ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ У двох книгах КНИГА ДРУГА. ЧАСТИНА ДРУГА (1960—1990-ті роки) За редакцією В. Г. Дончика

Ірина Вільде (1907—1982)

Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком
благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до ста­
рості; після 1939 р. видала понад двадцять книжок прози,
була лауреатом літературної премії імені Т. Г. Шевченка,
нагороджена орденами й медалями, обиралася депутатом
Верховної Ради України, працювала редактором журналу
286
«Жовтень», головою Львівського відділення СПУ, не зазна­
ла репресій і переслідувань. Щоправда, на початку 70-х
спробувала було порушити питання про утиски української
мови й культури, що лише розчарувало партійні чини й по­
казало всю ефемерність і декоративність її громадської ролі
й авторитету. Трагічність письменницької долі Ірини Вільде
в тому, що її талант не міг розвиватися природно, був зде­
формований лещатами «соцреалізму» та примусовою для
західноукраїнських митців ейфорією «визволення» й «щасли­
вого сьогодення».
Народилася Дарина Полотнюк 5 травня 1907 р. на Буко­
вині в сім’ї народного вчителя і українського письменника
Дмитра Макогона. Батько був її першим учителем літерату­
ри, а його книжки — початковою позакласною лектурою.
Нанашками (хрещеними батьками) вважатиме Ольгу Коби-
лянську, Михайла Яцківа, «тонкого майстра слова, незви­
чайно цікаву людину» й ерудита, і «двох каріатид польсько­
го письменства» — Марію Домбровську та Софію Налковсь-
ку. Згодом і сама стане чуйною нанашкою багатьом моло­
дим львівським письменникам.
Усе життя вважатиме себе буковинкою, тужитиме за
краєм, де «сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом,
з червоною калиною у русявій голівці», де «по досвітках
скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба,
як сама молитва», де на польовій стежці зустрілися Він і Во­
на, і ті «п’ятнадцять зелених років і одне зелене літо у буко­
винському селі» щемко закарбувалися в пам’яті і не втрати­
ли «своєї росяної свіжості» до кінця життя.
Дійсність, однак, не була такою ідилічною. У листопаді
1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія. Рятуючись
від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до
Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, потім
вступає до Львівського університету, стає активним членом
гуртка студентської молоді, що самотужки досліджувала
проблеми українського мовознавства та літературознавства,
обговорювала новинки художньої літератури. Тут зачитува­
ли свої твори — і «божище львівської молоді Б.-І. Антонич», і
Дарка Макогон. Молода письменниця виступає із читанням
своїх оповідань і на більших літературних імпрезах, поряд
із Б.-І. Антоничем, В. Ткачуком, С. Гординським, Б. Жарсь-
ким та ін. Коли через матеріальні нєстатки вона мусила за­
лишити університет, то вже була відома в літературному
світі як перспективний молодий прозаїк. Влаштувавшись на
роботу в часопис «Жіноча доля» у Коломиї, працює там до
1939 р., а потім переселяється до Львова. Крім «Жіночої
долі», друкується в «Ділі», «Новій хаті», «Назустріч», «Но-
287 вому часі». Перші книжки — повість «Метелики на шпиль­
ках» і збірка новел «Химерне серце» — вийшли 1935 р. і здо­
були премію Товариства українських літераторів і журналіс­
тів ім. І. Франка. Претендували також на неї Катря Грине-
вичева зі своїми «Шоломами на єонці» та Наталена Короле­
ва з романом «1313». Нагороджена була «мало ще відома
початкуюча Ірина Вільде». Під таким ім’ям і увійде вона в
історію літератури, хоч спочатку воно мало бути «ширмою
перед напастями критики й глузуванням ровесників на випадок
краху», до того ж авторка, «справді почувала себе ще Ди­
кою» (німецьке ШіШе — дика) в літературі. Наступного, 1936 р.
з’явилася повість «Б’є восьма», а 1938 — роман «Повноліт­
ні діти».
