Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

МИКИТА ШАПОВАЛ – ЖУРНАЛІСТ І ПУБЛІЦИСТ

В. Т. Терещенко,
заслужений вчитель України, почесний доцент
Слов’янського державного педагогічного університету,
краєзнавець
МИКИТА ШАПОВАЛ –
ЖУРНАЛІСТ І ПУБЛІЦИСТ
Видатний українець Микита Юхимович Шаповал відомий
в історії світової культури як вчений-соціолог, політичний і
держаний діяч, поет і літературний критик, полум’яний
публіцист. В статті відображене становлення Микити
Шаповала як публіциста і його значний внесок у відродження
української державності.
Досліджуючи життя і творчість видатного українця першої
третини XX століття Микити Шаповала, нелегко дати відповідь;
яка ж головна професія у нашого земляка, на кого він
«уродився» далекого 1882 року в селі Сріблянка на Бахмутчині?
Він належав до галереї творців універсального характеру:
вчений-лісовод, вчений-соціолог, поет, публіцист, літературний
критик, організатор і керівник лісопромислових підприємств,
науково-освітніх закладів, редактор газет і журналів, державний
і політичний діяч України.
До речі світова наука схильна вважати, що творча
універсальність є характерною і традиційною рисою української
творчої психіки [3]. Публіцистична діяльність Микити
Шаповала, не лише була формою викладу його творчої енергії, а
й змістом його дій як політика і будівничого нової України.
В журналістику він прийшов студентом в пошуках
заробітку, маючи трудовий гарт сільського робітника:
шахтарчука, лісничого і військового службовця.
Перший критичний виступ в пресі журналіста-початківця
Микити Шаповала відбувся в грудні 1907 році.
Київська щоденна газета «Рада» помістила статтю Микити
Юхимовича «Листи з Харкова». Автор статті емоційно виступає111
проти ворогів українського слова, намагається пристрасним
зверненням до студентства якнайшвидше «зукраїнізувати»
Харківський університет і по-молодецькому закликає здути
«архівний пил» з професури. Проте критика автора не є
суцільним негативом в ставленні до викладачів. Шаповал з
великим розумінням і повагою поставився до мужнього, як на
той час, вчинку професора фольклору і давньої літератури
М. Сумцова, який першим у Харкові став викладати в
університеті українською мовою. Початківець-журналіст
захоплено розповідає про вмілий і цікаво побудований курс
лекцій, які «переконливо показують слухачам, як українська
мова поволі собі з «діалекту мужичого» поверталась в зброю
культурного руху» [7, с. 3]. М. Шаповал розцінює вчинок
професора «не так науковий, як моральний» [7].
Ректор університету Д. Багалій займав нечітку позицію
щодо професора Сумцова, сам викладав російською. Шаповал у
статті обережно критикує поведінку ректора, звинувачуючи
його в дворушності. Харківська студентська молодь того часу
була патріотично налаштована і діячем патріотичного
студентства був М. Шаповал. За підтримки М. Сумцова і X.
Алчевської студентський актив підготував статут «Просвіти» і
подав на затвердження губернаторові. Цинічно і з позицій
великодержавного шовінізму губернатор написав резолюцію:
«Уже сам факт представлення в правительственное учреждение
проекта устава на малороссийском языке свидетельствует о
вредном направлении общества» [3, с. 7].
У делегаціях студентів до ректора і губернатора брав участь
і автор «Листа з Харкова». Про одну таку зустріч Шаповал
розповідає в статті, коли на звернення студентів провести
український вечір, губернатор Пешков пихато і брутально
відповів: «Я никаких украинцев не знаю. Пусть уж устраивают
вечер те землячества, где живут эти хохлы, но не украинцы» [там
само]. Публікація в київській газеті набула розголосу, показавши
українству, що харківська молодь, не зважаючи на репресії і
переслідування владних установ, настирливо шукає виходу із
самодержавної задухи. Перший крок в журналістику М. Шаповал
зробив упевнено і вдало, заявивши про появу в майбутньому
майстерного українського публіциста. 112
Дебютувавши в газеті «Рада», Микита Шаповал надсилає
кореспонденції до газети «Хлібороб», в журнали «Село» та
«Літературно-науковий вісник» (м. Київ).
