Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

МОВНІ ЗНАКИ ІВАНА СВІТЛИЧНОГО

Володимир ПІВЕНЬ,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української
мови та літератури Слов’янського державного
педагогічного університету
МОВНІ ЗНАКИ ІВАНА СВІТЛИЧНОГО
Стаття висвітлює основні мовні знаки поетичних творів
Івана Світличного, аналізує їхню відповідність до змісту як
окремих його віршів, так і їх підбірок, об’єднаних цими знаками.
Ключові слова: зміст, знак, образ, код, сигнал, форма.
Час вимагає від лінгвістики, як і від будь-якої іншої науки,
не зациклюватися на самій собі, а рішучо виходити за межі
лінгвальних проблем задля створення досліджень актуальних
проблем нашої доби, виявлення мовних особливостей спадщини
непересічних майстрів слова – особистостей далекого й
недавнього минулого заради глибшого розуміння й відчуття
їхнього мислення й почування, мотивацій їхньої творчості в
критичні періоди вітчизняної історії, коли Слово дорівнювало
Вчинку.
Поетичний доробок „архітектора шістдесятницького руху”
(М. Горинь) Івана Світличного впродовж останніх років
досліджувався багатьма визначними літературознавцями
(І. Бажинов, Ю. Барабаш, О. Зинкевич, І. Дзюба, В. Іванисенко,
Р. Іванченко, І. Качуровський, Г. Костюк, М. Коцюбинська,
І. Кошелівець, О. Мишанич, О. Неживий, Б. Олександрів,
Ф. Пустова, Я. Славутич, Г. Сивокінь, А. Ткаченко та ін.), однак
ґрунтовних мовознавчих праць, на жаль, немає. Ця стаття є
спробою часткового заповнення такої дослідницької прогалини.
Вагомою мотивацією щодо вибору проблеми дослідження
є те, що за свідченням М. Коцюбинської, І. Світличний
«цікавився знаковими системами, семіотикою, зокрема працями
Ю. Лотмана…» [Світличні 1998, с. 19]. 206
Мовні знаки творів Івана Світличного, виражені окремими
лексемами, словосполученнями й висловами є кодами-
сигналами для читача, що репрезентують (знаково-символічно
представляють) ті чи інші локуси значень поетичних образів і
слугують допоміжним засобом систематизації мовної картини
світу, цілісного уявлення про його словесність загалом.
Теоретичною базою цього дослідження є окремі положення
лінгвістичної семіотики, що здебільшого характеризується
семантикою (зв’язок знака з означуваним об’єктом).
Зв’язок знака з предметами та явищами, що складають
образи, як вважають фахівці, має лише умовний характер, тому
спроба характеристики відчуттів та уявлень від власне знаків
неминучо призводить до агностицизму (неможливості пізнання
раціональною свідомістю).
Упродовж попередніх десятиліть гносіологічну проблему
теорії знаковості досліджували: Л. Абрамян, А. Ветрова,
В. Мантатов, Є. Панов, М. Попович, Л. Резникова та ін.
Ґрунтовний аналіз основних семіотичних методів і понять
здійснювали А. Коршунова, І. Нарський, В. Тюхтіна, Л. Уварова
та ін.
Фахівці з лінгвістичної семіології сходяться на тому, що
поняття знака поєднується із суміжним поняттям значення, бо
знак і значення взаємно потребують одне одного. Знак і
значення співвідносяться як загальнофілософські поняття форми
і змісту, що, як відомо, є взаємозалежними категоріями.
Отже, мовні знаки, що виявляють сутнісні семантичні
утворення поетичного мовлення Івана Світличного складають
предмет нашого дослідження.
Будь-який художній текст як переплетіння семантичних
одиниць містить знаки-локуси, що репрезентують (узагальнено
представляють) як зміст, так і семантику найсуттєвіших його
компонентів. Знак-локус заступає не тільки зміст певної
завершеної смислової одиниці тексту, а й художній образ цієї
одиниці, котрий є складником сукупної образної картини твору
(вірша, циклу, збірки).
