ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Михайло Яцків (1873—1961)

Твори Михайла Яцківа упродовж кількох десятиріч цьо­го століття були в центрі літературного життя, навколо них спалахувала полеміка, яка вихлюпувалася за межі укра­їнської преси, його новели широко перекладалися російсь­кою, польською, чеською, німецькою, французькою і на­віть японською мовами, входили до антологій новелісти­ки світу.

У творах М. Яцківа крізь призму людської душі, людсь­ких трагедій віддзеркалилися суспільно-історичні, естетич­ні процеси на зламі XIX і XX ст. Хоч сам він із почуттям скромності й самокритичності признавав, що не було йому «суджено досі змалювати хлопського горя кров’ю серця так, як се потрафив Стефаник, не зміг я ще представити гіркого усміху крізь спечені голодом губи і не показав такої сили в оповіданню хлопської долі, як се удав Лесь Мартович, не У сотворив я також мистецьких картин, як Марко Черемши­на в своїх прегарних гуцульських оповіданнях»1, проте у нього немало спільного з «покутською трійцею», передусім у зображенні гіркої долі селянина «під обухом» соціальної дійсності в умовах Австро-Угорської імперії, у вираженні розпуки зболеного людського серця. М. Яцків ні в чому не повторював своїх побратимів по перу, його художня палітра наскрізь оригінальна. Твори письменника високо оцінювали

І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник.

Народився Михайло Юрійович Яцків 5 жовтня 1873 р. в селі Лесівці біля Станіслава (нині — Івано-Франківськ) у селянській родині, його батько був людиною, як на того­часного селянина, освіченою. Він читав твори Г. Квітки-Ос- нов’яненка, Т. Шевченка, І. Франка, знав безліч пісень, ка­зок, народних оповідань і притч, які й передав у спадок своєму первісткові. Після Михайла народилося ще одинад­цятеро дітей. Родина жила в нестатках, і майбутньому пись­менникові довелося зазнати їх повною мірою.

Здобувши початкові знання в сусідньому містечку Лис­ці, М. Яцків переходить до однієї із шкіл Станіслава, а 1886 р. стає гімназистом.

У гімназії він одразу примкнув до таємного гуртка, який очолював його ровесник, згодом український письменник Денис Лукіянович. На зібраннях гуртка читалися й обгово­рювалися книжки революційного змісту. Гімназійне началь-


1 Яцків М. Лист до редакції «Громадського голосу»//Громадський голос. 1913. № 5. С. 5.


59

 

Ствб вчинило розправу над організаторами гуртка. Згодом М. Яцків писав про цей факт в автобіографії: «Дня 6 червня 1890 р. видалили мене з ІУкл(асу) гімназії враз з 6-ма то­варишами з прибоду наук Маркса, Енгельса, Дарвіна, по­даваних І. Франком. На свідоцтві зазначено: «Видалений з тутешнього закладу з приводу проголошування теорій і засад, існуючому порядкові суспільному ворожих, які свід­чать про релігійне і моральне зіпсуття учня» ’.

Опинився юнак поза школою. Майже два роки довелося йому клопотати, доки прийняли до гімназії в Бережанах — глухому провінційному містечку, куди посилали переважно пеблагонадійних учнів. Повернули хлопця знов до четверто­го класу, який він уже закінчив, і встановили за ним пиль­ний нагляд. Але й тут до нього горнулася молодь, був знову створений таємний гурток, учасники якого читали допо­віді на соціальні й природничі теми. У відділі рукописів Ін­ституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України збері­гається фотографія, датована 1893 р. На звороті рукою письменника зазначено «тайньїй кружок», а нижче подано прізвища сфотографованих. Фотографія послужила обвину- вачувальним матеріалом. У 1896 р. М. Яцківа виключають з останнього класу гімназії без права вступу до інших на­вчальних закладів.

