Чак Є. Д. Мандрівка в Країну слова

ДІАЛОГИ

загрузка...

І
Якби у вас раптом з’явився сумнів ї ви спитали мене,
як правильно написати іменник Рим у родовому
відмінку однини, то відповідь моя не була б однозначною,
«і Рима, і Риму»,— сказала б я, Але тут ви, безперечно,
почали б нарікати на правопис: «Що це за граматика,
як її вивчити, коли можна так і можна так…»
— Е ні, стривайте, я не сказала, що можна -а або -у
в будь-якому разі. Це не варіанти, хоча й вони бувають
у мові, і нічого страшного в цьому немає. Хіба щось
зміниться, коли сказати вітрець, а не вітерець? Ні, це
форми паралельні: можна так, а можна і так. Або хочеш —
кажи вуса, хочеш — вуси,— будь ласка. Один каже
рукава, інший — рукави. Хай кожний вживає, що йому
більше подобається, ніхто не заперечує, ніяких
застережень. А з Римом зовсім інакше.
Але тут ви уточнюєте свою позицію:
— Я добре знаю: за правописом, назви міст, що є
іменниками чоловічого роду, в родовому відмінку однини
мають закінчення -а: Харків — Харкова,
Дніпропетровськ — Дніпропетровська, Владивосток —
Владивостока. Але, повірте мені, я не раз на власні очі бачив у
книжках написання з -у — Риму.
— І ви не помітили, в якому це було контексті, про
що саме там ішлося?
— Яка різниця? Хіба можна в одному випадку
сказати Дніпропетровська, а в іншому, в цьому ж відмінку,—
Дніпропетровську? Звичайно ж, ні. Я вважав би
написання «Риму» за друкарську помилку, так кілька ж разів
бачив…
— Це не помилка…
— Тоді не сходяться кінці з кінцями.
— Все сходиться, і правопис тут не порушений. Річ
у тім, що коли йдеться про столицю Італії або про
столицю стародавньої Римської імперії, то в родовому
відмінку однини вживаємо форму Рима. Але слово Рим
означає ще й назву стародавньої Римської імперії. Якщо
ми вживаємо іменник Рим у цьому значенні, то в
родовому відмінку однини він матиме закінчення -у — Риму.
— Якось я раніше не подумав з’ясувати, про що саме
йдеться, а звернув увагу тільки на те, що інше
закінчення. Тепер із Римом уже ясно, а чи є ще щось подібне?
— Є. Саме так ми розрізняємо й написання інших
назв: Туніс, Люксембург. Обидві означають назву і
країни, і міста, її столиці. Коли йдеться про державу,
пишемо -у: Тунісу, Люксембургу; коли говоримо про
місто —а: Туніса, Люксембурга.
— Добре, що в написанні міст немає ніяких винятків,
а то інколи їх буває так багато — запам’ятати важче,
ніж самі правила. А тут просто: назва міста — іменник
чоловічого роду, в родовому відмінку однини буде
закінчення -а або -я, і все.
— Все, та не все.
— А що, хіба й тут є якісь застереження?
— Та трохи є. Річ у тім, що коли в складеній назві
населених пунктів друга частина — іменник, який має в
родовому відмінку закінчення -у, -ю, воно лишається
незмінним. Наприклад, місто має назву Красний Лиман,
або Зелений Гай, або Червоний Став. Іменники лиман,
гай, став належать до другої відміни, означають неживі
предмети і, отже, мають закінчення: лиман і став —у,
гай—ю. Це впливає на відмінювання назв населених
пунктів,— і ми їдемо до Красного Лиману, Зеленого Гаю,
Червоного Ставу.
— Виходить, так можна доїхати й до Кривого Рогу,
й до Кам’яного Броду?
— Авжеж.
— Як собі хочете, а такий родовий відмінок іменників
чоловічого роду, мабуть, найменш чітка частина
правопису, імайже про кожне друге слово треба довідуватися
в словнику.
Ну як, наприклад, дати раду зі словом екран? Адже
всі словники подають його в родовому відмінку однини
із закінченням -а, тоді як журнал має назву «Новини
кіноекрану». Де ж правильно?
— І тут, і там.
— Що ж це за парадокс?
— Річ у тім, що словники цілком закономірно
іменники екран, кіноекран подають із закінченням -а, бо
йдеться про конкретний предмет (екран телевізора, екран
у кінотеатрі). У назві журналу слово кіноекран має
абстрактне значення («кіномистецтво»). З огляду на це
його в родовому відмінку пишуть із закінченням -у.

загрузка...

