ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ: 10—30-ті роки – 3

З літературною дискусією 1925—1927 рр. пов’язані ви­никнення, існування і доля видатнішої літературної орга­нізації 20-х років — ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетар­ської Літератури). Створена за ініціативою М. Хвильового як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціо­зу організаціям, як лабораторія професійного удосконален­ня та вільної творчості задля комуністичного ідеалу в широ­кому гуманістичному розумінні, вона об’єднала багатьох кращих українських літераторів і справді могла пишатися яскравими талантами: М. Куліш, А. Любченко, Ю. Шпол, М. Бажан, І. Сенченко, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, І. Дніпровський, О. Слісаренко, Г. Епік та ін.

Від самого заснування ВАПЛІТЕ і однойменний журнал (1927, вийшло п’ять чисел; перед тим, 1926-го, збірник «Вапліте» з матеріалами дискусії) опинилися під пильним наглядом і постійним обстрілом войовничих догматиків і речників офіціозу. Особливо посилилась і скоординованого характеру набрала ідеологічна критика на адресу «Вапліте» і самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСППу. «Молодняк» (1926—1932) виник як організація комсомольських письменників (у Харкові — П. Усенко, Л. Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гри- майло, Д. Гордієнко та ін.; у Києві — Б. Коваленко, О. Кор­нійчук, М. Шеремет, А. Шиян, П. Колесник, А. Клоччя; були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кре­менчуці та інших містах), видавав однойменний журнал. І організація, і журнал немало зробили для активізації лі­тературної творчості молоді, виявлення талантів, але вод­ночас і деморалізації українського письменства своєю аг­ресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців.


94

 

ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письмен­ників) була організована в січні 1927 р. з наміром об’єднати всіх лояльних режимові митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуаз­но-естетської небезпеки (ВАПЛІТЕ, «неокласики», МАРС, а також і футуристи та конструктивісти — В. Поліщук та ного прихильники з організованого ним 1925 р. «Авангар­ду») ВУСПП був українською аналогією до сумнозвісного російського РАППу, який домінував у ВОАПП (Всесоюз­ному об’єднанні асоціацій пролетарських письменників), йс го членом був і ВУСПП. Подібно до РАППу, ВУСПП прагнув узяти під свій контроль усе літературне життя і пе­ребирав на себе роль прямого речника партії в літератур­них справах. Поступово ВУСПП), залучив до своїх лав ба­гатьох письменників, зокрема й з інших, ідеологічно обстрі­люваних угруповань, але його політику фактично визначали керівники організації—І. Кулик, В. Коряк, І. Микитенко,

1. Кириленко.

Створення й активізація ВУСППу, його претензії на гегемонію (по суті підтримувані негласно партією, хоч вона й демонструвала деякий час позірний нейтралітет), посилен­ня нагінок на ВАПЛІТЕ, М. Хвильового, «неокласиків», на будь-які відхилення від більшовицької однозначності вза­галі, висування на перший план боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» — усе це зловісно провіщало наближення нової, трагічної епохи в літературному, куль­турному й громадському житті.

Але ще тривало національно-культурне піднесення. Від­бувалося зростання і примноження української преси, пе­ріодики, книгодрукування Ось деякі дані, що характеризу­ють динаміку книгодрукування в тогочасній Україні. У 1921 р., першому році після утвердження радянської вла­ди, було видано 214 назв книжок українською мовою, тобто 32 відсотки од загальної кількості (в 1918— 1084, або 71 відсоток). В 1923— 385 (16 відсотків), а в 1928 — вже 3220 (57 відсотків). Пік зростання дав 1931 рік: 6455 книжок українською мовою (80 відсотків од загальної кількості). Після цього процес пішов у зворотному напрямку. Однак треба зауважити, що серед українськомовної книжкової продукції значну частину становила політико-пропагандист- ська література і набагато меншу — наукова.

