Твори Михайла Яцківа упродовж кількох десятиріч цього століття були в центрі літературного життя, навколо них спалахувала полеміка, яка вихлюпувалася за межі української преси, його новели широко перекладалися російською, польською, чеською, німецькою, французькою і навіть японською мовами, входили до антологій новелістики світу.
У творах М. Яцківа крізь призму людської душі, людських трагедій віддзеркалилися суспільно-історичні, естетичні процеси на зламі XIX і XX ст. Хоч сам він із почуттям скромності й самокритичності признавав, що не було йому «суджено досі змалювати хлопського горя кров’ю серця так, як се потрафив Стефаник, не зміг я ще представити гіркого усміху крізь спечені голодом губи і не показав такої сили в оповіданню хлопської долі, як се удав Лесь Мартович, не У сотворив я також мистецьких картин, як Марко Черемшина в своїх прегарних гуцульських оповіданнях»1, проте у нього немало спільного з «покутською трійцею», передусім у зображенні гіркої долі селянина «під обухом» соціальної дійсності в умовах Австро-Угорської імперії, у вираженні розпуки зболеного людського серця. М. Яцків ні в чому не повторював своїх побратимів по перу, його художня палітра наскрізь оригінальна. Твори письменника високо оцінювали І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник. Народився Михайло Юрійович Яцків 5 жовтня 1873 р. в селі Лесівці біля Станіслава (нині — Івано-Франківськ) у селянській родині, його батько був людиною, як на тогочасного селянина, освіченою. Він читав твори Г. Квітки-Ос- нов’яненка, Т. Шевченка, І. Франка, знав безліч пісень, казок, народних оповідань і притч, які й передав у спадок своєму первісткові. Після Михайла народилося ще одинадцятеро дітей. Родина жила в нестатках, і майбутньому письменникові довелося зазнати їх повною мірою. Здобувши початкові знання в сусідньому містечку Лисці, М. Яцків переходить до однієї із шкіл Станіслава, а 1886 р. стає гімназистом. У гімназії він одразу примкнув до таємного гуртка, який очолював його ровесник, згодом український письменник Денис Лукіянович. На зібраннях гуртка читалися й обговорювалися книжки революційного змісту. Гімназійне началь- |
1 Яцків М. Лист до редакції «Громадського голосу»//Громадський голос. 1913. № 5. С. 5. |
59 |
Ствб вчинило розправу над організаторами гуртка. Згодом М. Яцків писав про цей факт в автобіографії: «Дня 6 червня 1890 р. видалили мене з ІУкл(асу) гімназії враз з 6-ма товаришами з прибоду наук Маркса, Енгельса, Дарвіна, подаваних І. Франком. На свідоцтві зазначено: «Видалений з тутешнього закладу з приводу проголошування теорій і засад, існуючому порядкові суспільному ворожих, які свідчать про релігійне і моральне зіпсуття учня» ’.
Опинився юнак поза школою. Майже два роки довелося йому клопотати, доки прийняли до гімназії в Бережанах — глухому провінційному містечку, куди посилали переважно пеблагонадійних учнів. Повернули хлопця знов до четвертого класу, який він уже закінчив, і встановили за ним пильний нагляд. Але й тут до нього горнулася молодь, був знову створений таємний гурток, учасники якого читали доповіді на соціальні й природничі теми. У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України зберігається фотографія, датована 1893 р. На звороті рукою письменника зазначено «тайньїй кружок», а нижче подано прізвища сфотографованих. Фотографія послужила обвину- вачувальним матеріалом. У 1896 р. М. Яцківа виключають з останнього класу гімназії без права вступу до інших навчальних закладів. Відтоді майбутній письменник пройшов суворі «університети» життя: був актором мандрівного провінційного театру, якийсь час провів навіть у монастирі, що, зрештою, дало йому багатий матеріал для майбутніх художніх творів. 1897 р. прибуває до Львова й стає службовцем страхово- кредитного товариства «Дністер». У цей час розпочинається і його письменницький шлях. 1899 р. в «Літературно- науковому віснику» з’являється шість оповідань молодого автора, наступного року виходить збірка «В царстві сатани», 1902 — повість «Огні горять», ще через три роки — збірка новел «Душі кланяються» (1905). Молодого письменника з прихильністю привітав Іван Франко, його перші твори високо оцінили Леся Українка та Василь Стефаник. «Читав Ваше «У наймах»,— пише він у листі до автора.— Річ дуже гарна, найліпша зі всего, що молоді понаписували»2. А Леся Українка ділиться своїми враженнями в листі до рідних: «Яцків тепер наймодніший з молодих белетристів в Галичині… Він пише досить нерів- |
1 Яцків М. Автобіографія [Публікація М. Гуменюка] //Жовтень. 1966. № 10. С. 147. |
2 Стефаник В. До М. ІО. Яцківа//Твори: В 3 т. К-, 1954. Т. 3. С. 245, |
60 |
но, часом дуже гарно, часом тільки чудно, алё таки Частіше гарно» *.
