ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ: 10—30-ті роки – 2

Картина літературного життя й культурних настроїв швидко змінюється, виникають і зникають, наражаючись на матеріальні труднощі або несприйняття суспільства чи цен­зурні перепони, поодинокі видання. Так, 1920 р. заборонено «Літературно-науковий вісник», відновлений 1917 р. (після репресій проти українського друку, до яких вдавався цар­ський уряд з початком першої світової війни). Недовго про­існував і часопис «Шлях» (від середини 1917 до січня

1918   р.), «орган незалежної думки». Першим спеціалізова­ним виданням української критики й бібліографії став ча­сопис «Книгар» (1917—1919) за редакцією В. Королева- Старого й М. Зерова. В ньому активно співробітничали

С.  Єфремов, Д. Дорошенко, С. Черкасенко, М. Шаповал,

С.   Русова, О. Левицький, П. Филипович, Ф. Якубовський, П. Зайцев, В. Дурдуківський, Є. Тимченко, П. Богацький, Ол. Скоропис-йолтуховський та інші визначні вчені й літе­ратурознавці; друкувалися у цьому виданні Л. Старицька- Черняхівська, С. Петлюра, А. Ніковський, К. Широць- кий. Виправдовуючи свою самохарактеристику — «літопис українського письменства», — журнал оперативно подавав широкий і кваліфікований огляд книжкової продукції (ці каво, що 1917 року до редакції було надіслано 358 україн­ських видань, а за дев’ять місяців 1918 р. їх кількість сягну­ла 883 назв).

1918   р. група «молодих письменників і поетів» підго-

 

тувала у світ «Літературно критичний альманах», що ре­презентував твори переважно символістів (за винятком М. Семенка). Вони принципово відсторонювалися од рево­люційної стихії, сповідували вищість особистості над зага­лом, плекали ідеал загальнолюдської краси й солідаризува­лися з гаслом «мистецтво для мистецтва» — принаймні на цьому наполягав їхній теоретик І. Майдан (Д. Загул). Згур­тувавши значні літературні сили, це угруповання заходилося коло видання місячника «Музагет», але вийшов 1919 р. тільки один збірник, до якого увійшли твори Д. Загула, В Кобилянського, О. Слісаренка, П. Тичини, П. Филипови- ча, М. Терещенка, В. Ярошенка. Місячник став важливим явищем в історії української літератури і засвідчив, що український символізм, який сягнув вершини свого розвит­ку, не уникнув реакції на бурхливі події, це позначилося й на позиції його теоретиків, хоча водночас і І. Майдан, і Ю Меженко відстоювали перш за все значення індивідуаль­ності всупереч «юрбі» і національне мистецтво всупереч «класовому».

Більшості літераторів важко було зорієнтуватися в роз- вированій і сум’ятній дійсності, серед запеклої боротьби різних політичних сил, за калейдоскопічної зміни урядів і влад. Особливо несприятливими були обставини для тих, хто хотів зберегти громадянську незалежність або принци­пову аполітичність, як і для тих, хто тяжів до політичного чи естетичного консерватизму. Багатьом доводилося коре­гувати свою позицію під тиском «вимог дня», еволюція ін­ших була попереду.

Набагато впевненіше почувалися літератори лівої пар­тійної опієнтації. 1918 р. в Харкові невелика група ре­волюційної інтелігенції утворила «Цех каменярів» (пізніше частина її ввійшла до Літературного комітету при Відділен­ні мистецтв Радянського уряду). Велику активність розвину­ли літератори-боротьбисти. При київській газеті «Боротьба» (орган ПК Української партії соціал-революціонерів) Ва­силь Блакитний і Гнат Михайличенко організовують першу в Україні пролетарську літературну групу «Боротьба».

