ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ: 10—30-ті роки

Друге десятиліття XX ст. для української літератури — найплідніша пора. В ній тоді водночас працювали І. Фран­ко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, М. Черемшина, Л. Мартович, С. Васильченко, В. Самійленко, А. Тесленко, М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, ще живі були І. Нечуй-Левицький та П. Мирний… Подумаймо: ціле суцвіття зірок першої ве,; ичини, яких історія, коли приходить на те час, називає іменням класиків. А поруч з ними вже торували свої шля­хи А. Кримський, М. Яцків, С. Черкасенко, Г. Чупринка, М. Філянський, П. Карманський, Т. Бордуляк, Г. Хотке- вич, М. Чернявський, Б. Лепкий, Н. Романович-Ткаченко, Л. Старицька-Черняхівська; розпочали свою творчість М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко. Поважні здобутки мало наукове літературознавство — насамперед завдяки працям М Драгоманова, І. Франка, С. Ефремова, М. Гру- шевського, М. Возняка, В. Щурата. Розвивалася літера­турна й мистецька критика (В. Горленко, М. Вороний, М. Євшан та ін.).

Одне за одним з’являлися літературні видання. Незміц­ніла ще українська преса великого значення надавала лі­тературно-художнім публікаціям.

Відбувався активний процес формування української національної інтелігенції — і мистецької, і наукової.

Наукове товариство ім. Тараса Шевченка у Львові, яке у 1898 р. очолив М. Грушевський (його енергійно підтри­мував І. Франко), піднеслося на такий професійний рівень,


70

 

що сприймалося по суті як своєрідна неофіційна національ­на Академія наук. Тут видавались «Наукові записки» (з

1892   по 1917 р. вийшло понад 120 томів); а крім того — «Етнографічний збірник» (за той же період — 35 томів); «Матеріали до української етнології» (14 томів), збірни­ки історико-філософської секції (15 томів); філологічної (15 томів), збірники з питань соціально-економічних, юри­дичних, природничо-математичних наук, медицини тощо.

1906   р. в Києві засновується окреме від львівського «Ук­раїнське Наукове Товариство», що мало філологічне, істо­ричне, природничо-технічне, медичне відділення та статис­тичну комісію. Видавалися «Записки» та «Збірники», а з

1914   р.—- і тримісячник з українознавства «Україна».

Подією загальнонаціонального значення був вихід «Сло-

варя української мови» Б. Грінченка (1907—1909). Високий рівень національного самоусвідомлення засвідчило всена­родне святкування, всупереч урядовим заборонам, 100-річ- чя від дня народження Тараса Шевченка.

Активізується культурне життя; створюються громадсь­кі організації, що якоюсь мірою компенсують слабкість ін­фраструктури національної культури; піднесення охоплює всі сфери мистецтва. 1904 р. М. Лисенко започатковує в Києві музично-драматичну школу; з 1907 — в Києві ж діє перший стаціонарний український театр М. Садовського,

1915  — І. Мар’яненко організовує Товариство укпаїнських акторів. Українські театри і трупи на Наддніпрянській Україні і в Галичині виставляли п’єси Лесі Українки, О. Олеся, В. Винниченка, С. Черкасенка; намагалися вони опановувати світову драматургічну класику, зверталися до п’єс європейських авангардистських авторів. Тенденцію до оновлення українського сценічного мистецтва блискуче реп­резентував Лесь Курбас, який 1916 р. заснував у Києві «Молодий Театр». Український театр передреволюційної доби виплекав такі славетні імена, як М. Садовський, П. Са- ксаганський, М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, К. Рубчакова, Л. Ліницька та інші.

Початок XX ст. дав новий поштовх до розвитку україн­ської музичної культури. Формується зрілий національний стиль, що поєднує динамізацію фольклорної виразності з ускладненням ладо-тональних відносин, збагаченням гар­монії. У цьому річищі розгорталася творчість М. Леонто- вича, К. Стеценка, Я. Степового, О. Кошиця, які по-нова- торському продовжували традиції М. Лисенка.

