Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

УЧАСТЬ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА В КОЛОНІЗАЦІЇ ПІВНІЧНО-ЗАХІДНОГО КАВКАЗУ

Д. Д. Білий,
кандидат історичних наук, доцент кафедри
українознавства Донецького юридичного інституту
УЧАСТЬ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА В
КОЛОНІЗАЦІЇ ПІВНІЧНО-ЗАХІДНОГО КАВКАЗУ
Азовське козацьке військо – досить цікава сторінка в історії
Донбасу. На жаль, довгий час увага дослідників була звернута до
інших козацьких спільнот, які в певні історичні періоди були
пов’язані з нашим краєм та значною мірою вплинули на
особливості його формування та розвитку – Військом Запорозь-
ким, українськими слобідськими козаками та, меншою мірою,
Донським козацьким військом. Дореволюційні історики дослід-
жували історію Азовського козацького війська, але виключно в
контексті більш широкої проблематики своїх наукових
зацікавлень – історії Кубанського козацького війська [1],
загальної історії України [2], історії Війська Запорозького [3].
У радянські часи історія Азовського козацького війська
майже не досліджувалась і лише в останній час з’явилося
декілька ґрунтовних досліджень, безпосередньо присвячених
історії Азовського козацького війська [4].
Серед багатьох аспектів історії Азовського козацького
війська велике зацікавлення викликає його участь у Кавказькій
війні та у колонізації чорноморського узбережжя Північного
Кавказу, а також включення до складу Кубанського козацького
війська. Розгляд цього питання надає нам можливість знайти
нові підходи до аналізу таких явищ ХІХ ст., як еволюція
козацьких спільнот та методи їх інтеграції до складу Російської
імперії, практики імперської влади щодо використання
економічних та людських ресурсів Східної України (Донецького
регіону) та козацтва для колонізації Кавказу. 166
Метою нашої статті є спроба надати короткий огляд
розвитку Азовського козацького війська та політики Російської
імперії щодо азовських козаків у контексті Кавказької війни та
колонізації чорноморського узбережжя Кавказу в 60-х рр.
ХІХ ст., особливості участі азовців у бойових діях Кавказької
війни та їх переселення на Кубань.
Актуальність цієї тематики полягає у можливості
висвітлення ролі Донбасу в колонізаційній політиці Російської
імперії, з’ясування долі його колишніх мешканців, нащадки
яких і досі живуть на Кубані, розуміння історії нашого регіону в
загальному контексті імперської політики ХІХ ст.
Розглядаючи ці питання, ми можемо використовувати як
методологію системного аналізу, так і підходи французького
історика Поля Вєна, який пропонував розглядати історичний
процес через висвітлення особливостей дискурсивних практик,
спрямованих на досягнення своєї конкретної мети різними
суб’єктами дослідження [5] – в контексті нашої статті –
імперським урядом та азовською козацькою спільнотою.
Існує значна джерельна база з документальних матеріалів,
які докладно висвітлюють історію Азовського козацького
війська. Основний обсяг джерел знаходиться в Державному
архіві Краснодарського краю (Ф. 242, 260, 390 – документи
Канцелярії Штабу Чорноморського та Кубанського козацьких
військ), велика кількість архівних документів міститься в
додатках вищезгаданих досліджень Бойко А. В. та Мален-
ко Л. М. Але поки що більшість джерел з історії Азовського
козацького війська чекає на подальше опрацювання.
Витоки Азовського козацького війська належать до
періоду ліквідації Запорозької Січі в 1775 р., коли під час
блокади Січі імперськими військами в липні – серпні 1775 р.
декілька тисяч запорожців (за різними даними від п’яти до
двадцяти тисяч) на чолі з новообраним отаманом Андрієм
Ляхом перебралися на Дунай і прийняли підданство
Оттоманської Порти, заснувавши в околицях Добруджі
Задунайську Січ [6].
Існування у складі Османської імперії козацької спільноти,
яка складалася з запорожців, продовжувала традиції Війська
Запорозького та могла залишатися православною, підривало167
загальну ідеологічну схему Російської імперії, як головного
захисника слов’ян та християнства.
Тому намагання представників імперського уряду
повернути задунайських козаків в межі імперії, створити умови
для переходу всього Задунайського війська під царську владу не
тільки не припинялись але й постійно посилювались.
Саме тоді Задунайське козацьке військо, а згодом і
створене на його основі Азовське козацьке військо, стали
частиною великої геополітичної гри між Російською та
Османською імперіями, яка згодом зосередилася навколо
Кавказу.
