Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ТРІАДА МИНУЛЕ / СУЧАСНЕ / МАЙБУТНЄ В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ Г. МАЗУРЕНКО

Аліна САПРИКІНА,
аспірант кафедри історії української літератури і
фольклористики Донецького національного університету
ТРІАДА МИНУЛЕ / СУЧАСНЕ / МАЙБУТНЄ
В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ Г. МАЗУРЕНКО
У статті досліджується тріада „минуле / сучане /
майбутнє” в поезії Г. Мазуренко, відзначається специфіка її
інтерпретації авторкою в порівнянні з іншими поетами
Празької школи.
Ключові слова: тріада, історіософізм, профетизм.
Центральне місце у творчості поетів Празької школи,
безперечно, посідає образ України. Предметом художнього
осмислення ставало її минуле, сучасне й майбутнє. Героїчне
минуле Батьківщини протиставлялося трагізму сучасності,
зумовленому втратою духовного опертя через поразку в
національно-визвольних змаганнях. Крім того, лірику „пражан”
вирізняв феномен профетизму, що виявлявся в передбаченні
майбутнього своєї Вітчизни. Осмислення долі України стає
наскрізним мотивом і лірики Г. Мазуренко.
Актуальність цієї статті зумовлена тим, що тріада минуле /
сучасне / майбутнє , що складає основу історіософської
концепції Г. Мазуренко, розглядалася науковцями лише
спорадично (П. Роєнко, Т. Салига, С. Кузьменко та ін). Тому
мета цієї статті – розкрити специфіку інтерпретації цієї тріади
поетесою, виявити спільне і відмінне в осмисленні цієї
проблеми.
П. Роєнко наголошував на глибокому історіософському
підґрунті художнього слова письменниці, що освітлює шлях до
осягнення сутності буття: „Поезія Галі Мазуренко багатомовна.
Це не тільки відбитка нового продуховленого етапу української
вільної думки і національного розуміння світу, а й слово, що
264 кладе міцну основу історії і провадить до пізнань сутности
буття. Така поетична творчість залишається самоцвітом у вічній
мозаїці культури… Поезія Галі Мазуренко – глибоке
історіософічне слово, пронизане великою мудрістю поета-
мислителя. Така творчість формує преміцну історію народу і
людства” [4, 1181-1182].
Г. Мазуренко притаманне заглиблення в пракорені
української історії та культури. Поетеса виявляє інтерес до
язичницької доби, що позначилася на звичаях і віруваннях
пращурів. Для того, щоб передати язичницький колорит, поетеса
вдається до інтерпретації міфів і легенд.
Націєтворчим ядром у поезії Г. Мазуренко виступає
„покоління Орієве” („орії”, „орачі”, „орійці”, сонцепоклонники).
Орачі, за народними легендами, вважаються племенем, яке
витіснило з землі гігантів, що уособлювали дикі й некеровані
сили природи. У поезії „Меч Перуна” фігурує персоніфікований
образ Орія, який довго не мав дітей і онуків, проте невдовзі його
рід став розвиватися. Образ перунового меча набуває у творі
концептуального значення. Орій, виготувавши в кузні меч
Перуна, віддає його разом із плугом своєму онуку Кию. Плуг і
меч стають своєрідними символами праці й захисту. Покоління
Кия меча не зберегло, і він опинився на дні річки, під
Дніпровими порогами. У творі привертає увагу показова деталь:
меч був виготовлений Орієм у кузні, і в цьому відчутний відгук
старовинної легенди про творчу співпрацю орача й коваля.
Цінність такої творчої взаємодії – створення меча Бога Правди –
мала б розвиватися майбутніми поколіннями. Втрата меча й
пошук його онуками Кия символізує втрату слов’янами
давнього дару пращурів: меча як уособлення державного
зміцнення й захисту. Таким чином, наступні покоління постійно
спрямовуватимуть свої сили на пошук „меча Бога Правди”.
