Картина літературного життя й культурних настроїв швидко змінюється, виникають і зникають, наражаючись на матеріальні труднощі або несприйняття суспільства чи цензурні перепони, поодинокі видання. Так, 1920 р. заборонено «Літературно-науковий вісник», відновлений 1917 р. (після репресій проти українського друку, до яких вдавався царський уряд з початком першої світової війни). Недовго проіснував і часопис «Шлях» (від середини 1917 до січня
1918 р.), «орган незалежної думки». Першим спеціалізованим виданням української критики й бібліографії став часопис «Книгар» (1917—1919) за редакцією В. Королева- Старого й М. Зерова. В ньому активно співробітничали С. Єфремов, Д. Дорошенко, С. Черкасенко, М. Шаповал, С. Русова, О. Левицький, П. Филипович, Ф. Якубовський, П. Зайцев, В. Дурдуківський, Є. Тимченко, П. Богацький, Ол. Скоропис-йолтуховський та інші визначні вчені й літературознавці; друкувалися у цьому виданні Л. Старицька- Черняхівська, С. Петлюра, А. Ніковський, К. Широць- кий. Виправдовуючи свою самохарактеристику — «літопис українського письменства», — журнал оперативно подавав широкий і кваліфікований огляд книжкової продукції (ці каво, що 1917 року до редакції було надіслано 358 українських видань, а за дев’ять місяців 1918 р. їх кількість сягнула 883 назв). 1918 р. група «молодих письменників і поетів» підго- |
тувала у світ «Літературно критичний альманах», що репрезентував твори переважно символістів (за винятком М. Семенка). Вони принципово відсторонювалися од революційної стихії, сповідували вищість особистості над загалом, плекали ідеал загальнолюдської краси й солідаризувалися з гаслом «мистецтво для мистецтва» — принаймні на цьому наполягав їхній теоретик І. Майдан (Д. Загул). Згуртувавши значні літературні сили, це угруповання заходилося коло видання місячника «Музагет», але вийшов 1919 р. тільки один збірник, до якого увійшли твори Д. Загула, В Кобилянського, О. Слісаренка, П. Тичини, П. Филипови- ча, М. Терещенка, В. Ярошенка. Місячник став важливим явищем в історії української літератури і засвідчив, що український символізм, який сягнув вершини свого розвитку, не уникнув реакції на бурхливі події, це позначилося й на позиції його теоретиків, хоча водночас і І. Майдан, і Ю Меженко відстоювали перш за все значення індивідуальності всупереч «юрбі» і національне мистецтво всупереч «класовому».
Більшості літераторів важко було зорієнтуватися в роз- вированій і сум’ятній дійсності, серед запеклої боротьби різних політичних сил, за калейдоскопічної зміни урядів і влад. Особливо несприятливими були обставини для тих, хто хотів зберегти громадянську незалежність або принципову аполітичність, як і для тих, хто тяжів до політичного чи естетичного консерватизму. Багатьом доводилося корегувати свою позицію під тиском «вимог дня», еволюція інших була попереду. Набагато впевненіше почувалися літератори лівої партійної опієнтації. 1918 р. в Харкові невелика група революційної інтелігенції утворила «Цех каменярів» (пізніше частина її ввійшла до Літературного комітету при Відділенні мистецтв Радянського уряду). Велику активність розвинули літератори-боротьбисти. При київській газеті «Боротьба» (орган ПК Української партії соціал-революціонерів) Василь Блакитний і Гнат Михайличенко організовують першу в Україні пролетарську літературну групу «Боротьба». 1919 р вони видають альманах «Зшитки боротьби», збірник «Червоний вінок», покликані засвідчити народження української пролетарської літератури. За активною участю боротьбистів виходить у 1919—1920 рр. і журнал «Мистецтво», орган Української секції Всеукрліткому, який редагували Гнат Михайличенко (одне число) і футурист Михайль Се- менко В ньому співробітничали В Блакитний, В Чумак, В Коряк, П Тичина, нещодавні символісти Д. Загул. М Те- рещенко, В. Ярошенко, художники Ю. Нарбут, А- Петриць- |
83 |
кий, О. Мурашко. Прагнучи об’єднати навколо себе найкращі літературні й мистецькі сили, дбаючи про добрий естетичний рівень, журнал водночас у дусі часу декларував розрив з минулим і закликав до формування нового мистецтва. «Зложіть нові епопеї нової боротьби, нові казки й легенди. Виходьте геть з кімнат під небо блакитне, під сонце золоте. Червоні заграви на небі! Дерева вибруньковуються! — Весна!» — таким патетичним закликом В. Коряка відкривалося перше число «Мистецтва». Цей тон історичного оптимізму (а може, й революційної риторики) характерний для усіх видань такого роду, що мобілізували літераторів під прапори радянськості.