Рясне гроно визначних майстрів з’явилося в царині малярства й графіки — О. Мурашко, О. Новаківський, П. Холодний (батько), І. Трупі, М. Бурачек, П. Ковжун,


71

 

С.   Левицька, О. Кульчицька, Ю. Михайлів, М. Сосенко, Василь і Федір Кричевські, Г Нарбут, М. Бойчук. Біль­шість з них мали європейську освіту і зазнали впливу но­вітніх малярських тенденцій Світове визнання здобув різь­бяр Олександр Архипенко. творець нової мистецької мови. Товариство прихильників української науки, літератури й штуки організовувало в містах України виставки, най­більшими з яких були експозиції 1911 і 1913 рр. у Києві.

1893 р. механік Одеського університету Йосип Тимчен- ко сконструював перший недосконалий знімально-проек­ційний апарат, а вже 1896—1902 рр. А. Федецький у Хар­кові знімає перші українські хронікальні фільми. Там же, починаючи з 1909 р„ актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького, Г. Квітки-Основ’яненка. 1911—1914 рр. перший українсь­кий професійний постановник і оператор Д. Сахненко зро­бив художні фільми «Наймичка», «Наталка Полтавка», «Богдан Хмельницький», «Запорозька Січ» за участю ко­рифеїв українського театру М. Заньковецької, М. Садов- ськпго, Л Ліницької.

Плідний розвиток літератури і мистецтва, розширення й активізація культурної діяльності всупереч заборонним заходам царату засвідчували невичерпність творчих сил народу і були складником могутнього піднесення націона­льно-визвольного руху на початку XX ст. Цей рух набував дедалі гострішої політичної спрямованості, спершу авто­номістської, а згодом і самостійницької в деяких своїх лан­ках У свою чергу, він був однією з тих демократичних сил, які розхитували деспотичний режим Російської імперії і саму цю тюрму народів. Національно-визвольний рух в Ро­сії знаходить на цьому етапі спільника в робітничому й соціал-демократичному русі. Особливо слід підкресли­ти й досі ще недооцінюване значення демократичних заво­ювань революції 1905—1907 рр. Саме вона дала вирішаль­ний поштовх до національного та культурного відродження багатьох народів Російської імперії, саме з нею пов’язаний вихід на арену історичного життя нових національних лі­тератур.

Для України великим здобутком буржуазно-демокра­тичної революції було скасування заборони на український друк, що зробило можливим інтенсивний розвиток україн­ської преси. Досі вона могла функціонувати лише в Гали­чині й Буковині, де виходили десятки газет і часописів, у тому числі й літературних («Молода Україна», «Артистич­ний вісник», «Світ», «Будучність», «Неділя», «Ілюстрована Україна» та інші — здебільше вони виходили нетривалий


72

 

Час і припиняли своє існування через матеріальні труД-^ нощі).

Починаючи з 1905 р., і в Наддніпрянській Україні одна за одною народжуються газети, а також місячники, аль­манахи. Багато з них велику увагу приділяли питанням культури, радо друкували літературні твори (особливо — щоденна «Рада», яку видавав Є. Чикаленко). Великої по­пулярності зажив сатиричний журнал «Шершень», у яко­му співробітничали видатні українські письменники. Лише рік— 1906 — виходив журнал «Нова громада», але встиі донести до читачів ряд творів Лесі Українки, М. Коцюбин­ського, Б. Грінченка, А. Тесленка, А. Кримського, В. Самій- ленка, М. Вороного, Л. Яновської, X. Алчевської, П. Капель- городського, М. Чернявського, С. Черкасенка, С. Єфремова. У журналі «Рідний край», редагованому Дмитриєвим,

