Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

НОМІНАЦІЯ ОСОБИ У КОМУНІКАТИВНО-ПРАГМАТИЧНОМУ АСПЕКТІ

Тетяна НАУМОВА,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства
Приазовського державного технічного університету
НОМІНАЦІЯ ОСОБИ
У КОМУНІКАТИВНО-ПРАГМАТИЧНОМУ АСПЕКТІ
У статті розглянуто проблему номінації особи у
комунікативно-прагматичному аспекті. Вісвітлення загально-
теоретичних питань грунтується на основних засадах робіт
О.О. Потебні, Г.В. Колшанського, Н.Д. Арутюнової, О.О. Тара-
ненка, В.М. Русанівського, В.А. Чабаненка, М.І. Голянич.
Ключові слова: номінація, комунікативна ситуація,
денотат, сигніфікат.
Проблема номінації в українському мовознавстві вперше
була окреслена у працях О.О. Потебні, який розглядав її у межах
процесу словотворення взагалі, його зв’язку із звуковою
одиницею мовного спілкування.
Мотивом для творення слова є враження, яке “мало
повторитися кілька разів і створити асоціацію образу предмета і
враження звука […]. Інша людина під дією такого самого
враження від того ж предмета вимовить той самий звук”
[Потебня 1993: 95]. Творення слова і відображення його у
певній звуковій формі О.О. Потебня досліджував у сфері
чуттєво-образної, асоціативної діяльності людської думки.
Головною умовою створення слова, з погляду вченого, є
“асоціація сприйняття предмета і звука, яка заступає
безпосередній рефлексивний рух голосових органів таким, у
якому вимовляння звука опосередковується його образом у
душі” [Потебня 1993: 95]. Отже, О.О. Потебня виокремлює
поняття предмета, реалії як необхідної умови для створення
нового слова.
Ідеї О.О. Потебні знайшли відображення у працях
сучасних мовознавців (Л.О. Белей, В.М. Русанівський,
118 О.О. Тараненко, І.Я. Нестеренко, О.А. Гапченко). Дослідження
процесу номінації здійснюється не тільки у лінгвістичному
аспекті. Сюди залучаються також психологія, філософія,
прагматика. З огляду на занадто широке за обсягом поняття
номінації зупинимось на власне лінгвістичних засадах цієї
проблеми. О.О. Тараненко визначає номінацію як 1) процес
творення і надання назв; 2) результат цього процесу;
3) використання цього результату в процесі мовлення.
Відповідно до мовного оформлення номінативних одиниць
номінація поділяється на “лексичну (разом з фразеологічною),
словотвірну і синтаксичну” .
Основною номінативною одиницею є слово або його
окреме лексичне значення. До розряду номінативних засобів
О.О. Тараненко залучає також “стійкі лексикалізовані і
фразеологізовані словосполучення та синтаксичні конструкції,
еквівалентні слову”, синтаксичні словосполучення та речення.
Г.П. Колшанський виділяє три види номінації: лексичну
(через слово і словосполучення), пропозитивну (через речення) і
дискурсивну (через текст).
Процес номінації Г.О. Уфімцева схематично відтворює
формулою реалія → поняття → ім’я. Реалія являє собою
сукупність якостей, що вичленовуються в мовних актах; поняття
виступає як зміст імені, що об’єднує також експресивні ознаки;
ім’я – звукоряд, розчленований у мовній свідомості відповідно
до структури мовного коду. Явища об’єктивного ряду
визначаються терміном денотат (типове уявлення про предмет
реальної дійсності), а поняттєва сфера визначається як
сигніфікат (поняття, що є відображенням суттєвих ознак одного
предмета або класу предметів) [Уфімцева 2002: 14]. У логічному
розумінні терміни денотат і реалія, сигніфікат і поняття є
тотожними, бо однаковою є їх предметна і гносеологічна
спрямованість. Традиційно мовознавство оперує співвідносними
поняттями: значення, зміст, концепт, семантика – для
абстрактного ряду слів; предмет, об’єкт, референт, денотат,
реалія, ситуація – для матеріально вираженого ряду номінантів.
Матеріальний денотат завжди перебуває у корелятивних
відношеннях з його відображенням у значенні слова –
сигніфікатом. Г.П. Колшанський наголошує на тому, що “аналіз
119конкретних слів завжди має враховувати саме основне
номінативне значення – сигніфікат, який містить суттєві ознаки
будь-якого предмета, процесу, що не залежить від контексту”.
