З літературною дискусією 1925—1927 рр. пов’язані виникнення, існування і доля видатнішої літературної організації 20-х років — ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури). Створена за ініціативою М. Хвильового як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям, як лабораторія професійного удосконалення та вільної творчості задля комуністичного ідеалу в широкому гуманістичному розумінні, вона об’єднала багатьох кращих українських літераторів і справді могла пишатися яскравими талантами: М. Куліш, А. Любченко, Ю. Шпол, М. Бажан, І. Сенченко, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, І. Дніпровський, О. Слісаренко, Г. Епік та ін.
Від самого заснування ВАПЛІТЕ і однойменний журнал (1927, вийшло п’ять чисел; перед тим, 1926-го, збірник «Вапліте» з матеріалами дискусії) опинилися під пильним наглядом і постійним обстрілом войовничих догматиків і речників офіціозу. Особливо посилилась і скоординованого характеру набрала ідеологічна критика на адресу «Вапліте» і самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСППу. «Молодняк» (1926—1932) виник як організація комсомольських письменників (у Харкові — П. Усенко, Л. Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гри- майло, Д. Гордієнко та ін.; у Києві — Б. Коваленко, О. Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян, П. Колесник, А. Клоччя; були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах), видавав однойменний журнал. І організація, і журнал немало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів, але водночас і деморалізації українського письменства своєю агресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців. |
94 |
ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників) була організована в січні 1927 р. з наміром об’єднати всіх лояльних режимові митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки (ВАПЛІТЕ, «неокласики», МАРС, а також і футуристи та конструктивісти — В. Поліщук та ного прихильники з організованого ним 1925 р. «Авангарду») ВУСПП був українською аналогією до сумнозвісного російського РАППу, який домінував у ВОАПП (Всесоюзному об’єднанні асоціацій пролетарських письменників), йс го членом був і ВУСПП. Подібно до РАППу, ВУСПП прагнув узяти під свій контроль усе літературне життя і перебирав на себе роль прямого речника партії в літературних справах. Поступово ВУСПП), залучив до своїх лав багатьох письменників, зокрема й з інших, ідеологічно обстрілюваних угруповань, але його політику фактично визначали керівники організації—І. Кулик, В. Коряк, І. Микитенко,
1. Кириленко. Створення й активізація ВУСППу, його претензії на гегемонію (по суті підтримувані негласно партією, хоч вона й демонструвала деякий час позірний нейтралітет), посилення нагінок на ВАПЛІТЕ, М. Хвильового, «неокласиків», на будь-які відхилення від більшовицької однозначності взагалі, висування на перший план боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» — усе це зловісно провіщало наближення нової, трагічної епохи в літературному, культурному й громадському житті. Але ще тривало національно-культурне піднесення. Відбувалося зростання і примноження української преси, періодики, книгодрукування Ось деякі дані, що характеризують динаміку книгодрукування в тогочасній Україні. У 1921 р., першому році після утвердження радянської влади, було видано 214 назв книжок українською мовою, тобто 32 відсотки од загальної кількості (в 1918— 1084, або 71 відсоток). В 1923— 385 (16 відсотків), а в 1928 — вже 3220 (57 відсотків). Пік зростання дав 1931 рік: 6455 книжок українською мовою (80 відсотків од загальної кількості). Після цього процес пішов у зворотному напрямку. Однак треба зауважити, що серед українськомовної книжкової продукції значну частину становила політико-пропагандист- ська література і набагато меншу — наукова. У 20-ті роки переживала піднесення українська літературно-художня періодика, та й преса, партійна й урядова, відводила чимало місця на своїх шпальтах літературним матеріалам та критиці. Насамперед, це стосується «Вістей ВУЦВК» (редагував В Блакитний, а після його смерті — |
