Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

УКРАЇНСЬКІ ШКОЛИ ДОНБАСУ В 1920-1930-ті рр.: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ

О.О. Негода,
вчитель історії ЗОШ № 93 ім. М. П. Жердєва,
м. Донецьк
УКРАЇНСЬКІ ШКОЛИ ДОНБАСУ В 1920-1930-ті рр.:
ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ
Одним із найважливіших факторів економічного та
соціального прогресу суспільства є освіта. Становлення
незалежної української держави потребує формування та
впровадження національної системи освіти. Але темпи і глибина
реформування загальноосвітньої школи не вповні відповідають
вимогам держави і суспільства. Вирішення сучасних завдань65
національної освіти неможливе без урахування досвіду, як
позитивного так і негативного, процесу культурного
відродження, яке відбувалося у 1920-1930-ті рр. ХХ ст. У цьому
контексті актуалізується завдання вивчення процесу
становлення національної школи в Донбасі – одному з найменш
інтегрованих в етносоціальному плані регіоні.
Історіографія становлення нової системи освіти в УСРР
1920-і рр. є невід’ємною складовою вітчизняної науки
новітнього періоду історії. Вона відбиває найважливіші
тенденції розвитку української історичної науки та забезпечує
сучасні методи історичного пізнання. Через розвідки
проблемної історіографії відтворюється об’єктивний процес
вітчизняної історичної науки, створюються передумови для її
успішного розвитку, визначається характер і обсяг нових знань,
що постають перед нею. Узагальнення наукових напрацювань з
історії освіти вкрай необхідне як для подальшого її дослідження
й історії краю загалом.
Мета статті полягає у об’єктивному і комплексному
аналізі процесу формування історичних знань про становлення
української школи в Донбасі у 1920-1930-ті рр., з’ясуванні
етапів вивчення проблеми, визначенні їхніх особливостей,
окресленні недостатньо вивчених аспектів. Джерельну базу
статті становлять: постанови комуністичної партії, уряду; праці
керівників Наркомосу, монографії, статті, дисертації, авторефе-
рати дослідників, які вивчали стан освіти обраного періоду.
Вивчення проблем, пов’язаних із розбудовою радянської
системи освіти в Україні, проведенням національної політики в
освітній галузі, розпочалося ще на початку 1920-х рр. і триває до
теперішнього часу. Згідно з проблемно-хронологічним підходом
наукові праці умовно розподіляють на чотири періоди: перший
– 1920 –1930-ті рр.; другий – 1930-ті – перша половина 1950-х
років; третій – друга половина 1950-х – 1980-ті рр.; четвертий –
1990-ті рр. Кожному з перелічених періодів притаманні спільні
методологічні засади та відповідні стереотипи мислення.
У 1920-ті рр. до аналізу процесу становлення системи
освіти вдавалися переважно керівники Наркомосу УСРР і
РСФСР. У працях М. О. Авдієнка, Г. Ф. Гринька, В. В. Гадин-
ського, А. А. Машкіна, А. А. Приходька, Я. П. Ряппо, М. О. Чор-66
ного обговорювалися перспективи становлення і розвитку
освіти [1]. Автори, використовуючи і аналізуючи великий
фактичний матеріал, відзначали досягнення в галузі розвитку
загальноосвітніх установ, що дійсно мали місце у формуванні
нової системи освіти. Розкриття недоліків та труднощів, їх
соціально-економічних причин не є характерною рисою
досліджень цього періоду.
Особливе місце належить дослідженням, присвяченим
українізації загальноосвітньої школи та шкільному будівництву
для національних меншин в Україні. Слід назвати праці
Я. П. Ряппо, О. Я. Шумського, М. О. Скрипника, які вивчали
стан українізації загальноосвітньої школи, розвиток
загальноосвітніх установ для національних меншин. Автори
показали динаміку росту україномовних шкіл у 1920-1933 рр.,
аналізували недоліки, що заважали якісній українізації
загальноосвітніх закладів. Значно менше приділялося уваги
кадровому складу освітянських закладів, вивченню навчально-
виховної та методичної роботи [2].
