Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

УРБАНІСТИЧНІ ТОПОСИ У ТВОРАХ Б. АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА: НА ШЛЯХУ ВІД ОХТИРКИ ДО КИЄВА

Ольга ХАМЕДОВА,
кандидат філологічних наук, старший викладач
Донецького національного університету
УРБАНІСТИЧНІ ТОПОСИ У ТВОРАХ
Б. АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА:
НА ШЛЯХУ ВІД ОХТИРКИ ДО КИЄВА
У статті виявляються урбаністичні топоси, визначальні
для творчості Б.Антоненка-Давидовича. Наголошується, що
топоси провінції (Охтирки, Переяслава та ін.) і столиці (Києва)
не протиставляються, а гармонійно співіснують. Автор часто
вдається до екскурсів в минуле, щоб зацікавити читача
історією міста, його вулиць, архітектурних шедеврів.
Урбаністичні пейзажі Б.Антоненка-Давидовича – яскраві,
колоритні, документально точні.
Ключові слова: урбаністичний топос, провінція, столиця,
пейзаж.
Борис Антоненко-Давидович – видатний письменник,
критик, мовознавець ХХ століття. Він був активним діячем
національно-культурного Відродження 1920-х років, входив до
літературного угруповання „Ланка” (Марс). Письменник провів
у сталінських таборах близько тридцяти років, повернувшись,
продовжував плідно працювати. Визначальний принцип його
творчості – писати тільки про те, що добре знаєш. Б.Антоненко-
Давидович стверджував: „Справжня література – це життєва
правда і хист письменника”. Письменникові добре було відоме
життя і провінційного містечка, і великого міста, тому
урбаністичний простір органічний для його творів. Різні аспекти
творчості цього письменника досліджували Л.Бойко,
Б.Тимошенко, В.Дмитренко та ін., проте недостатньо уваги
приділено особливостям вираження урбаністичного хронотопу.
Тому мета нашої статті – дослідити урбаністичні топоси, які
232 стали визначальними у творчості Б.Антоненка-Давидовича,
виявити своєрідність образу міста, створеного письменником.
Б.Антоненко-Давидович раннє дитинство провів у
російському Брянську, в якому батько працював машиністом.
Спогади письменника про дитинство, юнацькі роки зафіксовані
в повісті „Удосвіта”, першій частині задуманої в 1970-х роках
автобіографічної тетралогії „Що коштує чорний хліб”. У цій
повісті автор акцентував увагу на тих подіях дитинства, які
виявилися визначальними у формуванні його світогляду. Такою
важливою подією у ранньому дитинстві стала поїздка до
Недригайлова і Ромен, де мешкали його родичі. Автор
підкреслив небуденність цієї події, що започаткувала новий етап
у його житті. Підкреслимо, що художній простір багатьох творів
письменника вибудовується на просторових опозиціях за
схемою, означеною Ю.Лотманом: перший компонент
ототожнюється зі своїм, зрозумілим, а другий – із чужим,
незрозумілим. Опозиція рідна земля – чужина конкретизується в
автобіографічній прозі: російська Брянщина протиставляється
українському Засуллю. Так, розділ, у якому подаються спогади
про життя Бориска у Брянську, називається „Під небом чужим”.
Прикордонна станція Ворожба стає тією межею, яка поділяє
простір на „свій” і „чужий”. Перші враження від перебування на
землі предків подані у розділі „На землі є божий рай”.
Сакральність рідного світу, який потроху пізнає маленький
герой, увиразнюється змалюванням рідних краєвидів: Сули,
Мазепиної гори, вербових гаїв. У романі „За ширмою”
пореабілітаційного періоду творчості для головного героя,
лікаря Постоловського, своя земля – це Переяслав, а Узбекистан,
де він працює, лишається чужим.