95 |
Є. Кас’яненко). В. Блакитний створив при цій газеті до- даток-тижневик «Література, Наука й Мистецтво» (пізніше— «Культура і побут»). Тоді ж з’явилися обсягові літературні часописи: у Харкові «Червоний шлях» (1923—1936, який у 20-ті роки редагували спочатку Г. Гринько, згодом
О. Шумський); у Києві «Життя й революція» (1925—1933, під редакцією О. Дорошенка та І. Лакизи). Обидва журнали відзначалися добрим професійним рівнем, різнобічною тематикою і, принаймні в перші роки, неупередженістю, в доборі автури. Згодом виникають «Плужанин» (1925—1927); далі «Плуг» (1928—1932); місячник футуристів «Нова генерація» (1927—1931) під редакцією М. Семенка, альманах конструктивістів «Авангард» (1928—1929) під редакцією В. Поліщука. Письменники-емігранти із Західної України видавали збірники «Західна Україна» за редакцією В. Атаманюка і Д. Загула. Для «Червоного шляху» й «Життя й революції», для «Вапліте», «Літературного ярмарку», для модерністських «Нової генерації» та «Авангарду», а також для популярно-літературних «Нової громади» (1923—1929, за ред. О. Варавви) та «Універсального журналу» («УЖ», 1928—1929, за ред. Ю. Смолича, О. Ковальова, О. Мар’я- мова, з участю М. Йогансена, Ю. Яновського, О Досвітнього, О. Близька, В. Вражливого, О Вишні, М. Кулика, А. Пет- рицького, І. Падалки, В. Кричевського) характерним було постійне звернення до мистецьких проблем — театру, музики, живопису, кіно, що відбивало тогочасні прагнення синкретичності і взаємодії різних кіл митців (особливо авангардного штибу), часом і організаційно підтверджені. 20-ті роки були часом піднесення театрального життя й формування нового українського театру, який спирався на національну літературу (хоч водночас опановував світовий репертуар) і в свою чергу впливав на неї в естетичному плані. Уже 1918 р. в Києві діяло три театри: Державний драматичний театр, Державний народний театр і «Молодий театр». Перші два в 1919 р. злилися. У Народному театрі з успіхом виступали М. Заньковецька і П. Саксаганський (був його художнім керівником). «Молодий театр» очолював Лесь Курбас, який, поряд із світовою класикою, сміливо інтерпретував на сцені твори української літератури («Чорну пантеру» В. Винниченка, етюди О. Олеся, «У пущі» Лесі Українки). Визначною подією в культурному і громадському житті стала постановка Л. Курбасом поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» 1922 р. в Києві виникає Театр ім. Заньковецької. Того ж року Л. Курбас на базі свого |
9в |
«Молодого театру» створює мистецьке об’єднання «Березіль», яке, за його задумом, мало -бути синкретичним, запроваджуючи різні мистецькі студії не лише театрального, а й живописного, музичного, літературного характеру, йшлося про підготовку молодих, на модерному європейському рівні, кадрів для всіх родів мистецтв. І хоча ней грандіозний план Л. Курбасові не вдалося здійснити з об’єктивних причин, але його реформаторська діяльність у театрі (спершу в Києві, а з 1926 р. в Харкові, куди переїхав «Березіль»), його орієнтація на «всесвітню естетику», розуміння «мистецтва як науки», теорія мистецького перетворення життя, заперечення ілюзорності гіа користь інтелектуальному конструюванню й монтажу, розумінню театру як «акцентованого вияву, акцентованого впливу», поєднання українського бароко і новоєвропейського експресіонізму, все це, а головне — постійний експеримент та пошук.— справило великий вплив не лише на драматургію, а й на все мистецьке й літературне життя, тим паче що з багатьма иайталановитішнми митцями й письменниками Л. Курбаса пов’язувала тісна творча співпраця. У театрі Леся Курбаса зросли блискучі майстри сцени: А. Бучма, Й. Гірняк, В. Чи- стякова, Н. Ужвій, М. Крушельницький, В. Гаккебуш, О. До- бровольська, І. Мар’яненко, Л. Сердюк та ін„ які змогли почасти підтримувати рівень українського театру і в пізніші часи його руйнування.
