Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОПОНІМІЧНИХ ПОЕТОНІМІВ У ПОЕМІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА «ГАЙДАМАКИ»

Євген ТКАЧЕНКО,
старший викладач Слов’янського державного
педагогічного університету
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ
ТОПОНІМІЧНИХ ПОЕТОНІМІВ У ПОЕМІ
Т. Г. ШЕВЧЕНКА «ГАЙДАМАКИ»
У статті розглядаються деякі питання функціонування
топонімічних поетонімів на матеріалі поеми видатного
українського поета Т. Г. Шевченка.
Ключові слова: топонімічний поетонім, баталіонім,
хрононім, ойконім, власна назва.
Сучасний стан ономастики характеризується
пожвавленням вивчення власних назв художніх жанрів.
Дослідники все більше уваги приділяють осмисленню відбору і
вживанню власних назв на матеріалі художнього твору, зв’язку
онімів у контексті та їх стилістичним функціям.
Для аналізу пропонується поема Т. Г. Шевченка
«Гайдамаки», оскільки творча спадщина митця в основному
залишається недостатньо вивченою з погляду використання
власних назв як художнього засобу.
Метою статті є дослідження літературно-художніх
топонімів поеми «Гайдамаки».
Завдання статті полягає у визначенні семантичних
особливостей власних назв та розгляд їх стилістичних
особливостей.
Топонімічне поле поеми тісно пов’язане із її семантикою і
служить засобом виділення географічних одиниць, позначених
високими змістово-художніми можливостями. Насиченість
поеми топопоетонімами, які наскрізно пронизують твір, є
унікальною, і їх кількість органічно вписується в палітру поеми.
При цьому сукупність власних назв робить художній твір21
яскравим та неповторним, оскільки топоніми використовуються
не тільки для індивідуалізації географічних об’єктів.
Якщо якась власна назва і функціонує у своєму
топонімному значенні, то словесне оточення та зміст твору
впливають на семантику поетоніма і змінюють її. У свою чергу
десемантизовані літературні топоніми теж впливають на
розвиток сюжету твору, роблячи його більш рухливим. Так,
серед усіх вживань поетонімів Україна є і власне топонімний
(“Сини мої! Орли мої! Летіть в Україну, –…” [Шевченко 1953,
с. 29], і метонімічний (“Гомоніла Україна, Довго гомоніла”
[Шевченко 1953, с. 58]; “А Україна навіки заснула” [Шевченко
1953, с. 91], і забарвлені контекстом оточення: а) від
позитивного зіставлення як згадки про перемогу (“Та як люльки
закуривши В Польщі на пожарі, В Україну верталися, Як
бенкетували” [Шевченко 1953, с. 31]; б) від негативного
порівняння (“Тяжко глянуть, а згадаєш – Так було і в Трої, Так і
буде. Гайдамаки Гуляють, карають;…” [Шевченко 1953, с. 82];
в) від змістової інформації (“…Як виріжуть гайдамаки Ляхів в
Україні, Як він буде панувати, Коли не загине” [Шевченко 1953,
с. 45]; г) від вживання лексики у переносному значенні
(“Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали. Що
мусиш робити?” [Шевченко 1953, с. 91] і деякі інші.
Важливе місце в топопоетичному контексті твору займає
літературно-художній топонім Чигирин. Ця назва формує
окремий простір поеми, вбираючи в себе різну семантику. Так,
контекст “Завтра буду далеко, Далеко, Оксано…Завтра вночі у
Чигрині Свячений дістану” [Шевченко 1953, с. 45] зумовлює
виникнення позитивних конотем у семантиці поетоніма і
передчуття чогось нового, що прийде на зміну вже існуючому. В
емоційному забарвленні ойкопоетоніма мають місце елементи
туги і суму за пограбованим і зруйнованим містом (“Гетьмани,
гетьмани, Якби-то ви встали, встали, подивились на той
Чигирин, Що ви будували, де ви панували!” [Шевченко 1953,
с. 48]; “Ну хоч глянем на Чигирин Колись-то козачий”
[Шевченко 1953, с. 49]; “І смеркалося, а в Чигрині, Як у
домовині, Сумно, сумно” [Шевченко 1953, с. 49]. 22
Наступні контексти знову піднімають Чигирин до рангу
гетьманського, а в семантиці топопоетоніма з’являються
позитивні конотеми (“Неначе в ірій, налетіло З Смілянщини, з
Чигирина Просте козацтво, старшина, – На певне діло налетіло.
