Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ПЕРЕСЕЛЕНСЬКА ПОЛІТИКА В КОНТЕКСТІ ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ПОЧАТКУ 50-х рр. ХХ ст.

В. Ф. Лисак,
докторант кафедри історії та етнополітики
Інституту української філології Національного
педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова
ПЕРЕСЕЛЕНСЬКА ПОЛІТИКА В КОНТЕКСТІ
ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО
СЕЛЯНСТВА ПОЧАТКУ 50-х рр. ХХ ст.
Одним з найважливіших заходів радянської влади щодо
українського сільського господарства і власне самих селян у
50-х рр. ХХ ст. була політика переселення. Вона включає в себе
переселення в результаті перенесення кордонів СРСР після
Другої світової війни, ліквідації хуторів, будівництва
гідроелектростанцій та створення водосховищ і зрошувальних
систем, а також переселення українських селян з північних та
західних регіонів України у південні та східні і навіть за межі
республіки. Слід зауважити, що в процесі переселення протягом
тривалого періоду була задіяна значна кількість українських97
селян. При цьому кожного разу і в кожному випадку
українським переселенцям доводилося брати на себе основний
тягар самого переїзду та облаштування на нових місцях.
Метою даної статті є дослідження способу життя
українських селян під час переселенських акцій з
малоземельних районів України до багатоземельних. Автор
вважає за доцільне проаналізувати діяльність державних та
місцевих органів влади щодо виконання постанов про
переселення українських селян, а також охарактеризувати сам
процес переселення в контексті повсякденного життя
українських селян початку 50-х рр. ХХ ст.
Об’єктом дослідження є українські сільські переселенці.
Предметом – діяльність центральних та місцевих органів влади,
колгоспів та інших структур в питанні виконання партійних та
урядових рішень щодо організації переселень та налагодження
життя українських переселенців на нових місцях, а також стиль
життя селян.
Хронологічні рамки цієї статті охоплюють початок
1950-х рр. Наприкінці 40 – на початку 50-х рр. ХХ століття уряд
та партія прийняли чергові документи щодо подальших
сільськогосподарських переселень. Це був складний період в
житті українських переселенців і дуже важливо розглянути його
з метою розуміння щоденного буття однієї з чисельних
категорій українського селянства – переселенців.
Історіографічною базою даної статті є роботи авторів, які
присвятили свої дослідження вивченню українського села
другої половини ХХ ст. По-перше, це колективна
фундаментальна праця «Історія українського селянства» [1].
Окремі проблеми сільського господарства зацікавили таких
істориків, як В. Баран, Е. Т. Євсєєв, О. І. Зернова, В. М. Дани-
ленко, С. В. Кульчицький, Б. П. Ковалевський, Г. Г. Кривчик,
І. М. Лубко, С. С. Падалка, П. П. Панченко, І. В. Рибак,
І. М. Романюк, Є. П. Талан та багатьох інших [2]. Відзначаючи
величезну роль цих праць у вивченні становища українських
селян, слід звернути увагу, що переселенська політика
радянського уряду ще не знайшла певного втілення, тим більше
з урахуванням повсякденного життя селянства під час98
переселенських акцій. З цього погляду вивчення вказаної
проблеми є безумовно актуальним.
Джерельною базою вивчення проблеми повсякденного
життя українських селян під час переселення в південні та східні
райони УРСР є документи вищих органів влади, які
зберігаються в архівах України. Перш за все це матеріали
перевірок Міністерства державного контролю УРСР та засідань
вищих партійних органів. Певну цінність в дослідженні мають
постанови щодо пільг для переселенців, а також створення
відповідних умов під час переселення.
Слід звернути увагу на те, що політика планових
переселень загалом була характерною для радянського
повоєнного суспільства. Для цього приймалися відповідні
нормативні документи, які повинні були регулювати і
забезпечувати процес переселення. Наприкінці 40-х – на
початку 50-х рр. ХХ століття були прийняті чергові рішення
Ради Міністрів СРСР про пільги для переселенців. Це була
досить важлива постанова, адже вона надавала можливість
селянам-переселенцям покращити своє матеріальне становище.
Постановою від 30 липня 1949 р. переселенці звільнялися від
усіх грошових податків та страхових платежів терміном на 2
роки після переселення, від недоплат минулих років (по
поставках сільськогосподарських продуктів, грошових
податках, страхових платежах), а також їм надавалася
відстрочка платежів заборгованості позики Сільгоспбанку з
погашенням її з другого року після вселення. Зауважимо, що для
переселенців до Криму існували окремі положення в цій
постанові [3].
