Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

КОНСТРУКЦІЯ „СВІТ-БУТТЯ – БУТТЯ-В-СВІТІ – БУТТЯ” У СМИСЛОВИРАЖЕННІ ЧИСЛА „ЧОТИРИ” ЯК ОНТОЛОГІЧНОГО ЧИСЛООБРАЗУ В ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ СТУСА

Олена РОСІНСЬКА,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української філології
Макіївського економіко-гуманітарного інституту
КОНСТРУКЦІЯ „СВІТ-БУТТЯ – БУТТЯ-В-СВІТІ –
БУТТЯ” У СМИСЛОВИРАЖЕННІ ЧИСЛА
„ЧОТИРИ” ЯК ОНТОЛОГІЧНОГО ЧИСЛООБРАЗУ В
ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ СТУСА
У статті визначаються загальні лінії інтерпретації
символіки числа „чотири” як складного числокоду, що визначає
передусім простір перебування ліричного суб’єкта.
Констатується, що число „чотири” набуває в творах В. Стуса
виразного символічного екзистенційного забарвлення. Символ
числа „чотири”, спираючись на традиційне вираження
семантики сталості, непорушності, статичності,
осмислюється у ліриці поета як означення замкненого,
екзистенційно мертвого простору безвиході.
Ключові слова: екзистенція, екзистенційний суб’єкт,
самотність, символ, числокод, поетична картина світу.
У сучасній теорії літератури помітно зросло зацікавлення
глибинною поетико-естетичною природою художнього твору,
символічною природою поетичного тексту, його образним
наповненням. Значні досягнення в цій галузі й зацікавлення
творчістю тих авторів, що стали визначальними у формуванні
філософсько-естетичної свідомості української літератури
ХХ століття, але не були належним чином поціновані в
літературознавчих дослідженнях, а також дискусійний характер
багатьох актуальних для сучасної науки питань, − усе це
стимулює подальший розвиток літературознавчої науки.
Проблема дослідження поетичного символу в загально-
культурному і теоретико-літературному аспектах залишається
достатньо актуальною в наш час, зокрема поглибилися
220 дослідження проблем філософської наповненості поетичних
символів та специфічних систем символів, що провадяться на
основі теорій С. Аверинцева, М. Бахтіна, О. Лосєва,
М. Мамардашвілі, П. Флоренського.
Творчість Василя Стуса явила собою той концептуальний
синтез літератури ХХ століття, в якому органічно
перетинаються екзистенційний спосіб світосприйняття з таким
типом свідомості, що може бути схарактеризований як
символічно-міфологічний, заснований на сформованій
О. Шпенглером теорії „типу числа” як вияву „особливого
світовідчуття, символу певної значимості”, „стилю душі” [315,
208], уявленням про „пережитий чуттєво зв’язок між простором
і смертю” [315, 327], про символи як „чуттєві знаки, останні,
неподільні”. Загалом, на думку О. Шпенглера, „число в якості
формального вихідного принципу протяжного світу, що
виявляється тільки з людського спостереження й тільки для
нього, пов’язане через ознаку каузальної необхідності зі смертю,
як хронологічне число – зі становленням, з життям, з
необхідністю долі. Цей зв’язок суто математичної форми з
кінцем органічного буття… усе з більшою виразністю буде
виявляти себе як початок будь-якого великого мистецтва…
Числа є символами минущого” [315, 324]. Число великою мірою
пов’язане з екзистенційним самоусвідомленням особистості,
моментом самопородження „я”, оскільки через осягнення світу
шляхом осмислення його в числових категоріях, які є не тільки
способом означення кількісності та сутнісності, але й певним
моральним самоокресленням культури, особистість осягає сенс
числа й оволодіває таким чином, за О. Шпенглером,
співвіднесеним із нею навколишнім світом. Іще первісна
культура, осягаючи світ через посередництво впорядкованих
протяжностей, здійснює акт осмисленого відтворення сутності
світу, що й породжує неминуче відчуття „пратуги”
(О. Шпенглер). Так само екзистенційний суб’єкт, стаючи
джерелом самоствореного світу розгортання своєї екзистенції,
осмислюючи світ як породжений його свідомістю, тобто
усвідомлено явлений, переживає неминуче свою самотність у
світі, тугу й почуття безкінечної відповідальності. Ця
просторовість вищого порядку є символом, що розгортається в
221сфері числового мислення, „доступного лише дуже невеликому
колу людей” [315, 327].