Публікації цього періоду мають значний науковий інтерес
не лише як джерела фактичного матеріалу, але і як перші спроби
оцінки, осмислення та характеристики змін і перетворень, що
відбувалися в галузі освіти УСРР. У них закладені підвалини
для вивчення комплексу питань, пов’язаних із розробкою,
обґрунтуванням та практичним втіленням в життя самобутньої
української моделі освіти, простежується прагнення відобразити
її особливості, позитивні та негативні моменти освітнього
процесу. У висвітленні процесу в УСРР у 1920-1930 рр. доміну-
вав популярно-пропагандистський підхід, що свідчило про
певне відставання наукових досліджень від реальних процесів.
На підставі публікацій та праць Г. Грінченка, Г. Піддубного та
інших аналізується історіографія питань, які розглядалися в
тогочасній суспільно-політичній і науковій літературі: причини
та мотиви відходу Наркомосу України від освітньої системи в
РСФРР, створення мережі освітніх установ для дітей і дорослих,
реальні здобутки в різних ланках освіти, створення шкільної
мережі для національних меншин в Україні [3].
Суспільно-політична і наукова література цього періоду
неоднозначна за змістом. У працях помітні два протилежні67
підходи у ставленні до освітянської моделі в УСРР і РСФСР.
Схвально-позитивне ставлення до моделі освіти УСРР
висловлювали автори-прибічники запроваджуваної системи
освіти в Україні. Негативну оцінку український досвід у галузі
освіти знаходив у прихильників російської моделі, зокрема
С. Купідонова, В. Макарова та інших [4]. У порівнянні з
тодішньою російською системою українська відрізнялася тим,
що навчання тривало сім років, на відміну від Росії, де термін
навчання був дев’ять років, технікум виконував функції вищої
школи, а в Україні – був підготовчою школою до інституту,
українська модель виключала університети. На цьому етапі
вивчення процесу становлення і розвитку освіти відбувалося
паралельно із утвердженням самого процесу розбудови цієї
сфери. Воно проходило в умовах жорстокої концептуальної
боротьби між Наркомосами УСРР та РСФСР, що позначилося
на характері досліджень і їх висновках.
Утвердження наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр.
одноосібної влади Сталіна негативно позначилося на радянській
історичній науці, яка була перетворена на ідеологічну опору
правлячого режиму. Тому аналіз та коментар змін та
перетворень в освітній галузі здійснювався через призму
сталінської практики соціалістичного будівництва, уніфікації
культурного життя. Соціалістичні перетворення доби
сталінізму, які з кінця 1920-х рр. супроводжувалися повною
уніфікацією освіти в СРСР, не потребували поглибленого
вивчення системи і освітньої практики, притаманних УСРР у
1920-ті рр. Істориків позбавили доступу до джерел, зокрема
статистики, що значно обмежило можливості у вивченні цієї
проблеми. Звернення дослідників до проблеми становлення і
розвитку освіти в 1920-1930-ті рр. відбувалося епізодично, щоб
підтвердити вірність політиці правлячої партії. Воно пов’язане з
установкою на форсоване будівництво соціалізму на початку
1930-х рр., проголошення перемоги соціалізму в СРСР, а також
із святкуванням ювілеїв так званої Жовтневої революції.
У повоєнну добу, коли відбувався наступ сталінізму в
сфері ідеології, радянські науковці М. А. Бистров, І. Д. Золото-
верхий, Л. П. Тендерс, С. Х. Чавдаров зробили спробу показати
досягнення УСРР у розвитку освіти за роки радянської влади і68
розпочали дослідження окремих складових системи освіти в
УРСР у 1920-1930-ті рр. [5]. У працях І. К. Білодіда,
Г. В. Прокопенка, О. Б. Слуцького, Л. В. Черкашина були про-
аналізовані основні етапи становлення і розвитку загально-
освітньої школи в 1920-1930-ті рр., порушено питання розробки
переодізації історії шкільного будівництва в УРСР [6]. Але
ідеологічний підхід остаточно не зник з наукової літератури.
Взагалі для досліджень цього періоду характерно звеличення
успіхів шкільного будівництва в Україні за період побудови
соціалізму. Автори мало уваги приділяли діяльності наркомату
освіти УРСР в період існування національної системи освіти;
зображення процесів в освітянській галузі подавалося в
контексті освіти РСФСР; критикували представників так
званого українського «буржуазного націоналізму» О. Я. Шум-
ського, М. О. Скрипника. Таким чином, історіографія радянської
освіти в республіці підпорядковувалася історичним концепціям
російських дослідників.
