Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ДИСКУРСУ В СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ

Роман НАЗАР,
асистент кафедри прикладної лінгвістики та етнології
Донбаської національної академії будівництва і архітектури,
аспірант кафедри української мови та прикладної лінгвістики
Донецького національного університету
ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ДИСКУРСУ
В СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ
У статті розглянуто основні підходи до вивчення
дискурсу в сучасній лінгвістиці. Розглянуто історію вивчення
питання та різні підходи до розуміння поняття дискурсу.
Проаналізовано співвідношення понять “дискурс”, “текст”,
“мовлення”.
Ключові слова: дискурс, текст, парадигма,
антропоцентричний підхід.
Із розвитком антропоцентричного підходу до мови та
вивченням мови у всій її складності одним із понять, яке
об’єднує різні галузі гуманітарного знання, виступає поняття
дискурсу, що трактується кожним напрямом по-різному. Термін
дискурс входить до термінологічного апарату різних наук
(філософія, соціологія, теорія комунікації, лінгвістика,
психолінгвістика, соціолінгвістика тощо). Дослідження
проблеми функціонування дискурсу є одним із провідних
259напрямів сучасної лінгвістики. Різні аспекти окресленої
проблеми висвітлено в працях таких відомих лінгвістів, як
Н. Арутюнова, Ш. Баллі, М. Бахтін, Е. Бенвеніст, А. Вежбицька,
Т. ван Дейк, І. Ільїн, С. Крестинський, В. Петров, Ш. Сафаров та
ін. В українському мовознавстві цим питанням займаються
М. Бартун, В. Борботько, О. Боровицька, Р. Бубняк, В. Бурбело,
В. Буряк, Н. Волкогон, Т. Воропай, О. Галапчук, Г. Жуковець,
О. Зернецька, В. Іванов, Р. Іванченко, С. Коновець,
О. Онуфрієнко, Г. Почепцов, Т. Радзієвська, В. Різун,
Л. Рябополова, І. Соболева, О. Фоменко, В. Шинкарук,
В. Шкляр, І. Штерн, Г. Яворська та ін. Майже всі праці
українських лінгвістів присвячено вивченню дискурсу в
практичному ракурсі, тобто розглядові окремих різновидів
дискурсу – раціонального (В. Буряк), публіцистичного
(І. Соболева), газетного (С. Коновець), рекламного
(Н. Волкогон), літературно-критичного (Р. Бубняк), дискурсу
національної ідентичності (О. Онуфрієнко), політичного
дискурсу (К.С. Серажим), комунікативного (Ф.С. Бацевич)
тощо. Проте, як справедливо зазначає К.С. Серажим, поза полем
зору науковців усе ще перебувають такі важливі
загальнотеоретичні проблеми, як виявлення суті та природи
дискурсу, встановлення чіткої межі між текстом і дискурсом;
комунікативні властивості й архітектоніка дискурсу; роль
мовної особистості в дискурсі [Cеражим 2003: 9].
Найкращим засобом втілення авторського задуму, зокрема
і публіциста, є дискурс. Дискурс (від фр. discourse – мовлення) –
зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними –
прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими
чинниками; текст, який розглядається в аспекті подій; мовлення
як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, який бере участь
у взаємодії людей і механізмах їх свідомості. Дискурс – це
мовлення, “занурене в життя” [Арутюнова 1990: 136-137].
Термін “дискурс” має тривалу історію становлення. На
думку К.С. Серажим, вона почалася ще на зорі зародження
гуманітарної науки людства в античні часи, проте його значення
не усталилося й досі. Понад дві тисячі років цим поняттям
означали бесіди (діалоги, мовлення) – спершу (у давньому Римі)
260 тільки вчених, згодом – і широкого загалу (що, зокрема, фіксує
Словник братів Грімм 1860 р.). І лише у 50-х роках минулого
століття Е. Бенвеніст, опрацьовуючи теорію висловлювання,
послідовно використовує термін “дискурс” як характеристику
мовлення, тобто як експлікацію позиції мовця у висловлюванні.