Серед пільг, які мали допомогти українським селянам в
процесі переїзду, – можливість безкоштовної доставки майна до
місця вселення, лісоматеріалів або зрубів хат (в середньому 1
вагон на двір), а для переселенців у Крим – вантаж до двох тонн
на родину.
Передбачені були також грошові виплати. Родинам
переселенців при виїзді надавалася грошова допомога без
повернення: на голову родини 700 крб. і по 250 крб. на кожного
члена родини. Кримським переселенцям – відповідно 800 і
300 крб. [там само, с. 41]. 99
У місцях вселення Міністерству фінансів дозволили
продавати переселенцям за готівку або на виплату під
зобов’язання Сільгоспбанку терміном до 7 років
безгосподарські хати [там само, с. 43]. Переселенцям до Криму
передбачалося передати вільні житлові будинки і господарчі
будівлі, які були в колгоспах і у сільських радах, за страховою
оцінкою з поверненням переселенцям вартості будинку та
зробленого ремонту за рахунок кредиту, одержаного на ці
потреби. Така пільга не надавалася для переселенців до
південних областей України [там само, с. 44].
За розпорядженням Ради Міністрів СРСР від 21 лютого
1950 р. за №1790 на колгоспників та одноосібників, які
переселялися з північних та західних районів УРСР до південних
областей республіки розповсюджувався порядок надання
продовольчої позики, що була встановлена постановою Ради
Міністрів СРСР від 5 грудня 1949 р. за № 5530. Згідно з
документом Міністерство заготівель надавало переселенцям
продовольчу позику 1,5 цнт на голову родини і 0,5 цнт на
кожного члена з погашенням її протягом двох років з моменту
видачі. Цим же розпорядженням були звільнені від обов’язкових
поставок сільськогосподарських продуктів державі терміном на
два роки організовані з переселенців колгоспи УРСР, а також
колгоспи південних областей України, що прийняли переселенців
з південних та західних районів [там само, с. 42]. Ці колгоспи
звільнялися від сплати прибуткового податку, від платежів
обов’язкового страхування терміном на два роки з моменту
вселення родин переселенців або організації колгоспів на нових
місцях.
Постановою Ради Міністрів УРСР і ЦК КП України від
12 серпня 1949 р. Сільгоспбанк для будівництва і ремонту хат на
нових місцях, купівлі худоби надавав переселенцям кредит у
розмірі 5 тис. руб на одну родину з погашенням його протягом
10 років від третього року від одержання [там само, с. 43].
Кредит на відновлення та будівництво житлових та
надвірних будівель переселенців до Криму складав 12 тис. крб.,
ремонт хат та господарських будівель – 5 тис. крб. на кожне
господарство з наступним віднесенням 50 % суми за рахунок100
держави і з погашенням залишкової частини протягом 10 років
від третього року отримання кредиту.
Таким чином, планові переселення в СРСР і в Україні
зокрема були забезпечені досить привабливими для українських
селян пільговими умовами, до того ж партійні діячі досить
активно проводили роботу щодо забезпечення виконання
відповідних державних рішень з переселення з малоземельних
до багатоземельних районів УРСР та в Крим. Усе це сприяло
значним міграційним хвилям як всередині України, так і за її
межами.
План переселення колгоспників та одноосібників на
1950 р. до колгоспів і радгоспів південних областей був
затверджений у кількості 52500 родин. У всіх округах були
виділені уповноважені Окрвиконкомів та Окружкомів КП(б)У, з
якими проводилися наради, після чого їх відряджали на село.
Наприклад, у Закарпатській області 23 травня 1950 р. в обкомі
партії була проведена нарада з головами Окрвиконкомів та
секретарями Окружкомів КП(б)У з питань переселення, де
секретар обкому «твердо попередив» та рекомендував взяти
гірські села, які не забезпечені землею, тобто на 300 господарств
припадає 23 – 50 га, і попрацювати в них так, щоб переселилося
все село разом із сільрадою, правлінням колгоспу та партійною
організацією [4, с. 20].
