ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Василь Пачовський (1878—1942)

Протягом свого творчого життя Василь Пачовський не втратив віри у дві речі: в Україну і в свій талант. Зберегти їх було нелегко, бо Україна на той час переживала важкі потрясіння, невдачею закінчилися її відчайдушні спроби здобути державну незалежність. Щодо віри у свій талант, то поетові весь час доводилося обстоювати право на творчий вибір не тільки у тематиці, у жанрах, стилі, мові. Почавши свою поетичну діяльність настроєвою любовною лірикою, яка декларувала соціальну незаангажованість, В. Пачов­ський все більше й більше тяжіє до широкого драматичного полотна з підкресленою національною ідеєю, найповнішим виразом чого є драматична поема «Золоті Ворота», над якою письменник працював протягом кількох десятиріч і котра залишилася незавершеною.


51

 

Народився Пачовський Василь Миколайович 12 січня 1878 р. в с. Жуличах на Львівщині в сім’ї священика. За родинними переказами, походив по матері з боярського (дівоче прізвище її Боярська), а з боку батька чи й не з князівського роду. Та, одначе, з дитинства довелося йому зазнати поневірянь: батько замолоду помер, а священики переважно власного майна не мали, вони посідали парафію, до якої належала ділянка землі.

Навчався Василь Пачовський у Золочівській гімназії, але не закінчив її. Уже тоді проявився Характер, який да­вався взнаки усе життя, хоч і був причиною багатьох непри­ємностей для нього. Це його вроджений — «боярський» — гонор. Із Золочівської гімназії В. Пачовського відрахували за те, що в сьомому класі виголосив палку промову над могилою товариша, якого загнали у гріб «професори». Гім­назію закінчив екстерном у Львові, заробляючи на прожит­тя приватними лекціями. Подібна ситуація виникла згодом, коли письменник вступив на медичний факультет Львівсько­го університету. Знову був палкий виступ на студентському вічі, сповнений протесту проти гнобителів українського на­роду, і знову мусив попрощатися з цим навчальним за­кладом.

Продовжував освіту у Віденському університеті, який закінчив 1909 р. Повернувшись до Львова, одружився з Неонілою Горницькою і обійняв посаду учителя української академічної гімназії у Львові. В. Пачовський брав участь у створенні й діяльності літературного угруповання «Моло­да муза». Одна за одною виходять його книжки «Розсипані перли» (1901), «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені — терновий огонь мій…» (1913), драматичні твори «Сон укра­їнської ночі» (1902), «Сонце Руїни» (1909).

Перша світова війна круто змінила той, хоч недосконалий й сповнений суперечностей, але якоюсь мірою усталений ритм життя, вона розметала по всіх усюдах самих молодо- музівців. Втім, кільком з них — Василеві Пачовському, Во­лодимирові Бирчаку, Петрові Карманському та Богданові Лепкому довелося незабаром зустрітися у Відні. В. Пачов­ський із сім’єю переїхав сюди як емігрант перед наступом російських військ. Він працював у таборах військовополо­нених українців в Австрії та Німеччині, викладав на кур­сах українську мову та історію. У 1919 р. якийсь час пе­ребував у Кам’янці-Подільському, захоплений ідеями

С.  Петлюри, М. Шаповала, А. Крушельницького та В. Тем- ницького, але розійшовся з ними в питанні про шляхи по­будови й характер української державності. З 1920 р. В. Па­човський в Ужгороді разом із В. Бирчаком редагує часопис


52

 

«Народ». Перебуваючи протягом десятиліття на посаді вчи­теля гімназії в м. Ужгороді, а потім у Берегові, письменник пильно вивчав історію цього краю, написав кілька циклів поетичних творів, поему «Князь Лаборець» та казку «Зо­лота Гвіздка». Його серце кликало в Галичину, але зміг повернутися до рідного краю лише на початку 30-х років, оселившись у Перемишлі, де працював заступником вчителя української гімназії. Заробітку на цій посаді для утримання родини не вистачало і ще, приробляючи настоятелем бурси святого Миколая, якось зводить кінці з кінцями. Але й це тривало недовго. У 1933 р. Пачовський виступив на Шев­ченківському святі з різким осудом тих «безхребетних» громадян, які власні інтереси ставили вище інтересів на­роду. За це довелося платити. І Пачовський, незважаючи на свій письменницький авторитет, змушений був покинути Перемишль і поїхати з родиною до Львова в тяжких пошу­ках шматка хліба.

Після вересня 1939 р. починає працювати викладачем Львівського університету. За фашистської окупації мате­ріальне становище родини було дуже важким: на співпрацю з ворогом письменник не згодився, маленької щомісячної допомоги українського комітету не вистачало на прожиток, а тут ще важка хвороба. 5 квітня 1942 р. В. Пачовський помер. Похований на Личаківському кладовищі.