У цей же час почало, у 1952 р., до нього звернувся, аналізуючи
мову реклами, З. Харріс, який під дискурсом розуміє
послідовність висловлювань, уривок тексту, більший, ніж
речення. Отже, ці два авторитетні вчені заклали основи в
розуміння цих понять. Як стверджує К.С. Серажим, внутрішня
організація дискурсу стала предметом дослідження наприкінці
50-х років XX століття, коли з’явилися праці про складне
синтаксичне ціле. У 70-х роках ХХ ст. з розвитком лінгвістики
тексту, що об’єднала суто лінгвістичні та суміжні з ними
підходи, як теоретичні, так і прикладні, виникла необхідність
чіткого окреслення предмета дослідження лінгвістики тексту, а
отже, чіткого визначення сутності двох ключових понять –
тексту і дискурсу. У цей період було сформульовано основну
відмінність між цими поняттями: дискурс було визначено як
процес застосування мовної системи, а текст – як результат
цього процесу. У мовознавстві радянського періоду цей термін
використовували непослідовно. Проте у пострадянський період
вживання цього терміну активізувалось, що спонукало
мовознавців до вивчення й уточнення цього явища.
У мовознавстві існують різні підходи до тлумачення
терміна “дискурс”. Один із підходів належить французькій
школі аналізу дискурсу. Поняття дискурсу не слід тлумачити як
виключно лінгвістичну дисципліну, оскільки виникає в
результаті відношень між мовою, історією, ідеологією та їх
суб’єктом. Запозичене в М. Фуко уявлення про дискурс як про
текстуальність у сучасних умовах зазнає суттєвих змін. Дискурс
тісно пов’язаний з ідеологічною складовою. М. Пеше стверджує,
що дискурс безпосередньо пов’язаний з ідеологічною та
суспільною формацією і формується ними. Таким чином,
дискурсні формації (термін запозичено в М. Фуко [Фуко 1996])
гетерогенні [Пеше 1999]. На думку М. Пеше, перше питання,
яке виникає при аналізі дискурсу, є питанням про “очевидність
261змісту” й “очевидність суб’єкта”. У термінах дискурсу суб’єкт
не є повноправним господарем своїх комунікативних намірів і
комунікативних досягнень. На думку П. Серіо, обмеженням при
творенні дискурсу є все те, що поза мовою робить дискурс
визначеним дискурсом, тобто мається на увазі соціально-
історичне тло, яке формує дискурс [Серио 1999].
У зв’язку із вирішенням питання про межі дискурсу,
виникає питання про “інтердискурсність”, тобто про можливість
одночасної належності тексту різним дискурсам і їх тісного
взаємозв’язку. Крім цього, “інтердискурсність” передбачає
вкраплення імпліцитного, невисловленого в дискурс [Анри
1999; Пеше 1999; Серио 1999].
П. Серіо вказує на подвійну спрямованість дисципліни
аналізу дискурсу – на сам дискурс як поняття і на вивчення
проблематики різних дискурсів. Це зумовлене не стільки двома
напрямами роздумів, скільки постійним вимушеним
осмисленням наповнення поняття дискурсу в зв’язку з
вивченням різних дискурсів. Дискурс є об’єктом не емпіричним,
а конструйованим, який відкриває “важкий шлях між суто
лінгвістичним підходом, який базується на визнаному забутті
історії, і підходом, який розчиняє мову в ідеології” [Серио 1999:
109].
