ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ: 10—30-ті роки — 4

Певне пожвавлення українського культурного й літера­турного життя спостерігалося в Закарпатті. В Ужгороді дія­ло товариство «Просвіта», яке видало в 1920—1924 рр. 38 книжок «Наукового зборника товариства «Просвіта». Для дітей виходила газета «Віночок». Діяв «Руський театр» під проводом М. Садовського, а потім О. Загарова, «Руський національний хор». Крім цих просвітницьких і культурних організацій, існувало москвофільське «Общество ім. Дух- новича». В літературі найпомітніші постаті в цей період

В.  Гренджа-Донський, чия творчість набула загальноукра­їнської ваги, та Зореслав (Сабол Степан Севастіян) — ав­тор релігійно-патріотичних медитацій. Чимало підручників та інших книжок для шкіл видали «Учительське товариство Підкарпатської Русі» в Ужгороді (1921—1938), «Учитель­ська Громада» в Мукачеві, «Педагогічне товариство Під­карпатської Русі» (1924—1936). Виходили книжки для ро­


106

 

бітництва і селянства, пластової молоді; театральна серія та ін., поширювалася релігійна література. Крім місцевих українських видавничих осередків, частину продукції по­стачали чеські видавництва з Праги. За редакцією чеха Ф. Тльоге виходила серія «Книжки русина». Демократична конституція Чехословаччини забезпечувала сприятливіші, ніж в інших сусідніх з Україною державах, умови для роз­витку української культури, хоча сили українства тут не були такими значними, як у Польщі.

У набагато гірших обставинах на окупованих Румунією землях розвивався український національно-культурний рух. А проте і там існували українські політичні партії та громадські організації, провадилася певна культурна й видавнича діяльність. У Чернівцях виходив «літературно- науковий журнал» «Промінь» (1922—1923), за редакцією

І.  Пігуляка, опікуваний «Комітетом молоді»; в ньому дру­кувалися О. Кобилянська, Д. Макогон. У Чернівцях діяла українська громадська друкарня, яка за 1921 —1928 рр. видала 39 назв книжок. В українському літературному жит­ті Північна Буковина залишила глибокий слід завдяки на­самперед творчості видатної письменниці О. Кобилянської та Осипа Федьковича; з Буковиною, Чернівцями пов’язана і яскрава творчість Ірини Вільде, чий талант почав розкри­ватися у 30-ті роки.

Поза Україною осередки культурного й літературного життя українців були у Москві, Ленінграді, на Кубані, на Далекому Сході. У Петербурзі (згодом Ленінграді) й Моск­ві традиційно існували чималі українські культурні колонії, видавалися українські книжки, здійснювалися українські вистави. В деякі історичні періоди цензурні умови для укра­їнців були тут кращі, ніж у суворо пильнованій їхній бать­ківщині, і саме там у XIX ст. та на початку XX ст. виходили українські часописи й книжки, було видано чимало першо­рядних пам’яток української культури. З початком націо­нальної революції більшість творчої інтелігенції повернула­ся на батьківщину, щоб узяти найактивнішу участь у її відродженні, так що українська культурна присутність змен­шилася. Але все-таки залишалася помітною величиною аж до 30-х років—років рішучого розгрому українства. Ще під час громадянської війни, 1920 р., було утворено Петро­градський український драматичний театр ім. Т. Шевченка; тут же у 1930—1932 рр. діяв Український драматичний те­атр «Жовтень». До 1933 р. існувало Товариство дослідження української історії, письменства і мовн. У Москві в 20-ті роки існувало видавництво «Село і місто»— при одноймен­ній українській літературній організації, про яку вже зга­


>07

 