У перших книжках письменника вражає сувора правда життя, заглиблення в соціальні процеси, своєрідний художній розріз дійсності. Автор прагне розкрити різні суспільні шари: і військо, церква, богемні кола — скрізь панують фальш, підступність, фарисейство, на кожному кроці трагедія нещасних і покривджених. Драматизм зображення часто посилюється тим, що дійсність брутально топче сподівання і мрії персонажів. Вогник надії блимає попереду, здається, мрія ось-ось здійсниться, але в останню мить вона зникає. Ця дивна фата морга- на супроводжуватиме не одного героя творів М. Яцківа. Вона наче символізує марність зусиль знайти своє щастя в умовах, які тоді існували. Пастушка Олена («У наймах») понад усе прагнула справити собі чобітки, щоб, як і дочки заможних батьків, вийти на вулицю гарно вбраною. Чимало кошиків ягід переносила вона до міста, поки зібрала гроші й замовила в шевця чобітки. Дівчина спромоглася придбати взуття, але тішитися ним не довелося — простудилася і вмерла. В оповіданні «Красуня» юнак пішов у світ «шукати роботи і щастя». Ішов од села до села, і в тих мандрах одного разу сталася дивна пригода: хлопець зустрів у газди, до якого попросився на нічліг, красуню. Вони сиділи, обнявшись із дівчиною, всю ніч, і хлопець гадав що скінчаться нарешті його мандри, він знайде притулок, його пригріє цей кут. Та на свою пропозицію одружитися з дочкою господаря почув: «Чекай, парубче, ми з радої душі… не проти цього, але чи знаєш ти, що наша дівчина — німа?…» Ці трагічні сцени — фрагменти загальної картини життя галицького села: без землі, без тягла, а то й без свого кутка, сини вчорашніх газдів ставали батраками, за безцінь продавали силу своїх рук. Вони так і осідали наймитами по селах, бо промисловості в Галичині — цьому колоніальному закутку Австро-Угорщини — майже не було. Селянин у Яцківа, як і В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича, С. Коваліва,— це вже не ті горді і романтизовані герої, зображені Ю. Федьковичем, певні себе, охочі похизуватися силою і молодецьким буйством десь на святі, а прибиті, нужденні бідаки, залякані і затуркані, у яких десь глибоко всередині киплять затамовані гнів та ненависть. При цьому варто підкреслити, що героями |
1 Українка Леся. До О. Г1. Косач//Твори: В 5 т. К., 1956. Т. 4.
С, 391—392. |
61 |
новел М. Яцківа виступають не тільки нещасні, пересічні люди, а й натури обдаровані, неординарні, тому крах їх сподівань сприймається не як невдача чи випадковість, а як невідворотна життєва драма.