1919  р вони видають альманах «Зшитки боротьби», збірник «Червоний вінок», покликані засвідчити народження укра­їнської пролетарської літератури. За активною участю бо­ротьбистів виходить у 1919—1920 рр. і журнал «Мистецтво», орган Української секції Всеукрліткому, який редагували Гнат Михайличенко (одне число) і футурист Михайль Се- менко В ньому співробітничали В Блакитний, В Чумак, В Коряк, П Тичина, нещодавні символісти Д. Загул. М Те- рещенко, В. Ярошенко, художники Ю. Нарбут, А- Петриць-


83

 

кий, О. Мурашко. Прагнучи об’єднати навколо себе найкра­щі літературні й мистецькі сили, дбаючи про добрий естетич­ний рівень, журнал водночас у дусі часу декларував розрив з минулим і закликав до формування нового мистецтва. «Зложіть нові епопеї нової боротьби, нові казки й легенди. Виходьте геть з кімнат під небо блакитне, під сонце золоте. Червоні заграви на небі! Дерева вибруньковуються! — Вес­на!» — таким патетичним закликом В. Коряка відкривалося перше число «Мистецтва». Цей тон історичного оптимізму (а може, й революційної риторики) характерний для усіх видань такого роду, що мобілізували літераторів під пра­пори радянськості.

У своїх теоретичних позиціях часопис був близький до пролеткультівства — лівацького руху, що заперечував кла­сичну спадщину, проповідував створення «лабораторним шляхом» такої собі «чистої пролетарської культури», що відповідала б такій же лабораторно чистій «пролетарській психіці». Пролеткульти виникли в Росії (теоретичне обгрун­тування їм дали О. Богданов, В. Плетньов, О. Гастєв) і розвинули бурхливу діяльність, створюючи мережу осеред­ків, самодіяльних гуртків та студій з різних галузей ми­стецтва.

В Україні практика пролеткультів не набула великого поширення (їх адептами були здебільшого російські літера­тори; і пролеткультівський журнал «Зори грядущего», шо виходив російською мовою; спроба видавати його україн­ською не вдалася; не змогло через опозицію українських письменників розгорнути і свою діяльність оргбюро Всеук­раїнського Пролеткульту, створене 1922 р. в Харкові). Але теорії «пролетарського мистецтва» досить активно розроб­лялися (В. Блакитний, Г. Михайличенко, В. Коряк, М. Се- менко, М. Хвильовий та ін.). Так, В. Блакитний, наголошую­чи потребу організованої пролетарської творчості, інтерпре­тував її не як антитезу загальнолюдській, а, навпаки, як вирішальний етап до справді загальнолюдської.

Запальну й розгорнуту аргументацію на користь «про­летарського мистецтва» розвивав у своїх статтях у «Мис­тецтві» Г. Михайличенко, часом перегукуючись із пролет- культівцями. «Нове пролетарське мистецтво — це мистецтво праці»,— стверджував він; воно «стремить стати масовим». Г. Михайличенко висував гасло: «мистецтво — на вулицю», яке підтримували також і футуристи та інші «ліві» деструк­тори мистецтва. Але в питанні про національну сутність мистецтва він принципово розійшовся з ними, і особливо з російським Пролеткультом, що не визнавав за творчістю жодної національної визначеності.


84

 

Взагалі для більшості українських літераторів, хоч би до яких груп вони належали і якої естетичної програми дотримувалися, був украй актуальним пошук узгодження свого національного єства та національних стимулів з істо­ричного реальністю, в якій тоді домінуючою й переможною видавалася тенденція до пролетарсько-інтернаціоналістич­ного перетворення світу. Тому в більшості з численних мані­фестів та декларацій різних літературно-мистецьких угру­повань висувалися наріжно дві проблеми: якою має бути нова революційна література і яке її ставлення до минулих періодів та надбань світового й національного мистецтва; як поєднати пролетарський інтернаціоналізм, комуністичний дух нової літератури з її національного сутністю. Тут було багато плутанини, поспішних і наївних Нророцтв. Попереду відкривався «радісний шлях помилок», якщо вжити вираз, що став популярним через кілька років. На жаль, через деякий час виявилося, що він не осяйний, а трагічний.

