Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ ТА ЗАСЕЛЕННЯ КАЛЬМІУСЬКОЇ ПАЛАНКИ

В.О. ПІРКО,
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри
історіографії, джерелознавства, археології та методики
викладання історії Донецького національного університету
ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ ТА ЗАСЕЛЕННЯ
КАЛЬМІУСЬКОЇ ПАЛАНКИ
Відродження козацтва в умовах розбудови незалежної
Української держави нерідко спричиняє звернення до його
витоків. Останнім часом чимало місця не лише в популярних
нарисах, але й наукових дослідженнях відводиться питанню
походження самого слова “козак”. Це не викликає особливого
здивування, якщо прийняти до уваги, що інтерпретація цього
слова, починаючи з XVIII ст., з перших кроків його наукового
осмислення, крім наукового підходу, мала ще й політичне
забарвлення.
Наукові обґрунтування походження назви “козак” і
формування козацтва як соціальної верстви населення в
українській і російській історіографії припадають в основному
на другу половину XVIII ст. Основною тогочасною гіпотезою
була хозарська теорія. Вона була висунута князем С. Мишець-
ким, який за завданням царського уряду в 1736-40-х рр. вивчав
стан у Новій Січі. Отже, саме його погляд на походження назви
та процес формування українського козацтва на тривалий час
закріпився у тогочасній історичній літературі. Найбільш
послідовними прихильниками Мишецького були не лише
проурядові історики, але й дослідники проукраїнського
спрямування. Про це найбільш докладно і в узагальненому
вигляді можна дізнатися із праці О. Рігельмана, який у своїх
висновках опирався на праці своїх попередників, у тому числі й
польських істориків (М. Стрийковського та В. Кохановського).
В той же час слово “козак” (козар) він проводить через історію
кімерійців і скіфів (ототожнює зі словом “кайсак”), доводячи,
що ці народності не тільки слов’яни, але й є невід’ємною7
складовою Московської держави, оскільки з часу переходу
козаків з гетьманом Д. Вишневецьким на московську службу
стали селитися на узбережжі Дону і заснували Черкаську
станицю, – центр Донського козацтва. Він також зазначає, що
вперше слово “козак” вживає у 948 р. візантійський імператор
Константин Багрянородний. Спосіб життя козаків він виводить
від їхніх сусідів татар: “Козак на їх мові означає воїна, легко
озброєного, більше наїздами ніж регулярним нападом перемагає
супротивника” [14, c. 59]. Розглядаючи час формування
українського козацтва, автор бере за рубіжний 1471 р. – час
формування при польському королі Казимирі IV Київського
воєводства. “Во оные времена казаки жили и на островах,
Днепром окруженных, и были настоящие морские наездники,
имеющие пропитание свое от набегов: так говорит о них
история польская» [14, с. 47].
Такої ж думки щодо часу формування українського
козацтва і О. Рігельман, який в 30-70-х рр. XVIII ст. як
російський військовий інженер постійно спілкувався з козаками
в Причорномор’ї, а вийшовши у відставку, написав про них
спеціальну книгу, в якій писав: «Сии отшельники
распространялись по малу далее на низ по рекам Бога и Днестра
и по всей оной еще пустой стране, которая находилась между
сими реками и Днепром; ради ж защищения от беспристанных
набегов и нападений татар завели они у себя воинское
учреждение и построили себе селения. Из них молодые и
смелые ходили летом для промыслов своих по необитаемым
местам и чинили, между тем, татарам и туркам немалые досады.
Они, таким образом, и были и Польше, и Литве как ограда и щит
против оных неприятелей» [14, с. 48-49].
Серед українських джерел межі XVII-XVIII ст., що
торкаються цієї проблеми, визначимо літопис Григорія
Грабянки. Слово “козак”, на його думку, походить від хозар,
хоча, зауважує – польський історик В. Коховський (1633-1700)
виводив слово козак від диких кіз, оскільки тільки з ними в час
битви може зрівнятися їх спритність (“проворство”). Однак
більш вдалою можна вважати гіпотезу М. Стрийковського (бл.
1547-1582), який це слово виводив від імені “Козак”, що
належало руському проводирю, завдяки якому неодноразово8
було бито татар [11, с. 22]. В той же час, він зазначає, що є ще
козаки, які кочують між киргизами та каракалпаками й
обирають свого хана, що дає можливість саме з ними
пов’язувати походження слова “козак” [11, с. 23].
Щодо часу походження українського козацтва, то він
схильний відносити його до початку XVI ст., часу правління
польського короля Сигизмунда І [11, с. 24].
Самійло Величко у своєму літописі не торкається питання
походження слова “козак”, зате намагається обґрунтувати
причини появи українського козацтва. Він пише, що до приходу
до влади польського короля Сигизмунда І “людям руським і
козакам жилося з поляками більш-менш зносно”, а з 1516 р.
“заздрісники добра і волі людської – поляки, не вподобавши, що
козаки живуть вільно і незалежно, почали творити Русі й
козакам велику наругу й утиски” [3, т. 1., с. 19]. Тому козаки
стали покидати насиджені місця й переходити за пороги,
формуючи козацькі загони, які вели боротьбу проти татарсько-
турецької агресії, захищаючи таким чином не тільки українські
землі, але й Польсько-Литовську державу від їх нападів. Зате
Ст. Баторій визначив для них не тільки землі, але й надав їм
козацькі символи та призначив із них же козацьке керівництво
[3, т. 1., с. 40].
Порівняно більше місця цим питанням відведено в
“Истории Русов”. У переліку народів, які проживали на
території Східної Європи, названо й хозар. До них автор відніс
“всех таковых, которые езживали верхом на конях и верблюдах
и чинили набеги; а сие название получили наконец и все воины
славянские, набранные из их же… Воины сии, вспомоществуя
часто союзникам своим, а паче грекам, в войнах с их
неприятелями, переименованы от царя греческого, Константина
Мономаха, из Козар Козаками, и таковое название навсегда уж у
них осталось» [9, c. 2]. Отже назву та появу козацтва він
пов’язує з хозарами.
Витоки українського козацтва він відносить до часу
правління польського короля Олександра, сина Казиміра IV, й
призначення їхнім гетьманом Предслава Лянцкоронського, зятя
князя Острозького [9, с. 13]. 9
Більш послідовна концепція походження слова “козак”
подається російським істориком М. Карамзіним. Описуючи
війну київського князя Святослава з хозарами, він зауважує, що
Святослав також здобув перемогу над ясами (нині осетинцями)
та касогами (нині черкесами), котрих і за часів Карамзіна
називали “касахами” [10, Кн. 1, с. 105]. Козацтво на території
Росії він простежує з середини XV ст., відмічаючи, що під
1444 р. літописи згадують рязанських козаків, а українських –
близько 1517 р. [10, Кн. 2, с. 230], хоча тут же зауважує, що
козацтво “в России древнее Батыева нашествия и принадлежало
торкам и берендеям, которые обитали на берегах Днепра, ниже
Киева. Там находим и первое жилище малороссийских казаков.
Торки и берендеи назывались черкасами. Козаки также.