У своїх теоретичних позиціях часопис був близький до пролеткультівства — лівацького руху, що заперечував класичну спадщину, проповідував створення «лабораторним шляхом» такої собі «чистої пролетарської культури», що відповідала б такій же лабораторно чистій «пролетарській психіці». Пролеткульти виникли в Росії (теоретичне обгрунтування їм дали О. Богданов, В. Плетньов, О. Гастєв) і розвинули бурхливу діяльність, створюючи мережу осередків, самодіяльних гуртків та студій з різних галузей мистецтва. В Україні практика пролеткультів не набула великого поширення (їх адептами були здебільшого російські літератори; і пролеткультівський журнал «Зори грядущего», шо виходив російською мовою; спроба видавати його українською не вдалася; не змогло через опозицію українських письменників розгорнути і свою діяльність оргбюро Всеукраїнського Пролеткульту, створене 1922 р. в Харкові). Але теорії «пролетарського мистецтва» досить активно розроблялися (В. Блакитний, Г. Михайличенко, В. Коряк, М. Се- менко, М. Хвильовий та ін.). Так, В. Блакитний, наголошуючи потребу організованої пролетарської творчості, інтерпретував її не як антитезу загальнолюдській, а, навпаки, як вирішальний етап до справді загальнолюдської. Запальну й розгорнуту аргументацію на користь «пролетарського мистецтва» розвивав у своїх статтях у «Мистецтві» Г. Михайличенко, часом перегукуючись із пролет- культівцями. «Нове пролетарське мистецтво — це мистецтво праці»,— стверджував він; воно «стремить стати масовим». Г. Михайличенко висував гасло: «мистецтво — на вулицю», яке підтримували також і футуристи та інші «ліві» деструктори мистецтва. Але в питанні про національну сутність мистецтва він принципово розійшовся з ними, і особливо з російським Пролеткультом, що не визнавав за творчістю жодної національної визначеності. |
84 |
Взагалі для більшості українських літераторів, хоч би до яких груп вони належали і якої естетичної програми дотримувалися, був украй актуальним пошук узгодження свого національного єства та національних стимулів з історичного реальністю, в якій тоді домінуючою й переможною видавалася тенденція до пролетарсько-інтернаціоналістичного перетворення світу. Тому в більшості з численних маніфестів та декларацій різних літературно-мистецьких угруповань висувалися наріжно дві проблеми: якою має бути нова революційна література і яке її ставлення до минулих періодів та надбань світового й національного мистецтва; як поєднати пролетарський інтернаціоналізм, комуністичний дух нової літератури з її національного сутністю. Тут було багато плутанини, поспішних і наївних Нророцтв. Попереду відкривався «радісний шлях помилок», якщо вжити вираз, що став популярним через кілька років. На жаль, через деякий час виявилося, що він не осяйний, а трагічний.