Необхідність переходу задунайців на російський бік стала
однією з причин утворення в 1787 р. «Війська вірних козаків
Чорноморських». Це була спроба з боку імперського уряду
створити альтернативу задунайському козацтву та згодом
перевести його під владу Російської імперії. Один з перших
отаманів Чорноморського козацького війська, яке в 1792-94 рр.
переселилося на Правобережну Кубань (Чорноморію), Захарій
Чепіга розгорнув через своїх емісарів досить активну агітацію
серед задунайських козаків по переходу до його війська. Ця
діяльність знайшла відбиття навіть у козацькій пісні:
Харко листи розсилає,
На Кубань-річку зазиває,
Дарує лісами, рибними плесами
І ще вільними степами.
Втім до складу Чорноморського війська перейшло в 1808 р.
під впливом агітації емісарів чорноморського отамана Бурсака з
Османської імперії лише 500 задунайських запорожців [7].
Згідно з більш детальними даними, наведеними
Ф.Щербиною, в 1808 – 1810 рр. в Чорноморію переселилось
близько 500 козаків колишнього Усть-Буджацького війська, яке
було утворено з задунайських козаків [8]. Це була перша,
відносно чисельна, організована партія «офіційних»
переселенців із Задунайської Січі на Кубань. Але надалі, окрім
невеликих груп козаків, організувати переселення в Чорноморію
«турецьких» козацьких спільнот не вдалося [9].
Під владу Російської імперії Задунайське військо
перейшло тільки 26 червня 1828 року напередодні чергової168
російсько-турецької війни (1828-1829 рр.). Перейшла менша
частина особового складу війська (з 15 тис. загальної кількості
населення Задунайської Січі) – 218 січових козаків та 578 душ
“некозацького стану”, але серед них була більшість військової
старшини та сам кошовий отаман Йосип Гладкий [10]. Із собою
вони захопили всі військові регалії, канцелярію, похідну церкву,
військову скарбницю, що, відповідно до козацького звичаєвого
права, означало збереження саме за ними прав називатися
Задунайським козацьким військом.
Варто зазначити, що рішення про перехід було прийнято
без згоди повного складу козацької ради – декілька тисяч
козаків-задунайців, серед яких більшість були непримиренними
ворогами Російської імперії на той час були відсутні в
Задунайській Січі. Довідавшись про втечу Йосипа Гладкого з
частиною козаків, турецька влада наказала роззброїти та
ув’язнити дві тисячі козаків, велика кількість мешканців
козацьких поселень в Подунав’ї були вирізані турецькими
військами [11].
Повернення задунайських запорожців до Російської
імперії відіграло досить велику пропагандистську роль, але
виникло питання про влаштування, устрій та умови подальшого
існування новоприбулого війська.
Досить показовою була та обставина, що новоприбулі
козаки-задунайці були реорганізовані в Окреме Запорозьке
військо (1828-1832), сама назва якого повинна була свідчити про
відродження «реабілітованого» Війська Запорозького, яке
зізналось у своїх провинах, було прощене і повернулось у
Російську імперію. Наприклад, Чорноморське Військо, теж
створене з колишніх запорожців, так і не змогло отримати назву
Запорозького.
Таким чином, ми можемо бачити досить яскравий приклад
імперської практики створення певної міфологеми, яка
трактувала завершення протистояння «нерозумних запорожців»
з «Великою Імперією» та слугувала інтеграції в імперський
ідеологічний дискурс козацької складової. Окрім того, це
повернення мало бути прикладом для тих козацьких спільнот,
які перебували за межами Російської імперії, та сприяти своїм169
існуванням підвищенню її міжнародного авторитету в
ідеологічній боротьбі з Османською імперією.
В Окремому Запорозькому козацькому війську, на відміну
від інших козацьких військ Російської імперії, продовжував
зберігатися традиційний запорозький устрій – курінна система,
внутрішнє самоуправління бойової та адміністративної
організації. За складом окреме Запорозьке військо залишалось
нечисельним. На 1830 рік як служилий, так і неслужилий його
склад нараховував 2336 осіб (1649 душ чоловічої і 687 душ
жіночої статі) [12].