У Артемівському краєзнавчому музеї зберігається додаток
до журнала «Село» за 1910 рік, одноіменна «газета для простого
люду», в якій надруковано більше 20 науково-політичних,
науково-літературних і оглядових публікацій нашого земляка:
«Республіка в Португалії», «З життя Франції», «Монастирі в
Іспанії», «Нове королівство», «Кривава справа», «Права жінок в
Новій Зеландії», «Лев Толстой», «Іван Котляревський», «Ольга
Кобилянська», «Професор Микола Сумцов», «Леся Українка»,
«Петро Гулак-Артемовський» та інші.
Микита Шаповал впродовж творчого життя підписував
публікації своїм прізвищем і псевдонімами М. Сріблянський,
Іван Гук, М. Бутенко, М. Понурий, Ґедзь, М. С-й, І. Г., У. Щ-л.,
М. III. Колеги по перу, знайомі і його опоненти величали
Сріблянським.
Успішний дебют надихнув Микиту Шаповала до нових
дій. Він намагається за матеріальної підтримки професора
М. Пальчикова редагувати Слобожанський часопис «Початок» з
метою згрупування української національно-демократичної
інтелігенції. На жаль трагічна смерть М. Пальчикова зруйнувала
творчі плани М. Шаповала. Революційна активність Микити
призводить до його тимчасового арешту харківською
жандармерією. В обмін на збереження свободи Шаповал обіцяє
жандармам залишити навчання в університеті і виїхати в село до
батьків. Замість батьківщини Микита з’являється в Києві
(1908 рік) і працевлаштовується на скромну посаду коректора в
редакції газети «Рада». Поза робочий час він активно
співпрацює з відомим видавцем Олексою Коваленком, беручи
участь у підготовці до друку альманахів «Українська муза»,
«Терновий вінок», «Розвага». Зустріч журналістів і письмен-
ників, що групувалися навколо цих альманахів, породили задум
втілити в реальне життя думки Пантелеймона Куліша та ідеї
Михайла Драгоманова про європеїзацію української культури
«по-своєму прикладати їх на своїй землі» через видавання
журналу «Українська хата» [8, с. 4]. Невдовзі задум викриста-
лізовується в програму видавати журнал, який би об’єднав113
творчу інтелігенцію усієї України під гаслами національного
відродження та вишколу професійної майстерності.
О. Коваленко мав дозвіл київського губернатора на видан-
ня часопису «Українська нива», отже залишалося змінити назву
журналу і його програму. Це було для М. Шаповала з револю-
ційним «хвостом» простіше, ніж подолати поліцейські і жандар-
мські кабінети в отриманні нового Свідоцтва київської влади.
У свідоцтві, яке було підписане київським губернатором
(№ 419 грудень 1908 р.), дозволялося друкувати «1) статьи, 2)
фельетоны, 3) рассказы, 4) повести, 5) драмы, 6) научно-
философские и критические статьи, 7) стихотворения, 8)
портреты, иллюстрации, рисунки, 9) объявления, 10) в случае
надобности – отдельные приложения, литературные и
художественные» [3, 4, 8]. Цим документом визначалася
періодичність журналу – щомісяця та вартість одного номера
(25 копійок) і підпису на рік – 3 рублі [3, с. 8]. Вирішивши
організаційні питання з переоформленням свідоцтва на видання
журналу «Українська хата», О. Коваленко відійшов від
редакційних проблем, а без нього вони були не вирішені: хто
буде головним редактором, коло авторів, джерела фінансування
і організація передплати. Фінансова невизначеність вітром здула
редакційну колегію (8 осіб), залишилося двоє – Микита
Шаповал і Павло Богацький. Пізніше в спогадах з гіркотою П.
Богацький напише «вийшло, як у тій євангельській притчі:
кликав Господь на свято гостей, але вони один по одному,
кожний з певних причин, відмовилися» [1]. Микита Шаповал
перебував під наглядом поліції, то ж офіційним головним
редактором журналу був Павло Богацький (1883-1962 р.).
Меценатами, що фінансово підтримали вихід в світ журналу, в
різні роки були землевласники Іван Бойко (Харків), Микола
Яневський (Київ), інженер Григорій Сидоренко (м. Томськ),
прокурор Одеси Сергій Шелухін, фінансист і цукрозаводчик М.