П. Серіо називає вісім значень поняття дискурсу, які на
сьогодні сформовані у французькій лінгвістиці:
– будь-яке конкретне висловлення;
– послідовність висловлень (= текст);
– вплив висловлення на адресата і залучення його до
мовленнєвої ситуації;
– бесіда як основний тип висловлення;
– мовлення, яке належить мовцям, на противагу
“розповіді”, без експліцитного втручання суб’єкта;
– система обмежень, яка накладається на невизначену
кількість висловлень через певну соціальну або ідеологічну
позицію (наприклад, юридичний дискурс, релігійний дискурс),
тобто під дискурсом розуміють не сукупність текстів, а
характеризувальні висловлення, які для них характерні;
262 – мовлення, яке розглядають як мало диверсифікований
чинник значущості вживаного мовного елемента,
протиставленого тому самому елементу в мові;
– висловлення з погляду керованого дискурсного
механізму [Серио 1999].
У лінгвофілософському аспекті мови виділяють
психоментальний превербальний рівень, в якому зберігаються
численні відбитки явищ, відкладених в пам’яті. Проте ці образи
мають влстивість поступово згасати, тому для їх закріплення
виникають спеціальні мовні знаки понять про узагальнені
образи однорідних явищ, які складають когнітивний рівень. У
лінгвістичній літературі когнітивне тлумачення досліджуваного
поняття запропонував Т.А. ван Дейк, який визначає розуміння
як процес адекватного когнітивного сприйняття ілокутивних
сил. Ці чинники конкретизують опис мовленнєвої ситуації як
когнітивного феномену:
1) граматична структура висловлення;
2) позамовні чинники висловлення;
3) спостереження / сприйняття комунікативної ситуації з
середини;
4) збережена в пам’яті інформація про особливості
комунікативної ситуації, зокрема щодо характеру комунікації і
структури попередніх комунікацій;
5) знання, отримані з минулого дискурсу, як на
локальному, так і на глобальному рівнях;
6) знання загального характеру і конвенційні установки
про взаємодію (= прагматичні принципи);
7) інші різновиди загальних знань про світ (фрейми)
[ван Дейк 1999].
На думку дослідників, ці чинники можна охарактеризувати
як структурно-орієнтовану парадигму побудови дискурсу, проте
ступінь і характер цього звернення різні:
1) – до елемента дискурсу; 2), 3) – до позамовного аспекту
дискурсу; 4), 5) – до дискурсу загалом (локальний і глобальний
рівень); 6), 7) – до глобального рівня дискурсу.
Науковці вказують на те, що між чинниками розуміння
простежується зв’язок з уявленням про інтра- та
263інтердискурсність із праць М. Пеше, що свідчить про
універсальність категорій дискурсивності, які можна
застосовувати як на глобальному, так і на локальному рівнях.
Т.А. ван Дейк, розглядаючи дискурс як складне когнітивне
утворення, аналіз котрого потребує структур для репрезентації
знань, закладених у дискурс, вважає, що такими структурами є
фрейми. Фрейм – це організована система знань навколо
певного концепта, яка вміщує основну, типову і потенційно
можливу інформацію. Мовленнєві акти, як стверджує дослідник,
можуть бути самостійними фреймами або частиною інших
фреймів. Для розуміння мовленнєвих актів необхідне уявлення
про метафрейми, тобто знання загальних умов здійснення
успішних дій і всебічних знань про світ. За словами вченого,
зрозуміти текст означає ідентифікувати ситуацію, про яку
йдеться, у власному, суб’єктивному внутрішньому світі, на базі
власного, суб’єктивного досвіду, за допомогою власних,
суб’єктивних моделей явищ і ситуацій. Фрейми беруть участь у
формуванні прагматичного контексту – це абстрактний
конструкт, який вміщує відсилання до трьох видів інформації
важливої для розуміння:
– інформація загального характеру;
– кінцеве інформаційне повідомлення, яке фіксує
безпосередньо попередні події і мовленнєві акти;
– глобальна інформація про всі попередні взаємодії, їх
структури і процеси.