У згаданому вже харківському альманасі «Жовтень» М. Хвильовий, В. Сосюра і М. Иогансен проголошували: «Ми тут, на Україні, почуваємо себе тільки часткою всесвіт­ньої душі робітничої поза межами держав і націй». Однак зразу ж: «Мову українську беремо, яко певний і багатий матеріал, даний нам у спадщину тисячолітніми поколіннями батьків наших — селянства українського. Перетворимо, пе­реплавимо, перекуємо ті скарби селянські на нашій фабри­ці, в огні нашої творчості, під молотами наших зусиль од­ностайних»

Ще виразніше окреслюється ця суперечність у Деклара­ції Всеукраїнської Федерації пролетарських письменників і митців (1922). Спочатку в ній категорично заявлено: «Ми розуміємо Федерацію… як заперечення національного ми­стецтва». Але далі — істотне уточнення: «Пора стати проле­тарському мистецтву на нові рейки». І: «Розвиток індустрі­ального пролетаріату йде на Україні на кошти раз у раз підходячих селянських резервів. Отже, виховувати цей про­летаріат виключно на російській мові це значить затриму­вати його культурний розвій, це значить робити з нього так званих «перевертнів-хахлів» з низьким культурним світог­лядом. В умовах робітничо-селянської державності, в умо­вах диктатури пролетаріату ми позбавляємось примусової’ русифікації, що дає можливість пролетаризованому селя­нинові зробитись свідомим членом, творцем комуністичного суспільства» 2.


1  Хвильовий М., Сосюра В., Йогансен М. Наш універсал (До робіт­ництва і пролетарських митців українських) // Жовтень. 1922. С. 1—2.


2  Арена. 1922. № 1. С. 3—4.


85

 

Характерне для багатьох літературних маніфестів від- хрещування од національної культури пояснюється тим, що офіційна ідеологія ототожнювала її з культурою буржуаз­ною. Отже, доводилося вдаватися до «діалектичної» логіки (як це робив, приміром, В. Блакитний у передсмертному листі до гартованців, протиставляючи гаслу «національної культури», яке, мовляв, використовує буржуазія проти про­летаріату, гасло «практичного революційного культуробу- дівництва у національних формах»1). Приймаючи і гаряче стверджуючи постулат інтернаціоналізму (який тоді озня чав і заперечення російського колоніалізму та великодер­жавного шовінізму), українські революційні письменники водночас здебільше обстоювали національний характер творчості, рідну мову як її основу: об’єктом своєї тупботи проголошували історичне буття українського народу. В цьо­му неважко помітити певне полемічне спрямування, а в «різнопрочитанні» інтернаціоналізму — зародок того полі­тичного конфлікту між «суверенницьким» і великодержав­ницьким розумінням інтернаціоналізму, що склався в ході відомої літературної дискусії 1925—1927 рр. та пізніше, в ідеологічних баталіях навколо О. Шумського, М. Хвильо­вого. а згодом і М. Скрипника.

Певно, ця позиція революційного укпаїнського письмен­ства, відбиваючи відповідні суспільні настрої та об’єктивні обставини, якоюсь мірою вплинула і на формувяння політи­ки українізації. її початок можня бачити в змінях тяктики більшовиків, які наштовхнулися на опір значної чястини українського селянства як під час обох походів Чепвоної Армії в Україну (1918 і 1919 рр.). так і під час здійснення продрозкладки, а також були ступбовані настроями недо­віри серед національної інтелігенції.

Українізація зумовлена багатьма об’єктивними чинника­ми. По-перше, глибокий слід у свідомості українського сус­пільства залишили роки національної революції 1917—

1920  рр: та утворення УНР, і з цим не можна було не раху­ватися. По-друге, треба було завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, а цього можна було досягти, подолавши мовнокультурну дистанцію між селом і містом, селянством та робітничим класом. Важливе значення мали міжнародні обставини: загроза з боку сусідніх європейських держав, ладних розіграти «українську карту», використати невдоволення українського населення; ще більше — необ­хідність для РКП(б), а потім ВКП(б) спиратися на спілку із національно-визвольними рухами у капіталістичному сві-


1  Блакитний В. (Еллан). Твори: Повн. зібр. X., 1929. С. 375.


86

 

1-і, насамперед в Азії, і відповідно зберігати престиж борцй за соціальну і національну справедливість. Нарешті, це був крок назустріч нечисленним, але впливовим українським партіям — боротьбистів та укапістів, соціалістична програ­ма яких була орієнтована на захист національного буття українського народу; і вони могли скласти конкуренцію більшовикам.