Поки продовжувалась російсько-турецька 1828-1829 рр.,
задунайські козаки у складі окремих загонів брали в ній досить
активну участь, не маючи постійної бази розташування – своєї
«Військової землі», без якої неможливо було уявити подальше
існування будь-якого козацького війська. Імовірно, що Окреме
Запорозьке військо після закінчення війни могло бути
ліквідоване, як це не раз у подібних обставинах траплялося з
іншими новоствореними козацькими формуваннями, якби не
його важлива роль в імперському ідеологічному дискурсі.
Відразу після закінчення російсько-турецької війни
постало питання про місце постійного розташування Війська.
Зазвичай урядові практики інтеграції козацьких військ до складу
імперії передбачали розташування козацьких військ на
фронтирах, порубіжних зонах імперії. Але на той час такі
регіони, в першу чергу, найбільш небезпечний кавказький
фронтир, були вже осаджені іншими козацькими військами –
Чорноморським козацьким військом, гребенськими, терськими,
лінійними козаками. Залишити задунайських козаків на їх
старому місці розташування в Добруджі, яка вже перебувала під
контролем російської армії, уряд не наважувався – деякі
задунайці, незадоволені своїм непевним становищем та різким
погіршенням матеріального стану, знову почали переходити до
Османської Порти.
Але з самого початку переходу задунайців до Російської
імперії планувалося надати новому війську місця для заселення
на Кубані. Уже в липні 1828 року Йосип Гладкий вирушив на
Кубань особисто, щоб знайти найбільш зручну територію для
розташування війська. Під час своєї поїздки він зустрівся з170
отаманом Чорноморського козацького війська Олексієм
Безкровним, оглянув територію Війська Чорноморського –
Правобережну Кубань (Чорноморію) та Лівобережну Кубань,
яка не входила до території чорноморського козацтва та щойно
була приєднана до Російської імперії.
Здавалося, ніби всі сприятливі умови для переходу
Окремого Запорозького війська на Кубань і приєднання його до
Чорноморського війська існували. Російський уряд був вкрай
зацікавлений у посиленні військової колонізації Північного
Кавказу, де швидко посилювався збройний опір місцевого
горського населення, задунайці, як і чорноморці, відчували своє
спільне походження «з кореню запорозького». Задунайські
козаки зверталися з проханням «приєднатися до Чорноморсь-
кого козацького війська, що походить із одного з ними
Запорожжя» [13]. Чорноморія на той час була малозаселеною
територією і гостро потребувала нових людських ресурсів. У
той же час саме з чорноморських козацьких старшин комплек-
тувався командний склад бойових підрозділів Дунайського
полку Окремого Запорозького козацького війська.
Але Йосип Гладкий після повернення з Кубані висловив
бажання не перебратись зі своїм військом у Чорноморію і
приєднатись до чорноморського козацтва, а поселити Окреме
Запорозьке військо в околицях Анапи в передгірській зоні
вздовж узбережжя Чорноморського моря, утворивши Анапське
або Закубанське козацьке військо. На Кубані це військо повинно
було займати досить значну територію між Чорним морем і
головним Кавказьким хребтом; її північний кордон межував з
Чорноморією, а зі сходу та з півдня – із володіннями черкесів.
План цей був, вочевидь, авантюрний та неможливий для
реалізації. Чорноморське узбережжя Кавказу тільки починало
переходити під контроль російської армії. Місцеве населення –
войовничі і численні адигські спільноти шапсугів, убихів та
натухайївців, які населяли цю місцевість, вкрай вороже
ставилось до російської присутності в цьому регіоні. Щоб
розселити там військо, їх необхідно було або виселити, або
фізично знищити. Декілька погано укріплених фортів
Чорноморської берегової лінії, в яких перебували нечисленні
гарнізони, не могли забезпечити надійний контроль над171
місцевістю. Зазвичай, російська влада над чорноморським
узбережжям у ті часи діяла на відстані пострілу зі стіни форту.
Комунікації забезпечувались тільки військовими крейсерськими
судами, які вкрай неефективно намагались перешкоджати
контактам «немирних» черкесів із турецькими торгівцями
зброєю. Можливості економічного розвитку для задунайців у
цій місцевості були теж досить примарними (козаки не мали
навичок ведення господарства у передгірській субтропічній
зоні). Реалізація цього проекту могла викликати заворушення
серед задунайців, загибель більшості поселенців та втечу
частини козаків до Османської імперії.
Тому, цілком логічно, командир Окремого Кавказького
корпусу І. Паскевич-Ериванський, в руках якого була
зосереджена вся військова та адміністративна влада на Кавказі, і
на якого лягала відповідальність у разі невдалого переселення,
виступив проти цього проекту і на підставі його висновків
імператор Ніколай І поставив резолюцію: «З поселенням біля
Анапи запорозьких козаків почекати до закінчення експедиції…
проти неприятельських до нас гірських народів» [14].
