ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ У двох книгах КНИГА ДРУГА. ЧАСТИНА ДРУГА (1960—1990-ті роки) За редакцією В. Г. Дончика

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ. 1900—1980-ті роки

Література для юного читача початку століття постала
з гуманістичних традицій української літератури XIX ст. і
так само мала дві виразно окреслені тенденції, дві проблем­
но-тематичні домінанти. Одна з них — це виховання загаль­
нодемократичного світогляду, людської гідності, честі,
внутрішньої свободи особистості. Друга — прагнення біль­
шості авторів прищепити молоді паростки національної сві­
домості, любов до рідного слова, до свого народу, гордість
за нього.
Як для першої, так і для другої, час був не надто сприят­
ливий, отже, письменникам часто доводилося шукати не­
прямі, неочевидні шляхи для втілення свого задуму. Завдяки
цьому українське художнє слово, адресоване дітям, було
майже вільне від простодушного дидактизму, притаманного
надзвичайно поширеним у перші роки століття мораліза­
торським творам Л. Чарської, В. Желіховської, А. Анненсь-
кої, С. Макарової та багатьох інших російських письмен­
ників, які становили на той час переважну більшість дитячої
лектури.
Оскільки не було тоді українських шкіл і — тим біль­
ше — українських гімназій, твори українських письменників
для дітей лишалися й поза увагою педагогів-дослідників,
отже, не було й тиску з їхнього боку. Тобто дитяча літерату­
ра розвивалася за тими ж законами, що й література взага­
лі, без будь-яких специфічних впливів. І хоч усвідомлення
великої місії подекуди все ж таки тяжіло над авторами,
однак можна говорити про досить вільний (внутрішньо)
творчий процес.
Українська література для дітей представлена на почат­
ку століття такими іменами, як Олена Пчілка, І. Франко,
М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Самійленко, Б. Грін-
ченко, В. Винниченко, Олександр Олесь, Уляна Кравченко
та інші. Ввійшли до кола дитячого читання й твори С. Ва-
сильченка та А. Тесленка. їхнім адресатом був переважно
селянин, малоосвічений, небагатий читацьким досвідом. Але
оповідання про дітей, близькі до юного читача своїм героєм,
444
були, як правило, зрозумілі дітям завдяки специфічній кон­
цепції адресата. Більшість названих письменників склали
авторський актив журналу «Дзвінок» (видавався у Львові
в 1890—1914 рр.) та створеного Оленою Пчілкою 1906 р.
журналу «Україна молода», який видавався з перервами до
1915 р. Це були, по суті, єдині в Україні періодичні видання,
адресовані дітям. І хоч художній рівень надрукованих там
творів був досить високий, переоцінювати вплив цих видань
на читацьку аудиторію не варто. Вона була невелика.
Значно більшим був вплив на письменницьку аудиторію.
То був стартовий естетичний рівень для молодих письмен­
ників, що прийшли в літературу в 20-і роки. Безперечно, да­
леко не всі могли цьому рівневі відповідати, але, так чи інак­
ше, всі мусили з ним рахуватися, бо ті ж таки твори стано­
вили переважну більшість і перших пореволюційних видань.
Слід сказати, що дитячих книжок у цей час видавалося
досить багато. В 1919 р., наприклад, в Україні вийшло бли­
зько 150 назв для дітей і серед них понад дві третини —
української мовою. Тільки в Києві випуском дитячої літера­
тури займалися видавництва «Час», «Друкар», «Вік», «Вер-
нигора», «Криниця», «Волошки», «Нашим дітям», приватні
видавництва Є. Череповецького, М. Грінченко та ін. ‘ Крім
класиків української літератури, друкувалися й переклади
з Д. Дефо, Р. Кіплінга, М. Твена, Г-К. Андерсена тощо.
Прямим продовженням традицій були й оригінальні пое­
тичні твори. Ніжний ліризм, музичність, народнопоетична
прозорість притаманні віршам П. Тичини «А я у гай ходила»
та «Хор лісових дзвіночків».
Втім, не вони визначали шлях нової літератури. Вимоги
педагогічної заангажованості, ідеологічної наснаженості
творів для майбутніх громадян лунали все гучніше і згодом
поставили дитячу літературу під повний контроль Держме-
тодкому Народного комісаріату освіти: жодна книжка не
могла вийти в світ (меншою мірою, але це стосувалося й
приватних видавництв) без грифу «Допущено до вжитку».
Одним з найпомітніших наслідків такого вульгарно-соціо­
логічного контролю стала заборона казки, романтики, фан­
тастики, що скувала дитячу літературу в 20-ті роки. «Але в
казці є дві речі: форма і зміст,— писала народний комісар
Н. К. Крупська.—- В більшості казок, написаних у зовсім
іншу епоху, класово чужий нам зміст. Він тим небезпечні­
ший, що всотується цілком непомітно, завдяки чудесній
формі, вмінню подати його в цікавій, простій, жвавій формі.
1
Див.: Наукова М. А. Издание детской книги на Украине в первме
годн Советской власти (1917—1920). Л., 1973. С. 20.
445 Дитина беззахисна. Ми повинні вміти захистити її від чу­
жих, розтлінних впливів. Ми повинні навчитися відділяти
форму від змісту» ‘.
Хронологічно це було далеко не перше обгрунтування,
але дуже типове своєю руйнацькою тенденцією. Революція,
знищивши цілу соціально-економічну систему, спричинила
колосальну інерцію деструкції, що захопила всі сфери
людського буття: політику, мораль, право, естетику тощо.
