, ліва частково прикрита поворотом голови. Деталі
обличчя, в основному, пророблені. Фотокартка придатна для проведення ідентифіка-
ційного дослідження.
Фотокартка (Фото 4. Іван Франко, 1903 рік) розмірами 560 x 754 точок. Фотокар-
тка чорно-біла. Фотозображення чітке, середньо контрастне, виконане при верхньому,
лівому освітленні. Сфотографований зображений на темному фоні. Голова повернена
вправо, ліва вушна раковина відкрита, права – закрита. Деталі обличчя, в основному,
пророблені. Фотокартка придатна для проведення ідентифікаційного дослідження.
ДОСЛІДЖЕННЯ ЗОБРАЖЕНЬ ОСІБ НА ФОТОКАРТКАХ
При роздільному та порівняльному візуальному вивченні збільшених зображень
осіб на фотокартках фото 1, 2 та фото 3, 4 Додатку 1 виявлено наступні співпадаючі
ознаки зафіксованих портретів:
Обличчя овальне, середньої повноти, риси обличчя середні. Волосся темне,
хвилясте, зачесане вверх.
Лінія росту волосся – хвиляста. Обличчя має асиметрію.
Лоб високий, широкий (Фото 1–4).
Брови дугоподібні, середньої довжини, висоти і ширини, темного кольору, низькі
за положенням.
Очі мигдалевидні, горизонтальні, середнього розкриття. Внутрішні кути очей
загострені. Нависання повік відсутнє.
Ніс (поз. 3) викривлений вправо, середньої висоти та ширини, крила носа підняті,
форма кінця носа заокруглена. Спинка носа середньої довжини та ширини, викривлена.
Крила носа середні за розміром, припідняті, овальні.
Рот прикритий вусами, частково відкрита нижня губа. Вуса великі, широкі, низькі,
густі, прикривають губи.
Підборіддя овальне, середньої ширини, середньої висоти.
Вушні раковини овальні, середньої величини та середньої відтопиренності, праве
вухо (поз.1) – середньої верхньо-нижньої відтопиренності, у лівого вуха (поз. 2) більше
проявляється верхня відтопиреність. Співпадає форма завитка та протизавитка. Мочка
вуха – заокруглена, відокремлена.Невідома світлина Івана Франка 223
На основі проведеного роздільного та порівняльного дослідження співпадіння зов-
нішніх загальних та індивідуальних ознак обличчя, малюнка вушної раковини можна
зробити висновок, що на фотокарточках №1, 2, 3 та 4 зображена одна і таж особа.
Присутні на фотозображеннях відхилення форми та деталей обличчя, зумовлені
віковими змінами, відмінностями ракурсів зображення портретів та різними умовами
фотографування.
Встановлені співпадіння загальних та індивідуальних ознак зовнішності свідчать
про те, що на фотокартці “Фото А”, зафіксованій на СD–RW диск Verbatium серійний
№ НLD 676 ІL 26070109 ВОЗ, зображений Іван Франко.
ВИСНОВОК
1. На фотокарточці “Фото А” (другий ряд п’ятий зліва, з книжкою в руках), зафік-
сованій на СD–RW диску Verbatim серійний № НLD 676 LІ 26070109 В 03, зображений
Іван Франко.
Довідка: разом з висновком спеціаліста повертається на СD–RW диск Verbatim
серійний № НLD 676 LІ 26070109 В 03.
Під документом печатка установи та підпис спеціаліста І. Й. Робура.
Проведена експертиза задоволення не з дешевих. Музей не спроможний оплатити
її. Тому вона проведена на спонсорських умовах, за що висловлюємо щиру вдячність
директору інституту Володимиру Борисовичу Кисельову та заввідділу інституту Євгену
Валентиновичу Тимку за допомогу та розуміння.
Отже, науково встановлено, що на світлині І. Франко, і водночас виникла низка
проблем, пов’язаних з тим, що в жодних спогадах, газетних свідченнях, а також в
епістолярній спадщині письменника, досі не зафіксовано факту перебування І. Франка
на той час на Тернопільщині взагалі. Нічого не було відомо про стосунки І. Франка з
Є. Білинським та його родичами.
