Доля української літератури — доля України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами. Цей геноцид тривав століттями. Нагадаємо укази російських царів — Петра І (1720) про заборону українського книговидання та Катерини II (1754) —про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії; сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), який посягнув і на саму душу народу — українську пісню; затим — закриття всіх українських театрів (1884), припинення видання дитячої книжки (1885), указ Миколи II про скасування української преси (1914); численні більшовицькі відкриті й таємні постанови, спрямовані на «викриття українського буржуазного націоналізму», а насправді проти української культури, мови і національної самосвідомості; і, нарешті, «андроповську» постанову ЦК КПРС «О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и преподавания русского языка в союзных республиках» (1978) та ін. I разом із штучним голодомором 1933 р. та масовим винищенням і «розкуркуленням» українського селянина, жорстокими репресіями 30-х, а потім 40-х та 60-х — 70-х років щодо української інтелігенції, передусім творчої (тільки у 30-ті роки розстріляно й закатовано в канцтаборах понад 500 письменників, серед них — визначні особистості),— найбільші злочини, вчинені царською та більшовицькою імперіями проти України та її народу.
Та ще — вперте й цілеспрямоване, впродовж віків, спотворення історії України, викорінення історичної пам’яті народу (щоб «од козацтва, од гетьманства високі могили — більш нічого не осталось» — Т. Шевченко), фальсифікація історії української культури і літератури. Промовистий факт: жодна з історій української літератури, написаних до 1917 р., не видавалася в «радянський |
З |
час», а такі, як «Історія літератури руської» (1882—1894)
1, внаслідку, фальсифікацією української літератури. У 20—-30-ті роки з’явилися авторські праці — М. Зеров «Нове українське письменство». К.., 1924; А. Шамрай «Українська література», 1927; М. Рудницький «Від Мирного до Хвильового». Львів, 1936,— які теж були заборонені. Ті з них, що бодай у чомусь відступали од приписних канонів, наражалися на суворе, критичне осмикування згори. Певна річ, не доходили і здебільшого не були й знані в Україні (або вважалися «сумнозвісно відомими») дослідження, написані поза її межами,— зокрема й такі грунтовні, як «Історія української літератури» (1942) Д. Чи- жевського та «Історія української літератури» (1947) Л. Білецького, що неодноразово перевидавалися за кордоном. Слід, до того ж, наголосити, що всі названі праці, маючи свої позитивні й певні негативні риси, висвітлювали тільки «дожовтневий» період у розвитку письменства, а художня література останніх семи десятиріч та й, зрештою, всього двадцятого століття, на сьогодні, по суті, не має своєї повної фундаментальної «історії», хоча, звичайно, окремі спеціальні розвідки, що відігравали роль таких «історій», поза Україною з’являлися. Загалом стоїмо перед фактом неймовірним і сумним для нашої культури: маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи багатющий фольклор, оригінальну художню літературу, покоління українців не мали справжнього, неспотвореного уявлення про свою духовну генеалогію; історія, що поставала перед ними,— це понищене люстро, це історія вилучення і викреслення провідних діячів, арештованих видань і розсипаних наборів, історія заборонених численних тем, творів, імен. «Білі плями», за усунення яких українські дослідники |
4 |
активно йзялися наприкінці 80-х років,— явище, що склалося лише за обставин тоталітарного режиму, жахливий парадокс абсурдної доби. Це можливо було в нашому суспільстві, це чинилося з реальними відомими біографіями й бібліографіями, з постатями, чиї сліди не загубилися в сивій давнині. «Білі плями» — це аж ніяк не загублені, забуті імена, це чорні сліди пожеж, свідомого винищення української культури.