У 20-ті роки переживала піднесення українська літера­турно-художня періодика, та й преса, партійна й урядова, відводила чимало місця на своїх шпальтах літературним матеріалам та критиці. Насамперед, це стосується «Вістей ВУЦВК» (редагував В Блакитний, а після його смерті —


95

 

Є. Кас’яненко). В. Блакитний створив при цій газеті до- даток-тижневик «Література, Наука й Мистецтво» (пізні­ше— «Культура і побут»). Тоді ж з’явилися обсягові літе­ратурні часописи: у Харкові «Червоний шлях» (1923—1936, який у 20-ті роки редагували спочатку Г. Гринько, згодом

О.  Шумський); у Києві «Життя й революція» (1925—1933, під редакцією О. Дорошенка та І. Лакизи). Обидва журнали відзначалися добрим професійним рівнем, різнобічною те­матикою і, принаймні в перші роки, неупередженістю, в до­борі автури.

Згодом виникають «Плужанин» (1925—1927); далі «Плуг» (1928—1932); місячник футуристів «Нова генерація» (1927—1931) під редакцією М. Семенка, альманах конст­руктивістів «Авангард» (1928—1929) під редакцією В. По­ліщука. Письменники-емігранти із Західної України видава­ли збірники «Західна Україна» за редакцією В. Атаманюка і Д. Загула. Для «Червоного шляху» й «Життя й ре­волюції», для «Вапліте», «Літературного ярмарку», для мо­дерністських «Нової генерації» та «Авангарду», а також для популярно-літературних «Нової громади» (1923—1929, за ред. О. Варавви) та «Універсального журналу» («УЖ», 1928—1929, за ред. Ю. Смолича, О. Ковальова, О. Мар’я- мова, з участю М. Йогансена, Ю. Яновського, О Досвітньо­го, О. Близька, В. Вражливого, О Вишні, М. Кулика, А. Пет- рицького, І. Падалки, В. Кричевського) характерним було постійне звернення до мистецьких проблем — театру, му­зики, живопису, кіно, що відбивало тогочасні прагнення син­кретичності і взаємодії різних кіл митців (особливо аван­гардного штибу), часом і організаційно підтверджені.

20-ті роки були часом піднесення театрального життя й формування нового українського театру, який спирався на національну літературу (хоч водночас опановував сві­товий репертуар) і в свою чергу впливав на неї в естетич­ному плані.

Уже 1918 р. в Києві діяло три театри: Державний дра­матичний театр, Державний народний театр і «Молодий театр». Перші два в 1919 р. злилися. У Народному театрі з успіхом виступали М. Заньковецька і П. Саксаганський (був його художнім керівником). «Молодий театр» очолю­вав Лесь Курбас, який, поряд із світовою класикою, сміли­во інтерпретував на сцені твори української літератури («Чорну пантеру» В. Винниченка, етюди О. Олеся, «У пу­щі» Лесі Українки). Визначною подією в культурному і гро­мадському житті стала постановка Л. Курбасом поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» 1922 р. в Києві виникає Театр ім. Заньковецької. Того ж року Л. Курбас на базі свого


 

«Молодого театру» створює мистецьке об’єднання «Бере­зіль», яке, за його задумом, мало -бути синкретичним, за­проваджуючи різні мистецькі студії не лише театрального, а й живописного, музичного, літературного характеру, йшлося про підготовку молодих, на модерному європей­ському рівні, кадрів для всіх родів мистецтв. І хоча ней грандіозний план Л. Курбасові не вдалося здійснити з об’єк­тивних причин, але його реформаторська діяльність у теат­рі (спершу в Києві, а з 1926 р. в Харкові, куди переїхав «Березіль»), його орієнтація на «всесвітню естетику», ро­зуміння «мистецтва як науки», теорія мистецького перетво­рення життя, заперечення ілюзорності гіа користь інтелек­туальному конструюванню й монтажу, розумінню театру як «акцентованого вияву, акцентованого впливу», поєднання українського бароко і новоєвропейського експресіонізму, все це, а головне — постійний експеримент та пошук.— спра­вило великий вплив не лише на драматургію, а й на все мистецьке й літературне життя, тим паче що з багатьма иайталановитішнми митцями й письменниками Л. Курбаса пов’язувала тісна творча співпраця. У театрі Леся Курбаса зросли блискучі майстри сцени: А. Бучма, Й. Гірняк, В. Чи- стякова, Н. Ужвій, М. Крушельницький, В. Гаккебуш, О. До- бровольська, І. Мар’яненко, Л. Сердюк та ін„ які змогли почасти підтримувати рівень українського театру і в пізні­ші часи його руйнування.