У наступний період, у другій половині 1950-х – 1980-х рр.,
з’явилися особливості, зумовлені змінами у радянському
суспільстві. У першій половині 1960-х років у науковій
літературі щодо становлення і розвитку загальноосвітньої
школи позначаються позитивні тенденції узагальнення накопи-
ченого матеріалу і виділення для дослідження ряду актуальних
проблем. Автори намагалися дати наукову, об’єктивну оцінку
причин українізації загальноосвітньої школи, труднощів
культурно-освітнього будівництва на початку 1920-х рр.,
розкриттю змісту системи освіти в УРСР [7]. Однак, дослідники,
розкриваючи динаміку перелічених процесів, нехтували
аналізом їх якісної сторони, не уникали ідеологічних штампів,
оцінюючи діяльність наркомату освіти УРСР.
У 1970-х – на початку 1980-х рр. кількість досліджень з
історії загальноосвітніх закладів в Україні скорочується.
Ідеологія вимагала від дослідників відображення успіхів
культурного будівництва. Тому для цієї доби характерно
зображення процесу розвитку освіти, як реалізації програмних
положень комуністичної партії в галузі освіти [8]. Проблеми,
пов’язані з підготовкою вчительських кадрів для загально-
освітньої установ, та діяльність НКО УРСР по розбудові69
національної школи подавалися як прагнення частини
контрреволюційної інтелігенції продовжувати боротьбу з
радянською владою [9]. Отже, цей період характеризується
відсутністю узагальнюючих досліджень з історії освіти, де
процеси історії розвитку суспільства 1920-1930 рр. аналізу-
вались з об’єктивних позицій.
Таким чином, радянська історіографія вивчення освіти
мала некритичний характер та вписувалася в окреслену
науковцями «ленінську концепцію» культурної революції.
Відбулися незначні зміни в тематиці історії радянської освіти,
які зводилися до деталізації більш загальних тем, але
особливості розвитку освіти в Україні у 1920-1930-ті рр. не
розкривалися. Тенденції у викладанні матеріалу спрямовувалися
на висвітлення успіхів. В умовах кризи радянського суспільства
об’єктивний аналіз проблеми освіти в Україні був неможливим.
«Білі плями» у вивченні цього питання намагалися
заповнювати закордонні дослідники. Авторитетним істориком
вітчизняного шкільництва зарекомендував себе С. Сірополко.
Дослідник видав дві монографії «Народна освіта на радянській
Україні» (Варшава, 1934 р.), та «Історія освіти на Україні»
(Львів, 1937 р.). У працях наведено значну кількість фактичного
матеріалу. На думку автора, надзвичайно гостро у новій школі
постало питання «шкільне – національне», тобто викладати в
школі повинні були рідною мовою учнів. Дослідник доводить,
що зміст освіти повинен формуватися на здобутках національної
та світової культури та повинен бути максимально спрямований
на розвиток особистості. Національна школа покликана сприяти
відродженню через навчання та виховання, збереженню та
подальшому розвитку національної культури. Відсутність
можливості працювати з архівами не дозволило автору розкрити
тему у повній мірі. Закордонні дослідники, звертаючись до
історії освіти 1920-1930-х рр., акцентували увагу на її недоліках,
суперечностях, негативно оцінювали значення соціалістичних
змін в системі освіти, класовий підхід до освіти. Власне, у
кожному явищі намагалися показати зворотній бік успіхів
радянської освіти. Зарубіжна історіографія характеризується
протилежними підходами до оцінки процесу становлення й
розвитку радянської освіти в УСРР. Праці П. Голуба, І. Коляски, 70
І. Кошелівця, хоча й не мають достатньої джерельної бази,
пройняті ідеєю українського національного відродження.
Дослідники А. Інкелі, Дж. Пеннар, Дж. Берендей, Ш. Фіцпатрик
та інші, звертаючись до історії радянської освіти, акцентували
увагу на її недоліках, суперечностях, негативно оцінювали
значення соціалістичних змін в системі освіти, класовий підхід
до освіти тощо. Власне, у кожному явищі вони прагнули
виокремлювати те, про що говорили їхні радянські колеги (у
цьому полягає тенденційність зарубіжних вчених) і тим самим
показували зворотній бік тієї картини освіти, яку створювали
радянські історики.