Проблемним аспектом у контексті статті є питання
співвідношення образу і знака. Ґрунтовне дослідження
російського науковця В. Мантатова, що узагальнює пошуки207
багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників використано як
основне наукове джерело статті. Науковець зауважує
суперечливу єдність знака і образу. Протилежністю поняття
образу з гносеологічного погляду є поняття знака. Посилаючись
на Гегеля, В.В. Мантатов зазначає: „Знак є безпосереднє
споглядання, що є зовсім іншим змістом, ніж те, чим воно є само
по собі” [Мантатов 1980, с. 4].
„Упродовж майже сорока років після Л.С. Виготського, –
зауважують М.В. Гамезо, Б.Ф. Ломов, В.Ф. Рубахін, –
загальнотеоретичною розробкою питання про природу й
психологічні функції знака психологи практично майже не
займалися” [Мантатов 1980, с. 5], тому розгляд мовної
знаковості поезій однієї з найяскравішої постаті
шістдесятництва, яким є Іван Світличний, є не тільки
актуальним, а й науково вартісним.
Зв’язок знака й позначуваного ним предмета є не
безпосереднім, не природно-причинним зв’язком, а
опосередкованим, соціально детермінованим. Сутність такого
зв’язку полягає в тому, що знаки є носіями, засобами фіксації
розумових образів на позначення предметів. „І оскільки мовні
знаки виступають носіями ідеальної інформації (про
безпосередню дійсність умоглядних образів предметів), вони
репрезентують ці предмети, відсилають до них, орієнтують
людей щодо них” [Мантатов 1980, с. 13]. Творення знаків, на
думку вчених, – природний процес людини, бо права півкуля
мозку відповідає за образне мислення, а ліва – за абстрактне,
тобто за творення знаків [Панов 1980, с. 109].
Так знаки словесності Івана Світличного є такими
„засобами фіксації” змісту й характеру його мислення не тільки
як неформального лідера дисидентського руху, а й усієї нової
системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в
надрах тоталітарної системи.
Знак, залишаючись сам по собі, виявляється водночас
„інобуттям” іншого предмета, точніше, матеріальним носієм
його ідеального образу і знаряддям оперування ним. Відтак
мовні знаки виступають факторами ідеалізації
зовнішньопредметних операцій, перетворюючи дії із208
матеріальних у ідеальні, дозволяючи при тому схоплювати
об’єктивний зміст, відображати зовнішній світ.
Специфіка мовної знакової діяльності полягає в тому, що
вона орієнтована на опанування інших речей, і явищ, що
складають зміст твору, має мету, котра перебуває поза
конкретним світом предметів. Наприклад, у сонеті „Язик” вжито
топоніми Київ і Соловки; номінативи нетрі, язичник, схима,
єретик; порівняльний зворот Січе словами, як мечами та ін., а
кодом-сигналом або мовним знаком цього твору є Несвобода
слова. Якщо проаналізувати усі наявні лексико-семантичні
одиниці цього твору, можна переконатися, що форма знака
дійсно перебуває поза предметним світом цих одиниць.
Оскільки вся вартість знака походить від його осмисленості, а
не від фізичної відповідності репрезентованим предметам, то
зв’язок знака з означуваним є дійсно умовний.
Знака без значення не існує. Бути знаком – це не є
природною властивістю будь-якого предмета, це – його
суспільно-функціональна якість. Будь-який предмет може
виступати знаком оскільки має здатність представляти інші
об’єкти у процесі діяльності людини. Так і в словесності: будь-
яка мовна одиниця може бути знаком за умов осмислення його
суспільної (духовної, інтелектуальної, морально-етичної,
національної та ін.) якості.
Знак є наочним, чуттєво сприйманим виявом закодованої в
ньому інформації; у процесі його сприймання й усвідомлення
він водночас є ключем для розкодування цієї інформації. За
перцептивною (чуттєво сприйманою) природою знак і сигнал
мають багато спільних рис.