Відтоді майбутній письменник пройшов суворі «універ­ситети» життя: був актором мандрівного провінційного те­атру, якийсь час провів навіть у монастирі, що, зрештою, дало йому багатий матеріал для майбутніх художніх творів.

1897 р. прибуває до Львова й стає службовцем страхово- кредитного товариства «Дністер». У цей час розпочинається і його письменницький шлях. 1899 р. в «Літературно- науковому віснику» з’являється шість оповідань молодого автора, наступного року виходить збірка «В царстві сата­ни», 1902 — повість «Огні горять», ще через три роки — збірка новел «Душі кланяються» (1905).

Молодого письменника з прихильністю привітав Іван Франко, його перші твори високо оцінили Леся Українка та Василь Стефаник. «Читав Ваше «У наймах»,— пише він у листі до автора.— Річ дуже гарна, найліпша зі всего, що молоді понаписували»2. А Леся Українка ділиться своїми враженнями в листі до рідних: «Яцків тепер наймодніший з молодих белетристів в Галичині… Він пише досить нерів-


1 Яцків М. Автобіографія [Публікація М. Гуменюка] //Жовтень. 1966. № 10. С. 147.


2          Стефаник В. До М. ІО. Яцківа//Твори: В 3 т. К-, 1954. Т. 3.

С.        245,


60

 

но, часом дуже гарно, часом тільки чудно, алё таки Частіше гарно» *.

У перших книжках письменника вражає сувора правда життя, заглиблення в соціальні процеси, своєрідний худож­ній розріз дійсності. Автор прагне розкрити різні суспільні шари: і військо, церква, богемні кола — скрізь панують фальш, підступність, фарисейство, на кожному кроці тра­гедія нещасних і покривджених.

Драматизм зображення часто посилюється тим, що дій­сність брутально топче сподівання і мрії персонажів. Вог­ник надії блимає попереду, здається, мрія ось-ось здійснить­ся, але в останню мить вона зникає. Ця дивна фата морга- на супроводжуватиме не одного героя творів М. Яцківа. Вона наче символізує марність зусиль знайти своє щастя в умовах, які тоді існували.

Пастушка Олена («У наймах») понад усе прагнула спра­вити собі чобітки, щоб, як і дочки заможних батьків, вийти на вулицю гарно вбраною. Чимало кошиків ягід переноси­ла вона до міста, поки зібрала гроші й замовила в шевця чобітки. Дівчина спромоглася придбати взуття, але тішити­ся ним не довелося — простудилася і вмерла.

В оповіданні «Красуня» юнак пішов у світ «шукати ро­боти і щастя». Ішов од села до села, і в тих мандрах одного разу сталася дивна пригода: хлопець зустрів у газди, до якого попросився на нічліг, красуню. Вони сиділи, обняв­шись із дівчиною, всю ніч, і хлопець гадав що скінчаться нарешті його мандри, він знайде притулок, його пригріє цей кут. Та на свою пропозицію одружитися з дочкою господаря почув: «Чекай, парубче, ми з радої душі… не проти цього, але чи знаєш ти, що наша дівчина — німа?…»

Ці трагічні сцени — фрагменти загальної картини жит­тя галицького села: без землі, без тягла, а то й без свого кутка, сини вчорашніх газдів ставали батраками, за безцінь продавали силу своїх рук. Вони так і осідали наймитами по селах, бо промисловості в Галичині — цьому колоніальному закутку Австро-Угорщини — майже не було.

Селянин у Яцківа, як і В. Стефаника, Марка Черемши­ни, Л. Мартовича, С. Коваліва,— це вже не ті горді і романтизовані герої, зображені Ю. Федьковичем, певні себе, охочі похизуватися силою і молодецьким буйством десь на святі, а прибиті, нужденні бідаки, залякані і затур­кані, у яких десь глибоко всередині киплять затамовані гнів та ненависть. При цьому варто підкреслити, що героями


1 Українка Леся. До О. Г1. Косач//Твори: В 5 т. К., 1956. Т. 4.