дувалося. 1932 р. тут засновано Державний український театр РРФСР. 1929 р. у Москві проведено Тиждень укра­їнської літератури; починаючи з того ж року, постійно вла­штовувалися виставки образотворчого мистецтва, гастролі українських театрів тощо. Все це мало створювати атмосфе­ру інтернаціоналізму, сприяти дружбі радянських народів. Не можна заперечувати певного значення цих заходів для взаємопізнання і культурних обмінів, але влада надавала цим заходам пропагандистського значення, а обміни й зв’яз­ки дедалі більше використовувала для нав’язування єдиної моделі культурного розвитку та уніфікації духовного жит­тя. У парі з цим ішли претензії російських та ортодоксаль- но-більшовицьких офіціозних мистецьких організацій на домінуючу роль у створюваному державою «єдиному куль­турному просторі». Особливу енергію тут виявляли РАПП (Російська асоціація пролетарських письменників) та її всесоюзна іпостась ВОАПП (Всесоюзне об’єднання асоці­ацій пролетарських письменників).

У 20-ті роки відбувалося нове відродження українського культурного життя на Кубані. Воно було пов’язане з полі­тикою українізації (М. Скрипник домігся поширення її на Кубань та почасти Вороніжчину). У станиці Полтавській діяв Український педагогічний технікум, у Краснодарському педагогічному інституті відкрито українське відділення. Ви­ходила крайова газета «Червоний прапор» (пізніше «Чер­вона газета») і близько 20 районних та колгоспних газет українською мовою. Діяли літературні об’єднання. Укра­їнська газета виходила і в Ростові.

Складні перипетії випали на долю українського руху на Далекому Сході, в Зеленому Клині. Українці відіграли значну роль у створенні далекосхідної Республіки (1920— 1922), мали в ній своє міністерство. Український Далеко­східний секретаріат готував проголошення Української дер­жави— Зелена Україна, але до цього не дійшло через пе­ремогу більшовиків. 1923 р. у Читі відбувся суд над 26 діячами українського руху — представниками «Ради», «Гро­мади», кооперативу «Чумак», газети «Щире слово». Укра­їнські осередки на Далекому Сході були погромлені. Тільки в Маньчжурії деякий час діяла ще Маньчжурська Україн­ська Крайова Рада, а в Харбіні існували українська гімна­зія та Український дім ім. Т. Шевченка. Але в 20-ті роки українізація сягає і Зеленого Клину. Відновлюються укра­їнські школи, створюється 17 українських національних ра­йонів. У Благовіщенську існував у 1926—1932 рр. україн­ський педагогічний інститут. В Хабаровську виходила укра­їнською мовою щоденна газета «Соціалістична перебудо-


108

 

на». Культурну автономію українців було ліквідовано 1935 р.

Сьогодні важко навіть уявити, як була б збагачена па­літра українського культурного життя, якби процес його відродження у всіх місцевостях поселення українців не був силоміць обірваний; яким би міг стати той єдиний потік, у який би злилися всі оті більші, менші й зовсім малі до­пливи.

У зарубіжжі найбільшим осередком українського громад­сько-політичного й культурного розвою в 20-ті роки були Чехія та Словаччина, власне, Прага. Цьому сприяли як давні традиції української науково-культурної присутності тут, постійні українсько-чесько-словацькі літературні та ін­ші зв’язки, так і привабливість для української еміграції демократичних обставин суспільного життя Чехословаччи- ни за Масарика (українськими політичними симпатіями перейняті наукові праці та мемуари видатного чеського дер­жавного діяча). У Празі діяв «Український громадський комітет» (1921 —1925), численні політичні організації, нау­кові інституції, музеї, архіви. Назвемо з-поміж них найпо­мітніші: Український академічний комітет, Українська нау­кова асоціація, Українське історико-філологічне товарист­во, Українська господарська академія (в Подєбрадах Ук­раїнський вільний університет, перенесений 1921 р. з Від­ня), Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українська реальна гімназія, Студія пластичного мистецтва, Музей визвольної боротьби України. Серед численних часописів найцікавіші студентські «Спудей» та «Студентський віс­ник», орган української соціалістичної молоді «Життя», націоналістичний «Розбудова нації» і найбільш представ­ницький «безпартійний» (а фактично соціалістичного спря­мування) двотижневик, потім місячник «Нова Україна», який редагували М. Шаповал та В. Винниченко (в різний час також інші їхні прихильники). Тут друкувалися П. Бо- гацький, К Коберський, Л. Білецький, В. Сімович, М. Воз- няк, В. Дорошенко, Д. Антонович, Г. Журба, С. Русова,

О.  Кобилянська, М. Черемшина та ін.