На консервативніших мистецьких засадах залишався то­ді Театр ім. І. Франка, схильний до натуралізму. Він був створений у 1920 р. у Вінниці під опікою УГА, 1923 р. пе­реїхав до Києва, а 1926 — до Харкова: його очолював ко­лишній актор «Молодого театру» Г. Юра.

Знаменною — свідомою і успішною спробою довести можливість діяльності українського театру в «інтернаціо­нальному» місті — була сценічна творчість у 1925—1930 рр. Одеської держдрами (М. Терещенко, В. Василько, Б. Тягно,

В.  Скляренко, В. Норд, В. Гаккебуш, Лупогаров, Ердман, Кауфман та ін.).

Роки відновлення української державності — 1917—

1918  — стали періодом рішучих заходів щодо організації українського музичного життя. Були створені Республікан­ська капела під орудою О. Кошиця, яка уславилася гаст­рольною поїздкою по світу, покликаною привернути увагу світової громадськості до України; капела «Думка» (під орудою К. Стеценка, а потім Н. Городовенка). Розпочав ді­яльність Музично-театральний інститут ім. М. Лисенка у Києві, з’явилися перші оперні трупи в Києві й Харкові. Становище погіршилося і тим, що влада з її пропагандист­


4 101


97

 

ським ставленням до мистецтва почала впроваджувати бю­рократичну регламентацію, утилітаризм і недовіру до «бур­жуазних естетів». До того ж, загинув трагічно М. Леонто- вич, емігрував О. Кошиць, передчасно померли К. Стеценко і Я. Степовий, що послабило потенції музичного життя. За­шкодила йому і гіпертрофія групівщини, почасти — як і в інших галузях мистецтва — заохочувана з політичних мір­кувань. Виникає безліч музичних товариств і об’єднань, шо часто ворогували між собою без достатніх підстав, на ко­н’юнктурній основі. І якщо створене 1923 р. Товариство ім. М. Леонтовича (Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Ко- сенко, В. Костенко, М. Вериківський, П. Козицький) мало тільки мистецькі інтереси, то в діяльності інших (ВУТОРМ — Всеукраїнське товариство революційних му­зик, АСМ — Асоціація сучасних музик, АПМУ — Асоціація пролетарських музик України, АРКУ — Асоціація револю­ційних композиторів України) було занадто багато ідеоло­гічних настанов та групових пристрастей. Проте загалом це був період активного музичного творення і напружених ми­стецьких пошуків.

Українська музика збагачується жанрово. Крім вокаль­них творів, з’являються великі інструментальні хорові та оперні; музика прагне до масштабності форм і змісту. Зраз­ками симфонічної, вокально-симфонічної та інструменталь­ної музики великих форм стали Перша симфонія (1918), кантата-поема «Хустина» (1923) та Друга симфонія («Сим­фонія Ес-дур») Л. Ревуцького; дві симфонії Б. Лятошин- ського та його «Увертюра на чотири українські народні теми»; концерти для фортепіано з оркестром і для скрипки

з  оркестром В. Косенка; Ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку». Тоді ж були створені опери «Дума чорноморська» Б. Яновського, «Золотий обруч» Б. Лято- шинського, «Кармелюк» В. Косенка, «Хвесько Анджи- бер» В. Золотарьова, «Яблуневий полон» О. Чишка: балети «Пан Каньовський» М. Вериківського, «Ференджі» Б. Янов- вського, «Карманьйола» В. Феміліді, «Дніпрельстан» Л. Рудницького.

Опанування, найскладніших музичних жанрів засвідчу­вало професійне зростання українського музичного мистецт­ва. У своїх кращих зразках воно прагне досягти повноти жанрів і форлі, модернізувати способи вираження, орієн­туючись на новочасні європейські тенденції, а водночас ви­користовуючи можливості національної системи звуковідчу- вання та народні традиції, звертаючись до національного матеріалу в тематиці й ритмомелодійному фонді.