Чи не найтрагічніші картини постають перед читачем у творах М. Яцківа з військового побуту, в яких письменник, на думку О. Білецького, розкрив «справжні жахи австро- німецької казарми» ‘. Армія відривала сільських парубків від їх звичного життя і кидала у прірву муштри та глузувань з боку військової старшини, приниження людської і національної гідності, розкладала солдатську масу духовно. Зображує молодий письменник і механізм системи освіти (повість «Огні горять»). Хлопець Остап із селянської родини їде навчатися до гімназії в провінційне містечко. Там він стикається з явищами, які глибоко ранять його вразливу натуру. Сюжетну основу повісті становлять взаємини Остапа з Ніною Куликовою, а тлом виступає гімназійне середовище, а також будні провінційного театру, загалом — задушлива атмосфера містечкового життя. Повість викликала широкий резонанс серед громадськості, особливо молоді. Вона ставила болючі, нагальні питання’ і хай як художня цілість не в усьому вдалася авторові, цілий ряд епізодів у ній вражає своїм реалізмом. У творчості М. Яцківа втілено процес загального оновлення української прози кінця XIX — початку XX ст. Поява нових тем, нових героїв, нових конфліктів, вплив загальноєвропейського літературного життя — все це позначилося на творчих пошуках письменника, спричинилося до появи в його стилі нових рис. Молодь літературна засвоює гуманістичний пафос, любов і повагу до простої людини, трудівника, традиції своїх попередників. Водночас вона шукає і нових засобів художньої типізації, місткішої психологічної характеристики своїх персонажів. Однією з характерних ознак реалізму новелістики М. Яцківа є глибокий психологізм. Проникнення в людську душу, крізь призму якої розкривається суспільне середовище, пов’язане у письменника з посиленням ліричного начала та інтенсивними пошуками нових засобів художньої мови: концентрацією образності, мелодійністю фрази, пластичністю малюнка, трансформацією фольклорної символіки тощо («За горою», «Благословення», «Серп», «Поема долин» та ін.). Позначився на творчості М. Яцківа і вплив естетики модернізму. Проникнення нових літературно-мистецьких течій у галицьке художнє середовище спричинилося до появи |
1 Білецький О. Зібр. творів: У 5 т. К-, 1965. Т. 2. С. 190. |
62 |
літературної групи «Молода муза», яка стала, либонь, крайньою ланкою у кільці аналогічних літературних утворень в Європі — «Молодої Франції», «Молодої Бельгії», «Молодої Німеччини», «Молодої Польщі». У галицькій періодиці з’являються статті про творчість представників новітніх літературних течій та переклади їхніх творів українською мовою. Оформлення на західноукраїнських землях угруповання, базованого на засадах модернізму, пов’язане з виданням у 1906 р. журналу «Світ». Сама ж група була створена 1907 р., увійшли до неї П. Карманський, В. Пачовський, С. Чарнецький, Б. Лепкий, С. Твердохліб, О. Луцький, В Бирчак та трохи старший від них М. Яцків. Щодо назви гуртка, то пішла вона, ймовірно, від новели М. Яцківа «Доля молоденької музи», хоча приписують її авторство часом то О. Луцькому, то Б. Лепкому.
Якою ж була теоретична платформа «Молодої музи»? Журнал «Світ», що виражав її погляди, наголошував, що ця організація є не що інше, як відомий в інших народів напрям декадентський символістичний, сецесійний, модер- ністичний, естетичний і як там ще всіляко його називають. Мета цього напряму — служити красі. Наші «молоді му- заки», почавши видавати «Світ», означили сю мету (в 1-м числі) так: «Від злиднів і турботних дисонансів най веде нас на сонячні левади, запашні ниви, в світ ясних, злотих зір» *. Ще не було диференціації понять, у вживанні термінів зустрічався різнобій, але загальна тенденція вже окреслювалася: відкинути, за словами О. Луцького, «все царство сучасних сумнівів і перехресних кличів» і шукати притулку «там, де — хоч би в облаках нового містичного неба — могло б воно (серце) найти своє тепло і спокій серед бурхливих днів» 2. У творах М. Яцківа помітне прагнення поєднати натуралізм і символізм, ліризм і сарказм, що в одному випадку призводило до цікавого сплаву, а в інших — до еклектики. Художні пошуки письменника, його манера, незвична для сприйняття читачем, вихованим на традиціях української соціально-побутової прози й часто незрозуміла йому, викликали неоднозначні оцінки тогочасної критики. Зокрема, захоплено відгукнулися М. Євшан, М. Сріблянський, М. Данько, різко негативно—І. Труш, Д. Лукіянович, С. Єфремов та інші. Зокрема, С. Єфремов, який спершу критикував М Янківа та О. Кобилянську, згодом відзначав стосовно Яцківа, що письменник цей «навіть серед оргій |
1 Світ. 1906. № 1. С. 1. |
г Там само. |
намислу, диких фантазій та неможливих ситуацій вміє іноді блиснути оригінальним образом, дотепним порівнянням, глибоким справді символом або психологічним спостереженням. Сильний талант, але викривлений до тієї останньої міри, що вже, здається, сторінки цілої не може написати по щирості і в цьому натужному напруженні ховаючи те, що в йому живе позитивного» !. Такий суворий присуд навряд чи можна визнати справедливим сьогодні, коли література пройшла випробування не тільки символізмом, а й експресіонізмом, сюрреалізмом, взяла на озброєння засоби художньої умовності, часові та просторові зміщення тощо.