У згаданому вже харківському альманасі «Жовтень» М. Хвильовий, В. Сосюра і М. Иогансен проголошували: «Ми тут, на Україні, почуваємо себе тільки часткою всесвітньої душі робітничої поза межами держав і націй». Однак зразу ж: «Мову українську беремо, яко певний і багатий матеріал, даний нам у спадщину тисячолітніми поколіннями батьків наших — селянства українського. Перетворимо, переплавимо, перекуємо ті скарби селянські на нашій фабриці, в огні нашої творчості, під молотами наших зусиль одностайних» Ще виразніше окреслюється ця суперечність у Декларації Всеукраїнської Федерації пролетарських письменників і митців (1922). Спочатку в ній категорично заявлено: «Ми розуміємо Федерацію… як заперечення національного мистецтва». Але далі — істотне уточнення: «Пора стати пролетарському мистецтву на нові рейки». І: «Розвиток індустріального пролетаріату йде на Україні на кошти раз у раз підходячих селянських резервів. Отже, виховувати цей пролетаріат виключно на російській мові це значить затримувати його культурний розвій, це значить робити з нього так званих «перевертнів-хахлів» з низьким культурним світоглядом. В умовах робітничо-селянської державності, в умовах диктатури пролетаріату ми позбавляємось примусової’ русифікації, що дає можливість пролетаризованому селянинові зробитись свідомим членом, творцем комуністичного суспільства» 2. |
1 Хвильовий М., Сосюра В., Йогансен М. Наш універсал (До робітництва і пролетарських митців українських) // Жовтень. 1922. С. 1—2. |
2 Арена. 1922. № 1. С. 3—4. |
85 |
Характерне для багатьох літературних маніфестів від- хрещування од національної культури пояснюється тим, що офіційна ідеологія ототожнювала її з культурою буржуазною. Отже, доводилося вдаватися до «діалектичної» логіки (як це робив, приміром, В. Блакитний у передсмертному листі до гартованців, протиставляючи гаслу «національної культури», яке, мовляв, використовує буржуазія проти пролетаріату, гасло «практичного революційного культуробу- дівництва у національних формах»1). Приймаючи і гаряче стверджуючи постулат інтернаціоналізму (який тоді озня чав і заперечення російського колоніалізму та великодержавного шовінізму), українські революційні письменники водночас здебільше обстоювали національний характер творчості, рідну мову як її основу: об’єктом своєї тупботи проголошували історичне буття українського народу. В цьому неважко помітити певне полемічне спрямування, а в «різнопрочитанні» інтернаціоналізму — зародок того політичного конфлікту між «суверенницьким» і великодержавницьким розумінням інтернаціоналізму, що склався в ході відомої літературної дискусії 1925—1927 рр. та пізніше, в ідеологічних баталіях навколо О. Шумського, М. Хвильового. а згодом і М. Скрипника.
Певно, ця позиція революційного укпаїнського письменства, відбиваючи відповідні суспільні настрої та об’єктивні обставини, якоюсь мірою вплинула і на формувяння політики українізації. її початок можня бачити в змінях тяктики більшовиків, які наштовхнулися на опір значної чястини українського селянства як під час обох походів Чепвоної Армії в Україну (1918 і 1919 рр.). так і під час здійснення продрозкладки, а також були ступбовані настроями недовіри серед національної інтелігенції. Українізація зумовлена багатьма об’єктивними чинниками. По-перше, глибокий слід у свідомості українського суспільства залишили роки національної революції 1917— 1920 рр: та утворення УНР, і з цим не можна було не рахуватися. По-друге, треба було завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, а цього можна було досягти, подолавши мовнокультурну дистанцію між селом і містом, селянством та робітничим класом. Важливе значення мали міжнародні обставини: загроза з боку сусідніх європейських держав, ладних розіграти «українську карту», використати невдоволення українського населення; ще більше — необхідність для РКП(б), а потім ВКП(б) спиратися на спілку із національно-визвольними рухами у капіталістичному сві- |
1 Блакитний В. (Еллан). Твори: Повн. зібр. X., 1929. С. 375. |
86 |
1-і, насамперед в Азії, і відповідно зберігати престиж борцй за соціальну і національну справедливість. Нарешті, це був крок назустріч нечисленним, але впливовим українським партіям — боротьбистів та укапістів, соціалістична програма яких була орієнтована на захист національного буття українського народу; і вони могли скласти конкуренцію більшовикам.