В. Просалова зауважує, що ця поезія демонструє трансформацію
ритуальних праформ, архетипів, які, концентруючи в собі
праоснови національного буття, відіграють важливу роль у
ліриці „пражан”. Дослідниця в образі скутого меча вбачає
реалізацію ритуальності алюзійного характеру. Звернення поетів
265Празької школи до ритуальних праформ, на її думку,
спричинене трагічним усвідомленням втрати Батьківщини, що
спонукало до пошуку власних етнокультурних прапервнів для
збереження історичної пам’яті, спадкоємності. У чужих
етнокультурних умовах ритуальність допомагала налагодити
духовний зв’язок із рідною землею.
Г. Мазуренко близька концепція „степового прокляття”,
байдужості, розслабленості, пасивності слов’ян, котру
відстоював Є. Маланюк, для якого витоки національного буття
були детерміновані впливом „варязької сталі” й ”візантійської
міді”, що були витіснені еліністичною замріяністю. Якщо для
Є. Маланюка варязький вплив був конструктивним і
державотворчим, то його значення для Г. Мазуренко інше. На її
думку, „мудрі й безжурні слов’яни” наймали варяг „на чорну
роботу влади”, пристрасна хіть до якої призвела до „чорного
провалля” і „злого історичного безчасся”. Деконструктивізм
варягів отримує в Г. Мазуренко антропологічне пояснення:
„Були вони, варяги, в глибоких зморшках! / А рот, гляньте на
рот! Твердий, жорстокий рот… / Пристрасно стиснений рот –
нещастя” [2, 155].
Поетеса, протиставляючи слов’ян і варягів, вибудовує
своєрідну бінарну опозицію „Старий Заповіт – Новий Заповіт”.
Художня інтерпретація авторкою Старого Заповіту зводиться до
„безнадійно-важкої ноші”, яку довелося нести слов’янам. Як
відомо, події, описані в Старому Заповіті, сповнені низкою
кривавих протистоянь і драматичних зіткнень. Можна
припустити, що авторка екстраполює відомий старозаповітний
мотив страждання й поневіряння ізраїльського народу в
пошуках „землі обітованої” на долю слов’янського народу, але
Г. Мазуренко намагається підкреслити своєрідний історичний
парадокс – слов’яни є слухняними рабами народів-загарбників
на своїй же землі. В інтерпретації поетеси слов’яни постають
миролюбивою нацією, не схильною до насильства, деспотизму й
експансії: „Хай чужі племена з часів Вавилона та Кіра / Лізуть
із шкіри до риз, що носять / Cтарорежимні насилля, деспотизм,
комунізм. / Думали, мабуть, безпечно ліниві слов’яни?” [2, 155].
266 Таким чином, авторка намагається підкреслити, що слов’яни є
носіями як благородності, миролюбності, так і безтурботності,
що споріднює її з Є. Маланюком, який розвитку останніх рис
надавав геополітичного тлумачення.
Символом збереження національних, духовних і
моральних чеснот для Г. Мазуренко є доба Козаччини. Такі риси
запорозьких козаків, як мужність, відчайдушність і
характерництво, на думку поетеси, передалися українській нації
генетично: „Серед Дніпрових вод не згине характерник, / Бо
характерник – наш народ” [2, 65].
Художня концепція героїзму українського народу
висвітлюється через романтичну ідеалізацію найвідоміших
історичних персоналій, які були вершителями долі української
нації, здатними активізувати і згуртувати маси на боротьбу. Для
Г. Мазуренко такими постатями є Іван Сірко, Пилип Орлик та
Іван Мазепа.
Образ Івана Сірка пронизує всю творчість поетеси. У
дитинстві вона відвідала могилу видатного отамана. Її художня
уява також живилася народними легендами й переказами про
Сірка як козака-характерника, який нібито не програв жодної
битви в боротьбі з турецько-татарською ордою. В інтерпретації
Г. Мазуренко Іван Сірко постає мудрим ватажком, відважним і
завзятим воїном, який численність загарбників розцінює як
можливість згуртування й зміцнення війська. Іван Сірко в її
поезії постає безсмертним, адже історія – це втілення глибинної
невмирущої ідеї, носії якої вічно живуть у душі народу.
