Друге десятиліття XX ст. для української літератури — найплідніша пора. В ній тоді водночас працювали І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, М. Черемшина, Л. Мартович, С. Васильченко, В. Самійленко, А. Тесленко, М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, ще живі були І. Нечуй-Левицький та П. Мирний… Подумаймо: ціле суцвіття зірок першої ве,; ичини, яких історія, коли приходить на те час, називає іменням класиків. А поруч з ними вже торували свої шляхи А. Кримський, М. Яцків, С. Черкасенко, Г. Чупринка, М. Філянський, П. Карманський, Т. Бордуляк, Г. Хотке- вич, М. Чернявський, Б. Лепкий, Н. Романович-Ткаченко, Л. Старицька-Черняхівська; розпочали свою творчість М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко. Поважні здобутки мало наукове літературознавство — насамперед завдяки працям М Драгоманова, І. Франка, С. Ефремова, М. Гру- шевського, М. Возняка, В. Щурата. Розвивалася літературна й мистецька критика (В. Горленко, М. Вороний, М. Євшан та ін.).
Одне за одним з’являлися літературні видання. Незміцніла ще українська преса великого значення надавала літературно-художнім публікаціям. Відбувався активний процес формування української національної інтелігенції — і мистецької, і наукової. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка у Львові, яке у 1898 р. очолив М. Грушевський (його енергійно підтримував І. Франко), піднеслося на такий професійний рівень, |
70 |
що сприймалося по суті як своєрідна неофіційна національна Академія наук. Тут видавались «Наукові записки» (з
1892 по 1917 р. вийшло понад 120 томів); а крім того — «Етнографічний збірник» (за той же період — 35 томів); «Матеріали до української етнології» (14 томів), збірники історико-філософської секції (15 томів); філологічної (15 томів), збірники з питань соціально-економічних, юридичних, природничо-математичних наук, медицини тощо. 1906 р. в Києві засновується окреме від львівського «Українське Наукове Товариство», що мало філологічне, історичне, природничо-технічне, медичне відділення та статистичну комісію. Видавалися «Записки» та «Збірники», а з 1914 р.—- і тримісячник з українознавства «Україна». Подією загальнонаціонального значення був вихід «Сло- варя української мови» Б. Грінченка (1907—1909). Високий рівень національного самоусвідомлення засвідчило всенародне святкування, всупереч урядовим заборонам, 100-річ- чя від дня народження Тараса Шевченка. Активізується культурне життя; створюються громадські організації, що якоюсь мірою компенсують слабкість інфраструктури національної культури; піднесення охоплює всі сфери мистецтва. 1904 р. М. Лисенко започатковує в Києві музично-драматичну школу; з 1907 — в Києві ж діє перший стаціонарний український театр М. Садовського, 1915 — І. Мар’яненко організовує Товариство укпаїнських акторів. Українські театри і трупи на Наддніпрянській Україні і в Галичині виставляли п’єси Лесі Українки, О. Олеся, В. Винниченка, С. Черкасенка; намагалися вони опановувати світову драматургічну класику, зверталися до п’єс європейських авангардистських авторів. Тенденцію до оновлення українського сценічного мистецтва блискуче репрезентував Лесь Курбас, який 1916 р. заснував у Києві «Молодий Театр». Український театр передреволюційної доби виплекав такі славетні імена, як М. Садовський, П. Са- ксаганський, М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, К. Рубчакова, Л. Ліницька та інші. Початок XX ст. дав новий поштовх до розвитку української музичної культури. Формується зрілий національний стиль, що поєднує динамізацію фольклорної виразності з ускладненням ладо-тональних відносин, збагаченням гармонії. У цьому річищі розгорталася творчість М. Леонто- вича, К. Стеценка, Я. Степового, О. Кошиця, які по-нова- торському продовжували традиції М. Лисенка. Рясне гроно визначних майстрів з’явилося в царині малярства й графіки — О. Мурашко, О. Новаківський, П. Холодний (батько), І. Трупі, М. Бурачек, П. Ковжун, |
71 |
С. Левицька, О. Кульчицька, Ю. Михайлів, М. Сосенко, Василь і Федір Кричевські, Г Нарбут, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і зазнали впливу новітніх малярських тенденцій Світове визнання здобув різьбяр Олександр Архипенко. творець нової мистецької мови. Товариство прихильників української науки, літератури й штуки організовувало в містах України виставки, найбільшими з яких були експозиції 1911 і 1913 рр. у Києві.