На селі проводилася роз’яснювальна робота щодо
переселення. З 14 областей відселення найбільша кількість
переселенців згідно з планом 1950 р. припадала на
Тернопільську область – 7,7 тис. родин за рік [5]. На
Чернівецьку область було заплановано 5,3 тис. родин, далі за
кількісними показниками йшли Волинська, Дрогобицька,
Станіславська, Чернігівська, Львівська, Закарпатська та ін.
Серед 11 областей вселення найбільшу кількість селян-
переселенців мала прийняти Херсонська область – 13,5 тис.
родин. Далі в списку були Миколаївська (9,7 тис. родин),
Запорізька (7,7 тис.), Дніпропетровська (7,3 тис.) і т.д. [6].
Не зважаючи на активну пропагандистську роботу на
10 жовтня 1950 р. до Херсонської області прибуло тільки
4,9 тис. родин, а з Тернопільської виїхало 3,8 тис. родин [5], [6]. 101
Наприклад, по Закарпатській області колгоспники та
одноосібники відмовлялися переселятися через те, що у 1949 р.
з-поміж загального числа селян, які виїхали до Ізмаїльської
області, повернулися 235 родин. До того ж, мешканці гірських
сіл не бажали змінювати родинне місце мешкання. Вони мали
досить непогані на той час перспективи заробляти гроші на
лісорозробці – від 1500 до 2500 крб. на місяць. Загалом у
документі зазначалося, що їм «жилося добре» [4, с. 20].
Для того, щоб виконати план з переселень, уповноважені
щодо переселення на місцях вдавалися до всіляких порушень.
Наприклад, записували до однієї родини людей, які взагалі не
знали один одного.
Дуже цікавим є питання, як селяни-переселенці
влаштовувалися на нових місцях, як проходило їх повсякденне
життя в нових умовах. Найбільшою проблемою в цьому
контексті була житлова. Слід зазначити, що з-поміж прибулих у
1950 р. переселенців кількістю 14,9 тис. родин лише 1,5 тис.
родин були поселені в окремих будинках, а інші розміщені на
квартирах у місцевих колгоспників. Будівництво хат для
переселенців просувалося дуже повільно. З плану будівництва
34,6 тис. хат на 11 травня 1950 р. в південних областях було
виконано лише 207, або 0,6 %. З плану відновлення 26 тис.
житлових будинків було виконано 0,4 % [7, с. 15].
На 1 вересня 1950 р. до південних областей переїхало вже
24 тис. родин, що складало 45,7 % плану. На той час тільки
6,9 тис. родин були розміщені в окремих хатах, а решта – майже
80 % мешкали на приватних квартирах і мали безліч щоденних
проблем на нових місцях поселення [8, с. 23].
Будівництво житлових будинків у колгоспах вселення
катастрофічно відставало від запланованого. Усього по областях
вселення було побудовано 9 % і 3,7 % будинків відновлено.
Окремі приклади по південно-східних областях переконують,
що в Харківській області план будівництва осель для
переселенців було виконано на 6 %, Полтавській – 7 %,
Ворошиловоградській – 8 %, Херсонській – 9 %, Миколаївській
– 10 %, Дніпропетровській – 11 %. Це дуже низькі показники.
Однак за мовою цифр стояли живі радянські люди – селяни, 102
яким доводилося щодня відчувати незручності, вирішувати
дрібні, але вкрай важливі проблеми побутового характеру.
Отже, однією з причин невирішеності житлової проблеми,
як було зазначено, була недостатня матеріально-технічна база
колгоспів і нестача будівельних матеріалів. Іншою причиною
була невпорядкованість процесу доставки тих житлових
будівель, які перевозилися на нові місця. За даними областей, на
відселення було відправлено розібраних хат 9,3 тис. родинам, а
на місцях вселення такі будинки отримали лише 2,9 тис. родин.
Решта була втрачена в дорозі, при цьому ситуація пояснювалася
тим, що відповідні органи – Управління при Раді Міністрів у
справах евакуації – не встановили належний контроль. І саме з
тому понад 6 тис. селянських родин, які розраховували на
будинки зі своїх областей, опинилися в скрутних житлових умо-
вах, що потребувало від них додаткових матеріальних витрат.
Це спонукало переселенців шукати вихід з такого
становища. Дуже поширеним було повернення на місця
відселення. Багато хто з прибулих родин через деякий час
покинули південні області й повернулися до своїх сіл. Усього на
9 вересня 1950 р. із загальної кількості прибулих 1 тис. родин
повернулися на місця відселення.
