Певне пожвавлення українського культурного й літературного життя спостерігалося в Закарпатті. В Ужгороді діяло товариство «Просвіта», яке видало в 1920—1924 рр. 38 книжок «Наукового зборника товариства «Просвіта». Для дітей виходила газета «Віночок». Діяв «Руський театр» під проводом М. Садовського, а потім О. Загарова, «Руський національний хор». Крім цих просвітницьких і культурних організацій, існувало москвофільське «Общество ім. Дух- новича». В літературі найпомітніші постаті в цей період
В. Гренджа-Донський, чия творчість набула загальноукраїнської ваги, та Зореслав (Сабол Степан Севастіян) — автор релігійно-патріотичних медитацій. Чимало підручників та інших книжок для шкіл видали «Учительське товариство Підкарпатської Русі» в Ужгороді (1921—1938), «Учительська Громада» в Мукачеві, «Педагогічне товариство Підкарпатської Русі» (1924—1936). Виходили книжки для ро |
106 |
бітництва і селянства, пластової молоді; театральна серія та ін., поширювалася релігійна література. Крім місцевих українських видавничих осередків, частину продукції постачали чеські видавництва з Праги. За редакцією чеха Ф. Тльоге виходила серія «Книжки русина». Демократична конституція Чехословаччини забезпечувала сприятливіші, ніж в інших сусідніх з Україною державах, умови для розвитку української культури, хоча сили українства тут не були такими значними, як у Польщі.
У набагато гірших обставинах на окупованих Румунією землях розвивався український національно-культурний рух. А проте і там існували українські політичні партії та громадські організації, провадилася певна культурна й видавнича діяльність. У Чернівцях виходив «літературно- науковий журнал» «Промінь» (1922—1923), за редакцією І. Пігуляка, опікуваний «Комітетом молоді»; в ньому друкувалися О. Кобилянська, Д. Макогон. У Чернівцях діяла українська громадська друкарня, яка за 1921 —1928 рр. видала 39 назв книжок. В українському літературному житті Північна Буковина залишила глибокий слід завдяки насамперед творчості видатної письменниці О. Кобилянської та Осипа Федьковича; з Буковиною, Чернівцями пов’язана і яскрава творчість Ірини Вільде, чий талант почав розкриватися у 30-ті роки. Поза Україною осередки культурного й літературного життя українців були у Москві, Ленінграді, на Кубані, на Далекому Сході. У Петербурзі (згодом Ленінграді) й Москві традиційно існували чималі українські культурні колонії, видавалися українські книжки, здійснювалися українські вистави. В деякі історичні періоди цензурні умови для українців були тут кращі, ніж у суворо пильнованій їхній батьківщині, і саме там у XIX ст. та на початку XX ст. виходили українські часописи й книжки, було видано чимало першорядних пам’яток української культури. З початком національної революції більшість творчої інтелігенції повернулася на батьківщину, щоб узяти найактивнішу участь у її відродженні, так що українська культурна присутність зменшилася. Але все-таки залишалася помітною величиною аж до 30-х років—років рішучого розгрому українства. Ще під час громадянської війни, 1920 р., було утворено Петроградський український драматичний театр ім. Т. Шевченка; тут же у 1930—1932 рр. діяв Український драматичний театр «Жовтень». До 1933 р. існувало Товариство дослідження української історії, письменства і мовн. У Москві в 20-ті роки існувало видавництво «Село і місто»— при однойменній українській літературній організації, про яку вже зга |
>07 |
дувалося. 1932 р. тут засновано Державний український театр РРФСР. 1929 р. у Москві проведено Тиждень української літератури; починаючи з того ж року, постійно влаштовувалися виставки образотворчого мистецтва, гастролі українських театрів тощо. Все це мало створювати атмосферу інтернаціоналізму, сприяти дружбі радянських народів. Не можна заперечувати певного значення цих заходів для взаємопізнання і культурних обмінів, але влада надавала цим заходам пропагандистського значення, а обміни й зв’язки дедалі більше використовувала для нав’язування єдиної моделі культурного розвитку та уніфікації духовного життя. У парі з цим ішли претензії російських та ортодоксаль- но-більшовицьких офіціозних мистецьких організацій на домінуючу роль у створюваному державою «єдиному культурному просторі». Особливу енергію тут виявляли РАПП (Російська асоціація пролетарських письменників) та її всесоюзна іпостась ВОАПП (Всесоюзне об’єднання асоціацій пролетарських письменників).