Романтична ідея векторності дитини — тобто односпря-
мованості в часі, розуміння юного героя як представника
прийдешніх поколінь, позбавленого власного конкретного
минулого,— була на ті роки досить популярною. Звідси й ти­
повий художній конфлікт — протиборство майбутнього
(уособленого, як правило, образом юного героя) з минулим
(дійсність із невикоріненими «пережитками»). Такими були
«Пилипко» та «Червона хустина» А. Головка, «Злодій»
М. Іваницької, «Приблуда» С. Васильченка, «Весела компа­
нія» В. Чередниченко, «Хмереч» Ю. Платонова. Автори не
акцентували на індивідуальних рисах характеру, і таким чи­
ном давали читачеві широкі можливості для самоототожнен-
ня з героєм, співпереживання, спільного подолання шляху
від пасивного споглядання до усвідомлення власної відпові­
дальності й вчинку, який мислився вирішальним моментом
дорослішання (одного й другого). Такою специфікою героя
й конфлікту зумовлена й відсутність у дитячій літературі
20-х років негативних юних персонажів. Фактично перша
спроба змалювати образ дитини — носія темних сил у
конфлікті — це образ Пувички з повісті І. Микитенка «Вур­
кагани» (1929). Та й там він служить лиш одним з елементів
протидіючої сили (дійсності) на життєвому шляху «хуДож-
ника Альоші».
Серед проблем, що їх автори ставили в своїх творах,
адресованих дитячій аудиторії та спрямованих на вихован­
ня нової людини, майже неодмінно була проблема колектив­
ного й індивідуального. Переважне вирішення її: самозре­
чення, самопожертва героя, індивіда на користь інших,
колективу, народу (оповідання А. Головка, повісті Г. Ба-
бенка, О. Донченка, Д. Заянчківського, І. Ковтуна, Ю. Пла­
тонова, П. Резнікова, В. Таля (Товстоноса), П. Усенка,
В. Чередниченко та ін.).
Чи не єдиний виняток — оповідання С. Васильченка
«Приблуда» (1924), герої якого — мешканці дитячого бу­
динку, колектив — ідуть на самопожертву (поступаючись
1
Крупская Н. Какая книжка нужна нашим детям // Лит. газ. 1932.
23 нояб.
446
місцем, життєвим простором при страшній перенаселеності,
поділившись їжею в умовах майже голоду, обігрівши, коли
самі мерзнуть) заради одного — «музиканта Мишка». С. Ва-
сильченко стверджував у цьому оповіданні взаємозумов­
леність високої моральності й таланту — тобто самореалі-
зації особистості в майбутньому. На жаль, цей гуманістич­
ний пафос українською дитячою літературою підтриманий не
був, він виявився не на часі, не відповідав домінантним тен­
денціям «класової боротьби», розвитку педагогічної думки
й суспільної свідомості взагалі.
На рубежі десятиліть з’являється анімалістична проза,
до якої звертається чимало авторів. Блискучі оповідання
про стосунки людини з природою вийшли з-під пера М. Йо-
гансена. Тонка спостережливість, психологізм, влучна ху­
дожня деталь, доброзичливий гумор — усім цим забезпечу­
валась добра й мудра авторська позиція.
Надзвичайно поширеною була тема дитячого будинку,
комуни, колонії. Наснажене революційно-романтичним сим­
волічним змістом, це сумне явище тогочасної дійсності як­
найрізноманітніше відбилося в дитячій літературі. Ідея век­
торності, спрямованості в майбутнє знаходила втілення і в
історичних творах, яких для дітей тоді писалося також чима­
ло. Скажімо, юний герой захоплюючої повісті Г. Бабенка
«Шляхом бурхливим» Дорош Наливайченко живе й діє в
Україні, Росії, Криму, в Січі наприкінці XVII ст., його сприй­
няття подій, політичних, економічних, соціальних процесів
(які вельми переконливо й популярно змальовані в творі)
є своєрідним містком між ідеєю твору й читачем. Але ніяко­
го морально-етичного, психологічного вкорінення героя в
сучасному йому світі немає, він, як і читач, на все дивиться
очима «нової» людини.
Подальші зміни в дитячій літературі (не в кращий бік)
були спричинені пильною увагою керівництва країни до ви­
ховання «належного підростаючого покоління». На рубежі
десятиліть вийшло понад десять різноманітних постанов,
пов’язаних із цим. Так, влада відчула потребу в перебудові
системи освіти — з одного боку, в забороні «бригадного» ме­
тоду (в якому мали місце спірні моменти, але й було чимало
корисного, зокрема розвиток творчого начала в учнів), у
впровадженні єдиних для всіх програм, обов’язкових підруч­
ників, суворо обмежених хрестоматій; з другого боку, педа­
гогічна наука, педологи, головні сили яких були зосереджені
в Харкові, в Інституті народної освіти, всіляко підтримували
не тільки бригадний метод, а й українізацію, що в 20-ті роки
проводилася в республіці.
447 1934 року в Харкові відбулася Всеукраїнська партнарада
у справах дитячої літератури, на яку з’їхалися провідні ди­
тячі письменники з усіх республік. «Ця партнарада,— сказав
у доповіді Нарком освіти УРСР В. П. Затонський,— лише
перший крок на шляху створення дитячої літератури на
Україні. Правда, рішучий крок, що робиться в переламний
момент, коли ми поховали цілу полосу, цілий етап минулого,
коли на терені дитячої літератури верховодили та шкодили
ворожі нам елементи, а за ними несвідомо йшла частина на­
ших товаришів…» ‘.
Попри всю зловісність цих похоронних мотивів, слід виз­
нати, що в словах наркома була своя істина: справді, ця ши­
рокомасштабна акція ознаменувала початок нового етапу в
розвитку літератури для юного читача, яка стала в 30-ті ро­
ки різноманітнішою, багатшою, ніж у попередній період.
Кадрово вона постраждала не так, як «доросла», навпаки —
прагнучи порятунку (або в пошуках позірно більш без­
грішного заробітку), до неї прибилися нові сили. Багато пи­
сьменників, котрі раніше писали і для дітей, і для дорослих,
у 30-ті роки перейшли виключно на твори для дітей (Н. За­
біла, О. Донченко, О. Копиленко). До цього слід додати і по­
яву нових спеціалізованих видавництв дитячої літератури,
збільшення кількості й зростання тиражів дитячих періодич­
них видань, зняття педагогічного контролю (тобто передача
дитячих книжок під загальний головлітівський ценз), реабілі­
тацію казки… Втім, останнє було зроблено суто умовно —
під забороною лишалися містика, індивідуалізм, царі й прин­
цеси, ідеалізм. За таких жорстких умов справжнього відрод­
ження жанру бути не могло, проте дехто з письменників
зумів використати ситуацію.