Отже, на основі аналізу лінгвістичної літератури можна
виділити такі підходи до розуміння поняття “дискурсу”:
1. Зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними –
прагматичними, історико- та соціокультурними,
психологічними та іншими – чинниками (це найбільш визнане
сучасними мовознавцями тлумачення увів у науковий обіг
Т.А. ван Дейк, таких поглядів дотримуються І. Штерн,
В. Петров, Ю. Караулов та ін.).
2. Текст, узятий у подієвому аспекті; мовлення, що
розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент,
що бере участь у взаємодії людей і механізмах їхньої свідомості
(когнітивних процесах), тобто дискурс – це подія, у центрі якої
264 словесний компонент; комунікативний акт, узятий не тільки як
цілісна структура, але і як повна тяглість, що включає і
розмаїття його оцінок учасниками та спостерігачами, і навіть
його наслідки (Н. Арутюнова, Г. Кук, К. Пайк та ін.).
3. Текст, що утворився в процесі дискурсії, коли значення
“на виході” стає адекватним авторському задуму. Дискурсія
починається там, де з’являються додаткові змісти, що
відрізняються від буквального розуміння тексту. Наближення до
розуміння цих додаткових змістів формує майбутній дискурс.
Таким чином, у цьому трактуванні дискурс є ментальним
утворенням, що виникає у свідомості читача в процесі такого
сприйняття тексту, яке відштовхується від буквального
розуміння, й існує стільки, скільки триває процес його
сприйняття й розуміння (В. Костомаров, Н. Бурвикова та ін.).
4. Сукупність тематично, культурно або інакше
взаємопов’язаних текстів, що допускає розвиток доповнення
іншими текстами (А. Баранов, Д. Добровольський та ін.).
5. Спілкування, що розглядається як реалізація певних
дискурсивних практик. Інакше кажучи, це – плинна мовленнєва
діяльність у тій чи іншій сфері, калейдоскоп висловів, фраз,
аналітичних статей та інформаційних повідомлень, публічних
виступів, інтерв’ю, коментарів, кулуарних обмінів думками, що
характеризує буття в часі (М. Фуко, А.-Ж. Греймас, Ж. Курте та
ін.).
На думку К.С. Серажим, з одного боку, наявність багатьох
напрямів у розумінні дискурсу не робить ці підходи такими, які
взаємовиключають одне одного, з іншого, жодне з цих
трактувань дискурсу не охоплює усіх аспектів його природи, не
відображає особливостей його породження та функціонування в
сучасному комунікативному просторі. Тому для аналізу
дискурсу найбільш плідним і науково обґрунтованим повинен
бути комплексний за своєю суттю метод дискурс-аналізу, що
полягає у виявленні та вивченні як вербальних компонентів, так
і прагматичних чинників, і включає в себе увесь методологічний
арсенал лінгвістичних і суміжних з ними дисциплін. Науковці
приходять до висновку, що таким комплексним підходом є
розуміння дискурсу сучасного комунікативного середовища як
265результату мовленнєво-комунікативної діяльності, який
постійно розвивається, набуваючи дискретних характеристик.
Доречною є думка і тих мовознавців, які вважають, що
раціонально використовувати термін “дискурс” як більш широке
поняття, ніж контекст, текст, наратив або мовленнєва діяльність,
оскільки терміни для перерахованих явищ у лінгвістиці вже
усталились. У руслі нашого дослідження під дискурсом
доцільно розуміти тексти, “створені в інституційних рамках, які
накладають сильні обмеження на акти висловлювання, і наділені
історичною, соціальною та інтелектуальною спрямованістю”
[Квадратура смысла 1999: 27]. У цьому розумінні газетний
дискурс є фрагментом соціально-ідеологічного інституту –
засобів масової інформації, тобто ми маємо справу з дискурсним
полем, яке орієнтоване на масову аудиторію, поєднанням
стандарту і новизни, інформативності та впливу.