Вспомним касогов, обитавших по нашим летописям между
Каспийским и Черным морем; вспомним и страну Казахию,
полагаемую императором Константином Багрянородным в сих
же местах; прибавим, что осетинцы и ныне именуют черкесов
касахами: столько обстоятельств вместе заставляют думать, что
торки и берендеи, называясь черкасами, назывались и казаками;
что некоторые из них, не хотев покориться ни монголам, ни
Литве, жили как вольные люди на островах Днепра,
огражденные скалами, непроходимым тростником и болотами;
принимали к себе многих россиян, бежавших от угнетения;
смешивались с ними, и под именем казаков составляли один
народ, который сделался совершенно русским, тем легче, что
предки их с десятого века обитали в области Киевской, уже
сами были почти русскими. Более и более размножаясь числом,
питая дух независимости и братства, козаки образовали
воинскую Христианскую Республику в южных странах Днепра,
начали строить селения, крепости в сих опустошенных татарами
местах; взялись быть защитниками литовских владений со
стороны крымцев, турков и снискали особенное
покровительство Сигизмунда І, давшего им многия гражданские
вольности вместе с землями выше Днепровских порогов, где
город Черкасы назван их именем. Они разделились на сотни и
полки, коих глава или гетьман в знак уважения получил от
государя польского, Стефана Батори, знамя королевское,
бунчук, булаву и печать” [10, Т.2, с. 230-231]. 10
До Північного Причорномор’я це слово, на думку
більшості дослідників, потрапляє завдяки половцям. У
половецькому словнику за 1303 р. слово “козак” означає
вартового – людину, що перебувала на передовій сторожі
[17, с. 30]. За історичними джерелами на території нинішньої
України козаки вперше згадуються на Кримському півострові в
1308 р. [17, с. 30]. Татарські козаки згадуються в Статуті
генуезьких колоній 1449 р. [17, с. 30]. До XІV-XV ст. належать
відомості про осадження литовськими князями татарських
козаків в Подніпров’ї, на південь від Києва [17, с. 31]. На
підставі великокнязівської уставної грамоти киянам від
14 травня 1499 р. В.Щербак робить висновок про перехід назви
“козак” з татарських поселенців, яких чимало було на службі у
литовських князів, на українців, що займалися відхідництвом,
пошуками “козацького хліба”, тобто несли прикордонну службу
у нижньому Подніпров’ї [17, с. 32]. Відхідництво, на його
думку, стимулювалося такими чинниками як перетворення
українських князівств на воєводства та роздача общинних
земель різним категоріям військових і цивільних службовців, що
найбільше спричинилося до переходу руських селян на окраїни
Литовської держави. Не маючи необхідної кількості
регулярного війська для захисту кордонів, влада не чинила
перешкод у переході населення із центральних районів на
окраїни. Більше того, вона намагалася використати відхідників у
боротьбі проти кочівників. Тому не дивно, що «саме охоронці
південного прикордоння й відхідники-промисловці, які
перебували в постійних конктактах з татарськими кочівниками,
вперше зустрічаються в джерелах другої половини XV ст. під
назвою “козаки” [17, с. 35].
У цілому проблемі походження слова “козак”, зокрема в
контексті дослідження українського козацтва, присвячена
значна література. Однак, на нашу думку, найбільш
правдоподібною слід вважати точку зору відомого дослідника
історика Д. І. Яворницького (1855-1940). Він вважав, що слово
“козак” на південь України потрапило з теренів Середньої Азії,
де так (“казак”, “кайсак”) народи регіону називали своїх сусідів-
киргизів, за їх неосілість, постійну готовність до переміщень та
військових дій. Саме слово “кай-сак” походило від двох слів11
“кай” – легкий, “сак” – в’ючений [18, т. 2, с. 6-7]. Водночас і
досі ще можна зустріти в деяких виданнях трактування
походження цього слова від слова “козар” (хозар, що жили в
Приазов’ї в VII-X ст.), а то й від слова “коза”, оскільки козаки в
бою були дуже рухливі, що дозволяло їм завдавати
противникові несподіваних ударів й перемагати.
Перші відомості про українських козаків у Подонців’ї
належать до початку XVI ст., що й послужило підставою для
видання президентом України В. А. Ющенком указу про
відзначення в 2005 р. 500-річчя Кальміуської паланки. Особливо
активізувався процес формування українського козацтва та його
боротьба проти татарсько-турецької експансії в цьому регіоні в
середині XVI ст. Велику роль у цьому відіграла особистість
Д. Вишневецького, якому частина дослідників схильні відвести
не тільки роль організатора Війська Запорозького, але й Січі на
о. Хортиця [9, с. 51; 15, c. 193], проте більшість сучасних
дослідників схиляється до того, що Хортицький замок можна
вважати лише як предтечу Січі, а самого Вишневецького – лише
як одного з ранніх отаманів запорозького козацтва й активного
борця проти турецько-кримської експансії на півдні України.
Обійнявши посаду канівського і черкаського старости,
Вишневецький став на шлях активної боротьби проти татарської
експансії в нижньому Подніпров’ї. У березні 1556 р. козаки
Вишневецького, очолювані отаманами Млинським і
Єськовичем, приєдналися до московських стрільців, які на чолі з
дяком Ржевським на човнах спустилися вниз по Дніпру і
пограбували в пониззях ріки турецьку фортецю Аслан-Кермен.
Після цього напали ще на фортецю Озю (Очаків), побили турків
і татар, взяли “язиків” і повернулися назад. На зворотному
шляху під Аслан-Керменем їх наздогнали татари і оточили на
одному з дніпровських островів. Після шестиденної облоги
татари відступили, росіянам і українцям вдалося вночі захопити
стадо коней і степом повернутися назад [5, т. 7, с. 118].
Цей похід, очевидно, підштовхнув Д.Вишневецького до
будівництва фортеці на острові Мала Хортиця в серпні-вересні
цього ж року. Вона мала стати базою для військових операцій
проти татар. Козацький загін князя Вишневецького складався не
тільки з його особистої гвардії, але й городових і низових12
козаків. Можна також вважати, що спільний похід московських
стрільців і українських козаків проти татар поклав початок
спільній боротьбі українців і росіян проти татарсько-турецької
експансії та зближенню Д.Вишневецького з Іваном Грозним.
У вересні 1556 р. Д.Вишневецький направив Михайла
Єськовича до Москви, до Івана Грозного, з повідомленням про
його намір перейти під царське заступництво. В той же час сам
Вишневецький з козаками напав на Аслан-Кермен і захопив
декілька гармат. Розуміючи, що їх недостатньо для охорони
хортицької фортеці, він звернувся з проханням до польського
короля Августа ІІ про надання козакам необхідних гармат.
Отримавши відмову, Вишневецький вирішує порвати
взаємостосунки з королем. В той же час кримський хан Девлет-
Гірей в січні 1557 р. нападає на Хортицю, але здобути її йому не
вдалося. Заручившись допомогою молдавського воєводи та
яничар, наприкінці літа цього ж року хан вдруге нападає на
Хортицю. Після тривалого опору Вишневецький змушений був
залишити острів і звернувся до Івана Грозного по допомогу. Той
запросив його до Москви.
В січні 1558 р. розпочалася Лівонська війна, чим
скористалися татари, здійснивши напади на південні рубежі
Московської держави. Оскільки у Вишневецького був досвід
ведення війни з Кримом, то Грозний доручає йому захист
південних кордонів. Навесні 1559 р., коли царські війська вели
бої за Нарву, Дерпт у Лівонській війні, Вишневецький нападає
на Крим, але у подальших планах має захоплення Азова.
Перший його похід на Азов відбувся ще навесні 1559 р.,
повторний восени цього ж року. Остання спроба взяття Азова
мала місце влітку 1560 р. і вона закінчилася також невдачею.
Лівонська війна переросла в литовсько-російську, через що
Вишневецький, очевидно, в 1561 р. покидає Івана Грозного і
повертається в Україну. Перебування козаків Д.Вишневецького
на Сіверському Дінці та Айдарі в 1559-1560 рр. сприяло
формуванню місцевого козацтва.