Виникає питання: чому Йосип Гладкий, досвідчений
дипломат та військовий діяч, запропонував такий, вочевидь,
нездійсненний та самогубний проект? Відповідь досить проста:
варіант поселення в Чорноморії означав ліквідацію Окремого
Запорозького війська як самостійної автономної одиниці і,
відповідно, втрату Й. Гладким свого отаманського пернача.
Окрім того, у збереженні козацького війська з колишніх
задунайських козаків як окремої одиниці був зацікавлений і
імперський уряд з погляду вищенаведених ідеологічних
міркувань. А в цьому контексті постать головного героя «виходу
з-під Туреччини» – отамана Йосипа Гладкого повинна була
відігравати досить важливу роль.
Тому, тимчасово, план переселення на Кубань був
відкладений до найкращих часів, а після закінчення російсько-
турецької війни в 1831 році Окреме Запорозьке військо, згідно з
доповідною запискою Й. Гладкого «Про оселення запорозьких
козаків при Маріуполі» від 21 грудня 1831 р., намагається
отримати дозвіл на поселення в Маріупольській окрузі172
Олександрійського повіту Катеринославської губернії, «у
пустощі» поблизу Бердянська [15].
27 травня 1832 року затверджується «Положення про
оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї», яке
регулювало порядок поселення козаків на узбережжі Азовського
моря та визначало устрій цього козацького формування (устрій
адаптувався до принципів організації інших козацьких військ),
яке повинно було отримати нову назву – Азовського козацького
війська. Окреме Запорозьке військо поселялось в
Олександрівському повіті Катеринославської губернії на
«Бердянському пустищі». До його складу приєднувалися
міщани Петровського посаду у кількості 238 чол. із землями в
4000 дес., з рибними заводами та прибережною смугою [16].
Після переселення Азовське козацьке військо було
реорганізоване відповідно до статутів та положень про
іррегулярні козацькі формування Російської імперії. Головною
підставою отримання пільг для козаків було несення
обов’язкової військової служби. Нівелювання цього принципу
ставило під сумнів необхідність існування козацьких формувань
у загальній імперській структурі. Військова служба козаків, як
уже зазначалося вище, зазвичай полягала в охороні та
колонізації імперських фронтирів. Але розташування
Азовського козацького війська на вже засвоєній території,
віддаленій від порубіжних зон, призвело до того, що головним
напрямом воєнної діяльності азовських козаків стає участь у
Кавказькій війні.
Щоб краще висвітлити обставини участі азовських козаків
у бойових діях на Кавказі та їх подальшого переселення на
Кубань, необхідно більш детально розглянути сам контекст тих
подій, які в історіографії отримали назву «Кавказької війни».
Однією з причин, які заважають дослідженню Кавказької
війни, є певні стереотипи відносно її хронологічних меж та
інтерпретації, які виникли ще в російській імперській
історіографії. Зазвичай, термін «Кавказька війна» стосувався
періоду 1817-1860 рр. і був пов’язаний із військовими діями в
Чечні і Дагестані, коли там на ґрунті активізації ісламського
руху було зроблено спроби створити державне утворення
(Імамат) для організації опору російській експансії проти173
горських народів [17]. Такий підхід залишав поза увагою
дослідників не менш масштабні перманентні військові дії, які
Російська імперія вела на Кавказі, починаючи з 1722 р.
(Каспійський/Перський похід Петра І) і продовжувала вести до
1877 р. (повстання горців у Дагестані) [18]. Окрім того,
обмежуючи Кавказьку війну географічними межами Північно-
Східного Кавказу (Чечні та Дагестану – «Лівий фланг
Кавказької лінії» ), з простору історичних досліджень майже
зникли не менш криваві та виснажливі військові дії, які велися
на території Північно-Західного Кавказу (Правобережна Кубань
– «Правий фланг Кавказької лінії» та східне узбережжя Чорного
моря – «Чорноморська берегова лінія»). Саме на просторі
Чорноморської берегової лінії довелось проявляти свою бойову
звитягу азовському козацтву.
Згідно з імператорським наказом від 17 лютого 1837 року
зовнішня служба Азовського війська мала зосереджуватись на
охороні східного узбережжя Чорного моря, участі у десантних
операціях російської армії на землі «невірних горців» та
допоміжній службі при російських фортах, розташованих
вздовж Чорноморської берегової лінії.