Терещенко. З метою підняття авторитету «Української хати»,
залучення авторів із Галичини і отримання фінансів Микита
Шаповал активно співпрацює з львівськими виданнями
«Будучність», «Бджола» та щоденною газетою «Діло», де його
публікації регулярно друкувалися в 1908-09 роках. Журнальних
і газетних публікацій Микиті Юхимовичу було замало і він114
готує публіцистичну збірку «Жертви громадської байдужості»
(1910 р., Київ). Сам автор зауважує, що це книга
«публіцистичних думок з приводу громадського життя» [7, 8].
Після виходу перших номерів журналу на постійну роботу до
«Української хати» приходять Андрій Товкачевський і Микола
Євшан (Федюшко) зі Львова. Якщо Олексу Коваленка можна
назвати «хатянською» «повивальною бабкою», то ідейними,
духовними батьками були Пантелеймон Куліш і Михайло
Драгоманов. Найбільший авторитетний вплив на «хатян» серед
сучасників мала Ольга Кобилянська. Це відверто визнавав сам
М. Шаповал: «Джерелом «хатянства» була передовсім творчість
Ольги Кобилянської… Треба установити ґенезу нашого
духовного розбудження ясно: Ольга Кобилянська, як
розбуджуюча і пориваюча сила… Питання про творчу і активну
особистість, індивідуальність поставила вперто з незвичайною
силою саме вона» [8, 4].
Жартома про «Українську хату» казали: «Як світ стоїть на
трьох китах, так і «Українська хата» на трьох підпоручиках
(Шаповал, Богацький, Товкачевський – автор) і студент при них
(Євшан – автор)». Варта поваги безкорисливість П. Богацького і
М. Шаповала. За роки існування журналу (1909-1914 р.) вони
працювали «безгонорарно, зате гонорово» (вислів М. Шаповала)
[7, с. 8]. На початку 1911 року М. Шаповал взагалі залишив Київ,
виїхавши на Чернігівщину працювати в лісництвах М.
Терещенка, щоб фінансово захистити «Українську хату».
Людська доброзичливість, безпретензійність і скромність
у поєднанні з прагненням служити потрібній для загалу справі
привертали увагу багатьох до «Української хати».
За статистичними даними «Комітету у справах друку»
наклад «Української хати» був таким:
передплата вільний продаж
1909 р. 300 300
1910 р. 950 480
1911 р. 500 650
1912 р. 500 600
1913 р. 520 640
1914 р. 500 невідомо
[3,1]. 115
За роки існування «Української хати» було надруковано
більше 150 шаповалівських «праць». Крім таланту організатора
журнал розкрив на повну силу талант Микити Шаповала як
публіциста і критика. За словами активної «хатинки»
письменниці Галини Журби: «Ідеологічним рушієм
«Української хати», а разом з тим і вирішальним редактором-
авторитетом її був Микита Шаповал, одна з найяскравіших
індивідуальностей свого часу, людина великих здібностей,
темпераменту та амбіцій у кращім розумінні» [2]. До речі, за
публікацію в журналі нарису Галини Журби «Коняка» редакцію
оштрафували, а редактора П. Богацького на 10 днів посадили до
київської в’язниці. Царська охоронка постійно приділяла увагу
журналу. Ось скупі рядки з документу:
«Начальнику Киевского Секретно-охранного отделения
13 октября 1909 № 6224
Прошу Ваше Высокоблагородие в возможно кратчайший
срок собрать негласно подробные сведения о редакции журнала
«Українська хата», помещающегося в доме № 36 по Бульварно-
Кудрявской улице и узнать, кто состоит редактором и
сотрудников этого издания. Для полного ознакомления с этим
изданием прошу добыть один экземпляр журнала» [3, с. 1].