Однак ріст чисельності та самовільні дії низових козаків у
другій половині XVI ст. спричинили настороженність з боку
польського уряду до козацтва і намагання добитися контролю
над ним не тільки шляхом призначення отаманів, але й13
складання козацького реєстру. Грамотою від 5 червня 1572 р.
Сигизмунд ІІ Август підтвердив розпорядження коронного
гетьмана Юрія Язловецького про набір лише 300 козаків на
державну службу та призначив шляхтича Яна Бадовського
старшим і суддею над козаками, що фактично поклало початок
формуванню реєстрового козацтва, яке здебільшого
використовувалося урядом не тільки всередині країни, але й у
війнах, які вела Річ Посполита в другій половині XVI ст.
[7, Т. 1, с. 74-75]. За Стефана Баторія чисельність реєстрового
козацтва не тільки зросла, але й була надана йому державна
символіка (козацькі клейноди), в Трахтемирові (під Києвом)
резиденція й шпиталь [7, с. 76], а для низового (запорозького)
козацтва визначена територія на схід від Дніпра до Самарських
вершин і до Дону.
Все це, безперечно, вплинуло на формування в Приазов’ї
як українського, так і російського козацтва та їх спільні дії
проти зовнішньої небезпеки. Так, під час повернення із
спільного походу з донськими козаками проти турецької
ескадри, яка повинна була відвоювати в Росії Царицин і
Астрахань, запорожці при впадінні Сіверського Дінця в Дон
заснували станицю Черкаську, яка згодом стала осередком
Донського козацтва. Очевидно, на той час припадає й
спорудження Козацької пристані при впадінні р. Тор (нині
Казенного Торця в Сіверський Донець).
До 70-х рр. XVI ст. належать відомості про звернення
московського царя Івана ІV до донецьких козаків з грамотою
про несення ними прикордонної служби на користь Росії, за що
цар обіцяв їм всілякі винагороди. Місцеві козаки в 1570 р.
допомогли московському послу І.Новосельцеву (не виключено,
що від Козацької пристані – нині Гола пристань) в човнах
Дінцем дістатися до Азова [12, c. 24; 13, с.14]. У 1584 р. сином
Івана Грозного Федором Івановичем було відправлено козакам
селітру і свинець за похід проти кримських татар на р. Кальміус.
У 1589 р. на Донець прийшли черкаси з Матвієм Федоровим,
який за службу “на полі” вимагав у московського царя
забезпечення загону продуктами. У 1593 р. “товариство
самарських черкас” у кількості 25 осіб добиралося на зимівку на14
р. Міус і зіткнулося на донецькій землі з кримським пашею
Ахметом [13, с. 14].
Наприкінці XVI ст. помітно активізувалися спільні дії
запорозьких і донських козаків і проти Кримського ханства.
У 1584 р. вони зруйнували збудоване кримським ханом Адиль-
Гіреєм у 1577 р. м. Білий Сарай на косі на захід від гирла
Кальміуса, очевидно, від нього й пішла назва самої коси –
Білосарайська. Співпраці цих двох козацьких громад сприяла
можливість пересування їх як суходолом, так і водними
шляхами із Січі на Дон і навпаки, а також майже постійне
перебування запорожців на Дону, а донських козаків – на
Запорожжі.
Якщо відносно суходільного шляху, який проходив із Січі
на Дон вздовж правого берега р. Кінські Води, лівого – р. Вовчої
на вододіл Азовського моря та басейну Сіверського Дінця й до
Саур-Могили, відсутні будь-які непорозуміння, то щодо водного
шляху дослідники й сьогодні не дійшли єдиного висновку.
Ф. Брун, посилаючись на працю французького інженера XVIІ ст.
Гійома Левассер де Боплана “Опис України”, висловив думку,
що потайний водний шлях, яким запорожці в разі блокування
турецьким флотом гирла Дніпра, через Керченську протоку
входили в Азовське море, а з нього по Міусу і його правій
притоці р. Кринці, доходили до найменшої відстані між
Кринкою і Вовчою, звідкіля волоком доставляли чайки до
р. Вовчої, з неї Самарою виходили в Дніпро і добиралися до Січі
[13, с. 14]. На початку ХІХ ст. А. Баіов в книзі, присвяченій
російській армії періоду імператриці Анни Іоаннівни, та
російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. висунув думку, що
Боплан припустився помилки і замість Кальміуса вжив слово
Міус. А. Баіов виходив з того, що з Кринки до Вовчої волоком
довелося б тягти чайки біля 40 км, тоді як з Кальміусу до
Осикової, лівої притоки Вовчої, ця відстань складала, за
Бопланом, 1 льє, тобто в 10 разів менше, і значно скорочувала
весь шлях [13, с. 14-15]. У 1997 р. разом зі студентами-
істориками Донецького університету, а в 2005 р. – з
реєстровими козаками Донецького інституту штучного
інтелекту автором статті було обстежено другий варіант виходу
козаків із Азовського моря у р. Вовчу і зроблено висновок, що15
саме перехід із Кальміуса через його праві притоки Береснігову
та Широку може складати, як вказував Боплан, 1 льє (4,44 км).
Керівництво Українського реєстрового козацтва дало обіцянку
при витоках р. Осикової, при шосе Донецьк – Курахове
встановити пам’ятний знак.
Можна вважати, що саме завдяки пожвавленим зв’язкам
між запорозькими та донськими козаками наприкінці XVI – на
початку XVII ст. на вододілі Сіверського Дінця та Азовського
моря, при витоках Кальміуса, Кривого Торця, Бахмута, Кринки,
на берегах Вовчої з’явилось чимало козацьких зимівників,
пікетів, які згодом переросли в слободи та села. На р. Вовчій у
межах сьогоднішнього с. Олексіївка згадується козацька
пристань, де запорожці утримували чайки для спільних походів
з донськими козаками на Крим [13, с. 14, с. 15].
Особливо багато відомостей про перебування козаків у
цьому регіоні належить до першої половини XVII ст., що було
результатом наступу польської шляхти не тільки на українське
селянство, але й козацтво. Це спричинило подальший перехід
населення з правобережжя Дніпра на лівобережжя й сприяло не
тільки заселенню Слобожанщини, але й подальшому
просуванню українців на схід та південь, зміцненню зв’язків
запорожців з донськими козаками. Яскравим підтвердженням
цього висновку може слугувати розповідь запорозького
полковника в московському Розряді Олекси Шафрана в 1626 р.,
з якої довідуємось, що запорожці проживали на Дону й по
декілька років, а донські козаки, відповідно, на Запорожжі
[5, т. 8, ч. 2,с. 52].
Найбільш важливою тогочасною спільною акцією
запорозьких і донських козаків, що сприяла посиленню впливу
запорожців у Приазов’ї, була їх участь у облозі спільно з
донськими козаками в червні 1637 р. Азовської фортеці.
М. Грушевський підкреслює, що взяття й утримання козаками
Азова настільки зблизило козацькі товариства, що турецький
уряд не міг збагнути, кому належить основна роль в цій
операції, тим більше, що Польща намагалася всю вину
перекласти на донських козаків, а московський уряд – на
запорожців [5, т. 8, ч. 2, с. 14]. М. Грушевський підкреслював,
що в період затишшя напередодні Визвольної війни16
українського народу в Речі Посполитій значно посилився
феодальний гніт, що спровокувало масові переходи українців з
правобережжя Дніпра на лівобережжя, зокрема, Слобожанщину
і далі на схід в межі Московської держави. Найбільше джерела
подають відомостей про перебування українських козацьких
загонів в Середньому Подонців’ї, де пролягали основні шляхи,
що вели з Криму на Лівобережну, Слобідську Україну та до
Московії, а також знаходились Торські соляні промисли, на які
приїжджали виварювати сіль як українці, так і мешканці
південно-західних повітів Московського царства. Так, у 1642 р.