О.  Пчілкою (1905—1907, Полтава; 1908—1914, Київ; 1915— 1916, Гадяч), друкувалися П. Мирний, О. Олесь, Грицько Григоренко, Н. Кибальчич, Л. Пахаревський, Д. Яворський та ін. Тут 1912 р. з’явилася одна з перших публікацій П. Ти чини. Місячник «Сяйво» (1913—1914) багато уваги приділяв різним галузям українського мистецтва. На сторінках «Ук­раїнської Хати», часопису, кваліфікованого в радянському літературознавстві минулих десятиліть як «декадентський» і «войовничо-націоналістичний», виступали О. Кобилянська,

О.  Олесь, М. Рильський, М. Чернявський, Галина Журба, П. Тичина, М. Семенко, Я. Мамонтов, X. Алчевська, Г. Хот- кевич, А. Хомик, критики і публіцисти М. Євшан та М. Сріблянський, а також Б. Лепкий, О. Грицай, М. Моги- лянський. Журнал мав на меті «пробудження національної свідомості серед нашого суспільства і розвиток рідного пись­менства, культури і штуки». Він виразно підтримував мо- дерністичні течії в літературі й мистецтві.

Сумнівну репутацію мав у радянському літературознав­стві і соціал-демократичний журнал «Дзвін» (1913—1914), який обстоював політичну й організаційну самостійність ук­раїнського робітничого руху, що зумовило відомий грубий критичний випад В Леніна. Крім В Винниченка, Д Дон- цова, Л. Юркевича, на його сторінках виступали також

А.  Луначарський, Д. Мануїльський, а з художніми твора­ми — Леся Українка, С. Васильченко, М. Вороний, С. Чер- касенко.

Українська преса зазнавала цензурних утисків, пережи вала великі клопоти матеріально-фінансового характеру Тому переважна більшість видань проіснували недовго, їх просто забороняли. Щоб легше було обходити цензурні ро­гатки, а також задля пропаганди української справи серед


73

 

російської і європейської громадськості передова українська інтелігенція багато зусиль докладала для видання часописів у Росії та за кордоном. Так, 1906 р. українські депутати Думи видавали в Петербурзі тижневик «Украинский вест- ник»; редагував його М. Славинський, а серед співробітни­ків були М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Овсянико-Кули- ковський, М. Туган-Барановський, Д. Дорошенко, М. Моги- лянський, С. Русова, О. Русов. У 1912—1917 рр. у Москві виходить місячник «Украинская жизнь» під редакцією

О.  Саліковського (непостійний редактор) та С. Петлюри, за участю багатьох визначних українських і російських полі­тиків, учених, письменників (серед яких М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, М. Сумцов, В. Липинський, Ф. Корш, С. Русов та ін.). Українські видання німецькою мовою виходили у Відні й Будапешті, французькою — в Ло­занні. Понад двадцять українських газет видавали в США, Канаді, Бразилії, Аргентині українські емігрантські гро­мади.

Всього в 1912 р., за підрахунками катеринославського часопису «Дніпрові хвилі», у світі функціонувало понад 80 українських газет і журналів (проти 13 у 1892 р.), зокрема у Галичині — понад 50, в Східній Україні— 12. Напередодні першої світової війни кількість їх зросла.

З цього огляду вимальовується картина великого під­несення національно-культурного життя. Наголосити на цьому слід, оскільки впродовж багатьох десятиліть нав’я­зувалося спрощене уявлення, нібито розквіт української культури почався тільки після встановлення радянської вла­ди в Україні..

Насправді ж потенції української культури, багатої на глибокі традиції і невичерпну енергію самооновлення, роз­крилися на хвилі національного пробудження кінця XIX — початку XX ст., особливо ж під впливом революції 1905—

1907   рр., а далі відбувалося бурхливе розгортання її сил, драматична втрата одних можливостей і здобуття інших — у контексті небачених ще в історії революційних зрушень і катастроф, що охопили Російську імперію та спричинили сильний і тривалий резонанс у всьому світі, обумовили мо­гутні соціальні, політичні, духовні збурення.

