ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Наталя Романович-Ткаченко (1884—1933)

Наталя Романович-Ткаченко (1884—1933), хоча й на­лежала формально до «Плугу», але посутньо, як С. Васи­льченко, відмежовувалася від учнівства «плужан». Цікаво, що імена С. Васильченка й Н. Романович-Ткаченко стали поруч в свідомості критиків 20-х років. М. Доленго, зокре­ма, за всієї упередженості до С. Васильченка як оспівува­ча «вчорашнього дня», все ж писав, що при нагоді варто зупинитися саме на цих двох представниках «літературно- чесної старої реалістичної школи письменників» А точ­ніше, то вже була не так «стара реалістична школа», як її модифікація у вияві лірико-психологічної течії і настільки потужної, що навіть Панас Мирний, автор романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія» пише оповідання «Серед степів» (1903), задумане як поезія в прозі. Мета його, як засвідчує сам відомий прозаїк, «малювати подо­рожні картини від ранку до ночі» і виявити, «який має вплив на душу людську краса світова, які почуття розво­рушує та або друга картина». Але якщо наприкінці XIX ст. ця течія передувала новому рівневі епічності, посилювала філософічність української літератури («поезії» в прозі

В.  Стефаника, О. Кобилянської, Г. Хоткевича, М. Чернявсь- кого, Дніпрової-Чайки, Н. Романович-Ткаченко), то у 20-ті роки, на думку деяких тогочасних критиків, зокрема Ф. Яку- бовського, вона спричинилася ледь не до кризового стану в прозі2. Причину цього, без зайвої драматизації, О. Білець-


1  Доленго М. Критичні етюди. X., 1925. С. 56.


2 Якубовський Ф. До кризи в українській художній прозі//Життя й революція. 1926. № 1.


27

 

кий вбачав І в тоМу, Що в літературу приходили автори, свідомо або несвідомо несучи з собою традиції української дожовтневої прози, прагнучи наповнити старі форми но­вим змістом *.

Порівнюючи за творчим імпульсом, що вів од дійсного факту до оповіді, оповідання Н. Романович-Ткаченко з пое­зіями в прозі Дніпрової Чайки, М. Могилянський у рецен­зії на її збірку «Життя людське» (1918) зазначав, що

Н.  Романович-Ткаченко нервовістю свого художнього тем­пераменту сучасніша за старшу товаришку і «захоплює життя ширше». Найдосконаліше, на його думку, в збірці розроблений мотив «розвіяних мрій», і розвіяних не так драматичним конфліктом життя, як невблаганною прозою буднів. Філософське осмислення людського буття посилю­ється в тих оповіданнях Н. Романович-Ткаченко, де пору­шуються вічні питання: життя і смерті («Туга», «В безмеж­ну далечінь», «Мандрівник скінчив свою путь», «Леся не­має», «Життя людське»), батьків і дітей («Розвіяні мрії», «Сашко», «Карпатські етюди»).

Визнання «літописця» революційного руху прийшло до

Н.   Романович-Ткаченко згодом. А своєрідність її «літо­писання» полягала в розкритті кризової психологічної си­туації людини, причетної до суспільно-політичної бороть­би. її герої постійно випробовуються «на міцність»: то опи­няються віч-на-віч із смертю («Похорон», «Лілія»), то — у двобої з несвідомим натовпом, який не розумів своїх ва­тажків («Із днів боротьби»), то — без шматка хліба для багатодітної сім’ї люди, у минулому причетні до револю­ційної боротьби («Петрусь, Нінусь, Юрусь»); то обговорю­ють гостру на той час проблему моральності революціоне­рів («Будинок над кручею»), наслідуючи в даному разі

В.  Винниченка.

Якщо модерністи переймалися здебільшого проблемою сильної особистості, то неонародники — розкріпаченням людської індивідуальності та її прагненням до гармоній­ної єдності колективного й індивідуального, по суті, те са­ме питання, тільки на нижчих, попередніх регістрах свого оформлення.

Любов Яновська (1861—1933) згідно з типовою народ­ницькою концепцією особистості висувала центральну в своїй творчості проблему щастя, «цілого чоловіка» (І. Фран- ко) у залежність від людських взаємин (адже саме вони найчастіше стають джерелом душевних мук і вбивають у


1 Білецький О. Проза взагалі й наша проза. 1925 р. // Червоний шлях. 1926. №2. С. 129.


28

 

людині гідність, доводять до здичавіння, знецінюють правду життя, розмінюючи її на дріб’язок матеріальних інтересів). Наприкінці XIX — на початку XX ст. Л. Яновська репрезен­тувала натуралізм як стильовий напрям, щоправда, не обмежуючись ним, еволюціонувала до поглиблення пси­хологічності неореалізму («Труна»), Вона йшла не так за творами і досвідом І. Нечуя-Левицького, як Панаса Мир­ного і водночас Б. Грінченка, а в пізній прозі й особливо драматургії — В. Винниченка.

Серед багатьох оповідань, повістей, п’єс найхарактер­ніша для пізнього народництва повість Л. Яновської «Го­родянка» (1901). Видана того ж року, що й «Для загаль­ного добра» М. Коцюбинського, «Городянка» написана в традиціях реалістично-побутового відображення дійсності. В ній порушена проблема «виродження» народної душі, «відчуження» од селянської праці, відступництва од мо­ральних заповітів батьків, способу життя, «малої» бать­ківщини.

Здатність людини прижитися де легше, її лінощі, егоїзм, жмикрутство — ось те, що хвилювало письменницю і особ­ливо з погляду перспектив розвитку самої людської інди­відуальності.

Близько до Л. Яновської у такому осмисленні селянина стояла і Грицько Григоренко (1867—1924). Сповідуючи мистецьке кредо «Од серця до серця», письменниця еволю­ціонувала в бік поглиблення психологізму («Силует»), що­правда, часом сягаючи крайньої межі художності, за якою починається публіцистичність.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.