Розрізняють первинну і вторинну номінації. Первинна
номінація виражається процесом перенесення назви вже
відомого об’єкта для найменування новопізнаного або
новоооціненого.
В основі вторинної номінації лежить надання об’єктові ще
однієї назви. Це явище полягає у перенесенні одного поняття на
інше. На думку М.Г. Шекери, у цьому процесі відображено
розгалуження лексико-семантичної структури переносних
значень загальновживаної лексики [Шекера 1986: 6]. Процес
творення власних імен, на думку О.О. Тараненка, полягає в
тому, що вони “співвідносяться з референтами не шляхом
поняттєвого опосередкування, а прямо, і тому не закріплюють за
собою роль позначення яких-небудь узагальнених ознак своїх
референтів” [Тараненко 1980: 31]. Проте це не стосується
випадків, коли автор художнього твору вживає і творить власні
імена з прозорою етимологією, яка, контрастуючи з предметом,
вказує конкретно або символічно на якусь його ознаку. На
цьому наголошує Б.Г. Пришва [Пришва 1977: 81]. Основним
інструментом вторинної номінації є художній образ, який
зумовлює зміну семантики слова і є формою висловлення
авторських думок.
Мовні засоби сатири, гумору, іронії, базуючись на
переосмисленні наявних у мові номінативних засобів, належать
до явищ вторинної номінації, “яка завжди співвідноситься зі
своїм означуваним опосередковано – через посередництво
семантично опорного для даної комбінації найменування”. В
основі вторинної номінації лежить асоціативний характер
людського мислення.
У праці “Из записок по теории словесности” О.О. Потебня
першим у вітчизняному мовознавстві окреслив проблему
вторинної номінації. Будь-яке розуміння слова є насправді
новим його утворенням [Потебня 1976: 269]. Цю думку потім
розвинув у своїх працях В.В. Виноградов. Він зазначав, що
“жодна мова не в змозі висловити кожну конкретну ідею
самостійним словом… Конкретність досвіду безмежна, ресурси
120 найбагатшої мови чітко обмежені. Мова змушена розносити
безмежну кількість значень по різних рубриках основних
значень” [Виноградов 1971: 15]. Традиційно під вторинною
номінацією розуміють процес надання об’єктові ще однієї назви
з іншою мотивованістю і з певною спеціальною метою.
Важливим компонентом у процесі вторинної номінації є мотив,
який виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка
є для більшості суб’єктів зрозумілою і найбільш важливою. На
це звертає увагу Г.О. Уфімцева, коли зазначає, що слова є
психофізіологічними сутностями, одягнутими у мовну форму,
“що стали для індивіда сигналом дійсності.
Вторинне найменування – один із чинників творення
мовної експресії; воно є основою ряду лексичних стилістичних
засобів – метафори, епітета, метонімії, антономазії. Художньо-
стилістичне переосмислення денотата з метою виокремлення
певної його ознаки зумовлює цілу гаму оказіональних значень,
що виникають в уяві індивіда унаслідок кореляції семантики
вторинного номінатива з поняттям реальної дійсності. В основі
процесу номінативного перейменування лежить зсув
денотативної співвіднесеності на основі перенесення загальної
ознаки з об’єкта первинної номінації на об’єкт вторинної
номінації. Отже, вторинна експресивно-образна номінація
ґрунтується на взаємозумовленості кількох денотатів та їх ознак,
встановленні різноманітних зв’язків, що існують між ними в
реальній дійсності або в уяві мовця. Суб’єктивне
переосмислення мовних одиниць можна назвати картиною
індивідуального вторинного означування. Головною її
відмінністю від мовної картини світу є образність, а основним
сегментом та інструментом вторинної номінації є художній
образ, який, з одного боку, репрезентує зміни семантики слова в
художній мові, а з другого – є формою висловлення авторських
думок. З погляду лінгвістики, образність слова становить
важливу ознаку самого значення, спосіб його презентації. Це –
категорія прагматична й експресивна, спрямована на посилення
виразності мови та впливу її на адресат.
Слово може викликати у реципієнта позитивні або
негативні за емоційним сприйняттям асоціативно-образні
уявлення. Емоційно-експресивна конотація лексичного значення
121слова зумовлена його внутрішньою формою – ознакою, що
лежить в основі номінації при утворенні нового лексичного
значення.