Інша показова постать в українській історії – гетьман
Пилип Орлик – привернув увагу поетеси як мудрий
державотворець, котрий прагнув консолідувати роздрібнені
українські землі. Останні роки життя гетьману довелося
прожити на вигнанні. Г. Мазуренко у вірші „Орлик” намагається
передати складний психологічний стан старого гетьмана саме в
період його заслання. Поезія розпочинається змалюванням
похмурого лондонського пейзажу – „темна Темза”, „міст”, на
який приходить Орлик. Лондонський міст нагадує йому
український, персонаж навіть відчуває запах смоли й риби, як на
267пристанях Батьківщини. Усю поезію проймає ностальгійний
настрій, невимовна туга за рідною землею. Психологічне
напруження персонажа увиразнює стилістична фігура
апосіопези (умовчання): „Тут стояв Орлик і думав, – розбите…
/ І тяжко стояти було старому” [2, 147]. У змалюванні образу
Пилипа Орлика виявляється глибокий психологізм, душевна
напруга, зумовлені розлукою з рідною землею. На імпліцитному
рівні цього поетичного твору прочитується підсвідоме
ототожнення авторки з ліричним героєм.
Якщо звернення Г.Мазуренко до історичного минулого
відзначається пошуком паростків національного
державотворення, возвеличуванням героїзму й характерництва
української нації в складному процесі самоідентифікації, то
змалювання сучасності набуває загострено-трагічного ракурсу
зображення. Суспільні катаклізми, драматична поразка в
національно-визвольних змаганнях яскраво й панорамно
відбилися в ліриці Г. Мазуренко. В естетичній оцінці поетесою
сучасності превалює смілива рефлексія, небажання
підкорюватися обставинам, волюнтаризм: „Пристрасно
стиснений ріт. / Дотик недобрий до рук. / Тільки б дійти до
воріт. / Тільки б не зрадити мук / Хоч і зломитись мені, / Не
перенісши борні, / Хоч і загинуть мені – / Все-таки, все-таки
ні!” [2, 49].
Картини жорстокого кровопролиття, безжального
нищення духовних цінностей змальовуються в ліриці
Г. Мазуренко як празького, так і лондонського періодів,
оскільки письменниця була свідком численних суспільних
катаклізмів – двох світових війн, революції та громадянської
війни. У збірці „Стежка” (1939) посилюється болісне
усвідомлення авторкою трагізму винищення безвинних людей,
змальовуються страшні картини братовбивства. Г. Мазуренко як
носія християнської світоглядної концепції непокоїть шалений
наступ жорстокості, у вирі якого в людині нівелюється
іманентна ознака – людяність, руйнується духовна
спорідненість: „Тепла так мало. Так горить завзяттям /
Братоубивчий стиснений кулак” [2, 63]. Страшні відлуння
268 національно-визвольної війни ще довго озиватимуться в її
ліриці: „Туманом стягаються по горбах, горбочках / Cпомини
про розстріляних тифозних в обозах, / Порубаних старшин у
гробах – поточках, / Де Різдвяним снігом запорошило лози…”
[2, 162].
У поезії „Город”, що має епіграф „В понурих розколинах
пекла”, яким підкреслюється трагізм і навіть апокаліптизм
становища, домінує трагічний пафос, зумовлений утратою віри
у відродження рідної землі й перемогу державотворчих сил: „В
куточку на базарі / За щось убито дідуся старого. / В м’яснім
ряді, там, де були телята, / Спокійно висне, ніби довга лялька /
… Ой, мамо, бачиш, там далеко коні? / Вони не вернуться до
нас уже ніколи!» / Нові володарі. Нові льохи розбиті. / Вино в
цеберці носить десь хлопчина. / Хліб-сіль на рушниках
господарям новітнім. / Там вишито: «Не той бо козачина, / Що
поборов, а (розумій, як хочеш), А той, що викрутиться». От
так штука!” [2, 75]. Сенс останнього вислову можна
розтлумачити як уміння вийти зі скрутної ситуації не лише за
допомогою хоробрості й відваги, а й хитрості, пристосуванства.
Вислів „Не той козак, хто поборов, а той козак, хто
„вивернеться” згодом стане лейтмотивом її однойменної
автобіографічної повісті.
Революції, війни та інші суспільні катаклізми, на думку
письменниці, є хаотичними стихіями, які не мають своїх облич.
