Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ПРОПАГАНДИСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЦАРСЬКОГО УРЯДУ ЯК ФАКТОР БАТУРИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

Н. М. Шалашна,
кандидат історичних наук, доцент кафедри естетики,
історії та культури Слов’янського державного
педагогічного університету
ПРОПАГАНДИСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЦАРСЬКОГО
УРЯДУ ЯК ФАКТОР БАТУРИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Дослідження Батуринської трагедії, активізовані датою
сумного ювілею 1709 р., виявили велику кількість нез’ясованих
питань в сучасному дискурсі Гетьманщини. Сприйняття
особистості та історичної ролі гетьмана Мазепи, і до сьогодні
неоднозначне, багато в чому залежить від культурного контексту,
в якому відбувається. Цей контекст, у свою чергу, формується в
процесі соціалізації індивіда та закріплення в його свідомості
етичних норм і естетичних суджень щодо тих чи інших явищ
дійсності, суспільних знань та переконань. Власне, ці знання,
переконання, судження тощо ми й називаємо «феноменом
історичної пам’яті» – своєрідним психологічним інструментом
спільноти, що слугує для оцінки та вибіркового збереження
історичних подій, явищ, фактів [1, с. 50]. Отже, говорячи про
сучасний дискурс Гетьманщини взагалі і Мазепи зокрема, слід
говорити про особливий пласт історичної пам’яті українського
народу, що почав формуватись одразу після самих подій. 148
На учасників же подій 1709 р., що й були першими
безпосередніми творцями ментального комплексу «гетьман
Мазепа – цар Петро», або ж «Москва – Батурин» (бо з їх
вражень виникли згодом і щоденникові записи, і спогади, і
публіцистичні та художні твори, і наукові концепції), впливали
як власне події, так і одночасна з тими подіями інтерпретація їх,
санкціонована, з одного боку, прибічниками Мазепи, з іншого
боку – виконавцями монаршої волі Петра І. Силу цих впливів, їх
взаємопроникнення й боротьбу зараз, мабуть, уже годі
відновити. Проте факт наявності в сучасному українському
суспільстві неоднозначного ставлення до Івана Мазепи (а через
нього – і до ідеї української державності) не можна, на жаль,
заперечувати. І цей незаперечний факт є багато в чому
результатом наполегливого тлумачення офіційною культурою
Російської імперії феномена «мазепинства» в негативному
ключі. Іншими словами, маємо справу з наслідками
кількасотлітньої пропагандистської роботи імперії (включаючи
в це поняття і царську Росію, і Радянський Союз).
Означена тема ще очікує на своїх дослідників, хоча як
сама Батуринська трагедія, так і існування України в лоні
Російської імперії та культурні наслідки цього досить часто
стають нині предметом наукового вивчення, що свідчить про
актуальність даної проблематики (див., наприклад, Оглоблін О.
Гетьман Мазепа та його доба. – Нью-Йорк, 1960; Борщак І.,
Мартель Р. Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана. – К.,
1991; Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К., 2003;
Павленко С. Іван Мазепа. – К., 2003; Таирова-Яковлева Т.
Мазепа. – М., 2007; Смолій В. Іван Мазепа // Володарі
гетьманської булави: Зб. наук. праць. – К., 1995; Субтельний О.
Мазепинці. Український сепаратизм на початку 18 ст. – К., 1994;
Вілсон Е. Українці: несподівана нація. – К., 2005 та ін.). Не
претендуючи тут на вичерпне висвітлення теми, спробуємо хоча
б визначити основні напрямки її подальшого вивчення з метою
включення аспекту впливу пропагандистських заходів
царського уряду в контекст вивчення подій Батуринської
трагедії.