Українське образотворче мистецтво також переживало


98

 

в 20-ті роки період інтенсивного розвитку. Великий імпульс йому дала творча і педагогічна діяльність трагічно загиб­лого в 1919 р. О. Мурашка. У малярстві виявляється різ­номанітність ідейно-тематичних і стильових пошуків. Тен­денцію до відображення історичних подій та особливостей побуту українського народу найвиразніше репрезентував М. Самокиш. Традиції імпресіонізму продовжували Г. Світ- лицький, П. Волокідін, С. Кишеневський. До конструкти­візму й футуризму тяжіли В. Єрмілов, В. Пальмов, А. Та­ран, А. Петрицький і В. Меллер (останні два багато працювали в жанрі театральної декорації, як і О. Хвостов- Хвостенко, О. Тишлер, створюючи її модерну національно- українську модифікацію); К.. Малевич еволюціонував від ку- бофутуризму до абстракціонізму. Ф. Кричевський шукав синтезу українського національного стилю, поєднуючи ім­пресіонізм з декоративністю та стильовими засобами народ­ного мистецтва. Найпотужніше спроба створення синтетич­ного національного стилю виявилася у творчості угрупо­вання «бойчукістів» (М. Бойчук, Т. Бойчук, І. Падалка,

  1. Седляр, О. Павленко, М. Рокицький, О. Довгаль та ін.). «Бойчукізм» протистояв натуралізмові й ілюзіонізмові, ім­пресіонізмові й кубізмові, спрямовуючи свої зусилля на створення нового національного монументального стилю, з високим ступенем узагальнення й стилізації,— не в останню чергу спираючись на ті традиції українського народного ма­лярства й іконописання, що були пов’язані із впливом ві­зантійського мистецтва. Свою систему прийомів монумен­тального живописання «бойчукісти» намагалися пристосу­вати до сучасної тематики. Вони, як й інші малярські та різь­бярські школи й напрями, були втягнені в орбіту здійснення так званого «ленінського плану монументальної пропаган­ди, який, попри свою прагматичну тенденцію, давав можли­вість вирішувати проблему донесення мистецтва до народу і водночас випробувати різні професіональні підходи та реа­лізувати творчі експерименти найрізноманітнішого характе­ру. (Набуває у цю добу розквіту політичний плакат, у цьому жанрі працювали видатні майстри, що вирішували в його межах виражальні проблеми загальноестетичного порядку).

Поряд із малярством успішно розвивається станкова гра­фіка й книжкова ілюстрація (Ю. Нарбут, Л. Лозовський,

  1. Налепинська, О. Сахновська, В. Касіян, І. Падалка, А. Се­реда та ін.), різьбярство (тут визначилися митці різних естетичних спрямувань: в традиціях реалізму працював Є. Гаврилко, впливу західноєвропейських модерністів за­знали Л. Блох та І. Севера, яскравим конструктивістом був на початку свого творчого шляху І. Кавалерідзе).


4*


99

 

Із плюралізмом складно співвідносилася велика кіль­кість цехових організацій, які покликані були гарантувати певний мистецький простір для тієї чи іншої художньої гру­пи, але фактично, через надмірну політизованість і претен­зії на домінування, вносили деструкцію й сум’яття в творче життя. До найбільших належали АХЧУ (1925) — Асоціація художників Червоної України, що об’єднувала митців, схиль­них до натуралізму і беззастережного сприйняття офіційної ідеології та смаків; АРА1У (1925)—Асоціація революцій­них митців України, в якій тон задавали «бойчукісти»; ОСМУ (1927) —Об’єднання сучасних митців України, яке створили вихідці з АРМУ, невдоволені гегемонією «бойчу- кістів»,— В. Пальмов, А. ІІетрицький, Д. Шавикін та інші, що прагнули забезпечити свободу творчих пошуків; ОММУ (1927) — Об’єднання молодих митців України. Взаємні зви­нувачення спотворювали творчу змагальність і невдовзі при­служилися — як і в інших галузях мистецтва — адміністра­тивному «наведенню порядку»; офіціоз зводив рахунки з кожною групою руками іншої.