Великі перевороти несуть лише згубний вплив, убивають у
людині Людину. Революція в уявленні поетеси постає
своєрідним ідолом, який постійно вимагає жертв, щоб ними
насититися: „У нас живих закопували в землю, / І люди коло
губернаторського саду / Боялись йти, коли ставало темно. /
Там чули крик… не знати, чи то правда. / Це революції ми мусіли
прощати. / Раніше віддавали себе в жертву. / А там забракло
жертв. Їх стали брати. / Хіба не все одно? І ці і ті вже мертві,
/ І мученицькі в цих і тих вінці / В безодні темній, де зійшлись
кінці” [2, 104]. Заручники й мученики революції приречені
нести тернові вінці, що уособлюють їхні тяжкі муки й
страждання. Поразка в національно-визвольній боротьбі,
269перемога й зміцнення тоталітарної системи внесли в
суспільство, на думку письменниці, лише хворобу. Революційні
гасла нічого не змінили, залишившись порожніми: „І всього в
нас повно, й порядку немає! / Раніш – всі мовчать і нікого не
чути, / Тепер – всі кричать і нікого не чути!” [2, 167].
Явища паніки, неспокою й дисгармонії, що були
спричинені суспільними струсами, Другою світовою війною,
увесь трагізм становища жінки-емігрантки, яка, втративши
рідну землю, змушена страждати й поневірятися світом разом із
дітьми, відбилися в поемі „Пекельне коло”, що увійшла до
збірки „Північ на вулиці” (1980). Солідний проміжок часу
дозволив із відстані подивитися на пережите й по-новому
оцінити його. Назва поеми символізує нелюдські страждання,
які змушена долати людина. Епіграфом до поеми стали слова з
твору Юрія Клена: „Людей в ті нетрі гнали, мов товар. / Коли
ж вони вмирали так, як мухи, / На шар мерців новий ложився
шар” [2, 175], які підкреслюють тягар нелюдських мук
безневинно замордованих і знищених війною, а також
безперервність нищення людства. Поема „Пекельне коло”
акумулювала в собі цілий спектр наболілих відчуттів, які
вилилися в цілісне словесне полотно. Авторка зазначає, що її
„поема писана із точки погляду / Жіночого, вузенького і без
політики” [2, 176]. Крізь призму такого „жіночого” погляду
розкривається картина руйнування мрій і сподівань, трагічне
усвідомлення втрати Батьківщини: „Коли розтанув юний
романтизм у віночку, / Де вплелися троянди і терен, / Я бачила,
моя Вкараїна самостійна не поверне!” [2, 176].
Події, пережиті у воєнні роки, постають у поемі в
сновидному, напівфантастичному ракурсі – уві сні героїню
переслідує страшний дракон, що повторює: „О, ні! Іще тебе я не
заб’ю!”. Образ дракона асоціюється із „звіриною пасткою”
фашизму, а також із радянськими воїнами-„визволителями”,
зустріч з якими могла б обернутися для героїні смертю, через
що вона разом із дітьми змушена була тікати до Лондона.
У творі розкривається розуміння авторкою абсурдності
світу, трагічного карнавалу: „Тавром на совісті, фальшивим
270 голосом / Бог шельму мітить, як низьку натуру, / І погань
назбирається під муром / Храму, де жили святі… / І оборотнем
видається друг, / І душать думи-зайди, / Як кашель, спокою не
знайдуть. / А кажуть, бруд у грубої натури / Очищує
література!” [2, 175-176]. Г. Мазуренко прагне передати
трагічну картину знецінення людини, роздвоєння особистості,
страх перед небувалим розмахом жорстокості й насильства.
Сама лірична героїня знаходиться в межовій ситуації – між
життям і смертю, її опановує панічний страх за долю рідних
дітей і людства загалом, її внутрішній стан постійно сповнений
напруги. У творі осмислюється думка про роль свідомого й
підсвідомого в людині, згідно з якою свідоме змушує людину
протистояти зовнішнім чинникам, а підсвідоме штовхає на
самогубство.