Оскільки йдеться насамперед про феномен сучасної
історичної пам’яті і стан сучасного ментального комплексу «Ба-149
турин» в українському суспільстві, то в якості джерел доцільно
використовувати насамперед ті документи, які фіксують етично-
естетичні оціночні судження, найбільш поширені в етнічній
(традиційній) та професійній (науково-рефлективній) культурі
нації. Насамперед постає питання, що вважати пропагандою і чи
можна говорити про пропагандистську в своїй основі діяльність
царського уряду в галузі культури у XVIII ст. Скористаємось
характеристикою пропаганди як діяльності з духовного
підкорення маси, даною С. Московичі: «Перша умова будь-якої
пропаганди – це зрозуміле і незаперечне затвердження
однозначної позиції, панівної ідеї. Повторення є другою умовою
пропаганди. Воно додає твердженням ваги додаткового
переконання і перетворює їх на нав’язливі ідеї. Твердження і
повторення як результат мають колективне навіювання. Вони
зливаються в потік вірувань… де дія поєднується з думкою» [2].
Уся діяльність Петра І та виконавців його наказів, широко
розгорнута після здійсненого Меншиковим погрому Батурина,
підпадає під це визначення. Спробуємо проаналізувати її
докладніше.
Насамперед, слід з’ясувати сутність тих дій, що їх можна
кваліфікувати як свідомо спрямовані на формування певних
почуттів, вражень, переконань та стимулів до дії в українського
народу. Такими діями можна вважати, по-перше, два маніфести
Петра І проти Мазепи із засудженням його як бунтівника, що
з’явились 7 та 8 листопада (27 та 28 жовтня) 1708 р. – І. Борщак
прямо стверджує, що цими документами «почалась та довга
брехлива царська кампанія, повна наклепів, що тяглась аж до
революції 1917 р.» [3, с. 17]. Те ж саме стверджує Т. Яковлєва:
«Тем временем российские власти начинают жесткую
пропагандистскую войну, к которой Мазепа и его сторонники
оказались не готовы» [4, с. 270]. В документах цих не було
правди, проте для пропаганди потрібна не правда, а твердість та
частота повторювання. Цар звинувачував Мазепу в тих
проблемах, що були найбільш болючими для народу, а саме в
намірах передати Україну під владу полякам, відновивши унію,
та в особистому збагаченні за рахунок великих податків, що
ними обтяжив гетьман народ. Створивши таким чином
негативний емоційний фон для сприйняття гетьманської150
діяльності, цар упроваджує лозунг, який рефреном
повторюється й до сьогодні – Мазепа-зрадник, Іуда.
Будь-яка мобілізація натовпу і перетворення його на
керовану масу – стверджують знавці пропагандистських
технологій – неможлива без символу, який буде публічно
вшановуватись або руйнуватись. У даному випадку цар обрав
символ безпомилково – антитеза «вірність – зрада», «лицарство
– безчестя», «Христос – Іуда», «заступник – поневолювач» і інш.
в культурі українського бароко була однією з найбільш
вкорінених у підсвідомість, і тому спрацьовувала одразу.
Будучи накладеним на антитезу «гетьман – цар», «Гетьманщина
– Московія», «республіка – імперія» у оберненому вигляді, цей
символ загрожував державницькій свідомості українського
народу, оскільки змушував сприймати біле – чорним, а
необхідне й корисне – відразливим і загрозливим.
Додатковим ствердженням «ганебності» вчинку гетьмана
та його прибічників слід вважати акцію із повішення
Меншиковим опудала Мазепи – підкреслимо, що це було
зроблено двічі – в Батурині та в Глухові. Демонстрація як
обов’язкова складова пропаганди тут наявна яскраво, але також
і символічним є знищення гетьмана-ляльки, після якого
знищення гетьмана-людини вже не здаватиметься
блюзнірством. Особливо ретельно було розроблено особисто
царем Петром І глухівський сценарій розправи над опудалом,
що мало зображувати Мазепу. Ця акція відбулась 5 листопада –
безпосередньо перед санкціонованими царським урядом
виборами нового гетьмана, а тому повинна була закарбуватись у
пам’ять на острах всім можливим прибічникам мазепинства як
політичної ідеї. Проте в козацьких літописах, а також в «Історії
Русів», цей символічний акт, як правило, не відзначено взагалі.