Першими офіційними документами української влади у справі українізації були декрет Раднаркому «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» (27.УІІ. 1923) та декрет ВУЦВК і Раднаркому УРСР «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» (1 .VIII. 1923). Далі протягом кількох років одна за одною з’являлися постанови ЦК КП(б)У, ВУЦВК., Раднаркому УРСР щодо тих чи інших аспектів українізації, її проведення тримали під пильною увагою. Були розроблені й, незважаючи на опір шовіністичного апарату й російського та зрусифікованого міщанства, почасти здійснені заходи щодо переведення урядових та адміністративних органів на українську мову спілкування, розвитку українського шкільництва, української культури — звісно, «соціалістичної формою, національної змістом», щодо підготовки національних кадрів, насамперед партійних. У найзагальнішому політика українізації зводилася до того, щоб історнчно неминуче задоволення елементарних національних потреб українського народу відбувалося під контролем партії і в бажаних їй межах та формах. Головну роль у обгрунтуванні й практичному переведенні українізації відігравали В. Блакитний, нарком освіти, також колишній боротьбіст О. Шумський, а після його усунення — М. Скрипник. Хоча переважно її пов’язують з іменем саме Миколи Скрипника. І не випадково. Адже йому належить обгрунтована теоретична концепція українізації і практичне її здійснення. Слабкою ланкою у концепції українізації був її класово- прагматичний характер, суто інструменталістський підхід до питань духовного порядку. Лінія на підтримку української мови та розвиток української культури аргументувалася необхідністю пролетарського впливу на селянство, змички міста й села. Абсолютна духовна цінність рідної мови та національної культури не бралася до уваги, принаймні в офіційній аргументації (хоча не виключено, що наголос на класово-утилітарних моментах для декого був тактичним ходом, даниною панівним ідеологічним уподобанням). Це послаблювало моральний авторитет українізації (даючи підстави сприймати її як тимчасову політичну акцію) і яко- |
87 |
кісь мірою полегшувало Її ліквідацію, коли партія від «змйЧ-
ки» із селянством перейшла до тотальної війни проти нього. І сама українізація проводилася непослідовно, зі зволіканнями й застереженнями, супроводжувалася гострими незгодами в керівництві КП(б)У та постійним балансуванням між боротьбою з «великоруським шовінізмом» і «українським буржуазним націоналізмом» (М. Скрипник називав це «подвійною бухгалтерією», хоч і сам змушений був віддавати їй данину, як почасти й В. Блакитний). І все-таки десять років українізації (з яких лише кілька були періодом повного її розгортання у взаємодії з соціально-економічними процесами) дуже багато дали для національно-культурного розвитку. Змінилася національна структура міського населення (внаслідок допливу з села та осві- домлення частини русифікованих), робітництва, партійних і адміністративних кадрів, зростала мережа наукових інституцій та їхня переорієнтація на комплексне дослідження проблем України; до 1933 р. початкове й семирічне шкільництво було українізоване на 88,5 відсотка (вища освіта до 1929 — на 69), преса — на 89, книгодрукування — на 83. Незважаючи на суворий ідеологічний нагляд, зберігався певний світоглядний і естетичний плюралізм у сфері літератури та мистецтва, і вони переживали бурхливе піднесення, що дало підстави називати цей час добою культурного відродження України. У цей час розвивалося багато тенденцій та явищ, що/окреслилися на початку 20-х років. Існував соціально-культурний простір для активної художньої діяльності, мистецьких ініціатив, самоврядувальних структур. Увесь характер суспільно-політичного життя з його революційними збуреннями, масовістю публічних акцій, екзальтованістю цілих соціальних груп, пропагандистською галасливістю, шумовинням скороминущих гасел накладав свій карб і на культурну атмосферу та способи функціонування мистецьких сил. Природне бажання літераторів і митців об’єднуватися в цехові організації для творчого спілкування та захисту своїх професійних інтересів у цей небуденний час проявлялося особливо гостро і це посилювалося жагою самоутвердження серед напруженої мінливості життя, пошуком однодумців у прагненні збагнути перспективи історії і місце творця, дати адекватну відповідь на запити дня, а почасти й спокусою перемоги в ідеологічній і естетичній конкуренції. В роки революції та перші пореволюційні літератори групувалися й перегруповувалися переважно навколо «своїх» (недовготривалих) часописів та альманахів. Потім почали виникати організаційні осередки та більш-менш сталі |
88 |
об’єднання. Цей процес розширювався в міру нормалізації побуту й стабілізації радянського режиму.