Переяслав, рідне місто героя та його матері, часто зринає у
спогадах. У сприйнятті Постоловського місто втрачає реальні
обриси й поступово міфологізується. З відстані часу земля його
дитинства здається йому ідеальною тому, що там він відчував
себе щасливим. Певні епізоди дитинства та юності часто
зринають у підсвідомості героя і виявляють себе у снах.
Сновидні компоненти є наскрізь символічними, а тому
потребують розкодування, віднайдення їхнього первинного
233змісту. Постоловський бачить себе маленьким на світанку у
Переяславі, він простягає до сонця руки. У міфологічній
традиції світанок символізує дитинство людини, дитячу
незайманість душі, а сонце – „знання, справедливість,
милосердя, переможця неправди і зла” [12, с. 38]. Малий Сашко
був сповнений любові й бажання творити добро. Він верхи на
баскім коні перетинає річку Трубіж, мчить назустріч
невідомому, бо внутрішній голос йому наказує: „Вперед, тільки
вперед!” [2, с. 533]. Кінь у слов’янській міфології асоціювався з
сонцем і навіть вважався посередником між живими і
померлими. У сні він стає перевізником Сашка зі світу
дитинства (ідеального) до світу зрілості (реального), а ріка
виявляється межею цих світів. Водночас коня називають „носієм
архетипної ідеї волі” [11, с. 39]. Для здійснення своєї мрії лікар
кинув Переяслав, в якому „дитинство, юнацтво і Маруся”. Образ
його рідного міста перегукується з новозавітним образом раю.
Євангельський образ раю – це місто, „Небесний Єрусалим”,
який позначає простір „звідусіль захищений, впорядкований,
гармонійний, дружній людині” [10, с. 364], на противагу
зовнішній темряві, хаосу, що знаходиться за його стінами. Отже,
першоджерела свого світосприйняття, а відтак, і таланту автор і
його герої віднаходять у рідному містечку.
Рідним містом для Б.Антоненка-Давидовича була Охтирка,
адже в ній він прожив більшу частину свого дитинства та
юності. У нарисі „Про самого себе” Б.Антоненко-Давидович
стиль розуміє як спосіб художнього освоєння дійсності і
відзначає вплив на нього рідної природи, оточення: „Тиха,
мальовнича Ворскла, романтика минувшини й перших
революційних бурь надали моєму перу ліризму, а калейдоскоп
міських диваків і сільських „малахольних” привчили бачити між
серйозним і смішне <…>, а часом і загострювати своє перо до
сатири” [2, 596]. Невипадково також автор згадує свого земляка
– Павла Грабовського, який вчився в Охтирці. Цей спогад
асоціативно пов’язує долі двох письменників, близьких духом і
пафосом творчості.
Світоглядне становлення гімназиста Бориса Давидова
(Антоненко-Давидович – це давнє козацьке прізвище предків
234 письменника) відбувалося в Охтирці в умовах революції, коли
все українське сприймалося як „антицарське, анти-
бюрократичне, передове” [2, 509]. Подією, яку оповідач називає
„знаходженням самого себе”, було прочитання нецензурованого
„Кобзаря” Т.Шевченка. У свідомості героя моральний принцип
дитячих років – „роду й землі триматися” – поєднується з ідеєю
національно-визвольної боротьби. Свої переконання він реалізує
у вчинках: організовує в Охтирці загальноміські збори учнів-
українців. Отже, автобіографічний герой зазнає світоглядної
еволюції саме в Охтирці. У дитинстві він ще невиразно відчуває
свою причетність до національного світу, а в гімназійні роки
стає свідомим захисником національної ідеї.
Євген Барабаш із роману „Нащадки прадідів” послідовно
відстоює своє право бути українцем у родині і в місті, в обрисах
якого легко впізнається рідна авторові Охтирка. Персонаж має
чимало автобіографічних рис, недаремно Л.Бойко називає цього
героя „alter ego” автора [6, с. 21]. Євген Барабаш – син
начальника пошти, його брат − офіцер російської армії, і він для
рідних виявляється дивакуватим хлопцем, бо відстоює абсурдні
ідеї. Юнакові важко зважитися порвати з рідними, проте він
відмовляється від перспектив спокійного життя і вигідного
одруження.