Ще за часів Задунайської Січі, запорожці поступово
відійшли від широкого застосування кінноти і зосередились,
головним чином, на діях піхотними і морськими підрозділами.
Зазвичай, для морських воєнних операцій задунайські козаки
використовували великі човни з веслами та вітрилами, збудовані
на зразок традиційних запорозьких байдаків.
Спроби пристосувати запорозькі військово-морські
традиції до несення охоронної служби по річці Кубань були
здійснені також чорноморськими козаками але, не маючи умов
для маневру через відносно вузькі кубанські береги, ці байдаки
– плавучі сторожі, посилені фальконетами та, іноді, однією
гарматою, приносили мало користі і, здебільшого використо-
вувалися, як транспортні засоби. Новий тип «Кубанського
байдака» відрізнявся від старої запорозької маневрової легкої
чайки. Зазвичай, це були неповороткі, великі човни, борти яких
були укріплені великими вовняними щитами. Екіпажі склада-
лися із двох десятків козаків. Ці байдаки патрулювали вздовж
кубанських берегів та перевозили вантажі, але з часом від їх174
використання чорноморцям довелось відмовитись через великі
втрати, яких зазнавали їх екіпажі під час нападів черкесів [19].
На відміну від чорноморців, азовцям набагато краще
вдалось реалізувати свої військово-морські традиції та навички.
Цьому сприяло і те, що найбільш боєздатний підрозділ азовців –
Дунайський полк – обслуговував козацьку флотилію і те, що
діяти азовським козакам потрібно було вздовж морських
берегів, там, де, на відміну від відносно вузької та звивистої
річки Кубані, було місце для вільного маневру. Головним
завданням азовців було крейсерство – патрульна служба для
припинення постачання турецькими контрабандистами пороху
та зброї горцям.
До того ж, необхідно врахувати ту обставину, що за часів
існування Війська Запорозького столиця Кальміуської паланки –
місто Домаха (сьогоднішній Маріуполь) була головною
військово-морською базою запорожців, і азовці, без сумніву,
використовували досвід своїх попередників.
З азовських козаків було сформовано 10 патрульних
команд по 20 чоловік у кожній. Згодом кількість патрульних
команд зростала і досягла в 1861 році 26 [20]. Всі вони входили
до складу Окремого Кавказького корпусу та безпосередньо
підпорядковувались начальнику Чорноморської берегової лінії.
Для кращого виконання служби в нових умовах
створюється новий тип бойового човна – «мальтійський човен»,
який нагадував баркас, був укріплений з бортів листами заліза
та озброєний однією легкою гарматою (трифунтовим
фальконетом). Верфі, на яких будувались такі човни, знахо-
дились в Миколаєві, а з 1844 року – в Редут-Кале [21].
З часом кількість азовських баркасів та команд зростають.
Найбільшої мобілізації Азовське козацьке військо зазнало під
час Кримської війни, коли до бойових загонів були залучені всі
дорослі козаки. Що ж стосується подальшої лінійної патрульної
служби вздовж берегів Чорного моря, то в ній були задіяні
почергові, перемінні команди козаків (кожна сотня, прослужив-
ши 2 роки, поверталась додому, а на її місце приходила інша
сотня), але продовжувалась вона майже тридцять років – до
завершення бойових дій на Північно-Західному Кавказі. Козак
перебував на зовнішній службі 25 років. 175
Усі патрульні команди за указом від 14 січня 1845 року
були поділені на два відділення і повинні були патрулювати
певні ділянки східного узбережжя Чорного моря – схiдний берег
вiд Анапи до Навагiнського укрiплення та від укрiплення
Святого Духа до укрiплення Святого Миколи. Командирами
відділень були призначені старшина Баранович та підполковник
Дяченко [22].
Досить колоритні військові підрозділи азовських козаків
викликали зацікавленість у офіцерів російської регулярної армії.
Так, поручик Микола Симановський, який у складі
експедиційного підрозділу з тяжкими боями дістався з
Чорноморії на узбережжя Чорного моря для будівництва
укріплень на Чорноморській береговій лінії, так передав у
своєму щоденнику враження від азовських козаків:
«…Сьогодні прибула сюди сотня запорозьких козаків із
Єленчика на 4-х човнах, на кожному човні є гармата; вони
будуть крейсерувати і забезпечувати сполучення між
фортецями, серед них є деякі, які перевозили государя через
Дунай. Зброя їх складається з короткої рушниці з багнетом через
плече, шаблі та пістоля при лівому боці, а одяг: сині шаровари і
малинова куртка з синіми рукавами, шапка, як у донських
козаків, з малиновим верхом…» [22].
