Загнітко А. П. Український синтаксис: навчально-практичний комплекс. Хрестоматія.

Л. В. Зайко БЕЗОСОБОВІ РЕЧЕННЯ В КОНТЕКСТІ МОВНОГО РОЗВИТКУ

загрузка...
Терміни «безособовість» і «безособове речення» традиційно викликають чималі 
суперечності, аж до повного заперечення існування категорії безособовості і 
безособових речень. Ця проблема пов'язується зі структурними та семантичними 
особливостями цього типу речень, адже синтаксична особа - складна категорія, що 
охоплює різні рівні речення: від формально-синтаксичного і семантико-
343 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
синтаксичного до власне-комунікативного (за термінологією І. Р. Вихованця). У 
науковій літературі категорію безособовості іноді включають до складу ширшої 
міжрівневої категорії персональності, до якої відносять усі засоби маркування мовця 
/ слухача / адресата у висловленні. Є і спроби виділення безособовості як окремої 
мовної категорії, що відділилася від категорії особи дієслова і вступила у нову фазу 
розвитку. Останнє безумовно є справедливим щодо флективної сучасної російської 
мови, де наявна виразна тенденція до витіснення суб'єкта у називному відмінку з 
позиції підмета і заміни його на суб'єкт у непрямому відмінку. Щодо нефлективної 
сучасної англійської мови проблема видається складнішою, адже невизначеним 
залишається навіть склад речень, що їх у англістиці відносять до безособових. У 
найзагальнішому вигляді безособовість можна, очевидно, визначити як 
представлення дії (ознаки) як такої, що існує незалежно від носія. На формальному 
рівні це виявляється у відсутності суб'єкта й заміні його безособовим займенником (у 
мові аналітичного типу, якою є сучасна англійська, що вимагає обов'язкового 
заповнення місць підмета і присудка в реченні), та оформленні суб'єкта непрямим 
відмінком (у мові синтетичного типу, якими є сучасна українська і російська, або в 
середньоанглійській і давньоанглійській мовах). 
В історії англійської мови відбулася так звана реінтерпретація безособових 
речень, коли а) додаток у непрямому відмінку на рівні поверхневої структури 
речення (експерієнсив на рівні глибинної структури - за термінологією Ч. Філлмора) 
перетворюється на підмет, напр.: (1) «\ҐЬаІ із Іпаї Іо Іпе УЛШІ І ат, те ІІ8Іе поіЬігще те 
іо Іеііе, Ьиі йо а-пооп таї ах І те веу, ог іЬош агі аеед, апа! аііе іЬезе оіЬег таї Ьеп іп іЬі 
сотрапуе 8пиІ1 ауе, апс) вЬиІІ сигее те ґуте іНаІ еиег іЬеі \уеге оґ тосіег Ьогп» - «Що 
тобі до того, хто я, я не бажаю тобі нічого казати (буквально «мені не хочеться»), але 
роби те, що кажу, або загинеш, як загинуть усі, хто разом з тобою, проклявши той 
час, коли мати народила їх на світ» (додаток у давальному відмінку те стає підметом 
у називному І); б) у структурі речення з'являється формальний підмет іі, напр.: (2) 
«\ҐЬо І8 іі? ІеІІе те... те зетеїк іі зпоіае Ье 0а\уеіп уоиге ПЄУЄ№» - «Хто це? Скажіть 
мені... здається мені, що це мусить бути ваш племінник Гавейн» (виділене 
словосполучення в сучасній англійській мові мало б вигляд її вееглз Іо те). 
Отже, щодо сучасної англійської мови не можна твердити про безособовість на 
формально-синтаксичному рівні речення, що пов'язано з руйнуванням системи 
відмінків і зміцненням категорії підмета, який має бути присутнім у реченні хоча б 
формально. Питання про безособовість на семантико-синтаксичному рівні речення 
залишається відкритим. 
На думку О. Ф. Лосева, поява у структурі індоєвропейського речення підмета і, 
відповідно, оформлення суб'єкта називним відмінком, властиве лише мовам так 
званого номінативного типу, відбиває якісно новий етап розвитку людського 
мислення, сприйняття суб'єкта як активного і діяльного, як джерела перетворень у 
навколишньому світі. Натомість оформлення суб'єкта непрямими відмінками є 
свідченням того, що він сприймається як знаряддя дії інших неназваних сил (богів, 
фатуму, збігу обставин), тобто, користуючись термінологією Г. Ф. Горб, можна 
сказати, що оформлення суб'єкта різними відмінками відбиває різний його статус у 
ситуації позамовної дійсності. 
