Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Юро-
воградщині 10 квітня 1933 р. У 1957 р. закінчив факультет
журналістики Київського університету, працював у газеті
«Комсомольское знамя», в апараті ЦК ЛКСМУ, в редак
ціях журналів «Піонерія» та «Малятко», заступником голов
ного редактора видавництва «Молодь». Публікуватися по
чав 1959 р., а перша книжка оповідань для дітей «Ойойкове
гніздо» вийшла 1963 р. Більшість написаних книжок — для
дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача
«Повість минулих літ» (1980). Прекрасно оформлений
Г. Якутовичем том був відзначений на міжнародній книж
ковій виставці. У видавництві «Веселка» готувався до дру
ку двотомник «Вибраного». 2 квітня 1981 р., за тиждень до
48-ліття, В. Близнець несподівано для багатьох, що його
близько знали, вчинив самогубство. Причин називалося чи
мало, але жодна з них не була вичерпною.
Навіть у творах, на яких не стоїть гриф «для дітей», кра
щими є ті, де йдеться про дітей і дитинство. В. Близнець був
дитячим письменником за природою свого таланту: він умів
розглядати проблему «від початку», звертатися до найпер
шого значення слова й метафори, відкривати нове в давно
знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії наро
ду в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древля
ни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980).
1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час
перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя,
розгортання масштабної боротьби проти національної інте
лігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу.
Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти
цій політиці. Жанр книжки визначити непросто: примхливе
поєднання хронологічно не завжди послідовних, часто не
об’єднаних спільним героєм, різноманітних жанрово й інто
наційно фрагментів (тут і етнографічне есе, і реалістичне
оповідання, і романтична новела тощо) змушує шукати ана
логи форми в інших видах мистецтва, насамперед у музиці.
Очевидно, найближчим означенням була б «сюїта». Персо
нажі твору, в якому чимало автобіографічного,— предки
оповідача, кілька поколінь поліщуків; серед них вирізня-
396
ється постать головного героя — Сашка, що міг би бути
(чи й є?) батьком автора-оповідача. Він один письменний
з-поміж братів проходить складний шлях від бідного найми-
та-лісоруба до ротного командира червоної армії. Освіта й
гострий розум час від часу дають йому можливість перейти
з «табору» в «табір», тобто нібито зрадити справу бідних, до
яких і сам раніше належав. Але щоразу герой лишається з
трудовим народом. «Шістдесятницька» позиція Близнеця
тут розкрилася якнайповніше.
Просвітленість ідеї, тонкий психологізм новел, де діють
діти, авантюрність, пригодництво в новелах про громадянсь
ку війну, романтична цнотливість оповідей про кохання —
все це розмиває межі адресата; твір міг бути рівною мірою
цікавим і доступним також і дитячій аудиторії.
А вже наступна книжка В. Близнеця — повість «Звук па
вутинки» (1970) змусила критику говорити про автора як
про одного з найяскравіших дитячих письменників України.
Герой повісті Льонька — істота високої духовної орга
нізації. Навколишній світ хлопчика населений незвичайними
звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка,
який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дру
жить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив
сусід Глипа. Дружить він і з прекрасною дівчиною (феєю?)
Ніною, з котрою часто приятелюють діти, але забувають, ко
ли дорослішають. Розкриваючи язичницьке світобачення ди
тини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій
існує Льонька.
Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і
Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам, як він
просить себе називати (в імені — також спроба вийти на
первісне, на джерело). Смерть Адама — його вбиває проме
нева хвороба, як наслідок (чи кара) за досліди й створення
«атомного сонця» (автор міфологізує навіть причину смерті,
до того ж тут відчутний перегук з біблійними плодами дере
ва знання) —для Льоньки не лише страшна трагедія, а й
урок спокути, прозріння, самозречення.
Має хлопчик і запеклого ворога — сусіда Глипу, при
мітивного прагматика, байдужого обивателя. Коли нога ко
ня Бакуна, наприклад, застрягла в камінні на дні броду,
Глипа швидко знаходить вихід зі скрути: «Треба п-пилу,—
сказав Глипа.— Відпиляємо ногу і баста. А що, все одно не
вирвем. Заклинило…»
Цікаво, що конфлікт між Глипою та Льонькою автор не
переводить у площину реального зіткнення. Сили героїв
не просто різні — вони різновимірні: у світі Глипи можли
вості Льоньки надто малі, а туди, де він справді дужий,
397 сусідові взагалі зась. І таким чином саме сусідство персо
нажів набуває метафоричного, міфологічного змісту.