С,  391—392.


61

 

новел М. Яцківа виступають не тільки нещасні, пересічні люди, а й натури обдаровані, неординарні, тому крах їх сподівань сприймається не як невдача чи випадковість, а як невідворотна життєва драма.

Чи не найтрагічніші картини постають перед читачем у творах М. Яцківа з військового побуту, в яких письменник, на думку О. Білецького, розкрив «справжні жахи австро- німецької казарми» ‘. Армія відривала сільських парубків від їх звичного життя і кидала у прірву муштри та глузу­вань з боку військової старшини, приниження людської і національної гідності, розкладала солдатську масу духовно.

Зображує молодий письменник і механізм системи осві­ти (повість «Огні горять»). Хлопець Остап із селянської родини їде навчатися до гімназії в провінційне містечко. Там він стикається з явищами, які глибоко ранять його вразливу натуру. Сюжетну основу повісті становлять вза­ємини Остапа з Ніною Куликовою, а тлом виступає гімна­зійне середовище, а також будні провінційного театру, зага­лом — задушлива атмосфера містечкового життя.

Повість викликала широкий резонанс серед громадсь­кості, особливо молоді. Вона ставила болючі, нагальні пи­тання’ і хай як художня цілість не в усьому вдалася авто­рові, цілий ряд епізодів у ній вражає своїм реалізмом.

У творчості М. Яцківа втілено процес загального онов­лення української прози кінця XIX — початку XX ст. Поява нових тем, нових героїв, нових конфліктів, вплив загально­європейського літературного життя — все це позначилося на творчих пошуках письменника, спричинилося до появи в його стилі нових рис. Молодь літературна засвоює гуманіс­тичний пафос, любов і повагу до простої людини, трудівни­ка, традиції своїх попередників. Водночас вона шукає і но­вих засобів художньої типізації, місткішої психологічної характеристики своїх персонажів. Однією з характерних ознак реалізму новелістики М. Яцківа є глибокий психоло­гізм. Проникнення в людську душу, крізь призму якої роз­кривається суспільне середовище, пов’язане у письменника з посиленням ліричного начала та інтенсивними пошуками нових засобів художньої мови: концентрацією образності, мелодійністю фрази, пластичністю малюнка, трансформа­цією фольклорної символіки тощо («За горою», «Благосло­вення», «Серп», «Поема долин» та ін.).

Позначився на творчості М. Яцківа і вплив естетики мо­дернізму. Проникнення нових літературно-мистецьких течій у галицьке художнє середовище спричинилося до появи


1 Білецький О. Зібр. творів: У 5 т. К-, 1965. Т. 2. С. 190.


62

 

літературної групи «Молода муза», яка стала, либонь, край­ньою ланкою у кільці аналогічних літературних утворень в Європі — «Молодої Франції», «Молодої Бельгії», «Моло­дої Німеччини», «Молодої Польщі». У галицькій періодиці з’являються статті про творчість представників новітніх лі­тературних течій та переклади їхніх творів українською мо­вою. Оформлення на західноукраїнських землях угрупован­ня, базованого на засадах модернізму, пов’язане з виданням у 1906 р. журналу «Світ». Сама ж група була створена 1907 р., увійшли до неї П. Карманський, В. Пачовський, С. Чарнецький, Б. Лепкий, С. Твердохліб, О. Луцький, В Бирчак та трохи старший від них М. Яцків. Щодо назви гуртка, то пішла вона, ймовірно, від новели М. Яцківа «До­ля молоденької музи», хоча приписують її авторство часом то О. Луцькому, то Б. Лепкому.

