ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ: 10—30-ті роки — 5

Під політичним і моральним тиском М. Хвильовий зму­шений був визнати свої помилки. Тиск тривав. Після публі­кації в журналі «Вапліте» першої частини роману М. Хви­льового «Вальдшнепи» журнал було заборонено. Невдовзі й організація мусила заявити про саморозпуск. Але М. Хви­льовий та його друзі не здавалися. У грудні 1928 р. вони розпочали видання літературно-мистецького альманаху (фактично журналу) «Літературний ярмарок», який проіс­нував до лютого 1930 р. Це було чи не найяскравіше явище в українській періодиці. Журнал об’єднав письменників і митців, які протистояли нівеляційній лінії офіційних кіл та вузькому догматизмові ВУСППу; на противагу сірятині й казенщині вони підносили вигадливість, дотепність навіть у оформленні журналу та поданні матеріалів, творчу думку в теоретичних і публіцистичних виступах, орієнтацію на ви­соку художню якість у доборі взірців поезії й прози. Тут були надруковані «Іван Іванович», «Ревізор», «Із Варіної біографії» М. Хвильового, «Гофманова ніч» М. Бажана, «Вертеп» А. Любченка, «Козак Швачка» Ю. Яновського, «Червоноградські портрети» І. Сенченка, уривки з поеми В. Сосюри «Мазепа», роман В. Гжицького «Чорне озеро», п’єси М. Куліша, поезія і проза М. Иогансена, В. Мисика, О. Близька; інтермедії О. Вишні, М. Иогансена, В. Юринця. Цікавим жанром постає «листування» ярмарчан з читачами. Після припинення «Літературного ярмарку» М. Хвильовий та його однодумці зробили останню спробу хоч якось утри­мати свої творчі рубежі — створили групу «Пролітфронт» і почали видавати однойменний часопис. Він мусив стати на більш ортодоксальну і войовничішу «класову» позицію, од­нак і це його не врятувало—встигло вийти лише вісім чи­сел (квітень — грудень 1930), в яких друкувалися М. Хви-


1  Шляхи розвитку української пролетарської літератури С. 71; а та’ пж; Ле’ітег А., Яиіек М. Десять років української літератури (1917—1927) Ч, І92Я С 300.


118

 

льовий, П. Тичина, Ю. Яновський, О. Вишня, І. Сенчегікб, В. Мисик та ін.

Поряд із М. Хвильовим та В АПЛІТЕ мішенню партій­ної критики стали інші групи, насамперед неокласики. І тут вогонь скеровувало партійне керівництво. У постанові По- літбюро ЦК КП(б)У від травня 1927 р. зазначалося: «…ан- типролетарські течії відбилися в роботі українських бур­жуазних літераторів типу «неокласиків», не зустрівши опо­ру, й навіть були підтримані деякими попутниками і ВАПЛІТЕ на чолі з Хвильовим та його групою» ’. Це була реакція на солідарність неокласиків і ваплітян у літератур­ній дискусії. Звичайно ж, критика неокласиків з боку не­прихильних до них груп дістала новий імпульс. Треба ска­зати, що партія вміло використовувала (а може, й інспіру­вала) міжгрупову боротьбу в літературі й мистецтві, хоча офіційно закликала до консолідації на принциповій проле­тарській основі.

Чим же пояснити зростаючу запеклість міжгрупової бо­ротьби, що наприкінці 20-х, а особливо на початку 30-х рр., почала набирати форми взаємних політичних доносів? (Особливо «Авангард» та «Нова генерація» були неперебір­ливими в наскоках на неокласиків і ваплітян та їхніх по­слідовників, але й ці давали добру відсіч. Так, ярмарчани у колективному листі не тільки висловлювали «обурення про­ти неприпустимих і об’єктивно контрреволюційних вибриків

В.  Поліщука», а й вимагали від «контролюючих радянських органів» ужити заходів, «щоб такої літератури взагалі не з’являлося на радянському ринкові» 2. (А незабаром вищим аргументом у полеміці літераторів стане звинувачення одними других у «фашизмі».)

Мабуть, головною причиною такого затруєння літера­турної атмосфери було перенесення в неї методів жорсто­кої політичної боротьби — це по-перше. По-друге, абсолю­тизація ідеологічного критерію. По-третє, гегемонія кому­ністичної партії в усіх сферах життя; за цих умов ложна літературна і мистецька група повинна була довести, що саме вона і тільки вона може здійснювати політику партії в культурному будівництві. По-четверте, месіанська психо­логія, месіанський пафос «пролетарської» партії передава­лися і «партійним» літераторам, а месіанізм завжди має своїм зворотним боком сектантство і шизофренічне переслі­дування «нечистих». По-п’яте, сама партія уміло маніпулю­вала настроями в літературно-мистецьких групах, залишаю-


1  Вапліте. 1927. № 3. С. 201.