При описі будь-якого дискурсу постає питання побудови
парадигми. Парадигма дискурсу – це сукупність пізнавальних
принципів і прийомів відображення суспільної реальності, що
визначають логіку організації знань і моделі теоретичного
витлумачення мовленнєво-мисленнєвих явищ. Парадигма – це
вихідна концептуальна схема, модель лінгвістичної проблеми та
її розв’язання. Спроба моделювання дискурсу призводить до
необхідності виділення ознак, характеристик аналізу дискурсу.
Слід відзначити, що в лінгвістичній літературі цьому питанню
неодноразово приділяли увагу. На думку К.С. Серажим, до
якісних характеристик аналізу дискурсу належать такі:
1. Аналіз дискурсу досліджує усну та писемну форми
мовної комунікації, що відбувається за нормальних, природних
умов. Лінгвістичним матеріалом служать як письмові тексти,
так і виконані відповідно до прийнятих норм протоколи
спостережень і транскрипти усних дискурсів, включаючи
інтерв’ю з інформантами. Цим аналіз дискурсу відрізняється від
наукових пошуків у руслі теорії мовних актів і формальної
прагматики, а також від більшості досліджень у рамках
експериментальної психології та соціології, що звертаються до
текстового матеріалу. Водночас, аналіз дискурсу передбачає
266 охоплення ширшого кола теоретичних питань і мовного
матеріалу порівняно з конверсаційним аналізом.
2. Аналіз дискурсу якнайретельніше досліджує предметно-
змістову сторону спілкування, приділяючи більше уваги його
соціальній організації, ніж формально-лінгвістичній. Цим він
відрізняється від лінгвістики тексту й аналізу діалогу, зазвичай
орієнтованих на вироблення схем, що не враховують зміст
(наприклад, ті, які описують когезію тексту або діалогу).
3. Аналіз дискурсу тримається на трьох найважливіших
категоріях: дія, будова і варіативність. Коли людина щось
говорить або пише, вона тим самим здійснює соціальні дії.
Конкретні властивості цих соціальних дій визначаються тим, за
допомогою яких саме мовних ресурсів, відібраних мовцем із
розмаїття мовних засобів, функціональних стилів, риторичних
прийомів і т. д., побудовані усний дискурс або письмовий текст.
З одного боку, цікавий сам процес побудови дискурсу. З іншого
боку, оскільки дискурс і текст уплетені в живу тканину
соціальної діяльності та міжособистісної взаємодії, їхня
варіативність має відображати особливості різних соціально-
діяльних контекстів і намірів авторів.
4. Однією з центральних характеристик аналізу дискурсу є
посилена увага до риторичних, аргументаційних структур усіх
без винятку типів тексту і дискурсу: від політичних дебатів до
побутових розмов. Головною метою риторичного аналізу в цій
парадигмі стає прагнення зрозуміти, яким чином для того, щоб
розкрити природу і комунікативне призначення однієї версії
подій або стану, нам доводиться мати справу з реальними
гіпотетичними конкурентними версіями і станами, явно або
неявно доводити неспроможність альтернативних варіантів і
відстоювати правомірність власної версії.
5. Нарешті, аналіз дискурсу все виразніше набуває
когнітивної спрямованості, прагнення за допомогою вивчення
усної та письмової комунікації вирішувати питання
співвідношення і взаємодії зовнішніх і внутрішніх світів
людини, буття та мислення, індивідуального та соціального. Це
вже виявилося в перегляді низки базових психологічних
категорій: настанова, сприйняття, пам’ять, навчання, емоції та
267ін. Аналіз дискурсу особливу увагу приділяє таким когнітивним
явищам, як знання, вірування та уявлення, факт, істина і
помилка, думка й оцінка, процеси розв’язання проблем,
логічного мислення тощо [Cеражим 2003а: 32-33]. Інакше
кажучи, до цих ознак належать учасники, умови, організація,
способи і матеріал спілкування, сфера спілкування і
комунікативне середовище, мотиви, мета, стратегія, стиль і
жанр спілкування, текст і невербальні знаки та ін. У
публіцистичному дискурсі важлива роль належить текстам,
тому що, по-перше, вони є предметом дослідження, а, по-друге,
публіцистичний дискурс пов’язаний, перш за все, з текстами і
репрезентує себе через тексти, а не через невербальну
комунікацію.