1893 р. механік Одеського університету Йосип Тимчен- ко сконструював перший недосконалий знімально-проекційний апарат, а вже 1896—1902 рр. А. Федецький у Харкові знімає перші українські хронікальні фільми. Там же, починаючи з 1909 р„ актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького, Г. Квітки-Основ’яненка. 1911—1914 рр. перший український професійний постановник і оператор Д. Сахненко зробив художні фільми «Наймичка», «Наталка Полтавка», «Богдан Хмельницький», «Запорозька Січ» за участю корифеїв українського театру М. Заньковецької, М. Садов- ськпго, Л Ліницької. Плідний розвиток літератури і мистецтва, розширення й активізація культурної діяльності всупереч заборонним заходам царату засвідчували невичерпність творчих сил народу і були складником могутнього піднесення національно-визвольного руху на початку XX ст. Цей рух набував дедалі гострішої політичної спрямованості, спершу автономістської, а згодом і самостійницької в деяких своїх ланках У свою чергу, він був однією з тих демократичних сил, які розхитували деспотичний режим Російської імперії і саму цю тюрму народів. Національно-визвольний рух в Росії знаходить на цьому етапі спільника в робітничому й соціал-демократичному русі. Особливо слід підкреслити й досі ще недооцінюване значення демократичних завоювань революції 1905—1907 рр. Саме вона дала вирішальний поштовх до національного та культурного відродження багатьох народів Російської імперії, саме з нею пов’язаний вихід на арену історичного життя нових національних літератур. Для України великим здобутком буржуазно-демократичної революції було скасування заборони на український друк, що зробило можливим інтенсивний розвиток української преси. Досі вона могла функціонувати лише в Галичині й Буковині, де виходили десятки газет і часописів, у тому числі й літературних («Молода Україна», «Артистичний вісник», «Світ», «Будучність», «Неділя», «Ілюстрована Україна» та інші — здебільше вони виходили нетривалий |
72 |
Час і припиняли своє існування через матеріальні труД-^ нощі).
Починаючи з 1905 р., і в Наддніпрянській Україні одна за одною народжуються газети, а також місячники, альманахи. Багато з них велику увагу приділяли питанням культури, радо друкували літературні твори (особливо — щоденна «Рада», яку видавав Є. Чикаленко). Великої популярності зажив сатиричний журнал «Шершень», у якому співробітничали видатні українські письменники. Лише рік— 1906 — виходив журнал «Нова громада», але встиі донести до читачів ряд творів Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, А. Тесленка, А. Кримського, В. Самій- ленка, М. Вороного, Л. Яновської, X. Алчевської, П. Капель- городського, М. Чернявського, С. Черкасенка, С. Єфремова. У журналі «Рідний край», редагованому Дмитриєвим, О. Пчілкою (1905—1907, Полтава; 1908—1914, Київ; 1915— 1916, Гадяч), друкувалися П. Мирний, О. Олесь, Грицько Григоренко, Н. Кибальчич, Л. Пахаревський, Д. Яворський та ін. Тут 1912 р. з’явилася одна з перших публікацій П. Ти чини. Місячник «Сяйво» (1913—1914) багато уваги приділяв різним галузям українського мистецтва. На сторінках «Української Хати», часопису, кваліфікованого в радянському літературознавстві минулих десятиліть як «декадентський» і «войовничо-націоналістичний», виступали О. Кобилянська, О. Олесь, М. Рильський, М. Чернявський, Галина Журба, П. Тичина, М. Семенко, Я. Мамонтов, X. Алчевська, Г. Хот- кевич, А. Хомик, критики і публіцисти М. Євшан та М. Сріблянський, а також Б. Лепкий, О. Грицай, М. Моги- лянський. Журнал мав на меті «пробудження національної свідомості серед нашого суспільства і розвиток рідного письменства, культури і штуки». Він виразно підтримував мо- дерністичні течії в літературі й мистецтві. Сумнівну репутацію мав у радянському літературознавстві і соціал-демократичний журнал «Дзвін» (1913—1914), який