Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ЕСТЕТИКА БУДОВИ РЕЧЕНЬ У ВІРШОВОМУ МОВЛЕННІ ВАСИЛЯ СТУСА

Леся ОЛІФІРЕНКО,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін
Донецького інституту ринку і соціальної політики
ЕСТЕТИКА БУДОВИ РЕЧЕНЬ
У ВІРШОВОМУ МОВЛЕННІ ВАСИЛЯ СТУСА
У статті досліджуються тенденції індивідуального
синтаксису поезій Василя Стуса: структурні типи речень,
синтаксична організація словосполучень та їх стилістична роль
у тексті; розглядаються іменні сполуки як репрезентанти
«стилю називання»; вивчаються синтаксичні атрибути
народнопоетичного мовлення та інтонація як синтаксично-
інтонаційний виразник художнього твору.
Ключові слова: віршовий синтаксис, синтаксична манера,
речення, мовна естетика.
При розгляді синтаксичної картини поетики Василя Стуса
найголовнішим постає з’ясування естетичної значущості
синтаксичних характеристик тексту. Основними параметрами
речення, які беруть на себе додаткову функцію актуалізації,
виступають: 1) довжина речення; 2) структура речення;
3) пунктуаційне оформлення; 4) обсяг інформативної
достатності речення [Загнітко 1998].
Синтаксичний рівень поетичних творів автора
відзначається надзвичайно широким спектром речень за
будовою: від коротких (до 10 слів), середніх (до 30 слів) до
довгих (до 60 слів) речень. Часто у мовленні поета трапляються
короткі речення діалогічного характеру, окличні, питальні
одночленні і двочленні. Наприклад:
Лжива ладо! Швартуйся до берега,
Де собака, халат і тапочки.
Розірвеш? Розметеш? – Ущент?
132 На лахміття? У клоччя? В друзки?
Обійдеться. Аби з очей –
То й із серця зникають друзі (Кр: 223)
Структурні типи коротких речень у поетиці В. Стуса дуже
різноманітні. Здебільшого вони відтворюють пристрасні
інтонації, той інтимно-ліричний чи ораторсько-публіцистичний
тон, який звучить поряд із філософсько-медитаційними
роздумами. Показово, що такі короткі речення межують у тексті
з ускладненими, розгорненими, які об’єднують кілька строф.
Середні та довгі речення у мовленні В. Стуса рідко
відзначаються чіткою синтаксичною організацією, формуванням
паралельних синтаксичних залежностей. Здебільшого це
астрофічні, “білі” вірші, пор.: Уже тоді, коли, пірнувши в ліс,/
ти пив пожадно тугу прикарпатську,/ востаннє причащаючись
його/ правікової чужості, що склиться/ і не пускає ближче, вже
тоді,/ коли, сягнувши урвища стрімкого,/ тримаючись оклялими
руками/ за голе корневище, вже тоді,/ посовгнувшись по
глеюватих надовбах,/ колючим тремом бралася нога/ і терпло
серце… (П-1: 59-60).
Синтаксисові В. Стуса загалом властиві короткі речення,
різновиди яких особливо показові для його індивідуального
стилю. Вони марковані почуттєвим струменем членування
мовного потоку. Такий струмінь відмінний від тональності,
створеної короткими, окличними реченнями. Наприклад:
Не спіши.
Постій. І упокорся. І дивись
душею, вкрай ізвомпленою, далі – …
Сон. І ночі ніч.
І темінь тьми. І голосіння тиші… (ЧТ: 106).
Ця риса синтаксичного розчленування, розірваності фрази
у Стусовій поезії може бути пояснена загальними тенденціями
індивідуального синтаксису: у віршах митця часто відділяються
і переносяться в окреме речення чи в іншу частину складного
речення означення (розгорнені і нерозгорнені), роз’єднуються
підмет і присудок.
Для поезії взагалі характерна довільність розташування
іменника-підмета та дієслова-присудка. Часто підмет
залишається на початку вірша, а всі наступні речення
133вживаються без нього. Ця свобода розташування зумовлюється
тісним зв’язком одиниць вірша як єдиного композиційного
цілого, конденсацією синтаксичних зв’язків, які переходять
межі речень, строф. Наприклад:
О, скільки слів неначе поторочі!