З поваленням царського режиму пробудилися надії на вільний демократичний розвиток народів імперії, на побудо­ву суспільства соціальної і національної справедливості Протягом 1917 й пізніше переважна частина української демократичної інтелігенції пов’язувала свої сподівання на національне відродження України з діяльністю Централь­ної Ради. Вони не були безпідставні. Принаймні, в перший


74

 

період своєї діяльності вона концентрувала в собі волю ук­раїнського народу до історичного буття. Після проголошення Української Народної Республіки (20 листопада 1917 р.) її уряди, попри зміни в партійному складі і в своїй загаль­нополітичній орієнтації, попри суперечливість своєї соці­альної політики дбали про розвиток національної культури й робили для неї все можливе, за крайньої обмеженості матеріальних коштів і загрозливої ситуації фактичної гро­мадянської війни. Зрештою і режим П. Скоропадського, який прийшов до влади після підтриманого німцями геть­манського перевороту (29 квітня 1918 р.), також, бажаючи виступати від імені Української держави, робив чимало кро ків задля національної культури.

Наведемо деякі факти, що засвідчують небувале доти піднесення українського культурного життя в 1917— 1919 рр., навіть за умов жорстокої громадянської війни та інтервенцій.

Уже в березні 1917 р. в Києві відкрито Українську гім­назію ім. Т. Шевченка та 2-гу Кирило-Мефодіївську гім назію. У березні — квітні з’явилися щоденні газети «Нова Рада» (за ред. А. Ніковського), «Робітнича газета» (за ред. В. Винниченка), «Народна воля», далі дістала назву «Бо ротьба» (за ред. М. Шрага) та ін Створено Українську пе­дагогічну академію, відкрито Український народний уні верситет у Києві (17 вересня 1918 р перетворений на Київ­ський державний український університет), Історико-філо- логічний факультет у Полтаві; влітку 1918 р. був заснова­ний, а 22 жовтня офіційно відкритий Український універси­тет у Кам’янці-Подільському. Генеральний секретаріат осві­ти, яким керував І. Стешенко, вживав енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання; в різних містах України було створено понад 80 українських гім­назій.

За гетьманату 14 листопада 1918 р. засновано Українсь­ку Академію наук у Києві, яку очолив В. Вернадський; серед її фундаторів були М. Василенко, С. Єфремов, А. Крим­ський, В. Науменко — видатні діячі української науки. Ще раніше, 2 серпня, були створені Національна бібліотека української держави, а 5 листопада — Українська держав­на академія мистецтв; Державна археологічна комісія, Дер­жавний архів. Власне, заходи до закладання цих інституцій були зроблені ще за часів Центральної Ради, зокрема, ба­гато зусиль доклало Головне Управління в Справі Мистецтв і Національної Культури.

Особливо разючими були успіхи української преси та книгодрукування. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв;


75

 

у 1918 — їх налічувалося вже 104; приватні, кооперативні,

при «Просвітах» та громадських організаціях. Серед них: «Час», «Вік», «Дзвін», «Криниця», «Вернигора», «Сяйво», «Друкар», «Союз» (Харків), «Сіяч» (Черкаси), «Промінь» (Сміла). «Рух» (м Вовча), «Народний стяг» (Одеса), «Се­лянська самоосвіта» (Одеса). Характерно, що видавничі осередки виникали по всій Україні (1918 р. їх було в Києві 40, Катеринославі — 6, Одесі — 5 і т. д.); діяло навіть укра­їнське видавництво при Кубанському центрі в Катеринодарі.

1918   р. створено «Український видавничий кооперативний союз» (Книгоспілка), «Дніпросоюз», «Українську школу». Одним із найпродуктивніших було видавництво «Дністер» у Кам’янці-Подільському; (це місто на Поділлі стало знач­ним видавничим центром, оскільки в 1919—1920 рр. там було розташовано урядові установи УНР). Динаміка випус­ку українських книжок за назвами досить промовиста: 1917 рік — 747; 1918—1084; 1919 — 665. Хоча того ж 1919 р. створюється Державне Видавництво України у Харкові.

