Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ВАСИЛЬ ОРЕЛ І УКРАЇНА

В. Т. Горбачук,
кандидат педагогічних наук, професор
Слов’янського державного педагогічного університету
ВАСИЛЬ ОРЕЛ І УКРАЇНА
Василь Миколайович Орел – відомий кубанський
краєзнавець, дослідник літературної історії рідного краю,
фольклорист. Разом з тим його літературна, журналістська й
наукова діяльність була тісно пов’язана з Україною не тільки
тематично й духовно – 23 роки свого життя він провів в Україні,
звідки ж родом і його кровне коріння: прадід Василя
Миколайовича, полтавський селянин, переселився на Кубань у
кінці ХVIII ст., тут пустив паростки його рід.
Народився В.М. Орел 10 січня 1928 року в станиці
Васюринській. Час його дорослішання й духовного становлення
припав на воєнне лихоліття. У 1942-1943 рр. він працював
мотористом, восени 1943 р., евакуювавшись до Азербайджану в
зв’язку з наближенням фронту, вступив у Бакинське військово-
морське училище, яке в 1945 р. залишив за станом здоров’я і
переїхав в місто Торез Донецької обл., на місце служби батька.
Тут юнак закінчує десятирічку і в 1946 р. вступає на
літературний факультет Краснодарського педагогічного
інституту. Роки навчання були нужденними і голодними: адже
після повернення визволителів по Кубані, як і в Україні, в
1946 р. прокотилась хвиля чергового (після 30-х років)
голодомору. Однак В. Орел не тільки старанно навчається, але й
бере активну участь у літературному житті факультету, а з 1948
року починає публікуватись у пресі.
Перше його зіткнення з компартійною системою
трапилось наприкінці 1948 р. і було пов’язане із виготовленим з
групою студентів на друкарській машинці альманахом
«Шестиголосье», який був визнаний ідейно шкідливим. В. Орла
виключили з комсомолу, і лише після неабияких зусиль через
Москву вдалось поновитись. 216
У 1950 р., після закінчення інституту, він отримує
призначення на роботу в Дагестан. У наступному році молодого
вчителя призивають до армії, що дає йому можливість після
закінчення служби повернутись на Кубань. На деякий час він
оселяється в станиці Отрадній, де влаштовується на посаду
інспектора районного відділу культури, одночасно співпрацює з
місцевою газетою, а згодом стає членом її редколегії. Щоправда,
ненадовго. Протягом 1960-1961 рр. живе у Львові, де посилено
вивчає українську літературу, знайомиться з місцевою творчою
інтелігенцією. Повернувшись на Кубань, отримує посаду завуча
Мало-Тенгінської восьмирічної школи Отрадненського району.
У зв’язку з наближенням знаменної дати – 150-річчя від
дня народження Кобзаря – Василь Орел разом з дружиною
Ларисою Гаврилівною, яка працювала піонервожатою в школі,
створюють перший у Російській РФСР шкільний літературний
музей Т.Г. Шевченка.
Про те, що організовується музей Т.Г. Шевченка на
Кубані, з’явилась інформація в українській пресі. В.Орел також
звернувся листовно до відомих українських культурних діячів з
проханням допомогти в комплектації музею експонатами.
Багато матеріалів для музею надіслали львів’яни А.Й. Кос-
Анатольський, П.Ю. Кияшко, киянин В.І. Касіян, москвич
М.І. Кутинський, із Софії надійшов бібліографічний покажчик
болгарської шевченкіани і т.д. Тоді ж зав’язалось моє
листування з Василем Миколаєвичем. Літгуртківці Вінницького
педінституту, де я тоді працював, виготовили гарно оформлений
альбом про життя і творчість Т. Шевченка і відіслали в дарунок
музеєві. Також з різних кінців Кубані надходили матеріали, які
свідчили про велику любов і повагу кубанців до Шевченка.
Всього зібралось понад 200 експонатів! Вони були розгорнуті в
новому приміщенні школи, усього було створено дев’ять
відділів: «Життєвий шлях поета», «Шевченко – художник»,
«Кобзар на Кубані», «Дружба Тараса Шевченка і Якова
Кухаренка», «Твори Т.Г. Шевченка мовами народів світу» та ін.
З числа школярів підготовлено чотири екскурсоводи. При музеї
була створена бібліотека української книги.
Відкриття музею відбулось 9 березня 1964 р. і
перетворилось на знаменну подію, набрало широкого резонансу: 217
надійшла велика кількість телеграм, у тому числі від Максима
Рильського. Про урочистості з нагоди відкриття музею
повідомили багато газет, навіть деякі зарубіжні, наприклад,
«Наша культура» (Польща), «Українське життя» (Канада) та ін.
Усе це не на жарт налякало компартійних ангелів-охоронців,
«відданих інтернаціоналістів». Новий директор школи
наприкінці цього ж року повісив замок на двері музею, на
голову організатора посипались неприємності, які змусили його
невдовзі розпрощатися з Кубанню.