Дослідники внутрішньої форми слова звертаються до
засадничих положень В. фон Гумбольдта та О.О. Потебні.
О.О. Потебня визначав внутрішню форму як особливість,
що народжується одночасно з розумінням. Поняття внутрішньої
форми для О.О. Потебні, який суттєво трансформував ідеї
німецького лінгвіста-філософа В. фон Гумбольдта, є основним.
У слові О.О. Потебня виділяє три взаємопов’язаних,
взаємозумовлених елементи, сторони: зовнішню форму, тобто
звукові елементи слова, зміст, який об’єктивується через звук, і
внутрішню форму, або найближче етимологічне значення слова,
той спосіб, яким виражається зміст. Внутрішня форма дає назву
слову, визначає його звукове оформлення, через яке виражає
значення слова як сукупність об’єктивних ознак. Водночас вона
виявляє відношення між значенням і його звуковим
оформленням. Досліджуючи структуру лексичного значення
слова, О.О. Потебня описував денотативно-сигніфікативні семи,
тлумачення яких без аналізу внутрішньої форми слова
неможливе. Його теорія внутрішньої форми слова ґрунтується
на визначенні центру образу, який є однією з ознак, що
превалює над усіма іншими у слові. Вчений зауважував, що
“слово, взяте в цілому, як сукупність внутрішньої форми і звука,
є передусім засіб розуміти того, хто говорить, аперцепціювати
зміст його думки” [Потебня 1989: 123].
Думки О.О. Потебні розвинені були далі в працях
В.В. Виноградова, І.К. Білодіда, В.М. Русанівського, Т.К. Черто-
ризької, С.Я. Єрмоленко, О.С. Снітко, М.І. Голянич.
Сучасні мовознавці, зокрема О.О. Тараненко, визначають
внутрішню форму як “звуковий або морфемний комплекс, що з
різним ступенем виразності розпізнається всередині звукової
оболонки слова як її мотивувальний образ і як спосіб мотивації
його значення”. У ширшому розумінні, В.Н. Телія визначає
внутрішню форму як ознаку вторинних найменувань,
“утворених шляхом переосмислення значень і функціонування
їх у повсякденному стандарті” [Телія 1986: 7]. Здебільшого, це
122 будь-який троп, що здатний ожити в асоціативно-мовній пам’яті
в окремих ситуаціях мовної діяльності.
В.М. Русанівський у монографії “Структура лексичної та
граматичної семантики” акцентує увагу на тому, що взаємодія
об’єктивних і суб’єктивних факторів у розвитку семантики
слова “розпочинається з індивідуального, зумовленого
життєвим досвідом людини конотативного моменту або із
своєрідного розуміння внутрішньої форми слова, продовжується
в суспільному усвідомленні суб’єктивної оцінки і в розвитку
нового мовного значення” [Русанівський 1988: 60].
Внутрішня форма вторинної номінації зумовлюється
можливістю мовця самому визначати окремі ознаки предметів
та переносити їх на об’єкт вторинної номінації. Подвійна
репрезентація, неодноразове означування навколишньої
дійсності зумовлюють формування великої кількості висловів,
інтерпретацію будь-якої діяльності людини, її емоційних
хвилювань, чуттєво-образних уявлень реального світу.
До вторинної номінації також належать метонімічні та
метафоричні номінації, що мають здатність давати об’єкту ще
одну назву з іншою мотивованістю із певною спеціальною
метою. Питання метафоричних і метонімічних номінацій
розробляв у своїх працях О.О. Тараненко. Дослідник наголошує
на тому, що значення будь-якої мовної одиниці “можна
одночасно інтерпретувати двояко”, а тому “створюється
двозначність трактування окремого значення у відповідних
контекстах й ситуаціях, що призводить врешті-решт до
метонімічного переносу”. Метонімічні номінації, на думку
вченого, можуть визначити зовнішню або внутрішню
особливість особи, її дію, характерне висловлювання, заняття
[Тараненко 1989: 28]. На думку вченого, класична концепція
лексичної метонімії є наслідком того, що “на власне мовному
рівні з’являється можливість одночасно подвійної інтерпретації
значення відповідного слова, що й сприяє його семантичному
зсуву”.