Дослідження символіки числа чотири є онтологічно
важливим для розуміння поетичної картини творів В. Стуса.
„Код „четвірки” складається з перехресного (через
центрального Третього) стійкого співвідношення двох пар
опозицій: у просторі (це загальновідомо) та в часі (пори року, а
також: „минуле – майбутнє”, „вічне – миттєве”, а в центрі –
теперішнє). „Четвірка” є симптомом утвердження („трон”,
„стіл”, „хата” і т. д.), а також онтологічної експансії „на 4
сторони світу” („кінь”, „вітряк”, „вітер”, „перехрестя доріг”
тощо). Тобто 4-ка за характером сполучає рвійну силу енергії
стихійної двійки та центрову стабільність гармонійної трійки”
[3, 251–252]. Таким чином, „чотири” є ознакою сталості,
непорушності, у зв’язку з чим варто згадати такі рядки:
„Укрийся за дверима чотирма. / Там – все як світ. Як той
прийдешній світ” [9, 288]. Межа між двома світами для суб’єкта
поезії гіперболізується, набуваючи ознак такої сталості, яку вже
неможливо зруйнувати.
Символічне розуміння „четвірки” як пошуку сталості,
серединності може також усвідомлюватися без власне числової
означеності: „А ти іще посередині, / ще посередині твоє” [9, 37].
Серединність знаходження в світі переживається ліричним
суб’єктом як момент статичного спокою, нетривкого стану, що
досягається тільки на один, непротяжний у часі, момент перед
шуканням, рухом, здійсненням вибору: „Шукай по них щасливі
числа, / так, як раніше ти умів” [9, 37].
„Четвірка” також може позначати перехрестя двох доріг
(крім того, подібна семантика доріг як двох можливостей на
шляху вибору), на якому фіксується в часопросторі на момент
здійснення вибору екзистенційний суб’єкт: „Розпросторся душе
моя, / на чотири татамі, / або кулься від нагая, / чи прикрийся
руками. / Хай у тебе є дві межі, / Та середина – справжня… /
Посередині – стовбур літ, / а обабоки – крона / Посередині –
вічний слід / (тінь ворушиться сонна). / Ні до неба, ні до землі –
/ не сягнути нікуди…” [9, 132]. У цій поезії насамперед
актуалізується поняття середини (серединності) ніби глибинний
сенс перебування в космосі світу й душі, оскільки саме душа
222 має „розпросторитися”: „Я в серці серця. В серці серця я, / і
видно як – на всі чотири боки. Прорвалися глухонімі потоки, аж
косма гриви сторчить течія… Бо твориться життя – на смертній
грані…” [8, 104]. Світ відкритий для душі на всі чотири боки,
код двійки, отже, в сенсі двох можливостей, крайніх полюсів
здійснюваного вибору, подвоюється. Саме середина – перетин
двох шляхів, перехрестя – є в часопросторі точкою опору
екзистенційного суб’єкта в його пошуку істини: „посередині –
вічний слід”.
„Четвірка” традиційно позначає чотири сторони світу,
тобто просторову сталість. У В. Стуса, зокрема, з’являється
звичний для фольклору образ „чотирьох вітрів”: „Сурмлять у ріг
чотири вітри в полі / і, ніби криця, сталяться жалі” [9, 225],
„Чотири вітри – полощуть душу. У синій вазі – стеблина яра” [9,
230]. Але осмислюється він дещо інакше, незважаючи на
традиційний контекст „бути відкритим для всіх чотирьох
вітрів”, тобто незахищеним, в ширшому контексті поетової
творчості ми можемо сприймати цей образ як ознаку постійного
випробовування в самоідентичності (що підкреслює образ
шлюзу „з котрого не витікає вода”, або „шлюз з невитіклою
водою”, „баржа обважена”) [9, 38].