на Дінці, при гирлі р. Жеребець знаходився козацький загін
“литовських черкас” отамана Василя Рябухи та полковника
Грицька Торського у складі понад 700 чоловік, “можливо й
більше” [5, т. 8, ч. 2, с. 36].
Приблизно в той самий час, можливо, на кілька днів
пізніше й далі на схід, на межі Донської області сталася відома
пригода з московським гінцем Засєкіним, коли той “для
поспішання” через степ добирався з м. Валуйки на Дон. На
нижньому Дінці, коло “Матякіного колодязя” (очевидно, на
р. Матякіній), на межі Донської області напали на нього “вори
запорозькі черкаси, чоловік зі сто, погромили і побили багато
людей”. Після цього він їхав уже “глухим степом”, обминаючи
ліси та річки, “де скрізь черкаси, такі ж, очевидно,
“промышленники”, як і ці, що погромили його. Спочатку
вважали, що це зробили козаки В.Рябухи, але згодом
з’ясувалося, що погром вчинила ватага “воровских черкас”
отамана Мокія [5, т. 8, ч. 2, с. 36]. З цих фактів напрошується
висновок, що, крім офіційних козацьких загонів, в порубіжнх
районах діяли і самовільні козацькі загони, які вдавалися до
пограбування московських і кримських дипломатів, а також
купців, що добиралися з Азова на Україну.
Незабаром після цього випадку відбулися зміни в
керівництві загону В. Рябухи. Замість Рябухи загін очолив
Семен Забузький, з яким на Дінець прибуло ще поповнення в
230 осіб [5, т. 8, ч. 2, с. 37]. З приводу згаданого погрому загону
Засєкіна наявна інформація у двох листах отамана Забузького до
валуйського воєводи. У першому з них говорилося: “От мене
Семена Забузького, атамана старшего над товариществом17
казаками войска е. кор. милости Запорозкого и от нас всех черни
пану Павлу Федоровичу – воеводе волуйскому, челом бием до
лица земли. Прислалисте до мене стороны ведомости о том
неприятелю креста святого, где кочуют: теды ведомо тебе
чинят, иж около Донца на Магмутове (очевидно Бахмуті) у
Мелевого теж колодязя, як соль варят, там есмо их били; а иные
ровно стоят. Всюды их много коло Донца, только не могу знать
о замыслах того неприятеля, где умышливает вторгнуться, чего
ему Пане Боже не помоги. А што бих могл знать певного, то
заразом старатися буду, чтоб вам ведомости дати о тех татарах.
Зашла теж к нам ведомость, иж нас удал перед вами
Степан Бушинский и Демко Черкашаница – переезчики
волуйские, жебы есме хотели злой замысл взяти и Волуйку
звоевати – чего Боже заховати, жебы есьмо ся того могли
важити мерное постановение королевское и царское разрывати.
Не ймите тому слову их веры, а мы хочем и будем с вами по
крестному целованию мирно жити. Писан у Торском, июня 7
дня року 1642” [5, т. 8, ч. 2, с. 37-38].
Другий лист: “Від мене Семена Забузького, старшого
(большого) отамана війська його кор. Милости Запорозького
государю Павлу Федоровичу Леонтєву, валуйському воєводі
його царського величества, много чолом б’ємо. Писав ти до нас
про тих ворів, що погромили дворянина Михайла Засєкіна і
козаків, що йшли по государевому указу. Отже того дворянина
громили Мокій та Тимошко: я їх не застав, а тоб затримав.
А відомо тобі чиню, що той Мокій і Івашко сліпий живуть в
Жигмунтові (на Миргородщині) – вони знають всіх своїх
товаришів; а старшим був у них Кирій – той живе у Голтві, а
інших я не знаю. Вони самі знають про себе і своїх товаришів.
По сім тобі багато чолом б’ю. Писано з Тору, 1642 р. червня
12 дня” [5, т. 8, ч. 2, с. 38]. Цього листа М. Грушевський подав у
перекладі на тогочасну українську мову.
У період Національно-визвольної війни українського
народу, особливо на її початковому етапі, коли Б.Хмельницьким
було заборонено перехід українців у межі Московії, особливо до
1652 р., тобто до підписання Б.Хмельницьким невдалого
Білоцерківського договору, відсутні відомості про поселення в
Приазов’ї вихідців з Правобережної України. Зате після 1652 р. 18
у зв’язку з поверненням на Правобережжя польської шляхти й
переслідуваннями учасників Визвольної війни, не тільки
відновлюються міграційні процеси із заходу на схід, але й з
роками зростає чисельність переселенців. Особливо масового
характеру набрали переселення після захоплення в 1672 р.
Туреччиною Поділля. Переселенці з Поділля на перших порах
найчастіше осідали в Пооріллі, однак з часом просувалися все
далі на схід.
Навесні 1660 р. до м. Воронежа прибула “велика партія
черкас”, які просили “устроить их пашенною землей”. 25 травня
місцевий воєвода О.Хрущов повідомив про це царя. У відповідь
йому була направлена царська грамота з вказівкою виплатити їм
“денежное жалование” і відправити на Тор “для береженья от
воинских людей”. Інша царська грамота була направлена
бєлгородському воєводі Г.Ромодановському з вказівкою
направити на Тор з черкасами дворянина чи сина боярського,
забезпечивши їх мідною або залізною пищаллю, ядрами та
свинцем [13, с. 21].
Відписка бєлгородського воєводи царю від 2 липня цього
ж року свідчить, що на Тор було відправлено 767 черкас з
боярським сином С.Кошелєвим для зведення при соляних
промислах острога для охорони приїжджих солеварів “с твоих и
черкасских городов” від “прихода воинских людей”.
Відправленим на Тор черкасам передбачалося виплати грошима
і продуктами: отаману 8 крб на рік, осаулам – 7 крб, а рядовим –
по 6 крб. і кожному по півосьмини жита. Крім мідної пищалі,
ядер, черкасів ще забезпечили й необхідним будівельним
інструментом [13, с. 21].
Оскільки відряджений на Тор з черкасами боярський син
С. Кошелєв не зумів відразу визначитися з місцем побудови
острогу і почав листуватися з воєводою з цього питання,
переселенці, збагнувши, очевидно, умови свого проживання й
служби на новому місці, “розійшлися”. Таке формулювання
С. Кошелєвим причин зникнення переселенців дає підстави
допускати, що вони не покинули зовсім Подонців’я, а
розійшлися по козацьких зимівниках, що існували в даній
місцевості, можливо стали заводити власні. Тим більше, що
коли в 1676 р. стали будувати при Торських озерах Соляне19
містечко, то першими поселенцями в ньому були 245 вихідців із
“малороссийских городов”, інші продовжували приходити і
селитися [13, с. 27].
У 1680 р. в межі Російської держави з Правобережної
України переселилося до 10000 осіб. Царський уряд вирішив
розмістити їх в основному вздовж Ізюмської лінії, що зводилась
за його вказівкою на лівому березі Сіверського Дінця, за
винятком її головної оборонної споруди – Ізюмської фортеці,
побудованої при Ізюмській переправі на правому березі ріки.