Утім, категорія підмета ще остаточно не утвердилася в індоєвропейських мовах 
і скоріше перебуває у стадії становлення (зокрема спірним залишається її статус у 
давньогерманських мовах і навіть у давньоанглійській і до певної міри на пізніших 
стадіях розвитку англійської мови). На те, що в деяких випадках між підметом і 
додатком на рівні формально-граматичної структури речення й між суб'єктом та 
344 
•ІІШйПШІІШШіІІі 
Тема II. Синтаксис простого речення 
об'єктом на рівні власне-семантичної структури не існує чіткої межі, вказував ще 
О. Єсперсен. Доказом на підтвердження цього положення можна вважати факт 
існування в мові так званих безособових речень, що навіть дало підстави деяким 
дослідникам переглянути концепцію підметово-присудкової двоскладності. Скажімо, 
у сучасній фарерській мові суб'єкт у непрямому відмінку має властивості підмета, 
наприклад, здатність контролювати інфінітив. 
Недостатньо дослідженим видається зв'язок із зміною поверхневої і глибинної 
структурну актуального членування та порядку слів у російських реченнях на зразок 
Мне нравитея книга / Всем правишся книга / Книга правишся всем / Лена правишся 
всем, для аналізу яких Т. П. Ломтєвим уведено категорію конвертованості відношень 
між предикатними предметами. 
Традиційно до безособових відносять речення, структура яких не передбачає 
наявності підмета у називному відмінку, тобто керуючись формальними 
морфологічними критеріями. Такої ж думки дотримуються і представники 
генеративної лінгвістики, які вважають, що найвищий аргумент у тематичній ієрархії, 
який не має називного відмінка, може бути співвіднесений із особою, істотою чи 
неістотою, отже, цей термін не точний. Згідно з відомою тезою О. М. Пєшковського, 
повної безособовості у присудку взагалі бути не може. Термін «безособовий» часто 
вважається точним лише для безсуб'єктних речень із предикатами на позначення 
погодних феноменів (уегЬа і потіпа теІегео1о§іа), решту дієслів, що можуть 
зустрічатися в так званих безособових реченнях, називають одноособовими 
(І. Р. Вихованець), або безвалентними (Л. Теньєр), адже вони можуть уживатися 
лише у формі третьої особи однини, тобто характеризуються як дієслова з дефектною 
парадигмою. 
Безособовість як відсутність співвіднесеності з особою характерна лише для 
частини безсуб'єктних структур. Більшість із них співвідноситься із семантичною 
ознакою особи, у зв'язку з чим запропоновано градацію, що дозволяє відмовитися від 
поняття безособовості - речення з активним суб'єктом / неактивним суб'єктом / 
неозначеним суб'єктом / безсуб'єктні, або з частково чи повністю нейтралізованим 
суб'єктом, номінативно-суб'єктні і непрямо-суб'єктні речення, пасивно-суб'єктні, 
неозначено-суб'єктні, кількісно-буттєві, негативно-буттєві речення, власне-
безособові та відносно-безособові. На думку С. Д. Кацнельсона, це є свідченням того, 
що на пізніх ступенях розвитку форма безособового дієслова не має єдиної 
синтаксичної функції, хоч на момент свого виникнення безособова конструкція була 
функціонально єдиною: вона позначала ситуацію, у якій суб'єкт, згідно з нормами 
мислення того часу, або не названо, або він розглядається як другорядний суб'єкт, що 
перебуває під дією сторонньої неназваної сили, отже, у кожному акті мислення вже 
передбачається наявність номінативного суб'єкта. Утім, сам факт збереження назви 
«безособові» за певною групою дієслів, доводить, що носії мови сприймають їх як 
однакові з погляду семантики і функціонування. 
У межах типологічного дослідження доцільним, на наш погляд, є зіставлення 
безособових речень флективних і нефлективних мов. Адже з реченнями, що їх у 
нефлективній англійській мові традиційно відносять до безособових, у флективній 
українській співвідносяться речення з повноцінним підметом, який, утім, не є назвою 
особи. Отже, і тут можна говорити про безособовість у буквальному розумінні цього 
терміна, напр.: (3) «...апа! аііе ІНаІ \уеге іп іЬе сазіеіі а-даоке, апа іі \уа8 Іпап Геіге сіау...» 
- «...і всі, хто був у замку, прокинулись, і настав ясний день...». 