К.С. Серажим, яка дослідила природу дискурсу як явища
сучасного комунікативного середовища, стверджує, що:
1. В основі будь-якого дискурсу, в якій із форм –
монологічній чи полілологічній – він не існував би, лежить
внутрішня діалогічність, котра є організуючим принципом,
спільним і для діалогу, і для монологу.
2. Ключовим моментом у розвитку дискурсу – як
ситуативно-зумовленого, так і ситуативно-вільного – є
суперечність у сферах: суб’єкт / суб’єкт, суб’єкт / об’єкт або
суб’єкт / цінність. Дискурс може бути спрямованим на
попередження суперечності, на її подолання чи, навпаки, на
загострення.
Подолання суперечності відбувається лише в умовах
реальної комунікації – саме тоді й можна вести мову про справді
комунікативний дискурс. Ідеальною для комунікативного
дискурсу мовленнєвою ситуацією є така, за якої діалог не
спотворюється ні випадковим упливом зовнішніх чинників, ні
перешкодами, що виникають у самій структурі комунікації.
Подібна мовленнєва ситуація унеможливлює перекручення
дискурсу, зумовлюючи таку структуру комунікації, яка створює
однакові (симетричні) умови вибору та здійснення мовленнєво-
комунікативних дій для всіх учасників.
3. Комунікативний дискурс як засіб соціальної взаємодії є
новою формою політичної, наукової, організаційної й технічної
268 сили суспільства, за допомогою якої індивід чи сукупність
індивідів здійснюють обмін інформацією. Виконуючи зв’язну
функцію, комунікативний дискурс виступає найважливішим
механізмом становлення індивіда як суспільної особистості і
провідником настанов соціуму, що регулюють дії учасників
дискурсивного діалогу. Одним із основних чинників
породження комунікативного дискурсу є комунікативний акт, у
котрому беруть участь комуніканти, що у формі
безпосереднього чи опосередкованого діалогу творять
висловлювання (тексти) та інтерпретують їх засобами
національної мови [Cеражим 2003а: 38-58].
Виходячи з цього можна стверджувати, що в більшості
робіт вітчизняних і зарубіжних вчених найбільш прийнятним
комплексним визначеням поняття дискурсу є таке: дискурс – це
складний соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного
середовища, який, по-перше, детермінується (прямо чи
опосередковано) його соціокультурними, політичними,
прагматично-ситуативними, психологічними та іншими
(конституюючими чи фоновими) чинниками, по-друге, має
“видиму” – лінгвістичну (зв’язний текст чи його семантично
значущий та синтаксично завершений фрагмент) та “невидиму” –
екстралінгвістичну (знання про світ, думки, настанови, мету
адресанта, необхідні для розуміння цього тексту) структуру і,
по-третє, характеризується спільністю світу, який упродовж
розгортання дискурсу “будується” його репродуцентом
(автором) та інтерпретується реципієнтом (слухачем, читачем
тощо) [Арутюнова 1990; Кубрякова 2000; Падучева 2002;
Рожкова 2003; Серажим 2003; Cеражим 2003а та ін.].