обстоював політичну й організаційну самостійність українського робітничого руху, що зумовило відомий грубий критичний випад В Леніна. Крім В Винниченка, Д Дон- цова, Л. Юркевича, на його сторінках виступали також А. Луначарський, Д. Мануїльський, а з художніми творами — Леся Українка, С. Васильченко, М. Вороний, С. Чер- касенко. Українська преса зазнавала цензурних утисків, пережи вала великі клопоти матеріально-фінансового характеру Тому переважна більшість видань проіснували недовго, їх просто забороняли. Щоб легше було обходити цензурні рогатки, а також задля пропаганди української справи серед |
73 |
російської і європейської громадськості передова українська інтелігенція багато зусиль докладала для видання часописів у Росії та за кордоном. Так, 1906 р. українські депутати Думи видавали в Петербурзі тижневик «Украинский вест- ник»; редагував його М. Славинський, а серед співробітників були М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Овсянико-Кули- ковський, М. Туган-Барановський, Д. Дорошенко, М. Моги- лянський, С. Русова, О. Русов. У 1912—1917 рр. у Москві виходить місячник «Украинская жизнь» під редакцією
О. Саліковського (непостійний редактор) та С. Петлюри, за участю багатьох визначних українських і російських політиків, учених, письменників (серед яких М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, М. Сумцов, В. Липинський, Ф. Корш, С. Русов та ін.). Українські видання німецькою мовою виходили у Відні й Будапешті, французькою — в Лозанні. Понад двадцять українських газет видавали в США, Канаді, Бразилії, Аргентині українські емігрантські громади. Всього в 1912 р., за підрахунками катеринославського часопису «Дніпрові хвилі», у світі функціонувало понад 80 українських газет і журналів (проти 13 у 1892 р.), зокрема у Галичині — понад 50, в Східній Україні— 12. Напередодні першої світової війни кількість їх зросла. З цього огляду вимальовується картина великого піднесення національно-культурного життя. Наголосити на цьому слід, оскільки впродовж багатьох десятиліть нав’язувалося спрощене уявлення, нібито розквіт української культури почався тільки після встановлення радянської влади в Україні.. Насправді ж потенції української культури, багатої на глибокі традиції і невичерпну енергію самооновлення, розкрилися на хвилі національного пробудження кінця XIX — початку XX ст., особливо ж під впливом революції 1905— 1907 рр., а далі відбувалося бурхливе розгортання її сил, драматична втрата одних можливостей і здобуття інших — у контексті небачених ще в історії революційних зрушень і катастроф, що охопили Російську імперію та спричинили сильний і тривалий резонанс у всьому світі, обумовили могутні соціальні, політичні, духовні збурення. З поваленням царського режиму пробудилися надії на вільний демократичний розвиток народів імперії, на побудову суспільства соціальної і національної справедливості Протягом 1917 й пізніше переважна частина української демократичної інтелігенції пов’язувала свої сподівання на національне відродження України з діяльністю Центральної Ради. Вони не були безпідставні. Принаймні, в перший |
74 |
період своєї діяльності вона концентрувала в собі волю українського народу до історичного буття. Після проголошення Української Народної Республіки (20 листопада 1917 р.) її уряди, попри зміни в партійному складі і в своїй загальнополітичній орієнтації, попри суперечливість своєї соціальної політики дбали про розвиток національної культури й робили для неї все можливе, за крайньої обмеженості матеріальних коштів і загрозливої ситуації фактичної громадянської війни. Зрештою і режим П. Скоропадського, який прийшов до влади після підтриманого німцями гетьманського перевороту (29 квітня 1918 р.), також, бажаючи виступати від імені Української держави, робив чимало кро ків задля національної культури.