Прикметною особливістю цих років стала активізація ук­раїнської преси: газети видавалися не тільки в губернських центрах, а й у повітових осередках. Новим для України яви­щем був вихід (переважно на Поділлі) офіційних урядових видань: «Вісті з Української Центральної Ради», потім «Віс­ник Генерального Секретаріату Української Народної Рес­публіки», вісники міністерств тощо, а також педагогічних, школярських, дитячих, студентських часописів. З культуро­логічних і літературно-мистецьких видань слід відзначити квартальних історії, літератури, культури і мистецтва «На­те минуле» (Київ, 1918—1919 рр.) за редакцією В Коро- лева-Старого. пізніше М. Зерова; «Літературно-критичний альманах» (1918), в якому брали участь переважно симво­лісти П. Савченко, Я. Савченко, Д. Загул, О. Слісаренко; «Шлях» (1917—1918) за редакцією М. ІІІаповала й О. Ми- цюка.

Всього в Україні 1917 р. діяло 106 друкованих видань,

1918 – 212.

Всі названі вище факти і явища українського національ­ного відродження припадають переважно на період УНР та гетьманської держави. Цю обставину за радянської доби замовчували. Натомість в емігрантській науковій літера­турі інколи всі здобутки в культурі періоду «визвольних змагань» (1917—1920 рр.) постають як заслуга уряду УНР чи сил, на неї зорієнтованих,— тоді як, починаючи з 1919 р., дещо робили і радянська влада та революційні кола про- радянської орієнтації. Об’єктивнішою була б така оцінка: головним рушієм національно-культурної творчості, голов­


76

 

ною силою у створенні інфраструктури національної куль­тури виступала сама українська громадськість, яка шукала й за всіх обставин використовувала можливості для втілен­ня своїх, зумовлених об’єктивною національною потребою задумів. Інша річ, що ступінь порозуміння і співробітницт­ва різних груп цієї громадськості з різними режимами в Україні був неоднаковий. Для більшості з них влада УНР була своєю, а більшовицька радянська влада — чужою. Тим паче, що більшовики в перше (лютий — березень 1918 р.) і друге (лютий — серпень 1919 р.) свої завоювання Києва

і,  отже, в часи відносного утвердження себе в Україні вия­вили нерозуміння національних почуттів і потреб україн­ського народу і навіть вороже ставлення до них.

Хибна національна політика більшовиків — одна з при­чин їхньої поразки в Україні в 1918 і 1919 рр. Про це йшло­ся на VIII, X і XII з’їздах РКП(б), в листопадовій (1919) резолюції ЦК РКП(б).

Все це трагічним чином позначилося на становищі ук­раїнської літератури та особистих долях письменників, зо­крема й тих, хто пов’язав своє життя з революцією: адже й сам цей катаклізм виявився багатоликим і обернувся тра­гічними несподіванками навіть для її учасників.

Жовтневий переворот 1917 р. в Петрограді, який тоді ще не був канонізований під назвою Великої Жовтневої со­ціалістичної революції, а потім збройне силуване встанов­лення радянської влади в Україні за вирішальної участі Червоної Армії розкололи українське суспільство, й насам­перед національну інтелігенцію. Для України це було болю­чіше, ніж для російського суспільства,— оскільки головна суперечність між демократією і диктатурою ускладнювалася суперечністю між органічним розвитком українського сус­пільства в національних межах і нав’язуваною йому функ­ціональною роллю у «світовій пролетарській революції»; а почасти цей розкол усвідомлювався і як вибір між соці­альним та національним пріоритетами революційного руху. Конфлікт радянської Росії з Українською Народною Рес­публікою і поразка УНР у цій братовбивчій війні були сприйняті як узурпація демократичних завоювань націо­нально-визвольного руху і як крах українського національ­ного відродження. Трагічний настрій поглиблювався кри­вавим характером громадянської війни. Революція, що уяв­лялася інтелігентам-гуманістам святом справедливості, краси й братолюбства, весною відродження, обернулася ор­гією ненависті й руйнації, сіяла смерть і жах, перед якими не здригалися тільки найфанатичніші з її речників.

