Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

АГРАРНЕ ПИТАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ РОСІЇ НА ПОЧАТКУ XX СТ.: ПОГЛЯД ДОРЕВОЛЮЦІЙНИХ НАУКОВЦІВ

В.П. Лук’яненко,
старший викладач Горлівського автомобільно-
дорожнього інституту Донецького національного
технічного університету, аспірант кафедри
історіографії, джерелознавства та спеціальних
історичних дисциплін ДонНТУ
АГРАРНЕ ПИТАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ
РОСІЇ НА ПОЧАТКУ XX СТ.: ПОГЛЯД
ДОРЕВОЛЮЦІЙНИХ НАУКОВЦІВ
XX ст. закінчувалося під знаком жвавих дискусій i
роздумів навколо проблем подальшого розвитку країни.
Закінчувалося майже так, як i починалося. Наприкінці XIX – на42
початку XX ст. в суспільно-політичному житті українських
губерній Росії розгорнулася полеміка з приводу аграрної
проблеми. Вона стала проявом спроб вирішення вибору моделі
майбутнього суспільно-економічного розвитку і не була
випадковою. Адже основою феодальних пережитків i
матеріальним оплотом панування самодержавства був аграрний
уклад в економіці Російської імперії. Тому центральною ланкою
перетворень i запорукою подальшого оновленого розвитку
країни було вирішення аграрно-селянської проблеми, оскільки
йшлося про докорінні зміни в житті селянства –
найчисельнішого класу тогочасного суспільства, зайнятого в
основній галузі господарства. До селянської проблеми, як
головної в суспільному житті, зводилися всі інші: економічні,
соціальні та політичні. Без її вирішення неможливим було
просування уперед в індустріальному розвитку, загальна
модернізація країни i подолання її відсталості. Видатні діячі,
державні установи, земства i земські службовці, науковці та
представники громадських об’єднань пропонували свої шляхи
виходу з кризового становища.
Обрана для дослідження проблема має історіографію, яка
бере початок у радянській добі. Протягом 60-х – середини 80-х
рр. ХХ ст. було опубліковано ряд ґрунтовних монографій з
проблеми [1]. Протягом останнього десятиліття опубліковані
праці В. Коновалова, А. Павка, О. Реєнта [2]. Їхні автори
виконали ґрунтовні дослідження аграрного питання та урядових
реформ в аграрному секторі на початку XX ст., етапи розробки
програмних документів політичних партій в Україні на початку
XX ст., в тому числі тих, що мали стосунок до реформування
аграрного сектора.
Основним джерелом даного дослідження послужили праці
дореволюційних авторів, першими з яких були М. Порш і
П. Маслов, які проаналізували розподіл земельної власності між
станами, процес соціальної диференціації селян українських
губерній, наявність резерву земель для задоволення земельного
голоду в Україні, селянські вимоги щодо земельної реформи,
вимоги політичних партій щодо розв’язання аграрної кризи [3].
Складовою селянської проблеми було аграрне питання,
яке охоплювало весь комплекс економічних відносин у43
сільському господарстві. Саме воно, відіграючи на певних
етапах вирішальну роль у розвитку тих чи інших подій, разом з
наявністю різних факторів соцiально-полiтичного, національ-
ного, культурно-просвітницького характеру створювало цілий
комплекс перешкод на шляху подальшого розвитку країни, які i
складали аграрно-селянську проблему.
Якщо порівняти середній земельний наділ на одне
господарство на початку XX ст. в різних країнах свiтy, то
виявиться, що селянство України мало не тaкi вже й дрiбнi
наділи. Д.К.Пестржецький, аналізуючи статистичні дані
1905 року щодо землеволодіння, вказує, що Росiя й Україна в
тому числі, посідали не останнє місце за розмірами господарств,
але в інших країнах – Данії, Бельгії, Австрії, Німеччині, Iспанiї,
Угорщині, Алжирі, землеробське населення не страждало на
малоземелля i не висувало вимог додаткового наділення землею.
