Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

АНАЛІЗ ПСИХОЛОГІЧНОГО ПОРТРЕТУ СТЕПАНА БАНДЕРИ ЯК НОСІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

К. В. Нікітенко,
кандидат історичних наук, доцент кафедри історії і права
Донецького національного технічного університету
АНАЛІЗ ПСИХОЛОГІЧНОГО ПОРТРЕТУ СТЕПАНА
БАНДЕРИ ЯК НОСІЯ УКРАЇНСЬКОЇ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
Писати про Степана Бандеру взагалі дуже складно.
Складно оцінювати у будь-якому сенсі фігури такого масштабу.
Адже Степан Бандера ще за свого життя перетворився на
легенду, на символ віри, майже повністю втративши усі риси,
притаманні живій людині. Варто згадати, що увесь визвольний
рух в Україні отримав узагальнюючу назву «бандерівці» (навіть
Армію Крайову радянські пропагандисти називали «польськими
бандерівцями»). Повстанці, які кинули виклик одночасно двом
наймогутнішим тоталітарним державам того часу (СРСР та
гітлерівській Німеччині), безумовно, були приречені на поразку.
Вже багато років як загинули і Степан Бандера, і більшість з
тих, хто свого часу пішов за ним. Але чи можна сказати, що ті
події й особистості вже стали справою давно забутих часів?
Адже зараз Степан Бандера відомий мало не більше, ніж за часів
свого життя. Йому встановлюють пам’ятники, називають його
ім’ям вулиці і не лише по Україні, а й по всьому світі
(наприклад в Австралії [1]) і т.ін. Але разом із тим, міфи і
легенди ще не зникли в минулому, історія ще має свої «білі
плями» і, як і багато років тому, часто підмінюється
пропагандою.
Загалом праць про український національний рух 1930-
1950 рр. і особисто про С. Бандеру дуже багато. Однак, роботи
авторів радянського періоду В. Бєляєва, М. Рудницького,
Я. Галана, К. Дмитрука, Ю. Смолича та ін. [2] мали, швидше,
ідеологічну, ніж наукову спрямованість. Автори, тавруючи
«буржуазний націоналізм», сміливо оперували фактами та не
уникали й прямих фальсифікацій. 88
Стосовно ж конкретно психологічного портрету Степана
Бандери інформації зовсім небагато. Більшість авторів
радянської доби лише підкреслювали його фізичні недоліки.
Так, прізвисько «карлик» – було, так би мовити, «візитною
карткою» Бандери. Або наголос робили на самому прізвищі:
«Бандера! Ну, як банда!». З питання ж психології згадувалася
лише: «ганебна, наймитська психологія» [3].
На сучасному етапі дослідженням питання діяльності ОУН
в середині ХХ-го століття займалася комісія на чолі з доктором
історичних наук, професором С. Кульчицьким, а також окремі
дослідники, як, наприклад, Г. Гордасевич, А. Кентій,
Ю. Киричук, А. Русначенко та інші [4]. Ведуться також
дослідження історії етнонаціональних процесів в Україні [5].
Ускладнює завдання відновлення історичної правди ще й
спрацьовування імпліцитної теорії особистості, коли реальна
історична постать наділяється всіма можливими й неможливими
рисами. Тому дослідження і С.Бандери, і «бандерівців», і
загалом українського націоналізму, які завжди були складними
ще й через надмірну свою заполітизованість, потребують ще
великої пошукової та аналітичної роботи.
Мета даної статті – узагальнення наукових даних по
психологічному портрету Степана Бандери.
Починаючи розмову і про українську ментальність, і про
український націоналізм, і про формування поглядів та рис
характеру Степана Бандери, треба мати на увазі, що в історії
ніколи не бувало нічого штучного, нічого зайвого, чогось, що б
виникло саме по собі й невідомо звідки. Адже політичні
психологи наголошують: політична орієнтація являє собою
реакцію на ту конкретну історичну ситуацію, у якій знаходиться
суспільство. Саме ця ситуація і визначає, першочергово, набір та
ієрархію проблем, які покликана вирішити політика. Так,
доведено, що у ситуації, яка сприймається як загрозлива,
наприклад, коли у країні лютує економічна криза, або загрожує
напад зовнішніх ворогів тощо, зростає привабливість жорстко
авторитарних політичних орієнтацій [6].