На консервативніших мистецьких засадах залишався тоді Театр ім. І. Франка, схильний до натуралізму. Він був створений у 1920 р. у Вінниці під опікою УГА, 1923 р. переїхав до Києва, а 1926 — до Харкова: його очолював колишній актор «Молодого театру» Г. Юра. Знаменною — свідомою і успішною спробою довести можливість діяльності українського театру в «інтернаціональному» місті — була сценічна творчість у 1925—1930 рр. Одеської держдрами (М. Терещенко, В. Василько, Б. Тягно, В. Скляренко, В. Норд, В. Гаккебуш, Лупогаров, Ердман, Кауфман та ін.). Роки відновлення української державності — 1917— 1918 — стали періодом рішучих заходів щодо організації українського музичного життя. Були створені Республіканська капела під орудою О. Кошиця, яка уславилася гастрольною поїздкою по світу, покликаною привернути увагу світової громадськості до України; капела «Думка» (під орудою К. Стеценка, а потім Н. Городовенка). Розпочав діяльність Музично-театральний інститут ім. М. Лисенка у Києві, з’явилися перші оперні трупи в Києві й Харкові. Становище погіршилося і тим, що влада з її пропагандист |
4 101 |
97 |
ським ставленням до мистецтва почала впроваджувати бюрократичну регламентацію, утилітаризм і недовіру до «буржуазних естетів». До того ж, загинув трагічно М. Леонто- вич, емігрував О. Кошиць, передчасно померли К. Стеценко і Я. Степовий, що послабило потенції музичного життя. Зашкодила йому і гіпертрофія групівщини, почасти — як і в інших галузях мистецтва — заохочувана з політичних міркувань. Виникає безліч музичних товариств і об’єднань, шо часто ворогували між собою без достатніх підстав, на кон’юнктурній основі. І якщо створене 1923 р. Товариство ім. М. Леонтовича (Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Ко- сенко, В. Костенко, М. Вериківський, П. Козицький) мало тільки мистецькі інтереси, то в діяльності інших (ВУТОРМ — Всеукраїнське товариство революційних музик, АСМ — Асоціація сучасних музик, АПМУ — Асоціація пролетарських музик України, АРКУ — Асоціація революційних композиторів України) було занадто багато ідеологічних настанов та групових пристрастей. Проте загалом це був період активного музичного творення і напружених мистецьких пошуків.
Українська музика збагачується жанрово. Крім вокальних творів, з’являються великі інструментальні хорові та оперні; музика прагне до масштабності форм і змісту. Зразками симфонічної, вокально-симфонічної та інструментальної музики великих форм стали Перша симфонія (1918), кантата-поема «Хустина» (1923) та Друга симфонія («Симфонія Ес-дур») Л. Ревуцького; дві симфонії Б. Лятошин- ського та його «Увертюра на чотири українські народні теми»; концерти для фортепіано з оркестром і для скрипки з оркестром В. Косенка; Ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку». Тоді ж були створені опери «Дума чорноморська» Б. Яновського, «Золотий обруч» Б. Лято- шинського, «Кармелюк» В. Косенка, «Хвесько Анджи- бер» В. Золотарьова, «Яблуневий полон» О. Чишка: балети «Пан Каньовський» М. Вериківського, «Ференджі» Б. Янов- вського, «Карманьйола» В. Феміліді, «Дніпрельстан» Л. Рудницького. Опанування, найскладніших музичних жанрів засвідчувало професійне зростання українського музичного мистецтва. У своїх кращих зразках воно прагне досягти повноти жанрів і форлі, модернізувати способи вираження, орієнтуючись на новочасні європейські тенденції, а водночас використовуючи можливості національної системи звуковідчу- вання та народні традиції, звертаючись до національного матеріалу в тематиці й ритмомелодійному фонді. Українське образотворче мистецтво також переживало |
98 |
в 20-ті роки період інтенсивного розвитку. Великий імпульс йому дала творча і педагогічна діяльність трагічно загиблого в 1919 р. О. Мурашка. У малярстві виявляється різноманітність ідейно-тематичних і стильових пошуків. Тенденцію до відображення історичних подій та особливостей побуту українського народу найвиразніше репрезентував М. Самокиш. Традиції імпресіонізму продовжували Г. Світ- лицький, П. Волокідін, С. Кишеневський. До конструктивізму й футуризму тяжіли В. Єрмілов, В. Пальмов, А. Таран, А. Петрицький і В. Меллер (останні два багато працювали в жанрі театральної декорації, як і О. Хвостов- Хвостенко, О. Тишлер, створюючи її модерну національно- українську модифікацію); К.. Малевич еволюціонував від ку- бофутуризму до абстракціонізму. Ф. Кричевський шукав синтезу українського національного стилю, поєднуючи імпресіонізм з декоративністю та стильовими засобами народного мистецтва. Найпотужніше спроба створення синтетичного національного стилю виявилася у творчості угруповання «бойчукістів» (М. Бойчук, Т. Бойчук, І. Падалка,
Поряд із малярством успішно розвивається станкова графіка й книжкова ілюстрація (Ю. Нарбут, Л. Лозовський,
|
4* |
99 |
Із плюралізмом складно співвідносилася велика кількість цехових організацій, які покликані були гарантувати певний мистецький простір для тієї чи іншої художньої групи, але фактично, через надмірну політизованість і претензії на домінування, вносили деструкцію й сум’яття в творче життя. До найбільших належали АХЧУ (1925) — Асоціація художників Червоної України, що об’єднувала митців, схильних до натуралізму і беззастережного сприйняття офіційної ідеології та смаків; АРА1У (1925)—Асоціація революційних митців України, в якій тон задавали «бойчукісти»; ОСМУ (1927) —Об’єднання сучасних митців України, яке створили вихідці з АРМУ, невдоволені гегемонією «бойчу- кістів»,— В. Пальмов, А. ІІетрицький, Д. Шавикін та інші, що прагнули забезпечити свободу творчих пошуків; ОММУ (1927) — Об’єднання молодих митців України. Взаємні звинувачення спотворювали творчу змагальність і невдовзі прислужилися — як і в інших галузях мистецтва — адміністративному «наведенню порядку»; офіціоз зводив рахунки з кожною групою руками іншої.