Носії індоєвропейських мов не сприймають як безособові речення, у яких 
підметом виступає слово на позначення неістоти, наприклад, абстрактного поняття 
345 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
чи процесу, хоч саме тут ідеться про повну безособовість. У реченнях, що традиційно 
належать до безособових, суб'єкт найчастіше присутній, проте він характеризується 
як пасивний, що суперечить тенденції, коли індивід розглядається як активний і 
діяльний. Це може бути доказом вторинного характеру безособовості як особливого 
засобу мови для позначення фізичних і психічних станів людини і стану 
навколишнього середовища. Доцільніше було б говорити про широке й вузьке 
розуміння безособовості, тобто як відсутності у реченні суб'єкта на позначення особи 
і представлення дії (стану) як відносно незалежного від волі індивіда, що на 
формально-синтаксичному рівні речення виявляється оформленням суб'єкта 
непрямим відмінком (явище вторинне). Утім, на сучасному етапі розвитку 
лінгвістики термін «безособовий» уже майже втратив своє буквальне значення, хоч 
цей процес і не завершився остаточно. 
У зв'язку із суперечливістю терміна «безособовість» українські та російські 
лінгвісти, на відміну від зарубіжних дослідників, обстоюють належність до 
безособових багатьох типів речень із ввідними іі і Іпеге, інфінітивних речень. 
Головним аргументом при цьому є те, що подібні речення акцентують увагу не 
стільки на певному об'єкті реальної дійсності, скільки на самій ідеї його існування. 
У зарубіжній англістиці речення з ввідними (апіісіраіогу) іг. та іЬеге, як правило, 
не розглядаються як безособові (крім М. Сандмана, який зараховує до безособових 
речення з початковим (Ьеге). Цю думку можна вважати прийнятною, адже в реченнях 
із ввідними іі і іЬеге названо певні предмети (явища), на які спрямовано увагу 
слухача, до того ж вони розглядаються як відносно самостійні. Не можна розглядати 
існування як суто абстрактну категорію поза уявленням про певний предмет або 
явище. Наприклад, у реченні (4) «То ГуЬіе ог Гог Іо таке сЬе»Іе її то§Ьіе Ьет тапе 
поцЬі Ьопезіе» — «їм тоді здалося нечесним починати бійку або переслідування» 
названо певну ситуацію позамовної дійсності і відбито ставлення до неї. 
Речення з головним членом-інфінітивом або виділяють в окремий структурний 
тип, або відносять до безособових, або навіть до імпліцитно складних (знову-таки, 
виходячи з буквального розуміння поняття безособовості). Не раз висловлювалася 
думка, що в деяких випадках безособові речення наближаються до номінативних, 
отже, з погляду синтаксичного і семантичного (власне лінгвістичного) і з погляду 
логіки немає відмінності між реченнями типу Мороз і Морозить, як немає і 
об'єктивних критеріїв їх розмежування. На думку І. І. Ревзіна, ці критерії можливі у 
психології, а не в синтаксисі чи в логіці. На формальність розрізнення подібних 
речень звертає увагу і В. В. Мартинов, який відносить головні члени номінативних 
речень до особливого класу імен, семантика яких дозволяє їм с груктурувати 
бездієслівні речення. Не аналізуючи детально проблеми існування так званих 
номінативних речень, зазначимо, що речення на зразок Мороз характеризують стан 
навколишнього середовища, Морозить — суб'єктивні відчуття, і, отже, не можуть 
бути віднесені до одного тину не лише за формальним, а й за семантичним критерієм. 
При буквальному розумінні безособовості (як відсутності у структурі речення 
підмета - назви особи) до безособових доведеться віднести і речення на зразок 
Гарний був день. У сучасних індоєвропейських мовах є чимало прикладів, коли 
підметом у реченні виступає іменник - назва неістоти (за визначенням 
Л. А. Булаховського, його слід було б вважати фіктивним підметом), присудки ж 
здебільшого активні дієслова, що іноді пояснюється розвитком абстрактного 
мислення, проте певною мірою це можна пояснити і розвитком полісемії дієслів, і 
метафоричністю мови, і тиском мовної системи. 
Е. Я. Мороховська об'єднує безособові й номінативні речення в один клас -
346 
Тема II. Синтаксис простого речення 
констатуючі речення, до яких віднесено речення з початковими іі, Йііз, {паї, які, 
залежно від того, чи має значеннєвий компонент (предикат) значення субстанції чи 
дії / процесу, поділяються на дві підгрупи. Ця класифікація видається найвдалішою, 
оскільки враховує і семантичні, і структурні особливості таких речень, проте вона не 
отримала поширення в мовознавстві. 