Подальші віхи життєвого шляху Василя Орла подаємо за
листом його дружини Лариси Гаврилівни, яка є не тільки
хранителем творчої спадщини письменника, але й прикладає
немало зусиль для її всебічного наукового вивчення та
популяризації. Так, нещодавно (21 січня 2008 р.) Лариса
Гаврилівна організувала й провела наукову конференцію
«Историко-культурное наследие Кубани и научно-
исследовательская деятельность В.Н. Орла», на якій було
заслухано 24 доповіді. Опубліковано збірник цих матеріалів.
З 1965 р. і до самої смерті (1987 р.) Василь Орел живе в
Україні. Так, протягом 1965-1973 рр. він працює на Донеччині –
спочатку у волноваській газеті «Знамя труда» (1965-1967), затим
у м. Тельманове (1967-1973) в складі редколегії газети «Путь
Октября» та редактором на місцевому радіо.
У вересні 1973 р. Василь Миколаєвич з родиною
переїздить в Миколаїв, де працює в обласному науково-
методичному центрі народної творчості спочатку методистом,
згодом – завідувачем відділу. Тут найбільш повно розгорнулась
його науково-дослідна, журналістська та літературна діяльність.
Помер Василь Орел 31 серпня 1987 р.
Отже, Василь Миколайович прожив усього 59 років,
переважно сповнених боротьби, пошуків, змагань, труда, із них
23 найбільш плідні – безпосередньо в Україні.
Про життя і творчість В. Орла можна написати моно-
графію. Серед численних його публікацій – замітки, газетні і
журнальні статті, книжки. Дві основні теми, які він постійно
опрацьовував і якими постійно переймався можна умовно
назвати «Кубань і Україна у їх взаємозв’язках». Творча і разом з
тим життєва його дорога була тернистою. Він знаходив218
співчуття, моральну підтримку серед численних друзів на Куба-
ні, в Україні та й в інших частинах колишнього Радянського
Союзу, однак ті, що мали силу, ставились до нього підозріло,
всіляко обмежували його творчі можливості, шкодили йому.
Багато сил і часу він віддав дослідженню й популяризації
творчості таких україномовних кубанських письменників, як
Я. Кухаренко (про його життя й літературний доробок написав
книжку), В. Мова-Лиманський, Я. Жарко, В. Потапенко,
А. Кирей, Є. Розумієнко та ін. Підготував монографію «Коста
Хетагуров і Україна». Цікавою, насиченою цінним
документальним матеріалом, є серія його статей про
довготривалу дружбу першого кубанського письменника,
історика і отамана Чорноморського козацького війська Якова
Герасимовича Кухаренка з великим Тарасом Григоровичем
Шевченком. Робота у вигляді окремої книжки – «Атаман
Кухаренко и его друзья» – надрукована посмертно, у 1994 році.
Василь Орел брав участь у багатьох наукових
конференціях, друкувався не тільки в газетах, а й у провідних
українських журналах.
Моє листування з Василем Миколайовичем розпочалось,
як уже зазначалось вище, з 1964 року, коли збирались експонати
для музею Т. Шевченка, і продовжувалось, інколи із значними
перервами (оскільки і в моєму житті траплялись гоніння, навіть
звільнення з роботи за «ідеологічні хиби», а в зв’язку з цим і
переїзди з Вінниці в Кіровоград, потім у Слов’янськ) до
вісімдесятих років. Моя заочна співпраця з ним полягала в тому,
що він нерідко надсилав мені свої статті, написані українською
мовою, для редагування, або для перекладу, написані
російською мовою, але призначені для українських видань,
інколи допомагав матеріально.
Нижче подаю низку тих листів, які поки що вдалось
відшукати у своїх архівних матеріалах. Листи містять багато
цікавого для дослідників життя і творчості Василя
Миколайовича Орла. Частина з них віддруковані на друкарській
машинці, частина – рукописні. 219
Листи: Василь Орел – Василю Горбачуку;
Василь Горбачук – Василю Орлу (1960-1980 рр.)
18 мая 1964 г. Винница,
Червоних курсантів, 43, кв.6, Горбачук В.Т.
ДОРОГОЙ ВАСИЛИЙ ТИХОНОВИЧ!
Недавно закончил новую статью о библиотеке имени Шевченко,
помню, что я Вам ее обещал, вот выполняю обещание и посылаю.
Возможно, она или найдет читателя в Виннице, или будет вообще
полезной в деле расширения связей вашего города с Кубанью.
Обещали мне, что в майском номере журнала «Вітчизна»
должен был пойти мой рассказ «Кубань-река» о Я.Г. Кухаренко, но я
не верю, пока сам не увижу, поэтому не могу говорить уверенно, но
если он пошел, буду признателен Вам за номер журнала, к нам этот
журнал не доходит.
Как мои дела? И хорошо, и плохо. Дело вот в чем. Мне надобно
сдавать кандидатский минимум, но попробуйте что-то найти в
Отрадной, вся беда в этом. С 1 июня иду в отпуск, поеду в Краснодар,
хочу поработать в архиве, а потом уже видно будет. Вообще-то твердо
намерен перебраться на Украину, куда – еще не решил, но буду это
проделывать, иначе нельзя. Хорошо бы где-то возле большого города,
но это будет видно, сейчас вот в письмах надоедаю своим друзьям
житейскими мелочами, но что поделаешь, и они значат в нашей жизни.