На жаль, прізвище “Білинський” у статтях та епістолярній спадщині І. Франка
згадується доволі рідко. Найперше найчастіше згадується воно у зв’язку з Ольгою
Білинською, яка назавжди залишила слід у Франковій поезії віршем “Олі” зі збірки
“З вершин і низин”. Вірш є дев’ятим у циклі “Знайомим і незнайомим” у другому ви-
данні збірки 1893 року. Уперше цей вірш був опублікований під назвою “Думка”, чим
викликав у франкознавстві деяке непорозуміння: а властиво якій Олі він присвячений.
Тривало непорозуміння доти, поки ясність не внесла сестра Ольги Білинської Марія
– дружина Василя Білецького. Коментаторам першого тому, де цей вірш був поміщений,
на той час якихось ближчих даних про неї не було відомо і обійшлось тим, що її було
названо “одною з приятельок Франка”. Декілька разів промайне це ім’я та прізвище і в
листах І. Франка до Уляни Кравченко від 20 та 26 грудня 1883 року. У фонді І. Франка,
що в Інституті літератури ім. Т. Шевченка, зберігаються шість листів О. Білинської до
І. Франка [5, № 1818] та одна записка [5, № 1628]. Листи стосуються подій березня-
квітня 1884 року. Вони й відкрили ще одну таємницю Франкового серця: бо вже пошила
собі сукню до шлюбу Ольга Білинська, але так і не довелось бути дружиною І. Франка.
Вчителювала у селі Чижки на Бродівщині, відтак втекла у глухе село під Ходоровом,
а опісля зникла з виду, залишивши у Франковому серці біль і сумні спогади, що час224 Роман Горак
від часу виливались у сумні рядки його поезії. Про їх стосунки стане відомо ширшо-
му загалу пізніше. Вони стануть предметом дослідження Р. Горака у його есеї “Ольга
Білинська – найзагадковіша з Франкових обраниць”, що була опублікована у журналі
“Вітчизна” № 11–12 за 2006 рік.
Декілька згадок про невідомого Білинського, на той час студента Віденського
університету, який належав до “Січі”, спорідненість якого з родом Білинських неві-
дома, є в листі І. Франка до М. Драгоманова від 8 червня 1891 року, написаного після
повернення з празького з’їзду слов’янської молоді, а відтак після поїздки у Відень. “З
Праги поїхали ми, львов’яни і краков’яни, до Відня, – писав І. Франко у цьому листі
М. Драгоманову, – щоби там порадитися з січовиками над запомогою для “Народу”.
Нарад було кілька: перша на комерсі, друга офіціальна в “Січі”, спільна, а третя самих
січовиків, на котрій я не був. Дві перші наради зробили на мене дуже пригнітаюче вра-
ження, бо показали, що більшість січовиків, з виїмком хіба Гриневецького, Лаврівського
та почасти Партицького, Лопатинського й Білинського, – народ зовсім не серйозний і не
освічений, вдоволяючийся або голими фразами, або, ще гірше, відносячийся з нехту-
ванням, а то й з нехіттю та погордою до всього, що виходить поза сферу печені, пива
і дівчат. Се таке дрантя, якого я серед нашої львівської молодежі не бачив. На комерсі
більшість всилувалась як мога скоротити “часть офіціальну”, т. є. розмову власне про
ті речі, задля котрих ми приїхали до Відня, щоб тільки якнайшвидше розпочати “часть
забавну”; головний аргумент був: завтра зійдемось до “Січі” при днині, по тверезому,
та поговоримо. Дискусія велась так глупо і безладно, що просто сором, а коли я по
скінченні тої нещасної офіціальної часті встав і вийшов, ті люди здивувались і мало
що не розгнівались на мене за те, “що я своїм відходом протестую проти того, що, по
їх думці, є найінтересніше. Зате вони на другий день запротестували проти того, що
для мене було інтересне, бо на заповіджену спільну нараду в “Січі” явилась більшість
гостей, а з січовиків щось тільки 4 чи 5” [13, т. 49, с. 276].