Наведемо деякі факти, що засвідчують небувале доти піднесення українського культурного життя в 1917— 1919 рр., навіть за умов жорстокої громадянської війни та інтервенцій. Уже в березні 1917 р. в Києві відкрито Українську гімназію ім. Т. Шевченка та 2-гу Кирило-Мефодіївську гім назію. У березні — квітні з’явилися щоденні газети «Нова Рада» (за ред. А. Ніковського), «Робітнича газета» (за ред. В. Винниченка), «Народна воля», далі дістала назву «Бо ротьба» (за ред. М. Шрага) та ін Створено Українську педагогічну академію, відкрито Український народний уні верситет у Києві (17 вересня 1918 р перетворений на Київський державний український університет), Історико-філо- логічний факультет у Полтаві; влітку 1918 р. був заснований, а 22 жовтня офіційно відкритий Український університет у Кам’янці-Подільському. Генеральний секретаріат освіти, яким керував І. Стешенко, вживав енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання; в різних містах України було створено понад 80 українських гімназій. За гетьманату 14 листопада 1918 р. засновано Українську Академію наук у Києві, яку очолив В. Вернадський; серед її фундаторів були М. Василенко, С. Єфремов, А. Кримський, В. Науменко — видатні діячі української науки. Ще раніше, 2 серпня, були створені Національна бібліотека української держави, а 5 листопада — Українська державна академія мистецтв; Державна археологічна комісія, Державний архів. Власне, заходи до закладання цих інституцій були зроблені ще за часів Центральної Ради, зокрема, багато зусиль доклало Головне Управління в Справі Мистецтв і Національної Культури. Особливо разючими були успіхи української преси та книгодрукування. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв; |
75 |
у 1918 — їх налічувалося вже 104; приватні, кооперативні,
при «Просвітах» та громадських організаціях. Серед них: «Час», «Вік», «Дзвін», «Криниця», «Вернигора», «Сяйво», «Друкар», «Союз» (Харків), «Сіяч» (Черкаси), «Промінь» (Сміла). «Рух» (м Вовча), «Народний стяг» (Одеса), «Селянська самоосвіта» (Одеса). Характерно, що видавничі осередки виникали по всій Україні (1918 р. їх було в Києві 40, Катеринославі — 6, Одесі — 5 і т. д.); діяло навіть українське видавництво при Кубанському центрі в Катеринодарі. 1918 р. створено «Український видавничий кооперативний союз» (Книгоспілка), «Дніпросоюз», «Українську школу». Одним із найпродуктивніших було видавництво «Дністер» у Кам’янці-Подільському; (це місто на Поділлі стало значним видавничим центром, оскільки в 1919—1920 рр. там було розташовано урядові установи УНР). Динаміка випуску українських книжок за назвами досить промовиста: 1917 рік — 747; 1918—1084; 1919 — 665. Хоча того ж 1919 р. створюється Державне Видавництво України у Харкові. Прикметною особливістю цих років стала активізація української преси: газети видавалися не тільки в губернських центрах, а й у повітових осередках. Новим для України явищем був вихід (переважно на Поділлі) офіційних урядових видань: «Вісті з Української Центральної Ради», потім «Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки», вісники міністерств тощо, а також педагогічних, школярських, дитячих, студентських часописів. З культурологічних і літературно-мистецьких видань слід відзначити квартальних історії, літератури, культури і мистецтва «Нате минуле» (Київ, 1918—1919 рр.) за редакцією В Коро- лева-Старого. пізніше М. Зерова; «Літературно-критичний альманах» (1918), в якому брали участь переважно символісти П. Савченко, Я. Савченко, Д. Загул, О. Слісаренко; «Шлях» (1917—1918) за редакцією М. ІІІаповала й О. Ми- цюка. Всього в Україні 1917 р. діяло 106 друкованих видань, 1918 – 212. Всі названі вище факти і явища українського національного відродження припадають переважно на період УНР та гетьманської держави. Цю обставину за радянської доби замовчували. Натомість в емігрантській науковій літературі інколи всі здобутки в культурі періоду «визвольних змагань» (1917—1920 рр.) постають як заслуга уряду УНР чи сил, на неї зорієнтованих,— тоді як, починаючи з 1919 р., дещо робили і радянська влада та революційні кола про- радянської орієнтації. Об’єктивнішою була б така оцінка: головним рушієм національно-культурної творчості, голов |
76 |
ною силою у створенні інфраструктури національної культури виступала сама українська громадськість, яка шукала й за всіх обставин використовувала можливості для втілення своїх, зумовлених об’єктивною національною потребою задумів. Інша річ, що ступінь порозуміння і співробітництва різних груп цієї громадськості з різними режимами в Україні був неоднаковий. Для більшості з них влада УНР була своєю, а більшовицька радянська влада — чужою. Тим паче, що більшовики в перше (лютий — березень 1918 р.) і друге (лютий — серпень 1919 р.) свої завоювання Києва