І всі повз мене, ніби кулі, б’ють,
і всі живу мою минають суть,
а тільки строчать, строчать, строчать, строчать
(ЧТ: 21).
Помітною є стильова вага “телеграфного” стилю, що
пов’язана з тенденціями синтаксичної організації
словосполучень – формуванням сурядних конструкцій із
нерозгорненими залежними членами. Перелік називних речень
має різну стилістичну роль – одні з них відтворюють стиль
розповіді, яку потрібно передати в чиємусь сприйнятті як
уривки думок. Наприклад:
Бетговен. Добрий маг. Пречистий
четвер. Пречистий тлум чекань.
Поразка. Усмішка. Поразка.
Метал надій. Тонкоголосить
одвертий біль. Яка докука! (П-1: 91).
Односкладні, називні речення марковані у мові В. Стуса
функцією ремарок: Ти ще на лезі самопрочування,/ на пласі
спогадів-передчуттів/ блаженного кінця, котрий значили/ іще
до тебе. Коло. Спокій. Край (ЧТ: 145). Загальне враження
синтаксичної ритмічності, повторюваності, відрубності,
лаконічності поетичного мовлення В. Стуса створюється і
нерозгорненими дієслівними конструкціями: Скресає далина…/
Пливуть і думи й хмари…/ Пий голубе вино! (Кр: 202).
Інтонаційна структура коротких одночленних речень В. Стуса є
особливою. Вірші з такими конструкціями побудовані на
інформативно-розповідній, позначеній зовнішньою
об’єктивністю, манері оповіді. Своєрідність почуттєвої
домінанти Стусового вірша полягає в тому, що всю поетичну
напругу, зворушеність поет передає в зовнішній стриманості
оповіді, у “телеграфному” ритмі відрубного синтаксичного
членування.
134 Особливої художньої ваги у поетичному мовленні
В. Стуса набувають цілісні ряди одноструктурних речень,
здебільшого називних, що здатні відтворювати кадрову
динаміку сприйнятого і водночас подавати широку панораму
тла перебігу наступних дій. Як правило, речення такого типу
функціонують на початку твору, готуючи увагу читача та
концентруючи його естетико-емоційний стан. Наприклад:
Небо. Кручі. Провалля. Вода.
Сонце. Чайки. Високі хвилі
поглинає загусла даль.
Ми – рибалки спочилі (ЗД: 135).
Для синтаксису поезії В. Стуса характерним є стиль
називання – гіпертрофія субстантиву, яку деякі дослідники
схильні вважати основною рисою віршового поетичного
мовлення, оскільки “зв’язаність, дієслівність, керування – ці
ознаки не властиві поезії, для неї характерна гіпертрофія
субстантиву, вигуку, займенника і категорій суб’єктивізації”
[Мистрик 1967: 46]. Якщо під стилем називання розуміти
особливі функції іменних сполук у віршовому мовленні,
зокрема формування лаконічних називних речень, двочленних
речень із іменною сполукою в ролі присудкової групи, вживання
відокремлених поширених і непоширених прикладок, широке
використання називного уявлення, то з цього погляду треба
визнати слушною думку Й. Мистрика щодо гіпертрофії
субстантиву в поетичному віршовому мовленні.
Такі іменні сполуки, як репрезентанти особливого стилю
називання, постають характерними для індивідуального стилю
В. Стуса, оскільки тут наявні перехідні типи між одночленними
(називними) та двочленними реченнями. Останні є
характерними для більшості поетичних збірок автора.
У ролі перехідних конструкцій (від одночленних до
двочленних і навпаки) часто виступають іменниково-
прийменникові групи, пор.: А я стремлю в промінний дім./ Світ –
наді мною й підо мною,/ і я – під світом і над ним (П-2: 59); Так –
попід зорями. Так – попід сни./ Так – попід дріт, попід грім
навіжений/ розпроклятущий свій, благословенний/ шлях на
останнім узвозі – збагни (П-1: 139).
135Стиль В. Стуса активізує двоскладні прості речення,
стилістична роль яких у тексті близька до функції простого
називання. Наприклад:
Глухо в сні колотиться ставок,
ошалілі тріпаються сови,
і німує безголосий мрок,
і лютує розпач безголовий (ЗД: 74).
Подібні синтаксичні конструкції створюють виразний
ритмо-інтонаційний малюнок вірша, формують спокійний тон
ліричної розповіді.