Потрапивши в складні умови, переселенці писали численні
скарги на керівників колгоспів і місцеву владу. На місцях
справді мали місце значні порушення постанов, розпоряджень з
питань забезпечення переселенців продуктами, будинками,
домашньою худобою тощо. Наприклад, голова одного колгоспу
при розрахунку з переселенцями за вироблені трудодні утримав
50% належної продовольчої позики. Як наслідок, ці родини
залишилися без хліба і потребували негайної допомоги [9, с. 27].
Постановою Ради Міністрів України і ЦК КП(б)У від
15 серпня 1951 р. № 2177 «Про заходи щодо виконання
постанови Ради Міністрів СРСР від 8 серпня 1951 р. «Про
заходи стосовно подальшого переселення в колгоспи південних
областей УРСР» був встановлений план переселення кількістю
25 тис. родин колгоспників замість 44 тис., передбачених
постановою Ради Міністрів та ЦК КП(б)У від 5 лютого 1951 р.
У межах цієї акції було заплановано побудувати та
відремонтувати 40 тис. житлових будинків [10, с. 8]. 103
План переселення 1951 р. було виконано на 90,8 %,
причому найнижчий показник відселення дали Львівська
(50,3 %), Чернівецька (63,4 %), Чернігівська (65,1 %) області
[5, с. 9]. Постановою від 15 серпня 1951 р. облвиконкоми та
обкоми КП(б)У областей були зобов’язані проводити відселення
до південних областей України переважно цілими колгоспами
або бригадами, члени яких виявили бажання переселятися.
Фактично в 1951 р. було проведено переселення 23 колгоспів та
4 бригад із загальною кількістю 7,7 тис. родин. З Дрогобицької
області було переселено 20 колгоспів та 2 бригади (6,2 тис.
родин).
Крім переселення у межах України планом передбачалося
відселення до інших республік та районів Радянського Союзу.
Всього із 7 областей – 8,2 тис. родин. Документи вказують на
той факт, що українські селяни не дуже поспішали з таким
пересуванням. У 1951 р. за межі республіки було фактично
відселено 5,5 тис. родин, що складало 67,6 %.
Серед ряду республік, куди передбачалося переселити
українських селян, найвищий показник демонстрували
відселення до Кримської області (98,5 % від запланованого), яка
на той час ще не входила в адміністративно-територіальний
поділ України [10, с. 10]. Українські переселенці виїжджали до
Приморського та Хабаровського краю, Сахалінської області,
Карело-Фінської, Бурят-Монгольської республік тощо.
За матеріалами звітів комісій Міністерства державного
контролю з перевірки діяльності переселенського управління
при Раді Міністрів УРСР, процес переселення і господарського
освоєння прибулих селян на нових місцях був дуже складним.
Як ми бачили, численні урядові постанови цих років
передбачали допомогу селянам у влаштуванні на нових місцях.
Багато покладалося обов’язків на місцеве керівництво, голів і
правління колгоспів вселення. Однак, як свідчать документи,
вони не виконувалися, особливо у частині надання більш-менш
улаштованих для проживання осель.
Для виконання встановленого планом будівництва хат для
переселенців у 1951 р. уряд зобов’язав забезпечити області
лісоматеріалами, необхідними для налагодження нормальних
умов існування переселенців у колгоспах вселення. Однак104
постачання деревини в області вселення було виконано лише на
87 % в цілому, а по окремих областях навіть менше. Така ж
ситуація була з іншими будівельними матеріалами –
катастрофічно не вистачало черепиці. Для колгоспів вселення
план постачання цього будматеріалу був виконаним тільки на
68,6 % до плану [10, с. 11].
Переселенське управління при Раді Міністрів УРСР
листом від 23 березня 1951 р. за № 08-1470-1 дало завдання
переселенським відділам при виконкомах обласних Рад
депутатів трудящих виявити родини, які перебували в
переселенських списках, однак фактично не в’їхали в області
вселення або повернулися з переселення, та стягнути з них
отриману одноразову допомогу. За річними звітами
переселенських відділів при облвиконкомах за 1951 р. за
переселенцями, які повернулися з областей вселення у 1951 р., у
республіці було виявлено допомоги в сумі 196227 руб, з чого
повернулося до республіканського бюджету 190030 руб [10; 13].