і, отже, в часи відносного утвердження себе в Україні виявили нерозуміння національних почуттів і потреб українського народу і навіть вороже ставлення до них. Хибна національна політика більшовиків — одна з причин їхньої поразки в Україні в 1918 і 1919 рр. Про це йшлося на VIII, X і XII з’їздах РКП(б), в листопадовій (1919) резолюції ЦК РКП(б). Все це трагічним чином позначилося на становищі української літератури та особистих долях письменників, зокрема й тих, хто пов’язав своє життя з революцією: адже й сам цей катаклізм виявився багатоликим і обернувся трагічними несподіванками навіть для її учасників. Жовтневий переворот 1917 р. в Петрограді, який тоді ще не був канонізований під назвою Великої Жовтневої соціалістичної революції, а потім збройне силуване встановлення радянської влади в Україні за вирішальної участі Червоної Армії розкололи українське суспільство, й насамперед національну інтелігенцію. Для України це було болючіше, ніж для російського суспільства,— оскільки головна суперечність між демократією і диктатурою ускладнювалася суперечністю між органічним розвитком українського суспільства в національних межах і нав’язуваною йому функціональною роллю у «світовій пролетарській революції»; а почасти цей розкол усвідомлювався і як вибір між соціальним та національним пріоритетами революційного руху. Конфлікт радянської Росії з Українською Народною Республікою і поразка УНР у цій братовбивчій війні були сприйняті як узурпація демократичних завоювань національно-визвольного руху і як крах українського національного відродження. Трагічний настрій поглиблювався кривавим характером громадянської війни. Революція, що уявлялася інтелігентам-гуманістам святом справедливості, краси й братолюбства, весною відродження, обернулася оргією ненависті й руйнації, сіяла смерть і жах, перед якими не здригалися тільки найфанатичніші з її речників. Не прийнявши більшовицької влади, значна частина ста- |
77 |
рої демократичної української інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном. Це О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Самійленко, В. ІДербаківський, Ф Щербина, С. Русова, П. Ковжун, С. Черкасенко та багато інших визначних діячів науки, культури, літератури, не називаючи вже тих, хто більшою чи меншою мірою був пов’язаний з Центральною Радою, як-от: М. Грушевський, В. Винниченко, М. Славінський, Д. Чижевський, П. Чижевський, В. Зінь- ківський, Є. Чикаленко, Микита й Микола ІІІаповали,
О. Шульгин, Д. Антонович, П. Холодний-батько і П Холод- ний-син та ін. Вагомість цих втрат визнавали тоді й офіційні чинники. Так, у доповіді «Сьогочасна українська література» в Комуністичному університеті ім. Артема в Москві В. Коряк не без суму констатував: «Виїхав провідник української лірики — Олесь, батько українського модернізму— Микола Вороний, виїхав соціал-демокпатичний поет та драмороб Черкасенко, виїхали Шаповал, Богацький і нарешті— виїхав найкращий письменник-марксист—Володимир Вииниченко». Якщо не врахувати, що в роки громадянської війни трагічно загинули від рук різномасних бандитів І. Стешенко (1918), О. Єфименко (1918), О Мурашко (1919), Л Сими- ренко (1920), М. Леонтович (1921), Г. Чупринка (192П; померли 1. Нечуй-Левицький (1918). В Науменко (1919), Ф Вовк (1918). І. Джиджора (1919), В Молзалевський (1920) , Б Кистяковський (1920), Г. Нарбут (1920), К. Сте- ценко (1921), М. Сумцов (1922),— то можна уявити масштаби втрат української культури Не кажучи вже про те. що ще раніше, якраз напередодні великого історичного зляму в долі народу, не стяло Лесі Українки (1913), М. Коцюбинського (1913), І Франка (1916) А проте, попри всі втрати, українська культура й література вийшли з цієї тяжкої кризи сповненими нових сил і надій. На це склалися різні потужні чинники, і насамперед та велика творча енергія народу, яку пробудила доба національно-визвольного руху і революції, породжуючи нові й нові таланти й починання та певною мірою навіть компенсуючи частину завданих ран Серед них чинників був і поворот у національній політиці більшовиків, здійснюваний у 1919—1920 рр. та наступних і зумовлений рішучим спроти- вом в Україні окупаційній політиці, необхідністю рахуватися з реальністю, щоб «переграти» національну демократію, а також потребою завоювати довіру в антиколоніальних рухах Азії та інших частин світу Цей злам вплинув на настрій та орієнтацію частини української демократичної інтелігенції. З’явилися ознаки еволюції в бік коли не посутнього, то фор- |
78 |
кального прийняття ідеї соціалістичної революції, з якою пов’язувалася і перспектива національного відродження та розвитку України. А тій невеликій, але впливовій частині української революційної інтелігенції соціалістичного та комуністичного спрямування, яка тяжіла до більшовиків або шукала згоди з ними, нова національна політика РКП(б) давала можливість зміцнити свої позиції та свій вплив на суспільство.