Першими офіційними документами української влади у справі українізації були декрет Раднаркому «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» (27.УІІ. 1923) та декрет ВУЦВК і Раднаркому УРСР «Про заходи рівноправності мов і про допомогу роз­виткові української мови» (1 .VIII. 1923). Далі протягом кількох років одна за одною з’являлися постанови ЦК КП(б)У, ВУЦВК., Раднаркому УРСР щодо тих чи інших аспектів українізації, її проведення тримали під пильною увагою. Були розроблені й, незважаючи на опір шовіністич­ного апарату й російського та зрусифікованого міщанства, почасти здійснені заходи щодо переведення урядових та ад­міністративних органів на українську мову спілкування, розвитку українського шкільництва, української культури — звісно, «соціалістичної формою, національної змістом», щодо підготовки національних кадрів, насамперед партій­них. У найзагальнішому політика українізації зводилася до того, щоб історнчно неминуче задоволення елементарних національних потреб українського народу відбувалося під контролем партії і в бажаних їй межах та формах.

Головну роль у обгрунтуванні й практичному переведен­ні українізації відігравали В. Блакитний, нарком освіти, також колишній боротьбіст О. Шумський, а після його усу­нення — М. Скрипник. Хоча переважно її пов’язують з іме­нем саме Миколи Скрипника. І не випадково. Адже йому належить обгрунтована теоретична концепція українізації і практичне її здійснення.

Слабкою ланкою у концепції українізації був її класово- прагматичний характер, суто інструменталістський підхід до питань духовного порядку. Лінія на підтримку україн­ської мови та розвиток української культури аргументувала­ся необхідністю пролетарського впливу на селянство, змич­ки міста й села. Абсолютна духовна цінність рідної мови та національної культури не бралася до уваги, принаймні в офіційній аргументації (хоча не виключено, що наголос на класово-утилітарних моментах для декого був тактичним ходом, даниною панівним ідеологічним уподобанням). Це послаблювало моральний авторитет українізації (даючи підстави сприймати її як тимчасову політичну акцію) і яко-


87

 

кісь мірою полегшувало Її ліквідацію, коли партія від «змйЧ-

ки» із селянством перейшла до тотальної війни проти нього. І сама українізація проводилася непослідовно, зі зволікан­нями й застереженнями, супроводжувалася гострими незго­дами в керівництві КП(б)У та постійним балансуванням між боротьбою з «великоруським шовінізмом» і «українсь­ким буржуазним націоналізмом» (М. Скрипник називав це «подвійною бухгалтерією», хоч і сам змушений був віддавати їй данину, як почасти й В. Блакитний).

І все-таки десять років українізації (з яких лише кілька були періодом повного її розгортання у взаємодії з соціаль­но-економічними процесами) дуже багато дали для націо­нально-культурного розвитку. Змінилася національна струк­тура міського населення (внаслідок допливу з села та осві- домлення частини русифікованих), робітництва, партійних і адміністративних кадрів, зростала мережа наукових інсти­туцій та їхня переорієнтація на комплексне дослідження проблем України; до 1933 р. початкове й семирічне шкіль­ництво було українізоване на 88,5 відсотка (вища освіта до 1929 — на 69), преса — на 89, книгодрукування — на 83. Незважаючи на суворий ідеологічний нагляд, зберігався певний світоглядний і естетичний плюралізм у сфері літера­тури та мистецтва, і вони переживали бурхливе піднесення, що дало підстави називати цей час добою культурного від­родження України. У цей час розвивалося багато тенденцій та явищ, що/окреслилися на початку 20-х років. Існував соціально-культурний простір для активної художньої ді­яльності, мистецьких ініціатив, самоврядувальних структур.

Увесь характер суспільно-політичного життя з його ре­волюційними збуреннями, масовістю публічних акцій, ек­зальтованістю цілих соціальних груп, пропагандистською галасливістю, шумовинням скороминущих гасел накладав свій карб і на культурну атмосферу та способи функціону­вання мистецьких сил. Природне бажання літераторів і митців об’єднуватися в цехові організації для творчого спілкування та захисту своїх професійних інтересів у цей небуденний час проявлялося особливо гостро і це посилю­валося жагою самоутвердження серед напруженої мінливо­сті життя, пошуком однодумців у прагненні збагнути пер­спективи історії і місце творця, дати адекватну відповідь на запити дня, а почасти й спокусою перемоги в ідеологічній і естетичній конкуренції.