Суспільно-політична атмосфера в Галичині 20—30-х
років не була кращою від буковинської. Польський уряд
запровадив тут той же режим денаціоналізації. Закривались
українські школи й культурно-освітні та національно-еко­
номічні заклади. Тож більшість західних українців щиро
раділа приходові червоної армії у 1939 р., зустрічала її як
визволительку. А потім «золотий вересень» забагрився
кров’ю наступних місяців «волі», коли тисячі людей були ки­
нуті до в’язниць, передовсім національно свідомі й освічені,
тисячами їх вивозили до Сибіру. У червні 1941 р., коли
червона армія поспішно відступала під ударами гітлерівсь­
ких військ, всі ув’язнені були знищені. Аборигени-визволені
псували картину: замість покірно шикуватися в колони
смертників, пішли в загони УПА, де намагалися визволити
свій край і від «братів зі Сходу», і від гітлерівців. Різні там
були люди, не тільки герої. Але чи можна вважати бандитом
майже весь народ, який на своїй землі боронив свою волю?
У такій суспільно-політичній атмосфері формувався
світогляд Ірини Вільде, жили й мислили її герої; але на
сторінки творів радянського часу ця атмосфера майже не
потрапила. І все ж критика називала їх ідейно незрілими, бо
письменниця зосереджувала свою увагу на інтимних пережи­
ваннях героїнь, а не на «викритті жорстокої капіталістичної
дійсності» ‘.
Реалізм та соцреалізм чітко розмежовують передвоєнні
й післявоєнні оповідання письменниці. Звісно, ранні її твори
не в усьому бездоганні: деколи і перо ще не вправне, і світ
героїв обмежений, нарочито відірваний від «зверхнього»
суспільного світу, і поставлені проблеми вузькі. Але тут
письменниця знайшла відповідний для роботи її уяви, при-
‘Цьох Й. Ірина Вільде // Вільде І. На порозі. К-, 1955.
288
роди її таланту пласт дійсності — глибинні рушії індивіду­
альної психології, потаємно-інтимних переживань, філософії
родинних взаємин, кохання, витоки характеру й поведінки —
усе те, що складає спектр внутрішнього «світіння» людської
особистості.
«Вавілонській вежі» кохання: «що серце — то інша туга,
що серце — то інша пісня» — присвячені новели «Вавілонсь­
ка вежа», «Піаніст», «Химерне серце», «Всюди однаково»,
«Лист», «Любовна пригода однієї дівчини», «Маленька
господиня великого дому», «24 години», «Східна мелодія»,
«Ти». Щастя з погляду тогочасної жінки, смутна його
відносність — «Щастя»; вибір нею життєвого шляху — мати
«свій хліб» і бути самостійною чи «для жінки найкраща са­
мостійність при боці чоловіка» — «Дух часу». Подібні
проблеми порушувала письменниця і в публіцистиці того ча­
су, друкуючись переважно в часописі «Жіноча доля» («Ми
й наші матері», «За природне право жінки», «Шлях до ща­
стя в домі», «Чи «ова» — це титул?», «Чи* жінка й любка в
одній особі?»)
Зовнішній сюжет у ранніх творах невибагливий,
підкреслено звичайний. їхнє достоїнство в тонкому зобра­
женні душевних порухів у буденних стосунках між людьми,
в підкресленні складності, важливості й недоторканості пси­
хологічної суверенності людини. Ця задушевно-люди­
нознавча лінія, модифікуючись, ускладнюючись, міцніючи в
професійному й жанрово-стильовому планах, пройде через
усю творчість Ірини Вільде, завершившись у її улюбленому
жанрі філософської мініатюри — «окрушинах», окремих
скалках багатоликого життя, цікавих психологічних спо­
стереженнях із філософським підтекстом. Задушевність, пси­
хологічна проникливість у баченні проблем людського, пере­
дусім жіночого серця і людських взаємин, відстоювання
добра й доброти, людської порядності — це те, завдяки чому
письменниця залишиться в нашій літературі навіть у час до­
корінної переоцінки цінностей.
Ірина Вільде у радянський період творчості намагалася
не «збивати» ні себе, ні «трудящих жінок» на обивательсько-
міщанські манівці, а вести до «світлого майбутнього».