Не прийнявши більшовицької влади, значна частина ста-


77

 

рої демократичної української інтелігенції опинилася в по­літичній еміграції за кордоном. Це О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Самійленко, В. ІДербаківський, Ф Щер­бина, С. Русова, П. Ковжун, С. Черкасенко та багато інших визначних діячів науки, культури, літератури, не називаючи вже тих, хто більшою чи меншою мірою був пов’язаний з Центральною Радою, як-от: М. Грушевський, В. Винничен­ко, М. Славінський, Д. Чижевський, П. Чижевський, В. Зінь- ківський, Є. Чикаленко, Микита й Микола ІІІаповали,

О.  Шульгин, Д. Антонович, П. Холодний-батько і П Холод- ний-син та ін. Вагомість цих втрат визнавали тоді й офіційні чинники. Так, у доповіді «Сьогочасна українська літерату­ра» в Комуністичному університеті ім. Артема в Москві

В.  Коряк не без суму констатував: «Виїхав провідник ук­раїнської лірики — Олесь, батько українського модерніз­му— Микола Вороний, виїхав соціал-демокпатичний поет та драмороб Черкасенко, виїхали Шаповал, Богацький і на­решті— виїхав найкращий письменник-марксист—Воло­димир Вииниченко».

Якщо не врахувати, що в роки громадянської війни тра­гічно загинули від рук різномасних бандитів І. Стешенко (1918), О. Єфименко (1918), О Мурашко (1919), Л Сими- ренко (1920), М. Леонтович (1921), Г. Чупринка (192П; померли 1. Нечуй-Левицький (1918). В Науменко (1919), Ф Вовк (1918). І. Джиджора (1919), В Молзалевський

(1920)     , Б Кистяковський (1920), Г. Нарбут (1920), К. Сте- ценко (1921), М. Сумцов (1922),— то можна уявити масш­таби втрат української культури Не кажучи вже про те. що ще раніше, якраз напередодні великого історичного зляму в долі народу, не стяло Лесі Українки (1913), М. Коцюбин­ського (1913), І Франка (1916)

А проте, попри всі втрати, українська культура й літера­тура вийшли з цієї тяжкої кризи сповненими нових сил і надій. На це склалися різні потужні чинники, і насамперед та велика творча енергія народу, яку пробудила доба націо­нально-визвольного руху і революції, породжуючи нові й нові таланти й починання та певною мірою навіть компен­суючи частину завданих ран Серед них чинників був і по­ворот у національній політиці більшовиків, здійснюваний у 1919—1920 рр. та наступних і зумовлений рішучим спроти- вом в Україні окупаційній політиці, необхідністю рахуватися з реальністю, щоб «переграти» національну демократію, а також потребою завоювати довіру в антиколоніальних рухах Азії та інших частин світу Цей злам вплинув на настрій та орієнтацію частини української демократичної інтелігенції. З’явилися ознаки еволюції в бік коли не посутнього, то фор-


78

 

кального прийняття ідеї соціалістичної революції, з якою пов’язувалася і перспектива національного відродження та розвитку України. А тій невеликій, але впливовій частині української революційної інтелігенції соціалістичного та комуністичного спрямування, яка тяжіла до більшовиків або шукала згоди з ними, нова національна політика РКП(б) давала можливість зміцнити свої позиції та свій вплив на суспільство.

Важливим чинником було й те, що можна кваліфікувати як виникнення (чи, швидше, розквіт) альтернативних форм- українського культурного й літературного життя на емігра­ції. Через колоніальне становище України її інтелектуальні та мистецькі сили завжди розтікалися поза її межами; на чужині — в Петербурзі, Москві, Варшаві, Відні, Будапешті, Празі, Берліні, Парижі — в різні часи виникали вогнища української культурної діяльності. Тепер же на Захід ру­шила маса політичних емігрантів. Певна річ, це послаблю­вало культурний потенціал Радянської України, позбавляло його багатьох цінностей, але ті скарби входили в історичні масштаби української культури як цілісності, колись мали стати надбанням усього суспільства. Крім того, принаймні стосовно 20-х років не варто говорити про цілковиту ізольо­ваність двох відламів української культури, «материкової» та «еміграційної».