Далі він подає досить цікавий опис бойових дій, які вели
азовські козаки:
«30-го числа, в 3 години ранку по дорозі до Адлера
помітили вони (азовські козаки – Д.Б.) турецьке судно на річці
Гамитухадж, але через те, що там було багато черкесів, то
десант не висадили, натомість розбили судно на дрізки ядрами
(500 ядер було випущено). Розбивши судно, вони відплили
трохи далі від берега і зупинились на якорі, вночі знялись з
якоря і поплили далі. 31-го на світанку біля річки Чухух,
неподалік від Субашей помітили турецьке судно і висадили
десант, в одну мить воно було підпалене, запорожці билися
молодцями…» [24].
Але не завжди військові виправи азовців завершувалися
блискучими перемогами.
У березні 1840 р. об’єднані сили убихів, шапсугів і нату-
хаївців почали наступ на російські укріплення вздовж Чорно-176
морської берегової лінії, захопили декілька найважливіших
фортів, а інші взяли в облогу. Фактично ця лінія на довгий час
втратила своє військово-стратегічне значення. Російські війська,
в тому числі й азовські козаки, зазнали досить відчутних втрат.
Після завершення бойових дій на Північно-Східному
Кавказі в 1860 році, на Лівобережній Кубані ще чотири роки
продовжувалася війна з адигськими спільнотами. Військові
операції з придушення опору горців, переважно відбувались як
десантні операції, коли з військових суден та азовських
«мальтійських човнів» висаджувалися армійські та козацькі
підрозділи та атакували черкесів. Під час однієї з таких
десантних операцій 18-19 червня 1862 року тринадцять
азовських баркасів забезпечували висадку десанту поблизу
форту Навагiнського. Метою атаки було черкеське укріплення
«Мегкаме», яке виконувало також функції своєрідного
адміністративного та судового центру для адигів. Солдати і
козаки, подолавши опір горців, захопили і знищили укріплення
та аул, але під час бою було поранено двох сотників, двох
урядників, одного приказного, дванадцять козаків, вбито одного
урядника та п’ятьох козаків [25].
Весь час, поки Азовське козацьке військо було задіяне на
Кавказі, періодично з’являлись проекти його переселення на
Правобережну Кубань. Дійсно, відносна віддаленість головної
бази азовських козаків від головного простору їх бойових дій,
заважала максимально ефективно використовувати азовські
козацькі підрозділи. До того ж, мобілізаційний ресурс
Російської імперії в умовах закріплення більшої частини
селянства за своїми панами був досить обмеженим. А без
створення чисельних поселень колоністів на Кавказі його
інтеграція у складі імперії була неможливою.
Плани переселення Азовського козацького війська на
Кавказ пропонувались на розгляд імперського уряду в 1838,
1843, 1844, 1851, 1857 роках, але всі вони відкидались як
малопридатні до реалізації. Дійсно, кількісний склад азовського
козацтва залишався відносно незначним – навіть наприкінці
свого існування військо складалось з 36 старшин та 1569 осіб
стройових козаків [26]. Такої кількості було вкрай недостатньо
для успішної колонізації «Анапи з околицями». 177
Найбільш детально розробленим планом переселення
азовців був «Проект про поселення на схiдному березi Чорного
моря прибережних козакiв», запропонований командуючим
Чорноморською береговою лінією генерал-лейтенантом
М. М. Раєвським у 1838 р., але і він не був реалізований,
головним чином, через масштабний наступ адигів на
Чорноморську берегову лінію навесні 1840 р.
Остаточно умови для переселення азовських козаків на
Кубань склались тільки на початку 60-х рр. ХІХ ст. Цьому
сприяв цілий ряд як суб’єктивних так і об’єктивних обставин. У
1851 р. отаман Й. Гладкий був відправлений у відставку.
Обов’язки наказного отамана Азовського козацького війська з
1851 по 1852 рр. виконував полковник Чорноморського
козацького війська Яків Герасимович Кухаренко, в майбутньому
– наказний отаман Чорноморського козацького війська [27].
Зміщення з посади Й. Гладкого та призначення замість
нього чорноморського полковника було вже певним симптомом
того, що час переселення на Кубань наближається. Як це не
парадоксально, але азовське козацтво, як окрема військова
одиниця, могло існувати, доки продовжувалась Кавказька війна.