Вы, конечно, слышали о собирателе ШЕВЧЕНКИАНЫ Юрии
Ивановиче НАЗАРЕНКО, переводчике и филологе из Киева. Так вот, 25
мая исполняется 60 лет со дня его рождения. Конечно, Союз писателей
не будет ему устраивать юбилеев, но дело, которое он делает, очень
нужное, будет ему приятно, если и преподаватели, и студенты
Винницкого пединститута поздравят его с этой датой.
Адрес Назаренко: Киев-21, Жовтнева 25, кв.1, НАЗАРЕНКО Ю.И.
Простите, что я об этом пишу, но для нас, кубанцев, Юрий
Иванович сделал очень много.
Возможно, вы об этом уже знаете, но я все же решил написать
Вам.
Да, у меня с одной редакцией в Краснодаре произошел милый
разговор – они опубликовали статью о Кухаренко и все переврали,
например, написали, что в „1842 году Шевченко познакомился с
Кухаренко … в этом же году Шевченко помог Кухаренко издать
«Черноморский побыт». 220
Когда я им написал о том, что «Черноморский побыт» был
опубликован спустя почти двадцать лет и то при помощи П. Кулиша,
редакция обругала Кулиша БУРЖУАЗНЫМ НАЦИОНАЛИСТОМ и
заявила, что на него ОНА ССЫЛАТЬСЯ НЕ СОБИРАЕТСЯ, а в статье
ВСЕ ПРАВИЛЬНО. Правда, оригинально!
Бывает и так, но я на глупость уже не обижаюсь, обидно, что
таким вот доверено острое оружие – печать.
Если поеду в Краснодар, напишу Вам потом краснодарский
адрес, потому что буду там около месяца. Куда собираетесь на лето?
Привет Вашей семье. С уважением, Ваш Василь Орел.
Краснодарский край, Отрадная, райцентр,
Ленина 24, Орел В.Н.
(машинопис)
Вінниця, Червоних курсантів, 43, кв.6,
Горбачуку В.Т.
ШАНОВНИЙ ДРУЖЕ!
Одержав ваш дорогий подарунок – примірники журналу
«Вітчизна», щира вдяка вам за це.
Мені дуже приємно, що Вам сподобалось оповідання. Про
Кухаренка майже дуже мало чого написано, ще менш надруковано. Зібрав
дуже цікаві речі про Кухаренка.
Які думки? З одного боку, може й є користь бути на Кубані, та
як я побув у Краснодарі та порозмовляв з «власть імущими», то й
зробив висновки – нема чого залишатись на Кубані.
Ось що мені сказав колишній голова спілки письменників
Кубані поет Бакалдін:
– Ты занимаешься УКРАИНИЗАЦИЕЙ, мы этого не позволим,
вам МАЛО КРЫМА, КУБАНЬ МЫ НЕ ОТДАДИМ!
Багатенько було ще чого сказано, адже хватить й цього, щоб
уявити собі становище на Кубані. Про Кухаренка він сказав:
– К Кухаренко у меня классовое отношение – он генерал, я
пролетарий!
Адже це не жарт, ні. це ОФІЦІЙНА точка зору. Отак й робимо.
УКРАИНИЗАЦИЯ, КЛАССОВАЯ ТОЧКА ЗРЕНИЯ и прочая
дребедень, але вони на Кубані керують.
Дивіться, чи є користь залишатись на Кубані? Що, чекати поки
дійсно мене проголосять націоналістом або ще яку грязь знайдуть?
Здається, цього робить нема чого. 221
Яка тут може бути мета? Мета одна – вони не хотять, та й не
можуть забути того, як вони ласо живуть на Кубані.
Що буду робити я? По-перше, треба покинути Кубань, на жаль,
це так.
Зібрав матеріали до двох книжок: «Я.Г. Кухаренко –
літературно-біографічний нарис» й друга «Українські театральні трупи
на Кубані». Перша частина – дожовтневий період.
Здається, що цього досить. Як до цього додати, що я вже почав
писати повість «Невський граніт» про зустріч Кухаренка з Шевченком,
то й вийде, що мені вистачить праці й на Україні, як я буду там
влаштований, а влаштуватись треба.
Український читач вже трохи знає, що я пишу про Кубань, адже
йому все одно, де цей письменник живе, чи на Кубані, чи на Україні,
навпаки, на Україні ще ліпше – друкуємо-то не в кубанських ізданіях!
Друга справа, як влаштуватись на Україні? Здається, що це
важка справа. Чи можете щось порадити, буду вдячний.
Декілька слів про себе: мені 36 років, в 1950 році закінчив
Краснодарський педінститут, працював у школах, був зав. навчальною
частиною, директором школи, працював у відділі культури, в редакціях
газет. Отаке коло моєї праці.
Отакі справи. Пишіть, я завжди радію вашим листам. Щире
вітання Вам від моєї дружини.