Козацьке панство похожає В киреях чорних, як один, Тихенько,
ходя, розмовляє І поглядає на Чигрин” [Шевченко 1953, с. 50].
Таке використання власних назв можна назвати “онімізацією
тексту” [Карпенко 2000, с. 75–76], де “думки й почуття
виражаються топонімами” [Там же], які будучи “маленькими
часточками України, символізують всю Україну” [Там же] (це
може бути також і Лисянка [Шевченко 1953, с. 63, 69, 70, 73], й
Умань [Шевченко 1953, с. 80, 82, 84, 85, 87] та ін. – Є. Т.).
Інколи поетоніми виступають у функції звертання, що є
“граматично незалежним й інтонаційно відокремленим
компонентом висловлювання” [Калінкін 1999, с. 188]. Цей засіб
із характерною для нього ознакою універсальності у
художньому мовленні найчастіше проявляє себе у двох виявах –
апелятивному та оцінно-характеризуючому. Найбільш
поширеним у поемі засобом відхилення від нормативного
вживання топонімних лексем є риторичне звертання до
географічних об’єктів (“– А Черкаси! Боже милий! Не вкороти
віку!” [Шевченко 1953, с. 61]). Конструкція-звертання постає
водночас визначенням не тільки драматизму долі героя, його
важкого психологічного стану, а й трагічного існування всієї
держави. Емоційно-експроесивна виразність досягається
особливо завдяки додаванню вигука “ой”: “– Ой Дніпре мій,
Дніпре, широкий та дужий!” [Шевченко 1953, с. 61]. У цьому
разі характерним є те, що почуття, виражені ліричним героєм,
пов’язані не з топонімом, а з його носієм – географічним
об’єктом (річкою). Тут наявне виразне навантаження спирається
на топонімне значення гідроніма, який завдяки вживанню
специфічно літературного вокативного вигука перетворюється в
літературно-художньому контексті на гідротопонім.
Деякі найменування природних географічних об’єктів у
поемі зазнають процесу трансонімізації. Так, ряд власних назв,
які тут зустрічаються, первинно є топонімами, а після батальних
подій переходять до розряду хрононімів, а ще – баталіонімів23
(термін, запропонований Калінкіним. – Є. Т.). Наприклад, річка
Жовті Води і місто Корсунь – місцевості, пов’язані з початком
визвольної війни 1648–1654 рр. На Жовтих Водах і під
Корсунем у травні 1648 р. Богдан Хмельницький вщент
розгромив польське військо, очолюване коронним гетьманом
Потоцьким, знищив півсотні ляхів над Россю у Корсуні: “Нема
Богдана червонить І Жовті Води, й Рось зелену. Сумує Корсунь
староденний: Нема журбу з ким поділить” [Шевченко 1953,
с. 57]. Гідроніми Рось, Альта, Гнилий Тікич, Інгул – річки, на
берегах яких відбувалися бої повсталих селян з польською
шляхтою: “Отак курить. Гнилий Тікич Кров’ю червоніє
шляхетською, жидівською…” [Шевченко 1953, с. 70]; Тарас
Трясило знищив ляхів над річкою Альтою: “…Страшно тобі
буде, хоч би й бачив Рось, І Альту, і Сену, і там розлилось”
[Шевченко 1953, с. 60]; “І Альта плаче: – тяжко жити! Я сохну,
сохну…Де Тарас?” [Шевченко 1953, с. 57]; полковник
Іван Богун потопив поляків у Інгулі: “Де той Богун, де та зима?
Інгул щозиму замерзає – Богун не встане загатить”… [Шевченко
1953, с. 57]. У цих рядках топопоетоніми хрононімізуються, але
у свідомості ліричного героя вони постають як поетоніми-
символи, що передають не лише перемогу українського
селянства або козацтва та поразку польської шляхти, а й
подають лаконічну характеристику психологічного стану героя.
Разом з хрононімом завжди асоціативно з’являється ім’я
полководця або ватажка повсталих, який брав участь у битві
(Жовті Води, Корсунь або Рось – з одного боку, і
Богдан Хмельницький – з іншого; Альта – з одного, і
Тарас Трясило – з іншого, Інгул – з одного, та Іван Богун – з
іншого).
Використання топопоетонімів позначено соціально-
історичними особливостями, актуалізація часових
характеристик дозволяє говорити про приналежність їх до
однакових хронологічних вимірів, і в загальному плані вони
сприймаються як символ боротьби українського народу за свою
незалежність (“Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси;
Чорним шляхом запалало, І кров полилася Аж у Волинь. По24
Поліссі Гонта бенкетує, А Залізняк в Смілянщині Домаху
гартує…” [Шевченко 1953, с. 62].