До найменувань, що виникають внаслідок порівняння
предметів або явищ за певною ознакою, належить також і
“метафора як засіб нової номінації” [Русанівський 1988: 91]. Як
123відзначає В.М. Русанівський, метафоричне перенесення
найменувань “найінтенсивніше виявляється в тих групах
лексики, які позначають явища, найбільш актуальні для певного
періоду в житті суспільства.
Серед метафоричних найменувань розрізняють:
1) перенесення родової форми з одного референта на інший;
2) використання кореня або основи, що має значення особи
однієї статі як номінація особи іншої статі; 3) суфіксальне або
флексійне оформлення особи однієї статі для називання особи
протилежної статі; 4) родове оформлення частин мови для
позначення особи протилежної статі [Тараненко 1989: 121-129].
Якщо метафора індивідуалізує предмет, відносячи його до класу
предметів, до якого він не належить, то метонімія індивідуалізує
рису, що дозволяє виокремити предмет називання із загального.
Метафорично й метонімічно організовані номінації, як
відзначають дослідники, постійно супроводжують розвиток
лексичної системи [Русанівський 1988: 88].
Проблеми метафори та метонімії постійно перебувають у
центрі уваги дослідників. М. Довгалевський визначав метафору
як найменування деяких предметів, що не мають власної назви
[Довгалевський 1973: 303]. О.О. Потебня зазначав, що майже
кожне сучасне слово є результатом метафоризації [Потебня
1976: 203-204].
Окремих питань загальної теорії метафори та метонімії
торкаються у своїх працях М. Коцюбинська, Н.Д. Арутюнова,
В.Н. Телія.
Виявлення внутрішніх і зовнішніх зв’язків між
предметами та явищами становить механізм творення
порівняння. Дослідженню порівняння значну увагу приділяв
О.О. Потебня. Учений вважав, що саме в порівнянні як процесі
відбувається рух думки “від предмета до предмета”. У мові
виявляються розташованими поряд ті реалії, які в дійсності є
віддаленими і лише в художньому тексті, у сприйнятті
письменника, а отже, й читача, вони виявляються в єдиному
семантичному просторі, народжуючи нові значення. Зіставлення
лексичної номінації особи і власне порівняння цієї особи з
124 іншим образом, згаданим у контексті, говорить про існування
спільної логічної основи для них.
В українському мовознавстві питання порівнянь в
аспектах граматичному, стилістичному висвітлювали
І.Л. Кучеренко, Л.В. Прокопчук, Є.І. Павленко, О.І. Тодор.
Комплексний аналіз порівняння як структурно-
семантичного та стилістичного компонента текстів сучасної
історичної прози здійснила у своїй дисертаційній роботі
Л.В. Голоюх. Аналізуючи порівняння як структурно-
стилістичний компонент художньо-історичного тексту,
дослідниця простежила формування функціонально-
семантичних полів порівнянь, а також визначила їх
композиційну роль у текстах. Дослідники наголошують на
сутності порівняння, в якому висловлене “виражається не
прямо, а опосередковано – через його подібність до іншого, яке
має бути обов’язково типовим, загальновідомим”.
Як акт номінації порівняння передбачає зіставлення
предметів та явищ за ступенем вияву інтенсивності ознаки в
кожному з них. Характер асоціацій, на яких ґрунтується
порівняння, має різні емоційно-оцінні відтінки, що
накладаються на основне порівнюване значення об’єкта.
Оскільки порівняння по-різному сприймається суб’єктами
комунікації, воно викликає різні асоціації, а отже – й емоції.
Негативні емоції викликає перш за все відповідна лексика у
функції прямої номінації. Проте, як зазначає В.М. Русанівський,
“можлива й непряма оцінка певних об’єктів зневаги – через
порівняння”.
До актів вторинної номінації належать також і перифрази.
Питання перифрастології розробляли у своїх працях
Л.А. Булаховський, А.П. Коваль, М.П. Коломієць, М.М. Пилин-
ський, Є.С. Регушевський, Н.М. Сологуб, О.С. Юрченко.
За природою головного слова перифрастичних
словосполучень перифрази є вторинними найменуваннями
певного предмета.
Так само, як і серед вторинних найменувань, серед
перифраз розрізняють метафоричні та рідше – метонімічні.
Характер таких перифраз містить у собі часто емоційну оцінку з
125метою уникнути тавтології або замість прямої назви
використати евфемістичну структуру. Поява перифраз
зумовлюється ситуативним перенесенням назви за суміжністю
чи подібністю, бажанням мовця дати предметові, речі, явищу чи
дії певну емоційну оцінку. Порівняння займає позицію між
метафорою та метонімією. Суть цього тропа полягає у
порівнянні одного предмета з іншим на основі спільної для них
ознаки.