Під впливом змін, що розпочалися в суспільстві після
1985 р., з’явилися дослідження, автори яких прагнули неуперед-
жено розкрити маловивчені аспекти даної проблеми. Особливий
інтерес викликають роботи, присвячені діячам української
освіти, чиї імена замовчувалися радянськими ідеологами [11]. В
цей період розпочалося наукове вивчення складного та супереч-
ливого процесу українізації, його впливу на національно-
культурне будівництво в УРСР [12]. Однак, узагальнюючої
праці з цього питання в цей період створено не було. Значний
інтерес у дослідників викликали питання, присвячені вивченню
ролі та місця вчительства в системі загальної освіти, підготовці
педагогічних кадрів для загальноосвітніх установ. У працях
Л. І. Ткачової, І. О. Кліцакова, В. В. Масненка, І. Ф. Шарова
аналізувалися причини переходу вчительства на бік радянської
влади, висвітлювався внесок педагогічної інтелігенції в
розбудову національної школи, засуджувалася репресивна
більшовицька політика по відношенню до вчительства [13].
Отже, в науковій літературі другої половини 1980-х років
єдиний погляд на систему підготовки педагогічних кадрів,
потенційні можливості всієї освітянської системи не
сформувався. Але дослідники порушили ряд нових проблем з
історії радянської освіти в Україні у 1920-1930-ті рр.: репресії
щодо інтелігенції, негативне значення «чисток» в освітніх
закладах, здійснення українізації в освітній сфері; переоцінка
ролі діячів Наркомосу УРСР в здійсненні підготовки
вчительських кадрів. Але перегляд історії відбувався в рамках71
панівної методології на основі концепції гуманного
демократичного соціалізму та оновлення соціалізму [14].
Якісно новий етап у вивченні історії розвитку освіти та
шкільництва починається з 1992 р. Історичні дослідження з
обраної теми можна об’єднати у чотири групи: 1) узагальнюючі
праці з історії України; 2) дослідження, присвячені здійсненню
культурної революції, культурного будівництва та формуванню
радянської інтелігенції; 3) дослідження з історіографії
радянських органів влади та громадських організацій у 1920-
1930 рр.; 4) роботи з історії педагогічної науки в Україні,
політики українізації, окремих аспектів радянської освіти у
1920-1930 рр.
Головними особливостями цього періоду стало зречення
вітчизняних науковців марксистсько-ленінської методології та
партійно-класового підходу до аналізу суспільних явищ,
використання нових, закритих у радянські часи документів,
прагнення переосмислити на основі використання сучасних
методик процеси становлення і розвитку освіти в УРСР.
Об’єктивно, з наукових позицій, оцінюється діяльність
Наркомату світи в 1920-ті – на початку 1930-х рр.,
висвітлюється внесок Г. Ф. Гринька, О. Я. Шумського,
М. О. Скрипника у розбудову загальноосвітніх закладів в УРСР.
Актуальною проблемою в цей період є проблема становлення та
розвитку загальноосвітніх шкіл для національних меншин в
УРСР. У працях О. Б. Бистрицької, О. О. Войналович
відзначається позитивний вплив «коренізації» на становлення
національних (в тому числі українських та російських) шкіл,
аналізується динаміка їх розвитку, розкриваються причини
ліквідації українських та інших національних шкіл у середині
1930-х років [15]. Однак, автори не порушують питання, про
домінування «національних» або «радянських» тенденцій у
діяльності освітянських закладів. Ця тенденція характерна для
багатьох сучасних досліджень.
Усвідомлення, що «українізація» – це багатогранний та
досить суперечливий процес, на який вагомий вплив мало вище
партійне та радянське керівництво, дозволило дослідникам
об’єктивно висвітлити основні напрямки українізації загально-
освітніх закладів в УРСР [16]. Залучаючи до наукового обігу72
нові архівні документи, статистичні матеріали, дослідники по-
новому розглядають процес становлення та розвитку єдиного
освітнього комплексу в Україні. Окреслюють розробку і
сутність моделі освіти в УРСР, розвиток мережі і структури,
системи фінансування, стан матеріально-технічної бази
навчальних закладів.
