Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ТАБУ НА МОВНІ ПРАВА

В. О. Богайчук,
член Комісії Людських та Громадянських Прав
Світового Конгресу Українців
ТАБУ НА МОВНІ ПРАВА
Міжнародні організації визначають націю як групу людей,
об’єднаних історією, звичаями, дотриманням певних законів і
мовою. Найважливішою із цих ознак є мова. Саме тому в
Рамковій конвенції “Про захист національних меншин”
найбільш чітко і широко виписані саме мовні права. Мовні
права людини викладені також в “Загальній декларації прав
людини”, в Конвенції “Про захист прав і основних свобод
людини 1950 року”, в Конвенції “Про забезпечення прав осіб,
які належать до національних меншин”, в Конституції, в Законі
“Про мови в Українській РСР”.
Логічним продовженням забезпечення мовних прав укра-
їнців в Україні є норми, викладені в Законі “Про захист прав
споживачів”. Для українців така інформація є дивною, адже в їх
свідомість засобами масової інформації впроваджено лише тему
якості продукції та обслуговування. А права на отримання
інформації про товар українською мовою ніби то і не існує.
Але спочатку слід дати відповідь на досить наївне
питання: чому в Україні на всіх рівнях під будь-яким приводом
уникають розгляду тем, пов’язаних з правами українців? Тому
що права людини в цілому і право на мову зокрема є базовим
елементом гідності. Визначення цього явища маємо в Новому276
тлумачному словнику української мови: достоїнство, гідність –
це зовнішній (підкреслюю – зовнішній) вияв усвідомлення
своїх прав, свого значення, поваги до себе. Як бачимо, гідність –
це дуже просто: спочатку пізнай і усвідом свої права, а потім
зовнішньо прояви це усвідомлення – і ти маєш гідність. В
Україні відсутній «зовнішній вияв усвідомлення своїх прав». Бо
українці не знають своїх прав і не знають, як їх зовнішньо
виявити. І очевидним є те, що лише окупаційна влада зацікав-
лена у відсутності в підкорених гідності, а відтак і в
приховуванні від корінної нації відомостей щодо її прав.
Наведу лише два приклади.
Незалежно від рівня володіння чужою мовою людина
здійснює роботу з перекладу. І роботу важку. Поцікавтесь, яка
вартість праці і які витрати часу при перекладі з російської в
українську. Поцікавтесь, що кажуть про двомовне “сіпання”
психологи. А стаття 4 Конвенції “Про захист прав і основних
свобод людини 1950 року” говорить: “Жодна людина не може
бути приневолена до примусової чи обов’язкової праці”. А
українці в Україні перебувають в “підневільному стані” і їх
“приневолюють до примусової чи обов’язкової праці”, бо не
можуть вільно спілкуватись своєю мовою, бо примушують і
зобов’язують до праці. Це вповні стосується будь-якого
застосування щодо українців чужої їм мови: торгівля, газети,
телебачення, робота на виробництві космічних апаратів чи
унітазів, виступи політиків тощо.
Важлива для пересічного українця інформація на цю тему
міститься у Рамковій конвенції про захист національних
меншин. Україна може надати право меншинам спілкуватись
їхньою мовою між собою, якщо ті попрохають про це. Ніхто не
прохав, а умови забезпечено. Але головне – це те, що
спілкування нацменшин їхньою мовою з українцями є
неправомірним у будь-якому випадку. Це право надано
нацменам з певними засторогами: “на прохання таких осіб і
якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони
намагаються забезпечити, по можливості”. Чому такі
перестороги? Та тому, що українець має право знати лише свою
мову і не може бути приневолений до примусової роботи –
вивченню чужої. А у випадку володіння чужою мовою не може277
бути приневолений до примусової роботи – спілкування чужою
мовою без власного бажання. Навіть в місцях компактного
проживання тих, хто гидують українською мовою або не мають
достатньо інтелекту для її вивчення.
Надзвичайно важлива норма закладена у 14-й статті
Рамкової конвенції про захист національних меншин, яка надає
право вивчення нацменами своєї мови лише у випадку «без
шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою».
Це позиція міжнародного права.
Слід було б очікувати, що порушенням мовних прав
українців та проведенням просвітницької роботи на цю тему
мала б займатись держава або хоча б «Просвіта». Та реалії далекі
від здорового глузду. Українці в Україні кинуті напризволяще.
Коли я судився з АвтоЗАЗом за право отримати інформацію про
товар українською мовою, то чув таке: «молодець, уперед, в
атаку, а ми підтримаємо тебе з окопів», а реально – нуль
допомоги навіть з окопів. Сергія Мельничука з Луганська, що
відстоює право на навчання українською мовою, вважають
хворим бо «хоче, щоб з ним у Луганську розмовляли
українською». Це позиція частини функціонерів «українських»
партій. І в основі цього ставлення лежить міжпартійне
протиборство та небажання допомогти члену іншої партії.
Та один з моїх позовів дав цікавий досвід. Після подачі до
Вищого адміністративного суду своєї касаційної скарги у справі
до Київського міського голови Черновецького з приводу
порушення ним законодавства про мови, я запропонував
керівникам декількох міських партійних організацій Києва
провести серед своїх членів акцію з приєднання до моїх
касаційних вимог. Сталось очікуване – до моїх касаційних
вимог приєдналось близько 100 киян різної партійної приналеж-
ності та різних віросповідань. Навіть прогнозована мною
відмова міської організації ВО «Свобода» не здатна похитнути
мою віру у те, що мова – це єдиний чинник, який може
об’єднати українців. Тому вважаю назрілим створення
(відновлення) повноцінного Всеукраїнського Товариства
української мови з обов’язковими функціями правозахисту та
просвітництва.
січень 2009 р.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.