20-ті роки стали добою становлення українського кінематографа. Тоді ж розгортає свою діяльність ВУФК. (Всеукраїнське фотокіноуправління) з осідком в Одесі. Кіно- ательє виникають у Ялті, Харкові, Києві. Перші фільми, створені в ці роки на Україні, і тематикою, і характером не були українські. Українська тематика починає панувати з 1923—1924 рр. У фільмі «Остап Бандура» В. Гардіна грала М. Заньковецька. В українському кіно працюють режисери Л. Курбас, Ф. Лопатинський, ГІ. Чардинін, Г. Стабовий, І. Кавалерідзе, М. Терещенко, А. Кордюм, Й. Перегуда, Б. Тягно, В. І’ардін та ін.; видатний оператор Д. Демуцький; актори М. Садовський, А. Бучма, І. Мар’яненко, Н. Ужвій, трохи пізніше — С. Шкурат, П. Масоха; художники В. Кри- чевський, В. Меллер, М. Симашкевич. Сценаристами й редакторами виступають письменники Д. Бузько (за його сценаріями створені фільми «Отаман Хмель» і «Лісовий звір»); О. Досвітній (автор сценарію фільму «У павутинні»); М. Бажай, Д. Фальківський, І ео Шкурупій, М. Яловий, Ю. Янов- ський, М. Иогансен та ін. Поряд із створенням фільмів про громадянську війну («Укразія» П. Чардиніна — дві серії) та соціалістичне будівництво («Два дні» Г. Стабового) особливу увагу українських митців привертала праця над національно-історичними фільмами (двосерійна стрічка П. Чардиніна «Тарас Шевченко» з Амвросієм Бучмою у головній ролі, 1926; «Тарас Трясило» того ж П. Чардиніна, за мотивами однойменного віршованого роману В. Сосюри, також з А. Бучмою в го- |
100 |
ЛоВнІй ролі, 192?); фільми і. Кавалерідзе тощо. Знімаються стрічки за творами класиків української літератури («Микола Джеря» М. Терещенка, «Навздогін за долею» його ж за М. Коцюбинським, «Бурлачка» Ф. Лопатинського, «Фата Моргана» Б. Тягна» та ін.).