Найяскравіше проявлення символічного значення числа
чотири відбувається у такій поезії: „Чотири сонця відгорять
вгорі,/ Чотирикрилий день відмайоріє, / загрузнуть вниз
язичницькі бори / самі талі жалобні бовваніють” [9, 69].
Звертаємо увагу на той момент, що в поезії подається досить
нетиповий для традиційної поетичної системи варіант
світобудови. Традиційно можна було б говорити про „два
сонця”. І ми вже звертали увагу на цей образ, констатуючи, що
одне із сонць символізує день, а друге – ніч. Про чотири ж сонця
в літературі можемо зустріти згадку тільки в „Слові о полку
Ігоревім”: „Другого дня вельми рано криваві зорі світ
заповідають. Чорні тучі з моря йдуть – хочуть закрити чотири
сонця, і в них дрижать сині блискавиці” (подається в перекладі
М. Грушевського) [2, 174]. М. Грушевський пропонує
інтерпретувати ці „чотири сонця” як чотирьох князів. Не можна
не погодитися зі слушністю цього зауваження, оскільки в
давньоруській літературі князів традиційно називали „сонцем”,
223„сонячним”. Крім того, далі в тексті повідомляється про сумну
долю двох князів, і вони знову ж таки названі „сонцями”:
„Темно стало третього дня: два сонця померкли, оба червоні
стовпи згасли, а з ними молоді місяці тьмою заволоклися” [2,
177]. Не можемо з певністю стверджувати, що в тексті,
написаному, як вважається, в ХІІ столітті, символ „чотири
сонця” є глибшим і не таким однозначним, як пропонує
трактувати М. Грушевський. Можна лише припустити, що автор
натякає й на всеохопність страшних подій, що відбуваються,
причому маючи на увазі не тільки й не стільки невдалий похід
Ігоря на половців, а загалом проблему міжкнязівського
розбрату, що веде до руйнування.
Звичайно, образ „чотири сонця” в поезії В. Стуса не може
розглядатися як алюзія до тексту „Слова о полку Ігоревім”,
однак певний перегук між цими образами досить помітний (До
речі, слово сонце Стус використовує в множині і в іншій поезії:
„Нічні сонця, мені світайте” [9, 250]). Варто припустити, що
символічне наповнення цього образу дещо складніше, ніж
пропонує дослідниця Г. Віват: „В. Стус добре знав історію свого
народу, цінував і поважав його традиції, обряди, вірування…
Чому день – чотирикрилий? (Курс. автора) Мабуть, чотири
крила – це ранок, день, вечір, ніч, а чотири сонця – це
місцеположення сонця в чотирьох чвертях дня” [1, 71]. Можемо
погодитися із автором, що просторове виявлення образу має
таке підґрунтя, однак слід відзначити, що, вдаючись до
використання символічної семантики числа „чотири”, поет
відтворює враження сталості, непорушності певного стану,
переживання, позиції ліричного суб’єкта. Слушним видається
також запропонований далі дослідницею натяк на „чотири” як
„перехрестя”, „хрест” тощо, хоча ця думка й не розкрита
належним чином: „Можливо, …в східних віруваннях є дещо
спільне з віруваннями наших предків. Вони сповідують чотири
видимі стихії: повітря, землі, вогню, води. А може, то „чотири
істини”, які Будда заповідав своїм учням? Деякі дослідники
творчості В. Стуса вважають, що в „чотирьох татамі, на яких
„розпросторюється” душа поета, вгадується знак хреста
(М. Коцюбинська, О. Черненко). Можливо, й так, адже хрест і
свастика – універсальна емблема вогню, а також Сонця, як
224 вогню небесного ще в дохристиянських віруваннях” [1, 72]. До
речі, образ „перехрестя” („розхрестя”) часто зустрічається в
поетичних текстах автора: „Ти бачиш розхрестя дороги?
Молися, / бо ще ти не воїн і ще ти не муж” [9, 251], але це
питання потребує окремого розгляду. Ще раз звернімо увагу на
те, що перебування на перехресті сприймається як момент
вибору дороги й стану розгортання „можливостей”, закладених
в екзистенційному суб’єктові.