У 20-ті роки відбувалося нове відродження українського культурного життя на Кубані. Воно було пов’язане з політикою українізації (М. Скрипник домігся поширення її на Кубань та почасти Вороніжчину). У станиці Полтавській діяв Український педагогічний технікум, у Краснодарському педагогічному інституті відкрито українське відділення. Виходила крайова газета «Червоний прапор» (пізніше «Червона газета») і близько 20 районних та колгоспних газет українською мовою. Діяли літературні об’єднання. Українська газета виходила і в Ростові. Складні перипетії випали на долю українського руху на Далекому Сході, в Зеленому Клині. Українці відіграли значну роль у створенні далекосхідної Республіки (1920— 1922), мали в ній своє міністерство. Український Далекосхідний секретаріат готував проголошення Української держави— Зелена Україна, але до цього не дійшло через перемогу більшовиків. 1923 р. у Читі відбувся суд над 26 діячами українського руху — представниками «Ради», «Громади», кооперативу «Чумак», газети «Щире слово». Українські осередки на Далекому Сході були погромлені. Тільки в Маньчжурії деякий час діяла ще Маньчжурська Українська Крайова Рада, а в Харбіні існували українська гімназія та Український дім ім. Т. Шевченка. Але в 20-ті роки українізація сягає і Зеленого Клину. Відновлюються українські школи, створюється 17 українських національних районів. У Благовіщенську існував у 1926—1932 рр. український педагогічний інститут. В Хабаровську виходила українською мовою щоденна газета «Соціалістична перебудо- |
108 |
на». Культурну автономію українців було ліквідовано 1935 р.
Сьогодні важко навіть уявити, як була б збагачена палітра українського культурного життя, якби процес його відродження у всіх місцевостях поселення українців не був силоміць обірваний; яким би міг стати той єдиний потік, у який би злилися всі оті більші, менші й зовсім малі допливи. У зарубіжжі найбільшим осередком українського громадсько-політичного й культурного розвою в 20-ті роки були Чехія та Словаччина, власне, Прага. Цьому сприяли як давні традиції української науково-культурної присутності тут, постійні українсько-чесько-словацькі літературні та інші зв’язки, так і привабливість для української еміграції демократичних обставин суспільного життя Чехословаччи- ни за Масарика (українськими політичними симпатіями перейняті наукові праці та мемуари видатного чеського державного діяча). У Празі діяв «Український громадський комітет» (1921 —1925), численні політичні організації, наукові інституції, музеї, архіви. Назвемо з-поміж них найпомітніші: Український академічний комітет, Українська наукова асоціація, Українське історико-філологічне товариство, Українська господарська академія (в Подєбрадах Український вільний університет, перенесений 1921 р. з Відня), Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українська реальна гімназія, Студія пластичного мистецтва, Музей визвольної боротьби України. Серед численних часописів найцікавіші студентські «Спудей» та «Студентський вісник», орган української соціалістичної молоді «Життя», націоналістичний «Розбудова нації» і найбільш представницький «безпартійний» (а фактично соціалістичного спрямування) двотижневик, потім місячник «Нова Україна», який редагували М. Шаповал та В. Винниченко (в різний час також інші їхні прихильники). Тут друкувалися П. Бо- гацький, К Коберський, Л. Білецький, В. Сімович, М. Воз- няк, В. Дорошенко, Д. Антонович, Г. Журба, С. Русова, О. Кобилянська, М. Черемшина та ін. Українська еміграція в тогочасній Чехословаччині розгорнула широку видавничу діяльність, центрами якої стали Прага й Подєбради. Протягом 1920—1930-х рр. діяло 143 видавничі осередки, видано 734 назви книжок з усіх галузей знань, враховуючи збірники праць українських наукових інституцій. У Празі жили й працювали видатні українські вчені: філософ і літературознавець Д. Чижевський, правник С. Дністрянський, географ С. Рудницький, історики Д. Антонович |