Прикладом успішної адаптації до умов можуть бути
книжки Оксани Іваненко «Сандалики, повна скорість!»
(1935) та «Великі очі» (1936). Це була спроба наповнити
казковий сюжет новим змістом: сучасними читачеві дійсніс­
тю й героєм. Власне, це були фантастичні оповідання, ство­
рені за сюжетно-композиційними законами казок. Ще іншим
шляхом пішла О. Іваненко в книжці «Лісові казки» (1935),
де та ж таки сюжетика будується на анімалістичному мате­
ріалі, що, ясна річ, значно ближче до фольклорної традиції.
В міру дидактичні, органічні у всіх своїх компонентах, ці
твори й досі користуються успіхом у юних читачів.
Однак, окрім цього та кількох невеликих віршованих
казок Н. Забіли, «Казки про Івана Ролика» (1939) Л. Пер-
1
Затонський В. Завдання дитячої літератури на сучасному етапі
соціалістичного будівництва // Комуністична освіта. 1934. С. 33.
448
вомайського, «Івасика-Телесика» (1941) Є. Фоміна та
А. Шияна й інших нечисленних видань, казка так і не стала
поширеним жанром в українській літературі для дітей.
Щодалі головним постулатом у дитячій літературі висту­
пало виховання на зразках для наслідування. Як у школі по­
чали переважати катехізисні методичні норми, розкладання
будь-якого питання на кілька спрощених складових за зраз­
ком славнозвісного «Краткого курса истории ВКП(б)», так і
в дитячій літературі найвартіснішими стали вважатися тво­
ри, що пропонували юному читачеві готові етичні взірці, ва­
ріанти поведінки за тих чи інших обставин. «Радянський пи­
сьменник мусить виховати у свого читача вміння й бажання
ставити собі за мету виконання лише громадсько корисних
справ. Радянський письменник мусить писати так, аби його
герої були відважні, настирливі, громадсько корисні люди.
Але такого героя треба малювати так, аби він захопив чита­
ча настільки, щоб читач намагався бути подібним до цього
героя» ‘,— заявляв один з провідних дитячих письменни­
ків 30-х років М. Трублаїні. З таких засад виходили й інші
дитячі письменники, яких у 30-ті роки друкували й читали:
О. Донченко, О. Копиленко, В. Владко, П. Панч. Трублаїні
лиш сформулював генеральний напрям розвитку літератури
для дітей. Відданість комуністичній ідеї стає визначальною
рисою характеру юного героя. Саме цей мотив тепер посідає
чільне місце серед спонук самозречення героя (а не інтереси
іншого, колективу, загалу, як у героїв 20-х років).
Вісь художнього конфлікту змістилася в дитячий ко­
лектив. У шкільній повісті (жанр, практично відсутній у лі­
тературі попереднього десятиліття) з’являються цілі галереї
юних персонажів — і позитивних, і негативних. Диференціа­
цією героїв зумовлено й індивідуалізацію їхніх характерів
(«Наші тайни», 1936, Ю. Смолича, «Школа над морем»,
1937, О. Донченка, «Дуже добре», 1936, та «Десятикласни­
ки», 1938, О. Копиленка). Проблематика стає посильною
для юних героїв, придатною до однозначного вирішення.
Разом з тим письменники намагаються переконати читача
в тому, що він здатен подолати будь-які перешкоди, що ра­
дянській людині, навіть зовсім юній, підвладно все. Показо­
ва в цьому плані згадана дилогія О. Копиленка. Аркадій
Троян наполегливо працює над проектом ракети, якою мож­
на вразити «фашистські військові заводи» з величезної від­
стані, Вова Порада вперто трудиться над створенням елект-
‘ Трублаїні М. Дамо дітям книжку, що кличе до боротьби й перемо­
ги // Кіліченко Л., Лещенко П., Проценко І. Українська дитяча література.
К-, і 979. С. 274.
15 5-144 449 ромобіля… Навіть коли ідею самотужки реалізувати не­
можливо в принципі, то й тоді є до кого звернутися: Віктор
Маслов пише листа в ЦК комсомолу з закликом запровади­
ти кодекс «норм, які повинен здати юнак на ці якості люди­
ни» і відповідну відзнаку «Значок відваги».
І поруч із такими великими можливостями — цілковите
самозречення, зневага до себе, готовність до саморозчинен-
ня: «Геній… Кремль — таке смачне слово. Кремль…— Лю­
бий, дорогий товариш Сталін, я нічого не зробив ще для лю­
дей, але скажіть мені завтра вмирати за народ: і за май­
бутнє і за сьогодні — я вмру просто і звичайно — коли це
треба для мене, для Вітчизни. Я мікроскопічна, стосімдеся-
тимільйонна частка країни, йду пліч-о-пліч з цими мільйона­
ми і для них, для вас… Зараз я ніщо, десятикласник, але у
мене є велика мрія… Я зроблю все, все зроблю!.. Настирли­
во, завзято, уперто працюватиму, вчитимусь! Я не боюсь
нічого в світі!»
Можливо, навіть усупереч бажанню автора, тут перекон­
ливо розкрито один з етапів формування фанатизму, який
згодом так чи інакше проявлявся в найстрашнішій в історії
людства війні. Вплив літератури цього періоду на юного чи­
тача прекрасно ілюструє хоча б історія повісті Аркадія Гай-
дара «Тимур та його команда» (1940), що послужила по­
штовхом до появи й поширення відомого піонерського руху
«тимурівців», який тривав до самого початку війни.
Що ж до української літератури для дітей, то вона з по­
чатком війни на певний час завмерла. її читач лишився на
окупованій території. Ні більш-менш вірогідного знання про
його справжнє становище, ні змоги звернутися до нього ева­
куйовані письменники практично не мали. Тому навряд чи
можна погодитися з тим, що «у роки Великої Вітчизняної
війни роль дитячої літератури у вихованні підростаючого по­
коління ще більше зросла» ‘. Питома вага книжок для ді­
тей, що складали в 1941 —1942 рр. коло дитячого читання,
навіть зменшилась. Особливе місце тут посідали твори «до­
рослі», а точніше — звернені до всього українського народу,
незалежно від віку. Крім того, твори провідних українських
письменників, адресовані дітям, випускались часто російсь­
кою мовою. Показовим є збірник з промовистою назвою
«За родную Украйну!», до якого ввійшли вірші та опові­
дання П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка,
Л. Первомайського, Л. Смілянського, С. Голованівського
та інших у російських перекладах або й просто написані
російською зі щедрим використанням «колоритних» украї­
нізмів.