Дружина залишилася з дітьми, а за рік по смерті чоло­віка виїхала за кордон. Заходами родини Пачовських — синів Романа та Бориса, дочки Звенислави та її чоловіка Олександра Воропяка — було видано в Нью-Йорку 1984 р. з .передмовою О. Тарнавського двотомник, до якого вві­йшла майже вся його лірична поезія, багато творів з архіву письменника з’явилося друком уперше.

Неласкавою була доля до письменника, такою ж вона виявилася і до його творчості. А початок був такий обна­дійливий. Василь Пачовський випустив першу збірку «Роз­сипані перли», коли йому було тільки двадцять три роки. Вона стала подією у літературному житті того часу. І. Фран­ко присвятив їй розділ у своїй статті «Наша поезія у 1901 році». Він стверджував, що в «Пачовськім нам виявляється неабиякий майстер нашого слова, правдивий, талановитий поет, що незвичайно глибоко вслухався у мелодію нашої народної пісні і нашої мови, що володіє технікою вірша, як мало хто з нас, і вміє за одним дотиком порушити в душі симпатичні струни, щоб збудити пожаданий настрій і ви­держати його до кінця»


1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К-, 1982. Т. 33. С. 176,


53

 

Збірки «На стоці гір» (1907) та «Ладі й Марені — тер­новий огонь мій» (1913) поглиблюють мотиви першої. Тут немає уже тієї удаваної безжурності, альбомних присвят, натомість міцніє філософське начало, мистецька тематика вічної боротьби світлого й темного, космічний мотив. У книжці «На стоці гір» немає й такого хвилевого перебігу настроїв, як у попередній. Тут відчувається вже погамова- ність почуттів, що спричиняє послідовність у розгортанні основних мотивів. Вірші цієї збірки звільняються від пря­молінійного фольклоризму «Розсипаних перлів». Образність стає складнішою, музична оркестровка вірша вишуканішою, символіка творів значно ближче стоїть до модерністичної школи.

Ця збірка не дочекалася такого глибокого й компетент­ного аналітика як попередня в особі І. Франка. Вона ніби з’явилася передчасно, ставши предтечею — завдяки своїй витонченій ритмомелодиці — тичининського музичного сим­фонізму.

Третій поетичній книжці «Ладі й Марені — терновий огонь мій…» не пощастило зовсім. Як потім згадуватиме поет, до шкільної ради надіслали донос, що твори поета деморалізують молодь. Нічого аморального у творах В. Па- човського насправді не було. В ній поєднані безпосередність і щирість почувань «Розсипаних перлів» із витонченою ін- струментовкою «На стоці гір».

Новим у третій збірці є мотиви слов’янського язичницт­ва, які чи не вперше в українській поезії осмислені на філо­софському рівні. Один із таких мотивів, власне, і є ероти­кою, за яку автора ганили. Критикам, надто ревнителям моралі, не було коли перейматися авторською символікою, винесеною у назву книжки: «Ладі й Марені — терновий огонь мій…». Лада — богиня шлюбу й родючості, Марена — богиня смерті. Таким чином, поет ототожнив календарний цикл язичницької міфології з циклом людського життя від його зародження і до кінця. У такому контексті еротизм сприймається як філософський мотив, що спирається на єдність людини й природи, мотив, який згодом, через кілька десятиліть, набуде утвердження в українськії поезії, зокре­ма у творчості Олекси Стефановича та Богдана-Ігора Анто- нича. Ось один із зразків еротизму:

Та сміх твій позволяв всі шовки розпинать.

Яка ж ти красна, леле! — уста мої дрожать,

Уста мої цілують сніжну огненну грудь,

Волосся оксамитом рамена білі в’ють.

А русалка сміється в кущах…


54

 

Поезія В. Начовського, окреслена трьома його збірка­ми,— не лише помітне явище літературного життя на захід­ноукраїнських землях. Вона стала ланкою зв’язку між ран­нім українським модернізмом і пізнішою течією — символіз­мом, представленою найяскравіше ім’ям П. Тичини. Лірика В. Пачовського згодом була визнана найближчою українсь­кою попередницею кларнетизму автора «Золотого гомону».

Чи є підстави для такої аналогії? Безперечно. Вони пе­редусім у вишуканих ритмічних повторах, які або посилю­ють, або заперечують розвиток ліричного сюжету. Так, чи­таючи рядки

Засміялася до мене Просто в очі так миленько,

Чорні очі загорілись,

Як два вуглі у серденько!..