Очевидно, більшість переселенців з Правобережжя осіла в
цьому районі і на їх базі було сформовано в 1685 р. Ізюмський
слобідський полк, до якого увійшли і мешканці збудованих
раніше в межиріччі Дінця і Казенного Торця містечок Маяки
(1663 р.), Соляного (1676 р.), Райгородка (1684 р.), а також
зведеного в 1703 р. при середній течії р. Бахмут містечка з
такою ж назвою. Основну частину населення цих містечок,
згідно з переписами кінця XVII ст., складали українці – вихідці
також з Правобережної України. Ізюмський полковник
Ф. Шидловський навіть підписував офіційні документи
латинськими літерами. Оскільки до цього часу належить чимало
відомостей про заснування нових зимівників при витоках
Кривого Торця, Кальміуса, є підстави допускати можливість
розселення вихідців з Правобережжя і на території майбутньої
Кальміуської паланки.
Поруч з українцями наприкінці XVII – початку XVIIІ ст. в
Північному Приазов’ї селяться й росіяни. Значною мірою їх
розселення було зумовлене взяттям фортеці Азов у 1696 р. та
будівництвом нових оборонних споруд у цьому регіоні на межі
XVII-XVIIІ ст., встановленням відповідно до умов Костантино-
польського договору 1700 р. кордону між Росією і Туреччиною
від м. Азова морським узбережжям до правого берега р. Міус, а
від нього прямою лінією по суходолу до прийняття р. Бердою її
лівої притоки р. Каратиш. Все це сприяло подальшому
зміцненню тісних зв’язків між запорозькими та донськими
козаками, що тривали між ними аж до розгрому російськими
військами в 1708 р. повстання К. Булавіна, а через рік –
Чортомлицької Січі, яка підтримала перехід на бік шведського
короля Карла ХІІ українського гетьмана І. Мазепи. 20
Розгром Чортомлицької Січі спричинив перехід
запорожців під протекторат Османської імперії й організацію
ними на землях Кримського ханства спочатку Кам’янської, а
згодом – Олешківської Січі. Поразка російських військ на чолі з
Петром І в 1711 р. при р. Прут і перенесення російсько-
турецького кордону з узбережжя Азовського моря в межиріччя
Самари та Орелі за умовами Прутського (1711 р.),
Константинопольського (1712 р.) та Адріанопольського
(1713 р.) договорів, привело до того, що м. Азов і новозбудовані
в його околицях оборонні споруди руйнувалися, а території
Північного Приазов’я від р. Дон (правої притоки – р. Темерник)
передавалися Кримському хану, фактично, запорозькому
козацтву. Південний кордон Росії від Дону проходив
р. Темерник й переходив на р. Тузлів, з неї – на Кринку, з
Кринки – на витоки Кривого Торця; лівим боком Кривого Торця
виходив на Казенний Торець, а відтак – на Сухий Торець.
Останнім виходив на вододіл Самари й Орелі, а вододілом – до
Дніпра. Після розмежування російсько-турецького кордону в
1714 р. ця територія фактично опинилася під контролем Війська
Запорозького, тобто, майбутньої Кальміуської паланки.
На підставі матеріалів архіву Запорозького Коша вдалося
установити, що полковниками Кальміуської паланки в 40-70 рр.
XVIII ст. були: Василь Кишенський (1743-1745), Андрій Чорний
(1746), Марко Ус (1747), Григорій Якимів (1748), Андрій
Порохня (1753-1754), Петро Ногай (1755), Василь Магро (1756),
Павло Ногай (1756-1757), Кузьма Чорний (1762), Лаврин Череда
(1763), Сидір Чалий (?), Олекса Сокур (1770), Петро Велігура
(1772-1774). Серед єланецьких полковників згадуються в 1743 р.
Павло Таран, у 1744 р. – Осип Баран, у 1746 р. – Леонтій Таран.
Останні приклади переконують, що на початку 40-х рр. поруч з
Кальміуською паланкою існувала ще й Єланицька паланка, на
схід від Кальміусу.
Оскільки царський уряд після переносення російсько-
турецького кордону в межиріччя Самари та Орелі під страхом
смертної кари заборонив запорожцям будь-які стосунки з
гетьманськими й слобідськими козаками та Доном, то вони все
більше концентрували свої зусилля на освоєнні природних
ресурсів Північного Приазов’я. До цього часу належать21
відомості про рибні промисли запорожців не лише на
північному узбережжі Азовського моря, а й на Єйській косі,
широку торгівлю рибою, сіллю з Правобережною Україною і
навіть Галичиною. Це сприяло збільшенню чисельності
козацтва в регіоні, розширенню старих й появі нових
зимівників, які в першій половині 1740-х років згадуються
навіть при Єйській косі, на Кубані [18, т. 1, с. 52]. Очевидно на
цей час і припадає початок побудови Кальміуської слободи при
козацькому форпості Домаха.
Під тиском міжнародних обставин, що склалися
напередодні нової російсько-турецької війни, царський уряд
вимушений був погодитися на повернення запорожців на старі
місця. Умови, на яких вони погодилися повернутися, були
скріплені підписами обох сторін під договором, укладеним
влітку 1734 р. в м. Лубни.
Після повернення на старі місця запорожці активізували
впорядкування та заселення повернутих земель. Територія
запорозьких вольностей суцільно була поділена на паланки
(повіти, округи). Три з них (Бугогардівська, Інгульська та
Кодацька) знаходились на захід від Дніпра. На лівому березі
Дніпра в 30-х рр. XVIII ст. значаться Самарська, Прогноївська і
Кальміуська паланки. Територія останньої, очевидно, на перших
порах від рік Каратиш і Берди на заході узбережжям Азовського
моря доходила до Єйської коси, що, очевидно, й призвело до
формування на схід від Кальміусу Єланецької паланки, центр
якої знаходився між Мокрим і Сухим Єланцями. Вона
контролювала територію на схід від р. Кальміус і до р. Кубані. Її
засновником видавці «Архіву Коша Нової Запорозької Січі»
вважають полковника Ступака Івана Андрійовича [1, Т. 2,
с. 632]. В той же час в літературі немає єдиної думки щодо
Єланецької паланки. Деякі дослідники схильні віднести її до
числа сезонних, пов’язаних з рибним промислом в Азовському
морі між Кальміусом і Міусом [7, т.1, 611], хоча в джерелах
наявні повідомлення про вилов риби в той же час запорожцями
при Єйській косі.
Можна вважати, що саме в період перебування запорожців
під протекторатом Криму й Туреччини почалося формування
Прогноївської паланки (її появу відносять до 1735 р.), назва якої22
походить від соляних прогноїв (озер) на узбережжі Чорного
моря, при Кінбурзькій косі. Однак її кордони, як і Кальміуської,
на перших порах не мали чіткого визначення. Фактично
південні кордони згаданих паланок визначалися російсько-
турецьким договором, підписаним у Белграді в 1739 р. після
завершення війни 1735-1739 рр. Остаточне розмежування
території між Росією і Туреччиною на схід від Дніпра відбулося
у 1742 р. Від м. Азова до правого берега Міуського лиману
кордон співпадав з береговою лінією Азовського моря, від
Міуського лиману проходив прямою лінією до впадіння
р. Каратиш в Берду, по останній виходив на р. Кінські Води і
далі до Дніпра, Дніпром – до його правої притоки – річки
Кам’янки, а від неї – через степ до Південного Бугу, нижче
запорозького Гарду.