Натомість подія докладно описана в спогадах росіян – очевидців
«страти», наприклад, в листі Ґоловкіна до російського посла в
Константинополі П.А. Толстого з дня 9 листопада 1708 р. Перед
самим обранням нового гетьмана «над персоною» Мазепи було
«учинено уничтоженіе». «В началЂ, – пише Ґоловкін, – ево
диплом от е. ц. в. изодран и от его свЂтлости князя Меншикова
и от меня, аки обер-камергера, и обоих нас того ордина Святаго
Андрея ковалеров, во образ Мазепы, от е. ц. в. ему напред сего151
всемилостивЂйше данной орден снят… И та ево персона
напослЂди ногами с лЂсницы столкнута и потом от ката взята и
до висЂлицы, которая на рынку обрЂталась, на веревкЂ тощена,
а тамо уже его, Мазепина, учиненная измЂна к своєму суврену
без всякой далной причины к разоренію сего народу, и что оный
от всЂх чинов отставлен и измЂнником и шелмом деклярован,
явственно всему народу об’явлен. Герб ево от ката изодран и
изтоптан, ево сабля от того ж ката переломлена и по персонЂ
тЂми обломки ударена, и напослЂди помянутая ево персона на
висЂлицу повЂшена» [5]. Це може свідчити про відсутність
масового, некритичного сприйняття подій у тодішньої козацької
старшини. Адже пропагандистська акція спрямовується на
емоційне, ірраціональне сприйняття. Старшина ж Гетьманщини,
присутня при виборах гетьмана Івана Скоропадського, ще
зберігала індивідуальну, екзистенційну самоідентифікацію, а
тому просто «не помітила» показової акції царя, віднісши її на
рахунок ненависті Петра до Мазепи.
Натомість в історичній пам’яті українців міцно
закарбувалась ще одна, значно страшніша пропагандистська
акція – показове знищення Батурина та публічні страти його
захисників. Подробиці цього терору докладно фіксують і
Літопис Лизогуба, і Чернігівський літопис, і «Історія Русів», і
твори усної народної поетичної творчості. Тому царському
уряду довелось організувати не лише символічне знищення
гетьмана як Гетьманщини, але й реакцію народу на ці події.
Намагаючись загіпнотизувати козацтво, змусити його пережи-
вати необхідні для остаточної інкорпорації України до складу
імперії почуття, цар переконує, зваблює, замінюючи правду
правдоподібністю, заспокоюючи совість народу, заговорюючи й
відволікаючи від реальності. Видаються маніфести царя,
водночас фактично продиктовані ним універсали новообраного
гетьмана Івана Скоропадського – всі на одну тему: Мазепа –
ворог, цар – захисник. Провина за всі страждання батьківщини
перекладається на Мазепу, тим самим від провини звільняється
кожний, хто відчуває себе її громадянином. Формується
відчуття «колективної непідсудності», за яким людина
намагається сховатись від власного сумління. І цар, як кожний,
хто бажає взяти людську масу під тотальний контроль, охоче152
допомагає в цьому. З усіх міст, де стояли російські полки, до
царя линуть «чолобитні», де піддані присягають йому на
вірність і зрікаються Мазепи – спрацьовує елемент «колективної
волі». Проте викликає підозру вчасність цих «чолобитних» — всі
вони прибувають до царя якраз напередодні виборів
Скоропадського, тобто 5 листопада [6, с. 381].
Санкціоновані виконавцями царської волі, ці «чолобитні»
створюють сценарій масового дійства єднання народу з
монархом і прокляття зраднику цього монарха. Таким чином,
українському народу пропонується спосіб нової самоіденти-
фікації – замість козака, який тепер ототожнюється з
мазепинцем, вірнопідданий царя і громадянин великої імперії –
«малорос». Отже, слово сказане, ідея запропонована, стратегія
майбутнього розвитку оприлюднена. Залишається втілити все це
в життя конкретними заходами. Важливо зрозуміти, що це
повинно бути втіленим не на час, а назавжди, тобто вийти за
межі конкретики в трансцендентний простір і час. Для цього
потрібне сакралізоване дійство, яким і став акт церковної
анафеми гетьману Мазепі.