Щиро Ваш, Василь ОРЕЛ
Краснодарський край, Отрадная,
райцентр, Ленина 24, ОРЕЛ В.Н.
23.VI.1964 р. (машинопис)
Про пропажу в бібліотеці не чув. Що трапилось?
17 травня 1965 р.
Вельмишановний Василю Тихоновичу!
Оце не було часу, не писав, та й здавалось, що Вам написав
листа, а відповіді не одержав. Та не будемо рахувати, хто написав, а
хто забув – жартую.
Як мої справи. Пам’ятаючи, «що ліпше у Краснодарі бути
двірником, ніж у Вінниці або Київі науковим працівником», а все ще
залишаюсь у Краснодарі. Що я поїхав до Краснодару – не жалкую. Я
зробив велику роботу, таку, яку в інший час зробити було б
неможливо. 222
У мене тепер велика картотека, про яку тільки можна мріяти, та
годі вихвалятись.
Взагалі становище не блискуче. По-перше, головне – у мене
нема кімнати. У місті без цього життя починати не можна. Живу в
приватній кімнаті, плачу 30 крб. Доньку віддаю до няні – це ще 20 крб.
Оце як влаштуватись двірником, то де брати карбованці, щоб тільки за
кімнату та няню розрахуватись? Це все треба брати на увагу. Я це вам
пишу тому, що ви щиро ставитесь до мене й до моєї праці в галузі
літератури.
Тепер ще одне. Прокидаюсь я о 6 годині ранку. Дружина
«рысцой» до роботи, я беру доньку до бабки, потім теж до архіву.
(Треба заробити якісь гроші, щоб родина існувала, та й собі вибрать
для дисертації). О 5 годині знову до бабки. Тепер уже забрать доньку.
Чи витримав би таке «дворник», а науковець повинен витримати.
Та годі про злидні писати. Головне вже зроблено, залишається
лише географія, це не принципово
Ото у мене є до Вас невеличке прохання. Я з задоволенням
тепер би попрацював десь у школі. Може є така можливість на
Вінниччині? Адже аби де нема рації. Може якось завідуючим
навчальної частини у школі (тільки щоб ще була руська школа. Не
хочу бути дурніш своїх учителів). Добре, щоб це було можливо
невеличке місто або селище.
Може Ви дещо спитаєте у ОблВНО. Добре? Напишіть мені,
незалежно які будуть висновки. До професора ходив, однак сам
професор тікає на Україну. Я дав йому Вашу адресу. Чи не писав він
Вам?
Отакі справи. Останнім часом багацько ще чого написав. Однак
з друкуванням дуже важко, а дисертація без цього пшик.
До речі, як будете щось взнавати про школу – працював
директором, зав. навчальної частини, вчительський стаж 10 років.
Адже, щоб знали, я безпартійний. Пишіть, чи не будете десь улітку на
Кубані? Трохи сумбурно написано, адже пишу про роботу лише через
те, що ви самі погодились допомогти у цій справі.
Чи не знаєте Ви Кузьменка, він уже у Вінниці працює, переїхав з
Кишинева, цікава людина.
Щиро вітаємо вашу родину.
Щиро Ваш, Василь.
Краснодар-24, Новгородская 15, Орел В.М. (рукопис). 223
Шановний Василю Тихоновичу!
Щиро дякую за допомогу. Важко Вам все написати, але останнім
часом Ви чули про деякі події як на Україні, так і за межами.
У 1964 р. зі мною розмовляли й указали, що оті музеї та
бібліотеки дурниця, що друкувати за кордоном свої статті не слід і
інше.
У Отрадному становище було гірше – в очі звали українським
націоналістом, у своїх газетах не друкували. Та ото й вирішив поїхати
на Україну. Та дурниця.
Приїхав до Києва, але ніхто й пальцем не торкнув, щоб мені
допомогти. Та й погнало мене життя у Харків, потім Дніпропетровськ,
а восени доїхав до Донецька. Тут колись батько служив у армії та є у
нього знайомі. Поїхав я у Волноваху, став працювати у газеті та,
здається, що хтось щось сказав, то й порадили мені у грубій формі
залишити оту роботу. А раз залишив, я написав заяву. Та ото з грудня
не працюю.
Обставини дуже важкі. У школі все зайнято, а на завод мене не
візьмуть. Освіта-то вища (отакий жарт життя). Але я не розгубився.
Написав велику статтю «Де рукописи Тараса Шевченка?», склав
бібліографічний довідник «Кубанська україністика» – щось понад 2
тисячі карток – література, мистецтво, живопис, театр, історія.
Написав велику статтю «Исторические записки о войске
черноморском» и их автор». Це про невідому роботу Якова Кухаренка.
Видавництво «Дніпро» планує видавати твори Кухаренка десь у
1969 році. Я написав, що можу це зробити. Тепер чекаю на відповідь,
як не побояться, то буду робить.
Є думка написати брошуру про Якова Кухаренка.
Так що планів і задумів багацько. Ото десь би влаштувався у
школі, щоб на хліб було, та й заходився б писать.