Російський синтаксист В. В. Мартинов обстоює думку про імпліцитну 
трискладність будь-якого, в тому числі й безособового речення, тобто наявність у 
ньому на рівні глибинної структури трьох обов'язкових компонентів - суб'єкта, 
предиката та об'єкта. На рівні поверхневої структури один із маргінальних 
компонентів, тобто суб'єкт чи об'єкт, може бути відсутнім, що пояснюється 
валентнісними особливостями центрального компонента - предиката. При цьому 
маргінальні компоненти можуть зливатися, як, наприклад, у російському реченні Мне 
холодно. Подібну думку висловили дослідники, які застосовували до безособових 
речень методи трансформаційного аналізу. Імпліцитною трискладністю будь-якого 
речення справді можна пояснити деякі факти російської мови, зокрема логічну 
необхідність так званого зворотно-середнього стану, проте подібне твердження 
необхідно довести з використанням сучасних методів аналізу речення й залученням 
фактів історії мови. З погляду дослідження зв'язку категорій особи / безособовості й 
активності/пасивності перспективним с аналіз тверджень, висунутих ще 
О. Ф. Лосевим про те, що відмінність між називним і непрямими відмінками є 
мовним засобом відображення двох категорій пізнання - сутності й існування. Для 
людської психіки характерне різне сприйняття предмета, якщо він розглядається сам 
по собі і якщо вступає у взаємодію з предметами навколишнього світу, що на 
мовному рівні виражено різними відмінковими закінченнями (найяскравішим 
прикладом є вираження називного відмінка займенника 1-ї особи однини і його 
непрямих відмінків різними словами, наприклад я /мені в українській мові, І\те - в 
англійській). З цього погляду система відмінків у флективних мовах є ще одним 
засобом вираження категорії активності / пасивності (показовим є той факт, що 
широке вживання дієслів у пасивному стані характерне для нефлективної англійської 
мови). 
Для середньоанглійської та сучасних слов'янських мов характерний зв'язок 
категорій особи і зворотності як одного з універсальних засобів зміни валентності 
дієслова, адже ряд безособових дієслів утворюється шляхом додавання афікса -ся 
(живе /живеться). 
Для середньоанглійської мови, за спостереженням К. Бруннера, було 
характерним широке вживання дієслів зі зворотним займенником, пізніше зворотний 
займенник (у ролі якого спочатку міг вживатися і особовий займенник) у таких 
конструкціях почав сприйматись як надлишковий, і кількість дієслів зі зворотним 
займенником поступово зменшилася. У пам'ятках літератури середньоанглійського 
періоду знаходимо цікаві приклади вживання дієслів, що функціонували і як особові, 
і як безособові зі зворотним займенником, наприклад: (5) «Іп Гауе 8ау8 Ье іеуе куп§е 
80ге те і]гіЬупкке8 ТЬаІеиег вісЬе а гаїве теей 80 гаіг ап ешіе Ьаиев» - «Скажу по 
щирості, - мовив король, - Мені шкода, що такому облудному злодієві судився такий 
гарний кінець»; (6) «Аші \уЬеп рІ8 уоп§ тап папі різ пут йгто§пту8 Ьаг§ап & Ітаувисі 
раї Ье пасі Ьепе сіевеууісі» - «І, почувши це, цей молодий чоловік пригадав (буквально 
«йому згадалась») його угоду і зрозумів, що його було обдурено)». 
Існування в мові середньоанглійського періоду подібних конструкцій, які, за 
словами одного з дослідників, сперечаються одна з одною у свідомості автора, може 
бути доказом на підтримку теорії В. В. Мартинова про імпліцитну трискладність 
347 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
принаймні як один з етапів у розвитку інваріантної структури речення, проте цю тезу 
можна довести лише на матеріалі кількох мов. 
При буквальному розумінні поняття безособовості (як відсутності у структурі 
речення суб'єкта - назви особи) до безособових слід було б віднести речення, у яких 
підметом є назва неістоти чи абстрактного поняття (процесу), проте в 
індоєвропейських мовах такі речення оформлюються за зразком особових (тобто в 
них наявний підмет у називному відмінку). Це явище можна пояснити як тиском 
мовної системи (тобто типової структури речення підмет у називному відмінку плюс 
присудок), так і розвитком багатозначності індоєвропейського дієслова. До 
безособових традиційно відносять такі речення, де суб'єкт на позначення особи 
найчастіше наявний, проте увага акцентується на певному процесі (стані), який 
розглядається як порівняно незалежний від волі суб'єкта, що на формальному-
синтаксичному рівні речення виявляється в оформленні суб'єкта непрямим 
відмінком. 