Розуміння причин цієї події та її впливу на подальший
розвиток національної ідеї вимагає глибшого занурення в
проблему стосунків гетьманської влади з православною
церквою. Православ’я до структури українського національного
міфу входить в часи, коли козацтво перетворюється на
політичну силу, або «політичну націю» українського народу.
Вперше засвідчено це в «Палінодії» Захарії Копистянського, де
обґрунтовується ідея історичної обраності українського народу
як захисника православних святинь Києва, який ототожнюється
з «Містом Божим», благословенним градом, де на Русь зійшло
світло християнства [7, с. 76]. Проте, після нетривалого періоду
активної взаємодії церковної та світської еліти за часів
Сагайдачного та Хмельницького, церковна верхівка, за деякими
винятками, починає переорієнтовуватись на Москву як новий
центр православ’я. Спокусившись ідеєю Московського царства
як нової Візантії, оформленою під час правління царя Олексія
Михайловича, українські вищі церковні ієрархи дивились на
Москву як центр християнської імперії, яка не вимагає
національної уніфікації, об’єднуючи православні держави під153
духовною владою єдиного патріарха. Велика кількість
українських освічених церковних діячів бере участь в
реформуванні російського православ’я, з радістю розуміючи
свою місію як «екуменічне просвітництво» і заради цієї високої
мети поступаючись національними інтересами.
Проте після вступу на патріарший престол Іоакіма
(Савєлова) та висвячення ним в київські митрополити Гедеона
(Четвертинського) в 1685 р. російська церква починає активніше
реалізовувати політику уніфікації української церкви,
забороняючи відмінні від російських церковні книги,
відмінності в богослужінні, перепідпорядковуючи собі єпархії
тощо [8, с. 30]. Гетьман Самойлович підтримує митрополита
Гедеона в його заходах із встановлення міцної єдиної церковної
влади, вбачаючи в цьому запоруку зміцнення власної, світської
влади. Проте після приходу на гетьманство Івана Мазепи
розпочинається активна й плідна діяльність гетьмана та
старшини на підтримку й розвиток саме української церкви як
запоруки збереження національних традицій.
Ставлячи перед собою мету не просто зберегти автономію,
але й відновити державність України, Мазепа видає оборонні
універсали київським монастирям на правобережні маєтності,
відновлює Переяславське єпископство на чолі з своїм близьким
другом Захарією Корниловичем та передає йому монастирі на
правобережжі, зокрема знаковий для козацтва Трахтемирівський
[9]. Багато зусиль докладав гетьман до справи захисту право-
славних в Речі Посполитій, опікуючись тамтешніми єпархіями
та монастирями. Загальновідоме його щедре меценатство
православній церкві, наділення її маєтностями та привілеями,
фінансовими коштами та коштовностями. Ця широкомасштабна
і цілеспрямована діяльність, вкупі з активною підтримкою
національної освіти, мала на меті укріпити своєрідну культуру
Гетьманщини як запоруку національної самосвідомості.
Суспільством церква сприймалась як духовна частина влади, не
залежна від світської, але діюча разом з нею.
Саме тому царський уряд стільки зусиль докладав до
перепідпорядкування собі української церкви і розриву її
духовного зв’язку з національною ідеєю. Хоча слід визнати, що
цей розрив намітився і сам собою через згадані вище причини. 154
Ось тому і виникла в царя ідея церковної анафеми Мазепі. Що
це була саме ідея царя, а не церкви, свідчать документи – ще
готуючись до показових каральних акцій та виборів нового
гетьмана, Петро І надіслав депешу місцеблюстителю
патріаршого престолу Стефану Яворському: «Того ради
позвольте онаго за такое его дело публічно в соборной церкви
проклятию предать» [6, с. 386]. Відзначимо, наголошене царем
«публічно в соборній церкві» – класична технологія пропаганди
як маніпулювання свідомістю, коли зібрані в соборі, на площі чи
стадіоні люди втрачають в масі індивідуальність. Люди
позбавляються зв’язку із повсякденням і перетворюються на
носіїв однієї ідеї, спираючись на підтримку один одного.