Василя Мову видали збірку віршів, а мені було за цього Мову –
один поважний дядько на посаді назвав Мову – «махровым
националистом», а мене лаяв за те, що я про цього Мову статтю
написав.
Отакі, шановний Василь Тихонович, справи, та як душа не їла
часнику, то й смердіть не буде.
Я тільки корисне робив для своєї Батьківщини, тому що інакше
життя не розумію.
Дисертацію буду кінчать. Тільки як мій керівник Кирилюк буде
її там читать (за півтора року 12 сторінок з 80), то, мабуть, часу спливе
немало. 224
Як буде ласка написать, то напишіть мені на Кубанську адресу
на Отрадну, добре?
Пишіть, як Ваші справи? Чи отримуєте Ви журнал «Архіви
України»? Можливо, можна у кіоску купить.
Ще раз щиро дякую. Ви мені дуже допомогли.
Хоть і важко, але на ногах ще тримаюсь, це головне.
Щиро Ваш Василь.
6 лютого 1966 р. (рукопис).
Вінниця, Червоних козаків, 43, кв.6.
Вельмишановний Василю Тихоновичу!
Я написав Вам листа з Донецька, але тепер знову на Кубані.
Інакше не можна. У мене дуже важко дома – захворіла мати –
«сахарний діабет», це кепська хвороба, а окрім мене анікого нема, хто
ж допоможе, як не син.
Опинився на Кубані, ну ви уявляєте, як мене зустріли. Та це все
дурниця, головне, що у мене і душа, і думки, і я сам чистий, це
головне. Та хай йому грець про це все казати.
Що роблю? Шукаю роботу. Щось мені пообіцяли. Можливо,
піду у колгосп, а що робити, я ж не можу не працювати – треба їсти.
Дурниця, а треба – жартую.
Я Вам щиро вдячний за допомогу, інакше як би я до Кубані
дошлепав. Як не важко – я все-таки пишу і пишу багато. Може дещо й
надрукують. Повинно щось вийти в «Українському історичному
журналі», потім у «Архівах України». Чи Ви маєте ці журнали?
Зараз готуються до 50 роковин з дня смерті Івана Франка. Я
дещо написав до цієї знаменної дати. А то звертаюсь до Вас з
проханням – чи не зможете Ви перекласти невеличку статтю, яку я
Вам надсилаю? Як згодні, то один примірник надішліть до «Нашого
слова». Добре, а остальні поверніть мені.
«Останню запорізьку раду» «Наше слово» надрукувало, а у Київі
все під сукном, чому бач хоч Плачинда і писав, «що це талановита
річ». Буває і так, річ талановита, а місця нема де надрукувати.
Ви дуже мені допоможете, як зробите переклад.
У 1900-1917 рр. у Єкатеринодарі існував соціал-демократичний
український гурток – членами якого були Микола Вороний, Вячеслав
Потапенко, Яків Тарно, Гаврило Доброскок, Петро Ротар, Ерастов та
інші – можливо зробити таку розвідку про це. Матеріалів у мене
досить, тільки хто це надрукує?
Про революційний рух на Кубані писалось досить, але чомусь
цей гурток не торкався, але в архіві матеріали про це є. Гурток був225
зв’язаний з Києвом та іншими містами. Матеріали дуже цікаві. Вони
робили велику корисну роботу. Може Ви що мені порадите.
У Вас повинен бути мій кубанський адрес: Отрадная,
Революционная, 24.
Будь ласка, пишіть, як Ваші справи. Про «Бразілію» я взагалі
згадую. Дійсно, не можна писати про Бразілію в Краснодарі, як і про
Кубань неможливо писати в Херсоні або Вінниці.
Пробачте, що я трохи божеволив, але все до купи. Тут ще
дружина захотіла жити у місті, ото так. Чомусь ми, коли стаємо на
стежку науки, забуваємо, що й дружина повинна дряпатись по цій же
стежці, а вона, бач, хоче широкого шляху в місті, навіщо їй стежка, та
й ще невідомо куди ця стежка веде.
Я дещо давав Шевченківське до «Літературної України» і до
«Культура і життя». Чи ж надрукували що?
Будь ласка, пишіть, як Ваші справи.
Завжди щиро Ваш Василь.
13 березня 1966 р. (рукопис).
18 травня 1967 р.
ЩИРЕ ВІТАННЯ!
Одержав Вашого листа, щиро дякую за увагу, оце не було часу,
щоб відповісти, та таки найшлась вільна хвилина.
Як мої справи? Все ще на Донбасі, останнім часом нічого не
пишу, хоч у «Народній творчості» й надруковано невеличке моє
повідомлення про Лисенка. «Український історичний журнал»
надрукував мою статтю про зв’язки Шевченка з Кубанню, це перша
серйозна стаття про Кубань і Шевченка, до цього анічого не було
надруковано, та й непевний, щоб хтось ще щось написав.
У мене велике горе – помер мій батько, адже було йому 60 років,
важко, але треба триматись.
Якось Ви писали, що щось переклали моє на українську мову, як
неважко, надішліть. Канадська [газета] «Життя і слово» дала мою
«Мужність поета» про Василя Мову, це вони добре зробили.