109 |
і Д. Дорошенко, мовознавець С. Смаль-Стоцький, літературознавець О. Колесса, хімік І. Горбачевський, статистик і економіст Ф. Щербина, агрономи В. Доманицький і В. Чере- діїв, економіст В. Тимошенко, гідротехнік і меліоратор
І. Шовгенів тощо. їхній внесок в українську науку ще чекає свого освоєння й належної оцінки. Українське мистецьке життя в Празі репрезентоване іменами М. Бутовича, Р. Лісовського, Г. Мазепи, В. Сочинського, М. Бринського. Злата Прага стала притулком і місцем плідної творчості одного з найвизначніших українських поетів — О. Олеся; тут більш чи менш тривалий час жили й працювали М. Ірчан, У. Самчук, О. Теліга, Є. Маланюк, О. Бабій, В. Хмелюк, А. Павлюк; а Ю. Дараган, О. Ольжич, О. Стефанович, О. Лятуринська, І. Ірлявський, М. Чирський створили художню «празьку школу» — одну з найяскравіших в українській поезії,— про неї йтиметься згодом. Не менш цікавою була і творчість «варшавської групи» поетів — Ю. Липи, Н. Лівицької-Холодної, Є. Маланюка, О. Теліги (останні двоє переїхали до Варшави з Праги). Тут треба зауважити, що Є. Маланюк був також видатним публіцистом і літературним критиком та культурологом, а ІО. Липа — відомим вченим-медиком, писав прозу, віддавався культурології та історіософії, хоча в цю галузь його внесок проблематичний. Варшава відома як один із центрів політичного життя української еміграції. Тут деякий час перебували керівники УНР М. Грушевський, С. Петлюра, А. Лівицький та частина «екзильного» уряду, діяли українські політичні партії та громадські організації. Визначними науковими й мистецькими осередками були Український Науковий Інститут, Українське Економічне Бюро, Православний Митрополичий Архів-Музей тощо. У Варшаві жили й працювали визначні українські вчені І. Огієнко, П. Зайцев, Р. Смаль-Стоцький, Л. Чикаленко, В. Біднов, П. Андрієвський, М. Кордуба, С. Балей, О. Лотоцький, Д. Дорошенко; митці П. Андрусів, П. Холодний-молодший, П. Мегик. Різні українські товариства видавали газети й журнали, серед яких особливе загальнокультурне значення мали ті, що їх трохи пізніше, в 30-ті вже роки, видавав І. Огієнко (місячники «Наша культура», «Рідна мова», літературно-мистецький двомісячник «Ми», виразник опозиційної частини української еміграції, прихильної до курсу УНР, опозиційної до «Вісника», в якому друкувалися, зокрема, П. Зайцев, Б.-І. Антонич, Г. Лазаревський, Н. Лівицька-Холодна). Ще в XIX ст. українство мало свої, історично зумовлені позиції — політичні, культурні, наукові — у Відні. Став він |
110 |
і одним із притулків пореволюційної еміграції. Сюди в кінці
1919 р. переїхав уряд ЗУНР на чолі з президентом Є. Пет- рушевичем. Тут 1920 р. були засновані Український Вільний Університет і Український Соціологічний інститут, котрі невдовзі перебазувалися до Праги. Тут діяли видавництва «Дзвін», «Вернигора», Дніпросоюз, «Земля», «Чайка» тощо, виходили газети й журнали різних партій, зокрема часописи «Нова Доба» (за ред. В. Винниченка), «На переломі» (за ред. О. Олеся), збірник «Хліборобська Україна» В. Липинського. Із відновленням організованих форм українського життя в окупованій Польщею Галичині значна частина емігрантів перебралася туди. Чимала українська колонія осіла у Берліні. В 1918— 1918 рр. існували посольство та різні місії й установи УНР. З 1919 р. тут починає діяти Українська громада, різні політичні об’єднання, студентські спілки тощо. 1926 р. заходами колишнього гетьмана ГІ. Скоропадського засновано Український Науковий інститут. З численних видавництв слід відзначити «Українське слово» (1921—1925), яке за редакцією 3. Кузелі тут видало понад 50 назв книжок, серед яких словник Грінченка-Уманця, «Слов’янський світ» Д. Дорошенка, монографію про О. Архипенка чотирма мовами, антологію української поезії «Золоті струни» та ін.; «Українська накладня» Я. Оренштайна, що