За останні триста з гаком років українська література, перебуваючи в колоніальному становищі, не могла розвиватися на всю силу генетично закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної творчості, постійно дбаючи про самозбереження й виживання — своє і своєї підвалини — української мови, вона проходила через утиски й труднощі, невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту. 1 насамперед у цьому слід шукати причини всіляких обмежень, властивих саме українській літературі, або, навпаки, певної гіпертрофії чи певного дисбалансу в ній, наприклад, між її охоронною, консервуючою функцією і новаторськими, модерними прагненнями, чи «пропуску», дефіциту чи й браку тих або інших жанрів, форм, стилів тощо. Ця історично зумовлена й останнім часом уважно осмислювана вченими-літерату- рознавцями естетична неповнота української літератури здатна тою або іншою мірою компенсуватися, і, як свідчить досвід, живий художній організм в різні часи знаходив для цього продуктивні шляхи й засоби. Кількісну неповноту, спричинену штучним вилученням з письменства цілих його масивів, сторінок, постатей і явищ, можна виправити тільки скасуванням умов, які до цього призводили, утвердженням незалежної демократичної української держави й створенням нових об’єктивних кількісно (за залученням матеріалу) і якісно (аналітично, оціночно) історій літератури *. «Історія української літератури. XX ст.» мусить мати за задумом авторів, своїми прикметними особливостями саме об’єктивність і повноту. Близько 200 імен українських письменників виокремлено розглядаються в цьому посібни ку, з них переважна більшість подається «портретно» і в історії літератури вперше; критерії такого добору — суто естетичні, тобто немає жодного з письменників, хто був би включений або не включений до цього розгляду чи кому було б відведено більшу або меншу роль з міркувань по- літики та ідеології (будь-якого кольору). 1 G. S. N. Luckyj. Ukrainian literature in the twentieth centure. University of Toronto Press. 1992. |
Пропонована Тут періодизація літературного процесу, на перший погляд, тісно пов’язана саме з суспільними чинниками, але є в неї цілком реальне підгрунтя. Вона відбиває три етапи в розвитку української літератури у новітній період — і трагічна їх особливість у тому, що кожен з них при загальному прогресі художнього слова закінчувався не на висхідній точці, а, навпаки, спеціально влаштованим зруйнуванням досягнутого, запепадом. Так, започатковане в 20-х роках після революційних соціальних і національних катаклізмів Відродження української культури стало розстріляним Відродженням і па кінець 30-х років жанрово-стильова, формальна різноманітність попереднього десятиліття була зведена до єдиної соцреалістичної «ноти», навзагал вимальовувалася похмура картина ідеологічного диктату, схематизму, кон’юнктурності, коли навіть поодинокі непересічні особистості виступали блідими тінями самих себе.
Патріотична хвиля, спричинена боротьбою проти фашизму в 1941—1945 рр., і певною мірою навіть національно-патріотичне піднесення того часу зумовили літературне пожвавлення, що було закріплене цілим рядом художніх досягнень. Але вже відразу по війні почалися погромні кампанії, спрямовані проти найпомітніших творів і найві- доміших письменників (М. Рильського, Ю. Яновського, П. Панча, І. Сенченка; а ще 1943 — О. Довженка), з’являлися постанови ЦК КПРС, дубльовані ЦК К.ПУ, і вже на початок 50-х років, коли було завдано одного з найболючіших ударів по національно-патріотичній темі широко організованим цькуванням і розносом вірша В. Сосюри «Любіть Україну» (1951), в українській «радянській» літературі спостерігаємо всі ознаки безчасся й запустіння. Відомий бурхливий сплеск у літературному процесі кінця 50-х — 60-х років; безперечні художні здобутки, та й сам виклик описовості, лінощам думки, змиренню із неправдою, догматизмові тощо належать шістдесятникам. Однак, і на цей раз одне з українських відроджень мало сумний, хоча вже й традиційний фінал: довгу серію жорстоких і облудних привселюдних проробок митців (чи не найгучніша з них — кампанія проти «Собору» О. Гончара, 1968), і знов — репресії, арешти, концтабори ГУЛАГу. Такі три етапи (чи підперіоди), визначені в пропонованій «Історії…»: перший — цілковито охоплює процес після 1916— 1917 рр., але тою чи іншою мірою — і попереднього півторадесятиліття; другий—1940—1950 рр.; і третій — 1960—1980-ті рр. Певною даниною застарілим підходам у цій праці є початкова («жовтнева») точка відліку; поза |
6 |
сумнівом, що надалі новітній період історії літератури (термін «новітній» тільки-но зараз здобуває визнання) відкриватиметься по-іншому — безпосередньо на рубежі нашого віку, і історія української літератури XX століття поставатиме в єдиному потоці, не поділеному штучним хронологічним кордЬном.