Одним із перших осередків була символістська «Біла студія», створена 1918 р. в Києві за участю поетів Я. Савченка, П. Савченка, К Поліщука, П. Тичини, О. Слісаренка, В Ко- билянського, М. Семенка, театральних митців Л. Курбаса й М. Терещенка, художника А. Петрицького. Невдовзі, на початку 1919 p., група реформувалася в нову—«Музагет». Український футуризм визрівав у надрах символізму і не зразу виокремився організаційно, його лідер М. Семенко, вже видавши збірки «Prélude» (1913) і «Дерзання», «Кве- рофутуризм» (1914), ще пов’язував себе із символістами. Організаційне оформлення футуризму відбулося вже після революції. У 1919 М. Семенко в Києві створює осередок «Фламінго», потім — «Ударну групу поетів-футуристів» 1921 р. заявляє про себе київська науково-мистецька група «Комкос» («Комуністичний космос»),; на початку 1922 вона під впливом М. Семенка перетворюється в «Аспанфут» («Асоціацію панфутуристів»). У Харкові діяв «Ком-Космос» (1920) , в Одесі — «Юголіф» (за участю російських футуристів). Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних мистецьких форм, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство аж до деструкції, їхніми органами у 20-ті роки були «Семафор у майбутнє», «Гольфшт- ром» («Катафалк искусства», російською мовою видання). Під впливом цієї течії перебував створений 1925 р. у Москві Союз українських пролетарських і селянських письменників у РРФСР «Сім» («Село і місто»), який у своєму маніфесті наголошував потребу європеїзації, модернізації змісту і форм українського мистецтва: «…для України таке велетенське завдання дігнати, що нам забрали століття неволі, століття одсталості, гетьманства, отаманства, хуторянської анархії і провінціалізму» *. У лавах футуристів перебувало багато колишніх символістів— О. Слісаренко, Я. Савченко. В Ярошенко, М. Те- реіценко; з’явилися й неофіти — Гео Шкурупій, Гео Коляда, М. ІДербак. Ще в роки революції склалася навколо М. Зерова група поетів і літературознавців, зорієнтованих на створення високого гармонійного мистецтва на основі засвоєння класичних здобутків світової літератури (М. Рильський, П. Фили- пович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт). їх опоненти пізніше назвали це угруповання «неокласиками». На відміну од інших груп «неокласики» не дбали про своє організаційне |
1 Нео-Ліф. 1925. № 1. С. 8. |
89 |
оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925—1927 рр.
Справді масовими літературними організаціями стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923). Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пили- пенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, Д. Гумен- на, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко тощо. В ухваленій плужанами 3 квітня 1922 р. «Платформі ідеологічній і художній» наголошувалося, що «революційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію психіки й свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції». Конкретизувалися й шляхи досягнення цієї соціально-утилітарної мети: «…революційно-селянські митці, йдучи в ногу із пролетарськими, братимуть матеріал для своєї творчості із сучасної дійсності і побуту часів революції, а також революційну романтику життя й боротьби трудящих мас, переважно селянських, у минулому і його долю в майбутньому, освітлюючи все в дусі матеріалістичного світогляду, виходячи з прогнозів, що він нам їх дає…» Окремі пункти платформи стосувалися регламентації художніх засобів плужанської продукції: «…основним завданням «Плуг» ставить собі створити широкі картини, твори із всебічно розробленим сюжетом, головним чином, із життя революційного селянства. Згідно цього завдання «Плуг» прагнутиме, поруч із революційною лірикою, що досі панувала в післяжовтневін українській літературі, продукувати твори з епічною і драматичною розробкою матеріалу, причому форма творів має наближатися до найбільшої широти, простоти й економії художніх засобів» Заслугою «Плугу» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно- «індустріальну» і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літорганізацій. Широко розчиняв він двері перед обдарованою селянською молоддю. Але «Плугові» дуже зашкодило доктринерство, намагання обмежити й регламентувати підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу,— як і абсолютизація простоти й доступності форми, курс на масовість будь-що. Отже, пересічний плужанин до- |
1 Плуг. 1924. № 1. С. 24. |
80 |
сить вузько брав сільське життя, не цікавився широким історіософським та філософським осмисленням його явищ. Натомість схилявся до натуралістичної описовості й побу- товізму, часто-густо підсолоджених рожевими «революційними» ідиліями і нашпигованих газетними агітками, з епігонським використанням традиційних форм «селянської» оповіді. Отож, плужанство не без підстав стало синонімом провінціалізму й сірості.