Пишіть, як ваші справи. Прошу мене пробачить, але борга свого
я ще не можу виплатити, ще раз прошу почекати.
Моя родина Вас щиро вітає.
Назавжди Ваш, Василь Орел
Волноваха, Донбас, Шахтарська 67, к.22.
(машинопис). 226
20 травня 1972 р.
Вельмишановний Василь Тихонович!
Одержав обидві Ваші бандеролі, – від серця вдячний, але не
можу зрозуміти, чим я Вам віддячу за таку велику послугу.
Тепер дивлюсь на повість і гадаю, куди її направить? Розумієте,
не все так, як нам здається. Видавництво – це мережа, замкнуте коло
кількох осіб, які друкують за принципом: ти мені, я – тобі.
Якось ходив такий жарт. Працівники «Огонька» друкують свої
твори у «Смене», а «Смены» – в «Огоньке». Жарт, але чиста правда.
Дорогі наші донецькі хлопці дочитали повість мою до середини,
тому що примітки далі не ідуть. Сказали, що «автор не имеет ни
способностей, ни знаний, ему ничего не удалось». Одержали перед
Новим Роком за рецензування гроші, пропили у ресторані, а рукопис
повернули мені.
Тому з сумом гадаю – куди? Адже надсилать треба.
Як мої справи? Все так же працюю на радіо. Дружина у
бібліотеці в школі. Донька пішла у перший клас – життя рухає, це
людина повинна враховувати.
Все тече, все змінюється. Раніш «Архіви України» самі просили
– надсилай, робили переклад. Тепер тільки українською мовою, суто
архівне. А що робить – нема Бутича, нова мітла. Так-то, шановний
добродію.
60-ті роки стали тим часом, коли дещо з історії української
літератури, зокрема, кубанської, побачило світ. «Теперь иные времена,
иные чести» Що робить. Якось один приятель говорить іншому:
– Лева, хапай воздух, Ялту проезжаем!
Анекдот, але час – штука капризна. А взагалі все іде добре:
праця, родина, клопоти – все, все це і є життя.
Пишу нову невеличку повість. Суто сюжет: хлопчики з однієї
київської школи вирушили у подорож на велосипедах. З Армавіра на
Малу Землю біля Новоросійська.
У Армавірі вони побували в музеї, познайомились з матеріалами
про життя Тетяни Соломахи, а потім по шляху знайомство з історією
заселення Кубані та кубанськими діячами літератури та культури –
Кухаренком, Василем Мовою-Ліманським, Потапенком, Жарком,
краснодарськими історичним та художнім музеями тощо.
Здається, ви зрозуміли план повісті. Чи подобається це кому? Її
надрукують? Десь третина вже написана. Дещо перероблю, але це не
головне.
Пишіть, як Ваші справи? Подякуйте від мене Ваших друзів за
допомогу з перекладом.
Щиро Ваш, Василь Орел (рукопис). 227
6 жовтня 1974 рік
Шановне вітання!
Одержав Вашого листа, а потім життя якось пішло колом – був
на зборах в Армії (це шкода, а не минула і мене), потім відпустка (я
проробив вже у Миколаєві рік), потім, потім – каюсь, грішна душа!
Радий за Вас, що у Вас все влаштувалось, а я оце на старість
вирішив податись до міста. Ще знімаємо приватну кімнату, це метрів
десять, отак живемо. Мене запевняють, що раніше, як через 5 років, я
квартиру не одержу, адже Орел впертий, буду жити у приватній, а що
робити? Вже 47 років, треба якось і рахувати свій літературний
доробок.
Отакі, друже, справи. Я зараз детально вивчаю творчість та
життя Коста Хетагурова. Він був на засланні у Херсоні та Очакові.
Почав з самого важкого – вивчаю документи та матеріали тієї доби,
тому що все, що лежало зверху, уже розхапано іншими – мені що
найтрудніше. Копаюсь у газетах, архіві. За рік дещо вже зроблено.
Написано 4 статті, планую написати книжку «Коста Хетагуров на
Україні». Ось чому мене якось не дуже чіпляє те, що я у такому
скрутному матеріальному та життєвому становищі. Працюю
методистом у Будинку народної творчості (90 крб.), а що робити? Ця
посада, дає трохи вільного часу, тому я можу бувати у бібліотеці та
архіві. Проглянув [нерозбірливо] і цікаво, але де друкувати? Дещо
друкую у районних газетах, адже все ж друковане слово!
Іноді мені здається, що якби у мене все було – посада, гроші,
квартира – я, імовірно, так як чорт не працював би. До речі, я працюю не
задля грошей, адже мене якось злить, що цього ніхто інший не робить!
Розумієте, Луценко, який займався вивченням Коста Хетагурова, вже
доктор наук, навіщо йому копатися в архіві, він, здається, людина
розумна, все, що потрібно для «буденного житья», у нього є. Та що
залишається – тратити вільний час, зіпсувати здоров’я – навіщо? Щоб
написати ще одну книжку? Як там у тих газетах нічого нема! То Орел
посумує, та й годі, а Луценкові шкода часу. І так за що б не брався.