“Показником структурної організації віршового
синтаксису, – говорить С. Єрмоленко, – є функціонування
розгорнених і нерозгорнених однорідних присудків. Нанизувані
присудкові (дієслівні) ряди служать виразною синтаксичною
основою для створення стилістичної фігури градації”
[Єрмоленко 1969: 79]. Нанизування нерозгорнених дієслів, так
само як і формування однорідних іменникових рядів, тяжіння до
парцельованих конструкцій зумовлює індивідуальний
ритмічний лад віршового мовлення В. Стуса, що повертає нас до
думки Ю. Шереха [Шерех 1993] про експресіоністичні витоки
творчості письменника, “ступеньованість” його вражень і
почуттів, пор.: Іди. Минай знайомі переброди/ і повертайся.
Довжись. Сатаній,/ як вівериця в коліщаті (ЧТ: 95).
Поширеними в дискурсі поета є фрази, що заповнюють
попередній рядок, а завершуються на початку наступного, пор.:
там молодість дібровою блукає,/ з болотяного виквіту букет/
збираючи. І не спіши вперед…(П-1: 82). Трапляється також
фраза, розпочата в кінці першого рядка, яка повністю заповнює
наступний, пор.: Тепер/ кажу я: смерте, я до тебе звик (П-2:
66), та фраза, розпочата в кінці першого рядка, яка завершується
на початку наступного, що посилює експресію поетичного
мовлення, пор.: Збоку стань. І не/ натужся. Свідком будь.
Питливим свідком (П-2: 67).
Шукаючи нових поетичних нюансів, В. Стус вдається і до
рідкісного в українській версифікаційній практиці складового
енжамбеману – перенесення складу в наступний рядок із його
повторенням або без нього, пор.: І заіржали коні. Же- / ребі коні
воронії/ покірні шиї клонять вниз (П-1: 185); Лиш модрини
136 гудуть, гудуть мо-/ дрини,/ а вітри лекалами хуг- / піють (П-2:
17) (усього в аналізованих поетичних збірках автора
нараховуємо 32 твори із використанням цього прийому).
Митець естетизує такі синтаксичні атрибути
народнопоетичного мовлення:
1) заперечні порівняльні конструкції: Золота Україно –
моя/ ти не край, не вітчизна/ ти як смертна трутизна/
наймертвіша мертвизна…(П-2: 265); І не море – ставковé багно
то,/ і не гуси – ворони важкі…(П-2: 262), які допомагають
динамізувати ситуацію напруженого композиційного
драматизму;
2) неповні односкладні речення з пропущеною дієслівною
зв’язкою, в основі яких лежить антитеза: Що не рядок – то день
життя./ Що не строфа – то два (ЧТ: 51);
3) сталі фольклорні вирази: Уперед піду – / вогню не мину,/
а назад піду – / загину (П-2: 8);
4) емоційно-експресивно навантажені дієслова-присудки,
запозичені з народного мовлення, пор.: самота самотньо/ ще
жде-пожде (ЧТ: 144);
5) демінутивні (пестливо-здрібнілі) форми іменників і
прислівників, що несуть на собі відбиток уснопоетичної стихії,
народної пісенності та виступають як носії почуттєвого світу,
пор.: Вхопився обома руками/ За хвилю: хвиленько, неси/ Мене
поволеньки, неси/ на гострий прибережний камінь (Кр: 202).
Часом синтаксис В. Стуса тяжіє до різкого відрубного
ритму, за яким стоїть перехід від двочленних поширених речень
до одночленних, називних, до нанизування відокремлених
іменних сполук. Напр.: Яка любов! Минула ціла вічність,/ як я
любив (ЗД: 61); Докучило! Нема мені вітчизни (П-2: 79); Не
заслужив./ Ані прощення. Ні чемної/ Відмови – анічогісінько!
(Кр: 216). Л. Клеменсевич називає одночленні речення, які
функціонують у тексті як виразники почуттєвої домінанти,
“рівноцінниками речень” [Klemensiewicz 1961]. Спираючись на
цю тезу, до останніх ми зараховуємо й відокремлені члени
речень: А я дерусь – з щовба на щовб – увись – / куди мої дороги
простяглись… (ЧТ: 185).