Спілку пролетарських письменників «Гарт» засновано на початку 1923 р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а також В. Коряка, 1. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та ін. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакитним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М. Иогансен, В. Поліщук, 1. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П. Свашенко), М. Майський, П. Іванів, А1. Христовий, ІО. Смолич, а пізніше О. Слісаренко, М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та ін. У статуті «Гарту» в пункті другому мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». З волі В. Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. Через рік після заснування Спілки В. Блакитний виступив із великою теоретичною статтею «Без маніфесту» *, в якій обгрунтував гегемонійні протензії «Гарту», визначаючи його як громадську організацію, завдання якої — допомагати комуністичній партії у творенні «комуністичної культури, культури вселюдської, інтернаціональної й безкласової»2. Оскільки культура цілісна, то «Гарт» має бути не лише літературний, а й музичний, театральний, малярський тощо. Справді, В. Блакитний докладав великих зусиль, щоб під «гартовським» дахом об’єднати всі мистецькі загони й культурні кола. Це, звичайно, зустрічало спротив навіть у самому «Гарті», попри величезну особисту симпатію більшості письменників до фундатора Спілки. За всієї концептуальної стрункості й категоричності програмової статті В. Блакитного в ній помітна неузгодженість наявних суперечностей. Так, абсолют інтернаціональної культури уточнено тезою про «українську мову як знаряддя творчості», а останню знов-таки скориговано слушним зауваженням про «потребу розвинення широкої роботи |
1 Див.: Гарт. 1924. № 1. |
2 Там само. |
»1 |
На мовах Нацменшостей України». Очевидною також була суперечність між закликом до високого професіоналізму, удосконалення майстерності і орієнтацію на «аматорів» не лише в театрі та інших мистецтвах, а й у літературі («пись- менники-пролетарі» «здебільшого зовсім не є письменники- професіонали»; «для «Гарту» ознака професійна не є основна»),
І все ж «Гарт» об’єднав чи не найбільше число талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них не могло не насторожувати надмірний догматизм і доктринерство шанованого ними лідера, як і перспектива розчинення професійного письменницького ядра в масі аматорів та функціонерів з літературними претензіями. Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді 1925 р., незадовго до смерті В. Блакитного, більшість пись: менників вийшла із складу спілки під тим компромісним приводом, що «Гарт» мав перетворитись у масову літера- турно-культурницьку організацію, вони аж прагнуть створити письменницьку спілку. «Гарт» після цього фактично самоліквідувався. Друга половина 20-х р. відзначається ускладненням процесів літературного й мистецького життя і загостренням ідеологічної боротьби. Пояснюється це як диференціацією літературно-мистецьких сил, їхньою конкуренцією, що за умов надмірної політизованості та ідеологізованості набувала спотворених форм, так і насамперед тим, що намагання багатьох письменників І митців, цілих угруповань максимально використати усі можливості для повноти, самовиявлення, досягти жаданої творчої свободи, подати втілення волі українського народу до національного буття,— приходило в суперечність з лінією партії на цілковитий контроль над усіма сферами життя, на забезпечення потрібної їй інтерпретації дійсності та виховання зручної для неї «нової» людини. Партійна пропаганда постійно прокручувала тезу про те, що класовий ворог, зазнавши поразки в збройній і політичній боротьбі, тепер сподівається взяти реванш на фронті культурному й літературно-мистецькому. Ця зловісна теза (не позбавлена підстав у тому, що духовна свобода і житейський глузд, вигнані з політики й ідеології, все-таки пробивалися у літературі й мистецтві) падала гнітючою тінню на діяльність творчих організацій та на літературні й мистецькі дискусії другої половини 20-х р. У квітні 1925 р. М. Хвильовий виступив у додатку до газети «Вісті» — тижневику «Культура і побут» (число 17) з великою статтею «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», спрявованою проти плу- |
92 |
жанського масовізму та «червоної» халтури. Критик висунув дилему: «Європа чи просвіта?» — і закликав дати відсіч примітивізму, опановувати європейську культуру, поважно зайнятися професійною роботою.
