Протягом свого творчого життя Василь Пачовський не втратив віри у дві речі: в Україну і в свій талант. Зберегти їх було нелегко, бо Україна на той час переживала важкі потрясіння, невдачею закінчилися її відчайдушні спроби здобути державну незалежність. Щодо віри у свій талант, то поетові весь час доводилося обстоювати право на творчий вибір не тільки у тематиці, у жанрах, стилі, мові. Почавши свою поетичну діяльність настроєвою любовною лірикою, яка декларувала соціальну незаангажованість, В. Пачовський все більше й більше тяжіє до широкого драматичного полотна з підкресленою національною ідеєю, найповнішим виразом чого є драматична поема «Золоті Ворота», над якою письменник працював протягом кількох десятиріч і котра залишилася незавершеною. |
51 |
Народився Пачовський Василь Миколайович 12 січня 1878 р. в с. Жуличах на Львівщині в сім’ї священика. За родинними переказами, походив по матері з боярського (дівоче прізвище її Боярська), а з боку батька чи й не з князівського роду. Та, одначе, з дитинства довелося йому зазнати поневірянь: батько замолоду помер, а священики переважно власного майна не мали, вони посідали парафію, до якої належала ділянка землі.
Навчався Василь Пачовський у Золочівській гімназії, але не закінчив її. Уже тоді проявився Характер, який давався взнаки усе життя, хоч і був причиною багатьох неприємностей для нього. Це його вроджений — «боярський» — гонор. Із Золочівської гімназії В. Пачовського відрахували за те, що в сьомому класі виголосив палку промову над могилою товариша, якого загнали у гріб «професори». Гімназію закінчив екстерном у Львові, заробляючи на прожиття приватними лекціями. Подібна ситуація виникла згодом, коли письменник вступив на медичний факультет Львівського університету. Знову був палкий виступ на студентському вічі, сповнений протесту проти гнобителів українського народу, і знову мусив попрощатися з цим навчальним закладом. Продовжував освіту у Віденському університеті, який закінчив 1909 р. Повернувшись до Львова, одружився з Неонілою Горницькою і обійняв посаду учителя української академічної гімназії у Львові. В. Пачовський брав участь у створенні й діяльності літературного угруповання «Молода муза». Одна за одною виходять його книжки «Розсипані перли» (1901), «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені — терновий огонь мій…» (1913), драматичні твори «Сон української ночі» (1902), «Сонце Руїни» (1909). Перша світова війна круто змінила той, хоч недосконалий й сповнений суперечностей, але якоюсь мірою усталений ритм життя, вона розметала по всіх усюдах самих молодо- музівців. Втім, кільком з них — Василеві Пачовському, Володимирові Бирчаку, Петрові Карманському та Богданові Лепкому довелося незабаром зустрітися у Відні. В. Пачовський із сім’єю переїхав сюди як емігрант перед наступом російських військ. Він працював у таборах військовополонених українців в Австрії та Німеччині, викладав на курсах українську мову та історію. У 1919 р. якийсь час перебував у Кам’янці-Подільському, захоплений ідеями С. Петлюри, М. Шаповала, А. Крушельницького та В. Тем- ницького, але розійшовся з ними в питанні про шляхи побудови й характер української державності. З 1920 р. В. Пачовський в Ужгороді разом із В. Бирчаком редагує часопис |
52 |
«Народ». Перебуваючи протягом десятиліття на посаді вчителя гімназії в м. Ужгороді, а потім у Берегові, письменник пильно вивчав історію цього краю, написав кілька циклів поетичних творів, поему «Князь Лаборець» та казку «Золота Гвіздка». Його серце кликало в Галичину, але зміг повернутися до рідного краю лише на початку 30-х років, оселившись у Перемишлі, де працював заступником вчителя української гімназії. Заробітку на цій посаді для утримання родини не вистачало і ще, приробляючи настоятелем бурси святого Миколая, якось зводить кінці з кінцями. Але й це тривало недовго. У 1933 р. Пачовський виступив на Шевченківському святі з різким осудом тих «безхребетних» громадян, які власні інтереси ставили вище інтересів народу. За це довелося платити. І Пачовський, незважаючи на свій письменницький авторитет, змушений був покинути Перемишль і поїхати з родиною до Львова в тяжких пошуках шматка хліба.