Слід відзначити, що символ „хреста” є одним із
найактуальніших у творчості В. Стуса саме в контексті вищої
жертви, яку готовий принести ліричний суб’єкт його поезії, як
символ „випробування”, „вивірювання”. У такому сенсі
актуалізується й символ „дороги”, зрештою щодо символіки
числа „чотири”, образ „двох доріг” як двох варіантів вибору,
образ „перехрестя”, „роздоріжжя” – як перетину двох доріг з
чотирма кінцями. Ліричний суб’єкт часто усвідомлює себе на
такому перехресті, коли він як екзистенційний суб’єкт здійснює
вибір, обирає дорогу. Рух здійснюється обома дорогами в обох
напрямках, отже, важливим є не тільки рух уперед за своїм
вибором, але й повернення, про яке ліричний суб’єкт говорить
досить часто.
Символіка числа „чотири” пов’язується також з уявленням
про „квадрат”, фігуру, в якій чотири однакові сторони.
„Квадрат” частіше усвідомлюється як непорушний простір,
отже, простір без можливості руху, розвитку, де відсутній будь-
який вихід, отже, екзистенційно мертвий простір: „На однакові
квадрати / поділили білий світ. / Рівне право – всім страждати /
і один терпіти гніт. / Зле і кату, зле і жертві / а щасливого нема. /
Всім судилося померти за замками сімома” [10. Т.2, 41]. У цій
поезії простір цілого світу осмислюється як екзистенційно
мертвий, позбавлений можливості руху й розвитку,
саморозгортання. Так само екзистенційно мертві й люди, що
населяють цей світ, оскільки в ньому ніхто з них не може бути
особистістю, він тільки грає ту чи іншу роль – жертви чи ката.
Ще більше це світосприймання увиразнюється в іншому
варіанті цього вірша: „На однакові квадрати / поділили білий
світ. / Тільки нащо це? Не знати / нащо. А вселенський гніт /
чавить ката, чавить жертву, / безневинного – нема. / Всім
225судилося померти / за замками сімома” [9, 142]. Абсурдність
екзистенційно мертвого світу підкреслюється в цій поезії
риторичним питанням „Тільки нащо це?”. І далі в творі
з’являється тавтологічний образ „упокорячись покорі”, тобто
таким чином увиразнюється уявлення про відсутність вибору,
відсутність спротиву, можливості вільно існувати. І далі цей
образ градаційно ускладнюється: „Душ намарне ґвалтування /
без причини, без мети. / Соти ярого страждання, / пустографки
самоти” [9, 142]. Для екзистенційного суб’єкта одним із
найстрашніших моментів існування є відсутність вибору, мети,
руху до цієї мети, тому найвиразнішою ознакою екзистенційно
мертвого світу, в якому існує загал, є саме це.
Образ-символ „квадрату” у зв’язку з числом „чотири”
актуалізується і в інших поезіях: „Навічним радості облогом, /
обніжком щастя, там, де ймуть / малої віри на безвір’ї / малої
ласки серед зла, / квадрат – чотири на чотири – / і окрай чорного
стола” [9, 77]. У цьому вірші В. Стус у притаманній йому манері
гіперболізує символіку непорушної сталості через образ
„квадрату” („чотири на чотири”), редуплікуючи семантику. Крім
того, образ стола (власне предмета, що стоїть на чотирьох
опорах) ще більше увиразнює цю символіку. Таким чином,
створюється досить чітке враження нерухомої сталості.