Отже виявлення й розкодування знаків-сигналів
поетичних творів Івана Світличного – ключ до поглибленого
сприйняття ідейного, інтелектуального й художньо-образного
світу організатора й натхненника опору радянському
тоталітаризму як видатної особистості 60-80-х років ХХ
століття, якої так бракує нам сьогодні.
Проблема, з якою стикається дослідник, це визначення
кількості мовних знаків. Усе залежить від ступеня узагальнення
й абстрагування: чим він вище, тим менша кількість знаків
береться до уваги. 209
Обмежений обсяг статті не дозволяє навести навіть
мінімум максимально ємних і узагальнених знаків, а відтак
змушені обмежитися декількома основними: 1. «Честь і
гідність». 2. «Визначена позиція». 3. «Іронія й гумор». 4. «Біль».
1. Знак «Честь і гідність» українського інтелігента Івана
Світличного – це не високопафосне словосполучення. Про цю
людину як правдивого носія цих якостей свідчать усі сучасники.
Це підтверджують усі, кому випало спілкуватися з цією
непересічною особистістю. У 1993 році Галина Севрук
зауважувала: «Як сьогодні бракує в тому згорьованому
парламенті України чесного, розумного і високоморального
Івана Світличного» [Світличні 1998, с. 197]. Лише про людину
правдивої гідності й моральної висоти сучасники можуть
написати таке: «Іван жив за космічними законами, ігноруючи
спотворену дійсність, піднімаючись над побутом, підлістю й
ницістю людською» [Світличні 1998, с. 197]. І це дозволяло
йому бути вільним в умовах цілковитої неволі, бачити світ по-
своєму… Високе почуття гідності не дозволяло йому опускатися
до «отарно-групового» світовідчуття: «Іван мав чітко виявлене
особистісне світобачення, а через особистість – громадянське, а
отже, й справді національне…» [Світличні 1998, с. 249]. У
сонеті «Відчай» знаходимо: Ніде ні святощів, ні свята… Душа
заскимлить, з тями стята. Та, Господи, не доведи – З розпуки, з
відчаю, зі страху – Покласти честь свою на плаху! Вже краще
голову клади. Змістове наповнення сонета – усвідомлення того,
що світ украй занепав, не має спричинювати відчай і паніку, бо
через це можна згубити все. Словесне формулювання двома
синонімічними поняттями знака «Честь і гідність» має певні
семантичні зв’язки з висловами Шпана чи лицар – честь одна;
Покласти честь свою на плаху, проте мовний знак зберігає свою
відокремленість щодо загального контексту твору. Загалом – це
заклик бути стійким попри будь-які обставини, бо слабкодухість
веде до втрати честі.
Одним із найвиразніших творів, що перебуває під цим
знаком, є сонет-докір Зіновії Франко («Епітафія»). Ідея: в душу
плюють тоді, коли сам це дозволяєш робити: Та тільки не
воскресне впала Душа: ти в неї наплювала, А інші звикли й теж
плюють. Ключові семантичні одиниці, що виправдовують210
визначення мовного знака: ганьбовище розп’яття; душу
ґвалтом рвуть на часті; самопокаяні прокляття;
самопрокльонні каяття. Як видно, мовний знак має достатню
абстрагованість від змісту й слугує за код-сигнал: твоя честь – у
твоїх руках за будь-яких скрутних обставин.