М. Яцків, надзвичайно чутливий до нових віянь у західноєвропейських літературах, наполегливо шукав — з більшим чи меншим успіхом — способів оновлення художньої мови. Низка його творів пройнята настроями скороминущо- сті життя, страхом перед смертю. На думку Б. Рубчака талант М. Яцківа «поєднав у собі брутальний натуралізм, впливи Пшибишевського, густосимволістичний стиль і загадкову, подекуди майже сюрреалістичну ліричність» (Розсипані перли. К., 1991. С. 36). Читаючи новели М. Яцківа, не раз натрапляєш на явний або опосередкований перегук з творами Ш. Бодлера (його твори український письменник високо цінував, а деякі поезії в прозі перекладав рідною мовою), Е. По, М. Метерлін- ка, Л. Андреева, С. Пшибишевського… З Бодлером споріднює Яцківа мотив фатуму, «перегук сердець у лабіринті людської долі» («Архітвір»); новела «Білі вівці» перекликається з драмою Метерлінка «Сліпці». В Е. По М. Яцків перейняв майстерність будувати фантастичний сюжет, де людина, поставлена в ситуацію крайньої небезпеки, долає страх і знаходить вихід («Мальований стрілець»). Особливо багата символіка письменника. Так, у прозовій мініатюрі, чи скоріше поезії в прозі, «Дитяча грудь у скрипці» змальовано сцену сільської забави. Коли грає скрипка, жінці здається, що плаче її дитя, воно «кличе матір зразу потихо, потому голосніше, та вона не чує його, не видить, лиш бігає з іншими в колесо і сміється, як би плакала, аж дітвака по серці ріже. Він не може на це довше дивитися і плаче, зойкає на ціле горло, але цього ніхто не чує, бо його плач у скрипці». Цей тонкий візерунок прихованого душевного щему мимоволі передається читачеві, хоч маємо тут не реальну картину, а настрій, переданий у сюжеті. Можна підкреслити й інші символічні твори письменника, зокрема |
1 Ефремов С. Історія українського письменства. Київ, Лейпциг. 1919. Т. 2. С. 266. |
64 |
такі, як «Журавлі», «Мрія вїрла», в яких прозаїк досяг високого рівня майстерності в пластичному змалюванні настрою, охопленні драматичних моментів стану людської душі.
Наскрізний символ у М. Яиківа може лягти в основу цілого сюжету. Взяти хоча б «Поему долин» чи «Лісовий дзвін» з феєрверком натяків, алегорій, гри уяви, В них чути відгомін народної демонології, чарів купальської ночі, шукання цвіту папороті й власної долі, що надибуємо в народних легендах та переказах. Герої його творів замислюються над проблемами буття. Ця задума часто постає на філософсько-естетичному грунті, в дусі фольклорної символіки («Поема долин», «Лісовий дзвін», «Де правда?»). Письменники відкривали в фольклорі нові, незнані досі можливості збагачення художньої літератури. В думах, ба.= ладах, казках вони помічали драматичні глибини в окресленні людської психології, за трагічних ситуацій виявляли оптимістичний погляд на життя. Так, у «Лісовому дзвоні» Яиківа оживають образи гуцульської демонології, але вони переосмислені, трансформовані в системі оригінальної поетики автора. Величезний дзвін, що ввижається героям п’янкої весняної ночі,— це потреба ідеалу, порив до щастя. Він невловимий, як цвіт папороті, але він «гуде, дзвонить та йде все ближче та ближче». Ще виразніший символ у «Поемі долин» — новелі здебільшого алегоричного, ніж казкового чи символічного плану. При блідому сяйві місяця в уяві старого селянина, його синів та онука, котрі тихої літньої ночі виїхали в гори, оживають легенди, пов’язані з цими місцями. Та дід пояснює їх справжній зміст. Для нього, наприклад, Дідьчий яр — то ніби пластичне втілення суті людського життя, його турбот і нещасть, хіба тим «ліпше, що його не видно, що не дотулишся його пальцем і не привидиться тоді як леда мара». Але тій злій стихії протистоїть єдність поколінь, спадкоємність основ народної етики. Ось