На зазначених засадах дослідниками аналізується
державна політика у сфері становлення і розвитку загально-
освітньої школи в Україні, вплив українізації на формування та
розвиток загальноосвітніх закладів для представників
української, російської та інших національностей, що мешкали
на території України у 1920-1930-ті рр. Розкрито негативний
вплив класової ідеології на навчально-виховний процес
загальноосвітніх закладів, узагальнюється досвід національно-
культурного будівництва та його вплив на розвиток
загальноосвітніх закладів та підготовку кваліфікованих кадрів
[17]. Зміни, що відбуваються в державі, нашому суспільстві,
світогляді поколінь, потребують формування і впровадження
концепції національного виховання, як провідного чинника
національно-культурного відродження. Тому сучасні історики
намагаються простежити основні етапи розвитку національної
школи. Саме вивченню цього питання присвячені дослідження
Л. В. Потапової [18]. Автором розглядається процес розвитку
національної школи в Україні в період 1917-1933 рр.
Аналізуються проблеми формування теоретико-методологічних
основ національної школи в Україні у досліджуваний період.
Розкривається освітня політика українських урядів у період
національно-визвольних змагань, причини і суть коренізаціі та
українізації, їх наслідки для розвитку національної школи.
Визначено внесок відомих вітчизняних педагогів міжвоєнного
періоду в теорію і практику розбудови національної освіти в
Україні. Авторка порівнює становлення української
національної школи на західноукраїнських землях та в
радянській Україні, доводячи, що ці процеси були
взаємопов’язані. Водночас Л. В. Потапова не охарактеризувала
становлення національної школи по регіонах України, так само
як і регіональні особливості процесів українізації та їхній вплив
на розвиток національної школи. 73
На підставі широкого кола джерел аналізується процес
становлення і розвитку нової системи освіти в УРСР у
дослідженні В. В. Липинського [19]. Він розглядає процес
становлення та розвитку єдиного освітнього комплексу в
Україні у 1920-ті рр. Автор показує сутність концепції та моделі
освіти в УРСР, розвиток мережі і структури, систему
фінансування, стан матеріально-технічної бази навчальних
закладів. Значна увага приділена встановленню особливостей
національної системи освіти і системи підготовки науково-
педагогічних кадрів; діяльності організацій учнів та молоді з
реформування освітнього комплексу. Автор аналізує чисельні
цифрові та фактичні невідповідності, які накопичувалися за
десятиріччя в літературі. В. Липинський окреслює ряд питань
для подальшого наукового вивчення, одним з яких є проблема
становлення і розвитку загальноосвітньої школи в Україні.
Дослідженню цього питання присвячена й дисертація
В. Л. Борисова [20]. На основі широкого кола використаних
джерел у ній проаналізовано державну політику у сфері
становлення та розвитку загальноосвітньої школи в Україні,
показано вплив «українізації» на формування та розвиток
загальноосвітніх закладів для представників української,
російської та інших національностей, що мешкали в Україні в
1920 – на початку 1930-х рр. Автор розкриває негативний вплив
ідеології на навчально-виховну роботу загальноосвітніх установ
в умовах обмеженої демократії 1920-х рр. та пріоритети
класових цінностей над загальнолюдськими. Дослідник
узагальнює досвід національно-культурного будівництва 1920-х
рр. та його вплив на розвиток загальноосвітніх закладів та
підготовку кваліфікованих кадрів загальноосвітніх шкіл.
Важливим внеском у розробку даної проблеми є
висвітлення питання щодо національно-культурної політики
ВКП(б) в УСРР (1932-1938 рр.) Г. Г. Єфіменком [21]. Дослідник
розкриває становлення владних структур до культурного
розвитку етносів, які проживали в Україні. Обґрунтовується
думка про те, що українізація під керівництвом М. Скрипника
вийшла за межі коренізації, започаткованої ХІІ з’їздом РКП(б) у
1923 р. Показуються причини змін національної політики
наприкінці 1932 р. Ну думку автора, 1933-1937 рр. були74
періодом уніфікації та централізації національно-культурного
життя при збережені національної форми. При цьому
наголошується зростання значення російської мови у суспільно-
політичному та культурному житті.
Характерною ознакою історіографії 90-х років ХХ ст. –
початку ХХІ ст. є поглиблене вивчення соціально-професійних
груп серед інтелігенції. Їх формування та діяльність досліджу-
вали І. В. Богінська, О. Ю. Осмоловська, М. М. Кузьменко [22].
Вивчаючи професійно-освітній рівень, соціально-побутове
становище та суспільний статус науково-педагогічної інтеліген-
ції, історики мають можливість оцінити наслідки радянської
модернізації освіти, її позитивні та негативні сторони.