Визволена Україна для більшості обивателів
провінційного міста є утопічною ідеєю. Ставлення головного
героя до міста суперечливе. З одного боку, він любить рідне
містечко, а з іншого – відчуває, що знаходиться на „нашій – не
своїй землі ” (Тарас Шевченко). Його дратує „вічний повітовий
спокій”, відгомін суспільних катаклізмів ледве відчутний у
місті. М.Бахтін влучно охарактеризував хронотоп провінційного
містечка з його одноманітним „безподієвим” життям, в якому
час, здається, зупинився [4, с. 401]. Б.Антоненко-Давидович
також неодноразово підкреслює стан нудьги, „сонного спокою”
жителів містечка: „Життя в місті точилося безжурно й
безрадісно з року в рік, злегка порипуючи, як старосвітські
бабусині дзиґарі” [1, с. 347].
Центр міста з локусами „пошта”, „казначейство”, „земська
управа”, „гімназія” репрезентують Російську імперію, яка
235поступово русифікувала мешканців слобожанського козацького
містечка. Проте околиці ще зберігали національний колорит
(хати з солом’яними стріхами, криниці з „журавлями”), рідну
мову. Автор опоетизовує історичне минуле рідного міста, про
яке свідчить давня козацька церква, „козацький поділ міста на
сотні”, старовинні назви деяких вулиць („Повстяна”).
Контрастивно зображуючи центр і околиці, автор викриває
вустами свого героя колоніальну політику імперії: „Російський
царат, Московщина… загнали хати із стріхами на дальні кутки
околиці…, мальовничий український краєвид замінили
потворною профанацією костромського богомаза…” [1, с. 335].
Отже, зміна архітектурного стилю міста, в якому виразними
стають специфічно російські риси, сприймається як один із
епізодів загальної картини занепаду української державності.
Трансформація полкового козацького міста найкраще
ілюструється архітектурними особливостями соборів. На думку
Ю.Лотмана, „архітектурний простір” відтворює уявлення
людини про глобальну структуру світу [9, с. 676]. Автор у
повісті протиставляє собору „з шишкуватими суздальськими
банями” [1, с. 335], що височіє у центрі, барокову козацьку
церкву в передмісті. На думку дослідників, архітектура
українського бароко – це „концентрований матеріальний вияв
„психічного” стану, того гармонійного світогляду, на який
здатна нація у часи висого духовного злету, а той злет
невід’ємний від усвідомлення особистої і національної свободи”
[7, с. 236]. Занедбавши власні традиції побудови козацьких
храмів, народ забув і власну історію, прийняв ідеологію
чужинців, відмовився від боротьби за свободу. Лише революція
змогла збудити приспані почуття національної гідності
мешканців містечка: „Революція прийшла патріархальними
нашорошеними вулицями зухвала, безтурботна й трохи п’яна.
Вона вивела пожильців із їхніх батьківських та дідівських домів
на міські майдани й вулиці й перетахлювала людей” [1, с. 347].
На думку Л.Бойка, Охтирка була „творчим Клондайком з
невичерпними покладами сюжетів і типів” [6, с. 14].
Перебування у лавах Охтирської організації КП(б)У, походи у
загонах ЧОНу проти Махна і повстанських ватаг, збирання
236 „продрозверстки” в часи „військового” комунізму – цей багатий
життєвий досвід став предметом художнього узагальнення у
першому визначному творі письменника: повісті „Смерть”
(1928).