В роки революції та перші пореволюційні літератори групувалися й перегруповувалися переважно навколо «сво­їх» (недовготривалих) часописів та альманахів. Потім по­чали виникати організаційні осередки та більш-менш сталі


88

 

об’єднання. Цей процес розширювався в міру нормалізації побуту й стабілізації радянського режиму.

Одним із перших осередків була символістська «Біла сту­дія», створена 1918 р. в Києві за участю поетів Я. Савченка, П. Савченка, К Поліщука, П. Тичини, О. Слісаренка, В Ко- билянського, М. Семенка, театральних митців Л. Курбаса й М. Терещенка, художника А. Петрицького. Невдовзі, на початку 1919 p., група реформувалася в нову—«Музагет».

Український футуризм визрівав у надрах символізму і не зразу виокремився організаційно, його лідер М. Семенко, вже видавши збірки «Prélude» (1913) і «Дерзання», «Кве- рофутуризм» (1914), ще пов’язував себе із символістами. Організаційне оформлення футуризму відбулося вже після революції. У 1919 М. Семенко в Києві створює осередок «Фламінго», потім — «Ударну групу поетів-футуристів»

1921  р. заявляє про себе київська науково-мистецька група «Комкос» («Комуністичний космос»),; на початку 1922 вона під впливом М. Семенка перетворюється в «Аспанфут» («Асоціацію панфутуристів»). У Харкові діяв «Ком-Космос»

(1920)     , в Одесі — «Юголіф» (за участю російських футури­стів). Футуристи войовничо нападали на прихильників тра­диційних мистецьких форм, пропагували урбанізацію куль­тури й експериментаторство аж до деструкції, їхніми орга­нами у 20-ті роки були «Семафор у майбутнє», «Гольфшт- ром» («Катафалк искусства», російською мовою видання). Під впливом цієї течії перебував створений 1925 р. у Москві Союз українських пролетарських і селянських пись­менників у РРФСР «Сім» («Село і місто»), який у своєму маніфесті наголошував потребу європеїзації, модернізації змісту і форм українського мистецтва: «…для України таке велетенське завдання дігнати, що нам забрали століття неволі, століття одсталості, гетьманства, отаманства, хуто­рянської анархії і провінціалізму» *.

У лавах футуристів перебувало багато колишніх симво­лістів— О. Слісаренко, Я. Савченко. В Ярошенко, М. Те- реіценко; з’явилися й неофіти — Гео Шкурупій, Гео Коляда, М. ІДербак.

Ще в роки революції склалася навколо М. Зерова група поетів і літературознавців, зорієнтованих на створення ви­сокого гармонійного мистецтва на основі засвоєння класич­них здобутків світової літератури (М. Рильський, П. Фили- пович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт). їх опоненти пізніше назвали це угруповання «неокласиками». На відміну од ін­ших груп «неокласики» не дбали про своє організаційне


1 Нео-Ліф. 1925. № 1. С. 8.


89

 

оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфеста­ми. Проте їхня присутність у літературному житті була до­сить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925—1927 рр.

Справді масовими літературними організаціями стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).

Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пили- пенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів,

І.  Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, Д. Гумен- на, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко тощо. В ухваленій плужанами 3 квітня 1922 р. «Платформі ідео­логічній і художній» наголошувалося, що «революційно-се­лянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію психіки й свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції». Конкретизувалися й шляхи досягнення цієї соціально-ути­літарної мети: «…революційно-селянські митці, йдучи в ногу із пролетарськими, братимуть матеріал для своєї творчості із сучасної дійсності і побуту часів революції, а також революційну романтику життя й боротьби трудящих мас, пе­реважно селянських, у минулому і його долю в майбутньо­му, освітлюючи все в дусі матеріалістичного світогляду, ви­ходячи з прогнозів, що він нам їх дає…» Окремі пункти платформи стосувалися регламентації художніх засобів плужанської продукції: «…основним завданням «Плуг» ста­вить собі створити широкі картини, твори із всебічно розробленим сюжетом, головним чином, із життя револю­ційного селянства. Згідно цього завдання «Плуг» прагну­тиме, поруч із революційною лірикою, що досі панувала в післяжовтневін українській літературі, продукувати твори з епічною і драматичною розробкою матеріалу, причому форма творів має наближатися до найбільшої широти, про­стоти й економії художніх засобів»

Заслугою «Плугу» було те, що він орієнтував письмен­ників на глибинний і драматичний матеріал життя україн­ського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно- «індустріальну» і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літорганізацій. Широко розчиняв він двері перед об­дарованою селянською молоддю. Але «Плугові» дуже за­шкодило доктринерство, намагання обмежити й регламен­тувати підхід письменника до тлумачення та обробки мате­ріалу,— як і абсолютизація простоти й доступності форми, курс на масовість будь-що. Отже, пересічний плужанин до-


1 Плуг. 1924. № 1. С. 24.