Стаття справила величезне враження не лише на літературну громадськість, а й на всю національну інтелігенцію. Невдовзі, 24 травня, з приводу неї у великому залі Всенародної бібліотеки України в Києві відбувся диспут «Шляхи розвитку сучасної літератури», на якому були присутні понад 800 осіб. У диспуті взяли участь представники всіх літературних організацій Києва — «Гарту», «Плуга» (створена 1924 р., об’єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність; до неї входили: В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Ів- ченко, Г. Косинка, Я. Качура, Я. Савченко та ін. 1926 р. «Ланка» реорганізувалася в МАРС — «Майстерню революційного слова»), «Жовтень» (заснований на початку 1925 р. письменницьке угруповання, що вийшло з «Аспанфуту»\ виступало з критикою «Плуга» й «Гарту»; до нього входили В. Десняк, Іван Ле, Ю. Яновський, М. Терещенко, Ф. Яку- бовський, В. Ярошенко та ін.). У диспуті взяли участь О. Дорошкевич (головуючий), Ю. Меженко (доповідач), Б. Коваленко, М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Фи- липович, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаївська, І. Жигалка, М. Рильський ‘. Дискусія засвідчила, що киян не менше, ніж харків’ян хвилювали окреслені М. Хвильовим наболілі проблеми розвитку української літератури і що ставлення до них неоднозначне. Якщо більшість промовців підтримала пафос дражливої статті (навіть обережний О. Дорошкевич у своєму слові визнав, що вона «має величезне культурне й громадянське значення»), розвивала багато в чому суголосні думки (непересічно виступив М. Зеров, який згодом ще відгулнувся низкою статей у пресі), то Б. Коваленко, Іван Ле, С. Щупак, а почасти й В. Десняк вбачали в ній небезпечний ідеологічний ухил, недозволену атаку на той невибагливий загал в літературі, що був підпорою партійної лінії; саму ж дискусію вони використали для звичних «класових» звинувачень на адресу «попутників». Тим часом у Харкові події розвивалися ще бурхливіше. Навздогін своєї першої статті М. Хвильовий опублікував ще |
1 Див.: Шлчхи розвитку сучасної літератури / Диспут 24 травня 1925 року//Культкомісія місцевкому УАН. К-, 1925. |
93 |
Цілу серію матеріалів, полемізуючи зі своїми опонентами, серед яких найактивнішим був С. Пилипенко. Багато ущипливих закидів М. Хвильового він узяв на свою адресу та «Плугу». Г. Яковенко, С. Пилипенко, Б. Коваленко та інші прихильники масовізму закидали критику та його однодумцям «олімпійство», зарозумілість, ревізію партійної лінії в літературі. Коли ж М. Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля подолання культурницького епігонства і окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр всесоюзного міщанства»), а навчатися у «психологічної Європи», дискусія з літературної площини перекинулася в Політичну, в неї втрутилися партійні функціонери, а потім і безпосередньо Політбюро ЦК КП(6)У. |