Особливо великих змін зазнали східні кордони
Запорозьких вольностей в першій половині XVIII ст., зокрема
Кальміуської паланки. Викликані вони були не тільки
розширенням створеного в 1708 р. Бахмутського повіту, який на
той час перетворився на основний центр солеваріння не тільки
Слобідської України, але й південно-західних повітів Росії, а
також подальшим розселенням, особливо під час російсько-
турецької війни 1735-1739 рр., в Приазов’ї донських козаків.
Підтримувані царським урядом донські козаки стали
здійснювати напади на рибні промисли запорожців у
Північному Приазов’ї, що призвело до частих сутичок між ними
й запорожцями, зокрема за рибні промисли на схід від
Кальміусу, тобто на території Єланецької паланки. У зв’язку з
цим царський уряд створив у 1743 р. спеціальну комісію, на яку
поклав обов’язки детально вивчити причини цих суперечок і
провести розмежування земель Війська Донського та Запорозь-
кого (укладачі Архіву Коша вважають, що комісія була створена
в 1744 р., тут же в коментарях вони безпідставно стверджують,
що після зруйнування російськими військами Чортомлицької
Січі та переходу запорожців у межі Кримського ханства донські
козаки зайняли їхні «угіддя по річках Кальміус і Берда, місця
рибної ловлі на косах Азовського моря. До 1740 р. ці володіння
нікому конкретно не належали») [1, т. 1, с. 584-586]. Однак ці
твердження, як свідчать факти, не відповідають дійсності. 23
Згідно з указом Єлизавети Петрівни комісію на перших
порах очолював комендант прикордонної фортеці Св. Анни
Вирубов. Однак з різних причин, а згодом через хворобу та
смерть царське доручення ним не було виконане. Після смерті
Вирубова це завдання було покладене на підполковника Біласа.
Білас, який стояв зі своїми військами при р. Темерник, викликав
до табору представників обох сторін і вимагав від них
відповідних документів, які б підтверджували їхні права
території, на які вони претендували. Однак підтверджень прав
не виявилося в жодної з названих сторін. Опираючись в
основному на розповіді старожилів Війська Донського, восени
1745 р. були проведені розмежування, які затвердив у квітні
1746 р. Сенат [18, Т. 1, с. 36-45].
Сенатським указом від 30 квітня 1746 р. кордон між двома
козацькими товариствами встановлювався по р. Кальміус та її
лівій притоці Грузській. Це значно обмежувало промислову
діяльність не тільки козаків Кальміуської паланки, але й
запорожців в цілому. Про це переконливо свідчить звернення
Коша до гетьмана К. Разумовського від 26 червня 1753 р. В
ньому він скаржиться, що уряд не тільки не платить їм
обіцяного «жалування», але й «Запорожское Низовое Войско
умножается, добичи ж как рыбной, так и звериной отправляют з
немалым против прежних от всех сторон утеснением, понеже за
силу ея ім. в-ва высочайших указов с турецкой стороны козаки
запорожскиє согнаны и никаких добычей тамо не имеют, а
Калмиюские приморские косы Донскому Войску отданы»
[1, т. 2, с. 66].
Це рішення царського уряду не влаштовувало обидва
товариства, чим можна пояснити чимало інцидентів, які мали
місце між донськими козаками й запорожцями і в наступний
період. У Архіві Запорозького Коша найбільше цих сутичок
зафіксовано на початку 1740-х рр., за часів кальміуського
полковника Кішенського. Здебільшого приводом до них слугу-
вали напади донських козаків на рибні промисли запорожців, які
вони завели, перебуваючи під протекторатом Туреччини, на
північному узбережжі Азовського моря від Бердянської коси, на
заході, до Єйської, на сході, та соляні озера на Бердянській косі.
Рибні та соляні промисли приносили чималі прибутки24
паланковій адміністрації, якій промисловці сплачували певні
суми, а приїжджі купці – відповідне мито, не говорячи про
доставку до Приазов’я потрібних місцевому населенню різних
товарів, у тому числі й продуктів, яких тут не вистачало.
Північна межа Кальміуської паланки проходила
р. Вовчою, якою вона відділялася від Самарської. Східна межа,
згідно з указом Сенату 1746 р., проходила з вершин р. Вовчої на
витоки Кривого Торця, а з нього – на витоки Кальміуса, по
якому проходила до Азовського моря. Про те, що запорожці
звикли вважати східною межею своїх володінь російсько-
турецький кордон 1714 р., свідчать дані 1772 р.: «От вершины
Орели, спод крепости Тройчатой, до вершин Береки, а оною
прямо понад Линией (Украинской линией) против Петровской
крепости в Донец упавшей, на устье оной (т.е. от вершины
Береки до устья ее), в которую Береку впадает речка Бритай и
Камышеватая; от устья речки Береки прямо Донцем до
Тавалского байрака по зовомой новой черте княжем Косоговым
рвом, деланной до Теплинского Святогорским монастырем
владеемаго леса; оттоль же по той черте Голой Долиной на гору
до урочища Серковой могилы, где ныне форпост состоит; от той
могилы в Сухой Торец на Серкову гатку; от гатки до урочища
речки Бычка, зовемого ныне Клибыною; чрез оной же Бычок в
Кривой Тор на Песчаный брод и через вершину речки Крынки
на пограничныя поблизу Миуса две могилки, от могилок чрез
Миус на вершину Морскаго Чулека; от Чулека на устье
Темерника, впадающего в реку Дон, до граничных могил» [18,
Т. 1, с. 49-50]. В цілому ці свідчення співпадають з матеріалами
розмежування територій між Росією і Туреччиною у 1714 р.
При витоках Вовчої, Сухого Торця й на правому березі
Сіверського Дінця в 1770 р. полковником Андрієм Гараджею
була створена Барвінківська паланка, відома в літературі як
Барвінківська стінка. Фактично за стінку служила так звана
Торська лінія, зведена в 1684 р. козаками слобідських полків під
керівництвом харківського полковника Г. Донця для захисту
Торських соляних промислів і Святогірського монастиря від
нападів кримських татар, що вривалися в межі запорозьких
вольностей по Ізюмській та Кальміуській сакмах. А. Гараджа
зробив цю лінію межею між Запорозькою Січчю і25
Слобожанщиною, заборонивши слобожанам заходити на терени
Війська Запорозького.
Загалом за площею Кальміуська паланка перевершувала
інші, однак щодо чисельності поселень, то вона займала
четверте місце. Чи не найбільш багатолюдною на заході була
слобода Миколаївка-Рудева (нині с. Миколаївка Павлоград-
ського району Дніпропетровської області). У 1739 р. вона була
заснована козаком Миколою Петровичем Рудим, який поселив у
ній 426 чоловік, звільнених з татарського полону. Під час
останнього нападу кримської орди, восени 1768 р., слобода була
зруйнована татарами вщент, але через 10 років у ній проживало
вже 323 чоловіки та 310 жінок [12, c. 80-81]. На сході
чисельністю населення відзначалися слободи Ясинувата і
Макарівська, що знаходились при витоках Кривого Торця.
Дехто вважає, що під кінець існування Нової Січі остання стала
центром одноіменної паланки, що стало наслідком подальшого
росту чисельності населення [18, c. 17]. Згідно з підрахунками
А. Бойка, крім слобід, у паланці нараховувалося не менше 300
зимівників. Найбільше їх знаходилося при витоках Кальміусу та
Кривого Торця, на берегах р. Вовчої. Доказом цього може
служити найбільша кількість сіл і слобід, що виникли на берегах
цих рік після зруйнування царськими військами Січі та масової
роздачі запорозьких земель в 1776-1782 рр.
У період Нової Січі населення на Запорожжя приходило
не лише з Гетьманщини й Слобідської України, але й з
Правобережної України, яка знаходилася у складі Речі
Посполитої або, як відзначається в джерелах, “Польщі”.