У своїх оповіданнях писала про те, що за капіталістичного
ладу в бідняків не могло бути справжнього родинного ща­
стя, бо «щасливою у житті і коханні трудяща людина може
бути тільки за радянської влади» («Товаришка Маня»); про
«життя західних українців під зорею радянської влади», які
ту владу вимріяли в чорні роки неволі, коли «тільки вузенька
річечка Збруч їх відділяла від щастя» («Історія одного
життя»); про «націоналістичних мракобісів, готових щохви-
10 5-144 289 лини продати народ» («Кури»); про дружбу народів («Ті,
з Ковальської»), особливо українців зі «старшими брата­
ми»: «Відколи світ світом, ще такого не було, щоб українець
з росіянином полагодити не могли», і т. ін.
Та хоч як «удосконалювалася» письменниця в «бла­
готворному кліматі нової дійсності», все ж розчарувала
пильних критиків перевиданим і переробленим у дусі вимог
соцреалізму романом «Повнолітні діти»: знову сипались
нарікання: «не показана класова боротьба, а на першому
плані — національне». Звинувачення, як на ті часи, надто
серйозні.
Насправді цей роман — один із кращих творів письмен­
ниці. Талановито, психологічно достовірно, з тремтливою
ніжністю й стриманим ліризмом, водночас із безжальною
відвертістю відображено тут процес становлення особистості
головної героїні — Дарки Попович. Дитячі переживання
дівчинки, що «мала багато клопоту з очима, які не вміють
говорити неправди», перше кохання до юного скрипаля
Данка Данилюка, ревнощі й розчарування, перші уроки
життєвої зрілості. Усе подане через сприймання Дарки, спо­
чатку дитини, потім підлітка й дорослої дівчини. Ця
докладність душевних переживань героїні, її багата уява,
що виказує в ній майбутню письменницю, факти біографії
дають підстави віднести твір до автобіографічних. Та й чи­
мало мініатюр, «окрушин», побудованих на фактах власної
біографії («Тобі», «Довіра», «Зустріч», «Картка з старого
альбому», «Страх», «Десь»), є ніби продовженням у часі сю­
жету роману. Внутрішній світ героїні органічно вписаний у
зовнішній — життя Буковини під румунською окупацією в
20-х роках. У переробленому варіанті, пам’ятаючи про кла­
совий підхід, авторка поділить гімназійних товаришів Дарки
на соціалістів, що орієнтувалися на Радянський Союз
(безкомпромісна Наталка Оріховська, її брат Роман, рево­
люціонер), і націоналістів (дочка фабриканта Стефа Сидір,
Гиньо Іванчук).
У журналі «Жовтень» (1973, № 5) був опублікований
фрагмент продовження твору під назвою «Дзеркало». Ця
«повість про жінок» згодом переросла в роман-епопею «Се­
стри Річинські».’
Книжковим публікаціям (перша книга — 1958, друга —
1964) передували журнальні та газетні уривки. Останній з
них—«Столовників не буде» — завершує видання 1987 р.,
хоч і не .виступає остаточним закінченням роману. Осяжний
твір (понад 90 аркушів) вміщує величезну кількість персо­
нажів — протагоністів із усіх суспільних верств тогочасної
Галичини — духовенства, службовців, робітників, селян,
290
дрібних буржуа, а також відомості про діяльність різних
партій та громадських організацій, про політику польської
адміністрації, стан економіки, освіти, культури. У невеликих
просторових рамках постає життя прикарпатського містечка
Наше і приміських сіл — уся Галичина; у вузьких часових
межах (1937—1939 рр.) через авторські ретроспекції та
спогади героїв — суспільне життя Галичини 20—30-х років.
Над романом письменниця працювала понад двадцять п’ять
років. Зміни в її естетичних уподобаннях та політичних, ідео­
логічних орієнтаціях вплинули не тільки на об’єкт зобра­
ження, а розширили коло обсервації, концепцію людини й
історії, дозу достеменної правди.