У поетичних текстах автора почуттєва домінанта
відтворюється по-різному: залежно від вибраних типів речень-
137рівноцінників, від того, який стилістичний струмінь ліг в основу
синтаксичної організації вірша. Так, наприклад, конструкції
діалогічного характеру не тільки вводять усно-розмовний
елемент в індивідуальне мовлення В. Стуса (пор.: Тобі не
йметься?/ Надієшся на сили віщі?/ На арифметику чекань?/ –
На небі ні хмарини./ – Глянь – / надворі мов з відра періщить
(ВЦ: 191)), але й нерідко набувають у ньому, завдяки фігурам
синтаксичного паралелізму, відповідної інтонаційної
композиції, забарвлення ораторського стилю, пор.: Займанщино
пекельна! Де не скинь/ страпатим оком – то охлялі надра,/ то
рідний край – пантрує звідусюди… (П-1: 63).
Спостерігаючи різний вияв почуттєвої домінанти в
індивідуальному поетичному стилі В. Стуса, зауважимо, що
поряд із синтаксичними засобами (варіації словорозташування,
функції рівноцінників речень, засоби нагнітання однорідних
елементів тощо) її створюють і синтаксично-інтонаційні
виразники стилю – розповідна, питальна та оклична інтонації.
Стилістична роль окличної інтонації у Стусовій поетиці є
неоднаковою. Створюючи виразний почуттєвий струмінь у
ліричному мовленні, окличні інтонації передають і прямий
заклик-звертання (пор.: Радій, душе! Допоки хуга зла/ і поки
свище снігова пороша… (П-1: 175)), поєднаний часто з роллю
підсильних часток, вигуків (Скільки в небі голубого снігопаду!/
Олив’яного!/ Оглухлого! (ЗД: 95); Як тихо на землі! Як тихо! І як
нестерпно – без небес! (П-1: 36)), і схвильовано-притишений
ліричний монолог, в якому трагедійні ноти передаються не
відкритим звучанням окличної інтонації, а приглушеною
мелодією ліричної оповіді (Бідне серце!/ Як воно дико б’ється/
на останньому перегоні/ між Ясинуватою і Донецьком!/ Як
воно перераховує оглухлі стики! (ЗД: 1121)).
В індивідуальному стилі митця помітну роль відіграють
питально-відповідні конструкції, за допомогою яких теж
досягається пристрасність, емоційність віршового мовлення,
створюється враження усно-розмовних інтонацій: Вдатися до
втечі?/ Стежину власну поспіхом згорнуть?/ Ні. Вистояти.
Вистояти. Ні (П-2: 55); Така далека моя родина, така далека,/ і
що робити, коли стомила юга і спека?/ І що робити, як так
марудно у цьому світі?/ У необжитім?.. (ЗД: 109).
138 Найтиповішою для ліричного вірша письменника є така
композиційна єдність, у якій поєднуються, взаємодіють,
перетворюються синтаксичні конструкції з різних джерел
(писемно-літературного, народнопоетичного, усно-розмовного),
викликаючи синтез філософсько-медитаційної, усно-розмовної,
народнопоетичної, публіцистично-деклараційної тональностей
(поезії “Мумія”, “Доброго ранку”, “Здається, нас ніколи не
було”, “Скит Манявський”, “Гей, яром-долиною” та ін.).
Провідна мелодія віршового мовлення В. Стуса народжується в
ліричних філософських роздумах, у щирому й піднесеному тоні
його звертання до читача.
На звертанні до другої особи побудована переважна
більшість ліричних творів автора: Обабіч дзеркала. А ти на
холоді/ на непроникному (П-2: 272), А ти – відбув. І вже – тебе
нема./ Ти тільки сон…(П-2: 261), що відбиває таку специфіку
лірики митця, як імперативність його вислову. Тип ліричного
монологу В. Стуса формується також як вираження думок та
почуттів від першої особи (Я блукав містом своєї юності,/
марно відшукуючи в нових кварталах/ вчорашні споруди… (ВЦ:
193), Я марно вчив граматику кохання,/ граматику гріховних губ
твоїх… (ЗД: 113)), рідше – як розповідь про третю особу (Вона
заслухана у себе,/ Їй чути порухи дитини… (ЗД: 119), Вони
сидять за столом,/ поклавши перед себе жилаві руки…(ВЦ:
164)).