Як бачимо, українські селяни-переселенці по-різному
вирішували власні житлово-побутові проблеми. Особливого
поширення набуло повернення на місця відселення. Збереглося
багато документів, які дають уявлення про ті труднощі, які
постали перед селянами-переселенцями в південних областях
республіки та Криму.
Насамперед відзначимо, що до пунктів призначення
українські селяни мали переїжджати з усією своєю родиною, а
це не тільки дорослі, а й малі діти. У дорозі родинам доводилося
бути декілька діб. Причому в деяких областях відселення
допускалася відправка переселенців без відповідного медичного
огляду та санітарної обробки. Це було порушенням постанови
Ради Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У від 5 лютого 1951 р. № 229
та наказу Міністерства охорони здоров’я СРСР від 2 квітня
1951 р. за № 297 «Про огляд та обслуговування переселенців та
їх родин, спрямованих для робіт на промислових підприємствах
та в колгоспах» [11; 78].
Ешелони, у яких селяни переїжджали на нові місця, були
не повністю укомплектовані медикаментами та медичним
обладнанням. Не було вагонів-ізоляторів, супроводу медичних
працівників. Деякі ешелони не були забезпечені «нарами», 105
вугіллям, тоді як там перебували, крім дорослих, діти, і
температура повітря була подекуди з позначкою нижче нуля
[11, с. 79].
Наслідком поганого виконання постанов і наказів було
відправлення в області вселення хворих людей. Так, у березні
1952 р. перевіркою були виявлені 5,6 % переселенців з
Житомирської області, хворих на педикульоз, а також хворих з
високою температурою [12, с. 92]. Вагон-ізолятор мав бути
обладнаний згідно з табельним положенням 154 предметами
господарсько-санітарного характеру. Однак, деякі вагони-
ізолятори нараховували всього 20 необхідних у дорозі
предметів, причому до них можна віднести розірвані матраци із
соломою [12, с. 93]. Інколи переселенці разом з майном,
тваринами очікували завантаження до ешелонів протягом
26 годин та більше.
Після тривалого і незручного переїзду переселенці врешті
потрапляли до колгоспів вселення і тут на них очікували чергові
випробування. За звітними матеріалами відсотковий показник
тих переселенців, яким були надані окремі житлові будинки, був
досить високим. Однак, перевірки встановили, що багато хат,
які вважалися готовими для проживання родин прибулих селян і
в які ці родини були вселені насправді, не відповідали
елементарним житловим нормам.
Отже, житлова проблема у колгоспах вселення була
найгострішою для переселенців. Було декілька типів житла для
приїжджих. По-перше, переселенців розміщували на квартирах
колгоспників в порядку підселення. Друга категорія
переселенців одержувала житло з державного фонду. І най-
менша третя група – це ті, хто вселявся у власні житлові
будинки [13, с. 128]. І тут теж було безліч проблем.
З метою забезпечення житловою площею якомога більшої
кількості прибулих їх подекуди селили по дві родини в одну
хату, яка не була розрахована на проживання декількох родин.
Звідси скупченість, антисанітарні умови, бруд. Через відсутність
господарчих будівель переселенці нерідко держали дрібну
худобу у квартирах. До того ж деякі хати були побудовані з
порушенням технічних та будівельних правил. Наприклад,
опалювальні плити виступали в коридор на 15-20 см і житлова106
кубатура опалювалася дуже погано. У таких будинках було
вогко та холодно. Зовнішня поверхня деяких будинків не була
оштукатурена і стіни від атмосферного впливу руйнувалися.
Характерною була відсутність в хатах фронтонів, що призводи-
ло до занесення снігом горищ і вогкості в оселях [13, с. 129].
Як правило, з місць вселення вибували переселенці, не
забезпечені житлом. Були такі випадки, коли житлові будинки
виявлялися непридатними для житла. Стіни оселі руйнувалися,
будинок осідав. Перевірка показала, що одна з таких хат була
побудована без фундаменту та гідроізоляції, а стіни були
складені з розчину з малим вмістом соломи [14, с. 136].
Така ситуація не була виключенням. На той час подібні
оселі були збудовані в декількох колгоспах. Це пояснювалося
тим, що в колгоспах вселення катастрофічно не вистачало
будівельних матеріалів, кваліфікованих будівельників, і до того
ж, голови колгоспів досить часто використовували одержаний
на переселенські заходи кредит не за призначенням [14, с. 137].