Наступ сірої більшості, Глип, у всіх сферах суспільного
життя викликав опір інтелігенції, «зараженої» шістдесят
ництвом. В. Близнець за своєю морально-психологічною кон
ституцією не був бійцем, він не вступав у відкритий поєдинок
із системою. Але в повісті «Звук павутинки» піддав беззасте
режному осуду моральну позицію, що стверджувалася в
суспільстві, перевіривши її найвірнішим «лакмусовим папір
цем»,— дитинством — і довівши їхню цілковиту не
сумісність.
У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор
пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полеміч
ний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір су
то реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний ге
рой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із
матір’ю — на окупованій території. Здавалося б, герой типо
вий для нашої дитячої літератури 40—80-х років, але на
цьому типовість його вичерпується. Бо ніяких подвигів Саш
ко не здійснює. Більше того, коли в їхній хаті отаборюється
німецький зв’язківець, хлопець навіть проймається якимось
співчуттям до нього: забутий відступаючими однополчанами,
фашист розгублений, наляканий. Ворог у хлопця інший.
Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син
відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, влас
ної вини. Його опір мовчазний (згадаймо назву повісті) —
він іде з дому, оселяється в скирті соломи в степу й живе там
кілька днів, аж доки мати не знаходить його й не приводить
додому. А коли на одну добу з’являється батько, Сашкові
доводиться вирішувати зовсім недитячу проблему: чи пере
кладати цей тягар на батькові плечі, а чи й далі нести його
самотужки… У кожній конфліктній ситуації Сашко робить
правильний вибір, обирає найважчий шлях, і проводирем
йому щоразу — людська гідність.
Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в
українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в
небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють ма
ленькі герої, які завчасно дорослішають через воєнне лихо
ліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдо
рожчу якість душі — гідність.
Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній
свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий
підхід — свідчить хоча б зізнання автора з приводу повісті
«Женя і Синько» (1974): «…Я намагався злити два стру
мені, дві течії, які існують у нашій дитячій літературі. Пер
ша — це суто побутова повість про життя дитини, скажімо,
398
у сім’ї, на вулиці, у школі, а друга — фантастична, казкова
повість для дітей. Ці дві течії розвиваються якось автоном
но, і мені хотілося спробувати їх трошки об’єднати, синтезу
вати. Гадаю, що це перспективна річ — звернення до народ
нопісенної творчості, до фольклору, до казки» ‘.
Звичайна київська п’ятикласниця Женя знаходить у
підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і за
бирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг
Жені не дає — Синько нічого такого казкового не вміє, на
впаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка
одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть,
найціннішим: зерна народної моралі й мудрості. «Я, щоб ти
знала,— зізнається Жені Синько,— …живу на землі вічно.
Тобто народився я недавнечко, п’ять років тому, але жив
раніше в батькові, а разом з батьком у дідові, а разом з
дідом у прадідові… І часто буває так: я не знаю, де кінчаю
ться мої діди і де починаюсь уже я… Дивись, це найсекрет-
ніший секрет!…»
Так осягається найвища мудрість буття — усвідомлення
себе проміжною ланкою в безконечному ланцюгу поколінь.
Символом невмирущої народної душі виступає в повісті
бугало — незгасний вогник, маленька жаринка, яку «кожен
порядний Синько» береже щонайпильніше. «Ось цю жарин
ку дід передає батькові, батько синові, а син онукові. Ми
ховаємо своє бугало в лісі, в старих корчах, у найпотаємні-
шому місці. Бо в тій жарині (тільки ж гляди — це секрет!)
…вся наша сила, наша душа і хитрість».
Контекстуально повість надзвичайно насичена. Батько
бере Женю до себе на роботу. Він ремонтує, реставрує бу
динок історичного музею столиці України. В люльці вони
піднімаються під самий дах, і звідти Женя бачить Київ, слу
хає батькові розповіді про історію Подолу, інших районів
міста, про хутори, що тулилися в ярах під Замковою горою.
Ці яри, каже він, такі плутані й потаємні, що деякі з хуто
рів (майже в центрі Києва!) фашисти, окупувавши всю Ук
раїну, не знайшли, просто не здогадалися про їхнє існуван
ня. Чи не в цих потаємних ярах і наше бугало, яке треба
берегти й приховувати від загарбників?
Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел
народної духовності була постійним болем письменника.
Звідси те фантасмагоричне місто, що зводять у мріях Женя
й Синько. Основний архітектурний принцип — суміщення
Києва з рідним селом, звідки походять Женині батьки і де
в них «через кожну хату» родичі. Жені хочеться, щоб у тому
1
Близнець В. Чисті плеса творчості // Літ. Україна. 1980. 18 листоп.