Отже, „квадрат” (подвійна символіка „четвірки”) є
позначенням замкненого нерухомого простору, позбавленого
волі. Простором існування ліричного суб’єкта не може бути
коло в усій своїй гармонії, оскільки цей суб’єкт абсурдний, тому
й існувати він може тільки в абсурдному, позбавленому гармонії
світі. „Коло” ж знаменує життя в злагоді, розв’язаність
конфліктів, завершеність починань. Стусового ліричного
суб’єкта така „згладженість” ні в якій мірі не могла
влаштовувати, він прагне віднайдення себе через екзистенційне
відторгнення абсурдного світу, з одного боку. З іншого ж боку,
без цього абсурдного світу він перестане саморозвиватися й
утратить предмет рефлексування, необхідний йому для розвитку
внутрішнього конфлікту. Тому у Стуса немає такого захоплення
ідилічними картинами, навіть коли він згадує Україну як
утрачену рідну землю, в його пейзажах і спогадах наявний
конфлікт, гостре переживання неспівмірності форми та її
226 наповнення. Для нього неможлива притаманна, наприклад,
В. Мисику, модель кола, як характеризує її Е. Соловей:
„Мисикову „модель” цієї лірико-філософської проблеми (життя
в злагоді, у відповідності з собою, із своєю системою цінностей)
містять вірші „Коло” та „Я знаю: там ще моляться тополі…” Так,
є життя „у любому колі” або ще – „у рідному тісному колі”,
жити в ньому. У його „незворушному спокої” і не спокушати
„непевну долю” – затишно і надійно” [258, 234].
Сталий, нерухомий простір, замкнений і мертвий для
ліричного суб’єкта поезій В. Стуса нерозривно пов’язується з
уявленням про тюрму (Подібне уявлення зустрічаємо в творах
інших представників шістдесятництва, які пережили ув’язнення
й табори. Наприклад, у Ігоря Калинця: „чи ми не близькі / до
ночі / чуємося безпечними / у чотирьох стінах / її печери” [6,
110], у Ярослава Лесіва: „У вікні потрійні ґрати / Світло лампи
як ножі / Час у замкнутім квадраті / І осколки тиші-лжі / Битим
склом лягли під ноги / Міріадами шпичок / Наїжачились
тривоги / Знову строк, строк, строк” [6, 188]). Паралель
„замкнений простір – квадрат – тюрма” цілком умотивована,
оскільки тюрма є одним із соціальних способів позбавлення
людини волі, можливості вільного власного вибору,
екзистенційного вибору. Таким чином, образ „тюрми”
уявляється досить яскравим способом символізації
екзистенційно мертвого простору: „Весь обшир мій – чотири на
чотири. / Куди не глянь – то мур, куток і ріг. / Всю душу з’їв цей
шлак лилово-сірий, / це плетиво заламаних доріг. / І дальша
смерти – рідна батьківщина!” [9, 261]. Замкнений, екзистенційно
мертвий простір мислиться як такий, що веде у безвихідь, він
страшніший за смерть, і тому „дальша смерти – рідна
батьківщина”. Недарма у вірші з’являється образ „зламаних
доріг”, тобто таких, що вже втрачають свою плинність, нікуди
не приводять, і „До тебе вже шляхів не напитати / і в ніч твою
безсонну не зайти” [9, 261]. Подібне осмислення символіки
числа „чотири” (квадрата) простежується і в інших поезіях:
„Прощай тюремна стороно / із чорними дверима, / де кругле
вічко верещить, / висвистує квадрат…” [9, 41], „Зростає твій
крик кострубатий / кущами знімілих морок, / поділено світ на
квадрати / і в душу врізаються ґрати, / і гнів твій, твій біль
227пелехатий / подимний збирає оброк” [9, 399], „…Як зойкне
дланню – / аж задрижить тюремних вахт квадрат. / Стоїть твій
муж – опроти ста століть, / де й нам опроти ста століть стояти / і
навіжену матір виглядати, / що з білих божевіль до нас біжить”
[8, 195]. В останньому прикладі спостерігаємо символічний акт
протистояння, виражений через числові символи „чотири”
(квадрат) і „сто”, причому останній символ редуплікований
через образ „ста століть”. Протистояння відбувається в цьому
випадку саме в просторі квадрату як місця перебування
екзистенційного суб’єкта поза його власною волею.
Протистояння, чи „опротистояння”, розкриває глибинну
сутність вистоювання в намаганні самозбереження
рефлексуючої особистості у ворожому світі.
Увесь світ, якому протистоїть екзистенційний суб’єкт,
мислиться як поділений на квадрати, розлінований прямими
лініями, занадто правильний, а отже, мертвий і позбавлений
можливості для розвитку від абсурду до розумності й гармонії.