У листі до дружини Ольги Франко згадується Клавдій Білинський, про його адресу
розпитувала Олена Пчілка, бо її про це просила Леся Українка. З ним та студентом
Гриневецьким Леся Українка познайомилась у Відні 1891 року. Якось адресу І. Франко
роздобув, а тому писав до Ольги Франко з Відня 19 травня 1893 року, вже коли вчився
в аспірантурі у Ягича: “Бувша княгиня Чарторийська, у котрої є Клавдій Білинський,
затребувала через нього книжок – драгомановщини, я в вислав, що мав” [13, т. 49,
с. 400].
У фонді І. Франка, що в відділі рукописів та текстології Інституту літератури
ім. Т. Шевченка НАН України, зберігся лист К. Білинського від 12 березня 1893 року
[5, № 1609, арк. 115–118]. На той час К. Білинський був студентом Віденського універ-
ситету, а лист писаний в селі Яблунові теперішнього Гусятинського району Тернопіль-
ської області. Зберігається у фонді І. Франка й лист К. Білинського зі Станіславова від
3 квітня 1900 року [5, № 1611, арк. 249–250]
Лист надзвичайно цінний з погляду з’ясування питання про час встановлення
зв’язків І. Франка з митрополитом Андреєм Шептицьким. Як видно з цього листа,
ініціатором налагодження зв’язків виступив сам митрополит Андрей ще тоді, коли
був на єпископському престолі в Станіславові. Завдяки вже згадуваній монографіїНевідома світлина Івана Франка 225
З. Служинської “Рід Білинських”, К. Білинський був рідним братом Є. Білинського.
Він народився, як і Євген в селі Синяві під Збаражем, (згідно з даними Енциклопедії
українознавства – 1865 року, а згідно з монографією З. Служинської – 1866 року). По-
мер 28 травня 1937 року в Бережанах. Довший час працював гімназійним учителем
у Чернівцях. У процесі національних змагань був членом Національної Ради, після
програшу яких румуни вислали його в Галичину і він став працювати у Снятині, в
організованій ним народній школі. Невдовзі після смерті Василя Білецького, чоловіка
Марії Білинської, став учителем гімназії в Рогатині, а 1924 року перейшов до Бережан,
де працював учителем та де й помер і похований. Як виявиться вже опісля, брав активну
участь у втечі Мирослава Січинського з тюрми і на згадку про це тримав у себе верхній
одяг, в якому той тікав, а також його топірець.
Не встановленою особою є йЮліан Білинський, про якого І. Франко згадував у листі
до Василя Давидяка від 13 жовтня 1874 року: “Кланяйтеся від мене г. Юліану Білинсько-
му; шкода, що-сте на празники не загостили до наших Нагуєвич” [13, т. 48, с. 15].
У фонді І. Франка зберігся лист і Володимира Білинського, лікаря у Збаражі, діда
Тараса Білинського, писаний зі Збаража 11 квітня 1897 року [5, арк. 181–182]. Лист
помилково у фонді І. Франка приписується Діонізію (Денису) Білинському. Насправді
писала його рука В. Білинського.
Від Д. Білинського насправді зберігся тільки один лист, писаний з Відня 9 березня
1904 року [5, арк. 181–182]. Лист стосується змін до статуту Наукового товариства
ім. Шевченка. Діонізій закінчив право у Віденському університеті і став працювати
на різних посадах, останньою з яких була посада адвоката в Тернополі. 1944 року за
загадкових обставин був убитий німцями.
Плідною була співпраця І. Франка з о. Петром Білинським, який збирав фольклор
Поділля і вивчав тамтешній говір. Зокрема, І. Франко у студії “Пісня про комара” на
один з варіантів запису цієї пісні посилається на співаник з початку XVIII ст. Леонтія
Ягольницького, який передав о. Петро Білинський із Зарваниці крилошанину о. А. Пет-
рушевичу. Надрукував той збірник М. Грушевський у “Записках Наукового Товариства
ім. Шевченка” т. XV. Згадується П. Білинський і у статті І. Франка “Етимологія і фо-
нетика в южноруській літературі”, опублікованій в журналі “Народ” № 13, 14 та 15 за
1894 рік. У цій праці П. Білинський зазначений, як один із перших збирачів народних
пісень, який прийняв фонетичний правопис. В архіві І. Франка зберігається зошит з
фольклорними записами П. Білинського [5, № 4078].