Якою ж була теоретична платформа «Молодої музи»? Журнал «Світ», що виражав її погляди, наголошував, що ця організація є не що інше, як відомий в інших народів напрям декадентський символістичний, сецесійний, модер- ністичний, естетичний і як там ще всіляко його називають. Мета цього напряму — служити красі. Наші «молоді му- заки», почавши видавати «Світ», означили сю мету (в 1-м числі) так: «Від злиднів і турботних дисонансів най веде нас на сонячні левади, запашні ниви, в світ ясних, злотих зір» *. Ще не було диференціації понять, у вживанні термі­нів зустрічався різнобій, але загальна тенденція вже окрес­лювалася: відкинути, за словами О. Луцького, «все царство сучасних сумнівів і перехресних кличів» і шукати притулку «там, де — хоч би в облаках нового містичного неба — мог­ло б воно (серце) найти своє тепло і спокій серед бурхли­вих днів» 2.

У творах М. Яцківа помітне прагнення поєднати натура­лізм і символізм, ліризм і сарказм, що в одному випадку призводило до цікавого сплаву, а в інших — до еклектики. Художні пошуки письменника, його манера, незвична для сприйняття читачем, вихованим на традиціях української соціально-побутової прози й часто незрозуміла йому, викли­кали неоднозначні оцінки тогочасної критики. Зокрема, захоплено відгукнулися М. Євшан, М. Сріблянський, М. Данько, різко негативно—І. Труш, Д. Лукіянович, С. Єфремов та інші. Зокрема, С. Єфремов, який спершу критикував М Янківа та О. Кобилянську, згодом відзначав стосовно Яцківа, що письменник цей «навіть серед оргій


1 Світ. 1906. № 1. С. 1.


г Там само.

 

намислу, диких фантазій та неможливих ситуацій вміє іноді блиснути оригінальним образом, дотепним порівнянням, гли­боким справді символом або психологічним спостережен­ням. Сильний талант, але викривлений до тієї останньої міри, що вже, здається, сторінки цілої не може написати по щирості і в цьому натужному напруженні ховаючи те, що в йому живе позитивного» !. Такий суворий присуд навряд чи можна визнати справедливим сьогодні, коли література пройшла випробування не тільки символізмом, а й експре­сіонізмом, сюрреалізмом, взяла на озброєння засоби ху­дожньої умовності, часові та просторові зміщення тощо.

М. Яцків, надзвичайно чутливий до нових віянь у захід­ноєвропейських літературах, наполегливо шукав — з біль­шим чи меншим успіхом — способів оновлення художньої мови. Низка його творів пройнята настроями скороминущо- сті життя, страхом перед смертю. На думку Б. Рубчака талант М. Яцківа «поєднав у собі брутальний натуралізм, впливи Пшибишевського, густосимволістичний стиль і за­гадкову, подекуди майже сюрреалістичну ліричність» (Роз­сипані перли. К., 1991. С. 36).

Читаючи новели М. Яцківа, не раз натрапляєш на явний або опосередкований перегук з творами Ш. Бодлера (його твори український письменник високо цінував, а деякі пое­зії в прозі перекладав рідною мовою), Е. По, М. Метерлін- ка, Л. Андреева, С. Пшибишевського… З Бодлером спорід­нює Яцківа мотив фатуму, «перегук сердець у лабіринті людської долі» («Архітвір»); новела «Білі вівці» переклика­ється з драмою Метерлінка «Сліпці». В Е. По М. Яцків перейняв майстерність будувати фантастичний сюжет, де людина, поставлена в ситуацію крайньої небезпеки, долає страх і знаходить вихід («Мальований стрілець»).

Особливо багата символіка письменника. Так, у прозовій мініатюрі, чи скоріше поезії в прозі, «Дитяча грудь у скрип­ці» змальовано сцену сільської забави. Коли грає скрипка, жінці здається, що плаче її дитя, воно «кличе матір зразу потихо, потому голосніше, та вона не чує його, не видить, лиш бігає з іншими в колесо і сміється, як би плакала, аж дітвака по серці ріже. Він не може на це довше дивитися і плаче, зойкає на ціле горло, але цього ніхто не чує, бо його плач у скрипці». Цей тонкий візерунок прихованого душев­ного щему мимоволі передається читачеві, хоч маємо тут не реальну картину, а настрій, переданий у сюжеті. Можна підкреслити й інші символічні твори письменника, зокрема


1 Ефремов С. Історія українського письменства. Київ, Лейпциг. 1919. Т. 2. С. 266.