Важливим чинником було й те, що можна кваліфікувати як виникнення (чи, швидше, розквіт) альтернативних форм- українського культурного й літературного життя на еміграції. Через колоніальне становище України її інтелектуальні та мистецькі сили завжди розтікалися поза її межами; на чужині — в Петербурзі, Москві, Варшаві, Відні, Будапешті, Празі, Берліні, Парижі — в різні часи виникали вогнища української культурної діяльності. Тепер же на Захід рушила маса політичних емігрантів. Певна річ, це послаблювало культурний потенціал Радянської України, позбавляло його багатьох цінностей, але ті скарби входили в історичні масштаби української культури як цілісності, колись мали стати надбанням усього суспільства. Крім того, принаймні стосовно 20-х років не варто говорити про цілковиту ізольованість двох відламів української культури, «материкової» та «еміграційної». Нині ми можемо ширше побачити весь спектр ідейно- естетичних тенденцій, письменницьких позицій та доль, типів творчих особистостей, політичних і мистецьких платформ, з якими українська література входила в пожовтневу добу. У цьому спектрі яскраво вирізнялася і та частина старої демократичної інтелігенції, що не влилася в еміграцію, а обрала позицію формальної лояльності щодо радянської влади, хоч і з неоднаковою — для кожного — мірою внутрішнього її прийняття. Виразником більшовицьких ідей вона бути не могла, однак, не ігноруючи реальності, прагнула на грунті нових історичних обставин служити справі української культури, використовувати найменшу можливість для органічної праці на користь свого народу. Саме така творча активність і не дозволяє назвати їх (С. Васильченка, Г. Хот- кевича, С. Єфремова, М. Чернявського, М. Філянського, О Пчілку, Л. Старицьку-Черняхівську, М. Могилянського та ін.) «внутрішньою еміграцією», хоча й інший модний у 20-ті роки, сприятливіший термін «попутники» навряд чи їм пасував би. Цим літераторам (хоч і не лише їм) притаманна не тільки певна політична розважливість і моральна незалежність, а й глибока стурбованість долею нації та на- |
79 |
/ціональної культури за умов соціальної революції Та ра- дянізації, пов’язана з фактичним запереченням самовизначення українського народу. Тут варто згадати, що таку ж стурбованість непевністю національної долі виявили в перші роки радянської влади і Ямка Купала та Якуб Колас у Білорусії, і Ованес Туманян та Аветік Іссаакян у Вірменії, і багато визначних представників грузинської, азербайджап ської, казахської, якутської, інших національних літератур.