У ці роки в Україні працює славетний Дзига Вертов, котрий справив великий вплив на розвиток світового документального кіно. 1930 р. він створив перший український звуковий документальний фільм «Симфонія Донбасу». Досі зберігають своє значення не оцінені належно формальні шукання талановитого модерного скульптора й кінорежисера Івана Кавалерідзе, автора неперевершених пам’ятників Т. Шевченку (в Ромнах і в Полтаві), Г. Сковороді (в Лох- виці), Артемові (в Бахмуті й Святогорську) та ряду фільмів, таких, як «Злива» і «Коліївщина», де він пробував, зокрема, збагатити мову кінематографа скульптурною об’ємністю, скульптурними засобами зображення, досягав своєрідного вирішення просторових і динамічних завдань (хоча на змістові фільмів, особливо «Коліївщини», негативно позначилася вульгарно-соціологічна концепція у висвітленні історії). Широке світове визнання й славу українському кіно принесла творчість О. Довженка, чиї фільми «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), а почасти й перший український звуковий фільм «Іван» (1932) стали новим словом у розвитку кінематографічного мистецтва взагалі і ввійшли до його золотого фонду. Поважним складником загальної картини духовного й інтелектуального піднесення українського суспільства було зростання наукового потенціалу. Центром наукової праці стала Українська Академія Наук, перейменована 1921 р. у ВУАН (Всеукраїнську Академію Наук), з місцевими філіями (пізніше перетвореними в окремі інститути). Науково- видавнича діяльність зосередилась у видавництві Академії Наук (1922). Над розбудовою української науки працювала блискуча плеяда видатних учених, таких як великий природознавець В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математики Д. Граве, М. Кравчук, М. Крилов, економісти М. Туган-Барановський, К. Воблий, М. Птуха, історики Д. Баталій, Д. Яворницький, М. Слабченко, геолог П. Тутківський, гігієніст і епідеміолог О. Корчак-Чепурків- ський, археолог і етнограф М. Біляшівський, філологи й літературознавці С. Єфремов, М. Сумцов, В. Перетц, А. Кримський та інші. Авторитет у світовій науці здобули наукові школи М. Кравчука (математика), Д. Граве (алгебра), М. Крилова (математична фізика), Л. Писаржевського (хі- |
101 |
мія), О. богомольця (експериментальна патологія), Є. ГІа- тона (електрозварювання), і. Шмальгаузена (зоологія), М. Грушевського (історія).
Особливого розмаху діяльність Академії наук, надто її гуманітарних підрозділів, набула після повернення в 1924 р. 3 еміграції в Україну академіка М. Грушевського, який з великою енергією включився в науково-організаційну робо- ту. Він реорганізував історичну секцію, очолив Археографічну комісію, створив Науково-дослідну кафедру історії України, редагував журнал «Україна» (1924—1930), «Наукові збірники» історичної секції та низку інших видань, водночас продовжуючи писати фундаментальні дослідження «Історію України-Руси» та «Історію української літератури». Українська наука в цей час зажила світового авторитету. У ній успішно розвиваються як фундаментальні дослідження, так і прикладні. Наукова робота набуває державного масштабу, стає важливою ланкою української культури, засвідчуючи, яку глибинну інтелектуальну енергію здатна виявити українська суспільність за хоч скільки-небудь сприятливих умов. А, втім, умови й обставини почали зловісно змінюватися, ідеологічний тиск дедалі відчутніше поширювався й на науку. Особливістю національної історії України та відповідно особливістю розвитку її культури була державно-територіальна розсепарованість. Хоч більша частина українського народу проживала у межах УРСР, яка формально вважалася державою цього народу, вагомий відсоток українців залишався поза її кордонами. Так, станом на 1 січня 1933 р., якщо виходити із статистичних таблиць В. Кубійо- вича ‘, на території УРСР жило 25 млн 470 тис. українців, Західної України — 4 млн 540 тис., Буковини й Бесарабії — 770 тис., Карпатської України — 460 тис.; в РРФСР — 4 млн 480 тис., в Білорусії — 740 тис., у Польщі (поза межами Західної України) — 650 тис., в Чехо-Словаччині — 90 тис., в Румунії (поза Північною Буковиною й Бесарабією)— 80 тис., на інших територіях у Європі — 74 тис.; у США — 800 тис., Канаді — 400 тис., Бразилії — 50— 60 тис., Аргентині — 50 тис., інших країнах Америки — 10— 20 тис. Отже, майже 12 мільйонів українців, близько третини, на той час перебувала поза УРСР (у тому числі 20,6 відсотка — поза СРСР). Це значна частина духовного потенціалу нації. Майже скрізь там розвивалося більш або менш |
1 Див.: Енциклопедія українознавства. Мюнхен; Нью-Йорк; 1959. Т. І. С. 166, 174. |
102 |
інтенсивне національно-культурне життя. Насамперед це стосується «українського П’ємонту»—Галичини та інших українських земель, що опинилися під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини. Хоча уряди Польщі й Румунії проводили жорстоку політику полонізації та відповідно думуні- зації, проте відносна політична слабкість цих режимів та деякі елементи відносної ж свободи слова залишали трохи простору для політичної й культурної діяльності українців.