Українська еміграція в тогочасній Чехословаччині роз­горнула широку видавничу діяльність, центрами якої стали Прага й Подєбради. Протягом 1920—1930-х рр. діяло 143 видавничі осередки, видано 734 назви книжок з усіх галу­зей знань, враховуючи збірники праць українських наукових інституцій.

У Празі жили й працювали видатні українські вчені: фі­лософ і літературознавець Д. Чижевський, правник С. Дні­стрянський, географ С. Рудницький, історики Д. Антонович


109

 

і Д. Дорошенко, мовознавець С. Смаль-Стоцький, літерату­рознавець О. Колесса, хімік І. Горбачевський, статистик і економіст Ф. Щербина, агрономи В. Доманицький і В. Чере- діїв, економіст В. Тимошенко, гідротехнік і меліоратор

І.  Шовгенів тощо. їхній внесок в українську науку ще чекає свого освоєння й належної оцінки.

Українське мистецьке життя в Празі репрезентоване іменами М. Бутовича, Р. Лісовського, Г. Мазепи, В. Сочин­ського, М. Бринського. Злата Прага стала притулком і міс­цем плідної творчості одного з найвизначніших українських поетів — О. Олеся; тут більш чи менш тривалий час жили й працювали М. Ірчан, У. Самчук, О. Теліга, Є. Маланюк, О. Бабій, В. Хмелюк, А. Павлюк; а Ю. Дараган, О. Ольжич, О. Стефанович, О. Лятуринська, І. Ірлявський, М. Чирський створили художню «празьку школу» — одну з найяскраві­ших в українській поезії,— про неї йтиметься згодом.

Не менш цікавою була і творчість «варшавської групи» поетів — Ю. Липи, Н. Лівицької-Холодної, Є. Маланюка, О. Теліги (останні двоє переїхали до Варшави з Праги). Тут треба зауважити, що Є. Маланюк був також видатним публіцистом і літературним критиком та культурологом, а ІО. Липа — відомим вченим-медиком, писав прозу, відда­вався культурології та історіософії, хоча в цю галузь його внесок проблематичний.

Варшава відома як один із центрів політичного життя української еміграції. Тут деякий час перебували керівники УНР М. Грушевський, С. Петлюра, А. Лівицький та частина «екзильного» уряду, діяли українські політичні партії та громадські організації. Визначними науковими й мистець­кими осередками були Український Науковий Інститут, Ук­раїнське Економічне Бюро, Православний Митрополичий Архів-Музей тощо. У Варшаві жили й працювали визначні українські вчені І. Огієнко, П. Зайцев, Р. Смаль-Стоцький, Л. Чикаленко, В. Біднов, П. Андрієвський, М. Кордуба,

С.  Балей, О. Лотоцький, Д. Дорошенко; митці П. Андрусів, П. Холодний-молодший, П. Мегик. Різні українські това­риства видавали газети й журнали, серед яких особливе загальнокультурне значення мали ті, що їх трохи пізніше, в 30-ті вже роки, видавав І. Огієнко (місячники «Наша куль­тура», «Рідна мова», літературно-мистецький двомісячник «Ми», виразник опозиційної частини української еміграції, прихильної до курсу УНР, опозиційної до «Вісника», в якому друкувалися, зокрема, П. Зайцев, Б.-І. Антонич, Г. Ла­заревський, Н. Лівицька-Холодна).