Як відомо, матеріальний денотат завжди корелює з його
відображенням у значенні слова – сигніфікатом. У художньому
тексті експресивні лексеми вторинної номінації адекватно
передають реальні денотативні ознаки об’єкта, а експресивність
номінації передбачувана метою авторського повідомлення та
самим контекстом.
Досліджуючи ономастику творів І. Франка, З.Т. Франко
висвітлювала питання номінації осіб. На думку дослідниці,
“антропоніми в художніх творах, як правило, забезпечують
національну і локальну характеристики героя твору, соціальну
чи історичну типізацію, психологічний чи інтелектуальний
портрет”. Це є неоціненно вагомим чинником творення
експресії твору, і, насамперед, комізму й сатиричності [Франко
1975: 62-66]. З.Т. Франко наголошує на тому, що антропонімія в
мовотворчості Івана Франка відіграє трояку роль: національної
паспортизації, соціальної типізації, інтелектуальної і
психологічної індивідуалізації.
У зв’язку з різноплановою мовною практикою людини по-
новому аналізує експресивно-стилістичні явища
В.А. Чабаненко. У навчальному посібнику “Стилістика
експресивних засобів української мови”, що став продовженням
і поглибленням монографії автора “Основи мовної експресії”,
дослідник розмежовує поняття “експресія” та “експресивність”.
На думку вченого, “якщо експресія – це інтенсифікація
(збільшення, підсилення) виразності, то експресивність – це вже
сама інтенсифікована (збільшена, підсилена) виразність, така
психологічно й соціально мотивована властивість мовного
знака, що деавтоматизує його сприйняття, підтримує загострену
увагу, активізує мислення людини, викликає напругу почуттів у
126 слухача (читача)” [Чабаненко 1984: 9]. Отже, тлумачення
терміна “експресивний” як “виразний” В.А. Чабаненко вважає
неточним. Експресивність, внутрішньо притаманну мовній
одиниці, яка є постійною і невід’ємною ознакою за будь-яких
ситуативно-контекстуальних умов, дослідник визначає як
інгерентну. Адгерентною експресивністю він називає таку
інтенсифіковану виразність мовного знака, яка набувається
лише в певній мовній ситуації, лише в певному лінгвальному
контексті. Тобто В.А. Чабаненко виокремлює експресивність
первинну – традиційно-усталену виразність мовних утворень,
які входять до основного лінгвостилістичного фонду мови, а
також експресивність вторинну: “Похідна (вторинна)
експресивність накладається на базову (первинну), вона постає в
результаті строгої функціонально-ситуативної обумовленості та
певного структурно-семантичного оновлення мовного засобу”
[Чабаненко 1984: 12]. За ступенем експресивності дослідник
розрізняє слабку, помірну, значну експресивність.
Запропонований поділ дещо умовний, “оскільки за певних
обставин, здавалося б, ординарний мовний елемент,
мобілізувавши всі свої додаткові значення та потенційні
підтексти, нараз може зробитися дуже виразним; і навпаки,
здавалося б, екстраординарний у лінгвістичному відношенні
мовний елемент може втратити свою силу, знебарвитися”.
Експресивні можливості семантичних варіантів слова
розглядаються в аспекті різних значень полісемічної лексеми.
В.А. Чабаненко зауважує, що вони виникають під дією фактора
логічної мотивованості, тобто внаслідок осмислення мовцем
раціональності семантичного зв’язку між двома чи кількома
явищами об’єктивної дійсності, які мають подібні, або
аналогічні ознаки. Найчастіше для досягнення зовнішньої
експресивності в семантичних варіантах слів використовують
логіко-ситуативне зіткнення головного варіанта з другорядним.
Аналізуючи експресивні явища сучасної української мови
у світлі проблеми мовної норми, В.А. Чабаненко наголошує, що
“всяке відхилення від норми сприймається тим, хто нею володіє,
як експресивне” [Чабаненко 1984: 188]. Дослідник зауважує, що
“ступінь експресивності свідомих відступів від норми у різних
127формах сучасної української мови різний: у писемній формі він
мусить бути вищим, аніж в усній, оскільки в письмовому
(друкованому) тексті аномалія помітніша, на ній довше
затримується читачева увага, вона має більше шансів на
естетичне осмислення й соціальну оцінку” .