Очевидно, прибульці з земель, що знаходились у складі Речі
Посполитої, на Запорожжі отримували прізвисько «Лях», яке
закріплювалося за ними і згодом ставало прізвищем. До
подібного висновку підводять опубліковані «атестати», що
видавалися козакам, які після тривалої служби у Війську
Запорозькому Низовому, здебільшого після одруження,
покидали Січ і намагалися влаштуватися на військову службу,
чи якусь іншу роботу в місцях проживання їхніх дружин.
Найбільш показовим у цьому відношенні може бути атестат,
виданий 22 грудня 1760 р. козаку Дінського куреня за № 4183
Андрію Ляху [1, т. 1, с. 485-486]. До речі, крім А. Ляха в Архіві26
Коша Нової Запорозької Січі згадуються ще й Іван, Матвій,
Олекса Ляхи та Григорій Ляхович і Василь Ляшко [1, т. 1,
с. 485, 632]. Сьогодні прізвища Лях і Ляшко досить поширені в
Україні, в тому числі на землях колишнього Запорожжя. Що
стосується Андрія Ляха, то за згаданим атестатом він потрапив
на Запорожжя з козаками отамана Івана Малашевича, які були
направлені в 1733 р. до Польщі, у зв’язку з виборами нового
короля [1, т. 1, с. 485]. У Атестаті зазначається, що А. Лях брав
участь в багатьох походах запорожців проти неприятеля, в
1760 р. направлявся до Санкт-Петербурга “за всемилостевей-
шим єя імператорского величества жалованієм” в якості
похідного осаула “и свою должность радительно исправил” [1,
т. 1, с. 485]. У 1760 р. він звернувся до Коша з проханням надати
йому атестат на переїзд до Малої Росії або в слобідські полки,
що й було зроблено кошовим отаманом Іваном Білицьким.
Окрім українців, поляків на Січ із Речі Посполитої
переходили і євреї. Про це свідчить атестат за № 2811, виданий
22 червня 1762 р. козаку Іркліївського куреня Василю
Перехресту. У атестаті вказується, що Перехрест на Січі з малих
років. Він був вивезений запорозькими козаками з “Полской
области”. За походженням він був євреєм. За його бажанням був
“окрещен і грамоти обучен”. Після досягнення зрілості у
Війську Запорозькому Низовому з Ірклійським куренем, як і всі
козаки, виконував різні доручення. “І всє житєльство своє
провождал чєстно, обходитєлно, бєз і малєйшєго порока,
доволствуясь купеческим промислом” [1, т. 1, с. 525].
Одружившись у 1751 р. в Гетьманщині, в Лубенському полку,
переселився до містечка Ромни і просив від Війська
Запорозького Низового атестат. Кіш видав йому атестат
22 червня 1762 р. [1, т. 1, с. 526].
Приймали православну віру й мусульмани, котрі жили
серед запорожців. Так, зі звернення Коша до Єлизавети
Петрівни від 24 грудня 1759 р. і 4 липня 1761 р. довідуємось, що
Кіш просив видати атестат охрещеному татарину Івану
Чугуївцю, який з 1745 р. приймав активну участь у різних
операціях Коша, що стосувалися прикордонних суперечок, у
яких він, як військовий писар і перекладач, аргументовано
відстоював інтереси Коша. У 1755 і 1756 рр. разом з отаманом27
Данилом Степановим з військових питань був направлений
Кошем до Санкт-Петербурга до Сенату та колегії іноземних
справ. У атестаті зазначається, що всі доручення Коша та її
імператорської величності він виконував добросовісно й з
великою відповідальністю, за що й заслуговує на проханий
атестат [1, т. 1, с. 474-477].
Активне заселення східних окраїн запорозьких земель в
середині XVIII ст. призвело до зіткнень не тільки з донськими
козаками, але й з адміністрацією Бахмутської провінції,
особливо це проявилось за полковника Грицька Гаркуші. На
північному заході від Барвінківської паланки й на півночі від
Самарської в 60-х рр. сформувалися Протовчанська та
Орільська паланки. Однак після розмежування територій між
Росією та Туреччиною у 1742 р., встановленням кордону між
запорожцями й донськими козаками в 1746 р. з цього року й до
ліквідації Нової Січі на лівобережжі Дніпра функціонували
Кальміуська, Самарська, Орільська, Протовчанська, Личківська
та Барвінківська паланки.
За матеріалами Архіву Коша на початку 40-х рр. XVIII ст.
центром Кальміуської паланки в джерелах виступає Кальміуська
слобода, що виросла під прикриттям козацької Домахи. У
1754 р.за сприянням місцевого полковника Андрія Порохні в ній
була збудована на зразок військових полкових похідних церков
Святомиколаївська церква. Оскільки на місці для будівництва
церкви не можна було придбати будівельного матеріалу, то
А. Порохня попросив кошового отамана Данила Стефанова дати
розпорядження полковникові Самарської паланки заготувати
будівельні матеріали в самарських лісах і на підводах купців, що
їхатимуть за рибою до моря, доставити їх до Кальміуської
слободи. Церковна утвар до слободи була доставлена із столиці
Війська Донського Черкаська. Для забезпечення церкви
священником полковник звернувся 16 травня до “начальника”
Пустинно-Самарського Миколаївського монастиря, щоб той
прислав до Кальміусу “чесну не для п’янства, а для відправи
християнського закону людину, не таку, як попередній
ієромонах Симон, який 10 травня цього року, укравши деякі
речі, втік із Кальміусу” [1, т. 1, с. 122-124]. 28
Матеріали Архіву Коша свідчать, що А. Порохня в січні
1754 р. звернувся до “начальника” запорозьких церков
ієромонаха Макарія, котрий через пастиря Києво-Межигір-
ського монастиря, який опікувався церковними справами Січі,
вийшов на київського митрополита Тимофія Щербацького з
проханням надати дозвіл на будівництво й освячення похідної
церкви в Кальміуській паланці. Грамота митрополита ієромо-
наху Макарію була направлена 9 лютого 1754 р. У ній говори-
лося: “…властію нам от Бога даною благословляємо всечесності
твоєї Самарського монастиря приказати в Кальміусі похідну во
ім’я святителя Христа Миколая церкву збудувати на зразок
армійських полкових похідних церквів. І коли вона зі всіма
приналежностями збудована буде і все необхідне для освячення
буде приготовлено, то її слід освятити та священнодіяти. Поки
ця церква будується на прохання присланих січових козаків,
щоб в Кальміусі проводились богослужіння, наявну в Січі
Запорозькій стару похідну церкву перевести до Кальміусу,
розмістити її та священнодіяти…” [1, т. 1, с. 122].
На кінець 60-х рр. XVIII ст. Кальміуська слобода являла
собою чимале поселення, яке у зв’язку з загрозою нападу
кримської орди наприкінці 1768 р. Кіш вирішив перевести на
Самару. Однак жителі слободи, скаржачись на дефіцит кормів
для худоби на Самарі, що підкреслює поширення скотарства в
цьому регіоні, відмовилися переселятися на Самару, хоча
адміністрація паланки на чолі з полковником Сидором Чалим
переїхала туди й перевезла обладнання Свято-Миколаївської
церкви. Проте поява у 1769 р. «малоросійських» слобід на Міусі
дає підстави вважати, що основна частина мешканців
Кальміуської слободи та зимівників, які в 50-х рр. згадуються на
берегах Кальміусу, під натиском орди подалася на схід,
поселившись поблизу відновлюваної Троїцької фортеці
(Таганрогу) та Ростовської фортеці, яку щойно зводили.