У повісті головним героєм постає Кость Горобенко −
комуніст-українець. Недавно він „засновував „Просвіти”, був
інструктором Центральної Ради, тікав із директоріївським
військом” [1, с. 167], тобто він пройшов усі щаблі формування
національної свідомості. Тепер же він намагається забути
минуле і стати справжнім комуністом: „В тобі (саме чогось у
тобі) збіглися ці дві сили і стали віч-на-віч” [1, с. 167]. Кохання
до дівчини, любов до власної родини, рідного народу, тобто
високоморальні почуття, виявляються у новому світі не
потрібними і навіть шкідливими, і, щоб довести свою відданість
владі, Горобенко намагається якнайшвидше їх позбутися, взяти
на себе соціальну роль більшовика за рахунок нівеляції себе як
особистості. Головного героя дратує рідне місто, яке стає
свідком його зради. Він відчуває, що мешканці містечка бояться
і ненавидять усіх більшовиків, оскільки партійний осередок є
знаряддям репресій і терору. Життя у місті підпорядковується
абсурдним, злочинним законам нової влади: заборонена торгівля
на базарі, у мешканців щодня відбирають („реквізують”) майно
тощо. Повість недаремно має назву „Смерть”, адже місто
поступово стає пусткою, „цвинтарем”, антисвітом, а міщани
сприймають більшовиків як посланців „антихриста”. Двірник
Митько вигукує: „Чорт, дьявол, комуніст, анархіст, всьо равно!”
[1, с. 71]. У повісті „Тук-тук” старий телеграфіст Гусятинський
розмірковує про сатанинську природу більшовиків: „Це
справжні чорти. Вони мудрі, хитрі й непереможні, як сам
сатана!..” [1, с. 253]. Помітний резонанс твору критики 1920-х
років (В. Василенко, І. Лакиза, Б. Якубський та ін.) пояснювали
новаторством його теми: історично правдивим зображенням
часів військового комунізму. Під час зустрічей з автором читачі
часто запитували, з якої партійної організації він узяв
прототипів для своєї повісті: „одні припускали, що їх взято з
остерської, другі здогадувалися – чи не з канівської, треті
запевняли, що тільки з прилуцької, бо, мовляв, і в них були
237такий самий командир кавескодрону, як Несторенко, й жінорг
точнісінько така, як Славіна” [6, с. 205]. Проте партійна
організація – не названа, як і саме місто, і цим автор підкреслив
типовість зображених подій. Спогади про Охтирку були
джерелом і багатьох пізніх творів Б.Антоненка-Давидовича
(„Спокуса”, „Гроза”, „Хай спиниться чудова мить!” та ін.).
Отже, охтирський топос можна назвати визначальним для
художнього світогляду письменника.
Працюючи в Охтирському комітеті освіти і культури,
Б.Антоненко-Давидович швидко розчарувався у національній
політиці більшовиків, тому вже через рік вийшов із партії та
переїхав до української столиці. Київ у свідомості письменника
завжди був духовним серцем України. Він добре знав його
історію, оскільки неодноразово згадував і цитував книгу „Київ.
Провідник” за редакцією Федора Ернста, видану ВУАН в 1930
році. Цей путівник був великий за обсягом (понад 800 сторінок)
і містив докладну інформацію про історію всіх районів,
майданів, вулиць, навіть окремих визначних споруд столиці. У
ранніх творах Б.Антоненка-Давидовича Київ – епіцентр
національної революції 1917 року, тому герої мріють виїхати з
провінції до столиці, аби відчути „відродження країни”. У циклі
„Тюремні вірші”, який письменник створив, перебуваючи у
таборах, особливої загостреності набуває опозиція „Україна” –
„Сибір”. Інколи просторова опозиція конкретизується у творах,
зокрема у вірші „Сибір. Чіта. Чужа земля…” чужим простором,
сповненим ворожим змістом, є Чіта, а рідним – Київ. Свій
простір з’являється у снах, спогадах героя-в’язня. Священний
топос – Київ – окреслюється через зображення рідних краєвидів:
Дніпра, гаїв, степів. Сакральність рідного світу увиразнюється
змалюванням чужої природи: Байкалу, тайги, сопок.