Але ж ми не знаємося…—

виринають із пам’яті подібні поетичні образи із «Сонячних кларнетів» та «Замість сонетів і октав». Вірші В. Пачов­ського «Самотність», «Серебристий сміх» не тільки повто­рами, а й вклиненням італійських слів та імен нагадують вірш «Ьа Ьеііа Ротагіпа» П. Тичини. У обох поетів відна­ходимо навіть образні збіги: знамените «Мов золото — по­колото, Горить — тремтить ріка, як музика» («Гаї шум­лять…») чи не мало своїм попередником: «Ціле море, як мережка Злота, розливається» («Над морем світла») та «Море плеще: се небіжчик — і горить як золото!» («Ніч на морю»), а «іїігіпа — панна, М’ппа — панна» В. Пачовського попереджувало Тичинине «О панно Інно, панно Інно…»

Але найважливішим є принцип побудови образів, у яко­му використані фольклорні елементи. Так, рядок «Ой на­висли чорні хмари…» в пісні є паралеллю до чорних думок героя. Його можна б ввести у вірш «живцем» (у прямому цитуванні знайдемо його в Б. Лепкого). В. Пачовський ро­бить навпаки. В нього, наче хмари, «нависли чорні мисли» — вихідні елементи образу міняються місцями, метафора ус­кладнюється. Саме цей художній принцип розвинув П. Ти­чина.

Однак маємо ще одну спорідненість між обома поетами, яка охоплює сферу не тільки ритмомелодики та образотво- рення. Видатний український письменник із США В. Барка відзначає, зокрема, що «ліричними інтонаціями з частим повтором, а також разючим сарказмом у малюнках-алего- ріях, при значущій лаконічності… «Український сміх» В. Па­човського і «Замість сонетів і октав» П. Тичини найбільш підходять одна до одної серед усіх інвектив на тему нашого


83

 

Історичного підупаду до стану довгочасної недержавности» *.

Ця тема центральна у творчості В. Пачовського і розви­вається паралельними шляхами: як ліричний мотив у пое­зіях і як послідовна концепція у драматичних творах.

У подальших збірках «Огні месті» (вірші 1923— 1927 рр.), «Розгублені звізди» (1927), «Дзвін слави князям» (1930—1933), що так і не були видані, образ України стає провідним, причому викристалізовуються різні його аспекти від героїчного до трагічного. Якщо в його ліриці тема тра­гедії бездержавності української нації розвивалася по­ступово, то у драматичних творах вона посіла провідне міс­це, починаючи вже з п’єси «Сон української ночі» (1903), в якій народна фантастика вигадливо переплітається з іс­торичними натяками та алюзіями без будь-якої хроноло­гічної послідовності, але за логікою розвитку авторської ідеї.

Автор драми визнає «недосконалість форми» свого тво­ру, але ідейне спрямування започатковане «Сном україн­ської ночі», послідовно й цілеспрямовано розвивається у по­дальших п’єсах, серед яких найважливішими є драма «Сон­це руїни», написана в 1908—1909 рр., та «містичний епос» «Золоті Ворота…»

У першій з них висвітлюється період історії України, який охоплює 1663—1687 рр., коли Україна була розорена довголітніми війнами і, за свідченням літописця Самійла Величка, упала, «як той давній Вавілон, город великий». Серед гетьманів того часу—П. Тетері, І. Брюховецького, Ю. Хмельницького, 1. Самойловича — вирізнюється постать Петра Дорошенка, який на час свого гетьманування (1665— 1676) ставив собі за мету об’єднання українського народу. Цим намірам не довелося здійснитись, а сам Петро Доро­шенко виступає як жертва бездержавної нації, у якій навіть сильні характери не можуть реалізувати високі ідеали.

Драма була сповнена тривожними видіннями, вона наче віщувала наближення вселенської катастрофи. Це перед­чуття ще більше посилюється у п’єсі «Сфінкс Європи», на­писання якої збігається з початком першої світової війни. Потім були ще п’єси «Роман Великий» (1918) та «Гетьман Мазепа» (1933).

Жодному з драматичних творів В. Пачовського, на жаль, не судилася щаслива сценічна доля, що викликало нарікан­ня автора на упередженість критики. Та ідеї, які письменник утверджував як у поезії, так і в драматичних творах, знай­


1 Барка В. Лірик-мислитель Ц Пановеький В. Зібр. твори. Філадель­фія; Нью-Йорк; Торонто, 1985. Т. II. С. 14.

 

шли свій найповніший вияв у його драматичній поемі, яку він назвав «містичним епосом»,— «Золоті Ворота».