Наскрізною деталлю поеми є образ ікони Божої, що ніби
не реагує на події. На думку героїні, вищі сили не можуть
збагнути абсурдності подій: „А Світлий Образ все мовчить,
мовчить / За свічкою в куті, й на чудо падають / Страшні
фальшиві тіні… / І все здається, Божий світ людей не розуміє”
[2, 181]. Цим підкреслюється атмосфера приреченості,
беззахисності.
Таким чином, формується власна оцінка авторкою
пережитих перипетій: суспільні зіткнення збільшили й
примножили жорстокість, помсту, насилля, призвели до
роздвоєння особистості, посіявши хаос і безлад. Поетеса
стурбована збереженням у людині християнських чеснот:
благородності, доброти, співпереживання, які, на її думку,
врятують світ від руйнації. Прогностичні візії авторки
спрямовані здебільшого на передбачення долі рідного народу.
Проблема існування нації й людини в майбутньому була однією
з провідних у творчості поетів Празької школи. Духовний
феномен профетизму притаманний ліриці Є. Маланюка,
Ю. Липи, О. Ольжича, О. Теліги та ін.
П. Роєнко зазначив, що в творах Г. Мазуренко
відчувається присутність націєтворчої зброї поета-пророка, який
у силу драматичних суспільних обставин бере на себе
271відповідальність за творення нації та її історії: „Коли починаємо
розуміти сутність нашої історії, культури і духовости,
усвідомляємо собі, хто є її творцями і оборонцями. Адже відомо,
що наймогутнішою зброєю тут володіють поети-пророки,
письменники-мислителі. Вони творили суть історії – ідею та
ідеологію. Ідею, що пробуджує зі сну, палає огнем у серцях
народу, веде до боротьби, освячується кров’ю героїв, перемагає
і тріумфує” [4, 1182]. У поезії Г. Мазуренко профетичні мотиви
знайшли органічне виявлення, адже в самій основі профетизму
лежить інтуїтивний, ірраціональний, трансцендентний творчий
початок, що превалював у її ліриці. Явище художнього
профетизму є своєрідним синтезом естетичного й релігійного
досвідів. К.Г. Юнг наголошував на тому, що сфера людського
несвідомого складається не лише з минулого, а й з майбутнього,
що перебуває в ембріональному стані. У творчості митця як
втіленні несвідомого можуть зникати одні архетипи й
народжуватися інші, що набувають символічної форми.
Профетизм Г. Мазуренко має здебільшого загальнолюдський і
загальнонаціональний характер, тобто її проспекції більше
спрямовані на долю людини й нації загалом, ніж на
передбачення власної долі.
Празький період творчості поетеси позначений
песимістичними пророкуваннями майбутніх подій, кривавих
лихоліть, суспільних катастроф. Авторка передбачає, що війна і
породжувані нею насильство й руйнація знівелюють у
суспільстві елементарне почуття людяності, співпереживання.
Усвідомлення розкладу суспільства зумовлене болісною
втратою рідної землі й „мертвою” байдужістю чужини. В
одному з віршів лірична героїня, звертаючись до дітей
чужинців, висловлює свої побоювання і невтішні передбачення:
„Ви любите людей, веселі, ніжні, / А я боюсь, я так боюсь за
вас! / Бо скоро згасне саме слово „Ближній”, / Надійде темний і
жорстокий час” [2, 80].
Жорстока і „хижа, як вовчиця”, доба виправдає сумні
пророкування письменниці, яка сама піддасться численним
випробуванням і поневірянням. Аналізуючи профетичні мотиви
272 в ліриці Г. Мазуренко, доречно простежити алюзійний зв’язок із
біблійними старозаповітними пророцтвами, де йдеться про
братовбивство, взаємну ненависть, безвідповідальність. У вірші
„Пора прокидатись, пора!” відчутний перегук із євангельським
епізодом покарання Ісуса Христа й потрійне зречення від нього
учня Петра. Г. Мазуренко екстраполює цей євангельський мотив
на сучасні події, сповнені відчаю, скорботи й страждань.