Цiкaвo, що у 1895 р. у Нiмеччинi нараховувалося 4 251 408
господарств, якi володіли ділянками до 4,6 дес., середній же
розмір землеволодіння дорівнював 2,2 дес. Вони складали
76,5 % від загальної кількocтi господарств, тобто були основою
сільськогосподарського виробництва. А в укpaїнських губерніях
Росії в 1905 р. господарства пересічно площею в 4,4 дес.
становили 63% від загальної кількocтi i хоча вони були краще
забезпеченi землею, ніж нiмeцькi селяни тієї ж категорії,
радянська iсторiографiя віднесла їх до розряду бідняцьких
господарств, оскільки вони ледве-ледве зводили кінці з кінцями
[4]. Якщо проблема полягала не в кiлькостi землi, тодi в чому ж?
У деяких дослідженнях дореволюційних науковців зазначалося,
що причиною кризового стану сiльськогосподарського
виробництва українських губерній на межі XIX i ХХ ст. було
аграрне перенаселення. На наш погляд, це дещо спрощений
підхід. Аграрне перенаселення справді мало місце, але воно
було лише «верxiвкою айсберга», оскільки виникло внаслідок дії
значно глибших причин.
На думку багатьох дореволюційних авторів, вирішення
аграрної кризи, полягало не в розширенні селянського земле-
володіння, а в сукупності заходів економічного і культурного
порядку, що допомогли б населенню реформувати своє
господарство в напрямку, відповідному тогочасним умовам і44
насамперед – тодішній щільності населення. О. А. Кауфман
стверджував: «Не земля, а культура – от у чому рішення аграр-
ного питання». Він рішуче не поділяв поширеної віри в рятівну
силу «землі» і «багатоземелля». Якщо він і виступав діяльним
прихильником розширення селянського землеволодіння, то,
залишаючи осторонь випадки абсолютного малоземелля, голов-
ним чином тому, що культурне і економічне піднесення вимага-
ли більш-менш тривалого часу і збільшення землеволодіння [5].
Професор В. Ф. Левитський у праці «Къ решенію
аграрного вопроса» зазначав, що для того, щоб не повторити
помилок селянської реформи 19 лютого 1861 р., необхідними
супутниками наступної земельної реформи мають бути:
широкий розвиток народної освіти, всесвітня організація
агрокультурної допомоги населенню засобами держави і земств,
широке введення меліоративного кредиту, здійснення
політичних свобод з усуненням всіх недоліків адміністратив-
ного і правового устрою взагалі і тих його сторін, котрі
безпосередньо торкалися селянства [6].
Професор А. І. Чупров у роботі «К вопросу об аграрной
реформе» не тільки вказує найефективніші, на його думку,
способи здійснення аграрної реформи, а й підкреслює, що сама
по собі реформа не може привести селянство до бажаного
добробуту. Покращення побуту селян могло бути досягнуто
лише при сумісних діях аграрних перетворень з агро-
культурними [7].
Дослiдник-аграрiй П. Лохтiн свого часу зазначав, що
специфічна різниця, яка спостерігалася між Російською
державою та іншими країнами в сільському господарстві «цілком
пояснюється пануючими в цій сфері середньовічними звичаями»
[8]. Інший дослідник С. Бехтєєв висловився з цього приводу так:
«…Культурний piвeнь селянського господарства не пішов далі
XVI століття. Але що було добре тоді, те нікуди не годиться
зараз» [9]. Отже, далекоглядні дореволюцiйнi полiтичнi дiячi та
вчені розуміли, що необхідно було в цілому підняти культуру
сільського господарства, матеріально та органiзацiйно допомогти
селянинові за рахунок заохочувальної політики держави.