1
Українська дитяча література. К-, 1984. С. 88.
450
:
Інтернаціоналістський пафос був закладений в самій і {ВІ
збірника, і вміщені тут твори всіляко ілюстрували її. Так, В
оповіданні В. Василевської «Братство народов» діють пред­
ставники різних націй: українець Микола, росіянин Рисаков,
єврей Фінкельштейн — екіпаж машини бойової, і головне бу­
ло, щоб наголосити саме на це, решта була підпорядкована
цій ідеї. Гуманізм, як і інтернаціоналізм, також’ був понят­
тям класовим, а отже, і відносним. «Перед танком открьіва-
лось свободное пространство… Хруст… Рьісаков чувствовал,
что танк давит не только березовьіе ствольї. Под. гусеницами
трещали, хрустели человеческие кости, человеческие черепа,
человеческие тела. „Как тараканьї», с отвращением подумал
Рнсаков». Тільки палка ненависть юного читача до ворога,
в якій авторка не сумнівалася, могла дати внутрішнє право
на подібний натуралізм у творі, адресованому дітям.
Виховання ненависті до ворога взагалі було одним із го­
ловних етичних імперативів дитячої літератури воєнної пори.
Зовнішнє стосовно героя протистояння сил вимагало не ли­
ше уславлення ненависті, а й навіть поетизації, романтизації
помсти, вбивства, як, скажімо, в оповіданні О- Копиленка
«Мовчання» та ін. Серед методів «літературної агітації» —
випробуваний зразок для наслідування, зображення не­
складного подвигу, який, до речі, дуже часто закінчувався
щасливо для відважної дитини. При тому її життя нерідко
рятувалося ціною життя старої людини — своєрідна соцре-
алізмівська ієрархія вартості людського життя.
У повісті-казці П. Козланюка «Мандрівники» (1946) про
загибель людей мовиться ніби між іншим: «Правда, бороть­
ба коштувала двох убитих бійців і декількох поранених…
Але це не зменшувало анітрохи всієї хоробрості муравлиної
боротьби з ворогами».
Дещо осібно стоять книжки воєнних років Оксани Іва-
ненко «Пошта прийшла» (1943) та «Школа» (1944). В опо­
віданнях, що ввійшли до цих збірочок, ідеться переважно
про життя дітей в евакуації, де в той час перебувала й сама
письменниця. Особистим трагедіям героїв, породженим вій­
ною, О. Іваненко протиставляє гуманізм, самовідданість,
взаємопідтримку, моральну стійкість. Втім, спроби узгодити
класові цінності з загальнолюдськими далеко не завжди вда­
ються письменниці — в умовах тотальної війни це протиріч­
чя взагалі не могло бути подолане.
Соціалістичний гуманізм — неадекватний замінник гу­
манізму як такого. А без нього й художня література втра­
чає внутрішнє джерело енергії та самооновлення. Тому крізь
найменшу шпаринку в ідеологічних форпостах починають
пробиватися життєдайні для суспільства пагони. В літера-
15* 451 турі для дітей встигли пробитися, скажімо, повісті Івана
Багмута «Записки солдата» (1947) та «Щасливий день суво-
ровця Криничного» (1948). Власне, «Записки солдата» пи­
салися не як дитячий твір, але ввійшли в коло дитячого чи­
тання, стали необхідним альтернативним, навіть дисонанс-
ним словом про війну — страшну нелюдську силу, що зму­
шує людину стати «солдатом», свідомо обрати шлях зре­
чення свого «я», особистих прагнень, але не вбиває в ній
людського начала.
Критика, що своє покликання вбачала насамперед в охо­
роні державних інтересів та канонів соціалістичного реаліз­
му, зустріла повість із осудом, підігрітим партійними поста­
новами 40-х років. Так само непривітно було сприйнято й
«Щасливий день суворовця Криничного», адресований саме
дитячій аудиторії. І. Багмут створює образ героя, конфлікт­
ного внутрішньо і з дійсністю. А дійсність його оточує досить
своєрідна: суворовське училище, регламентований побут, ка­
зарма; мудрі й справедливі наставники, а водночас — тен­
денції до нівелювання особистості, ідеї зреченого розчинен­
ня кожного в колективі з однозначними функціями.
Конфлікт спочатку нібито розпалюється між двома суво-
ровцями — дисциплінованим, але невпевненим у собі Ігорем
Криничним і сильним, непокірним, навіть бешкетним Петром
Маслюком. Та незабаром стає зрозуміло, що боротися хлоп­
цям доводиться з самими собою — за подолання тих рис ха­
рактеру, які заважають їм у службі, навчанні, та й взагалі
у житті. Не завжди, виявляється, виправдана зайва
сміливість, не у всіх випадках необхідно бездумно зберігати
вірність даному (може, необачно) слову, не завжди треба
сліпо виконувати наказ — узагалі ніяких готових рецептів
поведінки бути не може. Не все вдалося автору в цій повісті.
Плакатними вийшли тут дорослі персонажі, особливо офіце-
ри-педагоги, надто дидактичні сентенції подекуди злітають
з їхніх уст. Однак головне, що в творі робився наголос на
самосвідомості героя, який виступав не носієм моральних ре­
цептів, а стимулював думку й почуття читача до вироблення
власної системи цінностей, самостійного розв’язання нро-
блемних ситуацій у реальному житті.
Повісті Юрія Збанацького «Таємниця Соколиного бору»
(1947) та «Лісова красуня» (1953) розповідають про под­
виги юних партизанів-героїв. У першій з них виразно відчут­
не засвоєння досвіду воєнної прози: в композиції, розташу­
ванні сил у конфлікті, функціях художніх образів, концещії
героя.