Нині ми можемо ширше побачити весь спектр ідейно- естетичних тенденцій, письменницьких позицій та доль, ти­пів творчих особистостей, політичних і мистецьких плат­форм, з якими українська література входила в пожовтневу добу.

У цьому спектрі яскраво вирізнялася і та частина старої демократичної інтелігенції, що не влилася в еміграцію, а обрала позицію формальної лояльності щодо радянської влади, хоч і з неоднаковою — для кожного — мірою внутріш­нього її прийняття. Виразником більшовицьких ідей вона бути не могла, однак, не ігноруючи реальності, прагнула на грунті нових історичних обставин служити справі україн­ської культури, використовувати найменшу можливість для органічної праці на користь свого народу. Саме така творча активність і не дозволяє назвати їх (С. Васильченка, Г. Хот- кевича, С. Єфремова, М. Чернявського, М. Філянського,

О   Пчілку, Л. Старицьку-Черняхівську, М. Могилянського та ін.) «внутрішньою еміграцією», хоча й інший модний у 20-ті роки, сприятливіший термін «попутники» навряд чи їм пасував би. Цим літераторам (хоч і не лише їм) прита­манна не тільки певна політична розважливість і моральна незалежність, а й глибока стурбованість долею нації та на-


79

 

/ціональної культури за умов соціальної революції Та ра- дянізації, пов’язана з фактичним запереченням самовизна­чення українського народу. Тут варто згадати, що таку ж стурбованість непевністю національної долі виявили в пер­ші роки радянської влади і Ямка Купала та Якуб Колас у Білорусії, і Ованес Туманян та Аветік Іссаакян у Вірменії, і багато визначних представників грузинської, азербайджап ської, казахської, якутської, інших національних літератур.

Чимало схожого було і в ситуації молодшого покоління національної демократичної інтелігенції. Не солідаризую­чись із більшовицькою владою ідеологічно або морально, ба­гато хто мусив, однак, прийняти її як доконаний історичний факт. Зберігаючи певну внутрішню незалежність, вони, про­те, з усією самовідданістю працювали на ниві української літератури, скільки можна було обстоюючи її гідність та збагачуючи важливими естетичними ініціативами (тут і «неокласики», які орієнтувалися на засвоєння античної і європейської культур, на високі естетичні критерії та пошук «вічної краси і правди» — М. Зеров, М. Рильський, П. Фи- липович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт; тут і близький до них В. Свідзинський; тут і В. Підмогильний, М. Івченко, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович та ін.).

Серед молодшого покоління національно-демократичної інтелігенції було й чимало тих, хто, шукаючи активної гро­мадянської позиції, з більшим або меншим драматизмом проходив дистанцію «радянізації», щоб через деякий час інтегруватися в нову історичну реальність, не зраджуючи, проте, ідеалу творення повноцінної національної літератури (П. Тичина, М. Семенко, М. Иогансен, Д. Фальківський, М. Терещенко, В. Поліщук, О. Вишня, Ю. Смолич, М. Ба­жан, О. Довженко, Ю. Яновський та ін.).

Помітна, а часом і провідна роль у літературному жит­ті, надто в його організації, належала старій революційній інтелігенції радикального, боротьбистського або більшовиць­кого гатунку, яка взяла активну участь у революції та гро­мадянській війні, у встановленні радянської влади і цілком ототожнила себе з нею, з соціалізмом (В. Еллан-Блакитний,

В.  Коряк, І. Кулик, М. Ірчан, С. Пилипенко, П. Капельго- родський; окремо в цьому ряду стоять рано загиблі В. Чу­мак, Г. Михайличенко, А. Заливчий).

А на тдході була або й уже включалася в літературну діяльність молода робітничо-селянська інтелігенція, яка бра­ла участь у громадянській війні чи прилучалася до перших заходів радянської влади (М. Хвильовий, Г. Епік, В. Мин- ко, І. Микитенко, І. Ле, Г. Косинка, І. Кириленко, А. Голов­ко, П. Панч та ін.).