Можна навести приклад формування агресії у індіанців-
ірокезів, що став вже хрестоматійним. Сотні років ірокези
жили в мирі зі своїми сусідами, не виявляючи агресії щодо89
інших племен. Однак у 17 столітті з’явилися європейці й стали
вимінювати хутро, ціна на яке непомірно зростала, тому що на
нього можна було обміняти промислові товари, і суперниками
та конкурентами ірокезів стало плем’я гуронів. Боротьба за
виживання та за територію перетворила ірокезів на безжальних
вояків. Так, зовнішні обставини зумовили нові моделі
поведінки [7].
Жорстока історична доля українського народу, атмосфера
постійної агресії з боку сусідів, що коштувала країні мільйонів
загиблих та забраних у вічне рабство, свого часу породила у
відповідь такий феномен як козацтво. Саме вільнолюбний дух
козаччини і став одним із головних чинників формування
національного менталітету. Прикордонне існування, що вима-
гало постійного самозахисту, стимулювало вольовий максима-
лізм і агресивність як єдино можливий, навіть інстинктивний
засіб до збереження своєї національної самобутності.
Особливості історії зумовили психоповедінкові особливості
українців, які дослідники визначають як специфічний і
історично детермінований неспокій української душі [8].
Атмосфера руїни, якою завершилася поразка національно-
визвольної революції, свідомий, наполегливий та послідовний
наступ на все самостійне (а значить національне – українське),
утиски козацької еліти, поширення відвертої дискримінації – усі
ці фактори зумовили появу іншого «феномену» – формування
образу «маленької людини», від якої вже нічого не залежить
(навіть її власна доля). Позиції «моя хата скраю» та «якось воно
буде» стали характерними для новосформованого образу
«малороса» з віковим комплексом меншовартості. Процесу
сприяло спотворення, «перекручування» історичної пам’яті.
За цих умов постаті-символи (Б. Хмельницький, І. Мазепа,
Т. Шевченко, І. Франко, С. Петлюра, С. Бандера, В. Стус та ін.)
почали сприйматися вже не як конкретні люди, а першочергово
як символи-пам’ятники національної самосвідомості, націо-
нально-ідентифікуючого потенціалу народу. Тобто відбулося
перетворення історичних реальних особистостей на символи
віри. (І разом із тим, людина, яка обирала для себе шлях
служіння країні в умовах агресивного спротиву будь-яким
проявам створення власної державності повинна була90
усвідомлювати, що віднині її доля вже їй не належить, а
переходить цілком і повністю під контроль зовнішніх обставин)
Східна Галичина, де більшість населення становили
українці, поступово перетворилась на могутнє джерело ідеї
національного визволення. Зрозуміло, що процеси, які відбува-
лися в Галичині, благотворно впливали й на розвиток
національної самосвідомості серед українців, які знаходилися у
складі інших держав. У міжвоєнні роки ставка Польщі на
асиміляцію українського населення, ігнорування загальнолюдсь-
ких прав та свобод і очевидна відсутність будь-яких перспектив
для вирішення українського питання (у всякому разі легітимни-
ми, парламентськими засобами), мала наслідком стрімке
зростання українського національного руху. Так, «націоналізм
був формою природного інстинкту української нації, як і будь-
якої іншої, до самозбереження та самоповаги» [9].
Таким чином, можна зробити висновок про перевагу саме
зовнішньої атрибуції, тобто сама історична дійсність
наполегливо штовхала на пошуки шляхів, форм та методів
подолання ситуації. Важливо не робити фундаментальної
помилки атрибуції й не списувати все лише на особисті риси
характеру, приміром, жадобу влади і т. ін. тих особистостей, які
творили українську історію, зокрема С.Бандери.
Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий
Угринів (тепер Калуський район Івано-Франківської області).