Перегук із біблійним епізодом увиразнює драматизм і трагізм
становища людини, яка опинилася на чужині: „Пора
прокидатись, пора! / Для щастя душа не готова! / Червоні рубці
від хреста / Закрило краплинами крові. / І знай, що найближчий
твій друг / І він відречеться й покине! / І тільки мудріша від мух
/ Бринітиме муха осіння” [2, 94].
У лондонський період творчості Г. Мазуренко
актуалізується мотив пророкування відповідальності й
покарання катів рідного народу. Це зближує поетесу з
Є. Маланюком, котрий також передбачав наближення
фатального моменту для кривдників Батьківщини. У поезії
„Угору шлях вузький, гостріше бритви!” Г. Мазуренко пророкує
падіння Москви, як Візантії й Риму. На її думку, Москва паде не
за ідеї, а за „невірність їм”, „за підтасовку фактів – не молитву!”
[2, 182]. Поетеса передбачає падіння Росії від рук її ж дітей: „За
підтасовку карт, а не в час битви, / Ні, не в бою, а просто так,
за кров / Батьків, дідів осудять власні їх підлітки. / За кров
невинну, за брехню промов, / За Україну, Чехію, За Крим і кріпко
/ осудять за шахрайство…” [2, 182]. Поезію завершує заклик до
читання твору Т. Шевченка „І мертвим, і живим, і
ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє
дружнєє посланіє”, що сприятиме збереженню історичної
пам’яті, усвідомленню своєї національної приналежності.
Розуміння циклічності часу, фатального повторення
історії спонукає Г. Мазуренко до передбачення боротьби
майбутніх молодих поколінь за втрачену землю й відстоювання
національної ідентичності: „Коли відквітнуть наші мрії / Та й з
вітром відлетять осіннім, / Надійдуть інші покоління, / Ті
довгожданні, молодії, / І ми боролися й шукали, / Та від ідеї до
273ідеї / По двадцять роковин минало, / Щоб не лишить нічого з
неї” [2, 106]. Авторка пророкує напружену боротьбу
прийдешніх поколінь, у процесі якої неможливо оминути
розчарування, загибелі й смерті. Покоління змінюватимуть одне
одного, але повторюватиметься та ж сама схема: „І двадцять
років ляжуть сіро / На правду їх страшною тінню. / І стане
істина – брехнею. / Вогонь їх – чадом. Смерть – зорею” [2, 106].
Отже, в тріаді поетеси „минуле / сучаcне / майбутнє”
виокреслюються своєрідні бінарні опозиції: героїчне минуле /
трагічне сучасне, героїчне минуле / трагічне майбутнє.
Трагічна доля нації зумовлена, на її думку, втратою історичної
тяглості, християнських чеснот, тому плекання благородності,
доброти, щирості стають для письменниці не лише провідними
моральними імперативами, а й визначальними загально-
людськими й націєствердними чинниками: „Вкраїні треба
світлі творчі сили. / Не руйнування, – праця сильних рук” [2, 64].
Отже, письменниця береже сподівання на креативність
прийдешніх поколінь, їх об’єднання і згуртованість.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Кузьменко С. Повернена із забуття // Березіль. – 2003. – № 7-8.
– С. 187-191.
2. Мазуренко Г. Вибране. – К.: Видавництво ім. Олени Теліги,
2002. – 248 с.
3. Мазуренко Г. Скит поетів. – Лондон: Українська видавнича
Спілка в Лондоні, 1971. – 128 с.
4. Роєнко П. Історіософічне слово поета // Визвольний шлях. –
1970. – Кн. 10. – С. 1181-1182.
5. Салига Т.Ю. Високе світло: Літературно-критичні студії. –
Львів: Каменяр; Мюнхен: УВУ, 1994. – 270 с.
6. Юнг К.Г. Душа и миф: шесть архетипов. Пер. с англ. – К.,
1996. – 384 с.
7. Юнг К.Г. Жизнь после смерти // Матрица безумия / К.Г.Юнг,
М.Фуко. – М.: Алгоритм, Эксмо, 2006. – С. 121-137.
8. Юнг К.Г. Об архетипах коллективного бессознательного //
Матрица безумия / К.Г. Юнг, М.Фуко. – М.: Алгоритм, Эксмо, 2006. –
С. 75-111.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.