Після вересня 1939 р. починає працювати викладачем Львівського університету. За фашистської окупації матеріальне становище родини було дуже важким: на співпрацю з ворогом письменник не згодився, маленької щомісячної допомоги українського комітету не вистачало на прожиток, а тут ще важка хвороба. 5 квітня 1942 р. В. Пачовський помер. Похований на Личаківському кладовищі. Дружина залишилася з дітьми, а за рік по смерті чоловіка виїхала за кордон. Заходами родини Пачовських — синів Романа та Бориса, дочки Звенислави та її чоловіка Олександра Воропяка — було видано в Нью-Йорку 1984 р. з .передмовою О. Тарнавського двотомник, до якого ввійшла майже вся його лірична поезія, багато творів з архіву письменника з’явилося друком уперше. Неласкавою була доля до письменника, такою ж вона виявилася і до його творчості. А початок був такий обнадійливий. Василь Пачовський випустив першу збірку «Розсипані перли», коли йому було тільки двадцять три роки. Вона стала подією у літературному житті того часу. І. Франко присвятив їй розділ у своїй статті «Наша поезія у 1901 році». Він стверджував, що в «Пачовськім нам виявляється неабиякий майстер нашого слова, правдивий, талановитий поет, що незвичайно глибоко вслухався у мелодію нашої народної пісні і нашої мови, що володіє технікою вірша, як мало хто з нас, і вміє за одним дотиком порушити в душі симпатичні струни, щоб збудити пожаданий настрій і видержати його до кінця» |
1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К-, 1982. Т. 33. С. 176, |
53 |
Збірки «На стоці гір» (1907) та «Ладі й Марені — терновий огонь мій» (1913) поглиблюють мотиви першої. Тут немає уже тієї удаваної безжурності, альбомних присвят, натомість міцніє філософське начало, мистецька тематика вічної боротьби світлого й темного, космічний мотив. У книжці «На стоці гір» немає й такого хвилевого перебігу настроїв, як у попередній. Тут відчувається вже погамова- ність почуттів, що спричиняє послідовність у розгортанні основних мотивів. Вірші цієї збірки звільняються від прямолінійного фольклоризму «Розсипаних перлів». Образність стає складнішою, музична оркестровка вірша вишуканішою, символіка творів значно ближче стоїть до модерністичної школи.
Ця збірка не дочекалася такого глибокого й компетентного аналітика як попередня в особі І. Франка. Вона ніби з’явилася передчасно, ставши предтечею — завдяки своїй витонченій ритмомелодиці — тичининського музичного симфонізму. Третій поетичній книжці «Ладі й Марені — терновий огонь мій…» не пощастило зовсім. Як потім згадуватиме поет, до шкільної ради надіслали донос, що твори поета деморалізують молодь. Нічого аморального у творах В. Па- човського насправді не було. В ній поєднані безпосередність і щирість почувань «Розсипаних перлів» із витонченою ін- струментовкою «На стоці гір». Новим у третій збірці є мотиви слов’янського язичництва, які чи не вперше в українській поезії осмислені на філософському рівні. Один із таких мотивів, власне, і є еротикою, за яку автора ганили. Критикам, надто ревнителям моралі, не було коли перейматися авторською символікою, винесеною у назву книжки: «Ладі й Марені — терновий огонь мій…». Лада — богиня шлюбу й родючості, Марена — богиня смерті. Таким чином, поет ототожнив календарний цикл язичницької міфології з циклом людського життя від його зародження і до кінця. У такому контексті еротизм сприймається як філософський мотив, що спирається на єдність людини й природи, мотив, який згодом, через кілька десятиліть, набуде утвердження в українськії поезії, зокрема у творчості Олекси Стефановича та Богдана-Ігора Анто- нича. Ось один із зразків еротизму: Та сміх твій позволяв всі шовки розпинать. Яка ж ти красна, леле! — уста мої дрожать, Уста мої цілують сніжну огненну грудь, Волосся оксамитом рамена білі в’ють. А русалка сміється в кущах… |
54 |
Поезія В. Начовського, окреслена трьома його збірками,— не лише помітне явище літературного життя на західноукраїнських землях. Вона стала ланкою зв’язку між раннім українським модернізмом і пізнішою течією — символізмом, представленою найяскравіше ім’ям П. Тичини. Лірика В. Пачовського згодом була визнана найближчою українською попередницею кларнетизму автора «Золотого гомону».