остання наука старого, його заповіт: «Пересуятив я тут цілий свій вік і все в марноті та задумі чув, як з онтих могил і долин дивляться на мене очі мого неня, і мами, й дідів… Ті очі пильнували мене, як очі добрих богів, промовляли до мене і вели на ясну дорогу… Чи по моїй смерті і ви вчуєте, як буду дивитися на вас — стеречи…» В оповіданнях, що порушують проблеми життя та смерті, цінності людські, прямого апелювання до фольклору немає, але при уважному погляді елементи його можна знайди й тут. Особливо характерне щодо цього оповідання «Де правда?». Герой твору під старість раптом став замислюватися над таємницею буття — в ньому пробудився філософ. |
З юі |
65 |
Інтерес Мартина до того, що «там, поза границею земного світа дієся», зображений на тлі його щоденних клопотів. Письменник фіксує увагу на деталях, здавалося б, випадкових, але насправді ретельно підібраних: заіржавілий голос старого годинника, підпис поштаря, однакові протягом тридцяти літ, міркування старої відвідувачки біля портрета цісаря про те, що й він мусить старітися…
Уява героя з кожного факту, з кожної деталі мимоволі вичитує ідею про плинність часу. Яка ж розв’язка цього конфлікту? Мартин якось вийшов за місто, ліг спочити і заснув. А коли вертав додому, не впізнавав вулиці: все було як багато літ тому. Звідки йде це зміщення часу? Подібний прийом знаходимо в багатьох казках. Але в письменника це творчий хід, який втілює ідею невдоволення героя життям, ідею духовного розладу. У своїх новелах М. Яцків часто вдається до засобів суміжних мистецтв, особливо музики та живопису Це було характерним для тогочасної української літератури, зокрема прози. І. Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» (1901) писав, що молода українська проза «під пером Ко- билянської, Стефаника, Черемшини, Яцківа набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різнорідності…» !. Живописно-музична стихія проявляється у творах письменника по-різному: то світ подається через сприйняття вразливого митця, то автор запозичує в живопису принцип композиційної структури, зокрема при створенні групового портрета, та, нарешті, вдається до тропів, особливо в пейзажних картинах, щедро послуговуючись музичними та живописними асоціаціями. Музичні й живописні враження ста ють джерелом метафорики М. Яцківа — багатої і розмаїтої, в якій помітна виразна тенденція до схоплення різнопланових зв’язків між предметами і явищами. Поетика письменника має пряме відношення до загальної концепції твору. Не випадково автор часто персоніфікує смуток і розгортає його в суцільну картину: «На цілій широчезній, самітній низині стелився смуток долин, могили і кургани — ті груди долин — віддихали проміннями могучо, аж сталеві блиски іскрилися та грали, як збруя на сплячих лицарях» («Поема долин»), 3 часом метафора ускладнюється. Так, у ранніх його творах тропи будувалися на матеріалі приказок і прислів’їв: «Людські гріхи розбіглись, як коники перед косою»; «Слова посипались, як вода з лотоків; одні втікали, як зайці, другі пустились за ними навздогін, як хорти» («У |
1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т К., 1984. Т. 41. С. 523. |
66 |
наймах»). Пізніше проміжна ланка між образом і значенням у метафорі опускається. У новелі «Серп» дівчина наче не колос, а «важкий жаль збирала з землі»; «серпи усміхами мигають та сиплють срібло у смутку співанку». Сріблясті блиски — усміхи серпів — ніби вплітаються у мелодію сумовитої пісні. Митець знається на таємницях зорових та слухових відчуттів людини, вони взаємно пов’язані — тим-то «серпи сиплять срібло у співанку». Цей образ підводить читача до відомого тичинівського: «Ген неба край, мов золото, мов золото-поколото, горить-тремтить ріка, як музика».