Особливий інтерес наглядових органів до «Української
хати» пояснюється в першу чергу тим, що в її діяльності була
виразно сформована національна свідомість, впевненість у
майбутній самостійності українського народу. Незалежна
орієнтація «Української хати» сприяла постійним цензурним
переслідуванням. Сміливості журналістам вистачало. Шаповал-
редактор гуртував навколо журналу молоді українські сили, які
нестимуть з собою творчу ініціативу, активність, світоглядну
чіткість і духовність, щоб сміливо і гордо підняти прапори
української культури [4]. Ставка на молодих пояснюється
феноменальним лінивством тодішньої української еліти,
«духовне рабство творчих верхів було і є причиною нашої
національної нікчемності, бо де є рабство, там немає творчої
ініціативи, руху, розвитку життєвих сил» [7, с. 8].
Думки Микити Шаповала, хоч і не в усьому, але були
слушними, тому привертають увагу донині. Микита Шаповал як116
публіцист і критик допоміг «Українській хаті» зайняти своє
оригінальне місце в українській періодиці початку XX століття.
«Українська хата» знаходила» відгук як у авторитетних
письменників (Ольга Кобилянська, Леся Українка, Іван Франко),
так і у молодих (М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко,
О. Олесь, Г. Чупринка). Журнал поважали читачі, були створені
і активно діяли громадські товариства «Українська хата»,
найактивнішими з них були петербурзька, томська і одеська
філії [3, с. 4]. Наш земляк поет Микола Чернявський у Херсоні
навіть видавав свій «хатянський» неперіодичний «Вісник
«Української хати», за що переслідувався поліцією.
Після початку Першої світової війни (липень 1914 р.) на
території Росії вводилися обмеження на видання газет і
журналів, дозволялися публікації лише російською мовою,
цивільна цензура підпорядковувалася військовій. Настали
трагічні часи для «Української хати»: за невиконання вимог
військового стану журнал був заборонений (осінь 1914 р.),
майно редакції конфісковано, а засуджений до ув’язнення Павло
Богацький етапом відправлений до Сибіру. Микита Шаповал
уник арешту бо: він не був офіційним редактором журналу, в
той час перебував в лісництві М. Терещенка на Чернігівщині і
офіційно вважався на військовій службі в званні штабс-капітана,
очоливши Київський лісотехнічний комплекс, який діяв на
потребу російської армії.
Це призначення Шаповала відбулося за поданням
впливового бізнесмена Михайла Терещенка не випадково.
Декілька років Микита Юхимович керував лісовими
маєтностями сім’ї бізнесмена, збудувавши єдиний в Україні і
Російській імперії безвідходний лісотехнічний комплекс, був
відомим вченим серед лісоводів, автором двох підручників для
студентів лісотехнічних закладів «Про ліс (елементарний курс
лісоводства)» і «Лісова справа на Україні». До його думки, як
вченого-лісовода, прислухалися не тільки в Росії, а й в Австро-
Угорщині, Німеччині і Франції, куди його запрошували для
консультацій і експертизи (1913-1914 роки). Перебуваючи
одночасно на військово-державній і на приватній службі, з
липня 1914 року, М. Шаповал досить вміло використовує своє
унікальне положення для вирішення проблем «хатян», рятуючи117
їх від арештів і мобілізації до діючої армії (Г. Чупринка,
А, Хомик, І. Бурячок, І. Мар’яненко, В. Коряк та інші). Завдяки
М. Шаповалу, активному члену Воєнно-Промислового Комітету
по Київський губернії, в 1916 році насаджено Трубчевський ліс.
Тут працювало 150 службовців і 600 робітників, отже він
перетворюється на базу революційних приготувань українських
соціалістів. М. Шаповал був досвідченим конспіратором і
талановитим організатором, тож обшуків і арештів серед
працюючих не було, і свідомі кадри для української революції
ним були підготовлені безвтратно.
Хоч як був завантажений М. Шаповал справами, але не міг
обійтися без поезії і публіцистики. Йому вдається здобути
дозвіл на видання журналу «Шлях» (Москва-Київ, 1916 р.),
підготувати і видати книгу поезій (третю і останню) «Лісові
ритми» і книжку публіцистичних нарисів «Листки з лісу»
(1917 р.).