Проблемі використання оцінної лексики приділяє увагу
В.М. Русанівський у монографії “У слові – вічність” .
Досліджуючи мову творів Т.Г. Шевченка, вчений розподіляє
лексику позитивної та негативної оцінки на “пов’язану з
поняттями (позитивно й негативно оцінюваними), які
викликають у поета співчуття, і пов’язану з поняттями, що
породжують їх несприйняття і повний осуд” [Русанівський
2002: 220]. Як приклади у монографії подаються оцінні
синонімічні ряди, до яких часто залучаються й лайливі слова.
Лайливі слова – одна із груп експресивної лексики, яка
здебільшого має у словниках відповідну ремарку “лайливе”.
Такі слова перебувають поза межами літературної мови. Вони
властиві розмовному і просторічному мовленню, вживаються з
метою образити людину, викликати негативні почуття, завдати
моральної шкоди. Такий комунікативно-прагматичний аспект
інвективних лексем зумовлює важливість емоційної інформації
порівняно з поняттєво-денотатною.
Не існує єдиного підходу до лайливої лексики. У
словниках вона інтерпретується по-різному: виявляється або як
характерна ознака окремого значення, або фіксується через
відтінок, чи окреслюється як особливість уживання слова.
Вживання лайливих і зневажливих слів фіксуємо в
ситуаціях негативної комунікації. Експресивна негативна оцінка
представлена тут набором мовних актів із загальною інтенцією
“приниження”. У поняттєвому аспекті простір негативної
комунікації являє собою лексико-семантичне поле, яке
об’єднується навколо архісеми “лайка”. Мовні репрезентації цієї
семи дозволяють залучити до лексико-семантичного поля
негативної комунікації стилістично марковані назви осіб –
учасників конфліктних комунікативних ситуацій.
На сьогодні немає чіткого визначення номінативної
функції лайливих слів. Одні дослідники вважають, що слова зі
128 значенням лайливості не просто виражають оцінку, а
використовуються з метою образити, принизити особу. Проте
Н.Д. Арутюнова у складі лайливої лексики виділяє дві підгрупи:
1) слова, які містять інформацію не про означуваний предмет, а
про предмет чи особу, стосовно яких вони вживаються як лайка;
2) назви осіб, семантика яких містить мотивацію лайливості у
вигляді вказівки на негативні якості предмета чи особи
[Арутюнова 1980: 10].
Взагалі лайка у функції номінації виявляє високий ступінь
негативної експресії. У просторі негативної комунікації лайка як
назва учасника певної конфліктної ситуації є
опредметнюванням партнера комунікації. Отже, ця група
лексики підкреслює внутрішню особливість номінації, оскільки
характеризує певні виділені ознаки потенційного референта.
Такі назви завжди адгерентно експресивні.
Отже, номінативна функція охоплює не лише лексичні
одиниці, а й словосполучення, фразеологізми, речення, які
мають здатність номінувати денотат, в емоційно-оцінній формі
зображувати типові явища, ситуації. Терміном номінація
позначають і результат процесу номінації – значущу мовну
одиницю. Проблема номінацій в ономасіологічному й
семасіологічному плані завжди привертала увагу дослідників.
До явища номінації осіб як предмета лінгвостилістичного
аналізу зверталися українські й російські мовознавці.
Дослідники, зокрема, звертали увагу на семантику номінацій
осіб у сатирично-гумористичних творах, де об’єктом
зображення є моделювання негативних комунікативних
ситуацій.
ЛІТЕРАТУРА
Арутюнова 1980: Арутюнова, Н.Д. К проблеме функциональных
типов лексических значений [Текст] / Н. Д. Арутюнова // Аспекты
семантических исследований. – М. : Наука, 1980. – С. 156-249.
Виноградов 1971: Виноградов, В.В. О теории художественной
речи [Текст] / В. В. Виноградов. – М. : Высш. шк., 1971. – 238 с.
129Довгалевський 1973: Довгалевський, М. Поетика (сад
поетичний) [Текст] / М. Довгалевський. – К. : Мистецтво, 1973. – 435 с.
Кучеренко 1959: Кучеренко, І.К. Порівняльні конструкції мови в
світлі граматики [Текст] / І. К. Кучеренко. – К. : Вид-во КДУ, 1959. –
106 с.