64

 

такі, як «Журавлі», «Мрія вїрла», в яких прозаїк досяг ви­сокого рівня майстерності в пластичному змалюванні наст­рою, охопленні драматичних моментів стану людської душі.

Наскрізний символ у М. Яиківа може лягти в основу ці­лого сюжету. Взяти хоча б «Поему долин» чи «Лісовий дзвін» з феєрверком натяків, алегорій, гри уяви, В них чути відгомін народної демонології, чарів купальської ночі, шукання цвіту папороті й власної долі, що надибуємо в на­родних легендах та переказах. Герої його творів замислю­ються над проблемами буття. Ця задума часто постає на філософсько-естетичному грунті, в дусі фольклорної сим­воліки («Поема долин», «Лісовий дзвін», «Де правда?»).

Письменники відкривали в фольклорі нові, незнані досі можливості збагачення художньої літератури. В думах, ба.= ладах, казках вони помічали драматичні глибини в окрес­ленні людської психології, за трагічних ситуацій виявляли оптимістичний погляд на життя. Так, у «Лісовому дзвоні» Яиківа оживають образи гуцульської демонології, але вони переосмислені, трансформовані в системі оригінальної пое­тики автора. Величезний дзвін, що ввижається героям п’ян­кої весняної ночі,— це потреба ідеалу, порив до щастя. Він невловимий, як цвіт папороті, але він «гуде, дзвонить та йде все ближче та ближче».

Ще виразніший символ у «Поемі долин» — новелі зде­більшого алегоричного, ніж казкового чи символічного пла­ну. При блідому сяйві місяця в уяві старого селянина, його синів та онука, котрі тихої літньої ночі виїхали в гори, оживають легенди, пов’язані з цими місцями. Та дід пояс­нює їх справжній зміст. Для нього, наприклад, Дідьчий яр — то ніби пластичне втілення суті людського життя, його турбот і нещасть, хіба тим «ліпше, що його не видно, що не дотулишся його пальцем і не привидиться тоді як леда ма­ра». Але тій злій стихії протистоїть єдність поколінь, спад­коємність основ народної етики. Ось остання наука старого, його заповіт: «Пересуятив я тут цілий свій вік і все в мар­ноті та задумі чув, як з онтих могил і долин дивляться на мене очі мого неня, і мами, й дідів… Ті очі пильнували мене, як очі добрих богів, промовляли до мене і вели на ясну до­рогу… Чи по моїй смерті і ви вчуєте, як буду дивитися на вас — стеречи…»

В оповіданнях, що порушують проблеми життя та смер­ті, цінності людські, прямого апелювання до фольклору не­має, але при уважному погляді елементи його можна знай­ди й тут. Особливо характерне щодо цього оповідання «Де правда?». Герой твору під старість раптом став замислюва­тися над таємницею буття — в ньому пробудився філософ.


З юі


65

 

Інтерес Мартина до того, що «там, поза границею земного світа дієся», зображений на тлі його щоденних клопотів. Письменник фіксує увагу на деталях, здавалося б, випадко­вих, але насправді ретельно підібраних: заіржавілий голос старого годинника, підпис поштаря, однакові протягом три­дцяти літ, міркування старої відвідувачки біля портрета ці­саря про те, що й він мусить старітися…

Уява героя з кожного факту, з кожної деталі мимоволі вичитує ідею про плинність часу. Яка ж розв’язка цього конфлікту? Мартин якось вийшов за місто, ліг спочити і за­снув. А коли вертав додому, не впізнавав вулиці: все було як багато літ тому. Звідки йде це зміщення часу? Подібний прийом знаходимо в багатьох казках. Але в письменника це творчий хід, який втілює ідею невдоволення героя жит­тям, ідею духовного розладу.