II
Дівчинка сіла за уроки і раптом побачила, що
випадково захопила книжку своєї сусідки по парті.
— Ой, Вірина книжка. Як же я не помітила? Взяла
подивитися й забула віддати. Зроблю уроки й занесу, їй.
— Давай я занесу, тільки напиши записку,—сказав
менший братик, першокласник.
— Віри зараз дама немає — пішла в тимурівських
справах. Тобі відчинить її бабуся, Марія Олексіївна, їй
я й напишу записку.
Хотіла дівчинка пояснити бабусі, що повертає Вірину
книжку, та засумнівалася, як писати слово Вірина,—
з великої літери чи з малої. Тому написала «книжка
Віри» (тут уже ніяких сумнівів не було), але ввечері
вирішила з’ясувати це питання в старших.
— Яка частина мови Вірина? — спитала мама.
— Прикметник… — несміливо відповіла школярка.
— Так, а яке питання можна поставити до нього від
слова книжка?
— Чия?
— Правильно. Отже, який це прикметник?
— Присвійний.
— А присвійні прикметники, які виражають
належність цій людині і мають у своєму складі суфікси -ів (-їв)
або -ин (-їн), пишуться з великої літери. Отож Вірина
треба писати з великої літери. Зверни увагу: я
наголосила на тому, що йдеться про присвійні прикметники, які
мають суфікси -ів (-їв) або -ин (-їн).
— Правду кажучи, я не зовсім розумію, чому ти так
підкреслюєш це. Адже за цими суфіксами та за
граматичними питаннями чий?, чия?, чи є? ми й
визначаємо присвійний прикметник. Не буде цих суфіксів — не
буде і його.
— Це слушно. Але коли, крім одного з цих суфіксів,
буде в слові ще один —ськ-, чи не вплине це на
написання з великої літери?
— Поясни, будь ласка, на прикладі, щось я не дуже
второпала.
— Добре. Тобі, звичайно, відомо, що Тараса
Григоровича Шевченка цар віддав у солдати і заслав далеко,
заборонивши писати й малювати. Саме в той час і
з’явилися славнозвісні «захалявні» книжечки — безцінні
рукописи поетових творів, написаних потай від царських
наглядачів. У наш час Шевченкові рукописи «Мала
книжка» і «Більша книжка» видані фотоспособом. їх
можна назвати й шевченківськими рукописами. Яка
різниця між цими словами? Чи однакова в них кількість
суфіксів?
— У слові шевченківський більше на один—-суфікс
-ськ-.
Так от: коли в присвійному прикметнику, крім
власне суфіксів присвійності -ів (-їв) або -ин (-їн), є ще
суфікс -ськ-, то це слово пишеться з малої літери:
Шевченкові рукописи, але шевченківські рукописи. І лише тоді,
коли присвійні прикметники з суфіксом -ськ- входять до
назв, що мають значення «пам’яті», «імені», вони
пишуться з великої літери — Шевченківська конференція,
Шевченківські читання.
— Правду кажучи, останні приклади я б не назвала
чистісінькими присвійними прикметниками; мені
здасться, що в них якийсь відтінок відносності.
— Яз тобою згодна. Мабуть, цей мотив саме й
спричинився до написання всіх прикметників такого типу, за
винятком тих, що мають значення «пам’яті», «імені», з
малої літери.
Безперечно, відтінок відносності мають і присвійні
прикметники, що входять до складу усталених
фразеологічних висловів і складених термінів. Адже вони теж
пишуться з малої літери, але тільки в цих
словосполученнях: ахіллесова п’ята, гордіїв вузол, дамоклів меч; євста-
хієва труба, піфагорова теорема.
— Яка ж відносність у виразі ахіллесова п’ята? Тут
же йдеться про ногу конкретної людини, чи не так?
— Але вживається цей вираз у переносному значенні,
з ним наче порівнюється, зіставляється конкретна
сучасна ^ситуація. Наприклад, ми кажемо: «Ахіллесова п’ята
цієї дівчини — неуважність». Тому, хто не знає, що
означає ахіллесова п’ята, речення може видатися навіть
дивним, бо він його не розуміє. А коли замість
фразеологізму ахіллесова п’ята підставити його значення, все стане
ясно: «Вразливе місце цієї дівчини — неуважність».
Ахіллес, або Ахілл — один із найсильніших і найхороб-
ріших героїв грецької міфології. Його чудові подвиги
оспівані в поемі Гомера «Іліада». У міфі розповідається,
що Ахіллесова мати, морська богиня Фетіда, бажаючи
зробити свого сина нездоланним, викупала його у водах
священної річки Стікс. Але оскільки вона тримала Ахіл-
леса за п’ятку, вода не торкнулася цього місця, і воно
лишилося єдиним вразливим і небезпечним для сина
богині. Саме в п’ятку він і був смертельно поранений Па-
Ось чому ахіллесовою п*ятою називають слабке, враз*
ливе місце в роботі, діяльності, вдачі якоїсь людини.
— А якщо замість п’ятка взяти інше слово, як тоді,
з великої чи з малої літери писати слово ахіллесова?
— Набув переносного значення, став фразеологічним
тільки вислів ахіллесова п’ята, а в решті сполучень
присвійний прикметник, утворений від іменника Ахіллес,
пишеться з великої літери: Ахіллесова мати, Ахіллесів друг
Патрокл, Ахіллесова перемога над Гектором.