Павленко 1970: Павленко, Є.І. Порівняння як граматична і
стилістична категорія (На матеріалі романа М. Стельмаха “Велика
рідня”) [Текст] / Є. І. Павленко // Мовознавство. – 1970. – № 3. – С. 78-
85.
Потебня 1976: Потебня, А.А. Из записок по теории словесности
[Текст] / А. А. Потебня // Потебня А. А. Эстетика и поэтика. – М. :
Искусство, 1976. – С. 286-464.
Потебня 1989: Потебня, А.А. Слово и миф [Текст] /
А. А. Потебня. – М. : Правда, 1989. – 628 с.
Потебня 1993: Потебня, А.А. Мысль и язык [Текст] /
А. А. Потебня. – К. : Синто, 1993. – 192 с.
Пришва 1977: Пришва, Б.Г. Засоби гумору в творах Остапа
Вишні [Текст] / Б. Г. Пришва. – К. : Вища школа, 1977. – 118 с.
Прокопчук 2000: Прокопчук, Л.В. Категорія порівняння та її
вираження в структурі простого речення [Текст] : автореф. дис. …
канд. філол. наук. – К., 2000. – 18 с.
Русанівський 1988: Русанівський, В.М. Структура лексичної і
граматичної семантики [Текст] / В. М. Русанівський. – К. : Наук.
думка, 1988. – 255 с.
Русанівський 2002: Русанівський, В.М. У слові – вічність: (Мова
творів Т.Г. Шевченка) [Текст] / В. М. Русанівський. – К. : Наук. думка,
2002. – 240 с.
Тараненко 1980: Тараненко, О.О. Полісемічний паралелізм і
явище семантичної аналогії [Текст] / О. О. Тараненко. – К. : Наук.
думка, 1980. – 116 с.
Тараненко 1989: Тараненко, А.А. Языковая семантика в ее
динамических аспектах [Текст] / А. А. Тараненко. – К. : Наук. думка,
1989. – 251 с.
Телия 1986: Телия, В.Н. Коннотативный аспект семантики
номинативных единиц [Текст] / В. Н. Телия. – М. : Наука, 1986. –
143 с.
Тодор 1994: Тодор, О.Г. Порівняльні фраземи у
психолінгвістичному сприйнятті [Текст] / О. Г. Тодор // Мовознавство. –
1994. – № 2-3. – С. 64-69.
130 Українська мова 2000: Українська мова. Енциклопедія [Текст]. –
К. : Укр. енциклопедія, 2000. – 752 с.
Уфимцева 2002: Уфимцева, Г.О. Лексическое значение:
Принцип описания лексики [Текст] / Г. О. Уфимцева. – М. : УРСС,
2002. – 239 с.
Франко 1975: Франко, З.Т. Ономастика в мові творів Івана
Франка [Текст] / З. Т. Франко // Мовознавство. – 1975. – № 2. – С. 55-
86.
Чабаненко 1984: Чабаненко, В.А. Основи мовної експресії
[Текст] / В. А. Чабаненко. – К. : Вища школа, 1984. – 168 с.
Шекера 1986: Шекера, М.Г. Вторичная номинация во
взаимодействии общеупотребительной и специальной лексики
[Текст] : автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 1986. – 19 с.
Языковая номинация (Общие вопросы) [Текст]. – М. : Наука,
1977. – 345 с.
Татьяна Наумова
Номинация лица в коммуникативно-прагматическом аспекте
В статье рассмотрена проблема номинации личности в
коммуникативно-прагматическом аспекте. Освещение общетеоре-
тических вопросов основывается на основных принципах работ
А.А. Потебни, Г.В. Колшанского, Н.Д. Арутюновой, А.А. Тараненко,
В.М. Русановского, В.А. Чабаненко, М.И. Голянич.
Ключевые слова: номинация, коммуникативная ситуация,
денотат, сигнификат.
Tatjana Naumova
Personal nomination in the communicative and pragmatic aspect
In the paper a problem of personal nomination in the communicative
and pragmatic aspect has been considered. An illumination of general
theoretical questions are based on primary principles of works by
A.A. Potebnia, G.V. Kolshanskiy, N.D. Arutiunova, A.A. Taranenko,
V.M. Rusanowskiy, V.A. Chabanenko, M.I. Golianich.
Keywords: nomination, communicative situation, detonate,
significate.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.