Цікаві спогади про дореволюційний Київ зафіксовані у
вищезгаданій художньо-документальній повісті „Удосвіта”.
Письменник відтворив свої дитячі враження від подорожі до
Києва у чотирирічному віці. Події змальовуються двовимірно:
крізь призму сприйняття автобіографічного героя – дитини і
дорослого оповідача.
238 Час оповіді й зображених подій синхронізується там, де
звучить голос автобіографічного героя-дитини. Маленький
Бориско був вражений великим містом. Хлопчик зображений
допитливим і сміливим, він покинув няньку і пішов самостійно
шукати „велику ріку” з пароплавами. Детально зафіксований
шлях маленького Бориска: з подвір’я Михайлівського монастиря
до Десятинної церкви, далі – до Володимирської гори. Автор
свідомо називав її „горою” і заперечував поширену в радянські
часи назву „гірка”. У своїй мовознавчій праці „Як ми говоримо”
він зауважив, що Володимирська гора не менша за Батиєву,
Старокиївську, Щекавицьку, на яких розкинулася українська
столиця, тому нема причин називати її іменником зі
зменшувальним суфіксом. Він посилався на класиків
української літератури, зокрема Т.Шевченка і І.Нечуя-
Левицького, які Дніпрові схили називали „горами”.
Автор звертає увагу читачів і на сакральні локуси, зокрема
пам’ятники Богдану Хмельницькому і Володимиру Великому,
які подаються у сприйнятті дитини: „вусатий дядько з
шаблюкою гарцював на чавунному коні, показуючи людям на
дальню вулицю якоюсь короткою штучкою” [3, с.15].
Дніпро і пароплави захоплюють автобіографічного героя,
автор намагався передати безпосередність дитячого сприйняття
дійсності через фрагментарність, уривчастість оповіді, її
емоційно-забарвлену тональність: „Ех, поїхати б на пароплаві та
попросити капітана, щоб дозволив хоч раз загудіти самому!..”
[3, с.17]. Докладно зображений електричний трамвай, який
здавався хлопчику справжнім дивом, таким же дивовижним він
був і для всіх киян, адже, як твердить Ф.Ернст, це був перший
електричний трамвай в Російській імперії і другий в Європі.
Дорослий оповідач з особливою приязню згадує київський
трамвай, який був свідком щасливих днів, проведених Бориском
у Києві.
Пам’ять малого Бориска надзвичайно гостра, адже він
запам’ятав на все життя деякі визначні архітектурні споруди, які
не збереглися і які автор у дорослому віці вже бачити не міг.
Так, у повісті документально точно зображена панорама
„Голгофа” – круглий дерев’яний павільйон, усередині якого
239знаходилися велике полотно з євангельськими сюжетом
розп’яття Христа. Вона була побудована в 1902 році на
Володимирській горі, а зруйнована у 1920-і роки. У творі також
важливими є слухові відчуття дитини: вигуки візників, гудки
пароплавів, галас крамарів. Київ у сприйнятті героя постає
великим, рухливим і гамірним містом.
Оповідач-автор передає і враження від поїздки своєї
матері, релігійної жінки, яка поїхала з сином на прощу. Її
цікавлять храми, монастирі „святої київської землі”, загалом
Київ зображений містом тисяч паломників: велелюдно в готелі
Михайлівського монастиря, Лаврі, на службі в Десятинній
церкві та інших храмах. Водночас матір письменника, як
„полохлива провінціалка”, вважала Київ містом, де „кишіло від
усяких злодюг і пройдисвітів” [3, с. 13]. У повісті змальовується
торговий центр тогочасного Києва – Поділ, колоритні постаті
київських крамарів: „Ще здалека, помітивши досвідченими
очима провінціалів-покупців, вони кинулись до нас і оточили
щільним колом. Кожний із них навипередки перед іншими
запрошував до своєї крамниці, запевняючи, що в нього є все, що
треба. Вони хапали матір за рукави, за спідницю, тягнучи
кожний у свій бік” [3, с. 17]. Автор відобразив повсякденне
життя великого міста, представників різних соціальних
прошарків (крамарі, ченці, візники та ін.). Історико-культурні
реалії, які актуалізує автор, дозволили створити повнокровний і
художньо правдивий образ міста.