Єдиним шляхом виходу з цього „квадратного” світу абсурду є
прийняття жертви, самозречення, подібне до самозречення
Христа, що й передається через образи „плахи”, „Голгофи”,
„багаття”, причому вжитих у множині, що вказує на
неодноразовість жертви й на обов’язкову протягненість її в часі
й просторі: „Сто плах перейди, серцеокий, / сто плах, сто багать,
сто Голгоф, / а все оступають мороки / і все твій поріг
зависокий, / бо світ розмінявся на кроки / причаєних
надкатастроф… / Зростає твій крик кострубатий / кущами
знімілих морок, / поділено світ на квадрати, / і в душу
вгризаються ґрати, / і гнів твій, твій біль пелехатий / подимний
збирає оброк” [8, 133].
Неволя також позначається через образ „чотирьох мурів”,
„ґрачене вікно” (теж поділене на квадрати), вихід за межі яких є
звільненням, причому насамперед внутрішнім: „Прощайте ви,
чотири мури, / три двері, ґрачене вікно / і ти, мовчазний і
понурий, / мій столе… / А втім, скажу: пізнав і волю, / свободу
на семи замках…” [9, 250].
Через символіку „квадрату” (чотири однакові грані)
екзистенційний ліричний суб’єкт осмислює своє замкнене
тюремне існування. У такому сенсі поет удається до тропів
228 „квадратне серце”, „квадратний біль”, надаючи образам відтінку
загостреного усвідомлення безвиході й екзистенційної смерті,
тобто позбавлення вибору й вільного самовизначення: „В плече
штовхають нас автомати. / Квадратне серце – в квадратнім
колі, / в смертнім каре ми падемо долі” [9, 320] – оксюморон
„квадратне коло” підкреслює семантику безвиході й відсутності
руху в якомусь напрямку, відсутності життя. У цілому
осмислення образу „квадратного кола” є досить складною
літературознавчою проблемою взагалі й проблемою вивчення
символічно-образної системи творів В. Стуса. М. Павлишин
пропонує таку інтерпретацію цього образу, яка дозволяє нам
розширити межі розуміння символіки числа чотири: „Світ
ранніх Палімпсестів – це мікрокосм, вписаний в макрокосм,
причому мікрокосм – це тюремний інтер’єр, символ якого –
квадрат, а макрокосм – це всесвіт з його планетами, зорями і
їхніми ходами, символ якого – коло… До квадратності
мікрокосму належать і вікна, поділені на шиби або перехрещені
ґратами, і, як неповні квадрати, речі вертикальні – свіча, ліхтар,
з явищ природних – сосна, зокрема сосна, що схожа на щоглу…”
[7, 39]. Отже, як уже говорилося вище, „квадрат” символізує
замкнений, екзистенційно мертвий простір, в якому перебуває
ліричний суб’єкт і в якому він позбавлений свободи, а коло є
позначенням гармонійного внутрішнього (рівнозначно для
логіки існування цього суб’єкта – космічного) світу його
свободи. „Якщо квадрат – емблема приземленості й терпіння, то
круг символізує буття, що піднесене (чи фізично, чи
психологічно) „понад болючу щоденність світу” [7, 40]. Однак,
цілком погоджуємося з автором, „квадрат” і „коло” – не
антиномічні символи, оскільки „знакова система Стуса
неоднозначна” і „було б помилкою, наприклад, звести його
вживання квадрату й кола до простодушного рівняння „коло –
добре, квадрат – погано” [7, 41]. „Квадрат” – простір
дисгармонійного існування без свободи вибору, шляху й руху,
але він прагне до свого гармоніювання через наближення, яке
часто осмислюється як „смерть”, вихід за межі „життя”, до
„кола”, числокодом якого є „одиниця” – єдність,
самототожність, самовіднайдення, самість.
229Далі символіка „квадрата” („двійки” – „четвірки”)
ускладнюється, переносячись у внутрішній простір і стаючи
способом випробування на шляху вистоювання й винищування
суб’єкта: „Квадратний біль. Крутий округ / жалоби” [9, 102] –
згадаємо, що почуття болю є одним із найвиразніших і
найчистіших почуттів екзистенційного суб’єкта поезій В. Стуса,
і йому часто надається форма квадрату – „біль болю”.