399 місті було більше сосон, дубів і беріз, щоб замість вулиць бу
ли просіки, щоб до школи ходити повз ставок. А Синько до
дає: «Люди у нас ходитимуть на роботу лісовими стежками,
машини мчатимуть сосновими просіками, а регулювальників
ми посадимо знаєш куди? У дупла величезних дубів! О!
І хай звідти вони регулюють рух автобусів, диких козуль,
школярів, білок і лісових трамваїв». Земля і народ, при
рода і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в
одному нерозривному ряду — і в «Звукові павутинки», і в
«Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті
«Земля Світлячків» (1979).
її населяють стовуси й тривуси — маленькі кумедні чо
ловічки, подібні до троллів, гномів, гоблінів та ельфів із ка
зок західноєвропейського фольклору. В. Близнець і сам
зізнавався в «закордонному» походженні своїх героїв, зга
дуючи попередників: «Хоббіт» англійського письменника
Р. Толкіна, «Маленький водяний» німця О. Пройслера,
«Французькі народні казки» ‘. Але стовусів і тривусів не
можна вважати лише калькою з інших літератур. Близнець
наділяє їх переконливими рисами українського національно
го характеру: вони добрі й гостинні, легковірні й легков’ажні,
лукаві й щиросерді… І ще одне: мешканці «Землі
Світлячків» невіддільні од своєї щедрої землі, яка дає
кожному можливість займатися улюбленою справою і мати
свою хату скраю. Річка, озера, луги й ліси,— це запорука як
їхнього існування, так і специфіки характерів.
Коли з’являється страшна армія печерників, їхній
безжалісний вождь Магава пропонує стовусам і тривусам
порятунок: життя і волю в обмін на луки й ліси, ріки й гори.
Вагань у героїв казки не виникає. Змушені вести війну, вони
виявляють інші, подекуди несподівані риси вдачі: відвагу,
винахідливість, готовність до самопожертви, хитрість і непе
реможну впертість.
Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком
«хеппі енду». Існувало неписане правило, за яким вважало
ся, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої пси
хіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх тво
рах. Помирає Адам («Звук павутинки»), віддає життя в бою
з печерниками маленький Чублик («Земля Світлячків»), ги
не на фронті старшина Бойчук — Сашків батько
(«Мовчун»)… Письменник наполегливо розвивав трагічний
конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи
цим на необхідності говорити з юним читачем про найваж-
1
Близнець В. Казка в нашому житті // Література. Діти. Час. 1982.
К-, 1982. С. 150.
401
ливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і нена
висть — без присідання й без сентиментального рюмсання.
Уникає автор і похмурого песимізму. ПІСЛІ смерті Адама
Льонька одержує посилку від нього; Павлик, смерть якого,
здається, не викликала ніяких сумнівів, вияв; яється живим
(«Птиця помсти Сімург»), фронтові друзі Іюйчука після
його загибелі опікуються долею Сашка, у фіналі казки
«Земля Світлячків» з’являється «малий, але д /же статечний
тривусик років семи-восьми.., він як дві краплі води був схо
жий на Чублика». Так знаходить художнє вмотивування
трагічний фінал: герой жертвує собою заради життя, заради
прийдешнього, і життя триває навіть після смерті — він усе
одно присутній у майбутньому.
Значення творчості В. Близнеця для української дитячої
літератури недооцінене. «Доросла» критика не завжди
сприймає дитячу літературу всерйоз. Твори для дітей оціню
ються здебільшого поверхово, на тематично-проблемному
рівні. І все ж В. Близнець практично не мав проблем з ви
данням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо),
хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні ва
ріанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за та
кої кількості видань страждав од невизнання.
Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для
дорослих — поява суто соцреалізмівських повістей
«Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). А може,
сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув за
робити право на правду в наступній книжці для дітей? А це
також роз’ятрювало його надзвичайно вразливу душу,
розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала
в сонну трясовину. Навесні 1981 р. ситуація, очевидно, зда
лася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до то
го — Гри гору Тютюннику…
В українській дитячій літературі 60—70-х років творчість
Віктора Близнеця посідає особливе місце. В часи, “коли
процвітало прямолінійне моралізаторство, дидактизм, спро
щення форм і примітивізація змісту, занедбання справжньої
української мови й заколисування національної свідомості,
він намагався стверджувати загальнолюдські моральні
цінності, говорити з дітьми про найважливіше в житті, буди
ти гордість за свій народ. Його сюжетно-композиційні пошу
ки, новаторство в освоєнні й вирішенні глибоких морально-
психологічних конфліктів, у тому числі й трагічних,— усе це
збагатило літературу для юного читача, забезпечило можли
вості для її дальшого розвитку..
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Роман Андріяшик (1933 р. нар.)
Наступна: Юрій Щербак (1934 р. нар.)