Цю ситуацію, до певної міри парадоксальну, очевидно, можна пояснити 
особливістю людського мислення, що прагне сприймати істоту як активну і діяльну, 
як джерело перетворень у навколишньому світі. Це робить маркованими речення, у 
яких процес або стан, що характеризують суб'єкт людську істоту, розглядаються як 
незалежні від її волі. Про умовність поняття безособовості свідчить і той факт, що 
навіть уегЬа і потіпа теІегео1о§іа, які, здається, усі дослідники відносили до суто 
безособових дієслів, іноді вживались із суб'єктом, позначеним особовим 
займенником, або навіть з іменником. Цікаво, що це явище, характерне для 
давньоанглійської мови, на думку Г. І. Чаніна, властиве і розмовному стилю 
американського варіанта англійської мови в деяких місцевостях, де дієслова на 
позначення погодних феноменів, доступних безпосередньому спостереженню, іноді 
вживаються з особовим займенником жіночого роду, наприклад: «8Ье8 гаіпіщ* Ьатй 
оиі іЬеге» - «Вона сильно дощить надворі». Останнє питання вимагає окремого 
вивчення, адже подібні конструкції можуть бути наслідком впливу інших мов. 
Подібне явище властиве сучасним скандинавським мовам, у яких речення на 
позначення погодних феноменів із особовими займенниками жіночого або 
чоловічого роду є стилістично маркованими і відбивають емоційне ставлення мовця 
до певної ситуації позамовної дійсності (певну персоніфікацію природи). 
На думку В. Классовського, безсуб'єктні речення є відображенням особливого 
світогляду, який він називає системою космологічного об'єктивізму, що не розділяє 
природу на діяча і результат діяльності, не прагне відшукати причини всіх явищ. На 
противагу цій системі світосприйняття існує система космологічного суб'єктивізму, 
що розглядає всі явища та події як результат свідомої цілеспрямованої діяльності 
суб'єкта - людини. Ці дві системи світосприйняття здавна існують поряд, і хоч 
система космологічного суб'єктивізму є домінуючою, вона не витісняє повністю іншу 
систему. 
З погляду суто мовного безособові речення, в яких зосереджено увагу саме на 
предикаті, а суб'єкт або відсутній, або відсунутий у тінь, значно точніше позначають 
певну ситуацію позамовної дійсності, адже події або явища навколишнього світу чи 
внутрішнього світу людини часто є незалежними або ілюзорно залежними від 
свідомої волі особи, що добре відчувається носіями, скажімо, української чи 
російської мови, у яких безособова конструкція є дуже продуктивною. Саме тому з 
твердженнями на кшталт «будь-яка дія обов'язково передбачає того, хто її породжує» 
можна погодитися, лише якщо говорити про певний «егоцентризм» людської 
психіки, про прагнення відшукати особистісні причини всіх явищ. Реально лише 
348 
Тема II. Синтаксис простого речення 
невелика частина подій навколишнього світу залежить від свідомої волі людини, 
доцільніше говорити про зміну і взаємовплив природних процесів. Ця думка певним 
чином співвідноситься із спостереженнями Б. Уорфа над неіндоєвропейськими 
мовами і його висновками щодо того, що поділ усіх явищ світу на предмети та дії 
(процеси), характерний для індоєвропейських мов, є досить абстрактним і 
необов'язковим для мов інших груп. Навіть у мовах номінативного типу (наприклад, 
у сучасній російській) може існувати тенденція до витіснення іменника у називному 
відмінку з позиції суб'єкта і заміни його на іменник у непрямому відмінку, тобто 
певне повернення до неномінативної будови мови. Ця тенденція була характерна для 
давньоанглійської мови, на відміну від готської. Стосовно сучасного американського 
варіанта англійської мови дослідники говорять про розвиток «безособової 
модальності». Подібні тенденції можуть свідчити про чітке усвідомлення різного 
ступеня активності індивіда в ситуаціях позамовної дійсності, що відчувається 
носіями різних мов і відображено засобами мови. З цього погляду безособовість - не 
архаїзм, а повернення на новому рівні мовного розвитку до неномінативної моделі 
речення як вдалого засобу вираження певних станів людини і навколишнього 
середовища. 
Опубл.: Мовознавство. - 2004. —№ 4. -С. 33 - 39.
загрузка...

.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.