«Таємниця Соколиного бору» — один із перших прикла­
дів у нашій літературі для дітей романтизації Перемоги —
452
Перемоги, яка і для авторів, і для читачів була тією безумо
нею цінністю, яка виправдовувала й освячувала будь-які
жертви, будь-які засоби. Звідси й беззастережне виправдан­
ня залучення до боротьби з фашизмом дітей. Вислухавши
розповідь про дитячу підпільну групу, що діє в місті, «коман­
дир був дуже задоволений: — Ось воно, більшовицьке по­
коління,— сказав.він. Передав молодим підпільникам кілька
листівок і багато порад».
Якщо О. Іваненко намагалася примирити класове з зага­
льнолюдським, то для Ю. Збанацького в згаданій повісті
проблеми не існувало. Навіть найсвятіше — материнське по­
чуття — відступає в нього на другий план: «її турбувало і
гнітило те, що її син, її Василько так спокійно, ніби для най­
більших друзів, згодився йти ловити рибу, робить їм (фаши­
стам) послуги. Чи зробили б її сини так?—одне тепер не
виходило їй з голови. Ні, не зробили б. А Василька вона лю­
била найбільше. їй було тяжко на серці. Не мала сил звести
очей на сина».
Плакатність, дидактична однозначність стала чи не най­
виразнішою прикметою дитячої літератури 40—50-х років.
Найвищими естетичними цінностями проголошуються су­
спільні, державні пріоритети. До 1953 р. незаперечною «цін­
ністю» був вождь, чиєму образові відводилося непомірно
велике місце в дитячій літературі. Він — запорука всіх
успіхів радянського народу, найвищий зразок для насліду­
вання. У повісті О. Донченка «Юрко Васюта» (1950) автор
виносить проблеми, що хвилюють героїв, за межі конкретної
школи, робить наголос на загальнодержавному значенні
сумлінного навчання: «Товариша Сталіна турбувало насам­
перед те, щоб усі діти шкільного віку,— всі до єдиного,—
вчилися в школі. В найпередовішій і найкультурнішій дер­
жаві світу, якою є Радянський Союз, не повинно бути жод­
ної неосвіченої людини. Наші школярі мусять зовсім забути,
що таке двійка».
У романі «Золота медаль» (1954) О. Донченко доводить
цю ідею до рафінованої чистоти на прикладі неймовірної
індивідуалістки Варі Лукашевич: «Найбільше дивувало, що
Лукашевич цуралась колективу». Висновок того ж таки ко­
лективу однозначний: «Товариші, якщо вона не шизофреніч­
ка, то просто — псих!» Далі читачеві розтлумачується, що
така поведінка справді не може бути свідомою позицією нор­
мальної людини — Варю довели до цього драматичні осо­
бисті обставини, які згодом (з допомогою того ж таки колек­
тиву) вдається залагодити, докорінно переробити поведінку
й навіть характер дівчинки.
453 Після смерті Сталіна славослів’я в дитячій літературі
припиняються, натомість з’являються інші фокуси притяган­
ня, наприклад, образ Москви. Адже ж Москва — столиця
Радянського Союзу і «найкраще місто на землі!» — пише
Наталя Забіла в повісті «Катруся вже велика» (1955). Йду­
чи шляхом створення етичних рецептів, зразків для насліду­
вання, письменники подеколи перетворювали свої книжки на
звід правил поведінки, на методики піонерської (комсомоль­
ської, жовтенятської) роботи. Герої творів, усупереч ба­
жанню авторів, перетворювалися на нудних резонерів, яким
важко було відшукати причини для будь-яких конфліктів.
А читач жив у зовсім не благополучному світі. Розруха,
сирітство, голод І 947 р., репресії й переслідування тих, хто
був у полоні чи евакуації, або й тих, хто завинив невідомо
чим…— усе це карбувалося в дитячих душах, формувало
зовсім інший, ніж у 30-ті роки, морально-психологічний тип.
Перші симптоми подолання кризи в дитячій літературі
проявилися наприкінці 50-х — початку 60-х років. У підруч­
никах з історії української літератури для дітей характе­
ристика цього періоду починається переважно з переліку
великої кількості нарад і постанов. Етапними вважаються
IV з’їзд письменників України (1959) і співдоповідь на
ньому Н. Забіли «Про літературу для дітей та юнацтва»,
республіканська нарада (1959) з питань поезії для дітей
і доповідь В. Бичка, республіканські наради з дитячої лі­
тератури 1962 і 1969 рр., «спеціальне засідання» в ідеоло­
гічній комісії ЦК КПРС (1964), Всесоюзна нарада дитя­
чих письменників 1964 р., Пленум правління СПУ (1965),
V з’їзд письменників України (1966), постанова ЦК КПРС
і Ради міністрів «Про заходи по дальшому розвитку радян­
ської дитячої літератури» (1969), постанова ЦК КПУ про
видавництво «Веселка» (1985).
Але знайомство з усіма цими матеріалами не дає підстав
для узвичаєної в підручниках логічної операції: встановлен­
ня причинно-наслідкового зв’язку між «піклуванням» та
успіхами дитячої літератури в 60—70-ті роки. Основний па­
фос усіх постанов і доповідей зводився до вимог «трудового,
патріотичного, інтернаціонального, комуністичного» та бага­
тьох інших виховань на зразках для наслідування, на при­
кладі героїв, які б «кликали за собою» — тобто всі ці доку­
менти категорично орієнтували дитячих письменників якраз
на ідеологічну заангажованість, дидактичну наснаженість,
намагаючись відродити або принаймні муміювати традиції
30-х років.
Сказати, що в 60-ті роки дитяча література України до­
корінно змінилася, все ж таки не можна. В основній своїй
454
масі твори, що виходили в ці роки, сумлінно «відгукувалпс
на веління часу, без остережень вписувалися до видавничих
планів. Скажімо, в серії «Юні герої», започаткованій «Ве­
селкою» в 1964 р., вийшло близько п’ятдесяти томів, серед
яких були й досить талановиті твори В. Кави, Б. Комара,
С. Тельнюка, Д. Ткача, О. Пархоменка, але переважну
більшість становили варіації на тему «Таємниці Соколиного
бору» — війна, відважні діти й мудрі дорослі, які без докорів
сумління відправляли дітей на подвиг.