З погляду жанру «Сестри Річинські» — кілька романів у
романі: родинно-побутовий, соціально-психологічний переро­
стають у соціальний панорамний роман, далі — історико-ре-
волюційний; у результаті постає досить складна, хай і ху­
дожньо неоднорідна, синтетична структура. Тут закладені
драма, лірика, філософічність, гумор, сарказм, пізнавальна
історична інформація, що, правда, вихолощена згідно з
офіційним тлумаченням західноукраїнської історії. З погля­
ду організації тексту на кращих, живих, реалістичних
сторінках панує драматичне начало: сцени-дії, де відпові­
дальність за творення характерів повністю покладено на
персонажів, ненав’язливо акомпановані епічно-розповідним
та ліричним началами. А на ідеологізованих сторінках —
публіцистичність доходить аж до пропагандистських кліше,
авторський текст і слово персонажів однаково безживні й
безликі. Численні прибудови й надбудови у стилі вдаваного
радянського монументалізму та квазіепічності часто засту­
пають собою ошатну й художньо ґрунтовну споруду прото-
роману сімейно-побутового, психологічного (історія оси­
ротілих сестер, яких життя вкинуло із теплої води в холодну,
докладність і ґрунтовність зображення родинної сфери,
тонке й проникливе змалювання жіночої психології), не
завжди ув’язуючись із ним логічно й стилістично.
«Сестри Річинські» — справді найбільше творче до­
сягнення письменниці, бо, навіть поставивши перед собою
нездійсненні для її творчої індивідуальності (та й взагалі ми­
стецтва) завдання, вона його виконала: написала роман. Це
й найбільша поразка письменниці — компроміс між ре­
алізмом і соцреалізмом, талантом і кон’юнктурою, правдою
життя, історії і «правдою» комуністичної ідеології. Та немає
сумніву, що найкращі, непідробно щирі й талановиті
сторінки пов’язані передовсім із темами, мотивами, мелодія­
ми «камерного» характеру, на який був настроєний приро­
дою талант письменниці.
10* 291 Це найбільше стосується високохудожнього змалювання
людських характерів. Величезна кількість персонажів, сю­
жетних ліній, планів, екскурсів у минуле краю і героїв,
відступів, подій, історичного фактажу — весь осяжний
життєвий матеріал запускається у романний рух особливим
епічним, «сюжетотвірним» талантом письменниці. Найди-
намічніше розвивається центральна група сюжетних ліній,
пов’язана з історією родини священика Аркадія Річинського,
життям його п’яти дочок і дружини Олени.
Зовні благопристойний, насправді «політикан і біржовий
гендляр, людина без совісті і честі, донощик, лицемір і
авантюрист», який «не вірить ні в бога, ні в чорта» ‘. Такий
Аркадій Річинський — сильними, різкими мазками окресле­
ний антигерой, що негативністю своєю репрезентує не тільки
певний психологічний тип, а й тип греко-католицького свя­
щеника. І ця обставина — оскаржуючи Річинського,
оскаржує всю церкву, ліквідовану Сталіним і радянською
владою,— змушує письменницю старанно, аж до втрати по­
чуття міри, нагромаджувати нові й нові факти вини ка­
ноніка, і то вини по всіх можливих і неможливих статтях.
Продовженням образу Річинського, щоправда, кожен зі сво­
їми індивідуально-психологічними прикметами, поведінкою,
є у романі й інші греко-католицькі священики. Ілакович, Не-
стор та Михайло Річинські, отець Йоанн — усі негідники й
здирці, п’явки на тілі народному; жодної світлої постаті в
цьому середовищі, навіть натяку на чисті помисли.
Смерть Аркадія Річинського і його банкрутство відіграли
роль катаклізму, що ґвалтовно зірвав покров «нормаль­
ності» з членів його родини, висвітивши спід душі кожного,
справжній характер і різну реакцію на зміну суспільної, мо­
ральної і фінансової температури. П’ять сестер Річинських
та їхня мати Олена — шість сюжетних розгалужень образу
Аркадія, шість історій зі своїми персонажами, побічними
лініями, новим життєвим матеріалом. Із двох потрясінь —
смерть каноніка й банкрутство — друге, безперечно, вдарило
по них сильніше й боліло довше, бо зруйнувало назавше
приналежність до світу заможних людей, нав’язавши кожній
із жінок нову й принизливу, обтяжливу для них роль і со­
ціальний статус, що побутовою мовою означав одне: тепер
жодна із сестер не мала шансів вийти заміж.