перебазувалася сюди ще 1916 р. з Коломиї, де діяла з 1903 р.,— випустила до 1932 р. 230 томів універсальної «Загальної бібліотеки» української класики та сучасного письменства. В Берліні виходила низка українських газет і тижневиків, а також українські видання німецькою мовою. Поза Берліном осередки української еміграції діяли в Гемелінгені та Дельменгорсті. В Мюнстерському університеті викладав українську й російську мови О. Бургард (видатний український поет-нео- класик, що виступав під псевдонімом Юрій Клен). Цікавим явищем українського інтелектуального життя став універсальний тижневик «Літопис політики, письменства і мистецтва», який 1923—1924 рр. видавав у Берліні С. Тома- шівський. Українська еміграція 20-х років у Франції найбільше прикметна щодо політичної, а також мистецької діяльності. Політична активність зумовлена перебуванням у Парижі дипломатичних місій УНР і ЗУНР, а також поселенням ряду діячів УНР — С. Петлюри, В. Прокоповича, Миколи 111а- повала та інших. Найбільшим громадським об’єднанням був Союз українських еміграційних організацій у Франції. Ті, хто не втратив радянського громадянства, створили ра- дянофільську СУГУФ — Спілку українських громадян у |
111 |
Франції. Виходило вісім українських періодичних видань, з них два — французькою мовою. Громадсько-політичний і літературно-мистецький тижневик «Тризуб» (1925—1940), орган УНР був заснований ще С. Петлюрою і виходив аж до початку другої світової війни. В ньому співпрацювали В. Прокопович (головний редактор), О. Шульгин, М. Єремі- їв, О. Лотоцький, М. Славінський, Глазаневський, Д. Дорошенко, Ю. Горліс-Горський та інші. З Парижем здебільшого пов’язана історія українського малярства. У 20-ті роки тут існувала «Група українських митців», до якої увійшли В. Перебийніс, О. Грищенко, М. Глущенко, В. Полі- садов, І. Бабій, В. Хмелюк (він також поет-експресіоніст). Велику популярність здобула С. Левицька, про яку відгукувалися Аиполінер та Луначарський. Після смерті художниці у Франції була створена «Асоціація друзів Софії Ле- вицької» на чолі з Жаном Маршаном. З Парижем пов’язана творчість С. Гординського, М. Андрієнка-Нечитайла, М. Паращука, тут навчався М. Бойчук. У Парижі зійшла зоря світової слави О. Архипенка. При групі українських митців існувала секція кінематографістів, яку очолював Деслав (Є. Слабченко), що залишив помітний слід у французькому кіно. З 1928 р. в Парижі й Ніцці жив видатний український композитор, педагог і музикознавець Ф. Яки- менко. З науковців найбільше відомий історик 1. Борщак. У Франції тривалий час жив і творив В. Винниченко.
Культурною діяльністю займалися українці у Болгарії, Югославії, Італії (Є. Онацький, М. Липовецька та ін.), Швейцарії (Є. Бачинський, М. Єреміїв), Великобританії та в інших країнах Європи. Багате політичне й громадське життя характерне для численної української діаспори в Канаді й США. Досить впливовими були робітничі українські організації; точилася гостра боротьба між радянофільськими і самостійницькими політичними партіями; енергійну діяльність провадили українська католицька, православна і євангельська церкви. Великого розмаху набув рух за рідну школу. 1916 р. створено Інститут ім. Петра Могили в Саскатуні, а в 20-ті роки — Інститут ім. митр. А. Шептицького в Саскатуні та Інститут св. Василія Великого в Едмонтоні. Ці релігійно- виховні заклади здійснювали водночас і українознавчі дослідження. Розвивалася музична культура, самодіяльна та професійна, насамперед під впливом О. Кошиця, який з 1926 р. поселився у Нью-Йорку, але диригентську й педагогічну роботу провадив більше в Канаді, куди згодом і переїхав. Аматорські драматичні театри існували у Вінніпезі, Торонто, Едмонтоні. З драматичними творами виступали |
112 |
О. Івах, Д. і унькевич, О. Луговий; помітну роль у драматургічному поступі, як і літературному взагалі, відіграв пролетарський письменник з Галичини М. Ірчан.