Але в той же час, усупереч «вимогам партії й уряду»,
з’явилися й нові імпульси. І пов’язані вони були з жанром,
який традиційно в українській (і не лише українській) літе­
ратурі для дітей був індикатором нормального розвитку. На.
зміну сурогатним підробкам, що оспівували героїчні под­
виги, прийшли веселі й дотепні твори, побудовані за сюжет­
но-композиційними канонами народних казок (нові книж­
ки Ю. Збанацького, Л. Письменної, поетичні твори Г. Бой­
ка). Казка звертається до загальнолюдських цінностей,
конфлікт (хоч і не зовсім позбавлений того ж ідеологічного
ангажементу) починає відображати зіткнення сил добра і
зла в їхньому первісному розумінні.
Величезну аудиторію зібрала казка П. Глазового та
Б. Чалого «Про відважного Барвінка та коника Дзвоника»,
що друкувалася з продовженнями в журналі «Барвінок»
(окремою книжкою— 1958). В міру весела і в міру страш­
на, з захоплюючим пригодницьким сюжетом, казка разом
з тим вирізнялася досить несподіваним і привабливим голов­
ним героєм. Він, по-перше, дуже маленький (наближений до
адресата), значно менший і через те слабкіший від більшості
своїх ворогів, по-друге, Барвінок позбавлений притаманного
казковим героям всезнайства, він наївний, простодушний, не
має життєвого досвіду, трошки задавакуватий, трошки леда­
чий, через що нерідко втрапляє в халепу, по-третє, природа
його сили підкреслена самим походженням: це маленька
квіточка, яка перемагає завдяки красі й доброті, а також
міцному й глибокому корінню. Національну вкоріненість ге­
роя підкреслював і вільний рядок, що ним було написано
казку. Перемога Барвінка та його друзів над царем Осотом
та іншими шкідниками сільськогосподарського виробництва
виходила за межі актуального на той час агрономічно-кол­
госпного задуму.
З казкою ввійшов у дитячу літературу і В. Нестайко.
«В країні Сонячних зайчиків» (1959) — не перший твір пи­
сьменника, але саме він засвідчив появу нового цікавого
імені в цій художній галузі. Попри деякі ідеологічні нашару­
вання, казка мала міцний сюжет, яскраві образи головних
455 героїв, чітке, але й не спрощене протистояння сил Світла й
Темряви. Цікаво, що, на відміну од казок попередніх деся­
тиліть, Нестайків твір не закінчувався остаточною перемо­
гою добра над злом. Хоч сили Темряви й ув’язнено, але за
тратами «гасав велетенський дикий кабан, намагаючись сво­
їми могутніми іклами розбити товсті грати. Потім у них на
очах кабан раптом обернувся на маленьку мишку, що хотіла
прошмигнути між ґратами. Але тієї ж миті грати перетвори­
лися на густу сталеву сітку. Тоді мишка негайно обернулася
на комара, та замість сітки вже було міцне товсте скло, і ко­
мар безсило задзижчав, б’ючись об нього. І так без кінця».
Замість такого звичного заклику до знищення ворога з’яви­
лося в дитячій літературі ствердження одвічного співісну­
вання, хоч і на основі напруженого протистояння, двох про­
тилежних начал у світі.
На початку 60-х вийшла й повість-казка І. Багмута
«Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим»
(1964). На відміну од вищеназваних творів, події в цій каз­
ці відбувалися в сучасному читачеві світі, в реальних гео­
графічних координатах, діяли в повісті цілком реалістичні,
хоч і дещо гротескні герої. Казковим був головний герой.
Це — кіт, який умів читати. Йдучи за відомими в історії
світової літератури творами Е. Гофмана та Н. Сосекі, автор
показав читачеві світ, дійсність очима кота. Такий відсторо­
нений погляд став добрим грунтом для іронічного обігру-
вання та сатиричного викриття різноманітних морально-пси­
хологічних типів та суспільних явищ. Контекстуальна глиби­
на твору давала змогу різним категоріям^читачів сприймати
його на різних рівнях розуміння.
Загальний наступ ортодоксального соціалістичного ре­
алізму, що розпочався з кінця 60-х років, як і раніше, най­
гірше позначився на літературі для дітей: знову все зводило­
ся до її виховного значення. Естетичні критерії стали друго­
рядними, ставились під сумнів фантазія, гумор, розкутість,
неоднозначність розв’язання конфліктів.
За таких умов склалася ситуація, коли майже всі більш-
менш вартісні твори для дітей виходили з-під пера пи­
сьменників недитячих, які вже мали ім’я, завойоване в «до­
рослій» літературі, й до дітей зверталися спорадично (зокре­
ма, продовжували свою працю тут П. Панч, І. Сенченко,
А. Шиян та ін.). «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха, твори
вже згаданого І. Багмута, вірші А. Малишка, П. Воронька,
окремі з яких стали хрестоматійними («Помагай», «Ніколи
не хвались», «Чому чапля стоїть на одній нозі» та ін.),
І. Драча, Ліни Костенко, Д. Павличка, «Цар Плаксій та
Лоскотон» В. Симоненка, «Климко», «Вогник далеко в сте-
456
пу» та казки Гр. Тютюнника, оповідання Є. Гуцала, повісті
А. Дімарова, Ніни Бічуї, поетичні книжки Тамари Колом і
єць, Ірини Жиленко, Д. Білоуса, А. М’ястківського, Д. Че­
редниченка, Ганни Чубач та ін.,— з’являлися й існували
в літературі для дітей, підносячись над її звужено «специ­
фічними» приписами й регламентаціями.
Своєрідним художньо-методологічним камертоном, ут­
вердженням нового, ширшого гуманістичного погляду на
особистість дитини стали опубліковані в цей час педагогіч­
ні твори В. Сухомлинського («Серце віддаю дітям», 1969,
казки), повість О. Гончара «Бригантина» (1973)—розпо­
відь про «непокірного» Порфира Кульбаку, який виховуєть­
ся в «режимній» школі, в умовах напівсвободи, що відкрило
письменникові простір для роздумів про волю й суверенність
людини («ми віримо, що з волелюбності Порфира виросте
світле почуття широкого мислення і творення, духовної
розкутості, високої людської гідності…»1,— писав Л. Ко­
валенко) .