2. Знак «Визначена позиція» – репрезентує важливий
зміст: людина знає заради чого вона живе, знає чому чинить так,
а не інакше, усвідомлює небезпеку наслідків своїх вчинків, але
керуючись високими ідеалами боротьби за Визволення, готова
стати жертвою в нерівному зіткненні із системою. Цей, знак що
представляє чи не найбільшу кількість творів («Глина»,
«Аншлюс», «Посполиті», «Супермен», «Вселенська
робінзонада», «Я – дисидент», «Голови», «Архімед» та ін..), є
визначальним загалом для тих, хто лише вперше почув про
Івана Світличного. З лінгвофілософського погляду, знак
визначеної позиції співвідноситься зі семантичним масивом
значеннєвості, як форма до змісту. Лексична форма
словосполучення «Визначена позиція» (визначеність –
остаточна сформульованість, вирішеність, доведеність; позиція –
закріплене місце розташування, точка або кут зору, аспект)
опосередковано пов’язана не тільки зі змістом його творів, а й зі
змістом (змістовністю) Івана Світличного як особи й
особистості. «Доля, – зауважує Є. Сверстюк, – говорить з
особою. Чи є Особа? Особа високого покликання. Особа, яка чує
вітер часу, і голоси минулого, і дзвони тривоги…» [Сверстюк
2004, с. 155]. «Особистість, – продовжує публіцист, – бере на
себе відповідальність і несе її з гідністю, і дає приклад гідности»
[Сверстюк 2004, с. 154]. На той час для Івана Світличного
«визначеність позиції» означало тверде й непохитне
«прямостояння» (В. Стус) у безкомпромісовій боротьбі з
радянським тоталітаризмом, у якій аж ніяк не можна залишатися
чистим теоретиком, носієм духа, втіленням волі тощо. У сонеті
«Аншлюс (Монолог Мефістофеля)» автор заявляє: Утри сироп
ліричних соплів, Наїв святої просототи! Ти – ангел. Ти
чистенький. Ти – Святий. А бека Мефістофель За тебе має
жар гребти?… І далі – антонімами: Ми – дух і плоть. Ми – фас і
профіль. Ми – воля й м’язи … Мефісто-Фауст. Моноліт. Це
позиція ідеаліста в серці й реаліста в мозку, людини, яка знає на211
який шлях стала, і що саме їй належить робити, долаючи щодня,
щохвилини свої суто людські (тілесні) слабкості, заради
Свободи у найширшому розумінні цього слова. Саме опозиції
значень: дух – плоть, фас – профіль, воля – м’язи, а зрештою
узагальнення – моноліт, складають основу змісту, що
репрезентується мовним знаком «Визначена позиція».
3. Знак «Іронія й гумор». «Стиль наших стосунків, –
згадує Ірина Жиленко, – був такий: коли тяжко – смійся. І,
мабуть, ніхто так не вмів сміятися, так дотепно іронізувати, як
ми. Звісно найбільшим дотепником був Василь Симоненко.
Його дотепи стали легендарними. Добродушно-дотепним був
Іван, саркастично-дотепним (як і зараз) Євген, інтелектуально-
дотепною Михайлина, грубувато-дотепним Віктор Зарецький,
вбивчо-дотепним Іван Дзюба, непримиренним, нищівно-
дотепним Василь Стус, сумно-іронічною Ліна Костенко»
[Світличні 1998, с. 216]. Дійсно, добрий гумор просякає рядки
жартівливого доносу царю Душану на Десанку Максимович
(«Тражим кажньаваньє»), або, наприклад, у сонеті «Чернець», де
йдеться про одвічне змагання духа й тіла. Зрозуміло, йдеться не
про ченця як такого, а про політв’язня, виснаженого табірним
режимом, але незламаного духовно. Про тіло: В старім і висхлім
на папір Повстало все, що ледве тліло. І слабне влада й дух
офір. І никне віра. Закортіло Спокус і видив – (чорне діло!).
Молись і жди. Молись і вір. Така іронічна самопідтримка,
жартівливі переносні значення, що відчуваються в кожному
рядкові, в ув’язненні – більш вартісні, ніж пряма прозово-
побутова настановча мова. Поза мурами – світ-вир й
диявольська суєта, а в тюремному просторі – Все та ж одна
надія й віра: У власній плоті вбити звіра І дух пречистий
зберегти. Використовуючи церковно-релігійну лексику (віра,
дух пречистий, молитва, диявольський), автор вибудовує
семантичний простір братньої підтримки, укріплення волі у
протистоянні тюремникам і КҐБ. Синтезована лексика (церковна
і розмовна) створює неповторний ефект «добродушно-
дотепного» поетичного жарту Івана Світличного.