Вплив Наддніпрянської України на Західну в цей час, як, і їхні взаємовпливи, пов’язується насамперед з небувалим раніше посиленнням відчуття соборності, прагненням до творення не лише єдиної держави, а й єдиної національної культури. З цього погляду можна говорити про взаємодію в культурних процесах Західної України (почасти й Буковини, Закарпаття) і України радянської, хоч польська, румунська й радянська влади — кожна по-своєму — перешкоджали нормальним культурним взаєминам або ж намагалися використати їх у власних політичних інтересах. Можна говорити і про певну взаємодоповнюваність літературних і мистецьких явиш та процесів у цих частинах України — як у значенні об’єктивному (бо тільки спільно вони утворювали повнішу картину), так і в значенні суб’єктивному (часом більш або менш усвідомлене прагнення розвинути ті мистецькі якості, яких бракувало в іншій частині України, або висловити те, чого не можна було сказати за умов іншого режиму). Для перших років після поразки ЗУНР характерна для Галичини певна депресивність. Проте літературне життя поволі відроджувалося й організовувалося. Творчо активними залишилися чимало з колишніх «молодомузівців». Символісти молодшого покоління об’єднуються навколо журналу «Митуса» (1922). Тут виступають В. Бобинський, Бабій, О. Туринський, Ю. Шкрумеляк, М. Підгірянка, Р. Куп- чинський, М. Голубець. Невдовзі шляхи їхні розійшлися. Літературно-мистецькі об’єднання не були тривкими. Відбувалася ідейно-політична й естетична диференціація, приспі- шувана потребою самоозиачення в ситуації міжнародної боротьби навколо України. Під впливом радянської політики українізації й афішування «незалежності» УРСР, під враженням успіхів української літератури й мистецтва в УРСР дужчають радянофільські настрої в Галичині (А. Крушель- ницький, І. Крушельницький, А. Павлюк, Р. Сказинський, С. Масляк, Я. Галан, пізніше С. Тудор, П. Козланюк). Ра- дянофіли гуртувалися навколо організації «Горно» та своїх видань «Вікна», «Нові шляхи», «Культура» і прагнули приєднати до себе всю ліву інтелігенцію, підтримуючи, зокре |
103 |
ма, й новаторські естетичні тенденції. Антагоністом радяно- фільства виступав очолений Дм. Донцовим «Літературно- науковий вісник» (1922—1932, згодом «Вісник»— 1933— 1939). «ЛНВ» намагався стати репрезентантом усіх «здорових» сил української літератури, рупором національного активізму, і задля цього, сповідуючи волюнтаристський націоналізм, не цурався і яскравих зразків української радянської літератури, коли їх можна було інтерпретувати в націоналістично-романтичному дусі. Завдяки гострій, стилістично досконалій публіцистиці самого Дм. Донцова, участі поетів «празької школи» і «варшавської школи» (на талановиту прозу націоналісти так і не здобулися), публікаціям творів письменників-емігрантів та вміло дібраним передрукам з радянських видань, як і перекладам світової літератури, часопис став непересічним виданням, помітним чинником у формуванні суспільно-політичної думки в Галичині. Його публіцистика мала відгомін і в Східній Україні, де невдовзі журнал перетворився на головну мішень проти- націоналістичної пропаганди. Втім, досить гостро полемізували з Дм. Донцовим не лише комуністи, а й націонал-демократи та клерикали в самій Галичині, як і він з ними.
Релігійне спрямування переважало в творчості поета й публіциста О. Петрійчука-Моха, поета, критика, драматурга Меріяма (Г. Лужницького), автора фантастичної повісті «Країна блакитних орхідей» М. Капія, поетів С. Семчука, В. Лімниченка, які згуртувалися в об’єднанні «Логос» при видавництві «Добра книжка», виступали у католицькому львівському журналі «Поступ» (1921—1931). Чимало літераторів, які прагнули зберегти нейтралітет у дедалі гострішій ідеологічній та політичній боротьбі, дбаючи про особисту світоглядну незалежність і професійні естетичні критерії, тяжіли до літературного журналу «Назустріч», який редагував визначний критик і есеїст М. Рудницький. Тут активно співпрацювали О. Боднарович, В. Сімович (які також у різний час були його очолювали); поет, маляр, графік і критик Св. Гординський, поет і прозаїк Ю. Косач, поет Б.-І. Антонич. Але це був початок 30-х рр. Вагомим чинником літературного процесу в Західній Україні була творчість представників старшого покоління — серед них У. Кравченко, Наталена Королева, Катря Грине- вичева, Т. Бордуляк, О. Маковей, Б. Лепкий (який дуже плідно виступав і в критиці та літературознавстві), Л. Мар- тович, М. Черемшина, В. Стефаник. Хоча вони не брали активної участі в літературному житті, а молодше покоління начебто не дуже прислухалося до них, саме їм належать твори неперехідної вартості. |
104 |
Значного розвитку досягла в Галичині українська преса, зокрема й літературна, мистецька й наукова. Крім численних широкого політичного спектра партійних видань, виходили часописи від прокомуністичних до радикально-націоналістичних, кожне з яких намагалося здійснювати свою літературну програму. (Крім Львова, періодичні видання виходили в Коломиї, Перемишлі, Станіславові, Тернополі, Сокалі, Яворові та інших містах). Часописи загальнонаціонального спрямування, як-от ілюстрований двотижневик «Світ», жіночі та молодіжні журнали, літературно-мистецькі — «Поступ» — «Вісник літератури й життя», «Українське мистецтво» (за редакцією М. Голубця), журнали з проблем театру й музики, представляли культурологічну палітру видань. Книговидавничу справу характеризують такі цифри: 1924 р. вийшло 195 назв книжок; 1925 р.— 181 назва; 1926 р.—207; 1927 р.—321; 1928 р.— 450; 1929 р.—391; 1930 р.— 410 назв.