Важливий внесок у розуміння регіональних особливостей
політики коренізації (українізації) в УРСР, її впливу на розвиток
української школи в регіоні зроблено З. В. Нечипоренко. У
роботі [23] нею вивчено регіональні особливості в інтерпретації
партійно-радянським керівництвом сутності українізації та її
реалізації, досліджено участь національних меншин у політиці
коренізаціі в УРСР, їх ставлення до неї. Дослідження є
важливим у розумінні темпів її розвитку. Узагальнення
досягнень розвитку освіти та педагогічної думки східноукраїн-
ського регіону у ХХ ст. належить досліднику В. С. Курилу.
Охоплюючи значне за терміном та обсягом коло питань, автор
аналізує з історико-педагогічних позицій досягнення та
недоліки у розвитку освітянської справи та шкільництва, а
також окреслює нові завдання розвитку освіти в регіоні [24].
Отже, як свідчить аналіз наукової літератури, становлення
української школи в Донбасі показано фрагментарно, зазвичай у
контексті інших проблем освітянського поступу. Наявна
історіографія та широке коло джерел дозволяють і спонукають
до предметного вивчення процесу становлення української
школи в регіоні, хронологічних рамок цього процесу, позитиву
й негативу в діяльності місцевих органів влади по
впровадженню нової моделі освіти в УСРР, матеріальної бази
освітніх установ, кадрового складу українських шкіл регіону,
особливостей навчально-виховного процесу. 75
ЛІТЕРАТУРА:
1. Авдієнко М.О. Народна освіта на Україні. – Харків: Центральне
статистичне управління, 1927; Гадзинський В. Проблема
пролетарської освіти на Україні. – К. : Вид-во Київської губ. освіти,
1920; Гринько Г. Социальное воспитание детей // Путь просещения. –
1922. — №1. – С. 11-20; Машкін А. Освітня політика за роки диктатури
пролетаріату. – Харків: Держ. вид-во, 1926; Приходько А. Культурне
будівництво на Україні (за 1925/1926 та 1926/1927 роки). – Харків:
Пролетарій, 1927; Ряппо Я. Просвещение на Украине в годы
революции // Путь просвещения. – 1922. – №6. – С. 1-32; Чорний від
темряви до світла. Що таке радянська освіта. – Харків: Держ. вид-во
України, 1925 та ін.
2. Ряппо Я.П. Народное образование и национальний вопрос на
Украине // Вестник Одесского губотдела народного образования. –
1920. – №5. – С. 1-4.; Скрипник М.О. Перебудовними шляхами //
Комуністична освіта. – 1931. – №7-8. – С. 16-33; Шумська О.Я. На
третьому фронті // Радянська освіта. – 1925. – №1. – С. 9-11.
3. Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в
УРСР у 20-ті роки.: Автореф. … доктора істор. наук. 07.00.01. – Харків,
2002.
4. Липинський В.В. Вказана праця.
5. Быстров Н.А. Борьба Коммунистической партии за дальнейшее
развитие и укрепление советской высшей школы в Украине (1928-1939
гг.): Дис…. канд. ист. наук. – К., 1954; Золотоверхий И.Д. Борьба
КП(б)У за культурную революцию на Украине в годы перехода на
мирную работу по восстановлению народного хозяйства (1921 -1925
гг.): Автореф. дис….канд. ист. наук. – К., 1950; Тендерс Л.П.
Культурное строительство на Украине в период борьбы партий за
социалистическую индустриализацию страны (1926 -1929 гг):
Автореф. дис….канд. ист. наук. – К., 1951; Чавдаров С.Х. Тридцять
років радянської школи УРСР // Наукові записки Українського
науково-дослідницького інституту педагогіки. – Т.3. – К., 1949.
6. Білодід І.К. 40 років радянської освіти на Україні. – К.: Знання,
1958; Прокопенко Г. Розвиток загальносвітньої школи в Українській
РСР за сорок років радянської влади. – К.: Знання, 1958; Слуцький О.Б.
Радянське і культурне будівництво на Україні в перші роки боротьби
за соціалістичну індустріалізацію країни (1925-1929). – К.: Вид-во АН
УРСР, 1957; Черкашин Л.В. Загальне навчання в Українській РСР
(1917-1957). – К.: Рад. школа, 1958 та ін. 76
7. Березняк Г.Г. Розвиток народної освіти в Україні (1921-1932рр.).
– К.: КДУ, 1965; Бачинський П.П. Керівництво КП(б)У процесом
українізації народної освіти в 1917-1927рр. – К.: Вид-во Київ. універс.,
1965.