Чи є підстави для такої аналогії? Безперечно. Вони передусім у вишуканих ритмічних повторах, які або посилюють, або заперечують розвиток ліричного сюжету. Так, читаючи рядки Засміялася до мене Просто в очі так миленько, Чорні очі загорілись, Як два вуглі у серденько!.. Але ж ми не знаємося…— виринають із пам’яті подібні поетичні образи із «Сонячних кларнетів» та «Замість сонетів і октав». Вірші В. Пачовського «Самотність», «Серебристий сміх» не тільки повторами, а й вклиненням італійських слів та імен нагадують вірш «Ьа Ьеііа Ротагіпа» П. Тичини. У обох поетів віднаходимо навіть образні збіги: знамените «Мов золото — поколото, Горить — тремтить ріка, як музика» («Гаї шумлять…») чи не мало своїм попередником: «Ціле море, як мережка Злота, розливається» («Над морем світла») та «Море плеще: се небіжчик — і горить як золото!» («Ніч на морю»), а «іїігіпа — панна, М’ппа — панна» В. Пачовського попереджувало Тичинине «О панно Інно, панно Інно…» Але найважливішим є принцип побудови образів, у якому використані фольклорні елементи. Так, рядок «Ой нависли чорні хмари…» в пісні є паралеллю до чорних думок героя. Його можна б ввести у вірш «живцем» (у прямому цитуванні знайдемо його в Б. Лепкого). В. Пачовський робить навпаки. В нього, наче хмари, «нависли чорні мисли» — вихідні елементи образу міняються місцями, метафора ускладнюється. Саме цей художній принцип розвинув П. Тичина. Однак маємо ще одну спорідненість між обома поетами, яка охоплює сферу не тільки ритмомелодики та образотво- рення. Видатний український письменник із США В. Барка відзначає, зокрема, що «ліричними інтонаціями з частим повтором, а також разючим сарказмом у малюнках-алего- ріях, при значущій лаконічності… «Український сміх» В. Пачовського і «Замість сонетів і октав» П. Тичини найбільш підходять одна до одної серед усіх інвектив на тему нашого |
83 |
Історичного підупаду до стану довгочасної недержавности» *. Ця тема центральна у творчості В. Пачовського і розвивається паралельними шляхами: як ліричний мотив у поезіях і як послідовна концепція у драматичних творах. У подальших збірках «Огні месті» (вірші 1923— 1927 рр.), «Розгублені звізди» (1927), «Дзвін слави князям» (1930—1933), що так і не були видані, образ України стає провідним, причому викристалізовуються різні його аспекти від героїчного до трагічного. Якщо в його ліриці тема трагедії бездержавності української нації розвивалася поступово, то у драматичних творах вона посіла провідне місце, починаючи вже з п’єси «Сон української ночі» (1903), в якій народна фантастика вигадливо переплітається з історичними натяками та алюзіями без будь-якої хронологічної послідовності, але за логікою розвитку авторської ідеї. Автор драми визнає «недосконалість форми» свого твору, але ідейне спрямування започатковане «Сном української ночі», послідовно й цілеспрямовано розвивається у подальших п’єсах, серед яких найважливішими є драма «Сонце руїни», написана в 1908—1909 рр., та «містичний епос» «Золоті Ворота…» У першій з них висвітлюється період історії України, який охоплює 1663—1687 рр., коли Україна була розорена довголітніми війнами і, за свідченням літописця Самійла Величка, упала, «як той давній Вавілон, город великий». Серед гетьманів того часу—П. Тетері, І. Брюховецького, Ю. Хмельницького, 1. Самойловича — вирізнюється постать Петра Дорошенка, який на час свого гетьманування (1665— 1676) ставив собі за мету об’єднання українського народу. Цим намірам не довелося здійснитись, а сам Петро Дорошенко виступає як жертва бездержавної нації, у якій навіть сильні характери не можуть реалізувати високі ідеали. Драма була сповнена тривожними видіннями, вона наче віщувала наближення вселенської катастрофи. Це передчуття ще більше посилюється у п’єсі «Сфінкс Європи», написання якої збігається з початком першої світової війни. Потім були ще п’єси «Роман Великий» (1918) та «Гетьман Мазепа» (1933). Жодному з драматичних творів В. Пачовського, на жаль, не судилася щаслива сценічна доля, що викликало нарікання автора на упередженість критики. Та ідеї, які письменник утверджував як у поезії, так і в драматичних творах, знай |
1 Барка В. Лірик-мислитель Ц Пановеький В. Зібр. твори. Філадельфія; Нью-Йорк; Торонто, 1985. Т. II. С. 14. |
шли свій найповніший вияв у його драматичній поемі, яку він назвав «містичним епосом»,— «Золоті Ворота».