У науковій літературі досить часто можна зустріти
випадки ототожнення понять дискурс і мовлення, дискурс і
текст(и) (див. [Арутюнова 1990а] та ін.). Проте останнім часом ці
поняття пропонують розмежовувати. Так, К.С. Серажим щодо
сутності і співвідношення понять “текст” і “дискурс”, зазначає,
що дискурс – це своєрідне “віддзеркалення” тексту в свідомості
конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкретний
момент часу. На противагу тексту, дискурс має ознаку
процесуальності і не може існувати поза реальним фізичним
269часом, в якому він відбувається. Головна відмінність між
поняттями “дискурс” і “мовлення”, на думку дослідниці, лежить
у площині “соціальне – індивідуальне”. Перевага соціального
чітко простежується в дискурсі. Для нього характерні типові
ситуації спілкування з нормативно закріпленою послідовністю
мовних актів (так звані інституційні форми спілкування:
педагогічний, терапевтичний, діловий, політичний дискурс і
його різновиди та ін.). Найважливішою ж ознакою мовлення є
його індивідуальний характер, оскільки процесу мовлення
притаманні певний темп, тривалість, темброві особливості, міра
гучності, артикуляційна чіткість, акценти тощо [Cеражим 2003а:
84-85].
У лінгвістичній літературі існують різні підходи до
класифікацій дискурсів: педагогічний дискурс, релігійний
дискурс, науковий дискурс, політичний дискурс,
адміністративний дискурс, юридичний дискурс, військовий
дискурс, спортивний дискурс, медичний дискурс, рекламний
дискурс, масовоінформаційний дискурс та ін. [Карасик 2000;
Карасик 2002; Почепцов 1998; Серажим 2002; Серажим 2003;
Серажим 2003а]. Науковці, відштовхуючись від особливостей
мовлення, пропонують виділяти й інші види дискурсів (пор.:
ритуальний, лайливий, етикетний, фольклорний, міфологічний,
театральний дискурси та ін.). Огляд наукової літератури
близького і далекого зарубіжжя, а також аналіз ситуації в
україністиці щодо підходів та критеріїв класифікації дискурсів
запропонований у працях К.С. Серажим. Як справедливо
зазначає дослідниця, класифікація дискурсів на сучасному етапі
розвитку гуманітарної науки перебуває ще на стадії розробки.
Представники різних галузей гуманітарного знання пропонують
широку гаму типологій дискурсів, котрі не тільки відрізняються
за критеріями, покладеними в їхню основу, але й залежать від
самого функціонально-діяльнісного навантаження цього терміна
в інтерпретації вчених.
У пропонованій студії феномен дискурсу окреслений
загалом з акцентом на дібрані лінгвофакти, однак конкретний
мовний матеріал дає змогу розширити спектр дослідження,
270 виявити інші модифікації, що й уможливлює перспективу
подальших наукових пошуків.
ЛІТЕРАТУРА
Анри 1999: Анри, П. Отдельные конструкции как связующие
элементы дискурса [Текст] / П. Анри // Квадратура смысла:
французская школа анализа дискурса. – М. : Издательская группа
“Прогресс”, 1999. – С. 158-184.
Арутюнова 1990: Арутюнова, Н.Д. Дискурс [Текст] /
Н. Д. Арутюнова // Лингвистический энциклопедический словарь. –
М., 1990. – С. 136-137.
Арутюнова 1990а: Арутюнова, Н.Д. Метафора и дискурс [Текст] /
Н. Д. Арутюнова // Теория метафоры. – М. : Прогресс, 1990. – С. 367-374.
Бацевич 2003: Бацевич, Ф.С. Нариси з комунікативної
лінгвістики : Монографія [Текст] / Ф. С. Бацевич. – Львів : Видавничий
центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – 281 с.
Борботько 2007: Борботько, В.Г. Принципы формирования
дискурса : От психолингвостики к лингвосинергетике [Текст] /
В. Г. Борботько. – Изд. 2-е, стереотипное. – М. : КомКнига, 2007. –
288 с.
ван Дейк 1989: Дейк, Т.В. ван. Язык, познание, коммуникация
[Текст] / Т. В. ван Дейк. – М. : Прогресс, 1989. – 312 с.
Карасик 2000: Карасик, В.И. О типах дискурса [Текст] /
В. И. Карасик // Языковая личность: институциональный и
персональный дискурс : Сб. науч. тр. – Волгоград : Перемена, 2000.