Зберігається у фонді І. Франка і лист П. Білинського до О. Огоновського від 30
травня 1882 року з Бірок Великих з різними етнографічними записами [5, № 1610,
арк. 1–8], який свідчить, що І. Франко користувався ним, зокрема, для з’ясування пи-
тання, як деякі предмети називають на Тернопільщині і як вимовляють окремі слова.
П. Білинського І. Франко знав ще з часів навчання у Львівському університеті, де
той навчався на теологічному факультеті, який закінчив у 1876 році [2, с. 41].
Відразу після висвячення отримав скерування на парохію у Залізці Нові Зборівсь-
кого повіту, де був до 1879 року. Відтак став спочатку асистентом, а потім адміністра-
тором села Бірки Великі Тернопільського повіту, де й був написаний згаданий лист до
І. Франка. З 1882 до 1883 року був священиком в Кійданцях (Кийданцях) Бучацького226 Роман Горак
повіту, а згодом парохом у Несторовичах Зборівського повіту (1884–1886). З 1886 до
1896 року був парохом у селі Должанці Тернопільського повіту, а відтак з 1896 року до
самої смерті, тобто 13 грудня 1916 року, парохом села Зарваниці Підгаєцького повіту.
1894 року в Тернополі він видав у друкарні С. Коссовського історичну розвідку “Місто
Тернопіль і його околиці”. Його поховали на Успенському цвинтарі в Тернополі, який
разом з церквою 1962 року був знищений.
Дід Петра Білинського Дмитро Білинський був і дідом Євгена, Діонізія та Клавдія
Білинських.
Окрему сторінку складають стосунки сестри Ольги Білинської Марії в заміжжі
Білецької, хоча і в епістолярії І. Франка ці взаємини не такі вже й жваві. Перший раз
про неї згадка в листі до К. Попович від 20 квітня 1884 року, де він пише, що “панною
Маринею” та зїї товаришкою по учительській семінаріїЮлією Карачевською, потрохи
знайомий і послідними часами частенько у них бував” [13, т. 48, с.414]. Познайомив
І. Франка з сестрами Ольгою та Марією Володимир Коцовський, що підписував свої
твори як Корженко. Він був родичем Білинських, тому в листі до К. Попович від 26
квітня 1884 року І. Франко писав: “Я й не знав, що ви так близько знайомі з панною
Кар[ачевською]. Мене познайомив з нею і з панною Білінською товариш Корженко,
але обі ті панни мені якось не сподобались” [13, т. 48, с. 421]. Марія та Ольга були
сестрами Володимира Білинського, з яким І. Франко вчився в Дрогобицькій гімназії.
Проте чимало згадок є про Марію Білецьку у спогадах про І. Франка. Сама вона також
написала спогади про нього під назвою “Картина з життя Івана Франка”, які вперше
були надруковані у журналі “Назустріч” 1937 року. На тому й вичерпуються згадки
І. Франка про Білинських.
Сестри Ольга таМарія Білінські були з тієї самої гілки родини, що й Петро Білинський.
Як стверджував сам І. Франко, познайомив його із Марією та Ольгою Білинськими їх
двоюрідний брат В. Коцовський, у ті роки чи не найкращий товариш І. Франка.
Чи знав Є. Білинський, коли гостив 1911 року, І. Франка про те, що його родичка
Ольга Білинська, колись була нареченою І. Франка, – невідомо.
Про відвідини І. Франком у Збаражі В. Білинського відомо принаймні з двох дже-
рел. Перше – “Спогади збаразьких селян”, опублікованих у книзі “Іван Франко у спо-
гадах сучасників” [3, с. 263–264], де зазначено: “Франко після зборів відвідав лікаря
Білинського. Тут він весь час був мовчазний. І як згадує дружина Білинського, мало
розмовляв, лише надвечір, виходячи з хати сказав до неї: “Отаке життя мужицьке – для
панів свині дорожчі від людей”. Так сказав Іван Франко, бо перед тим чув, як селянин
Антон Грициняк розповів історію, яка лягла в основу “Свинської конституції”.
