ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ У двох книгах КНИГА ДРУГА. ЧАСТИНА ДРУГА (1960—1990-ті роки) За редакцією В. Г. Дончика

Борис Нечерда (1939 р. нар.)

Борис Андрійович Нечерда народився 11 липня 1939 р. у
с. Ярешки Анрушівського району на Житомирщині в родині
залізничника. Закінчив Одеський інститут інженерів морсь­
кого флоту, працював у редакції обласної молодіжної газе-
158
ти, відповідальним секретарем Одеської організації Спілки
письменників України. Дуже важливим у житті двадцятичо-
тирьохлітнього журналіста став 1963 рік — тоді у видав­
ництві «Маяк» побачила світ його перша збірка з символіч­
ною назвою «Материк». Вона була суголосною рокам
«відлиги», що подарували суспільству стільки надій та енту­
зіазму, народили «естрадну» поезію й надовго прикували до
неї увагу найширшого загалу. Літературні ровесники Нечер-
ди виходили до мікрофонів, і їхні голоси сильно й виразно
звучали у великих залах і на майданах, а їхні слова знахо­
дили живе відлуння в слухачів.
Уже в «Материку» поряд із захопленими вигуками й ро­
мантичними інтонаціями, характерними для цього поетично­
го покоління, зазвучали й суто індивідуальні мотиви Бориса
Нечерди, які відразу ж увиразнилися в наступній книжці —
збірці поем «Лада» 1965 р. Вже після неї ім’я Нечерди асо­
ціюється зі зболеною сповіддю про життя тривожної душі.
Він поет на диво сповідальний, запальний і в тій сповіді без­
жальний до себе.
Позбуваюсь дрібниць,
напівнатяків модних,
обережностей — чистих…
Учорашній мій стид,
учорашній мій мотлох,
а не дасть мені спокою більш,
а не дасть!
Так, Нечерда «шістдесятник» і за духовним досвідом, і за
ладом мислення. Він не був серед них законодавцем мод, як,
скажімо, І. Драч або М. Вінграновський, але й ніколи не
був їхнім епігоном. Мав свій шлях, свою, сказати б, творчу
автономію, як мали її В. Базилевський, Р. Кудлик,
П. Скунць, Л. Талалай, Р. Третьяков, що не загубилися в
цьому талановитому поколінні. Звичайно, літературна поведі­
нка Б. Нечерди спричинялася до всіляких ускладнень: то
розсипалася у видавництві вже набрана книжка, то інспіру­
валася розносна стаття, в якій автор звинувачувався в де­
шевому епатажеві, богемщині та інших «неприпустимих для
українського радянського поета» гріхах.
Мабуть, поета не раз поривало бажання сказати прямо
про те, як ми живемо і що з нами відбувається. Тим більше,
що Нечерда любить місткі поетичні формули й афористичні
вислови. Але йому як і багатьом колегам, часто доводилося
вдаватись до засобів езопомовлення: «Снігом хурделило,
віком хурдило, щось воно гірше, ніж перше хотілось, ночі
огидніш, а рештки краси — тільки в дужках, як цитатний
курсив».
159 Б. Нечерда жадібно шукає в собі точку душевної рівно­
ваги і не знаходить її. З гулом, гуркотом і скреготом летить
крізь душу його ліричного героя тривожна епоха, в якій так
важко відшукати острівець спокою й тиші, прихисток од
тривог. ,,
До речі, про людей у поезії Нечерди. Починаючи з «Ма­
терика», його збірку накрила справжня-демографічна по­
вінь. На кожному кроці обличчя, обличчя. Тут і спрацьо­
вана сільська жінка, і бідовий таксист, і морський еколог,
і спортсмен, двірник і міліціонер, сержант і йог, кіношник
і здекласований елемент. А ще дуже багато жінок, почи­
наючи від задумливої й небагатослівної матері й закінчуючи
загадковою грузинкою у білому светрі. Жінки постають у йо­
го віршах за різного освітлення і за різних життєвих обста­
вин та соціальних ситуацій: прозаїчно буденними з авоська-
ми в руках, манірно величавими павами з одеського бомон­
ду, сиротливо самотніми на тлі мовчазного моря, а поряд
з ними — згорьована мати-одиночка, в якої знайшлося дитя
«від грутожицького протягу». Жінка для Нечерди — не тіль­
ки своєрідний індикатор часу, який набагато сильніше уви­
разнює його проблеми й особливості, але й прекрасна таєм­
нича істота — одна з найбільших одвічних загадок природи.