Ще в XIX ст. українство мало свої, історично зумовлені позиції — політичні, культурні, наукові — у Відні. Став він


110

 

і одним із притулків пореволюційної еміграції. Сюди в кінці

1919   р. переїхав уряд ЗУНР на чолі з президентом Є. Пет- рушевичем. Тут 1920 р. були засновані Український Вільний Університет і Український Соціологічний інститут, котрі не­вдовзі перебазувалися до Праги. Тут діяли видавництва «Дзвін», «Вернигора», Дніпросоюз, «Земля», «Чайка» то­що, виходили газети й журнали різних партій, зокрема ча­сописи «Нова Доба» (за ред. В. Винниченка), «На перело­мі» (за ред. О. Олеся), збірник «Хліборобська Україна» В. Липинського. Із відновленням організованих форм укра­їнського життя в окупованій Польщею Галичині значна ча­стина емігрантів перебралася туди.

Чимала українська колонія осіла у Берліні. В 1918—

1918  рр. існували посольство та різні місії й установи УНР. З 1919 р. тут починає діяти Українська громада, різні полі­тичні об’єднання, студентські спілки тощо. 1926 р. заходами колишнього гетьмана ГІ. Скоропадського засновано Україн­ський Науковий інститут. З численних видавництв слід від­значити «Українське слово» (1921—1925), яке за редакцією 3. Кузелі тут видало понад 50 назв книжок, серед яких словник Грінченка-Уманця, «Слов’янський світ» Д. Доро­шенка, монографію про О. Архипенка чотирма мовами, ан­тологію української поезії «Золоті струни» та ін.; «Україн­ська накладня» Я. Оренштайна, що перебазувалася сюди ще 1916 р. з Коломиї, де діяла з 1903 р.,— випустила до 1932 р. 230 томів універсальної «Загальної бібліотеки» ук­раїнської класики та сучасного письменства. В Берліні ви­ходила низка українських газет і тижневиків, а також укра­їнські видання німецькою мовою. Поза Берліном осередки української еміграції діяли в Гемелінгені та Дельменгорсті. В Мюнстерському університеті викладав українську й ро­сійську мови О. Бургард (видатний український поет-нео- класик, що виступав під псевдонімом Юрій Клен). Цікавим явищем українського інтелектуального життя став універ­сальний тижневик «Літопис політики, письменства і ми­стецтва», який 1923—1924 рр. видавав у Берліні С. Тома- шівський.

Українська еміграція 20-х років у Франції найбільше прикметна щодо політичної, а також мистецької діяльності. Політична активність зумовлена перебуванням у Парижі дипломатичних місій УНР і ЗУНР, а також поселенням ря­ду діячів УНР — С. Петлюри, В. Прокоповича, Миколи 111а- повала та інших. Найбільшим громадським об’єднанням був Союз українських еміграційних організацій у Франції. Ті, хто не втратив радянського громадянства, створили ра- дянофільську СУГУФ — Спілку українських громадян у


111

 

Франції. Виходило вісім українських періодичних видань, з них два — французькою мовою. Громадсько-політичний і літературно-мистецький тижневик «Тризуб» (1925—1940), орган УНР був заснований ще С. Петлюрою і виходив аж до початку другої світової війни. В ньому співпрацювали В. Прокопович (головний редактор), О. Шульгин, М. Єремі- їв, О. Лотоцький, М. Славінський, Глазаневський, Д. До­рошенко, Ю. Горліс-Горський та інші. З Парижем здебіль­шого пов’язана історія українського малярства. У 20-ті ро­ки тут існувала «Група українських митців», до якої увій­шли В. Перебийніс, О. Грищенко, М. Глущенко, В. Полі- садов, І. Бабій, В. Хмелюк (він також поет-експресіоніст). Велику популярність здобула С. Левицька, про яку відгу­кувалися Аиполінер та Луначарський. Після смерті худож­ниці у Франції була створена «Асоціація друзів Софії Ле- вицької» на чолі з Жаном Маршаном. З Парижем пов’я­зана творчість С. Гординського, М. Андрієнка-Нечитайла, М. Паращука, тут навчався М. Бойчук. У Парижі зійшла зоря світової слави О. Архипенка. При групі українських митців існувала секція кінематографістів, яку очолював Деслав (Є. Слабченко), що залишив помітний слід у фран­цузькому кіно. З 1928 р. в Парижі й Ніцці жив видатний український композитор, педагог і музикознавець Ф. Яки- менко. З науковців найбільше відомий історик 1. Борщак. У Франції тривалий час жив і творив В. Винниченко.