Література в 20-ті роки була репрезентована піснями іммігрантів та фольклоризованими віршами поетів, які висловлювали тугу за рідним краєм і враження від нового життя. Популярність здобув Т. Федик, автор збірки «Пісні про Канаду і Австрію», вперше видану ще 1908 р., а потім неодноразово перевидавану. З відомих на той час поетів можна назвати С. Семчука, М. Мандрику, колишнього члена Центральної Ради; М. Кумку, В. Кудрика; з літературними працями виступав Т. Павличенко, вчений-еколог і відомий політичний діяч, член Центральної Ради. З українських періодичних видань у Канаді найпомітніші тижневик «Наш поступ» (Едмонтон, 1923—1927), католицький часопис «Українські вісті» (виходив у Едмонтоні з 1928), газета «Український робітник» (Торонто). Всього в Канаді на середину 30-х років налічувалося 18 українських періодичних видань; у США — 24, в Аргентині — 4, в Бразилії — 4. Цікаво, що в Канаді з’явилася одна з нечисленних на той час в українській белетристиці соціальних фантазій — «Практична утопія. (Теорія в оповіданнях)», яку 1926 р. видав Іван О. Зелез у Монреалі. Це був опис ідеального суспільного устрою, побаченого на умовному континенті очима умовного мандрівника-чужинця, проект побудови суспільства достатку на основі здобутків науки і техніки. В культурному житті української громади у США найцікавіші сторінки пов’язані з музикою і театром. Перебування тут О. Кошиця, прибуття після революції композиторів М. Гайворонського, Р. Придаткевича, П. Печеніги-Уг- лицького сприяло розвиткові хорового виконавства. Українські хори існували в Нью-Йорку, Чікаго, Детройті, Клівленді, Скрентоні. В 1930-ті роки була спроба створення української оперної трупи в Нью-Йорку, при «Українській бесіді». В театральній справі першим успіхом було створення 1922 р. трупи І. Іваницького. 1923—1928 рр. у Нью-Йорку діє професійний український театр, під орудою І. Базека, потім І. Кедровського, М. Карлаша. В Голлівуді працював режисер українець за походженням І. Годяк. Початки емігрантської літератури являли собою наслідування народної творчості (поети Г. Грушка, С. Чернецький та ін.). Під впливом української національної революції з’являється патріотична поезія. Оповідання про тяжкі умови життя на чужині, про адаптацію до нових умов писали Г. Грушка, Ю. Чупка, 3. Бичинський, М. Бєля та ін.; драматичні твори залишили М. Струтинський (йому належить і повість «При битій до |
113 |
розі») о. І. Луцик та С. Мусійчук. Чимало місця на своїх сторінках надавали літературним спробам робітничі й комуністичні видання. Так, у «Робітникому віснику» — популярно-науковому місячнику Української Федерації Комуністичної партії Америки, друкувалися М. іарновськии, В. Шротенко. (До речі, і в канадській «Робітниці» виступали М. Тарновський, М. Ірчан, І. Кулик, Н. Суровцева). Треба ще згадати таких поетів, як М. Герасимчук, М. Рій, Ха- рюк (поезії в прозі). У напівфольклорній, досить поширеній поезії основна тематика — спогади про Україну, настрій яких сповнений то гіркотою поневірянь на батьківщині (М. Вайнер Камінер. Доля галицького сироти. 1917. Накладом української книгарні ім. Шевченка в Нью-Йорку), то ностальгічним оспівуванням краси і слави України (Дмитро Захарчук. Рідний край. Поезії. Нортгемитон, без року). По революції в США опинилися вчені-украінці, з яких визначне місце в американській науці посіли хімік і дослідник атомної енергії Ю. Кістяківський, історик Ю. Вернадський, технолог С. Тимошенко, економіст В. Тимошенко, геолог О. Грановський.
У Латинській Америці — в Аргентині та Бразилії — культурне життя української еміграції зосереджувалося навколо «Просвіт» та сокільських організацій. Виходили українські часописи (в Бразилії — з 1907 р., в Аргентині — з 1928 р.). В Буенос-Айресі існували «Український національний клуб» та «Спілка інженерів». Культурне й мистецьке життя української еміграції в Новому Світі в перші десятиліття XX в. не створило визначних зразків і не було таким насиченим і яскравим, як у Європі, куди емігрувала значна частина наукової й творчої інтелігенції («політична» еміграція). У країнах Америки «економічна» еміграція, переважно селянська, лише поволі вписувалася в життя суспільства й таким же чином виробляла інтелігентний прошарок, який зміг себе інтенсивніше проявити вже у наступних поколіннях. Принципова відмінність була і в тому, що політична еміграція в Європі й далі відчувала себе частиною житгя й культури вітчизни; її творчість (попри політичний остракізм) суб’єктивно усвідомлювалася і об’єктивно залишалася складником загальних процесів розвитку української літератури й мистецтва в 20-ті рр.,— тоді як творчість вихідців з України у Канаді, США й Латинській Америці ставала переважно суто еміграційною; за окремими винятками (О. Кошиць, О. Архипенко, М. Ірчан та ін.), це було вже становлення особливої, діаспорноі моделі української культури, яка лише згодом стала давати більш-менш професійну |
1)4 |
продукцію. До того ж українські емігрантські колонії за океаном практично не мали■ контактів з своєю Україною (за винятком деяких, переважно політичних, зв’язків українського робітничого руху в Канаді й США з радянськими емісарами та інформації, теж переважно політичної, у пресі). Культурні контакти підтримувалися завдяки перебуванню за океаном І. Кулика, який у 1924—1927 рр. працював радником радянського посольства в Канаді, та М. Ір- чана, чиї п’єси — особливо «Родина щіткарів» — залюбки виставляли робітничі театри.