4. Знак «Біль» (за Батьківщину, народ, молоде покоління,
літературу, мистецтво тощо) також є не менш важливим для212
характеристики мовних знаків Івана Світличного. Твори
«Тюрма», «Завжди в’язень», «Тарас Бульба», «Мітуса» та ін.
якнайвиразніше свідчать про непідробне вболівання
українського інтелігента (неполітика) за долю України,
вболівання, що переходить у рішучий Чин. Образи двох зон
(«малої» і «великої»), двох тюрем (реальної й сновидної),
створені на початку 70-х рр. ХХ ст. за ґратами – неординарне
явище вітчизняної словесності – як за змістом, так і – словесною
формою, бо про «велику зону» (СССР) тоді ніхто не говорив.
Формально тавтологічний ефект В тюрмі….мені наснилася
тюрма на початку змушує налаштуватися на сприйняття
непростих істин. У цій «зоні» – світ – ідилія сама. Автор
свідомо не бере в лапки слово ідилія, хоча і вживає його в
переносному смислі, бо для переляканих «хатоскрайників»,
можливо, й було щось на кшталт ідилії, в якій вони
ждуть…початку чи кінця. Сонет «Завжди в’язень» пронизаний
історичним болем, що сягає ще князівських часів: Самі собі
будуєм тюрми, Самі в них потім живемо, Самі себе
стережемо…Багатозначність пронизує кожний рядок низки
висловів, тричі вжитий займенник у множині самі увиразнює
мовлення, наголошуючи дивну (для інших народів) ментальну
рису легковірних і терплячих українців. Ідея сонету «Тарас
Бульба» – мовчання ганебне й злочинне в той час, коли Україну
плюндрує чорна татарва. Авторові болять спроби «розумників»
(На час) зігнути (трохи) спину, Щоб не злетіла голова.
Майстерно зіставляючи лексеми спина й голова, поет досягає
значного мовностилістичного ефекту.
Всі чотирі мовні знаки мають абстрактно-узагальнений
характер, смислову відстороненість від змістової частини. Ці
знаки символічно представляють зміст творів, вони
сигналізують про нього, не містячи його в собі. Вони
орієнтують читача в складній і малодослідженій поетиці
Івана Світличного, спрямовують увагу на ключові лексико-
семантичні текстові блоки. І в цьому полягає їхня
мовностилістична вартість. 213
ЛІТЕРАТУРА:
1. Мантатов 1980: Мантатов В.В. Образ, знак, условность:
Монография. – М.: Высш. школа, 1980. – 160 с.
2. Панов 1980: Панов Е.Н. Знаки. символы, языки. – М.: Знание,
1980. – 192 с.
3. Сверстюк 2004: Сверстюк Є. На хвилях «Свободи»: Короткі
есеї. – Луцьк: ВМА «Терен», 2004. – 312 с.
4. Світличний 1994: Світличний І.О. У мене – тільки слово / Ред.
рада: В. Шевчук та ін.; Упоряд. та приміт. Л.П. Світличної,
Н.О. Світличної. – Х.: Фоліо, 1994. – 431 с. – (Українська література
ХХ століття).
5. Світличні 1998: Доброокий: Спогади про Івана Світличного //
Ред. рада: В. Шевчук та ін.; Упоряд. Леоніда і Надія Світличні. – К.:
Час, 1998. – 572 с.
6. Світличні 2008: Світличний І.О., Світлична Н.О. З живучого
племені Дон Кіхотів / Упорядкув. М.Х. Коцюбинської та
О.І. Неживого. Передм. та прим. М.Х. Коцюбинської. – К.: Грамота,
2008. – 816 с., іл. (Серія „Бібліотека Шевченківського комітету).
7. Славутич 1998: Славутич Яр. Твори у 3-х т. – Т.3. – К.: Дніпро;
Едмонтон: Славута, 1998. – 494 с.

Категорія: Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.