Над цим твором В. Пачовський працював протягом двох останніх десятиліть свого життя. За задумом автора поема мала складатися з трьох частин: «Пекло України», «Чисти­лище України» та «Небо України». Ці назви свідчать, що В. Пачовський узяв за зразок «Божественну комедію» Дай­те. Спільність не тільки у заголовках, а й у формі вірша, бо твір написаний терцинами, хоча система римування від­мінна од дантівської і загалом від традиційної схеми, де середня рима римується з крайніми рядками подальшої строфи; В. Пачовський пов’язав римами кожні шість рядків. Автор завершив перші дві частини, третя збереглася тільки в нотатках.

«Історичне тло «Золотих Воріт» — події в Україні

1917—              1922 pp., в яких мовби повторилася шістсотрічна наша трагічна історія. Тим-то образи кількох персонажів зазнають кілька перевтілень.

Марко Проклятий — центральний персонаж поеми (у першому варіанті твір мав назву за іменем цього героя). В українській літературі ця постать зустрічається не впер­ше. Багато років збирав уламки переказів про Марка Про­клятого Олекса Стороженко і створив у 50—60-х роках XIX ст. повість «Марко Проклятий».

Філософське ядро створеного В. Пачовським образу Мар­ка Проклятого — у дворушності його натури: одна пос­тать — з обличчям Митуси, співця татарських руїнників, друга — з обличчям Святослава Хороброго, що уособлює дер­жавотворче начало, перемагає однак у внутрішньому зма­ганні Митусина суть, начало ж Святослава відсувається у тінь, як alter ego і спричиняє докори сумління за марні вбив­ства. Кожний злочин обернувся лихом для його батьківщи­ни (розгортається якийсь конкретний епізод 1917—1922 pp.).

Міфологічний пласт драматичної поеми В. Пачовського химерно переплетений з історичним: тут діють такі постаті, як Роксолана, Мазепа, Шевченко, Гоголь, Драгоманов, Мах- . но, Юрій Коцюбинський, Хвильовий, Шептицький та інші. З великою силою мовби вихоплено з широкої панорами ук­раїнської дійсності конкретні фрагменти життя України піс­ля того, як «звалився руський цар»: битви із звитягою й поразками, голодом на селі, що наче віщував голодомор 1932—1933 pp. тощо.

За життя письменника його монументальний твір не зна­ходив розуміння й схвалення серед української критики. Чи не єдиною людиною, яка оцінила грандіозність його за­думу, був український філософ Вячеслав Липинський,


57

 

Серед інших поетичних творів Василя Пачовського вар­то відзначити його поему «Князь Лаборець» та казку «Золо­та Гвіздка». Поема написана на початку 20-х років, коли письменник жив і працював на Закарпатті та вивчав істо­рію і фольклор цього краю. Хоча деякі історики вважають Лаборця легендарною постаттю, В. Пачовський дотримував­ся погляду, що це історична особа, і в книжці «Срібна Зем­ля» (1938) змалював панораму подій IX ст., на тлі яких зо­бразив князя Лаборця.

Для поета головним було не відтворити епізод далекого минулого. Кожного, хто читатиме «Князя Лаборця», вра­зить передусім насичена духовна атмосфера: описи народних обрядів, вірування, отже, той дух язичництва, яким було пройнято світосприймання наших далеких предків. Поразка і смерть Лаборця від угрів зумовлена не тільки різними по­літичними підступами, а й тим, що він зрадив віру предків, а отже, втратив золотий перстень, який дав йому Дажбог і з котрим він був непереможний…

Образ чарівного перстня Карпат — це варіант того ж «золотого вінця» чи Граля (викраденої і десь захованої коштовної чаші) із «Золотих Воріт», символу нескореності народного духу, національної єдності.

Та ж ідея пронизує і казку «Золота Гвіздка». Як за­значав сам поет, основою її став текст, записаний українсь­ким філософом В. Лесевичем у 1894 р. від козака із. с. Де- нисівка на Лубенщині Родіона Чмихала. Сюжет її — варіант поширеного мотиву про дванадцать братів і сестру, що їх урятувала, відомого з популярної казки братів Грімм. Але у творі Пачовського власне казковою є лише сюжетна кан­ва. Пафос твору — в уславленні стійкості й самопожертви заради великої ідеї, вірності рідному краєві, що ріднить його з героїчною легендою.

В. Пачовський не обмежувався художньою творчістю, він автор праць «Українці як нація» (1907), «Історія Під­карпатської Русі» (1921), йому належить перший переклад сучасною українською літературною мовою «Повісті вре- менних літ».

Як стверджують сучасники та й сам автор в автобіогра­фічних нотатках, ядром своєї літературної діяльності він вважав свої національно-патріотичні твори, виходячи з не­похитного переконання, що для поневоленого народу храм держави заміняє мистецтво. Критики ж, починаючи від

І.  Франка, силу його таланту вбачали в ліриці, сповненій мінливості настроїв, витонченості поетичної форми, глибо­кої музичності, грунтованій на фольклорній традиції.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.