“Прагнення бути й лишатися мужнім визначило навіть
графічні особливості Стусівських поезій” [Шерех 1993: 250], –
відзначає Ю. Шерех. І, справді, автор ігнорує правило
розпочинати новий рядок з великої букви, вживати коми між
однорідними частинами речення, при звертанні, ніби
“підкреслюючи вищість змістових рядків над інерцією вірша”
[Там само] (напр., вірш “мов вигорілий терикон, земля”
починається з малої літери).
Графічною особливістю поетичних творів автора є також
сходинки (драбинка) – членування віршового рядка на окремі
ритмічно-інтонаційні та експресивно-смислові фрагменти з
метою увиразнення поетичного мовлення. Головною
естетичною цінністю такої будови рядків є надання окремим
словам чи групам слів найбільшої самостійного інтонування,
139фразовості, що можна розглядати як допоміжний пунктуаційний
засіб, який доповнює логічне членування віршового рядка
емоційним. Наприклад:
Та дорога,
та скрадна, що за перевал
угорнулась
мороком непам’яті.
Але Ти, Ти –
пробуваєш, як Дівич-Дух
і тремтиш, наче Спах-Сльоза,
як пелюстка на кайданах –
рожевієш.
Це і є.
Це і є, задля чого жив… (П-2: 15).
Високоорганізований синтаксис вірша В. Стуса розкриває
широкі можливості для створення різних тональностей
ліричного мовлення – від народнопісенних до декламаційно-
публіцистичних, від усно-розмовних до елегійних філософсько-
медитаційних.
Синтаксична манера В. Стуса постає глибоко традиційною
та суто національною. Її основу становлять загальнонаціональні
зразки літературно кодифікованого конструювання реченнєвих
структур, переходів від одного типу речень до інших. Водночас
автор прагне до нашарувань на загальноприйняті зразки власне-
авторських, оказіональних, що несуть додаткові експресивні,
композиційні, тематичні завдання. Так, випадкові паронімічні
подібності набувають у поетичному тексті В. Стуса значення
оказіональних асоціативних зв’язків, витворюючи несподіваний
ефект, що може давати певну естетичну насолоду.
Не вдаючись до наслідування Шевченкової поетичної
структури загалом, поет підсвідомо прагне до ототожнення своєї
віри, стійкості, світобачення зі світобаченням Т. Шевченка.
Відчуваючи глибоку внутрішню єдність, духовний зв’язок із
Т. Шевченком та гостро заперечуючи при цьому примітивне
наслідування шевченківських форм, В. Стус прагне до
впровадження нових форм та образів, нової оркестровки слова.
До традиційно використовуваних прийомів напруження
думки в поетиці В. Стуса належать інверсія, хіазм, концентрація
140 формальних ускладнювачів простого речення, еліпсація,
парцеляція речення. Еліптичні конструкції, маючи високу
акцентну, інтонаційну та смислову концентрацію, зумовлену
різким скороченням довжини речення, реалізують авторську
модальність, не допускаючи варіативності, чітко й суворо
спрямовуючи читацьку реакцію.
Засобом експресивного синтаксису виступають у
поетичному мовленні В. Стуса сегментовані та парцельовані
речення. Розчленованість думки на кілька виразних частин,
винесення в називний уявлення акцентованого поняття викликає
стилістичний ефект піднесено-урочистого, пристрасного
мовлення, сприяє витворенню особливої естетичної категорії –
категорії піднесеного. Функціонування таких конструкцій у
поетичному синтаксисі підтримується тенденціями розвитку
синтаксичного стилю, а в ширшому плані – тенденціями
розвитку синтаксичної будови сучасного літературного
мовлення, яке вбирає в себе живі конструкції усного мовлення.
В. Стус трактує пунктуацію як вагомий елемент
членування та увиразнення синтаксису. У зв’язку з цим у
поетиці автора значущим постає нерегулярне застосування
пунктуаційних засобів, що робить межі речення плинними,
переплетеними, створює ефект “переливання” речення в
речення. У періодах деяких віршів взагалі немає жодного
пунктуаційного знака, що, справді, ніби зливає частини речень в
єдине ціле. Наприклад:
Як хочеться – вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють – огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних… (П-1: 72).