З Самари паланкова адміністрація на Кальміус
повернулася в 1771 р. Кальміуським полковником Кіш
призначив Петра Велігуру, який енергійно взявся за відновлення
Кальміуської слободи. До неї була перевезена й церква. Уже в
1771 р. на Кальчику будується млин. Академік Гільденштедт,
який в перших числах жовтня 1773 р. подорожував цими29
місцями, зазначав, що в “форпості” на Кальміусі сидів
полковник з 200 козаками [6, c. 218].
Архівні документи дають підстави стверджувати, що при
полковникові були осавул і писар та три їх заступники (сердюк,
підосавул і підписар). Це підтверджує висновок знавця історії
запорозького козацтва Д. Яворницького, який писав, що
паланкову адміністрацію складали «три пани і три підпанки» [18,
T. 1, c. 163-197]. Зовнішньою ознакою влади паланкового
полковника був пернач, який він носив за поясом і міг ним до
смерті побити козака, який завинив у чомусь. Для ствердження
документів, що виходили з-під пера паланкового писаря,
використовувалася паланкова печатка. У верхній частині Печатки
Кальміуської паланки знаходилось зображення корони, під якою
розміщувалося схрещення козацької шаблі зі стрілою, а під ними
баский кінь з повернутою назад головою. По боках цього
зображення у два рядки розташовувалася абревіатура “ППКП”
(Паланкова печатка Кальміуської паланки). Все це свідчить, що в
період Нової Січі функціонувала чітка структура як військової,
так і адміністративної влади, яка турбувалася не лише про захист
запорозьких “вольностей”, а й про господарське їх освоєння та
духовний стан місцевого населення.
Грамота Тимофія Щербацького, митрополита київського,
галицького та малоросійського, також дає підстави
стверджувати, що серед запорожців були окремі представники
різних етносів, однак всі вони приймали християнство за
східним обрядом [18, Т. 1, с. 256].
Незважаючи на те, що в роки російсько-турецької війни
1768-1774 рр. запорожці, очолювані П. Калнишевським, надали
велику допомогу російській армії, за що у 1772 р. останній
кошовий із старшиною отримали високі імперські нагороди,
після успішного закінчення війни і переходу Криму за умовами
Кючук-Кайнарджійського миру під протекторат Росії,
Запорозька Січ стала непотрібною. Як свідчить маніфест
Катерини II, з яким вона звернулася до народів Росії з приводу
зруйнування Січі, козаки звинувачувалися в таких
«преступлениях» проти імперії: 1) вимагали закріплення за
ними здавна вживаних ними земель; 2) на цих землях вони
селили втікачів з різних місць, збільшуючи таким чином30
чисельність населення в межах своїх “вольностей”; 3) цим вони
завдали шкоди на декілька сот тисяч карбованців поміщикам
створеної фактично на запорозьких землях в 1765 р.
Новоросійської губернії; 4) самовладно стали привласнювати
собі щойно відвойовані в Туреччини землі між Дніпром і Бугом;
5) стали поширювати свої поселення на землі, що належали до
Війська Донського. Враховуючи все це, «мы сочли себя
обязанными перед Богом й перед Империею нашею и пред
самим вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и
имя казаков от оной заимствованное. Вследствие того 4 июля
нашим генерал-порутчиком Текелием с вверенными от нас
войсками, занята Сечь Запорожская в совершенном порядке и
полной тишине, без всякого от казаков сопротивления, потому
что они не инако увидели приближение к ним войск, как уже
повсеместно оными окружены были… Возвещая нашим верным
и любезным подданным все сии обстоятельства, можем Мы в то
же время им объявить, что нет теперь более Сечи Запорожской в
политическом ее уродстве, следовательно и казаков сего
имени…» – підкреслювалось у маніфесті [14, c. 683-685].
І хоча козаки не чинили опору російським військам при
зайнятті ними Січі, основна частина кошової старшини (за
винятком тих, хто зумів потай утекти) була заарештована і
відправлена в заслання. Останній кошовий – Петро
Калнишевський, якому виповнилося 85 років, був зісланий на
Соловецькі острови, де і помер у 1803 р. Частина козаків, не
бажаючи здаватися російським військам, підпільними рукавами
Базавлука і Дніпра на чайках досягла Чорного моря, а з нього –
Дунаю, де й заснувала Задунайську Січ (їхні нащадки й нині
живуть у цих місцях).
На запорозьких землях у тому ж 1775 р. царський уряд
створив дві губернії (Новоросійську – на правому березі Дніпра
й Азовську – на лівому). У наступному році царський уряд
розпочав масову роздачу запорозьких земель не лише місцевим
державним чиновникам і військовим, але й поміщикам
центральних губерній Росії. Найбільше їх було роздано у 1776-
1782 рр. Найбагатолюдніші запорозькі поселення, при наявності
згоди козаків, уряд переводив у розряд державних або
військових поселень. Козацькі зимівники разом з оточуючими їх31
землями були роздані в першу чергу місцевій адміністрації та
військовим, поміщикам центральних російських губерній, що
мали тісні зв’язки з царським двором, місцевій козацькій
старшині, яка тісно співпрацювала з царським урядом; а частина
пустих земель була відведена під оселі бажаючим оселитися в
цьому регіоні. Так, великі козацькі поселення по річці Вовчій –
Андріївка і Олексіївна – були перетворені на державні слободи
(з такими назвами вони збереглися й нині у Велико-
новосілківському районі Донецької області), а на базі
запорозьких зимівників при витоках Кальміусу нащадок
Ізюмського полковника Євдоким Шидловський організував два
села, з яких одне назвав на честь сина – Олександрівкою, а друге
за особливістю місцевості – Крутоярівкою (Олександрівка як
селище нині входить до складу Київського району м. Донецька,
а на території Крутоярівки в основному розмістився Ворошилів-
ський – центральний район міста).
ЛІТЕРАТУРА:
1. Архів Коша Нової Запорозької Січі. – К., 1998. – Т. 1.- 2.
2. Бойко А. В. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII ст. –
Запоріжжя, 1995. – 53 с.
3. Величко С. Літопис. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 1-2.
4. Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування.
1734-1775. – К., 1961. – 402 с.
5. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VII-VIII.
6. Дневник путешествия в Южную Россию академика
Гильденштедта в 1773-1774 гг. // ЗООИД. – Одесса, 1892. – Т. 11. –
С. 180-228.
7. Історія українського козацтва: нариси в 2-х т. – К., 2006. – Т.1-2.
8. История родного края. – Донецк, 1998. – 319 с.
9. История Русов. – РИФ «Дзвін», 1991. – 261 с.
10. Карамзин Н.М. История государства Российского. – М.:
«Книга», 1988. – 1989.
11. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – К.:
Знання, 1992. – 185 с.
12. Пірко В. Заселення Степової України в ХVІ-ХVІІІ ст. –
Донецьк, 1998. – 124 с.
13. Пірко В. Заселеня Донеччини в XVI – XVIII ст. – Донецьк, 2003.
– 180 с. 32
14. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і
козаків узагалі. – К., 1994. – 766 с.
15. Скальковський А. Історія Нової Січі. – Дніпропетровськ, 1992.
16. Центральний державний історичний архів України в м. Києві.
Ф. 229, опис. 1. спр. 10.
17. Щербак В.Українське козацтво: формування козацького стану
(друга полов.XV – серед. XVII ст. – К., 2000. – с. 30.
18. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990-1993. –
Т. 1-3.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.