Імениті не хочуть, нема рації, один Орел і оре оту ниву рідної
літератури. Шукає, шукає, шукає. За свою каторжну працю одержує по
3-5 крб. гонорару та й живе собі, бідолаха, обіцяючи жінці колись
купити кремпліновий костюм! Адже обіцяє.
Я не скаржусь. Дехто живе гірше за мене, тому я ще ого-го! У мене є
те, чого нема у багатьох інших – у мене є мета і віра у свої можливості, а це
багато коштує.
Я сьогодні написав вам довгого листа, але мені нема з ким
поговорити. Про дружбу не може й бути мови. «Друзів» цікавить228
коньяк, дівчата, а навіщо їм архів та старі газети? Коли я працюю у
бібліотеці, інколи за моєю спиною збирається юрба – цікаво, що це
дядько шукає у тих пожовклих газетах?
Та що це я все про своє та про своє? Як Ваші справи? Шкода, що
ми тоді не побачились у Тельманово. За Донбасом я не жалкую. Хоча
там була квартира і [нерозбірливо] шмат життя. Хай, цур йому! Я з
насолодою працюю досхочу, а це, на мій погляд, головне.
Хотілось би якось побачитись, адже це можливо влітку.
Пишіть мені до запитання! Я завжди радію Вашим листам.
З пошаною, Василь (рукопис).
24 січня 1977
ВЕЛЬМИШАНОВНИЙ ВАСИЛЬ ТИХОНОВИЧ!
Одержав вашу листівку. Дякую за увагу. Дійсно якось так
трапилось, що останнім часом ми трохи припинили листування, це
шкода.
Як мої справи? До Миколаєва я приїхав у вересні 1973 року.
Отже, взявся писати про Т.Г. Шевченка та Північний Кавказ, але на
Миколаївщині народився відомий український письменник Вячеслав
Потапенко, ото вирішив я – поближче до джерел, а самі знаєте, що
джерел курка наплакала, але приїхав. Цікавив мене ще й Коста
Хетагуров, який у 1899 та 1900 роки жив на півдні України. Так й
опинився у Богом та Потьомкіним даним граді Миколаїві.
Влаштувався на роботу у Будинок народної творчості, посада
плаває – 100 карбованців, але був вільний час, працював у бібліотеці та
трохи в архіві, та й десь за чотири роки зібралось чимало цікавих
матеріалів, але з житлом вийшла промашка. Просили за мене Кос-
Анатольський, Кирилюк та інші, але керівництво уперлось, добавили
дехто, та й залишився на самоті у чужому кутку. Працюю як віл, тому
що треба 40 крб. платити за куток, 12 за доньку, що ходить до
музичної школи, та інші витрати, таким чином пишу навіть й лівою
рукою, спасибі, хоч дещо друкують, до речі, навіть у районках
друкуюсь, а що робити?
Та й вийшло так, що іде моє 50-річчя та 30-річчя творчої роботи,
а святкувати нема де. Щоправда, до ювілею ще навіть майже рік, може
що й вшкваримо, може громадськість попросить, щоб на ювілей дали
квартиру, та це подивимось, як воно все буде.
Підготував я рукопис про перебування Коста Хетагурова на
Україні та й послав до Одеси, та забув, старий, про те, що на цім тлі
Луценко навіть докторську захистив. Та й попав мій рукопис до
Луценка. Адже сей муж учений пилюку архівну не ковтав, а як229
побачив, чого назбирав Орел, та й взявся за голову, та й написав, що
рукопис нецікавий та іншу дурку. Та й повернули мені цього рукописа,
але взяв я та й послав до Києва, буду так посилати, поки з’ясую, що ж
воно до чого. Жартую, але рукопис до Києва послав. Кирилюк написав
до цього рукопису вступну статтю, дуже прихильну.
Написав я про Л.М. Толстого, це щось на зразок того, як і що
писали газети про Толстого. Вийшло десь 1–1,5 аркуша, та лежить це у
Москві. Бачите, який я писучий. Пишу зараз збірку «Дагестанський
зошит» – це оповідання з життя Дагестану, може хоч це піде, все ж
дружбу народів треба враховувати.
Багатющий матеріал до історії українського театру, я дещо
друкую потроху, колись напишу монографію. А може й не напишу, хто
зна. Замахнувся на О.С. Пушкіна, хочу написати книжку «Україна
Пушкіну». А чому б не написати? Нема де писати. Куток-то чужий. Адже
про це не дуже дбають ті, кому треба.
Бачите, що гумору у мене ще вистачить. Так що Орел живий та
писучий, хай йому грець!
Пишіть, я радію вашим листам. Та було забув, влаштувався я з
допомогою того ж Луценка до педінституту читати «Литературу
народов СССР». Рік почитав, а коли Луценко дізнався, що я працюю
над Костою Хетагуровим, перестав мене підтримувати, та й забрали у
мене цей курс, даремно тільки лекції писав, шкода, добрі лекції.