8. Ніжинський М.П. Школа, учитель, педагогіка (історичний
нарис). – К.: Рад. школа, 1978; Мельниченко А.М. В.И.Ленин и
становление народного образования на Украине. – К.: Вища школа,
1982.
9. Куліченко М.І., Маланчук В.Ю., В.І.Ленін і розв’язання
національного питання на Україні. – К.: Вид-во політ. літератури,
1971; Бистров М.А. Керівна роль КП(б)У у галузі вищої освіти в
період будівництва соціалізму (1917-1937). – Харків: Вища школа,
1974.
10. Ситніков О.А. Освіта в Українській СРР (1920-ті роки)
історіографія // Автореф. дис….канд. істор. наук.: 07.00.01 – К.,2003.
11. Життя і смерть Олександра Шумського // Про минуле заради
майбутнього. – К.: Вид-во КДУ. – 1989. – С.327-332.
12. Горбач Н.І. Українізація: злет і трагедія. З досвіду ідейно-
теоретичної боротьби на радянській Україні в 20-х роках // 1989. – №2.
– С.78-85; Лозицький В.С. Політика українізації в 20-30-ті рр.: історія,
проблеми, уроки // Український історичний журнал . – 1989. – №3. – С.
53-59.
13. Ткачова Л.І. Інтелігенція Радянської України в період побудови
основ соціалізму. – К.: Наук. думка, 1985; Кліцаков І.О. Підготовка і
виховання учительських кадрів на Україні (1927-1937) // Український
історичний журнал – 1990. – №2. С.54-68; Масненко В.В., Шаров І.Ф.
Вчительство та встановлення радянської школи на Україні в І-й
половині 20-х років // Український історичний журнал. – 1990. – №11.
– С. 100-104.
14. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-
1921 рр.). – К.: Основи, 1996.
15. Войналович О.О. Організація шкільної освіти для національних
меншин в Україні: 20-30 рр. – Полтава: Рідний край, 1992.
16. Яремчук В.Л. Національні проблеми загальноосвітньої школи
України: історія і сучасність. – К., 1993; Борісов В.Л. «Українізація» та
розвиток загальноосвітньої школи в Україні в 1921-1932 рр. //
Український історичний журнал. – 1999. – №2. – С. 76-80.
17. Бистрицька О.Б. Розвиток системи освіти національних меншин
в Україні в 1917-1939 рр: Автореф. дис….канд. істор. наук: 07.00.01 /
Харк. держ. пед. ун-т. – Харків, 1998. 77
18. Потапова Л.В. Розвиток національної школи в Україні (1917-
1933 рр.): Автореф. дис….канд. істор. наук.: 07.00.01. – Луганськ,
1998.
19. Борісов В.Л Становлення та розвиток загальноосвітньої школи в
Україні 1920-1933 рр.: Автореф. дис…. канд. істор. наук. 07.00.01 –
Дніпропетровськ, 2003. – С.16.; Чернявська С.М. Впровадження
української мови в систему освіти у 1923-1932 рр.: Автореф.
дис….канд. істор. наук. 07.00.01. – Харків, 2003.
20. Липинський В.В. Вказ. праця.
21. Єфіменко Г.Г. Національна-культурна політика ВКП(б) щодо
радянської України (1932-1933) // Автореф. дис….канд. істор. наук.:
07.00.01 – К., 2001.
22. Богинська І.В. Педагогічні кадри Донбасу і політика українізації
(1920-30-ті роки): Автореф. … канд. істор. наук. 07.00.01. – Донецьк,
2000.; Осмоловська О.Ю. Державна політика щодо професорсько-
викладацьких кадрів радянської України (1920-1933 рр.): Автореф.
дис….канд. істор. наук.: 07.00.01 – Донецьк, 2004; Кузьменко М.М.
Науково-педагогічна інтелегенція УСРР 20-30-х рр. ХХ ст.: Еволюція
соціально-історичного типу: Автореф. дис…. канд. істор. наук.:
07.00.01. – Харків, 2005.
23. Нечипоренко З.В. Регіональні особливості політики коренізації
(українізації) в УСРР: Автореф. дис…. канд. істор. наук.: 07.00.01. –
Черкаси, 2006
24. Курило В.С. Освіта та педагогічна думка східноукраїнського
регіону у ХХ столітті. – Луганськ: ЛДПУ, 2000.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.