80

 

сить вузько брав сільське життя, не цікавився широким історіософським та філософським осмисленням його явищ. Натомість схилявся до натуралістичної описовості й побу- товізму, часто-густо підсолоджених рожевими «революцій­ними» ідиліями і нашпигованих газетними агітками, з епі­гонським використанням традиційних форм «селянської» оповіді. Отож, плужанство не без підстав стало синонімом провінціалізму й сірості.

Спілку пролетарських письменників «Гарт» засновано на початку 1923 р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а та­кож В. Коряка, 1. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та ін. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Бла­китним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Ти­чина, М. Иогансен, В. Поліщук, 1. Дніпровський, О. Досвіт­ній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П. Свашенко), М. Майський, П. Іванів, А1. Христовий, ІО. Смолич, а пізні­ше О. Слісаренко, М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та ін.

У статуті «Гарту» в пункті другому мовилося: «В ос­нову своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». З волі В. Бла­китного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого ін­терпретатора партійної лінії в культурному житті й відпо­відно на провідну роль в літературному й мистецькому про­цесі. Через рік після заснування Спілки В. Блакитний ви­ступив із великою теоретичною статтею «Без маніфесту» *, в якій обгрунтував гегемонійні протензії «Гарту», визна­чаючи його як громадську організацію, завдання якої — допомагати комуністичній партії у творенні «комуністич­ної культури, культури вселюдської, інтернаціональної й безкласової»2. Оскільки культура цілісна, то «Гарт» має бути не лише літературний, а й музичний, театральний, малярський тощо. Справді, В. Блакитний докладав ве­ликих зусиль, щоб під «гартовським» дахом об’єднати всі мистецькі загони й культурні кола. Це, звичайно, зустрі­чало спротив навіть у самому «Гарті», попри величезну особисту симпатію більшості письменників до фундатора Спілки.

За всієї концептуальної стрункості й категоричності програмової статті В. Блакитного в ній помітна неузгодже­ність наявних суперечностей. Так, абсолют інтернаціональ­ної культури уточнено тезою про «українську мову як зна­ряддя творчості», а останню знов-таки скориговано слуш­ним зауваженням про «потребу розвинення широкої роботи


1 Див.: Гарт. 1924. № 1.


2  Там само.


»1

 

На мовах Нацменшостей України». Очевидною також була суперечність між закликом до високого професіоналізму, удосконалення майстерності і орієнтацію на «аматорів» не лише в театрі та інших мистецтвах, а й у літературі («пись- менники-пролетарі» «здебільшого зовсім не є письменники- професіонали»; «для «Гарту» ознака професійна не є ос­новна»),

І все ж «Гарт» об’єднав чи не найбільше число талано­витих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них не могло не насторожувати надмірний догматизм і докт­ринерство шанованого ними лідера, як і перспектива роз­чинення професійного письменницького ядра в масі аматорів та функціонерів з літературними претензіями.

Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді

1925   р., незадовго до смерті В. Блакитного, більшість пись: менників вийшла із складу спілки під тим компромісним приводом, що «Гарт» мав перетворитись у масову літера- турно-культурницьку організацію, вони аж прагнуть ство­рити письменницьку спілку. «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.