Моя родина вас щиро вітає. Пишіть. Щиро ваш Василь ОРЕЛ.
327001 Миколаїв-1 Главпочтамт. До запитання ОРЕЛ В.М.
(машинопис).
22 вересня 1977 р.
ШАНОВНЕ ВІТАННЯ!
Одержав від Вас листа і збірку, дякую, але я поїхав у відпуску;
тому не відповів. Мені здається, що після того, як я попросив вас
трохи мені допомогти з житлом, наші відношення якось стали
холодними, чому б це так? Адже як мої друзі дійсно не можуть у
чомусь мені допомогти, вони не стають від цього гіршими.
Як мої справи? Потроху працюю, потроху воюю, адже поки все
стоїть на тому ж місці.
Наближається ювілей – 10 лютого 1978 року. Але як і що робить
– не зрозумію – не буду ж я сам писать про себе у газети та журнали –
ось, хлопці, іде мій ювілей, скажіть добре слово!!! Хоча нема такого
журналу на Україні, який би у свій час не друкував моїх статей.
Кубанці звернулись з проханням до ЦК КПУ про мою квартиру,
але їм по телефону сказали, що одержить в черзі, ось вам і весь ювілей. 230
Працюю над темою Коста Хетагурова – хочу свою дисертацію
повернуть так «Осетино-українські літературні зв’язки. Т.Г.Шевченко
та Коста Хетагуров». Що вийде, побачимо.
Пишіть, я завжди радий вашим листам.
Щиро Ваш, Василь (машинопис).
14 червня 1978 р.
ШАНОВНЕ ВІТАННЯ!
Здається, я на всі ваші листи давав відповідь, чому мовчанка.
Що трапилось?
Мої справи поліпшали – я одержав квартиру. Здається, це добра
прикмета. Дали двокімнатну квартиру, недалечко від Південного Бугу,
так що можна кричати ура!
Потроху працюю. Скінчив монографію «Коста Хетагуров в
оценке украинской критики». Я давно намірявся зробити цю працю,
тепер подолав. Послав осетинам. Хай вони перше скажуть своє слово..
Почав я давно роботу «Т.Г. Шевченко в оценке кубанской
периодической печати». Та так і припинив, хоча написав десь сторінок
150 – головне, хто це видасть? Чи є такий видавець?
Ушкварив тут я ще одну справу. Порадив мені доктор Луценко
написати (звичайно, мова йшла лише про осетинську літературу)
рецензію на «Шевченківський словник» відносно того, як там подано
про вплив Шевченка на осетинську літературу. Ото я зробив, а потім
подумав, як можна про осетинську, чому не про чеченську або
мордовську? Та й заходився працювати. Зібрав багато до
«Шевченківського словника» вже про адигейську, кабардинську,
абадзінську, калмицьку, аварську, киргизьку літератури. Я зробив те,
що повинні були зробити люди зі званням, але вони не мають на це
вільного часу, а у мене, вийшло, є.
Друже, одержав квартиру, та й забув подякувати, це усі мої друзі
своїми клопотами допомогли мені її придбати, а то б що воно було б.
Почав писати краєзнавчу книгу «Літературними стежками» хочу
запропонувати «Маяку», що в Одесі.
Відпустку хочу провести вдома, щоб таки скінчити книжку, моя
квартира поруч з водою, так що можна трішки і відпочити.
Пишіть, як ваші справи? Що новенького? До літгрупи я,
кепський хлопець, таки не написав листа. Чи зараз вони працюють?
Або вже з осені написати?
Пишіть, я завжди радий Вашим листам.
Щиро ваш, Василь (машинопис). 231
16 грудня 1980 р.
ШАНОВНИЙ ДРУЖЕ!
Радий, що через такий час ти подав голос, мені здавалось, що
тебе вже й нема у Слов’янську. Рік мовчав, що там трапилось?
Радий, що ти одержав нову квартиру, у мене теж тепер квартира
у хорошому місці, біля річки, та рядом ще й гайок.
Нашу контору реорганізували, тепер науково-методичний центр,
підвищили платню, мене зробили заввідділом. Отак, брат, справи.
У Миколаєві я вже акліматизувався, вважай, сьомий рік як
працюю. Мене знають, та й я всіх знаю.
З 4 по 7 січня був у Донецьку, але не знав, що ти ще у
Слов’янську, то зустрілись би, шкода. У мене в Краматорську живе один
приятель, так він приїхав до мене у Донецьк, а потім ми ще колядували
у приятеля в Очеретино. Отак, друже.
У березні 1979 року був на Шевченківській конференції у Вінниці.
Можливо моя доповідь «Т.Г. Шевченко та Коста Хетагуров» буде
надрукована у збірці.
Потроху друкую всяку дрібницю, але хтось повинен і дрібницю
робить.
Пишіть, як там справи, що новенького. Вітайте від мене хлопців
з літоб’єднання, вдячний їм за поздоровлення з нагоди 50-річчя.
Щиро Ваш, Василь.
327035 Миколаїв–35, Матросова 54, кв.6, тел.:8706-49-12
(машинопис).

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.