20-ті роки стали добою становлення українського кіне­матографа. Тоді ж розгортає свою діяльність ВУФК. (Все­українське фотокіноуправління) з осідком в Одесі. Кіно- ательє виникають у Ялті, Харкові, Києві. Перші фільми, створені в ці роки на Україні, і тематикою, і характером не були українські. Українська тематика починає панувати з 1923—1924 рр. У фільмі «Остап Бандура» В. Гардіна грала М. Заньковецька. В українському кіно працюють режисери Л. Курбас, Ф. Лопатинський, ГІ. Чардинін, Г. Стабовий,

І.  Кавалерідзе, М. Терещенко, А. Кордюм, Й. Перегуда, Б. Тягно, В. І’ардін та ін.; видатний оператор Д. Демуцький; актори М. Садовський, А. Бучма, І. Мар’яненко, Н. Ужвій, трохи пізніше — С. Шкурат, П. Масоха; художники В. Кри- чевський, В. Меллер, М. Симашкевич. Сценаристами й ре­дакторами виступають письменники Д. Бузько (за його сце­наріями створені фільми «Отаман Хмель» і «Лісовий звір»);

О. Досвітній (автор сценарію фільму «У павутинні»); М. Ба­жай, Д. Фальківський, І ео Шкурупій, М. Яловий, Ю. Янов- ський, М. Иогансен та ін.

Поряд із створенням фільмів про громадянську війну («Укразія» П. Чардиніна — дві серії) та соціалістичне бу­дівництво («Два дні» Г. Стабового) особливу увагу україн­ських митців привертала праця над національно-історични­ми фільмами (двосерійна стрічка П. Чардиніна «Тарас Шев­ченко» з Амвросієм Бучмою у головній ролі, 1926; «Тарас Трясило» того ж П. Чардиніна, за мотивами однойменного віршованого роману В. Сосюри, також з А. Бучмою в го-


100

 

ЛоВнІй ролі, 192?); фільми і. Кавалерідзе тощо. Знімаються стрічки за творами класиків української літератури («Ми­кола Джеря» М. Терещенка, «Навздогін за долею» його ж за М. Коцюбинським, «Бурлачка» Ф. Лопатинського, «Фата Моргана» Б. Тягна» та ін.).

У ці роки в Україні працює славетний Дзига Вертов, котрий справив великий вплив на розвиток світового доку­ментального кіно. 1930 р. він створив перший український звуковий документальний фільм «Симфонія Донбасу». Досі зберігають своє значення не оцінені належно формальні шукання талановитого модерного скульптора й кінорежисе­ра Івана Кавалерідзе, автора неперевершених пам’ятників Т. Шевченку (в Ромнах і в Полтаві), Г. Сковороді (в Лох- виці), Артемові (в Бахмуті й Святогорську) та ряду фільмів, таких, як «Злива» і «Коліївщина», де він пробував, зокре­ма, збагатити мову кінематографа скульптурною об’ємністю, скульптурними засобами зображення, досягав своєрідного вирішення просторових і динамічних завдань (хоча на змі­стові фільмів, особливо «Коліївщини», негативно позна­чилася вульгарно-соціологічна концепція у висвітленні історії).

Широке світове визнання й славу українському кіно при­несла творчість О. Довженка, чиї фільми «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), а почасти й пер­ший український звуковий фільм «Іван» (1932) стали но­вим словом у розвитку кінематографічного мистецтва вза­галі і ввійшли до його золотого фонду.

Поважним складником загальної картини духовного й інтелектуального піднесення українського суспільства було зростання наукового потенціалу. Центром наукової праці стала Українська Академія Наук, перейменована 1921 р. у ВУАН (Всеукраїнську Академію Наук), з місцевими філія­ми (пізніше перетвореними в окремі інститути). Науково- видавнича діяльність зосередилась у видавництві Академії Наук (1922). Над розбудовою української науки працювала блискуча плеяда видатних учених, таких як великий приро­дознавець В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. За­болотний, математики Д. Граве, М. Кравчук, М. Крилов, економісти М. Туган-Барановський, К. Воблий, М. Птуха, історики Д. Баталій, Д. Яворницький, М. Слабченко, геолог П. Тутківський, гігієніст і епідеміолог О. Корчак-Чепурків- ський, археолог і етнограф М. Біляшівський, філологи й лі­тературознавці С. Єфремов, М. Сумцов, В. Перетц, А. Крим­ський та інші. Авторитет у світовій науці здобули наукові школи М. Кравчука (математика), Д. Граве (алгебра), М. Крилова (математична фізика), Л. Писаржевського (хі-


101

 

мія), О. богомольця (експериментальна патологія), Є. ГІа- тона (електрозварювання), і. Шмальгаузена (зоологія), М. Грушевського (історія).