І найчастіше у цьому жіночому гурті виринає обличчя
матері. її образ з’являється в Нечерди у віршах і поемах
всіх періодів. Вона й абориген з планети його дитинства,
й навчитель життєвого стоїцизму, без якого аніяк не прожи­
ти в цьому трагічному світі, що кидає людину в провалля
розпачу або провокує на негідні вчинки.
Завжди наїжачений на слова чийогось докору, постійно
готовий до рішучої відсічі на чиєсь повчання, навіть до ни­
щівних глузів з приводу набридливого менторства, ліричний
герой поеми Нечерди «Удвох із матір’ю» розкривається
душею назустріч м’якому маминому докорові й вслухається
в те відлуння, яке викликають у ньому її слова:
Сміюсь і плачу на додачу.
Кришу тремтячі сірники.
Якщо в собі чого й не втрачу —
єдино
мамі
завдяки.
І вільно сльози віділлються.
Знайдеться в тому свій резон,
Отак живу — в осерді людства —
удвох із матір’ю,
разом.
У віршах сімдесятих і початку вісімдесятих поет часто
переноситься уявою в далекі краї, в інші країни, коментує

події, які відбуваються хтозна-де. Нерідко в його віршах
з’являється дивовижно екзотичний матеріал «Овеха майст-
рада», «Балада про дитино-матір», «Велогонка у Римі»,
«Маски», «Заратустра», «Червоне на білому тлі» та ін., що
пояснюється, зокрема, намаганням сказати щось про нашу
дійсність, оперуючи фактами з життя інших країн.
Уважний читач може викласти чи не всі факти з біо­
графії поета, йдучи за його віршами, сказати, як і коли вело­
ся авторові в різні періоди життя. Таких миттєво окресле­
них автопортретів поета в найнесподіваніших — почасти до­
волі екзотичних — інтер’єрах чимало зустрічаємо в кожній
його книжці.
Уже від перших літературних кроків Нечерда показав се­
бе поетом, у котрого важко рубрикувати твори на так звану
громадянську, інтимну й пейзажну лірику. В нього, здається,
все дуже особисте: природа, соціальний клімат, інтимні по­
чуття— тісно пов’язані, переплетені між собою, і виокреми­
ти з його віршів «чисті» тематичні острови буває просто не­
можливо. От, скажімо, такий далекий од нашого сьогодення
факт, що не має ніякогісінького стосунку до автора чи то
пак, його ліричного героя: в історії вогнепальної зброї напи­
сано, що перший французький кулемет було випробувано
1870 року. Проте саме він і послужив сюжетною основою
для «Балади про триста коней». Тихими елегійними тонами
змальовано квітневий іподром, на якому випробуватиметься
нова зброя. Все розгортається за наперед підготовленим
сценарієм. Поет змушує нас пережити ті страшні й лиховісні
хвилини: ми вочевидь побачили бойовище на французькому
іподромі. Поет створив ефект присутності — ми навіть відчу­
ли, як пахне «іподромна стрижена трава». Він не перепо­
відає історію, не резонерствує з приводу цього факту, він пе­
реживає сам і змушує переживати читача. А особливо зво­
рушує, зачіпає читачеву душу образ лошати.
Навіть не згадали про лоша.
А воно розтануло мов дим,—
вбереглось і вмовкло до часу —
дотепер замислені світи,
що його леліють і пасуть!
Конюх п’яний. Винахідник мертвий.
Лишенько! Мовчать мені слова.
Пахне кавуном і кулеметом
іподромна стрижена трава.