Культурною діяльністю займалися українці у Болгарії, Югославії, Італії (Є. Онацький, М. Липовецька та ін.), Швейцарії (Є. Бачинський, М. Єреміїв), Великобританії та в інших країнах Європи.

Багате політичне й громадське життя характерне для численної української діаспори в Канаді й США. Досить впливовими були робітничі українські організації; точила­ся гостра боротьба між радянофільськими і самостійниць­кими політичними партіями; енергійну діяльність провади­ли українська католицька, православна і євангельська церк­ви. Великого розмаху набув рух за рідну школу. 1916 р. створено Інститут ім. Петра Могили в Саскатуні, а в 20-ті роки — Інститут ім. митр. А. Шептицького в Саскатуні та Інститут св. Василія Великого в Едмонтоні. Ці релігійно- виховні заклади здійснювали водночас і українознавчі до­слідження. Розвивалася музична культура, самодіяльна та професійна, насамперед під впливом О. Кошиця, який з 1926 р. поселився у Нью-Йорку, але диригентську й педаго­гічну роботу провадив більше в Канаді, куди згодом і пере­їхав. Аматорські драматичні театри існували у Вінніпезі, Торонто, Едмонтоні. З драматичними творами виступали


112

 

О. Івах, Д. і унькевич, О. Луговий; помітну роль у драма­тургічному поступі, як і літературному взагалі, відіграв пролетарський письменник з Галичини М. Ірчан.

Література в 20-ті роки була репрезентована піснями іммігрантів та фольклоризованими віршами поетів, які вис­ловлювали тугу за рідним краєм і враження від нового життя. Популярність здобув Т. Федик, автор збірки «Пісні про Канаду і Австрію», вперше видану ще 1908 р., а потім неодноразово перевидавану. З відомих на той час поетів можна назвати С. Семчука, М. Мандрику, колишнього чле­на Центральної Ради; М. Кумку, В. Кудрика; з літератур­ними працями виступав Т. Павличенко, вчений-еколог і ві­домий політичний діяч, член Центральної Ради. З українсь­ких періодичних видань у Канаді найпомітніші тижневик «Наш поступ» (Едмонтон, 1923—1927), католицький часо­пис «Українські вісті» (виходив у Едмонтоні з 1928), газета «Український робітник» (Торонто). Всього в Канаді на се­редину 30-х років налічувалося 18 українських періодичних видань; у США — 24, в Аргентині — 4, в Бразилії — 4.

Цікаво, що в Канаді з’явилася одна з нечисленних на той час в українській белетристиці соціальних фантазій — «Практична утопія. (Теорія в оповіданнях)», яку 1926 р. видав Іван О. Зелез у Монреалі. Це був опис ідеального суспільного устрою, побаченого на умовному континенті очима умовного мандрівника-чужинця, проект побудови су­спільства достатку на основі здобутків науки і техніки.

В культурному житті української громади у США най­цікавіші сторінки пов’язані з музикою і театром. Перебу­вання тут О. Кошиця, прибуття після революції компози­торів М. Гайворонського, Р. Придаткевича, П. Печеніги-Уг- лицького сприяло розвиткові хорового виконавства. Україн­ські хори існували в Нью-Йорку, Чікаго, Детройті, Клів­ленді, Скрентоні. В 1930-ті роки була спроба створення української оперної трупи в Нью-Йорку, при «Українській бесіді». В театральній справі першим успіхом було створен­ня 1922 р. трупи І. Іваницького. 1923—1928 рр. у Нью-Йорку діє професійний український театр, під орудою І. Базека, потім І. Кедровського, М. Карлаша. В Голлівуді працював режисер українець за походженням І. Годяк. Початки емі­грантської літератури являли собою наслідування народної творчості (поети Г. Грушка, С. Чернецький та ін.). Під впли­вом української національної революції з’являється патріо­тична поезія. Оповідання про тяжкі умови життя на чужині, про адаптацію до нових умов писали Г. Грушка, Ю. Чупка, 3. Бичинський, М. Бєля та ін.; драматичні твори залишили М. Струтинський (йому належить і повість «При битій до­