Позбавлені цієї підтримки, вони починають сумніватись в
правильності ідеї, а значить, намагаються зберегти «масовість»
своєї свідомості, тим самим відмовляючись від власної самості.
Проголошення анафеми гетьману Мазепі відбувалось
врозріз з канонічними правилами церкви, зокрема, єретику мало
надаватись слово для захисту або визнання своєї провини й
каяття. Лише в разі небажання розкаятись накладалось церковне
прокляття. Тому «заочна» анафема Мазепі викликає певні
зауваження. Крім того, за церковними канонами, достатньо було
проголошення анафеми лише вищим ієрархом російської
православної церкви – місцеблюстителем патріаршого престолу.
Але під тиском царя дійство анафемствування відбулося
одночасно в Москві і в Україні. 12 листопада в Москві, в
Успенському соборі, Стефан Яворський, провів церковний
обряд прокляття, виголосивши при цьому відповідну проповідь.
Того ж дня у Глухові, в Троїцькій соборній церкві, в
присутності царя й членів московського уряду, а також гетьмана
Скоропадського й старшини вище українське духовенство на
чолі з митрополитом Йоасафом Кроковським повторило акт
анафеми, хоча митрополит Йоасаф проповідь виголошувати
відмовився, її сказав новгородсіверський протопоп Атанасій
Заруцький, давній ворог Мазепи. Того ж дня було оголошено
царський маніфест, де Мазепа називався «богоотступным
измЂнником», що «от вЂры православной и Церквей
христіанских отлучен». І того ж дня з друкованими посланнями155
тотожного змісту звернулися до своєї пастви вищі українські
ієрархи [5].
Наскільки бажаним було для української церкви
(зараховуючи до її діячів і галичанина за походженням Стефана
Яворського) це дійство, свідчить те, що вже наступного дня
Стефан Яворський написав проповідь, щоправда не виголошену,
але й не знищену – текст її зберігся. В цій проповіді він
порівнює Петра І з царем Валтасаром, говорячи про те, що
блюзнірство й викрадення церковних прав рано чи пізно буде
покаране від Господа. Згодом, в 1712 р., він наважиться
виступити і вголос – виголошена ним в березні цього року
проповідь була вже прямим засудженням царя як знищувача
церкви [10].
Отже, і ідею, і сценарій церковного прокляття гетьмана
Мазепи слід цілковито віднести на рахунок царя. Це була пряма
пропагандистська акція, виконавцем якої повинна була бути
церква. Віднині в певний час в святому місці відбувалось масове
дійство, яким в мініатюрі представлено було символ єднання
народу з царем-богопомазаником і прокляття гетьману-
зраднику. Тим самим змінювалась вся концепція об’єднання
народу, смислоутворюючі принципи цього об’єднання. В
церковному співі, в плині фіміаму, під поглядами ікон людина
не сміла не вірити священикам – і це добре знав і використав
цар. А періодичне повторення цього дійства забезпечувало його
тривалість в часі.
Сучасні дослідники діяльності Мазепи, зокрема
Б. Купницький, С. Павленко, О. Оглоблін вживають термін
«пропаганда Мазепи», або «Мазепина пропаганда» (див.,
наприклад, Крупницький Б. «Гетьман Мазепа та його доба»).
Проте під «пропагандою» в даному разі розуміється політична
агітація, а це різні речі. Пропаганда має на меті, як уже
говорилось, звернення до несвідомих структур особистості і не
терпить критичного сприйняття. Власне такою і була вся
проаналізована вище діяльність царського уряду. Мазепа ж
натомість звертається до співвітчизників як до свідомих
громадян, закликає їх зрозуміти мотиви його вчинку і
підтримати його як переконані прибічники. Він показує всю
згубність царської політики для України та її прав, натомість156
гарантуючи своїм авторитетом, що під зверхністю шведського
короля вітчизна збереже власні права і вольності. При цьому
Мазепа жодним чином не вдається до неправди, як це постійно
робить в своїх універсалах цар.