Смерть Миколи І, який протегував Азовське козацьке військо,
припинення основних бойових дій на Кавказі в 1860 р., початок
реформ Олександра ІІ, взагалі поставили на порядок денний
питання про подальшу долю козацьких військ Російської
імперії. Утім, залишалася проблема придушення опору західних
адигів на Закубанні та завершення колонізації цього регіону.
Після капітуляції імамату Шаміля всі сили Окремого
Кавказького корпусу були зосереджені на бойових діях проти
черкесів, водночас починалась реалізація масштабного проекту
козацької колонізації їхньої території. Військові дії
супроводжувались знищенням аулів адигів та витісненням їх у
малопридатні до життя території, водночас на їх землях
засновувались козацькі станиці.
Це переселення мало відбуватися відповідно до загального
“Положення про заселення західної частини Кавказького
хребта” від 1862 року. Це положення визначало цілий ряд
досить масштабних заходів та конкретних механізмів організації
переселення. 178
Втім, виявилось, що чорноморські козаки, які повинні
були скласти основну масу новопоселенців, досить рішуче
виступили проти переселення з обжитої Чорноморії на
Закубання. Справа ледь не дійшла до відкритого повстання та
збройних сутичок чорноморців з регулярними частинами
російської армії. Десятки чорноморських козацьких старшин
були заарештовані [28]. Щоб не загострювати протистояння,
було дозволено переселятися тільки тим козацьким родинам, які
висловили добровільне бажання.
Що ж стосується Азовського козацького війська, то
питання про його переселення було остаточно вирішене за
поданням головнокомандуючого Кавказькою армією князя
О. Барятинського до Військового міністерства про можливість
переведення Азовського козацького війська на Кубань та
поселення, згідно з проектом ще 1828 р., навколо Анапи.
Зважаючи на попередні невдалі спроби загального переселення
чорноморських/кубанських козаків за Кубань, цього разу
планувалося переселяти тільки ті козацькі родини, які
висловлять добровільне бажання переселитись.
Тому не весь особовий склад Азовського козацького
війська підлягав переселенню, а лише добровольці, або, через
нестачу певної кількості останніх – через жеребкування.
Внаслідок цього на Кубань мали переселитись 8 офіцерських і
800 козацьких сімей (33% від загальної кількості азовських
сімей). Переселенці з Азовського козацького війська повинні
були вже в травні 1862 р. збиратись або у Бердянську (та
частина, яка мала переселятись суходолом) або у Керчі (для тих
хто переправлявся морем). Взагалі планувалось здійснити
переселення протягом 1862-1864 рр. З великими труднощами та
перешкодами, зазнавши великих матеріальних збитків, до
1866 р. в Кубанську область переселилось 1093 родини
азовських козаків. В цілому на Кубань переселилось 48% всього
складу Азовського козацького війська (5244 осіб) [29].
Але на новому місці вони так і не отримали обіцяну ще
Миколою І землю навколо Анапи і не зберегли компактність
свого поселення, хоча вже перша партія переселенців забрала з
собою військові регалії. Усі партії переселенців були розділені
на чотири частини та окремими родинами розселені в станицях179
Анапській, Абинській, Хабльській, Грузинській, Сіверській,
Ільській, Новоросійській, Благовіщенській та Анапському
селищі. Власні станиці, попри обіцянки уряду, азовцям було
заборонено засновувати. Обурення переселених на Кубань
азовських козаків переросло в стихійні виступи, які керівництву
Кубанської області ледь вдалося придушити за допомогою
армійських частин. Переселенцям було обіцяно задовольнити
ряд їх вимог по збереженню компактності поселень та
збереження цілісності війська. Втім, жодна з цих вимог так і не
була виконана.
11 жовтня 1865 р., вийшло «Положення про скасування
Азовського козацького війська», в якому зазначалось, що та
його частина, яка залишилась на місці свого проживання в
Новоросійському краї, переводиться до цивільного відомства,
переселені у Кубанську область входять до складу Кубанського
козацького війська. В Кубанське військо передавались військові
регалії азовських козаків, бойове спорядження та скарбниця
[30]. Так завершилась історія Азовського козацького війська.
Азовські козаки, розсіяні по станицях Закубання, так і не змогли
зберегти свою ідентичність і відносно швидко асимілювались з
рештою козаків Закубання.