Спогади про родинне життя у Києві часів „військового”
комунізму, перші кроки у літературі лягли в основу оповідання
„Щастя” (1970). У творі зображена лікарка Віра Палій, яка на
схилі років приїхала у рідний Київ. Безумовно, прототипом
цього персонажа стала перша дружина письменника Віра Баглій,
що підтверджується, зокрема, збігом імен. Автобіографічний
герой, чоловік Віри Павлівни, письменник Микола, є
другорядним персонажем. Образ головної героїні приваблює
своєю твердістю і внутрішньою силою, які дозволили пережити
їй зраду чоловіка і втрату сина
1
.

1
Прототипом, очевидно, був Левко – син Б.Антоненка-Давидовича і
В.Баглій, що помер зовсім юним.
240 Віра Павлівна, блукаючи вулицями, згадує свої молоді
роки, які минули в напівголодному Києві початку 1920-х років.
В ідейно-естетичному задумі автора важлива роль відводиться
Києву, що зображується у двох часових площинах: у двадцяті і
шістдесяті роки, тобто в той час, коли там жив і працював
письменник. Особисті враження письменника від зустрічі з
Києвом після багаторічної вимушеної розлуки (повернення з
таборів) допомогли переконливо відтворити внутрішній стан
героїні. Ретроспективну авторську позицію у творі репрезентує
Віра Павлівна, спогади якої є своєрідним екскурсом у минуле
Києва. Так, Віра Павлівна шукає вулицю, яка „звалась тепер і не
Столипинською, і не Гершуні, а – вулицею Чкалова” [2, с. 245].
Топоніми (Микільська слобідка, Куренівка та ін.) надають
творові неповторного темпорально-локального колориту. Автор
ненав’язливо (через невласне пряме мовлення героїні) подає
деякі відомості з історії київських вулиць, районів тощо. Віра
Павлівна з ностальгією згадує прогулянки Царським садом, що
„видовжився понад Дніпровими кручами аж до Печерська” [2,
c. 235]. Безперечно, героїня є виразником почуттів автора, який,
повернувшись до Києва через тридцять років, жалкував, що вже
не існує ні Ланцюгового мосту, за яким „починалась
Чернігівщина з Першою і Другою слобідками”, ні „міщанських
дерев’яних будиночків, що стояли на високих палях – на
випадок великої прибутної води під час весняної паводі” [2,
с. 235].
Київ в уявленні автора – це не лише вулиці і споруди, це
насамперед люди, їхні долі, адже „людина – душа приміщення,
без неї і найкращі споруди обертаються в скорботні надгробки
на цвинтарі людської пам’яті” [2, с.246]. Життя киян початку
1920-х років зображено правдиво: вони мерзнуть у домівках без
опалення, обмінюють речі на харчі тощо. Справжнім центром
життя („черевом Києва”) був Єврейський базар, який дозволяв
мешканцям вижити у складний пореволюційний час: „Як міг
зникнути Євбаз, що колись одягав, узував і годував людність
великого міста, цей не просто базар, а – базар життя…?” [2,
с.250]. Просторові номінації (Євбаз, базар у Біличах)
переосмислюються відповідно до художньо-естетичних завдань
241письменника. Київські торжища стали місцями, де вирішувалися
долі героїв. Ці місця не тільки чітко окреслили художній простір
твору, надали йому експресії, а й набули символічного змісту –
як місця, де здійснювалася торгівля людськими долями. Отже,
топонімічне поле стало важливою складовою художності й
образної системи оповідання, сприяло розкриттю ідейного
задуму.