Його батько, Андрій Бандера, був громадським і релігійним
діячем, походив зі Стрия. (Ще юнаком вступив до лав
Національно-демократичної партії, обирався до Української
національної ради). Мати, Мирослава, була дочкою священика
зі Старого Угриніва. Дитячі роки в рідному селі проходили в
атмосфері українського патріотизму. У Старому Угриніві була
читальня «Просвіти», гурток «Рідна школа», батько Бандери мав
велику бібліотеку. Часто в домі бували активні учасники
національного й політичного життя Галичини. Брати матері
були відомими політичними діячами. Павло Глодзинський був
одним із засновників українських організацій «Оліїспілки» й
«Сільського господаря». Під час українсько-польської війни
батько, Андрій Бандера, пішов добровільно в Українську91
Галицьку Армію, став військовим капеланом. У Галичину
повернувся влітку 1920 року.
Тим часом, Степан Бандера вступив в українську гімназію
в Стрию, яку закінчив у 1927 році. Треба обов’язково
враховувати всі реалії того часу: і поразку України у визвольних
змаганнях, і поділ її території між кількома країнами і те, що
навіть самі слова «Україна», «українець» у Польщі були
заборонені. Замість них треба було вживати лише «Малопольска
Всхудня» (східна Малопольша) і «русин». На державну службу
приймалися лише поляки і католики, масово закривалися
українські школи. І саме ці переслідування викликали спротив.
Під керівництвом Української Військової Організації
створювалися підпільні гуртки.
Став активним членом такого гуртка і Степан Бандера.
Після закінчення гімназії він працював у читальні «Просвіта»,
керував театральним гуртком та хором, заснував спортивне
товариство «Луг», займався підпільною працею. У 1929 р.
завершився процес об’єднання всіх націоналістичних
організацій в єдину Організацію Українських Націоналістів
(ОУН). Членом ОУН Бандера став з початку її заснування. Він
відповідав за розповсюдження підпільної літератури (а треба
мати на увазі, що вже сам факт виявлення під час обшуку такої
літератури був достатньою причиною для арешту і віддачі під
суд). А з 1931 року Степан керував вже всією пропагандою ОУН
на Західній Україні. У 1933 р. Конференція Проводу ОУН
офіційно затвердила 24-річного Степана Бандеру Крайовим
провідником (керівником) ОУН на західноукраїнських землях.
На початку 1930-х рр. під особистим керівництвом
Степана Бандери було здійснено декілька резонансних
політичних вбивств: у 1933 р. – радянського консула у Львові,
як помста за організований радянським керівництвом
голодомор, у 1934 р. у Варшаві був убитий міністр внутрішніх
справ Польщі Броніслав Перацький (покарання за проведення
так званої політики «пацифікації»). Поліція швидко затримала
учасників та організаторів замаху, серед них і Степана Бандеру.
Майже два роки, поки велося слідство, Бандеру тримали у
одиночній камері. 92
На судовому процесі всі затримані відмовилися
відповідати судді польською мовою. Вітали один одного
вигуками: «Слава Україні» (до речі, їх приклад наслідували
деякі свідки, за що й отримували або штраф у 200 злотих, або 10
днів тюрми). Після закінчення процесу усі отримали різні (але
всі великі) строки ув’язнення. С.Бандера був засуджений до
смертної кари, котру потім замінили на довічне ув’язнення.
Був звільнений у 1939 р., у зв’язку з розвалом Польської
держави на початку Другої світової війни. А 30 червня 1941 р. у
Львові було проголошено Акт відновлення Української
держави. Реакція німців була агресивно-негативною. Почалися
арешти і страти оунівців. Лише у вересні 1941 року було
заарештовано близько 2 тисяч та розстріляно з них кілька сотень
членів так званих «похідних груп». Було заарештовано й
ув’язнено у концтаборі Заксенгаузен і С.Бандеру. (Загалом,
майже неможливо підрахувати кількість знищенних
гітлерівцями членів ОУН. Відомі дані лише по ОУН(м) –
близько 5 тис. людей, втрати ОУН(б) в антинімецькій боротьбі,
зрозуміло, були значно більшими [10].)
Просидівши всю війну у концтаборі, Степан Бандера
наприкінці 1944 р. був звільнений. Далі почався дуже супереч-
ливий і маловідомий етап життя у еміграції. Він супровод-
жувався постійними чварами, суперечками і навіть новими
розколами у русі, а загалом повною втратою розуміння ситуації,
яка складалася на той час в Україні. Внаслідок розходжень із
керівництвом крайового проводу ОУН у 1952 р. С. Бандера
залишив пост голови ОУН. Загинув від рук працівника
радянських спецслужб 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені.