Характерним було поселення приїжджих у колгоспних
будинках при фермах. Причому в такому будинку в різних
кімнатах мешкали декілька досить великих родин. Від
партійних виконавців вимагали записувати до переселенських
списків родини, у яких було не менше двох працездатних
дорослих людей. А це означало, що в колгоспи вселення
приїжджали в основному повноцінні родини, які нараховували
щонайменше 5-6 членів. Є свідчення, що великі родини дуже
часто поселяли в кімнатах площею шість метрів. Крім того, тут
не було необхідних умов для проживання сільських мешканців,
відповідних приміщень для утримання власної худоби. З цих
причин домашні тварини переселенців перебували в сараях
разом з колгоспними, або досить часто утримувалися в сусідніх
з переселенцями кімнатах [15, с. 55].
Були випадки проживання родин переселенців у коморах
колгоспних будинків, які не були пристосовані для житла. В
одному колгоспі недобудована оселя, призначена для родини
переселенця, правлінням колгоспу була передана бухгалтеру
колгоспу, який не був переселенцем [16, с. 106].
Правління колгоспів не поспішало надавати допомогу
переселенцям у придбанні плодових та декоративних дерев, у107
результаті чого вулиці були не упорядковані, відсутні дерева та
чагарник [17, с. 60].
Деяким родинам українських переселенців все ж таки
пощастило вселитися у власні оселі. Однак ці хати теж мали ряд
серйозних недоліків і вимагали негайного добудування або
виправлення наявних технічних помилок. Так, деякі будинки не
мали повноцінної покрівлі, зате мали численні тріщини,
неоштукатурені стіни, не вистачало димоходів та було чимало
інших недоліків, які робили життя селян незручним і навіть
неможливим. Доводилося пристосовуватися до життя в умовах
боротьби з щоденними побутовими проблемами. Через
перекриття покрівлі стікала вода, стіни були вологими, у
кімнатах холодно. До того ж, родини переселенців не були
забезпечені паливом [15, с. 56].
Численні недоробки й недоліки в будівництві осель для
переселенців були пов’язані з тим, що недоукомплектовані
колгоспні будівельні бригади часто відправлялися правлінням
колгоспів на роботи, які не стосувалися будівництва хат для
переселенців.
З планових 40 тис. хат на 1951 р. для переселенців
побудовано, поновлено та відремонтовано – 20,6 тис. – 51,6 %, в
стадії будівництва були – 11,8 тис. хат [18, с. 157]. Таким чином,
плани будівництва житлових будинків для переселенців не
виконувалися щорічно.
Такі умови приводили до того, що переселенці через
деякий час виїжджали до інших або поверталися до рідних
місць. На 1 січня 1952 р. в областях вселення проживало
53,4 тис. родин переселенців, з яких окремими хатами і
квартирами було забезпечено 42,9 тис. родин, або 80,2 %, у тому
числі в колгоспах – 76,8 % родин. З-поміж загальної кількості
переселених коровами були забезпечені 40,8 тис. родин
[10, с. 12].
У результаті незадовільного господарчого улаштування
переселенців, неякісного відбору людей для переселення
(одинаки, родини, не пов’язані із сільським господарством),
нестачі питної води в ряді колгоспів південних областей УРСР,
за даними річних звітів переселенських відділів областей
вселення, виїхало переселенців з наростаючим результатом на 1 108
січня 1950 р. – 109 родин, на 1 січня 1951 р. – 4,6 тис., на 1 січня
1952 р. – 19,1 тис. [10, с. 13].
Таким чином, на початку 1950-х рр. одним з найбільш
масштабних заходів щодо переселення сільського населення був
сільськогосподарський. В цілому, можливо, така політика була
виправданою, якщо взяти до уваги величезні неосвоєні площі
південної та східної частини України. Однак, акція щодо
переселення була черговим випробуванням для українських се-
лян. До неї так чи інакше були залучені величезні маси сіль-
ського населення. Те, що українські селяни відгукнулися на таку
політичну акцію, було пов’язано з більш-менш привабливими
обіцянками партійців та урядовців надати переселенцям на
нових місцях пільгові умови. Як виявилося, колгоспи вселення
були, як правило, не готові прийняти таку величезну кількість
прибулих, не вистачало улаштованих житлових площ, продуктів
харчування. Деякі переселенці навіть не отримали домашніх
тварин, присадибні ділянки та продовольчі компенсації.