Повернувшись у те місто, де замолоду пізнала щастя і
горе, героїня переглянула власне життя і віднайшла у ньому
сенс. Автор наголошує, що вона перемогла жорстоку долю. Ідея
твору суголосна думці О. Лосєва [8] про те, що доля не має
влади над людиною, яка сповідує духовні цінності.
Отже, урбаністичні топоси – провінційний (охтирський,
переяславський та ін.) і київський – були визначальні для
художнього світу Б.Антоненка-Давидовича. Топоси провінції і
столиці не протиставляються у його творах, а гармонійно
співіснують. Рідне місто постає в декількох хронотопних
площинах. По-перше, це ідилічний простір дитинства, який
формує у героя перші уявлення про його національну
приналежність („Удосвіта”, „За ширмою”). Створюючи образ
рідного міста, автор актуалізує історико-культурні реалії
козацької доби. По-друге, герой, світоглядно близький авторові,
презентує критичний погляд на рідне місто, яке внаслідок
політики асиміляції стало чужим для українців („Нащадки
прадідів”, „Смерть”). Київ показаний у різних часових
площинах, що дозволило зіставити різні історико-культурні
епохи, відобразити правдиво життя його мешканців – сучасників
автора. Урбаністичні пейзажі Б.Антоненка-Давидовича –
яскраві, колоритні, документально точні. Автор намагався
зацікавити читача історією міст, відомих вулиць, видатних
споруд тощо. Подальше дослідження особливостей вираження
урбаністичного хронотопу у творчості Б.Антоненка-Давидовича
вважаємо актуальним і перспективним.
242 ЛІТЕРАТУРА:
1.Антоненко-Давидович Б.Д. Твори : в 2 т. – К.: Наук. думка,
1999. Т.1. Повісті та романи. – 1999 . – 742 с.
2. Антоненко-Давидович Б.Д. Твори : в 2 т. – К.: Наук. думка,
1999.
Т.2. Сибірські новели. Оповідання. Публіцистика. Спогади.
Листування. – 1999 . – 652 с.
3. Антоненко-Давидович Б. Удосвіта. Спогади з дитячих літ //
Борис Антоненко-Давидович // Дніпро. – 2000. – № 1. – С. 8–43.
4. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования
разных лет / Бахтин М.М. – М.: Художественная литература. – 502 с.
5. Бойко Л. З когорти одержимих: Життя і творчість Бориса
Антоненка-Давидовича в літературному процесі ХХ століття / Леонід
Бойко. – К.: КМ Академія, 2003. – 580 с.
6. Бойко Л. З когорти одержимих // Твори: в 2 т. / Борис
Антоненко-Давидович. – К.: Наук. Думка, 1999. – Т.1. – С. 5-46.
7. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За
ред. І.І.Тюрменко, О.Д.Горбула. – К.: центр навчальної літератури,
2004. – 368 с.
8. Лосев А. Ф. „Жизнь” (Повести, рассказы, письма) / А.Ф.
Лосев. – С.-Петербург: Комплект, 1993. – Режим доступу до кн.:
htpp: /lib.ru / FILOSOF/ LOSEW/life.txt
9. Лотман Ю. Семиосфера. Культура и взрыв. Внутри
мыслящих миров. Статьи. Исследования. Заметки / Юрий Лотман. –
С.-Петербург: Искусство-СПб, 2004. – 704 с.
10. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. / [гл. ред. С.А.
Токарев]. – М. : Рос. энциклопедия, 1994. – Т. 2. – 1994. – 719 с.
11. Сліпушко О. Давньоукраїнський бестіарій / Оксана
Сліпушко. – К. : Дніпро, 2001. – 144 с.
12. 100 найвідоміших образів української міфології / [За ред.
О.Таланчук]. – К.: Орфей, 2002. – 448 с.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.