Карасик 2002: Карасик, В.И. Ритуальный дискурс [Текст] /
В. И. Карасик // Жанры речи. – Саратов : Изд-во ГосУНЦ “Колледж”,
2002. – Вып. 3. – С. 157-171.
Квадратура смысла 1999: Квадратура смысла. Французская
школа анализа дискурса [Текст]. – М., 1999.
Кубрякова 2000: Кубрякова, Е.С. Словообразование и другие
сферы языковой системы в структуре номинативного акта [Текст] /
Е. С. Кубрякова // Словообразование в его отношениях к другим
сферам языка. Игорю Степановичу Улуханову к 65-летию со дня
рождения. – Innsbruk, 2000. – С. 13-26.
Падучева 2002: Падучева, Е.В. Высказывание и его
соотнесенность с действительностью (референциальные аспекты
семантики местоимений) [Текст] / Е. В. Падучева. – Изд. 3-е,
стереотипное. – М. : Едиториал УРСС, 2002. – 288 с.
271Пеше 1999: Пеше, М. Контент-анализ и теория дискурса [Текст] /
М. Пеше // Квадратура смысла: французская школа анализа дискурса. –
М. : Издательская группа “Прогресс”, 1999. – С. 302-337.
Почепцов 2003: Почепцов, Г.Г. Теория и практика коммуникации
[Текст] / Г. Г. Почепцов. – М. : Центр, 1998.
Рожкова 2003: Рожкова, О.Е. Когнитивно-прагматические
аспекты политического дискурса [Текст] : диссертация … кандидата
филологических наук: 10.02.04 Калининград, 2003. – 169 c.
Серажим 2002: Серажим, К.С. Особливі жанрові форми втілення
політичного дискурсу у сучасній українській пресі [Текст] /
К. С. Серажим // Українська періодика : Історія і сучасність : Доп. та
повідомл. сьомої Всеукр. наук.-теорет. конф. Львів, 17-18 трав. 2002 р. /
За ред. М. М. Романюка. – Львів, 2002. – С. 490-493.
Серажим 2003: Cеражим, К.С. Термін “дискурс” у сучасній
лінгвістиці [Текст] / К. С. Серажим // Дискурс як когнітивно-
комунікативний феномен. – Харків : Константа, 2003. – С. 7-12.
Серажим 2003а: Cеражим, К.С. Дискурс як соціолінгвальний
феномен сучасного комунікативного простору (методологічний,
прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти) [Текст] :
дис…. д-ра філол. наук: 10.01.08 / К. С. Серажим. – К., 2003. – 408 арк. :
рис. – Бібліогр. : арк. 346-372.
Серио 1999: Серио, П. Русский язык и анализ советского
политического дискурса: анализ номинализаций [Текст] / П. Серио //
Квадратура смысла : французская школа анализа дискурса, – М. :
Издательская группа “Прогресс”, 1999. – С. 337-384.
Фуко 1996: Фуко, М. Воля к истине: по ту сторону знания,
власти и сексуальности. Работы разных лет [Текст] / М. Фуко. – Пер. с
франц. – М. : Касталь, 1996. – 448 с.
Роман Назар
Основные подходы к изучению дискурса в современной
лингвистике
В статье рассматриваются основные подходы к изучению
дискурса в современной лингвистике. Рассматривается история
изучения вопроса и разнообразные подходы к пониманию понятия
дискурса. Анализируется соотношение понятий “дискурс”, “текст”,
“речь”.
Ключевые слова: дискурс, текст, парадигма,
антропоцентрический подход.
272 Roman Nazar
Basic going is near study of discourse in modern linguistics
In the article the basic going is considered near the study of
discourse in modern linguistics. History of study of question and different
going is considered near understanding of concept of discourse.
Correlation of concepts is analysed “discourse”, “text”, “broadcasting”.
Keywords: diskurs, text, paradigm, anthropocentric approach.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.