Зрозуміло, що на розвиток особистості першочергово
впливає виховання, надане в дитинстві, та отримана освіта. За
даними психолога А.Губенка, з п’яти тисяч учасників лівого
руху «тунамарос», що активно діяв наприкінці 1960-х років в
Уругваї, 97% складали студенти та дипломована молодь. А з 40
найбільш відомих західноєвропейських терористів, 2/3 мали
вищу освіту і походили із забезпечених родин [11]. Взагалі всі
фахівці підкреслюють важливе значення сімейного виховання. І
відповідна патріотична атмосфера, і освіта – такі умови мали на
початку ХХ століття, першочергово, діти духовенства. Коли93
почався процес національного відродження України в Галичині,
очолили цей процес саме священники. Відомими
письменниками стали священники Маркіян Шашкевич,
Олександр Духнович, Сидір Воробкевич та інші. Степан
Бандера виховувався саме у родині священника-патріота. Отже,
батько своїм життям надав йому приклад жертовного служіння
своєму народу.
До речі, сім’я була багатодітною і подальший життєвий
шлях всіх дітей Андрія Бандери свідчить також і про виховання,
надане дітям батьками. Як відомо, братів Степана – Василя і
Олександра – було закатовано німцями в концтаборі Аушвіц у
1942 р. Доля третього брата Богдана ще остаточно не
встановлена, але є свідчення, що він загинув разом із дружиною
у бою наприкінці 1940-х рр. Коли у липні 1941 р. батька Андрія
Бандеру розстріляли, то доньок Марту і Оксану без усякого суду
вивезли на поселення в Красноярський край (сім’я постраждала
за Степана, хоча, Оксані у 1941 р. було лише 5 років і вона
взагалі могла не пам’ятати свого брата). Майже все своє життя
обидві сестри провели у Красноярському краї, а коли у
1953 році їх обох доставили у Москву на Луб’янку і там
вимагали, щоб вони виступили із публічним засудженням свого
брата, вони твердо відмовилися, після чого їх знов відправили в
безстрокове заслання. Третю сестру, Володимиру, заарештували
вже у 1946 році, за вироком суду вона отримала 10 років
таборів. У тому ж 1953 р. її також привозили до Москви, але і
вона також відмовилася купувати собі волю ціною зведення
страшних наклепів на брата [12]. Отже, всі діти А. Бандери
відзначалися чималою силою волі.
На закінчення слід процитувати промову Степана Бандери
перед судом у Львові 1936 р.: «Прокурор сказав, що на лаві
обвинувачених засідає гурт українських терористів і їх штаб.
Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН
охоплює своєю акцією всі ділянки національного життя…
Заявляю, що бойова акція не є єдиною і не є першою, а
рівнорядною з іншими ділянками. Тому що в цій залі розглядали
атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що
Організація не рахується з людським життям взагалі, і навіть із
життям своїх членів. Скажу коротко: люди, які весь час у своїй94
праці є свідомі того, що кожної хвилини можуть самі втратити
життя, такі люди, більш, ніж хто інший, уміють цінувати
життя. Вони знають його вартість. ОУН цінує життя своїх
членів дуже високо, але наша ідея в нашому понятті така
велична, що коли йдеться про її реалізацію, то не одиниці, не
сотні, а й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати.
Вам найкраще відомо, що я знаю, що накладу головою, і відомо
вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Жиючи рік з
певністю, що втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка
має перед собою перспективу в найближчому часі втратити
життя. Але впродовж усього часу я не переживав того, що
переживав тоді, коли вислав двох членів на певну смерть:
Лемика, і того, що вбив Перацького…» [13].
Із наведеного уривку можна зробити висновок щодо дуже
сильної внутрішньої мотивації у психології Степана Бандери,
про домінування ідеї здобуття волі для свого народу і
жертовного підкорення їй свого життєвого шляху.