У своїх новелах М. Яцків часто вдається до засобів су­міжних мистецтв, особливо музики та живопису Це було характерним для тогочасної української літератури, зокре­ма прози. І. Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» (1901) писав, що молода українська проза «під пером Ко- билянської, Стефаника, Черемшини, Яцківа набрала пое­тичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різноріднос­ті…» !.

Живописно-музична стихія проявляється у творах пись­менника по-різному: то світ подається через сприйняття вразливого митця, то автор запозичує в живопису принцип композиційної структури, зокрема при створенні групового портрета, та, нарешті, вдається до тропів, особливо в пей­зажних картинах, щедро послуговуючись музичними та жи­вописними асоціаціями. Музичні й живописні враження ста ють джерелом метафорики М. Яцківа — багатої і розмаї­тої, в якій помітна виразна тенденція до схоплення різно­планових зв’язків між предметами і явищами. Поетика письменника має пряме відношення до загальної концепції твору. Не випадково автор часто персоніфікує смуток і роз­гортає його в суцільну картину: «На цілій широчезній, са­мітній низині стелився смуток долин, могили і кургани — ті груди долин — віддихали проміннями могучо, аж сталеві блиски іскрилися та грали, як збруя на сплячих лицарях» («Поема долин»), 3 часом метафора ускладнюється. Так, у ранніх його творах тропи будувалися на матеріалі приказок і прислів’їв: «Людські гріхи розбіглись, як коники перед косою»; «Слова посипались, як вода з лотоків; одні втікали, як зайці, другі пустились за ними навздогін, як хорти» («У


1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т К., 1984. Т. 41. С. 523.


66

 

наймах»). Пізніше проміжна ланка між образом і значен­ням у метафорі опускається. У новелі «Серп» дівчина наче не колос, а «важкий жаль збирала з землі»; «серпи усміха­ми мигають та сиплють срібло у смутку співанку». Срібляс­ті блиски — усміхи серпів — ніби вплітаються у мелодію сумовитої пісні. Митець знається на таємницях зорових та слухових відчуттів людини, вони взаємно пов’язані — тим-то «серпи сиплять срібло у співанку». Цей образ підводить чи­тача до відомого тичинівського: «Ген неба край, мов золото, мов золото-поколото, горить-тремтить ріка, як музика».

У 1914 р. немолодому вже письменникові довелося одяг­нути мундир солдата австрійської армії і піти воювати. 1 хо­ча він незабаром потрапив у російський полон і повернувся додому, та ж повною мірою зазнав злигоднів і жахів фрон­тового життя. Яскравим художнім документом воєнних буд­нів є оповідання та новели, що увійшли до збірки «Далекі шляхи» (Львів, 1917) та повість «Горлиця», що з’явилася у журналі «Шляхи» (1915—1916).

Воєнна тематика лежить в основі більшості оповідань збірки. Автор бере ситуації наче й звичайні, але такі, що дають йому можливість за окремим фактом побачити широ­ку картину, підкреслити певну ідею. Бо й справді, чи є щось незвичайного в тім, що під час війни знімають церковні дзвони і переплавляють їх на зброю? В оповіданні «Гомін будуччини» теж здійснюють цю акцію. Власне, познімали вже всі ті дзвони, по звуку яких можна було визначити, з чого який відлитий. Залишився лиш один, який був загад­кою. Коли ж скинули і його, то переконалися, що він «від­мовив… послугу». У чому ж секрет дзвона? В тому, що він не піддається «зі символів любові до ближнього перетвори­тися… в оруддя смерті і заглади», отже, виражає душу на­роду, є запорукою кращого майбутнього.