Над цим твором В. Пачовський працював протягом двох останніх десятиліть свого життя. За задумом автора поема мала складатися з трьох частин: «Пекло України», «Чистилище України» та «Небо України». Ці назви свідчать, що В. Пачовський узяв за зразок «Божественну комедію» Дайте. Спільність не тільки у заголовках, а й у формі вірша, бо твір написаний терцинами, хоча система римування відмінна од дантівської і загалом від традиційної схеми, де середня рима римується з крайніми рядками подальшої строфи; В. Пачовський пов’язав римами кожні шість рядків. Автор завершив перші дві частини, третя збереглася тільки в нотатках. «Історичне тло «Золотих Воріт» — події в Україні 1917— 1922 pp., в яких мовби повторилася шістсотрічна наша трагічна історія. Тим-то образи кількох персонажів зазнають кілька перевтілень. Марко Проклятий — центральний персонаж поеми (у першому варіанті твір мав назву за іменем цього героя). В українській літературі ця постать зустрічається не вперше. Багато років збирав уламки переказів про Марка Проклятого Олекса Стороженко і створив у 50—60-х роках XIX ст. повість «Марко Проклятий». Філософське ядро створеного В. Пачовським образу Марка Проклятого — у дворушності його натури: одна постать — з обличчям Митуси, співця татарських руїнників, друга — з обличчям Святослава Хороброго, що уособлює державотворче начало, перемагає однак у внутрішньому змаганні Митусина суть, начало ж Святослава відсувається у тінь, як alter ego і спричиняє докори сумління за марні вбивства. Кожний злочин обернувся лихом для його батьківщини (розгортається якийсь конкретний епізод 1917—1922 pp.). Міфологічний пласт драматичної поеми В. Пачовського химерно переплетений з історичним: тут діють такі постаті, як Роксолана, Мазепа, Шевченко, Гоголь, Драгоманов, Мах- . но, Юрій Коцюбинський, Хвильовий, Шептицький та інші. З великою силою мовби вихоплено з широкої панорами української дійсності конкретні фрагменти життя України після того, як «звалився руський цар»: битви із звитягою й поразками, голодом на селі, що наче віщував голодомор 1932—1933 pp. тощо. За життя письменника його монументальний твір не знаходив розуміння й схвалення серед української критики. Чи не єдиною людиною, яка оцінила грандіозність його задуму, був український філософ Вячеслав Липинський, |
57 |
Серед інших поетичних творів Василя Пачовського варто відзначити його поему «Князь Лаборець» та казку «Золота Гвіздка». Поема написана на початку 20-х років, коли письменник жив і працював на Закарпатті та вивчав історію і фольклор цього краю. Хоча деякі історики вважають Лаборця легендарною постаттю, В. Пачовський дотримувався погляду, що це історична особа, і в книжці «Срібна Земля» (1938) змалював панораму подій IX ст., на тлі яких зобразив князя Лаборця.
Для поета головним було не відтворити епізод далекого минулого. Кожного, хто читатиме «Князя Лаборця», вразить передусім насичена духовна атмосфера: описи народних обрядів, вірування, отже, той дух язичництва, яким було пройнято світосприймання наших далеких предків. Поразка і смерть Лаборця від угрів зумовлена не тільки різними політичними підступами, а й тим, що він зрадив віру предків, а отже, втратив золотий перстень, який дав йому Дажбог і з котрим він був непереможний… Образ чарівного перстня Карпат — це варіант того ж «золотого вінця» чи Граля (викраденої і десь захованої коштовної чаші) із «Золотих Воріт», символу нескореності народного духу, національної єдності. Та ж ідея пронизує і казку «Золота Гвіздка». Як зазначав сам поет, основою її став текст, записаний українським філософом В. Лесевичем у 1894 р. від козака із. с. Де- нисівка на Лубенщині Родіона Чмихала. Сюжет її — варіант поширеного мотиву про дванадцать братів і сестру, що їх урятувала, відомого з популярної казки братів Грімм. Але у творі Пачовського власне казковою є лише сюжетна канва. Пафос твору — в уславленні стійкості й самопожертви заради великої ідеї, вірності рідному краєві, що ріднить його з героїчною легендою. В. Пачовський не обмежувався художньою творчістю, він автор праць «Українці як нація» (1907), «Історія Підкарпатської Русі» (1921), йому належить перший переклад сучасною українською літературною мовою «Повісті вре- менних літ». Як стверджують сучасники та й сам автор в автобіографічних нотатках, ядром своєї літературної діяльності він вважав свої національно-патріотичні твори, виходячи з непохитного переконання, що для поневоленого народу храм держави заміняє мистецтво. Критики ж, починаючи від І. Франка, силу його таланту вбачали в ліриці, сповненій мінливості настроїв, витонченості поетичної форми, глибокої музичності, грунтованій на фольклорній традиції. |