У висновках зазначимо, що Азовське козацьке військо
відіграло досить важливу роль у освоєнні Північно-Західного
Кавказу. З одного боку воно виступало як визначний
ідеологічний фактор в протистоянні Російської та Османської
імперій, з іншого – як досить потужна військова сила, яка,
спираючись на економічні ресурси Донецького Приазов’я,
виступала у якості досить ефективних іррегулярних бойових
підрозділів. Але із завершенням воєнних дій на Кавказі,
Азовське козацьке військо було ліквідоване. Разом з тим воно
забезпечило наостанок проведення колонізації Правобережної
Кубані.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Короленко П.П. Азовцы // Киевская старина. – 1891. –Т.34. –
№ 7. – С.53-74; Т.34. – № 9. – С.171-194; Короленко П.П. Двухсотлетие
Кубанского казачьего войска. 1696-1896. – Екатеринодар, 1896; 180
Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар,
1913. – Т.2.
2. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К.: Либідь, 1990;
Грушевський С.М. Ілюстрована історія України. – К., 1992.
3. Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах
народу. – К.: Либідь, 1995; Скальковський А.О. Історія Нової Січі або
останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994; Кащенко А.
Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. – К. „Наука”, 1991.
4. Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського
козачого війська. – Запоріжжя, 1995; Маленко Л. Азовське козацьке
військо (1828 – 1866). – Запоріжжя, 2000. – 513 с.
5. Вен П. Как пишут историю. Опыт эпистемологии. – М.: Научный
мир, 2003. – С. 387.
6. Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775-1828. Історико-
документальний нарис. – Одеса, 1994.
7. Кухаренко Я., Туренко А. Исторические записки о войске
черноморском (со времени поселения оного на всемилостивейше
пожалованной земле по 1831 год) // Кубанский сборник. – Краснодар.–
Т.1(22). – 2006. — С.370.
8. Щербина Ф.А. История Кубанского Казачьего Войска. История
войны казаков с закубанскими горцами. – Екатеринодар. – Т.2. – С.48.
9. Окрім задунайських козаків під владою Османської імперії
перебували козаки-некрасівці (колишні донські козаки). Див: Сень Д.
«Войско Кубанское Игнатово Кавказское»: исторические пути казаков-
некрасовцев (1708 г. — конец 1920-х гг.). – Краснодар, 2001.
10. Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828 – 1866). –
Запоріжжя, 2000. – С. 33.
11. Короленко П.П. Азовцы // Киевская старина. – 1891. –Т.34. –
№ 7. – С. 56.
12. Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828 – 1866). –
Запоріжжя, 2000. – С. 41.
13. Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина. – 1883. —
№2. – С. 291.
14. Російський державний військово-історичний архів (РДВІА). –
Ф.405. – Оп. 6. – Спр. 9. – Арк. 17
15. Щербина Ф.А. История Кубанского Казачьего Войска. История
войны казаков с закубанскими горцами. – Екатеринодар. – Т.2. – С.339.
16. Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828 – 1866). –
Запоріжжя, 2000. – С.45. 181
17. Лапин В.В. История Кавказской войны. Пособие к лекционному
курсу. — СПб.: Издательство Санкт-Петербургского института истории
РАН «Нестор история», 2003 – С.5.
18. Северный Кавказ в составе Российской империи. – М., 2007. –
С. 39-40, 78.
19. Потто В.А. Кавказская война. — Т.1. – С. 439.
20. Державний архів Краснодарського краю (далі — ДАКК ). –
Ф.260. – Оп.2. – Спр.617. – Арк.58.
21. Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828 – 1866). –
Запоріжжя, 2000. – С.73.
22. ДАКК. – Ф. 260. — Оп.1, — Спр.536. – Арк.4.
23. Симановский Н.В. Дневник. 2 апреля – 3 октября 1837 г.,
Кавказ. // «Звезда», СПб., 1999. — №9. – С.211.
24. Там само. – С. 213.
25. ДАКК – Ф.390. – Оп.1, — Спр.3. – Арк.5-6.
26. ДАКК. – Ф. 252, — Оп. 2, — Спр. 102. – Арк.27-28.
27. Щербина Ф.А., Фелицин Е.Д. Кубанское казачество и его
атаманы. — М. : Вече, 2007. – С. 218.
28. Венюков М. И. К истории заселения Западного Кавказа 1861 —
1863 // Русская старина. – 1878. – № 6. – С. 249-271.
29. Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828 – 1866). –
Запоріжжя, 2000. – С.124.
30. Там само. – С.139.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.