113

 

розі») о. І. Луцик та С. Мусійчук. Чимало місця на своїх сторінках надавали літературним спробам робітничі й ко­муністичні видання. Так, у «Робітникому віснику» — попу­лярно-науковому місячнику Української Федерації Кому­ністичної партії Америки, друкувалися М. іарновськии, В. Шротенко. (До речі, і в канадській «Робітниці» виступа­ли М. Тарновський, М. Ірчан, І. Кулик, Н. Суровцева). Тре­ба ще згадати таких поетів, як М. Герасимчук, М. Рій, Ха- рюк (поезії в прозі). У напівфольклорній, досить поши­реній поезії основна тематика — спогади про Україну, на­стрій яких сповнений то гіркотою поневірянь на батьківщині (М. Вайнер Камінер. Доля галицького сироти. 1917. Накла­дом української книгарні ім. Шевченка в Нью-Йорку), то ностальгічним оспівуванням краси і слави України (Дмит­ро Захарчук. Рідний край. Поезії. Нортгемитон, без року). По революції в США опинилися вчені-украінці, з яких виз­начне місце в американській науці посіли хімік і дослідник атомної енергії Ю. Кістяківський, історик Ю. Вернадський, технолог С. Тимошенко, економіст В. Тимошенко, геолог О. Грановський.

У Латинській Америці — в Аргентині та Бразилії — культурне життя української еміграції зосереджувалося навколо «Просвіт» та сокільських організацій. Виходили українські часописи (в Бразилії — з 1907 р., в Аргентині — з 1928 р.). В Буенос-Айресі існували «Український націо­нальний клуб» та «Спілка інженерів».

Культурне й мистецьке життя української еміграції в Новому Світі в перші десятиліття XX в. не створило виз­начних зразків і не було таким насиченим і яскравим, як у Європі, куди емігрувала значна частина наукової й творчої інтелігенції («політична» еміграція). У країнах Америки «економічна» еміграція, переважно селянська, лише поволі вписувалася в життя суспільства й таким же чином вироб­ляла інтелігентний прошарок, який зміг себе інтенсивніше проявити вже у наступних поколіннях.

Принципова відмінність була і в тому, що політична еміграція в Європі й далі відчувала себе частиною житгя й культури вітчизни; її творчість (попри політичний остра­кізм) суб’єктивно усвідомлювалася і об’єктивно залишалася складником загальних процесів розвитку української літера­тури й мистецтва в 20-ті рр.,— тоді як творчість вихідців з України у Канаді, США й Латинській Америці ставала переважно суто еміграційною; за окремими винятками (О. Кошиць, О. Архипенко, М. Ірчан та ін.), це було вже становлення особливої, діаспорноі моделі української куль­тури, яка лише згодом стала давати більш-менш професійну


1)4

 

продукцію. До того ж українські емігрантські колонії за океаном практично не мали■ контактів з своєю Україною (за винятком деяких, переважно політичних, зв’язків укра­їнського робітничого руху в Канаді й США з радянськими емісарами та інформації, теж переважно політичної, у пре­сі). Культурні контакти підтримувалися завдяки перебу­ванню за океаном І. Кулика, який у 1924—1927 рр. працю­вав радником радянського посольства в Канаді, та М. Ір- чана, чиї п’єси — особливо «Родина щіткарів» — залюбки виставляли робітничі театри.