С. С. Бехтєєв вважав, що якісна різниця систем
господарювання в Європі і в Росії яскраво проявлялася у45
результатах праці хлiборобiв. Середній урожай з десятини землі
в країнах з інтенсивним землеробством в 1,2-2,7 раза
перевищував той же показник по Укpaїні, селянство якої
використовувало традицiйнi форми обробки землі. Взагaлі Росія
значно відставала від розвинутих кpaїн. Про співвідношення
рівня врожайності говорять такі дані: до Першої світової війни
врожайність пшениці в Англії та Нiмеччинi була вище, ніж у
Pocії, втричі; у Франції – майже вдвiчi. Урожайність жита у
Німеччині була вищою приблизно вдвiчi, у Франції – майже в
1,5 раза. Якщо прийняти пересічну світову врожaйнiстъ за
100%, то в довоєнний час по шести головних землеробських
культурах вона була такою: в Бельгії – 221, у Нiмеччинi – 179, у
Франції – 123, у США – 108, у Росії – близько 75 %. У той час,
як у країнах з інтенсивним землеробством селяни застосовували
багатопільну систему, з широким використанням травосiяння, в
українських губерніях Російської iмперiї під паром перебувало
40,7 млн. дес. землі, тобто 39% землі не давали прибутку [10].
П. Лохтін зазначив, що на початку ХХ ст. з 100 дес.
придатної для обробки землі в Голландії перебувало під паром
1,5 дес., в Англії – 2, в Бельгії – 2,8, у Німеччині – 6, у Данії –
7,3, у Франції – 13, в Україні – 11,8, у Росії – 60,6 дес. [11].
Отже, в зaxiдноєвропейських країнах під паром перебувала
незначна частина земель. Хоча українські губернії на
загальному тлі виглядали значно краще, ніж Росія в цілому, не
слід забувати, що з урахуванням перелогових земель, майже
вiдсутнiх у Європі, загальна площа земель, що не приносила
жодного прибутку, складала в українських губернiяx 25,4 дес. на
кожні 100 дес. придатної для обробки землі. Тобто чверть
придатних земель України просто не використовувалася.
Таким чином, у той час як розвинyтi країни переходили до
виробництва більш цінних, ніж зерно, продуктів тваринництва,
аграрний сектор України, скутий феодальними формами
виробництва, слабко реагував на зміни у світовій
сільськогосподарській кон’юнктурі. Про це свідчить факт,
наведений М. Лещенком: наприкiнцi ХIХ ст. площі пасовищ
скоротилися з 13,3 до 2,7 млн. дес., або майже в 5 разів [12]. Про
незначну роль тваринництва в сільськогосподарському
виробництві говорить i майже повна вiдcyтнiсть сіножатей, 46
тобто площ з вирощування кормів для худоби. У 1887 р. вони
складали лише 4,7% орної землі. Намагаючись звести кiнцi з
кінцями, хлібороби орали їх заради підвищення обсягів урожаю,
іншими словами – намагалися вирішити проблему на основі
старих, малоефективних методів, що лише поглиблювало кризу.
Другорядне становище скотарства не могло не позначитися на
його якості. Так, за твердженнями дореволюційних науковців,
на початок XX ст. вага однієї голови рогатої худоби на пiвднi
України i Росії складала від 16 до 20 пуд., тоді як за кордоном
цей показник був значно вищим, зокрема в Швейцарії – 20-30
пуд., в Англії – 30 i навіть 40 пуд. [13].
Водночас М. Лещенко відзначив, що в пореформенні роки
iнтенсивнi форми господарювання поступово впроваджувалися i
в сільськогосподарське виробництво України. Передусім це
мало місце в господарствах помiщикiв i заможних селян. Автор
наводить слова мiнiстpа землеробства з доповіді цареві про стан
сільськогосподарського виробництва в Pociї у квiтнi 1880 р. про
те, що за ocтaннi роки помітне суттєве поліпшення: «Воно
переходить від рутинних засобів до більш удосконалених.
Трипільна система в багатьох місцевостях змінюється
багатопiльною, вводиться травосiяння, яке сприяє розвитку
тваринництва, ручна праця поступово скорочується через
впровадження сільськогосподарських машин”. Безумовно, це
істотно впливало не лише на підвищення ефективності сільсько-
господарського виробництва, а й на вдосконалення його
структури. М. Лещенко наголосив і на помiтному розширенні
виробництва технічних культур. 3 них найбільшого розвитку в
укpaїнських губерніях набуло вирощування i переробка цукро-
вих буряків. 3 1862 р. i до початку ХХ ст. площа посівів цієї
культури збільшилася з 36,1 до 350,1 тис. дес., тобто майже в 10
разів. На Правобережній Укpaїнi протягом 40-90-х рр. XIX ст.