Особливого розмаху діяльність Академії наук, надто її гуманітарних підрозділів, набула після повернення в 1924 р.

3   еміграції в Україну академіка М. Грушевського, який з великою енергією включився в науково-організаційну робо- ту. Він реорганізував історичну секцію, очолив Археогра­фічну комісію, створив Науково-дослідну кафедру історії України, редагував журнал «Україна» (1924—1930), «Нау­кові збірники» історичної секції та низку інших видань, водночас продовжуючи писати фундаментальні дослідження «Історію України-Руси» та «Історію української літера­тури».

Українська наука в цей час зажила світового авторите­ту. У ній успішно розвиваються як фундаментальні дослід­ження, так і прикладні. Наукова робота набуває державно­го масштабу, стає важливою ланкою української культури, засвідчуючи, яку глибинну інтелектуальну енергію здатна виявити українська суспільність за хоч скільки-небудь спри­ятливих умов. А, втім, умови й обставини почали зловісно змінюватися, ідеологічний тиск дедалі відчутніше поширю­вався й на науку.

Особливістю національної історії України та відповід­но особливістю розвитку її культури була державно-тери­торіальна розсепарованість. Хоч більша частина українсько­го народу проживала у межах УРСР, яка формально вва­жалася державою цього народу, вагомий відсоток україн­ців залишався поза її кордонами. Так, станом на 1 січня

1933   р., якщо виходити із статистичних таблиць В. Кубійо- вича ‘, на території УРСР жило 25 млн 470 тис. українців, Західної України — 4 млн 540 тис., Буковини й Бесара­бії — 770 тис., Карпатської України — 460 тис.; в РРФСР —

4   млн 480 тис., в Білорусії — 740 тис., у Польщі (поза ме­жами Західної України) — 650 тис., в Чехо-Словаччині — 90 тис., в Румунії (поза Північною Буковиною й Бесара­бією)— 80 тис., на інших територіях у Європі — 74 тис.; у США — 800 тис., Канаді — 400 тис., Бразилії — 50— 60 тис., Аргентині — 50 тис., інших країнах Америки — 10— 20 тис. Отже, майже 12 мільйонів українців, близько тре­тини, на той час перебувала поза УРСР (у тому числі 20,6 відсотка — поза СРСР). Це значна частина духовного потен­ціалу нації. Майже скрізь там розвивалося більш або менш


1 Див.: Енциклопедія українознавства. Мюнхен; Нью-Йорк; 1959. Т. І. С. 166, 174.


102

 

інтенсивне національно-культурне життя. Насамперед це стосується «українського П’ємонту»—Галичини та інших українських земель, що опинилися під владою Польщі, Ру­мунії, Чехословаччини. Хоча уряди Польщі й Румунії прово­дили жорстоку політику полонізації та відповідно думуні- зації, проте відносна політична слабкість цих режимів та деякі елементи відносної ж свободи слова залишали трохи простору для політичної й культурної діяльності українців.

Вплив Наддніпрянської України на Західну в цей час, як, і їхні взаємовпливи, пов’язується насамперед з небува­лим раніше посиленнням відчуття соборності, прагненням до творення не лише єдиної держави, а й єдиної національ­ної культури. З цього погляду можна говорити про взаємо­дію в культурних процесах Західної України (почасти й Буковини, Закарпаття) і України радянської, хоч польська, румунська й радянська влади — кожна по-своєму — пере­шкоджали нормальним культурним взаєминам або ж нама­галися використати їх у власних політичних інтересах. Мож­на говорити і про певну взаємодоповнюваність літературних і мистецьких явиш та процесів у цих частинах України — як у значенні об’єктивному (бо тільки спільно вони утворюва­ли повнішу картину), так і в значенні суб’єктивному (часом більш або менш усвідомлене прагнення розвинути ті ми­стецькі якості, яких бракувало в іншій частині України, або висловити те, чого не можна було сказати за умов іншого режиму).