Багатобарвним було мистецьке, життя Галичини. Формується ряд українських театральних колективів — «Новий Львівський Театр», Театр ЗУНР, Національний театр у Львові (режисери О. Загоров, И. Стадник). Із «Березоля» повертається В. Блавацький і створює Театр ім. Тобілеви- ча, а потім «Заграву», де ставить «На полі крові» Лесі Українки, «Слово о полку Ігоревім» Г. Лужницького, «Землю» (інсценізація В. Блавацького за оповіданнями В. Стефани- ка). Естетичне оновлення західноукраїнського театру відбувається під значним впливом ідей Л. Курбаса, хоча зберігають свою силу й традиції побутового театру та мелодрами. У малярстві працюють такі талановиті майстри, що зробили високовартісний внесок до українського мистецтва, як І. Труш, О. Новаківський, О. Курилас, Л. Гец, М. Бутович, Р. Лісовський, М. Осінчук, Я. Музика, П. Холодний. Рівень книжкової графіки визначався насамперед творчістю П. Ков- жуна. Мистецькі організації, такі як ГДУМ (Гурток Діячів українського мистецтва) на чолі з П. Холодним та М. Голубцем, АНУМ (Асоціація незалежних українських митців), де чільне місце належало П. Ковжуну, влаштовували малярські виставки у Львові та інших містах. Західна Україна і в 20-ті роки була плідним тереном для розвитку національної музики. З’являються твори великої ідейної наснаги, масштабної форми, зрілого професіоналізму («Стрілецька рапсодія» і симфонічна поема «Каменярі», опера «Бар Кохба» Ст. Людкевича, автора класичної симфонічно-хорової оди «Кавказ»; «Українська рапсодія» і фортепіанні концерти В. Барвінського; фортепіанні твори Н. Ни- |
105 |
Жанківського; модерністичні квартети, балет «ВурІ на Заході», дві симфонії, твори для фортепіано А. Рудницького), засвідчивши прагнення до універсальності змісту й музичної мови, оновлення засобів виразовості, засвоєння досягнень новітньої західноєвропейської музики в синтезі з національною музичною традицією.
Картину культурного піднесення Західної України доповнює різнобічна наукова діяльність, головним осередком якої залишалося засноване ще 1873 р. і реорганізоване 1893 р. Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). З 1921 р. при ньому діяли окремі науково-дослідні установи (Інститут нормальної і патологічної психології та бакте- ріологічно-хімічний інститут). Заходами НТШ були створені три музеї: Культурно-історичний, Природописний та Українського війська — і нелегальні українські вищі школи — Львівський український університет і Львівська українська політехнічна школа; виходили друком «Записки…» НТШ, «Праці комісії шевченкознавства», «Збірнич правничої комісії» та інші видання, українознавчий журнал «Стара Україна», щоправда, недовго (1923—1924). Очолювали НТШ у цей період С. Томашівський (1913—1915), В. Щурат (1921—1923), У 20-ті роки НТШ діяльно співпрацювало з Українською Академією наук у Києві. Слід узяти до уваги, що всі українські здобутки в Галичині у сфері освіти, науки, літератури й мистецтва досягнуті не тільки без допомоги держави (Польської), а й усупереч її антиукраїнській політиці,— отже, грунтувалися лише на зусиллях і жертовності самого українського громадянства. |