Особливої уваги заслуговує доробок М. Вінграновського
(повісті «Первінка», «Сіроманець», численні вірші, оповідан­
ня, казки). Його розмова з дітьми сувора й вимоглива. Він
пише про головне — життя і смерть, любов і ненависть, доб­
ро і зло, честь і ницість.
Досить незвичним для дитячої літератури був образ ста­
рого сліпого вовка, що знайшов собі друга й захисника в під­
літку Сашкові. їхня дружба змальована яскраво й психоло­
гічно переконливо, з високою етичною напругою. Сашко —
добрий, чуйний і самовідданий — стає для вовка очима, а
Сіроманець ділиться з ним своїм потужним внутрішнім зо­
ром, поглядом мудрої природи на людей і стосунки між
ними. Автор не тішить юного читача щасливим фіналом.
Сіроманець помирає, смерть його закономірна як з погляду
природної неминучості, так і з погляду естетичної необхід­
ності. Автор стверджує незнищенність природи, проголошує
зв’язок і тотожність дитини й природи, навколишнього світу
з майбутнім, простору з часом.
В оповіданні Є. Гуцала «З горіха зерня» (однойменна
збірка, 1967) дитина стає виправданням ризику, змістом
подвигу, символом сенсу життя. На відміну од величезної
кількості типологічно подібних персонажів у дитячій літера­
турі 60-х років, герой Є. Гуцала, сліпий партизан-підпільник,
усвідомлює злочинність використання дитини у війні. Але,
залишившись на самоті в повному небезпек лісі, герой відчу-
1
Коваленко Л. Планета Комишанка і воля Порфира Кульбаки // Гон­
чар О. Бригантина. К-, 1980. С. 9. —
457 ває своє безсилля. Маленька Катря — це його очі. Ще не­
досвідчена й неосвічена дитина є мірилом моральності й пра­
ведності. Без неї відважний партизан втрачає шлях, упев­
неність у собі, віру в майбутнє.
Споріднені проблеми вирішував і Гр. Тютюнник у повісті
«Климко» (1976). Як і в героя Гуцалового оповідання, у
Климка, який здійснює подорож через усю Україну і війну,
надзвичайно розвинене інтуїтивне моральне чуття, душевна
зіркість. Жодного разу хлопчик не схибив, розрізняючи
«своїх» і «чужих» — не за мундирами й словами, а за гли­
бинною сутністю позицій, що на них стоять ті чи інші герої.
Климкові гідність і морально-етична вимогливість несумісні
зі спотвореною мораллю, неминучою на війні. Він несумісний
з цим світом, ^робить усе «не так». Але кожен його вчинок
наснажений моральною правотою.
Згадані твори М. Вінграновського, Грі. Тютюнника, Є. Гу­
цала звернені не лише до дітей. У час їхнього виходу в світ
подібна жорсткість, ба навіть жорстокість вважалася недо­
речного в розмові з юним читачем, від авторів дитячої книж­
ки , вимагалось більш оптимістичного погляду на життя.
Зрештою, такий погляд, такий підхід формувався. Відбува­
лося здрібнення проблем і профанація шляхів їх вирішення,
примітивізація героя, виструнчення композиції творів. Змі­
нювалася концепція адресата — він втрачав інтелектуаль­
ний рівень, набував рис провінціалізму, недолугої простоти.
Різною мірою, але це стосувалося й творів кращих дитячих
письменників.
Так, великою популярністю серед певної категорії чи­
тачів (насамперед завдяки доброму почуттю гумору) кори­
стувалася трилогія В. Нестайка «Тореадори з Васюківки»
(1964—1970), герої та адресат якої були якраз такими недо­
лугими малими селюками. Вони риють метро під свинарни­
ком, майструють підводного човна з плоскодонки, намага­
ються зробити бойового бика з корови Контрибуції — все це
риглядає досить кумедно… але розраховане на не дуже ви­
багливий смак юного читача. У трилогії є свої позитивні ри­
си, і все ж не можна оминути того, що з нею увійшов у дитя­
чу літературу й був підхоплений менш талановитими вико­
навцями тип легковажного, часто недорікуватого героя,
смішного своєю здатністю до найбезглуздіших витівок, які
разом з тим незмінно закінчуються благополучно завдяки
малоймовірному збігові обставин.
Тим вигідніше окреслюється творчість письменників, що
зверталися до дітей розвинених, розумних, зображували
персонажів неповторної вдачі, з хистом — тих, що не схожі
на інших і відчувають цю інакшість. Крім уже згаданих
458
повістей М. Вінграновського, Гр. Тютюнника, оповідань
Є. Гуцала, можна назвати ще повісті В. Мальця, кращі тво
ри Б. Комара і, безперечно, різножанрові твори В. Близнеця.
Неординарність, протиставлена чужому для неї світові,—
взагалі лейтмотив творчості Близнеця,— найяскравіше вира­
жена в його казкових повістях «Женя і Синько» (1974) та
«Звук павутинки» (1970).
У повісті «Женя і Синько» маленьку героїню оточують
«регулювальники» — міліціонер на Лук’янівці, вчителька й
завуч — дорослі, для яких регламентоване, формалізоване
життя є звичним і єдино прийнятним. Женчині фантазія,
кмітливість, гумор — усе це виходить за межі звичного й
зрозумілого «регулювальникам», спільними педагогічними
зусиллями вони прагнуть нівелювати дівчинку, зробити її
схожою на інших «для її ж таки користі». Як захист від при­
мітивного, зрозумілого й прісного, з’являється у Жені друг
Синько — маленький простуджений чортик, про якого треба
дбати, якого треба ховати не лише від ворогів, а й від рід­
них і близьких. Синько, крім того, стає уособленням україн­
ського національного характеру, який також бореться за
збереження самототожності, проти нівелювання.