Чимало схожого було і в ситуації молодшого покоління національної демократичної інтелігенції. Не солідаризуючись із більшовицькою владою ідеологічно або морально, багато хто мусив, однак, прийняти її як доконаний історичний факт. Зберігаючи певну внутрішню незалежність, вони, проте, з усією самовідданістю працювали на ниві української літератури, скільки можна було обстоюючи її гідність та збагачуючи важливими естетичними ініціативами (тут і «неокласики», які орієнтувалися на засвоєння античної і європейської культур, на високі естетичні критерії та пошук «вічної краси і правди» — М. Зеров, М. Рильський, П. Фи- липович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт; тут і близький до них В. Свідзинський; тут і В. Підмогильний, М. Івченко, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович та ін.). Серед молодшого покоління національно-демократичної інтелігенції було й чимало тих, хто, шукаючи активної громадянської позиції, з більшим або меншим драматизмом проходив дистанцію «радянізації», щоб через деякий час інтегруватися в нову історичну реальність, не зраджуючи, проте, ідеалу творення повноцінної національної літератури (П. Тичина, М. Семенко, М. Иогансен, Д. Фальківський, М. Терещенко, В. Поліщук, О. Вишня, Ю. Смолич, М. Бажан, О. Довженко, Ю. Яновський та ін.). Помітна, а часом і провідна роль у літературному житті, надто в його організації, належала старій революційній інтелігенції радикального, боротьбистського або більшовицького гатунку, яка взяла активну участь у революції та громадянській війні, у встановленні радянської влади і цілком ототожнила себе з нею, з соціалізмом (В. Еллан-Блакитний, В. Коряк, І. Кулик, М. Ірчан, С. Пилипенко, П. Капельго- родський; окремо в цьому ряду стоять рано загиблі В. Чумак, Г. Михайличенко, А. Заливчий). А на тдході була або й уже включалася в літературну діяльність молода робітничо-селянська інтелігенція, яка брала участь у громадянській війні чи прилучалася до перших заходів радянської влади (М. Хвильовий, Г. Епік, В. Мин- ко, І. Микитенко, І. Ле, Г. Косинка, І. Кириленко, А. Головко, П. Панч та ін.). |
80 |
V ті роки бурхливих змін відбувалася швидка політична й світоглядна еволюція не лише молодих з неоформленим ше світоглядом (В. Сосюра, який починав свій шлях вояком армії УНР; М. Куліш, що співчував есерам), а й активних партійних діячів (К Буревій, в роки революції лівоесерівський функціонер).
Значні літературні сили сформувалися в Західній Україні. Там творилися цінності, які виходили далеко за межі регіонального культурного життя. Не кажучи вже про триваючий вплив Франкової спадщини, першорядне значення для всієї української літератури мала активна творчість
Звичайно, будь-яка «класифікація» літературних сил, що виявили себе під час революції та в перші роки по ній, може бути лише досить умовною і орієнтовною, йдеться натомість про те, щоб побачити складність і суперечливість процесу, різнорідність його компонентів і різноспрямова- ність тенденцій, що дістали бурхливий розвиток у найближче десятиліття. Йдучи часом на розрив, а то й на взаємознищення, ці сили й тенденції, одначе, творили об’єктивно єдине (навіть коли суб’єктивно воно не було знане й усвідомлене) духовне поле життя і діяльності українців, українського народу в його сукупності. Певний історичний парадокс у тому, що доба революції і громадянської війни та перших повоєнних літ — доба кривавих трагедій, пароксизмів нищення, господарської руїни, матеріального і, здавалося б, духовного зубожіння — була і добою бурхливого, часом яскравого літературно-мистецького вияву. Пояснити цей парадокс можна, принаймні, трьома взаємопов’язаними причинами. Перша: піднесення національних сил на початку століття нагромадило великий |
81 |
ІЧзйрчий потенціал, мистецький розвиток набув енергії, що шукала виявлення і за нових обставин, кожна з ліній розвитку прагнула свого органічного вивершення. Друга: сама революційна доба мала й свій ентузіастично-оптимістичний аспект, вносила розмах у мистецьке думання, провокувала масштабні експерименти і — виступаючи багато в чому суперечливою, туманно-багатообіцяючою, з привабливими гаслами соціального й національного визволення — надавала певну свободу, розкутість естетичної уяви, простір для найрізноманітніших надій та ініціатив. Третя: пробудження соціальної активності мас, з одного боку, індукувало активність мистецтва, з другого — долучало до мистецької творчості нові сили (згадаймо Тичинине: «Хлюпни нам, море, свіжі лави…»).
Отже, літературне й мистецьке життя цих років відзначається спонтанністю, строкатістю і часом галасливою змагальністю різних груп, багато з яких гадали, що настав саме їхній зоряний час. Спочатку нова доба посилала найрізноманітніші імпульси найрізноманітнішим тенденціям, хоча дуже швидко її орієнтації почали звужуватися завдяки стабілізації більшовицького режиму. |