Виникає також образ „четвертованого серця”, тобто
поділеного на чотири частини, позбавленого життя, яким для
нього є воля, свобода вибору, саморозвитку й самовизначення:
„Ану ж бо, зізнайся, мій брате, / чия то подоба висока / (обрізано
всі припочатки, / нещадно обтято кінці). / Це ти, четвертоване
серце, / устеблене, стромишся в небо / (нема ні грудної клітини,
/ ні уст, ні долонь, ні очей)” [9, 267].
„Квадрат” як вияв символіки „четвірки” інколи набуває
чіткого просторового окреслення: „сибірські квадрати” [9, 68],
„соловецькі квадрати” [9, 229], таким чином, надаючи
можливість читачеві пов’язати певні моменти переживання
художньої реальності з реальністю історичною, обіпертися на
відомі біографічні й географічні реалії.
І зрештою, вершинним проявом символіки замкненого
екзистенційного простору, проявленого через символ
„четвірки”, на нашу думку, є образ „квадратом провалля
нічного” [4, 119], в якому символ „четвірки” (квадрату)
поєднується із символом „провалля” як межі між світами, межі,
перейшовши яку ліричний суб’єкт уже не має вороття. Цю
семантику у вірші також підкреслює образ „небо вікно
заштормило”, який ми також можемо розшифрувати як
позначення втрати виходу (вікно – отвір у широкий світ,
можливість спостерігати світ і вийти в нього: звідси
фразеологізм „прорубати вікно”).
Тільки в одній поезії з’являється досить своєрідно
інтерпретований символ „четвірки”, осмислений як „чверть”
(згадаємо раніше розглянуте „четвертоване серце”), причому ця
„чверть” виразно дієва, жива, здатна до знищення: „Дякую,
Господи, – чверть перейшла, / що чатувала за мною, за мною, /
бликала цівкою, оком, пітьмою, / напризволяще до брами
вела…” [9, 266].
230 Таким чином, ми констатуємо, що число „чотири” набуває
в творах В. Стуса виразного символічного забарвлення в руслі
екзистенційного світосприймання. Символ чотири із опертям на
традиційне вираження семантики сталості, непорушності,
статичності осмислюється у ліриці поета як означення
замкненого, екзистенційного мертвого простору безвиході
(реального чи духовно-віртуального), позбавленого вибору,
шляху, руху.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Віват Г.І. Художні особливості та провідні мотиви
поетичної творчості Василя Стуса. – Одеса: Студія „Негоціант”, 2003.
– 175 с.
2. Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн.
– Т. ІІ. – К.: Либідь, 1993. – С. 159-221.
3. Мойсеїв І.К. Логіка семіосфери та числокоди ментальності //
Храм української культури. – Кн.. 2. – К.: Наук. фольклорно-
етнографічний центр „Рідна хата”, 1999. – 353 с.
4. Моклиця М. Модернізм як структура. Філософія.
Психологія. Поетика. – Луцьк: Вежа, 2002. – 389 с.
5. Очима серця. Ув’язнена лірика. – Харків: Основа, 1993. –
384 с.
6. Славутич Яр. Єдність душ: поезія Василя Стуса //
Яр Славутич. Твори: В 5 т. – К.: „Дніпро”, Едмонтон: „Славута”. –
1998. – Т. 3. – С. 441-454.
7. Павлишин М. Квадратура круга: пролегомени до оцінки
Василя Стуса / Стус як текст / Під ред. М. Павлишина. – Мельбурн:
Унів. ім. Монаша, відділ славістики, 1992. – С. 31-53.
8. Стус В. Вибране: Поезії / Упоряд. А.І. Лазаренко. –
Донецьк: Донбас, 1998. – 203 с.
9. Стус В. Палімпсест. Вибране / Упор. Д. Стус. – К.: Факт,
2003. – 432 с.
10. Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. / НАН України, Ін-т літератури
ім. Т.Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і текстології. – Л.:
Просвіта. – 1994-1999.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.