Для перших років після поразки ЗУНР характерна для Галичини певна депресивність. Проте літературне життя поволі відроджувалося й організовувалося. Творчо активни­ми залишилися чимало з колишніх «молодомузівців». Сим­волісти молодшого покоління об’єднуються навколо жур­налу «Митуса» (1922). Тут виступають В. Бобинський, Ба­бій, О. Туринський, Ю. Шкрумеляк, М. Підгірянка, Р. Куп- чинський, М. Голубець. Невдовзі шляхи їхні розійшлися. Лі­тературно-мистецькі об’єднання не були тривкими. Відбува­лася ідейно-політична й естетична диференціація, приспі- шувана потребою самоозиачення в ситуації міжнародної бо­ротьби навколо України. Під впливом радянської політики українізації й афішування «незалежності» УРСР, під вра­женням успіхів української літератури й мистецтва в УРСР дужчають радянофільські настрої в Галичині (А. Крушель- ницький, І. Крушельницький, А. Павлюк, Р. Сказинський,

С.  Масляк, Я. Галан, пізніше С. Тудор, П. Козланюк). Ра- дянофіли гуртувалися навколо організації «Горно» та своїх видань «Вікна», «Нові шляхи», «Культура» і прагнули при­єднати до себе всю ліву інтелігенцію, підтримуючи, зокре­


103

 

ма, й новаторські естетичні тенденції. Антагоністом радяно- фільства виступав очолений Дм. Донцовим «Літературно- науковий вісник» (1922—1932, згодом «Вісник»— 1933— 1939). «ЛНВ» намагався стати репрезентантом усіх «здо­рових» сил української літератури, рупором національного активізму, і задля цього, сповідуючи волюнтаристський на­ціоналізм, не цурався і яскравих зразків української радян­ської літератури, коли їх можна було інтерпретувати в націоналістично-романтичному дусі. Завдяки гострій, стиліс­тично досконалій публіцистиці самого Дм. Донцова, учас­ті поетів «празької школи» і «варшавської школи» (на та­лановиту прозу націоналісти так і не здобулися), публіка­ціям творів письменників-емігрантів та вміло дібраним передрукам з радянських видань, як і перекладам світової літератури, часопис став непересічним виданням, помітним чинником у формуванні суспільно-політичної думки в Гали­чині. Його публіцистика мала відгомін і в Східній Україні, де невдовзі журнал перетворився на головну мішень проти- націоналістичної пропаганди. Втім, досить гостро полемізу­вали з Дм. Донцовим не лише комуністи, а й націонал-де­мократи та клерикали в самій Галичині, як і він з ними.

Релігійне спрямування переважало в творчості поета й публіциста О. Петрійчука-Моха, поета, критика, драматурга Меріяма (Г. Лужницького), автора фантастичної повісті «Країна блакитних орхідей» М. Капія, поетів С. Семчука,

В.  Лімниченка, які згуртувалися в об’єднанні «Логос» при видавництві «Добра книжка», виступали у католицькому львівському журналі «Поступ» (1921—1931). Чимало лі­тераторів, які прагнули зберегти нейтралітет у дедалі гострі­шій ідеологічній та політичній боротьбі, дбаючи про осо­бисту світоглядну незалежність і професійні естетичні кри­терії, тяжіли до літературного журналу «Назустріч», який редагував визначний критик і есеїст М. Рудницький. Тут активно співпрацювали О. Боднарович, В. Сімович (які та­кож у різний час були його очолювали); поет, маляр, графік і критик Св. Гординський, поет і прозаїк Ю. Косач, поет Б.-І. Антонич. Але це був початок 30-х рр.

Вагомим чинником літературного процесу в Західній Україні була творчість представників старшого покоління — серед них У. Кравченко, Наталена Королева, Катря Грине- вичева, Т. Бордуляк, О. Маковей, Б. Лепкий (який дуже плідно виступав і в критиці та літературознавстві), Л. Мар- тович, М. Черемшина, В. Стефаник. Хоча вони не брали ак­тивної участі в літературному житті, а молодше покоління начебто не дуже прислухалося до них, саме їм належать твори неперехідної вартості.