Наслідком цього були численні скарги селян до вищих
інстанцій на скрутні повсякденні умови життя і величезні
зворотні міграції до родинних місць проживання або до міст. Як
бачимо, українське селянство хоча й стихійно, але все ж таки
реагувало на політику держави стосовно сільськогосподар-
ського сектора економіки і, у свою чергу, уряд мав втручатися в
ці справи і виправляти ситуацію для того, щоб не допускати
величезного марнотратства державних коштів і від’їзду
переселенців з нових місць проживання.
У перспективі слід звернути увагу на вивчення морально-
психологічних настроїв селян-переселенців, їх соціальну
характеристику, рівень заробітної платні, умови праці тощо.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. – Т. 2. – К.:
Наукова думка, 2006. – 653 с.
2. Баран В. Україна 1950 – 1960-х рр.: еволюція тоталітарної
системи. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН
України, 1996. – 448 с.; Баран В.К. Україна після Сталіна: Нарис історії
1953-1985 рр. – Львів: МП «Свобода», 1992. – 124 с.; Евсеев Е.Т. 109
Проблемы отношения к труду на селе: уроки застойного периода на
Украине. – Харьков: «Основа» при Харьковском гос. ун-те, 1991. –
157 с.; Зернова О.І. Колгоспи України в 60-ті роки ХХ століття //
Український селянин. Зб. наук. праць. – Вип.. 5. – 2002. – С. 178-182;
Ковалевский Б.П. Укрепление союза рабочего класса и колхозного
крестьянства в период строительства Коммунизма 1959 – 1970 гг. (на
материалах украинской ССР). — Киев: Наукова думка, 1972. – 324 с.;
Кривчик Г.Г. Українське село під владою номенклатури (60-80-ті рр.
ХХ ст.). – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2001. – 192 с.; Лубко І.М.
Спроби організаційно-економічного подолання кризи колгоспного
виробництва в середині 50-х – на початку 60-х рр. // Український
селянин. Зб. наук. праць. – Вип. 5. – 2002. – С. 116-120; Падалка С.С.
Сільське господарство України в другій половині 60-х рр. ХХ ст. – К.,
1995. – 233 с.; Панченко П.П. Развитие сельского хозяйства
Украинской РСР 1959-1980. – Киев: «Наукова думка», 1980. – 288 с.;
Панченко П.П. Развитие общественно-политической жизни
современного села УССР 1960 – 1984. – Киев: Наук. Думка, 1985. –
264 с.; Рибак І.В. Соціально-побутова інфраструктура українського
села (1921-1991 рр.). – Кам’янець-Подільський, 2000. – 304 с.;
Романюк І.М. Українське село в 50-ті – першій половині 60-х рр. ХХ
століття. – Вінниця: Книга – Вега, 2005. – 256 с.; Талан Є. П. Колгоспи
Української РСР в період завершального будівництва соціалізму
(1951-1958 рр.). – Київ: Наукова думка, 1966. – 160 с.
3. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 2170. – А. 41 – 44.
4. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 2170. – А. 19 – 20.
5. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 2170. – А. 17.
6. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 2170. – А. 18.
7. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 2170. – А. 14 – 15.
8. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 2170. – А. 22 – 24.
9. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 2170. – А. 25 – 29.
10. ЦДАВО України. – Ф. 539. – Оп. 1. – Спр. 3447. – А. 8 – 15.
11. ЦДАВО України. – Ф. 539. – Оп. 1. – Спр. 3447. – А. 73 – 80.
12. ЦДАВО України. – Ф. 539. – Оп. 1. – Спр. 3447. – А. 89 – 96.
13. ЦДАВО України. – Ф. 539. – Оп. 1. – Спр. 3447. – А. 127 – 130.
14. ЦДАВО України. – Ф. 539. – Оп. 1. – Спр. 3447. – А. 131 – 137.
15. ЦДАВО України. – Ф. 539. – Оп. 1. – Спр. 3447. – А. 54 – 59.
16. ЦДАВО України. – Ф. 539. – Оп. 1. – Спр. 3447. – А. 105 – 108.
17. ЦДАВО України. – Ф. 539. – Оп. 1. – Спр. 3447. – А. 60 – 64.
18. ЦДАВО України. – Ф. 539. – Оп. 1. – Спр. 3447. – А. 146 – 164.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.