Так, разом з лісом, у ньому й біля нього Микита почуває
себе насправді зрозумілим і прийнятим таким, який є, без
критики і сумнівів. Ліс – як жива істота, ліс – як суспільство. Ліс
– це постачальник їжі, жаданий відпочинок, ліс – це головне
джерело світового повітря. Ліс – суспільство, живий організм, у
якому все злагоджено і взаємопов’язане, закономірність,
передбаченість. Реальні проблеми людського суспільства,
деякий розпач, але не втрачена віра. Джерело натхнень автор
знаходить в красотах природи рідного краю, в споминах лине
серцем, думкою на батьківщину, де народився і виріс: «Я буду
згадувати їх, моїх сріблянців, бо вони були моїм суспільним
оточенням змалечку, печать свою дуже поклали на мене… Вони
мене несвідомо навчили української мови. Коли хто казав, що я
маю «добрий український стиль», то я завдячую їм… Чорняві,
високого росту, рухливі, балакучі і співучі люди…» [5, 7].
Революційні події, засідання в центральній раді,
керівництво Київським повітом і Лісовим департаментом – це
все чим займався Микита Юхимович. Між усіх цих справ ще
знаходив час на творчу діяльність у «Віснику літератури,
мистецтва, та громадського життя» і вже згадуваного журналу
«Шлях» та в «Універсальному журналі» (1918 р.). Газета
української партії есерів «Боротьба» (1917-1919 роки) теж була118
в полі ідеологічного і публіцистичного впливу Микити
Шаповала.
Колега по перу В. Королів-Старий на сторінках журналу
«Книгар» (1917 р.) відмічав притаманні Шаповалу-журналісту
риси «легкий авторський стиль, гра парадоксів, поєднання
очевидного і прогнозу соціально-політичного розвитку та
бадьорий оптимізм» [3]. Як загальний висновок критик
зауважує, що у Шаповала «не просто публіцистика, а тема для
національного роману» [3].
Із загибеллю Української народної республіки вірний її
син Микита Шаповал змушений був залишити рідну землю.
Завдяки особистій дружбі з першим Президентом Чехії
Т. Масариком він знаходить притулок для життя і можливість
творчо працювати в містечку Подебради поблизу Праги.
Празький період діяльності М. Шаповала в публіцистиці був чи
не найбільш результативним.
Шаповал працював інтенсивно і дуже багато. Він – чудо-
вий організатор культурно-політичних і суспільно-освітніх зак-
ладів для українських емігрантів. Ось деякі з них: Українська
господарська академія, Український вищий педагогічний
інститут імені М. Драгоманова, Вища студія мистецтв,
Український соціологічний інститут. Організовує і очолює
роботу громадського товариства Український громадський
комітет і Видавничу раду (П. Богацький, Ю. Вировий,
М. Григоріїв, В. Корольов). Микита Шаповал стоїть біля витоків
української періодики. За його участі видається «Бюлетень»
Українського громадського комітету, який розповсюджувався
по всіх країнах Європи. За ініціативою М. Шаповала (засновник
і постійний редактор) виходив щомісячник літератури,
мистецтва, науки та суспільного життя «Нова Україна» (Прага,
1922-1928 рр.). Це був найвпливовіший український журнал в
20-х роках XX століття. До редакційної колегії М. Шаповал
залучив В. Винниченка, П. Богацького, М. Ґалаґана,
М. Григорїїва, С. Довганя, Б. Залевського, М. Мандрика. Серед
авторів були кращі літературно-наукові сили української
еміграції: професори Д. Антонович, Л. Білецький, І. Шовгенів,
Ф. Щербина, письменники і критики М. Вороний, О. Олесь,
К. Гриневичева. На сторінках журналу «Нова Україна» 119
опубліковано немало публіцистичних статей М. Шаповала:
«Новітнє яничарство», «Нова Україна», «Голод на Україні і
проблема націй», «Господарська відбудова України»,
«Шевченко». Статті присвячені проблемам спасіння
українського народу від духовного та фізичного голоду, єднання
розрізнених національних сил, подолання руйнівного процесу
держави й народу, можливих перспектив відродження України.