У 1914 р. немолодому вже письменникові довелося одягнути мундир солдата австрійської армії і піти воювати. 1 хоча він незабаром потрапив у російський полон і повернувся додому, та ж повною мірою зазнав злигоднів і жахів фронтового життя. Яскравим художнім документом воєнних буднів є оповідання та новели, що увійшли до збірки «Далекі шляхи» (Львів, 1917) та повість «Горлиця», що з’явилася у журналі «Шляхи» (1915—1916). Воєнна тематика лежить в основі більшості оповідань збірки. Автор бере ситуації наче й звичайні, але такі, що дають йому можливість за окремим фактом побачити широку картину, підкреслити певну ідею. Бо й справді, чи є щось незвичайного в тім, що під час війни знімають церковні дзвони і переплавляють їх на зброю? В оповіданні «Гомін будуччини» теж здійснюють цю акцію. Власне, познімали вже всі ті дзвони, по звуку яких можна було визначити, з чого який відлитий. Залишився лиш один, який був загадкою. Коли ж скинули і його, то переконалися, що він «відмовив… послугу». У чому ж секрет дзвона? В тому, що він не піддається «зі символів любові до ближнього перетворитися… в оруддя смерті і заглади», отже, виражає душу народу, є запорукою кращого майбутнього. У повісті «Горлиця» війна постає в образі символічного ока горлиці — таємниці, якої герой твору ніяк не міг розгадати. Спершу це деталь картини, що висить у замку: горда жіноча голова із закритим долонею лицем; видно було лиш одне око, кругле, без вій, трохи більше за людське. Таємниця розкривається під кінець твору. У вечірньому присмерку перед героєм твору «висувалася на овид вели- канська голова. Підіймалася гордо вгору, врешті станула на місці, як єгипетський Сфінкс. Одне око мертве, повіка звисла і той бік запався. Друге око криваве, бистре око горлиці тої величини, що планета Венера». На цей час припадає і публікація повісті «Танець тіней», яку автор після переробки уже в радянський час назвав «В лабетах». Повість постала як наслідок багаторічних спо |
8* |
67 |
стережень над життям «Товариства взаїмних обезпечень «Дністер», в якому письменник тривалий час працював рахівником. М. Яцків, за власним визнанням, спирався на засади французького романіста Е. Золя, зокрема, взяв для себе за зразок його відомий роман «Жерміналь».
Повість «Танець тіней» мала широкий громадський резонанс. Великою статтею на неї відгукнувся М. Грушевсь- кий, який назвав цей твір дуже цікавим людським документом, у якому крізь призму фінансової інституції, боротьби службовців проти експлуатації відбилося «не тільки львівське чи галицьке, а й взагалі українське життя» і де «автор узявся за перо, щоб представити у відповіднім світлі всю сю історію, і, читаючи, відчувається, що се не тільки історія, але й апеляція до найвищого трибуналу — громадської опі- нії» Після книг «Далекі шляхи» і «Танець тіней» у творчості письменника настала довга перерва. М. Яцків зробив непоправну помилку— 1920 р. він став редактором газети «Рідний край», яка визнавала окупацію панською Польщею Галичини де факто, закликав до співробітництва з окупантами. Митець тяжко спокутував свою провину перед народом. Він був приречений на творчу мовчанку: українська преса в Галичині бойкотувала його. Дуже швидко довелося поховати «фантастичну мрію» про «спільну творчу працю обох народів» в умовах окупаційного режиму. У повоєнні роки М. Яцків працював у Львівській науковій бібліотеці (тепер Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника АН України). Написав кілька оповідань, видав кілька збірок творів. Помер письменник 9 грудня 1961 р. Написані в ці роки оповідання нічим уже не нагадували витончені психологічні новели, якими письменник так тріумфально входив в українську літературу. Вони схематичні, з наперед заданою розв’язкою, як, зрештою, твори більшості прозаїків радянського часу. При підготовці до видання раніше написаних творів письменник, очевидно, на вимогу редакторів вносив у них зміни, які явно не пом’якшували тексту. «Песимістичні» кінцівки замінювалися оптимістичними, а іноді просто додавалися висновки на зразок: «Батько мій давно помер. Воєнна завірюха змела мачуху, ненька і капіталістичну мороку. Я заспокоївся, повернувся на відновлену Батьківщину і створив кращий образ матері, ніж за давніх літ» («Боротьба з головою»). |
1 Грушевський М. Світотіні галицького життя // ЛНВ. 1919. Т. XXIII. С. 298. |
68 |
Сьогодні настала пора повернути творам письменника їх первинний зміст, щоб він знову постав перед читачем як один з найцікавіших представників блискучої плеяди українських новелісіів кінця XIX — початку XX ст.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Молода Муза: Антологія західноукраїнської поезії початку XX ст. К, 1989. Українська хата- Поезії 1909—1914 К-, 1990. Пачовський В. Зібр. твори: У 2 т. Філадельфія, Нью-Йорк, Торонто, 1984. Яцків М. Муза на чорному коні. К-> 1988. Єфремов С. Літературно-критичні статті. К.,1993. Богдан Лепкий — видатний український письменник: 36. статей і матеріалів Тернопіль, 1993. |