Відразу після цих пафосних слів, в достовірність яких важко повірити і які без сумніву
є видумкою районних журналістів, котрі вважали, що саме так мав казати “революціонер-
демократ”, у цих спогадах є продовження: “Письменник пішов ночувати в село Залужжя
до Шмигельського Тимоша, з братом якого – Андрієм – він був знайомий”. Справді, чого
він мав ночувати між панами. Він їх не любить і в нього нема нічого спільного з ними.
Друге джерело – це спогади Луки Іщука [4, с. 127], “Був у Збаражі, – мовиться у
тих спогадах, – лікар Білинський. Знав його Франко та й він Франка знав. Але, скажу
правду, Білинський, як перекотиполе, перекочувався з партії в партію; спершу він бувНевідома світлина Івана Франка 227
соціалістом, потім в радикали перейшов, а нарешті став націоналістом. І був він такий,
що все йому мало, дай більше. Узнав цей Білинський, що в Красносільцях треба лікаря,
ізахотілось йому стати там лікарем, не кидаючи посади в Збаражі. То й став він писати,
щоб посаду лікаря в Красносільцях дали йому теж.
Дізнався про це Франко:
“– Що ти робиш? Адже ж ти знаєш, що на весь повіт всього два платні лікарі. Ти
ж не зумієш всім хворим дати допомогу, – говорив йому Франко.
На запитання Білинський відповів запитанням:
– А скажіть, – каже, – якби вам трапились два плуги, щоб виорати свою ниву – один
новий, другий старий, поламаний, – який би взяв пан?
– Я узяв би той плуг, – відповів розгніваний Франко, – який би виорав таке зілля,
як ви, пане лікарю, з ниви народної”.
Ніхто не записав спогади про І. Франка від дружини В. Білинського. Зрештою,
чого записувати від неї, коли вона дружина націоналіста.
Найприкріше, що про останній візит І. Франка у Збараж ще перед тим, як виступити
наприкінці грудня 1911 року в “Міщанському братстві” із читанням поеми “Мойсей”
взагалі ніхто не залишив жодних спогадів.
Галина (Олена) Білинська похоронена на міському цвинтарі в гробівці, в якому
спочивають її чоловік Володимир та замордований більшовицькими садистами син
Тарас.
Пам’ятник нагадує витесану з теребовлянського пісковика свічку, яку завчасно
згасила недоля.
На пам’ятнику є напис:
“ Тут спочивають
др. Володимир Білинський
Лікар.
* 5.V.1869 + 7.V.1918.
Олена Білинська
1877–1960.
Др. Тарас Білинський
1903–1941
Донька Наталія
22.II.1897–7 .V.1898
Останній напис означав, що в той час, коли по селах відбувалися виборчі віча, в
родині В. Білинського переживали велике горе. Померла їхня дочка Наталія.
Є. Білинського поховали у родинний гробівець, який він збудував, коли померла
його дружина Ольга. Аби люди знали, що він відомий пасічник з найбільшою в Польщі
пасікою, то на гробівці за хрестом з каменю поставив вулик.
У цьому гробівцізнайшли вічний спочинок його дружина Ольга (15.08.1880–16.03.
1934), він сам (1870–1955), його брат Ісидор (15.05. 1860–17.06.1915), дідусь Зиновії
Служинської, напис про якого свідчить, що він був начальником станції в Тернополі,
та сини Ісидора: Стефан, який помер, будучи студентом третього року філософії
(1.01.1902–9.03.1923) та Олександр, батько Зиновії Служинської (1908–1946).228 Роман Горак
Гробівець з вуликом неподалік від могили В. Білинського. Влітку його обсаджують
бджоли і ту завжди ростуть медоносні квіти. Бджоли генетично пам’ятають про вели-
кого пасічника. Ми забули.

Категорія: ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.