Багато публікацій М. Шаповала були надруковані в інших
еміграційних виданнях «Трудова Україна», «Вільна спілка»,
«Суспільство» та інших. Публіцистичні роботи Шаповала охоче
друкують періодичні видання російської еміграції, Німеччини,
Чехії. До речі, віддаючи шану М. Шаповалу, суспільно-
політичний журнал «Трудова Україна» (Прага 1931-1939 р.) з
березня 1932 року виходив з підзаголовком «центральний орган
Української партії соціалістів-революціонерів, заснований
т. М. Шаповалом». В кожному номері (журнал виходив
щомісяця) друкувалися його науково-політичні та гострі
публіцистичні статті, спогади: «22 січня» (1932 р., № 2-9), «Під
теперішній час» (1932 р,, № 10-12), «Біо-політики і партії» (1933
р., № 4-6), «Михайло Драгоманов як ідеолог нової України»
(1932 р., №6-7), «Над прірвою» (1933 р., № 3), «Інтелігенція,
пролетарії, селянство» (1933 р., № 6-7), «Засади нашої
демагогії» (1934 р., № 2-3). У 1933 році редакція журналу
безкоштовно видає оригінальну роботу Микити Шаповала
«Соціографія України» окремою книжкою. В пам’ять про
визначного лідера української еміграції в Чехії проект Микити
Шаповала «Програма єдиної української соціалістичної партії»
в 1934 році друкується в різних виданнях Європи та на
американському континенті. Уривки з шаповалівських
публікацій — про революцію, про форми боротьби за звільнення
України, відродження поневолених націй, про справжню
українську інтелігенцію. Деякі видання Західної Європи
повністю передруковували роботи Шаповала: «Ляхоманія»,
«Стара і нова Україна», «Велика революція», «Шлях
визволення», «Військо і революція». Досить популярною серед
емігрантів-українців в різних країнах світу була стаття
М. Шаповала «Біо-політики і партія», у якій він досліджує
проблему формування політичної свідомості, аналізує недоліки120
в національному середовищі. Критиці тут піддаються майже всі
лідери Української революції – Грушевський, Єфремов,
Петлюра, Донцов, Петрушевич, Старицький та інші. Шаповал
змальовує тип «біо-політика», який живе і діє не заради
визволення свого народу, а насамперед для задоволення
особистих інтересів, боротьба за існування та виживання в
біологічному сенсі переважає над суспільно-репродуктивними
задачами. У наведених конкретних прикладах публіцист
ілюструє наявність цього типу в українському суспільстві в
важкий час доленосних випробувань. У даному контексті вагомі
слова переконань Шаповала-публіциста, вистраждані протягом
воєн, революцій, руйнувань і вимушеної еміграції: «Я поважаю
лівих і непримиренних Шевченків, впертих і одиноких Драго-
манових, але непримиренних… і… не люблю рвачів, кон’юктур-
щиків, діяльність яких є лише «соціальною фізіологією», від якої
не залишається навіть патології для добрива Ґрунту… Для
мене, дійсно, темпераментні, теоретично мислячі, науково
здатні й непримиренні більш симпатичні, ніж улесливі, по-
кошачому м’які лінивці, комбінатори, рвачі, перебіжчики,
перекотиполе… Словом, я люблю… тих, які здатні створювати,
глибоко мислити й глибоко відчувати, з глибокою іннервацією, –
тому що тільки такі створюють історію, тільки такі
наближають і час звільнення України» [3, 5, 9]. Микита
Шаповал в своїй діяльності і зокрема в публіцистиці розробив
теорію революційного соціалізму на національному ґрунті і, як
писав про нього К. Станіславський, «плугом своєї науки
переорав трудове українське поле для соціалістичного засіву»
[9]. Ідеї Шаповала були твердими і непохитними як з
опортуністами так і угодниками, він воює проти романтиків
українського націоналізму й ідеалістів об’єднання на
«загальному громадському полі», висуває свої постулати
диктатури демократії. Аби побороти національну несвободу
Микита Шаповал кожною своєю публікацією закликав
боротися, об’єднуватися, гартувати сили, щоб досягти соборної,
самостійної, трудової і соціалістичної України. Це було кредо
всього його життя, основа невичерпаної діяльності публіциста,
політика, вченого та патріота. З сьогоднішніх позицій можна
докоряти йому в «наївності», «недалекоглядності», «стихійності», 121
сліпій прихильності до єдино бездоганного, на його думку,
шляху побудови «трудової, соціалістичної України», але не слід
відкидати сформованих підходів і розробок програм
національного відродження, досягнення соборності й
самостійності, державного входження України в коло
цивілізованих європейських країн. У 20-30-ті роки ХХ ст. це
вважалося нездійсненою мрією, але конкретна мета з
конкретною програмою дій. Шаповал вбачав «консолідацію всіх
українських сил на ґрунті сучасних, реальних державно-
політичних інтересів всієї нації» [3, с. 9].