Мова поезії характеризується тим, що “усі її елементи
співвідносні і зіставлені між собою” [Кузнецова 2000, с. 240]. У
рядках “Разбрелись конфедерати По Польщі, Волині, По Литві,
по Молдаванах І по Україні” [Шевченко 1953, с. 35] смисловий
та емоційний зміст передається не лише лексичними засобами, а
й просодичними. Це ритміка, яка у поєднанні з літературно-
художнім топонімом створює відчуття чогось драматичного,
навіть трагічного. Глобальність трагізму створює умови для
використання лексем із вузькою інтерлінгвальною
конотативною семантикою, які мають відносно підвищену
частоту вживання (наприклад, ойконім Вільшана). Така лексема
у творі має своєрідне смислове наповнення і здатна утворювати
контекстуальний синонімічний ряд (див.: Вільшана і знайомство
читача з Яремою-попихачем [Шевченко 1953, с. 36], Вільшана і
картина, коли конфедерати хотіли пограбувати корчмаря Лейбу
та вимагали від нього гроші [Шевченко 1953, с. 41], Вільшана і
катування титаря та його смерть [Шевченко 1953, с. 48],
Вільшана й спомин Яреми про кохану дівчину Оксану
[Шевченко 1953, с. 65], і нарешті Вільшана та путь Яреми з
гайдамаками в Лисянку “на бенкет” [Шевченко 1953, с. 67].
Лексико-семантичні процеси призводять до
конотонімізації топонімів – основне значення назви
наповнюється додатковим, що пов’язано з метафоричними або
метонімічними явищами. Коли в художньому творі вживається
власна назва з конотативною семантикою, то він має
актуалізовані конотеми, які є або ж узуальними, або ж
індивідуально-авторськими. Топопоетоніми Січ, Кубань, Дунай
завдяки позамовним чинникам асоціюються з подіями,
пов’язаними із руйнуванням Запорізької Січі Катериною ІІ,
міграцією козаків на Кубань та за Дунай. Тому у контексті “…А
тимчасом стародавню Січ розруйнували: Хто на Кубань, хто за
Дунай…” [Шевченко 1953, с. 91] мова йде не про Дунай як річку
в центрі європейського континенту, а Кубань як історико-
етнографічний регіон на сході чорноморського узбережжя, а про
те, що за допомогою цих поетонімів виражається трагізм подій, 25
пов’язаних із знищенням Козацької держави та зникненням
козацтва як класу. Сполучення “Тільки і остались – Що пороги
серед степу…” [Шевченко 1953, с. 91] передає значення
спустошеності, втрати чогось надзвичайно важливого для самої
України. Конотативні семи розвиваються за рахунок
географічної (‘Дунай – ‘річка < > найдовша в Європі < > бере
початок в Альпах < > впадає в Чорне море’) та реального
історичного факту (знищення Катериною ІІ Запорізької Січі у
другій половині ХVІІІ ст.).
Отже, топопоетоніми у поетичному творі виконують
різноманітні функції, вживаючись як у прямому, так і в
переносному значенні. Виконуючи свою основну функцію –
співвіднесення топопоетонімів з географічними об’єктами – цей
розряд ономастичної лексики набуває додаткових смислових
значень завдяки актуалізації різного роду конотем. Але
найвиразніше функції поетонімів виявляються у метонімічних
конструкціях, звертаннях та порівняннях.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Калінкін, 1999: Калінкін В. Функціонально-граматичні
аспекти поетики онімів // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Випуск
5. – Донецьк: ДонДУ, 1999. – С. 187–191.
2. Карпенко, 2000: Карпенко Ю. О. Мова топонімів – мова землі:
онімізація тексту як художній засіб у романі Ліни Костенко
«Берестечко» // Історико-літературний журнал. – Одеса: Акропринт,
2000. – № 5. – С. 75–80.
3. Кузнецова, 2000: Кузнецова О. І. Із спостережень над
функціонуванням топопоетонімів у сучасній українській поезії //
Филолгические исследования: Сб. науч. работ. Выпуск 2. – Донецк:
Юго-Восток, 2000. – С. 239–247.
4. Шевченко, 1953: Шевченко Т. Г. Поеми. – К.: Державне
видавництво художньої літератури, 1953. – 203 с.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.