Наталя Романович-Ткаченко (1884—1933), хоча й належала формально до «Плугу», але посутньо, як С. Васильченко, відмежовувалася від учнівства «плужан». Цікаво, що імена С. Васильченка й Н. Романович-Ткаченко стали поруч в свідомості критиків 20-х років. М. Доленго, зокрема, за всієї упередженості до С. Васильченка як оспівувача «вчорашнього дня», все ж писав, що при нагоді варто зупинитися саме на цих двох представниках «літературно- чесної старої реалістичної школи письменників» А точніше, то вже була не так «стара реалістична школа», як її модифікація у вияві лірико-психологічної течії і настільки потужної, що навіть Панас Мирний, автор романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія» пише оповідання «Серед степів» (1903), задумане як поезія в прозі. Мета його, як засвідчує сам відомий прозаїк, «малювати подорожні картини від ранку до ночі» і виявити, «який має вплив на душу людську краса світова, які почуття розворушує та або друга картина». Але якщо наприкінці XIX ст. ця течія передувала новому рівневі епічності, посилювала філософічність української літератури («поезії» в прозі
В. Стефаника, О. Кобилянської, Г. Хоткевича, М. Чернявсь- кого, Дніпрової-Чайки, Н. Романович-Ткаченко), то у 20-ті роки, на думку деяких тогочасних критиків, зокрема Ф. Яку- бовського, вона спричинилася ледь не до кризового стану в прозі2. Причину цього, без зайвої драматизації, О. Білець- |
1 Доленго М. Критичні етюди. X., 1925. С. 56. |
2 Якубовський Ф. До кризи в українській художній прозі//Життя й революція. 1926. № 1. |
27 |
кий вбачав І в тоМу, Що в літературу приходили автори, свідомо або несвідомо несучи з собою традиції української дожовтневої прози, прагнучи наповнити старі форми новим змістом *.
Порівнюючи за творчим імпульсом, що вів од дійсного факту до оповіді, оповідання Н. Романович-Ткаченко з поезіями в прозі Дніпрової Чайки, М. Могилянський у рецензії на її збірку «Життя людське» (1918) зазначав, що Н. Романович-Ткаченко нервовістю свого художнього темпераменту сучасніша за старшу товаришку і «захоплює життя ширше». Найдосконаліше, на його думку, в збірці розроблений мотив «розвіяних мрій», і розвіяних не так драматичним конфліктом життя, як невблаганною прозою буднів. Філософське осмислення людського буття посилюється в тих оповіданнях Н. Романович-Ткаченко, де порушуються вічні питання: життя і смерті («Туга», «В безмежну далечінь», «Мандрівник скінчив свою путь», «Леся немає», «Життя людське»), батьків і дітей («Розвіяні мрії», «Сашко», «Карпатські етюди»). Визнання «літописця» революційного руху прийшло до Н. Романович-Ткаченко згодом. А своєрідність її «літописання» полягала в розкритті кризової психологічної ситуації людини, причетної до суспільно-політичної боротьби. її герої постійно випробовуються «на міцність»: то опиняються віч-на-віч із смертю («Похорон», «Лілія»), то — у двобої з несвідомим натовпом, який не розумів своїх ватажків («Із днів боротьби»), то — без шматка хліба для багатодітної сім’ї люди, у минулому причетні до революційної боротьби («Петрусь, Нінусь, Юрусь»); то обговорюють гостру на той час проблему моральності революціонерів («Будинок над кручею»), наслідуючи в даному разі В. Винниченка. Якщо модерністи переймалися здебільшого проблемою сильної особистості, то неонародники — розкріпаченням людської індивідуальності та її прагненням до гармонійної єдності колективного й індивідуального, по суті, те саме питання, тільки на нижчих, попередніх регістрах свого оформлення. Любов Яновська (1861—1933) згідно з типовою народницькою концепцією особистості висувала центральну в своїй творчості проблему щастя, «цілого чоловіка» (І. Фран- ко) у залежність від людських взаємин (адже саме вони найчастіше стають джерелом душевних мук і вбивають у |
1 Білецький О. Проза взагалі й наша проза. 1925 р. // Червоний шлях. 1926. №2. С. 129. |
28 |
людині гідність, доводять до здичавіння, знецінюють правду життя, розмінюючи її на дріб’язок матеріальних інтересів). Наприкінці XIX — на початку XX ст. Л. Яновська репрезентувала натуралізм як стильовий напрям, щоправда, не обмежуючись ним, еволюціонувала до поглиблення психологічності неореалізму («Труна»), Вона йшла не так за творами і досвідом І. Нечуя-Левицького, як Панаса Мирного і водночас Б. Грінченка, а в пізній прозі й особливо драматургії — В. Винниченка.
Серед багатьох оповідань, повістей, п’єс найхарактерніша для пізнього народництва повість Л. Яновської «Городянка» (1901). Видана того ж року, що й «Для загального добра» М. Коцюбинського, «Городянка» написана в традиціях реалістично-побутового відображення дійсності. В ній порушена проблема «виродження» народної душі, «відчуження» од селянської праці, відступництва од моральних заповітів батьків, способу життя, «малої» батьківщини. Здатність людини прижитися де легше, її лінощі, егоїзм, жмикрутство — ось те, що хвилювало письменницю і особливо з погляду перспектив розвитку самої людської індивідуальності. Близько до Л. Яновської у такому осмисленні селянина стояла і Грицько Григоренко (1867—1924). Сповідуючи мистецьке кредо «Од серця до серця», письменниця еволюціонувала в бік поглиблення психологізму («Силует»), щоправда, часом сягаючи крайньої межі художності, за якою починається публіцистичність. |