У дитячу літературу 70-х майже не приходили нові та­
ланти, та з’являлося чимало репрезентантів того чи іншого
виду ремісництва. Це було особливо помітно на тлі перекла­
дацьких успіхів. Численні видання творів Астрід Ліндгрен,
Сельми Лагерльоф, Дж. Родарі, Дж. Крюса, Е. Ліра, Ю. Ту-
віма тощо в прекрасних перекладах О. Сенюк, О. Мокро-
вольського, Ю. Лісняка, Є. Горевої, 1. Малковича та інших
надто наочно виявляли контраст різних художніх рівнів, щоб
це довго залишалося непомітним. З іншого боку, поруч на
полицях регулярно з’являлися російські твори Ю. Томіна,
Е. Успенського, Ю. Коваля, В. Железнякова, С. Іванова,
їхній художній рівень також був вищим.
А проте в кінці 70-х та у 80-ті роки окремі письменни­
ки, які послідовно шукали спільну з юним читачем мову,
писали для дітей, а не для кураторів з комсомолу та комви-
даву, внесли свіжий струмінь у дитячу літературу. У різних
жанрах і для різного віку працювали А. Качан, А. Костець-
кий, М. Слабошпицький, В. Рутківський, А. Камінчук та ін.
Перших двох можна назвати лідерами принципово різних
груп у поезії для юних. Більш традиційним для української
дитячої літератури шляхом іде А. Костецький. Це сюжетна,
фабульна поезія — віршовані жарти, анекдоти, шкільні іс­
торії, ситуативні протиставлення дитячих характерів — зно­
ву ж таки здебільшого на шкільному матеріалі (хоч, зви­
чайно, ці жанри й не вичерпують усього поетичного доробку
459 письменника). Його стихія — гра, лукава, невимушена, за­
хоплююча. Це-стосується як його поезії, так і прози. Такою
грою в повісті «Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас
викрито, здавайтеся!» є гра в детектив. Автор і не намагаєть­
ся переконати читача в правдоподібності того, про що пише.
Навпаки, він щоразу підкреслює вигаданість, штучність,
«літературність» ситуацій та характерів — це робиться
здебільшого шляхом доведення малоймовірного до абсурд­
ного.
Доробок А. Качана не такий осяжний, але шлях його в
дитячій поезії — надзвичайно продуктивний. Це ознайом­
лення маленького читача з метафорою, епітетом, подорож
у світ слова, розкриття його первісного змісту й вічної
краси.
До ласкавого сонця
Що прогнало мороз,
Відчинились віконця
На гілках абрикос.
Виглядають, як діти,
Із віконець в садах
Абрикосові квіти
З молоком на вустах.
Вічну тему продовження роду, спадкоємності поколінь,
краси відродження життя автор розкриває зрозумілою ді­
тям, але зовсім не спрощеною метафорою. Тематично поезія
А. Качана взагалі — про речі питомі, суттєві.
З початком перебудови в дитячу літературу повертається
заборонена раніше спадщина. Виходять твори М. Вороного,
Б.-І. Антонича, Олександра Олеся, А. Кащенка, В. Винни-
ченка, Олени Пчілки, М. Йогансена, антології прози та пое­
зії 20—30-х років. Більшість цих видань відзначалися висо­
ким художнім рівнем, вони істотно змінили художні критерії
літератури для дітей. Ці перевидання свідчать про наявність
справді потужних традицій, на яких може базуватися нова
якість, нові твори.
Втім, більш або менш достовірної соціологічної інфор­
мації про сприйняття дітьми адресованих їм творів немає.
Немає й послідовної, концептуальної критики дитячої літе­
ратури. Провідні критичні метри до цієї галузі красного
письменства майже не зверталися. Доробку нечисленних
критиків дитячої літератури не вистачало й на повноцінне
комплектування щорічника «Література. Діти. Час». Відпо­
відно склалася практика критичного «самообслуговування»
дитячих письменників. Звідси — компліментарність, брак
фахового аналізу творів, наукового вивчення, цілісної тео­
рії дитячої літератури.
469
Розвиток літератури для дітей протягом століття був ди­
скретним. Реалізм, національно-визвольна й загальноде­
мократична спрямованість, героїчні спроби прорвати кордо­
ни, подолати заборони, знайти читача, стати масовою й по­
пулярною — в дореволюційні роки. Вибух масовості, розга­
лужені пошуки нових виражальних засобів і в той же час
заборона казки, «авантурності», романтики — у 20-ті роки.
Посилення дидактизму дитячої літератури в ЗО—40-ві роки
відбувалося за рахунок художності. Догматизовані приписи
соціалістичного реалізму особливо руйнівний вплив справи­
ли на літературу для дітей. З виду художньої творчості вона
перетворилася просто на знаряддя виховання підростаючого
покоління в дусі, який тогочасна система вважала най-
потрібнішим для майбутнього.
Вихід із цієї тупикової ситуації намітився наприкінці
50-х — початку 60-х років, коли в літературу влилися нові
сили. Кращі письменники намагаються говорити з дітьми
про вічні, загальнолюдські проблеми, хоч більшість прагне
експлуатувати зужиті педагогічні принципи, служить партії
й соціалістичному реалізмові, а не літературі й дітям. Тим
ціннішим є доробок поетів і прозаїків, які намагалися —
відверто або шляхом метафоризації, прихованих компромі­
сів — протистояти загальній тенденції до пригнічення осо­
бистості, нівелювання людського в людині.
Дидактизм дитячої літератури робить її цілком залеж­
ною від суспільства. Що прагматичніше суспільство ставить­
ся до дитячої літератури, що беззастережніше прагне поста­
вити її собі на службу, то менший ефект це дає. Хоча на
певному етапі може скластися враження, що система су­
спільство — література для дітей — необхідний морально-
психологічний тип молодої людини — функціонує успішно.
І що дужче ця ілюзія оволодіває суспільством, то гіркіші
плоди, то безнадійнішою виявляється прірва між поколін­
нями..

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ У двох книгах КНИГА ДРУГА. ЧАСТИНА ДРУГА (1960—1990-ті роки) За редакцією В. Г. Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.