Отже, доля українського народу була не абстрактною
мрією публіциста, а реальним життям зі своїми притаманними
рисами й наслідками. Світоглядні переконання, які сповідував
М. Шаповал в своїй діяльності, нерозривно поєднали моменти
національного і соціального. Боротьба за національне визволен-
ня означала і боротьбу за соціальні права, звеличення свого
народу до рівня цілісного суспільства, яке дозволяє задоволь-
нити свої життєві потреби в сферах культури, науки, господа-
рювання, управління, торгівлі тощо. Це національно-політичне
кредо було сформульовано і знайшло відображення на сторінках
журналу «Українська хата» в статті М. Шаповала «Національ-
ність і мистецтво» (1909 р.). Публіцист розглядав українську
національність з точки зору визначеного соціального, етичного
й естетичного змісту, що являє собою цілу філософію,
розуміння всієї суми життя, тобто світогляд. Впродовж життя
Микита Шаповал неодноразово повертався до цього
світоглядного визначення національного початку, обґрунто-
вуючи та розробляючи його в наступних публікаціях («Засади
української визвольної політики», «Місто і село» та інші).
Микита Шаповал за характером не був рівним та
бездоганним і зовсім не мав на меті здобуття репутації легендар-
ного героя, але для втілення своїх ідеалів в конкретне, реальне
життя завжди, засукавши рукава, брався за роботу. Чорнова,
буденна робота не лякала Шаповала, в процесі якої проявлялися
кращі риси його характеру: витримка, мужність, наполегливість,
працьовитість. Завдячуючи цьому, на прохання Микити
Шаповала про фінансову підтримку української діаспори в Чехії
відгукнулися керівники країни та місцева інтелігенція. 122
Публіцистичні статті Шаповала з часом не втратили своєї
цінності й актуальності, зокрема розроблена ним теорія
національного звільнення.
Про Микиту Шаповала, не тільки в журналістських колах,
існувало уявлення як про людину невичерпної енергії та
величезних здібностей. Навколо нього завжди вирувало життя.
Неймовірно виснажлива праця дослідника в різних галузях
культури, науки та освіти української еміграції підточила його
здоров’я. Прожито ним не повних п’ятдесят. Дружина вченого і
публіциста Ольга Філаретівна доклала чимало зусиль, щоб
надрукувати після смерті Микити Юхимовича завершені
роботи, упорядкувати і зберегти його архів. Розуміючи творчу
цінність архіву і збереження державної таємниці, Сталін дає
команду на його перевезення до Києва після смерті Ольги
Шаповал (1948 р.). Десятки років науковці України не мали
доступу до фонду нашого земляка.
З проголошенням незалежної України (1991 р.)
дослідникам життя і творчості Микити Шаповала стали
доступні в якійсь мірі київські архіви. Спадщина М. Шаповала
значна і цікава, ще очікують на упорядкування об’ємні рукописи
М. Шаповала, наприклад «Загальний світогляд М. Драгоманова»
і «Драгоманов як соціолог і політик».
У творчому доробку Микити Шаповала людству
залишилося три поетичні збірки, два підручника з лісової
справи, тридцять шість книг, триста сорок статей і понад п’ятсот
журналістських публікацій.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Богацький П. Українська хата, хатяни і хатянство. – Нью-Йорк,
1955.
2. Журба Г. Від «Української хати» до «Музагету» // Україна. –
1950. – № 45-47.
3. Лупейко О. З Україною в серці. – К, 2004.
4. Лупейко О. На порозі «Української хати» // Культура і життя.
09.07.1994.
5. Терещенко В. Микита Шаповал – велетень із Донбасу. –
Артемівськ, 2000. 123
6. Терещенко В. Донецькі світанки Микити Шаповала. –
Артемівськ. – 2001.
7. Шаповал М. Мій шлях. Спогади.
8. Шаповал М. Доба «хатянства». – Нью-Йорк, 1955.
9. Нариси історії української преси. – Подєбради, 1937

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.