Світлі й темні риси в характерах сестер розподілені так,
що молодша сестра, то менше в неї темного, батькового, і
1
Волинський К. Слово про майстра // Вільде І. Твори: У 5 т. К-, 1967.
т. -і, с. и.
292
більше світлого, материного. Найбільше чорноти в най­
старших дочках Аркадія — Катерині й Зоні. Катерина
успадкувала по батькові не тільки його непривабливу
зовнішність, а й розум і характер, ще й перевершила усіх в
підлості та цинізмі. Ціною ошукання та фактичного продажу
євреєві-лихвареві Суліману молодшої сестри, красуні Нелі,
Катерині вдається одружитися з доктором Безбородьком і
втриматися у межах свого колишнього суспільного стану.
Становий гонор, дотримання стильного етикету набирають
аж хворобливих форм у Зоні, тим паче, що в неї менше
підстав для гонору. При досягненні мети вона, як і Катери­
на, не вибирає засобів, зруйнована нею чужа доля не про­
буджує докорів її сумління.
Великою симпатією обдаровує авторка третю сестру,
Ольгу, «довіряє» їй не тільке важке психологічне завдан­
ня — перебороти соціальні стереотипи, внутрішньо підготу­
вати себе стати коханою і дружиною робітника, а й ідео­
логічне: покохавши гегемона-революціонера Бронка Завад-
ку, Ольга довела, що й попівна деколи може бути вартою по­
ваги людиною.
Четверта із сестер — красуня Неля — наївна й безза­
хисна в своїй непристосованості до життя. Неля покохає
приреченого до страти оунівця Маркіяна Івашкова і візьме
з ним шлюб у тюрмі, відшукавши в цьому почутті, у своїй
самозреченості смисл життя й тамування душевної спраги.
Що стосується єдиного майже позитивного у романі оунівця
Маркіяна (всі інші — дегенерати й зрадники, синки попів і
поміщиків), то офіційний «короткий курс» західноукраїнської
історії дозволяв наявність в ОУН малого проценту одурених
рядових членів, ясна річ, не із середовища попів, хіба селян,
як Івашків. Розгортання образу Нелі тісно переплітається із
лінією Рафаїла Сулімана, його загадковим, якимсь
містичним коханням до неї. Він і після смерті свого друга
Аркадія опікується родиною Річинських, сподіваючись у на­
городу отримати Нелю. Загалом авторка симпатизує
Суліманові, маклерові, лихвареві й своєрідному мудрецеві,
який шанує давні єврейські звичаї, напам’ять цитує Талмуд
і Біблію, ніскільки не засуджуючи його за лихварство й
гендлярство.
Найбільша оптимістка з-поміж сестер Річинських — Сла­
ва. Ця юнка наділена не тільки добротою, сердечністю, а й
тверезим поглядом на світ, мужністю, силою волі й самоопа-
нуванням. Вона перша пориває із Северином Мажарином,
залишає його, кохаючи й жаліючи за легкодухість, безволь­
ність.
293 З великою ніжністю й співчуттям ставиться авторка до
вдови Річинської, Олени. Вийшла за Аркадія молоденькою
дівчиною, хоч кохала іншого: не сміла перечити опікунам.
Так, боячись щось вирішувати, прожила до смерті Аркадія.
Деколи своєю непрактичністю й наївністю видається мо­
лодшою сестрою своїх дочок. Тепер, звільнившись від дикта­
ту, починає жити, відкриває для себе принади світу.
Паралельно із вузлом основних сюжетних ліній розвива­
ються дещо слабші, художньо блідіші, хоч і там є чимало
скрупульозно виліплених, а деколи кількома деталями, пси­
хологічними штрихами, людських характерів і типів.
Роман «Сестри Річинські», як і «Повнолітні діти», не
закінчений, про що говорила й сама авторка.
В одній із окрушин Ірина Вільде писала: «Щоб увійти в
безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед
сучасниками, другий — перед історією». Іспит перед су­
часниками вона склала. Тепер слово за історією..

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.