Що ж до еміграції в Європі, то до неї надходило більше стимулів від політичного й культурного життя на Батьків­щині. В 20-ті роки ще не був зовсім припинений інформацій­ний і науково-культурний обмін. Письменники й митці з Ук­раїни були не такими вже й рідкісними гістьми в країнах Європи. Скажімо, аж до 1930 р. українські митці брали участь у бієнале в Венеції, в інших міжнародних виставках. За кордон виїздили як окремі письменники (О. Довженко, М. Хвильовий), так і спеціальні делегації. В 1924—1925 рр. у Чехословаччині, Німеччині, Франції побували П. Тичина, ІЗ. Поліщук, О. Досвітній; 1928 р. в Німеччині, Польщі, Австрії, Чехословаччині — Іван Ле, О. Копиленко, О. Виш­ня, І. Микитенко, М. Терещенко, І. Фефер, Д. Бузько, а Ту­реччину навідали — П. Тичина та Л. Первомайський, 1929 р. в Німеччину виїздили М. Семенко та О. Близько, в Чехо- словаччину — С. Пилипенко. Не можна сказати, що це були дуже інтенсивні й безпосередні контакти та обміни (якщо зважити на їхню політичну вибірковість: так, у складі іно­земних письменницьких делегацій, що приїздили в Україну, були майже виключно «пролетарські письменники» Заходу); не доводиться сумніватися в пропагандистському характері цих місій (принаймні такого значення надавала їм офіційна влада),—а проте об’єктивно вони засвідчували зростання можливостей української літератури виступати на світовій арені.

Поза сумнівом, що режим прагнув використати успіхи української літератури й мистецтва для пропагандистсько­го впливу на еміграцію. Для цього ж використовувалася й сама політика українізації. На цьому етапі йшлося не лише про розклад політичної еміграції як небезпечного — з ог­ляду на міжнародні обставини — ворога, але також і про використання її інтелектуального потенціалу для будівницт­ва соціалізму та соціалістичної культури в Україні. Певно, в О. Шумського і М. Скрипника це було щире бажання. Величезний розмах національно-культурного будівництва, за всіх його суперечностей, справляв враження на емігра­


115

 

цію. Частина її завагалася, почали ширитися настрої при­мирення з радянською владою і повернення в Україну. Од­ним із перших на це зважився М. Грушевський. Його рі­шення спричинило гостру дискусію в емігрантській пресі, більшість якої висунула проти нього політичні й моральні обвинувачення. А проте багато хто наслідував його приклад, зокрема й такі видатні діячі, як С. Рудницький чи М. Воро­ний, О. Шумський та М. Скрипник запросили для роботи у сфері освіти й культури багатьох галичан (що потім дало ще один «аргумент» для звинувачення їх у націонал-ухиль- ництві). Згодом вони всі опинилися в сталінських катівнях.

Як політична, так і культурна ситуація в СРСР, а відпо­відно (і особливо) в Україні вже з другої половини 20-х років починає змінюватися на гірше. Економічні поступки періоду НЕПу, викликавши пожвавлення господарського життя, вивели значні його ділянки з-під контролю партійно- державної бюрократії, що не відповідало її інтересам і пла­нам централізованого інтенсивного соціалістичного будів­ництва. Певний плюралізм у сфері науки, літератури й мис­тецтва був бар’єром на шляху досягнення партією абсолют­ного ідеологічного монополізму, тим паче, що будь-які від­хилення од ідеологічних догм вона розглядала як прояви буржуазної ідеології, пряме вираження класових інтересів непманства й «куркульства». Ще більшу тривогу викликали наслідки українізації. Задумана як засіб посилення впли­ву партії на українське суспільство і комунізації українства, вона виходила за визначені їй межі, сприявши величезному розмахові національно-культурного відродження. Тривалий час партія балансувала в національному питанні, врівнова­жуючи українізацію запеклою ідеологічною боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом», але чимраз біль­ше пересвідчувалася, що ситуація не підлягає контролю, що розвиток в Україні йде в напрямі утвердження ідеї радян­ської України як самостійної політично-державної величи­ни, хоча і в складі СРСР.