вона зросла майже в 20 разів. Цікаво, що з 7,2 млн. беркiвцiв
(10 пуд.) цукрових буряків, що збиралися на початку 1870-х
poкiв на Правобережжі, 3,2 млн. беркiвцiв або 45 % загальної
кількості вирощувалося в селянських господарствах [14].
У наcтyпнi роки питома вага селянських господарств у
вирощуванні технічних культур неухильно зростала i наприкiнцi
XIX – початку ХХ ст. посідала вже досить помітне місце. Однак, 47
piвeнь споживання технічних культур та продyктiв їхньої
переробки був ще дуже низьким. М.А. Рубакiн вказує, що хоча
споживання цукру в Росії зростало найбільше з ycix євро-
пейських кpaїн, але у 1860 р. жителі iмперiї споживали в 3,8-
12,8 разів менше цукру, ніж населення розвинутих країн i через
27 років цей розрив був ще досить значним: 2,8-10,1 разів [15].
Як засвідчує дореволюційна історіографія, в цілому
процес iнтенсифiкaцiї лише починався (переважно в
поміщицьких маєтках та господарствах заможних селян) i в
порiвняннi з сільським господарством головних європейських
держав вiдповiдна галузь yкpaїнської економiки мала все ще
екстенсивний характер. На думку дореволюційних авторів,
екстенсивнi форми землеробства, поширенi у бiльшостi
селянських господарств Укрaїни, були головною причиною
гальмування розвитку сiльськогосподарського виробництва.
Пiсля реформ 60-70-рр. XIX ст., з розвитком товарно-грошових
вiдносин в eкономіці iмперiї середньовiчнi форми обробки землi
стали, по cyтi, рудиментами в аграрному виробництвi. Та процес
їх вiдмирання відбувався дуже повiльно. Продукти
землеробства, якi отримувалися при веденні екстенсивного
господарства, вже ледве задовольняли потреби селян.
Отже, суть аграрного питання – економічного аспекту
комплексної аграрно-селянської проблеми – дореволюційними
науковцями зводилася до того, що основним гальмом у розвитку
аграрної галузі були пережитки феодалізму у вигляді екстенсив-
них форм сільськогосподарського виробництва. Це пiдтверджу-
ється i тим фактом, що в той період у розвинутих країнах свiтy
землі на душу населення було набагато менше, але інтенсивна
система землеробства давала можливість пристойно жити i
земельне питання не стояло там так гостро, як в Укpаїнi чи Росії.
Розв’язати аграрну кризу, на думку дореволюційних
науковців, можна було лише низкою заходів економічного,
соціального, політичного, правового, національного i
культурного характеру. Впровадження їх у життя зробило б
селянина вільним господарем на своїй землі i повноправним
громадянином. Вирішення аграрного питання лежало на шляху
до створення необxiдних умов для iнтенсифiкацiї сільсько-
господарського виробництва (закріплення земель у приватну48
власність, хуторизація селянських господарств, надання селянам
дешевих довгострокових кредитів тощо) разом з розвитком
інших галузей економіки, в першу чергу, промисловості.
Отже, аналіз дореволюційної літератури свідчить про
постійне перебування аграрного питання в центрі уваги
дореволюційних науковців. Ці праці містили багатий фактичний
матеріал, цікаві спостереження і ґрунтовні висновки. Вивчення
поглядів дореволюційних науковців щодо аграрного питання в
українських губерніях Росії на початку XX ст., не зважаючи на
досить значну віддаленість тих подій, може бути корисним при
формуванні нинішньої аграрної політики, виходячи з
історичного досвіду минулого. Перспективи вивчення
досліджуваної теми пов’язані з тим, що аграрна реформа
сьогодні повинна стати одним із пріоритетних напрямів
трансформації економіки України. Маючи унікальні природно-
кліматичні умови, найкращі в світі чорноземи, Україна повинна
використати свої потенційні можливості для того, щоб стати
потужним виробником екологічно чистої, конкурентноздатної
сільськогосподарської продукції в Європі, що в свою чергу,
повинно дати поштовх для розвитку ряду галузей економіки.