Для авторського стилю В. Стуса властивим є широке
використання вставлених конструкцій, які поширюють
141внутрішньо-реченнєву інформаційну насиченість, зумовлюючи
естетику внутрішньо-реченнєвих відцентрових тенденцій (вірші
“Тиха ніч, і місячно”, “З гіркотою…”).
Особливої ваги у синтаксисі автора набувають
конструкції, в яких позиція предиката заповнена інфінітивом,
що за своїм виявом є потенційно модальним, і саме це постає
основним у його вияві.
До домінувальних ознак поетичного синтаксису В. Стуса
відносимо також імперативну семантику, оскільки саме через
ряди форм наказового способу поет передає своє творче кредо і
таким чином включає в його вияв адресата, передбачаючи
співвияв його активності (вірші “Оптимістичне”, “Не одлюби
свою тривогу ранню…”, “Дерева вітром підбиті”, “У тридцять
літ ти тільки народився” та ін.).
У синтаксисі письменника посиленим естетичним засобом
є окличні, питальні та питально-риторичні речення, в яких
сконденсовано енергію слова й думки митця, рівень його
емоційності, екстатичності.
Таким чином, джерелами формування поетичного
синтаксису В. Стуса виступають: 1) писемно-літературна
традиція, що зумовлює розвиток й активну взаємодію усіх
стилів літературної мови; 2) усно-розмовне мовлення як
джерело природних розмовних інтонацій, діалогічних структур,
експресивних конструкцій; 3) народнопоетичне мовлення з
усталеними синтаксичними фігурами.
Мовна естетика поезії В. Стуса відтворює багатий
асоціативний світ, використання значного потенціалу
синтаксису української мови, можливості створення свіжих
модифікацій сталих зразків творення речення, художньо
виважених переходів від коротких до довгих речень,
модифікації будови речень з метою актуалізації тих чи інших
слів та словосполучень, що вповні відбиває синтаксичну
картину автора.
ЛІТЕРАТУРА
Єрмоленко 1969: Єрмоленко, С. Синтаксис віршової мови
[Текст] / С. Єрмоленко. – К. : Наук. думка, 1969. – 94 с.
142 Загнітко 1998: Загнітко, А. Синтаксична поетика Василя Стуса :
тенденції і закономірності [Текст] / А. Загнітко // Лінгвістичні студії.
Вип. 4. – Донецьк : ДонДУ, 1998. – С. 133-136.
Мистрик 1967: Мистрик, И. Математико-статистические методы
в стилистике [Текст] / И. Мистрик // Вопросы языкознания. – 1967. –
№ 3. – С. 46.
Шерех 1993: Шерех, Ю. Третя сторожа. Література. Мистецтво.
Ідеології [Текст] / Ю. Шерех. – К. : Дніпро, 1993. – 590 с.
Klemensiewicz 1961: Klemensiewicz, L. Problematyka składniowej
interpretacji stylu [Теxt] / L. Klemensiewicz // W kręgu języka literackiego
і artystycznego. – WPN. – 1961.
Умовні скорочення:
ЗД – збірка “Зимові дерева”
ВЦ – збірка “Веселий цвинтар”
Кр – збірка “Круговерть”
ЧТ – збірка “Час творчості”
П-1 – збірка “Палімпсести”, книга 1
П-2 – збірка “Палімпсести”, книга 2
Леся Олифиренко
Эстетика строения предложений в стихотворной речи Василия
Стуса
В статье исследуются тенденции индивидуального синтаксиса
поэзий Василия Стуса: структурные типы предложений,
синтаксическая организация словосочетаний и их стилистическая
роль в тексте; рассматриваются именные соединения как
представители «стиля названия»; изучаются синтаксические
атрибуты народнопоэтичного речи и интонация как синтаксически-
интонационный выразитель художественного произведения.
Ключевые слова: стихотворный синтаксис, синтаксическая
манера, предложение, языковая эстетика.
Lesya Olifirenko
Еsthetics of sentences structure in the written in Vasyl Stus’ verse
speech
In the paper tendencies of Vasyl Stus’ individual syntax in poetry has
been analyzed. Structural types of sentences, the phrase syntactic structure
and their stylistic role in the text, the syntactic attributes of poetic folk
discourse, and the expressive function of intonation in an art work have
been studied.
Keywоrds: verse syntax, syntactic style, sentence, language esthetic.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.