Друга половина 20-х р. відзначається ускладненням про­цесів літературного й мистецького життя і загостренням ідеологічної боротьби. Пояснюється це як диференціацією літературно-мистецьких сил, їхньою конкуренцією, що за умов надмірної політизованості та ідеологізованості набу­вала спотворених форм, так і насамперед тим, що намаган­ня багатьох письменників І митців, цілих угруповань макси­мально використати усі можливості для повноти, самовияв­лення, досягти жаданої творчої свободи, подати втілення волі українського народу до національного буття,— прихо­дило в суперечність з лінією партії на цілковитий контроль над усіма сферами життя, на забезпечення потрібної їй ін­терпретації дійсності та виховання зручної для неї «нової» людини. Партійна пропаганда постійно прокручувала тезу про те, що класовий ворог, зазнавши поразки в збройній і політичній боротьбі, тепер сподівається взяти реванш на фронті культурному й літературно-мистецькому. Ця зло­вісна теза (не позбавлена підстав у тому, що духовна сво­бода і житейський глузд, вигнані з політики й ідеології, все-таки пробивалися у літературі й мистецтві) падала гні­тючою тінню на діяльність творчих організацій та на літе­ратурні й мистецькі дискусії другої половини 20-х р.

У квітні 1925 р. М. Хвильовий виступив у додатку до газети «Вісті» — тижневику «Культура і побут» (число 17) з великою статтею «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», спрявованою проти плу-


92

 

жанського масовізму та «червоної» халтури. Критик висунув дилему: «Європа чи просвіта?» — і закликав дати відсіч при­мітивізму, опановувати європейську культуру, поважно зай­нятися професійною роботою.

Стаття справила величезне враження не лише на літе­ратурну громадськість, а й на всю національну інтелігенцію. Невдовзі, 24 травня, з приводу неї у великому залі Всена­родної бібліотеки України в Києві відбувся диспут «Шляхи розвитку сучасної літератури», на якому були присутні по­над 800 осіб. У диспуті взяли участь представники всіх лі­тературних організацій Києва — «Гарту», «Плуга» (ство­рена 1924 р., об’єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти твор­чу незалежність; до неї входили: В. Підмогильний, Є. Плуж­ник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Ів- ченко, Г. Косинка, Я. Качура, Я. Савченко та ін. 1926 р. «Ланка» реорганізувалася в МАРС — «Майстерню револю­ційного слова»), «Жовтень» (заснований на початку 1925 р. письменницьке угруповання, що вийшло з «Аспанфуту»\ виступало з критикою «Плуга» й «Гарту»; до нього входили В. Десняк, Іван Ле, Ю. Яновський, М. Терещенко, Ф. Яку- бовський, В. Ярошенко та ін.).

У диспуті взяли участь О. Дорошкевич (головуючий), Ю. Меженко (доповідач), Б. Коваленко, М. Зеров, В. Дес­няк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Фи- липович, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаївська, І. Жигалка, М. Рильський ‘. Дискусія засвід­чила, що киян не менше, ніж харків’ян хвилювали окреслені М. Хвильовим наболілі проблеми розвитку української лі­тератури і що ставлення до них неоднозначне. Якщо біль­шість промовців підтримала пафос дражливої статті (навіть обережний О. Дорошкевич у своєму слові визнав, що вона «має величезне культурне й громадянське значення»), роз­вивала багато в чому суголосні думки (непересічно висту­пив М. Зеров, який згодом ще відгулнувся низкою статей у пресі), то Б. Коваленко, Іван Ле, С. Щупак, а почасти й В. Десняк вбачали в ній небезпечний ідеологічний ухил, недозволену атаку на той невибагливий загал в літературі, що був підпорою партійної лінії; саму ж дискусію вони ви­користали для звичних «класових» звинувачень на адресу «попутників».

Тим часом у Харкові події розвивалися ще бурхливіше. Навздогін своєї першої статті М. Хвильовий опублікував ще


1 Див.: Шлчхи розвитку сучасної літератури / Диспут 24 травня 1925 року//Культкомісія місцевкому УАН. К-, 1925.


93

 

Цілу серію матеріалів, полемізуючи зі своїми опонентами, серед яких найактивнішим був С. Пилипенко. Багато ущип­ливих закидів М. Хвильового він узяв на свою адресу та «Плугу». Г. Яковенко, С. Пилипенко, Б. Коваленко та інші прихильники масовізму закидали критику та його однодум­цям «олімпійство», зарозумілість, ревізію партійної лінії в літературі. Коли ж М. Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля подолання культурницького епігон­ства і окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр всесоюзного мі­щанства»), а навчатися у «психологічної Європи», диску­сія з літературної площини перекинулася в Політичну, в неї втрутилися партійні функціонери, а потім і безпосередньо Політбюро ЦК КП(6)У.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.