Що ж до еміграції в Європі, то до неї надходило більше стимулів від політичного й культурного життя на Батьківщині. В 20-ті роки ще не був зовсім припинений інформаційний і науково-культурний обмін. Письменники й митці з України були не такими вже й рідкісними гістьми в країнах Європи. Скажімо, аж до 1930 р. українські митці брали участь у бієнале в Венеції, в інших міжнародних виставках. За кордон виїздили як окремі письменники (О. Довженко, М. Хвильовий), так і спеціальні делегації. В 1924—1925 рр. у Чехословаччині, Німеччині, Франції побували П. Тичина, ІЗ. Поліщук, О. Досвітній; 1928 р. в Німеччині, Польщі, Австрії, Чехословаччині — Іван Ле, О. Копиленко, О. Вишня, І. Микитенко, М. Терещенко, І. Фефер, Д. Бузько, а Туреччину навідали — П. Тичина та Л. Первомайський, 1929 р. в Німеччину виїздили М. Семенко та О. Близько, в Чехо- словаччину — С. Пилипенко. Не можна сказати, що це були дуже інтенсивні й безпосередні контакти та обміни (якщо зважити на їхню політичну вибірковість: так, у складі іноземних письменницьких делегацій, що приїздили в Україну, були майже виключно «пролетарські письменники» Заходу); не доводиться сумніватися в пропагандистському характері цих місій (принаймні такого значення надавала їм офіційна влада),—а проте об’єктивно вони засвідчували зростання можливостей української літератури виступати на світовій арені. Поза сумнівом, що режим прагнув використати успіхи української літератури й мистецтва для пропагандистського впливу на еміграцію. Для цього ж використовувалася й сама політика українізації. На цьому етапі йшлося не лише про розклад політичної еміграції як небезпечного — з огляду на міжнародні обставини — ворога, але також і про використання її інтелектуального потенціалу для будівництва соціалізму та соціалістичної культури в Україні. Певно, в О. Шумського і М. Скрипника це було щире бажання. Величезний розмах національно-культурного будівництва, за всіх його суперечностей, справляв враження на емігра |
115 |
цію. Частина її завагалася, почали ширитися настрої примирення з радянською владою і повернення в Україну. Одним із перших на це зважився М. Грушевський. Його рішення спричинило гостру дискусію в емігрантській пресі, більшість якої висунула проти нього політичні й моральні обвинувачення. А проте багато хто наслідував його приклад, зокрема й такі видатні діячі, як С. Рудницький чи М. Вороний, О. Шумський та М. Скрипник запросили для роботи у сфері освіти й культури багатьох галичан (що потім дало ще один «аргумент» для звинувачення їх у націонал-ухиль- ництві). Згодом вони всі опинилися в сталінських катівнях.