Таким чином, неможливо заперечувати, що для багатьох
революційних лідерів (і С.Бандери у тому числі) вихідним
мотивом діяльності була безкорислива боротьба за волю і
народне благо. Тобто серед мотивів лідера-носія ідеї можуть
виділятися його переконання і прагнення вирішити якусь
політичну проблему (наприклад вивести країну з кризи);
почуття боргу перед народом та країною; потреба в схваленні й
повазі з боку інших людей або й самого себе, а також і ті
вимоги, які потребує від лідера його статус.
Загалом, як би не класифікувалася внутрішня мотивація
лідерства, усі мотиви, як правило, не є взаємовиключними;
всі, або майже всі можуть поєднуватися в психології однієї
людини [14].
Отже, український націоналізм став реакцією на конкретну
історичну ситуацію, яка склалася у суспільстві того часу. Чим
більш жорсткими, навіть безнадійними ставали зовнішні
обставини, тим більше зростала потреба у опорі. Дія
породжувала протидію, яка в свою чергу могла існувати лише в
межах історичних реалій – успішна підпільна боротьба можлива
лише за умов глибоко законспірованої, структурованої
організації із залізною дисципліною та беззастережним95
підпорядкуванням старшим. Така організація, в свою чергу,
завжди вимагає наявності сильного, вольового, впевненого у
собі лідера. Степан Бандера був лідером саме такого ґатунку.
Неможливо також не торкнутися і питання ролі
особистості в історії. Зрозуміло, що Франція середини ХХ ст. з
Шарлем де Голем – це одне, а без нього – зовсім інше. Так і
С. Бандера вже давно став часткою історії, без якої неможливо
уявити собі сучасну Україну. Як писала О.Забужко «пасіонарії
не виграють і не програють, вони «всього лиш» творять
історію…» [15].
ЛІТЕРАТУРА:
1. В Сіднеї є вулиці Степана Бандери, Симона Петлюри і… // Нація і
держава. – 2004. – № 11.
2. Смолич Ю.К. Враги человечества и их наемники (украинский
буржуазный национализм на службе у американского империализма).
– К., 1953. – 128 с.; Бєляєв В., Рудницький В. Під чужими прапорами. –
К., 1956. – 246 с.; Галан Я.О. Люди без Батьківщини. – К., 1967 – 39 с.;
Дмитрук К. Жовто-блакитні банкроти. – К., 1982. – 400 с. та ін.
3. Бєляєв В., Рудницький В. — Вказана праця. – С. 43, 49.
4. Кентій А.В. Нариси історії Організації Українських націоналістів
(1929-1941 рр.). – К., 1998. – 200 с.; Киричук Ю. Нариси з історії
українського-національно-визвольного руху 40-50-х років ХХ століття.
– Львів, 2000. – 304 с.; Гордасевич Г.Л. Степан Бандера: людина і міф.
– Львів, 2001. – 208 с.; Русначенко А.М. Народ збурений. – К., 2002. –
520 с.; Організація українських націоналістів і Українська повстанська
армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії
з вивчення діяльності ОУН і УПА. – К., 2005. – 52 с. та ін.
5. На зов Києва. Український націоналізм в роки Другої світової
війни. – К., 1993. – 544 с.; Горпинюк В. Український менталітет і
проблема національного відродження // Освіта і управління. – 1997. –
№ 59-60; Грабовська І. Історія і сучасність. Українська ментальність та
проблема виживання // Вісник Київського нац. ун-та ім. Т. Шевченка. –
2000. – № 4 – С. 15-21 та ін.
6. Дилигенский Г.Г. Соціально-политическая психология. – М.,
1996. – С. 291-292. 96
7. Аронсон Э., Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. –
СПб, М., 2002. – С. 394-395.
8. Грабовська І. – Вказана праця.
9. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України. – К., 2001. –
С. 484.
10. Русначенко А. – Вказана праця. – С. 127.
11. Губенко А.В. Вызов терроризма. Психологический анализ
феномена терроризма // Практична психологія та соціальна робота. –
2001. – № 9. – С. 38.
12. Гордасевич Г.Л. – Вказана праця. – С. 34-36.
13. Степан Бандера. Уривки з його писань і промов // Визвольний
шлях, 1969 – № 10. – С. 1141-1179.
14. Дилигенский Г.Г. – Вказана праця. – С. 236-237.
15. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. – К., 2001. – С. 259.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.