Крім того, вражає відмінність адресатів пропаганди царя і
агітації Мазепи. Гетьман звертається до новообраного
Скоропадського, до старшини, іноді до полків, але таких, які
відомі своєю згуртованістю і розвинутим самоврядуванням. До
«поспільства» ж він не пише, розуміючи, що усвідомлення
державницьких прагнень вимагає певного рівня освіти і
управлінського досвіду. Цар же, натомість, до старшини
звертається лише з наказами або з підкупом та обіцянками, а
всю «важку артилерію» пропаганди спрямовує якраз на простих
людей, і то не звертаючись до їх розуму й серця, а прямо б’ючи
по інстинктах самозбереження, власності, страху й покори.
Отже, гетьман намагається переконати, захопити й
повести за собою. Цар свідомо перетворює народ на масу і
формує у цієї маси умовний рефлекс, забезпечуючи його
історичну тяглість. Зваблений народ піддається на спокусу і
втрачає волю навіть не до боротьби, а до існування як народ, до
власного своєрідного буття, цілковито передовіривши свою
долю можновладцю. Ось ця відмова від відповідальності за
власну долю, здійснена народом, і є, мабуть, найстрашнішим
аспектом Батуринської (чи то Мазепиної) трагедії, відлуння якої
ми відчуваємо й досі, не наважуючись усвідомлювати власну
силу й велич. Це накладає відбиток і на той дискурс, в якому
сприймається діяльність гетьмана Мазепи та інших українських
державотворців. Сформувавшись як колоніальна нація, українці
вбачають репрезентацію національної величі в найочевидніших
символах силового переважання, напряму пов’язуючи цю велич
з насильством [11, с. 34].
Підіб’ємо підсумки. Навіть побіжний аналіз, здійснений
вище, дає підстави стверджувати, що діяльність царського уряду
в українсько-російському конфлікті початку XVIII ст. підпадає
під визначення пропаганди як маніпуляції масовою свідомістю.
До здійснення цієї пропаганди була залучена вся репресивна
машина імперії, що й дало можливість змусити стати
безпосередніми виконавцями цієї ганебної роботи українських157
церковних ієрархів та священиків. Результатом цієї
пропагандистської діяльності стало формування негативного
образу гетьмана Мазепи як символу будь-якого спротиву
Російській імперії, заснованого на ствердженні власної
національної своєрідності. Саме на цій підсвідомій відразі і
ґрунтується багато в чому комплекс малоросійства. Подолання
цього комплексу можливе лише свідомими зусиллями
української еліти і розпочате воно було ще в часи національно-
культурного відродження ХІХ ст., проте успішність цих зусиль
знижується тим же фактором, який засвідчено було в часи
Мазепи, а саме боротьбою між тим, що звертається до вищих
структур людської особистості, і тим, що звертається до її ницих
інстинктів.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Масненко В. Історична пам’ять як основа формування
національної свідомості // Український історичний журнал. – 2002. — №
5. – С. 49 – 62.
2. Московічі С. Стратегії пропаганди і колективного навіювання //
Ї. – 2003. — Ч. 30. – С. 46 – 61.
3. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський. Історичні есе. – Львів,
1991. – 256 с.
4. Таирова-Яковлева Т. Мазепа. – М., 2007. – 271 с.
5. Цитовано за виданням: Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його
доба. – Нью-Йорк, 2001. – 464 с.
6. Павленко С. Іван Мазепа. – К., 2003. – 416 с.
7. Грищенко О. Своя мудрість: національні міфології та
громадянська релігія в Україні. – К., 1998. – 184 с.
8. Юрій М. Соціокультурний світ України. – К., 2008. – 740 с.
9. Мицик Ю. Гетьман Іван Мазепа як покровитель православної
церкви // http://www.mazepa.name/history/mytzyk.html
10. Пипін О. Яворський та Прокопович // Хроніка 2000. – 2003. –
Вип. 55-56. – С. 12 – 40.
11. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті
міфологій. – К., 2007. – 640 с.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.