Як політична, так і культурна ситуація в СРСР, а відповідно (і особливо) в Україні вже з другої половини 20-х років починає змінюватися на гірше. Економічні поступки періоду НЕПу, викликавши пожвавлення господарського життя, вивели значні його ділянки з-під контролю партійно- державної бюрократії, що не відповідало її інтересам і планам централізованого інтенсивного соціалістичного будівництва. Певний плюралізм у сфері науки, літератури й мистецтва був бар’єром на шляху досягнення партією абсолютного ідеологічного монополізму, тим паче, що будь-які відхилення од ідеологічних догм вона розглядала як прояви буржуазної ідеології, пряме вираження класових інтересів непманства й «куркульства». Ще більшу тривогу викликали наслідки українізації. Задумана як засіб посилення впливу партії на українське суспільство і комунізації українства, вона виходила за визначені їй межі, сприявши величезному розмахові національно-культурного відродження. Тривалий час партія балансувала в національному питанні, врівноважуючи українізацію запеклою ідеологічною боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом», але чимраз більше пересвідчувалася, що ситуація не підлягає контролю, що розвиток в Україні йде в напрямі утвердження ідеї радянської України як самостійної політично-державної величини, хоча і в складі СРСР. Найвиразніше ідея суверенності України була виражена в публіцистиці М. Хвильового, в його статтях під час літературної дискусії 1925—1927 рр. М. Хвильовий повернув партійний постулат комуністичного інтернаціоналізму проти самої ж партії, точніше, проти тих, хто під гаслом інтернаціоналізму насаджував великодержавну політику. Опонуючи їм, він писав: «Ми під впливом своєї економіки прикладаємо до нашої літератури не слов’янофільську теорію самобутності, а теорію комуністичної самостійності… Росія ж — самостійна держава? Самостійна. Так і ми самостійні…» Посилання на економіку не випадкове. Трохи пізніше |
116 |
М. Волобуєв опублікував у журналі «Більшовик України» працю «До проблеми української економіки», в якій розглядав Україну як «історично оформлений народно-господарський організм» і обстоював необхідність забезпечення «українським економічним центрам права і можливості дійсного керівництва всім народним господарством». Ідея суверенності діставала солідне економічне й теоретичне обгрунтування, знаходила опертя і в політичній лінії частини керівництва КП(б)У — тих, кого невдовзі назвали націо- нал-ухильниками: спершу О. Шумського, а потім М. Скрипника.
В громадських і культурних колах, а особливо в літературі утверджувався ідеал соціалістичної України як могутньої сучасної індустріальної держави — з виразно національним наповненням цього ідеалу і як рівної серед рівних в інтернаціональній гармонії. Все це дуже тривожило ортодоксальні й великодержавницько-русотяпські сили партії в Україні і в Москві, як і більшовицьке керівництво. Першим прямим сигналом був відомий лист І. Сталіна (від 26 квітня 1926 р.) Л. Кагановичу та членам Політбюро ЦК КП(б)У про «помилки» комуніста М. Хвильового. На розвиток вказівок І. Сталіна пленум ЦК КП(б)У у червні 1925 р. у тезах «Про підсумки українізації» гостро нападав на М. Хвильового, ше не називаючи його по імені. Цей документ дуже показовий щодо «діалектичного» балансування партії — поки що воно тривало — в національному питанні. Спершу йшли запевнення в тому, що «партія стоїть за самостійний розвиток української культури, за виявлення всіх творчих сил українського народу». Це, звичайно ж, була данина настроям, що панували серед української громадськості. Навіть перехоплювано деякі позиції самого М. Хвильового та його прибічників: «Партія стоїть за широке використання розвиваючуюся українською соціалістичною культурою всіх досягнень світової культури, за цілковитий її розрив з традиціями провінційної обмеженості і рабського наслідування, за створення нових культурних досягнень, гідних творення великої класи». Але, «вибивши» таким чином аргументи з рук поки що неназваних опонентів, пленум від імені партії закидав «протиставлення української культури культурам других народів», більше того, вбачав у цьому політичне суперництво. «Кинуті в пресі гасла орієнтації на Європу, «геть від Москви» й т. ін. в значній мірі показані, хоча поки що стосуються питань культури й літератури. Такі гасла можуть бути тільки прапором для української дрібної буржуазії, що зростає на грунті НЕПу, бо вона розуміє відродження нації як буржуазну реставрацію, |
117 |
а під орієнтацією на Європу безперечно розуміє орієнтацію на Європу капіталістичну — відмежування від фортеці міжнародної революції, столиці СРСР — Москви» *.
Це було не тільки грубе втручання у хід літературної дискусії, а й офіційне надання їй статусу політичної. Після цього партійні керівники й функціонери намагалися спрямувати її в потрібне їм річище, брутально «підправляли» збоченців. З партійного Олімпу озивалися Л. Каганович, Г. Петровський. Активно втручався у дискусію завагітпроп ЦК КП(б)У А. Хвиля, який також виступив з низкою ста- тейі і книжками «Ясною дорогою. Рік на літ. фронті» (1927) та «Від ухилу в прірву» (1928). |