У повісті «Горлиця» війна постає в образі символічного ока горлиці — таємниці, якої герой твору ніяк не міг роз­гадати. Спершу це деталь картини, що висить у замку: гор­да жіноча голова із закритим долонею лицем; видно було лиш одне око, кругле, без вій, трохи більше за людське. Таємниця розкривається під кінець твору. У вечірньому присмерку перед героєм твору «висувалася на овид вели- канська голова. Підіймалася гордо вгору, врешті станула на місці, як єгипетський Сфінкс. Одне око мертве, повіка звисла і той бік запався. Друге око криваве, бистре око гор­лиці тої величини, що планета Венера».

На цей час припадає і публікація повісті «Танець тіней», яку автор після переробки уже в радянський час назвав «В лабетах». Повість постала як наслідок багаторічних спо­


8*


67

 

стережень над життям «Товариства взаїмних обезпечень «Дністер», в якому письменник тривалий час працював ра­хівником. М. Яцків, за власним визнанням, спирався на за­сади французького романіста Е. Золя, зокрема, взяв для себе за зразок його відомий роман «Жерміналь».

Повість «Танець тіней» мала широкий громадський ре­зонанс. Великою статтею на неї відгукнувся М. Грушевсь- кий, який назвав цей твір дуже цікавим людським докумен­том, у якому крізь призму фінансової інституції, боротьби службовців проти експлуатації відбилося «не тільки львів­ське чи галицьке, а й взагалі українське життя» і де «автор узявся за перо, щоб представити у відповіднім світлі всю сю історію, і, читаючи, відчувається, що се не тільки історія, але й апеляція до найвищого трибуналу — громадської опі- нії»

Після книг «Далекі шляхи» і «Танець тіней» у творчості письменника настала довга перерва. М. Яцків зробив непо­правну помилку— 1920 р. він став редактором газети «Рід­ний край», яка визнавала окупацію панською Польщею Галичини де факто, закликав до співробітництва з окупан­тами. Митець тяжко спокутував свою провину перед наро­дом. Він був приречений на творчу мовчанку: українська преса в Галичині бойкотувала його. Дуже швидко довелося поховати «фантастичну мрію» про «спільну творчу працю обох народів» в умовах окупаційного режиму.

У повоєнні роки М. Яцків працював у Львівській нау­ковій бібліотеці (тепер Львівська наукова бібліотека ім.

В.  Стефаника АН України). Написав кілька оповідань, ви­дав кілька збірок творів. Помер письменник 9 грудня 1961 р.

Написані в ці роки оповідання нічим уже не нагадували витончені психологічні новели, якими письменник так трі­умфально входив в українську літературу. Вони схематичні, з наперед заданою розв’язкою, як, зрештою, твори більшос­ті прозаїків радянського часу.

При підготовці до видання раніше написаних творів письменник, очевидно, на вимогу редакторів вносив у них зміни, які явно не пом’якшували тексту. «Песимістичні» кінцівки замінювалися оптимістичними, а іноді просто до­давалися висновки на зразок: «Батько мій давно помер. Воєнна завірюха змела мачуху, ненька і капіталістичну мо­року. Я заспокоївся, повернувся на відновлену Батьківщи­ну і створив кращий образ матері, ніж за давніх літ» («Бо­ротьба з головою»).


1  Грушевський М. Світотіні галицького життя // ЛНВ. 1919. Т. XXIII. С. 298.


68

 

Сьогодні настала пора повернути творам письменника їх первинний зміст, щоб він знову постав перед читачем як один з найцікавіших представників блискучої плеяди укра­їнських новелісіів кінця XIX — початку XX ст.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Молода Муза: Антологія західноукраїнської поезії початку XX ст.

К, 1989.

Українська хата- Поезії 1909—1914 К-, 1990.

Пачовський В. Зібр. твори: У 2 т. Філадельфія, Нью-Йорк, Торон­то, 1984.

Яцків М. Муза на чорному коні. К-> 1988.

Єфремов С. Літературно-критичні статті. К.,1993.

Богдан Лепкий — видатний український письменник: 36. статей і матеріалів Тернопіль, 1993.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.