III
— Як ти думаєш, Васю, чому коли йдеться про
Німецьку Демократичну Республіку, ми скорочену її назву
вимовляємо: ен-де-ер, а коли про Федеративну
Республіку Німеччини,— вимовляємо фе-ер-ен, а не еф-ер-ен?
— Ну, хто його знає? Звичайно, мало б бути еф-ер-ен —
раз за назвами літер, так треба дотримуватися цього
принципу послідовно. Між іншим, у нашому класі є дві
учениці, які ніяк не можуть запам’ятати правильної
назви літер. Якось одна з них написала «транвай».
Учителька пояснила, як правильно (ти ж, імабуть, знаєш, це
слово походить від англійського «трем», так що н там ніде
не могло взятися), а тоді питає: «Так яку літеру треба
писати після а?» А Ліля каже: «Ме». Ми так і лягли. Ну,
чисто тобі коза, А друга ще краще: замість «ка», «зе»
говорить «ки», «зи».
— Такого я ще й не чув.
— Отож. Дивачки якісь: непогано вчаться, а такої
дрібниці не можуть запам’ятати.
— Так ти гадаєш, що неправильна вимова так
поширилася, що стала узвичаєною?
— Може статися так, я гадаю, що нелітературний
варіант, але милозвучніший, почнуть вживати частіше, ніж
той, що мав би бути.
— Слухай, а може, це тому, що літера ф у цій
абревіатурі означає слово «федеративна», в якому перший
склад «фе»?
— Це ідеяі Поздоровляю вас, професоре, із вдалою
гіпотезою І Може бути.
— А я думаю ось про що. Очевидно, щодо вимови ФРН
так воно й сталося — під впливом слова «федеративна».
А чому в слові ЦСУ — Центральне статистичне
управління— кажемо се замість ес, це-се-у замість це-ес-у?
— Тут якась загадка, і, звичайно, ніхто не може її
розкрити. Так уже сталося в мові.
— А чи не впливають на вимову сусідні склади?
Дивись: це (не тільки назва літери, а й перший склад слова
«центральне») може у вимові уподібнити до себе
наступний склад, і тому виходить це-се.
— Взагалі з цими абревіатурами діється щось дивне.
Наприклад, чому можна сказати: «Мій брат працює на
КамАЗі» і водночас «Він член ВЛКСМ»? Тобто: чому
змінюється за відмінками КамАЗ і не змінюється
ВЛКСМ?
— Що ж тут думати? В абревіатурі КамАЗ стрижневе
слово — завод, іменник чоловічого роду, тому й уся
абревіатура сприймається як іменник того ж роду і
відповідно відмінюється. А в абревіатурі ВЛКСМ, хоч вона й
закінчується на твердий приголосний, що притаманне
іменникам чоловічого роду, але стрижневе слово в ній —
жіночого роду: спілка. Як же їй змінюватися за
відмінками?
— Не згоден, не згоден.
— Як? Чому?
— Тобто ти сказав усе правильно, тільки суть,
по-моєму, не в цьому. Абревіатура ВЛКСМ не змінюється за
відмінками і в російській мові, а там же стрижневе слово
не жіночого, а чоловічого роду — союз. А БАМ? Адже
там стрижневе слово теж жіночого роду — магістраль,
проте на практиці БАМ вважають іменником чоловічого
роду. Кажуть: «Побував на БАМЬ. Ні, тут справа не
в роді.
— Між іншим, ти, очевидно, маєш рацію, бо ось
щойно я подумав: СРСР—абревіатура чоловічого роду,
і стрижневе слово — союз — іменник того ж роду, проте
ця абревіатура за відмінками не змінюється. «Ми
живемо в СРСР», а не в «СРСРі». Очевидно, треба шукати
інший критерій. Можливо, причина криється в самому
складі абревіатури.
Зіставивши багато складноскорочених слів, друзі
встановили деякі закономірності: БАМ — звукова ініціальна
абревіатура, вона складається з перших літер
скорочених слів і вимовляється, як іменник, що складається з
двох приголосних і одного голосного звука між ними.
КамАЗ — абревіатура змішаного типу: в ній поєднується
цілий склад Кам і два ініціальні, початкові звуки скоро-
чених слів (автомобільний і завод). Звукові ініціальні
абревіатури і абревіатури змішаного типу, що
сприймаються як іменники чоловічого роду із закінченням на
твердий приголосний, відмінюються, як іменники чолові-
чого роду.
А ВЛКСМ, СРСР, ПНР (Польська Народна
Республіка) та їм подібні скорочені назви — буквені
абревіатури, слова, які вимовляються за назвами літер. Такі
абревіатури за відмінками не змінюються.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.