Найвиразніше ідея суверенності України була виражена в публіцистиці М. Хвильового, в його статтях під час літе­ратурної дискусії 1925—1927 рр. М. Хвильовий повернув партійний постулат комуністичного інтернаціоналізму проти самої ж партії, точніше, проти тих, хто під гаслом інтерна­ціоналізму насаджував великодержавну політику. Опоную­чи їм, він писав: «Ми під впливом своєї економіки прикла­даємо до нашої літератури не слов’янофільську теорію са­мобутності, а теорію комуністичної самостійності… Росія ж — самостійна держава? Самостійна. Так і ми самостій­ні…» Посилання на економіку не випадкове. Трохи пізніше


116

 

М. Волобуєв опублікував у журналі «Більшовик України» працю «До проблеми української економіки», в якій розгля­дав Україну як «історично оформлений народно-господар­ський організм» і обстоював необхідність забезпечення «українським економічним центрам права і можливості дійсного керівництва всім народним господарством». Ідея суверенності діставала солідне економічне й теоретичне об­грунтування, знаходила опертя і в політичній лінії частини керівництва КП(б)У — тих, кого невдовзі назвали націо- нал-ухильниками: спершу О. Шумського, а потім М. Скрип­ника.

В громадських і культурних колах, а особливо в літера­турі утверджувався ідеал соціалістичної України як могут­ньої сучасної індустріальної держави — з виразно націо­нальним наповненням цього ідеалу і як рівної серед рівних в інтернаціональній гармонії. Все це дуже тривожило ор­тодоксальні й великодержавницько-русотяпські сили партії в Україні і в Москві, як і більшовицьке керівництво. Пер­шим прямим сигналом був відомий лист І. Сталіна (від 26 квітня 1926 р.) Л. Кагановичу та членам Політбюро ЦК КП(б)У про «помилки» комуніста М. Хвильового. На розвиток вказівок І. Сталіна пленум ЦК КП(б)У у червні

1925  р. у тезах «Про підсумки українізації» гостро нападав на М. Хвильового, ше не називаючи його по імені. Цей до­кумент дуже показовий щодо «діалектичного» балансування партії — поки що воно тривало — в національному питанні. Спершу йшли запевнення в тому, що «партія стоїть за са­мостійний розвиток української культури, за виявлення всіх творчих сил українського народу». Це, звичайно ж, була данина настроям, що панували серед української громад­ськості. Навіть перехоплювано деякі позиції самого М. Хви­льового та його прибічників: «Партія стоїть за широке ви­користання розвиваючуюся українською соціалістичною культурою всіх досягнень світової культури, за цілковитий її розрив з традиціями провінційної обмеженості і рабсько­го наслідування, за створення нових культурних досягнень, гідних творення великої класи». Але, «вибивши» таким чи­ном аргументи з рук поки що неназваних опонентів, пле­нум від імені партії закидав «протиставлення української культури культурам других народів», більше того, вбачав у цьому політичне суперництво. «Кинуті в пресі гасла орієн­тації на Європу, «геть від Москви» й т. ін. в значній мірі показані, хоча поки що стосуються питань культури й літе­ратури. Такі гасла можуть бути тільки прапором для укра­їнської дрібної буржуазії, що зростає на грунті НЕПу, бо вона розуміє відродження нації як буржуазну реставрацію,


117

 

а під орієнтацією на Європу безперечно розуміє орієнтацію на Європу капіталістичну — відмежування від фортеці між­народної революції, столиці СРСР — Москви» *.

Це було не тільки грубе втручання у хід літературної дискусії, а й офіційне надання їй статусу політичної. Після цього партійні керівники й функціонери намагалися спря­мувати її в потрібне їм річище, брутально «підправляли» збоченців. З партійного Олімпу озивалися Л. Каганович, Г. Петровський. Активно втручався у дискусію завагітпроп ЦК КП(б)У А. Хвиля, який також виступив з низкою ста- тейі і книжками «Ясною дорогою. Рік на літ. фронті» (1927) та «Від ухилу в прірву» (1928).

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.