104

 

Значного розвитку досягла в Галичині українська пре­са, зокрема й літературна, мистецька й наукова. Крім чис­ленних широкого політичного спектра партійних видань, ви­ходили часописи від прокомуністичних до радикально-на­ціоналістичних, кожне з яких намагалося здійснювати свою літературну програму. (Крім Львова, періодичні видання виходили в Коломиї, Перемишлі, Станіславові, Тернополі, Сокалі, Яворові та інших містах). Часописи загальнонаціо­нального спрямування, як-от ілюстрований двотижневик «Світ», жіночі та молодіжні журнали, літературно-мистець­кі — «Поступ» — «Вісник літератури й життя», «Українське мистецтво» (за редакцією М. Голубця), журнали з проблем театру й музики, представляли культурологічну палітру видань. Книговидавничу справу характеризують такі циф­ри: 1924 р. вийшло 195 назв книжок; 1925 р.— 181 назва; 1926 р.—207; 1927 р.—321; 1928 р.— 450; 1929 р.—391; 1930 р.— 410 назв.

Багатобарвним було мистецьке, життя Галичини. Форму­ється ряд українських театральних колективів — «Новий Львівський Театр», Театр ЗУНР, Національний театр у Львові (режисери О. Загоров, И. Стадник). Із «Березоля» повертається В. Блавацький і створює Театр ім. Тобілеви- ча, а потім «Заграву», де ставить «На полі крові» Лесі Ук­раїнки, «Слово о полку Ігоревім» Г. Лужницького, «Землю» (інсценізація В. Блавацького за оповіданнями В. Стефани- ка). Естетичне оновлення західноукраїнського театру від­бувається під значним впливом ідей Л. Курбаса, хоча збе­рігають свою силу й традиції побутового театру та мело­драми.

У малярстві працюють такі талановиті майстри, що зро­били високовартісний внесок до українського мистецтва, як

І.  Труш, О. Новаківський, О. Курилас, Л. Гец, М. Бутович, Р. Лісовський, М. Осінчук, Я. Музика, П. Холодний. Рівень книжкової графіки визначався насамперед творчістю П. Ков- жуна. Мистецькі організації, такі як ГДУМ (Гурток Діячів українського мистецтва) на чолі з П. Холодним та М. Го­лубцем, АНУМ (Асоціація незалежних українських митців), де чільне місце належало П. Ковжуну, влаштовували ма­лярські виставки у Львові та інших містах.

Західна Україна і в 20-ті роки була плідним тереном для розвитку національної музики. З’являються твори великої ідейної наснаги, масштабної форми, зрілого професіоналіз­му («Стрілецька рапсодія» і симфонічна поема «Каменярі», опера «Бар Кохба» Ст. Людкевича, автора класичної сим­фонічно-хорової оди «Кавказ»; «Українська рапсодія» і фор­тепіанні концерти В. Барвінського; фортепіанні твори Н. Ни-


105

 

Жанківського; модерністичні квартети, балет «ВурІ на За­ході», дві симфонії, твори для фортепіано А. Рудницького), засвідчивши прагнення до універсальності змісту й музич­ної мови, оновлення засобів виразовості, засвоєння досяг­нень новітньої західноєвропейської музики в синтезі з на­ціональною музичною традицією.

Картину культурного піднесення Західної України до­повнює різнобічна наукова діяльність, головним осередком якої залишалося засноване ще 1873 р. і реорганізоване

1893   р. Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). З 1921 р. при ньому діяли окремі науково-дослідні установи (Інститут нормальної і патологічної психології та бакте- ріологічно-хімічний інститут).

Заходами НТШ були створені три музеї: Культурно-іс­торичний, Природописний та Українського війська — і не­легальні українські вищі школи — Львівський український університет і Львівська українська політехнічна школа; виходили друком «Записки…» НТШ, «Праці комісії шев­ченкознавства», «Збірнич правничої комісії» та інші видання, українознавчий журнал «Стара Україна», щоправ­да, недовго (1923—1924). Очолювали НТШ у цей період

С.  Томашівський (1913—1915), В. Щурат (1921—1923), У 20-ті роки НТШ діяльно співпрацювало з Українською Академією наук у Києві.

Слід узяти до уваги, що всі українські здобутки в Гали­чині у сфері освіти, науки, літератури й мистецтва досяг­нуті не тільки без допомоги держави (Польської), а й усу­переч її антиукраїнській політиці,— отже, грунтувалися ли­ше на зусиллях і жертовності самого українського грома­дянства.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.