Нечерда зазнав складної творчої еволюції. Він належить
до того рідкісного типу авторів, яким однаково близька і ак­
центна, і непрограмована поезія. Він успішно поєднує, зда­
валося б, зовсім непоєднувані стильові манери: химерний
гротеск і «чистий» ліризм, викличну прозаїзацію, власне,
6 5-144 • 161 »депоетизацію» поезії і сувору канонічність сонетної форми,
йому однаково близькі балада з її динамічно розвиненою
фабулою і повільний плин медитації. Нечерда у вірші — то
конструктивіст, що вибудовує споруду твору, ніби звіряю­
чись зі своїми «кресленнями», то лірик, що пише, «як Бог на
душу покладе». Але в усіх випадках він тяжіє до складної
метафорики, майже скрізь відчуваємо екстатичну напругу
авторського почуття. У його текстах органічно співіснують
різні лексичні шари, діалектизми й техніцизми, але це не
створює враження недоречності їхнього сусідства.
Вже ранній Нечерда облюбував жанр поеми. Друга його
збірка «Лада» (1965) складена з трьох поем. Усі вони мають
примхливо мозаїчну композицію, оригінальний строфічний
малюнок і часті «переключання швидкостей» ритму. Охоче
вдається автор до колажних прийомів, поєднуючи в тексті
поезію з прозою, фрагментами документів і цитаціями з фо­
льклору. І, мабуть, найпоказовішою в цьому розумінні може
бути «Лада». Ось, наприклад, уривок із «Помаранчевого ес­
тампу» (визначення естампу має в нього кожен розділ), що
називається «Путивль і пісня моєї матері».
Ой на горі огонь горить,
А в долині трава шумить.
Мати моя—ярешківська Ганна
Смуток на люди виносити боялась.
По ній, як по древу,
небезпечно й гарно
розтікатися мислям Бояна.
У долині трава шумить,
а в тій траві козак лежить.
Пашать осокори твої коло валу.
Помаранчево сонце цвіло в гарбузах.
Гойдалась колиска моя, коливалась —
краєм торкаючи небеса.
Порубаний посічений
китайкою накриваний.
Така стилістика багатьох дратувала. Уже давно було
узаконено й покрито хрестоматійним глянцем усі новації
Драча й Вінграновського, а Нечерда все ще фігурував у дея­
ких статтях як поет, що ніяк не може подолати в собі хворо­
би літературної молодості чи не хоче ставати «респектабель­
ним». І тільки покоління молодих, що з’явилося наприкінці
сімдесятих і на початку вісімдесятих, відвернуло від нього
увагу рідних зоїлів. Нечерда зник навіть із «обойм», хоча
книжки його — рідше, ніж у багатьох інших,— але вихо­
дили. Після «Лади» були «Барельєфи» (1967), «Літак у
краплі бурштину» (1972), «Танець під дощем» (1978),
«Вежа» (1980), «Удвох із матір’ю» (1983), «Поезії» (1984)
та «Лірика» (1989). За двадцять вісім років після дебюту —
162
це зовсім небагато. Рідко публікується Нечерда й у періо­
диці.
В одній із статей якось писалося таке: «Лише зіткнувши­
ся з своєю мрією про свободу, покоління «шістдесятників»
нарешті здобуло той статус, з яким воно вічно загравало,—
стало втраченим поколінням». Ця ефектна фраза не позбав­
лена сенсу для багатьох творчих біографій. Бо ж такими офі­
ціозно-казенними бачаться сьогодні деякі з учорашніх «на-
півлівих» чи й навіть «лівих» поетів, які, зрештою, стали
трубадурами т. зв. соціалізму, його сліпими апологетами.
Нечерда вистояв_ перед подібними спокусами, хоча серед
«заглавних» образів першим часом були у нього і «червоний
прапор», що «годиться тільки на поступ», і «Інтернаціонал»,
і Ленін, і Жовтень.
Майже два десятиліття тому він писав у вірші «Усе тече»:
З безмежжя віддалених літ —
без нашого дозволу й згоди —
ще скажуть про наше сьогодні:
інакше було на землі.
Так мовлять про наші часи
і про перемоги предивні,
здобуті ціною сльози
народу й одної дитини…
Благаю: прожиті літа
не плутай із блиском дешевим.
А те, що зоветься душею,
пильнуй до пуття, мов ліхтар.
Він — прагнув пильнувати. Тому зі спокійною совістю мо­
же озирнутися назад і без почуття ніяковості дивитися впе­
ред..

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ У двох книгах КНИГА ДРУГА. ЧАСТИНА ДРУГА (1960—1990-ті роки) За редакцією В. Г. Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.