80

 

V ті роки бурхливих змін відбувалася швидка політична й світоглядна еволюція не лише молодих з неоформленим ше світоглядом (В. Сосюра, який починав свій шлях воя­ком армії УНР; М. Куліш, що співчував есерам), а й ак­тивних партійних діячів (К Буревій, в роки революції ліво­есерівський функціонер).

Значні літературні сили сформувалися в Західній Украї­ні. Там творилися цінності, які виходили далеко за межі регіонального культурного життя. Не кажучи вже про три­ваючий вплив Франкової спадщини, першорядне значення для всієї української літератури мала активна творчість

  1. Кобилянської і В. Стефаника. Своє місце на літературній арені посідали Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський та інші «молодомузівці». У складному спектрі західно­українського літературного життя з його гострою ідеологіч­ною боротьбою за умов відносної політичної свободи й куль­турного плюралізму невдовзі окреслилися дві полярні орі­єнтації — на Радянську Україну (А. Крушельницький,
  2. Крушельницький, В. Бобинський, М. Ірчан, який підтри­мував зв’язки з Галичиною; згодом прийшли молодші — П. Козланюк, С. Тудор, Я. Галан) і на традиції національ­но-визвольної боротьби, січового стрілецтва, УНР і ЗУНР (Р. Купчинський, О. Бабій). Активним було й католицьке письменство. Поза межами України поряд із старшими, ві­домими письменниками-емігрантами в літературне життя входили молоді, переважно недавні учасники визвольних змагань, оборонці УНР, Є. Маланюк, Ю. Дараган.

Звичайно, будь-яка «класифікація» літературних сил, що виявили себе під час революції та в перші роки по ній, може бути лише досить умовною і орієнтовною, йдеться натомість про те, щоб побачити складність і суперечливість процесу, різнорідність його компонентів і різноспрямова- ність тенденцій, що дістали бурхливий розвиток у найближ­че десятиліття. Йдучи часом на розрив, а то й на взаємо­знищення, ці сили й тенденції, одначе, творили об’єктивно єдине (навіть коли суб’єктивно воно не було знане й усві­домлене) духовне поле життя і діяльності українців, україн­ського народу в його сукупності.

Певний історичний парадокс у тому, що доба революції і громадянської війни та перших повоєнних літ — доба кри­вавих трагедій, пароксизмів нищення, господарської руїни, матеріального і, здавалося б, духовного зубожіння — була і добою бурхливого, часом яскравого літературно-мистець­кого вияву. Пояснити цей парадокс можна, принаймні, трьо­ма взаємопов’язаними причинами. Перша: піднесення на­ціональних сил на початку століття нагромадило великий


81

 

ІЧзйрчий потенціал, мистецький розвиток набув енергії, що шукала виявлення і за нових обставин, кожна з ліній роз­витку прагнула свого органічного вивершення. Друга: сама революційна доба мала й свій ентузіастично-оптимістичний аспект, вносила розмах у мистецьке думання, провокувала масштабні експерименти і — виступаючи багато в чому су­перечливою, туманно-багатообіцяючою, з привабливими гас­лами соціального й національного визволення — надавала певну свободу, розкутість естетичної уяви, простір для най­різноманітніших надій та ініціатив. Третя: пробудження соціальної активності мас, з одного боку, індукувало актив­ність мистецтва, з другого — долучало до мистецької твор­чості нові сили (згадаймо Тичинине: «Хлюпни нам, море, свіжі лави…»).

Отже, літературне й мистецьке життя цих років відзнача­ється спонтанністю, строкатістю і часом галасливою зма­гальністю різних груп, багато з яких гадали, що настав саме їхній зоряний час. Спочатку нова доба посилала найрізно­манітніші імпульси найрізноманітнішим тенденціям, хоча дуже швидко її орієнтації почали звужуватися завдяки стабілізації більшовицького режиму.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.