Крім досягнення повноти і об’єктивності, автори ставили собі за мету представити українську літературу в цій роботі цілісною, не покраєноіо на класові та всілякі інші «табори», на «дві культури» в одній культурі, разом із кращими набутками, які має українська діаспора різних країн і континентів. Діаспорна ланка вперто відсікалася до останнього часу від єдиного національного організму нашої культури. В пропонованій «Історії української літератури» ще не вдалося грунтовно проаналізувати увесь великий художній і літературознавчий доробок, який надбала за сім десятиліть українська еміграція Австрії, Польщі, Чехії і Словакії, Німеччини, СІІІА, Канади, Франції, Бразилії та багатьох інших країн, часто-густо підтримуючи пломінь життя української літератури, коли в Україні воно ставало вкрай нестерпним. Автори посібника (редколегія та відділ української літератури XX століття Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, що становлять ядро авторського колективу) створили його за два роки, і основною спонукою для них було прагнення дати студентам, учителям своєрідну історію української літератури без «білих плям». Редколегія висловлює вдячність тим авторам, які не будучи співробітниками Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, безкорисливо відгукнулися на наше прохання і підготували свої розділи, чим внесли свою лепту до загальної справи: С. Андрусів, К. Волинському, М. Гону, С. Гречанюку, М. Ільницькому, Т. Сализі, М. Слабо- шпицькому, М. Стрельбицькому. |
У підготовці першої книги навчального посібника взяли участь: І. М. Дзюба, В. П. Агеєва (Микола Хвильовий; Мирослав Ірчан; Олесь Досвітній; Олекса Слісаренко; Аркадій Любченко), Л. С. Бойко (Дмитро Бузько; Борис Антоненко-Давидович; Пилип Капельгородський), В. С. Брюховецький (Микола Зеров; Іван Сенченко; Іван Кочерга), В. А. Бурбсла (Іван Микитенко), В. В. Громова (Микола Філянський; Павло Филипович; Іван Крушель- ницький; Микола Терещенко), Т. І. Гундорова (Початок XX ст.: загальні тенденції художнього розвитку), І. М. Дзю- |
7 |
ба (Літературно-мистецьке життя. 10—30-ті роки; Художній процес. 20—30-ті роки; Поезія; Проза; Михайло Драй- Хмара; Володимир Свідзинський), В. Г. Дончик (Вступ), М. Г. Жулинський (Григорій Чупринка; Володимир Вин- ниченко), Ю. А. Загоруйко (Віктор Петров (Домонтович)), М. М. Ільницький (Стрілецька поезія; Богдан Лепкий; Петро Карманський; Василь Пачовський; Михайло Яцків; Богдан—Ігор Антонич; Поети «празької школи»); Ю. І. Ковалів (Валер’ян Поліщук; Майк Йогансен; Юрій Липа; Дмитро Фальківський; Олекса Близько; Кость Буревій), А. Є. Кравченко (Яків Мамонтов), С. А. Крижа- нівський (Василь Чумак), В. О. Мельник (Михайло Ів- ченко; Гнат Михайличенко; Валер’ян Підмогильний; Василь Вражливий; Юліан Шпол (Михайло Яловий); Борис Тенета), О. С. Мишанич (Василь Гренджа-Донський; Олекса Стефанович; Катря Гриневичева; Спиридон Черкасенко), В. П. Моренець (Володимир Сосюра), М. К. Наенко (Григорій Косинка; Іван Дніпровський; Критика і літературознавство), В. В. Неборак (Василь Бобинський; Євген Ма- ланюк), Л. М. Новиченко (Павло Тичина; Євген Плужник; Микола Бажан; Василь Еллан-Блакитний; Максим Рильський), Т. Г. Свербилова (Драматургія та кінодраматургія: 20—30-ті роки; Микола Куліш), Г. М. Сивокінь (Степан Тудор), Г. М. Черниш (Дмитро Загул; Володимир Кобилянський; Михайль Семенко; Гео Шкурупій),
Н. М. Шумило (Початок XX ст.: загальні тенденції художнього розвитку; Михайло Могилянський). Від редколегії — В. Г. Дончик |