Досягти вказаної мети можливо лише за умови повного
завершення аграрних перетворень і приведення аграрного
сектора у відповідність з сучасними ринковими умовами.
Здійснюючи реформи в агропромисловому комплексі України
на сучасному етапі, необхідно вивчати і враховувати історичний
досвід проведення перетворень в даному секторі економіки з
метою використання актуальних на сьогодні елементів.
Таким чином, аналіз усвідомлення та мотивації аграрної
кризи дореволюційними науковцями на початку XX ст., не
зважаючи на досить значну віддаленість тих подій, може бути
корисним у деяких своїх аспектах при формуванні нинішньої
аграрної політики, виходячи з історичного досвіду минулого.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі в епоху
домонополiстичного капiталiзму (60-90-тi рр. XIX ст.). – К., 1970. –
С. 11-15; Його ж. Українське село в революції 1905-1907 рр. – К., 1977. 49
– С.15-19; Сенчакова Л.Т. Крестьянское движение в революции 1905-
1907 гг. – М., 1989. – С. 4-10.
2. Коновалов В.С. Крестьянство и реформы (Российская деревня в
нач. XX в.): Аналитический обзор. – М. : ИНИОН РАН, 2000. – 384 с.,
Павко А. Історія політичних партій, організацій і рухів в Україні у
XX ст. (теоретично-методичні аспекти проблеми) // Проблеми освіти.
Наук. метод. зб. – К., 1995. – 260 с., Україна в імперську добу (XIX —
початок XX ст.) / О.П Реєнт; Ін-т історії України НАН України. – К.,
2003. – 338 с.
3. Порш М. Статистика землеволодіння в 1905 р. і мобілізація
земельної власності. – К., 1907. – 280 с., Маслов П.П. Аграрный вопрос
в России. – СПб.: Тип. общественная польза, 1906. – 462 с.
4. Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі в епоху
домонополiстичного капiталiзму (60-90-тi рр. XIX ст.). – К., 1970. –
С. 11–15; Лещенко М.Н. Українське село в революції 1905-1907 рр. –
К., 1977. – С. 15-19.
5. Кауфман А.А. К вопросу о культурно-хозяйственном значении
частного землевладения. – М. : Леман и Сахаров, 1919. – С. 18.
6. Левитский В.Ф. Аграрный вопрос в России // Бретер Л.К. Брун
М., Воробьев Н.И, Герценштейн М., Ден В.Э. Аграрный вопрос: Т. 2 −
М. : Беседа, 1907. − С. 223.
7. Чупров А.И. К вопросу об аграрной реформе // Бретер Л.К. Брун
М., Воробьев Н.И., Герценштейн М., Ден В.Э. Аграрный вопрос: Т. 2 −
М. : Беседа, 1907. − С.8.
8. Лохтин П. Состояние сельского хозяйства в России сравнительно
с другими странами. Итоги к ХХ веку. − СПб., 1901. – С. 308.
9. Бехтеев С.С. Хозяйственные итоги истекшего сорокапятилетия. −
Т. II. Вопрос земельный. − СПб, 1906. − С. 146.
10. Сборник по сельскому хозяйству России и иностранных
государств. − Пг., 1917. – С. 117-118.
11. Лохтин П. Вказ. праця. − С. 147; Бехтеев С.С. Вказ. праця. –
С. 76.
12. Лещенко М.Н. Українськe село в революцiї 1905-1907 рр. − С. 55.
13. Хромов П.А. Экономическое развитие России. − С. 348.
14. Лещенко М.Н. Класова боротьба в yкpaїнськoмy селi в епоху
домонополiстичного капiталiзму. − С. 54.
15. Рубакин Н.А. Россия в цифрах. Страна. Народ. Сословия.
Классы. Опыт статистической характеристики сословно-классового
состава населения русского государства. (На основании официальных
и научных исследований). – СПб., 1912. − С. 29.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.