2  Літературний ярмарок. 1929. Кн. 10. С. 303—304.


119

 

Чй надію кожній з них і не даючи карт-бланш жодній; це допомагало партії контролювати літературно-мистецьке життя, але водночас розпалювало амбіції окремих угрупо­вань, що вбачали в інтересі до них партії можливість влас­ної гегемонії в цій сфері. Нарешті, свою роль відіграли і особисті амбіції окремих діячів, саме тих, хто підсвідомо відчував недостатність свого творчого потенціалу й нама­гався компенсувати її політичним самоутвердженням та творенням догм і платформ.

Все це спотворило хід і наслідки «літературної» диску­сії. Сама вона мала велике позитивне значення, стимулю­вавши висловлення багатьох плідних ідей, розгорнувши широкий діапазон публіцистичної й естетичної думки, по­глибивши самоусвідомлення українського письменства та засвідчивши силу поривання до творення повноцінної націо­нальної культури. Але партія через своїх функціонерів і душоприказників спрямовувала дискусію в річище ідеоло­гічної репресивності. Об’єктивно ж підсумки дискусії — як їх інтерпретував офіпіоз — стали важливим етапом в ідео­логічній і моральній підготовці масових політичних репре­сій проти української інтелігенції. Якоюсь мірою дискусія була навіть одним із чинників, що зумовили неминучість репресій: відкрилась глибина шумування української сус­пільності, сила інтелектуального спротиву і, звичайно, для регламентації самої лиш ідеологічної принуки тут вже вия­вилось замало.

Масштабні цілеспрямовані репресії розпочалися 1929 р. арештами в так званій справі СВУ (Спілки визволення Ук­раїни), яку обіграли на судовому трагіфарсі в березні-кьітні 1930 р. у Харкові. Нищівного удару було завдано по Всеук­раїнській Академії Наук, УАПЦ, освітньому й кооператив­ному рухах. Серед підсудних були академіки С. Єфремов і М. Слабченко, видатний діяч УАПЦ В. Чехівський, істо­рик Й. Гермайзе, правник 3. Моргуліс, мовознавець Г. Го- лоскевич, філолог В. Ганцов, педагогічний діяч В. Дурду- ківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ні- ковський — всього 45 нібито керівників СВУ (основну ма­су заарештованих на публічний процес не виводили).

Процес у справі СВУ — це глибоко продумана й ефек­тивно здійснена стратегічна державна операція. Звернімо увагу на хронологію подій. «Викрито» було СВУ й заареш­товано велику групу її «діячів» 1929 р. Це був «рік великого перелому», коли розгорнуто «вирішальний наступ» на «ка­піталістичні елементи», розпочато «ліквідацію куркульства як класу» і масову примусову колективізацію. Передбачаю­чи зростання опору народу, насамперед селянства й інте­


120

 

лігенції, режим мусив удатися до превентивного, випере­джального удару (усі політичні репресії 20—30-х років мали саме такий характер: передбачити вогнища можливого спро- тиву, несподіваною акцією паралізувати їх, арештувати «во­рогів», а решту залякати,— хоча в 30-ті роки до цього долу­чився й «економічний» розрахунок: ДПУ-НК.ВС стали по­стачальниками дешевої робочої сили для «будов соціалізму» за відомчими рознарядками). І тут усе було точно й тонко розраховане, аж до визначення дати початку процесу: 9 бе­резня 1930 року, день пам’яті Т. Шевченка. Цей прийом також неодноразово використовувано й надалі, щоб під­креслити відщепенство «ворогів», їхню нікчемність перед усенародним піднесенням.

Репресії проти української інтелігенції мали не лише ідеологічну мотивацію, вони були пов’язані з усією полі­тичною й соціально-економічною ситуацією в країні. Тому не випадково неоголошена війна проти українського селян­ства та зумовлений нею голод 1932—1933 рр. одним із своїх аспектів мали вже не просто репресії, а терор проти укра­їнської інтелігенції — з очевидною метою: не дати їй мож­ливості стати в обороні села. І справді, таких виступів, при­наймні публічних, не було,— якщо не брати до уваги актів відчаю з боку М. Хвильового та М. Скрипника.

Ідеологічні кампанії в літературі й мистецтві сягають у цей час критичної температури. Періодичні видання ряс­ніють політичними вироками, «читанням у серцях» й пря­мими доносами. їх жертвами стають як «праві попутники», так і «ліві» — футуристи, конструктивісти. Але під особли­во щільним обстрілом, як і раніше,— колишні ваплітяни та неокласики. Виявилося, що не тільки М. Драй-Хмара про­вадив «уперту боротьбу з пролетарською літературою» а й М. Рильському «властиво через пропаганду пасивності боротися з радянською дійсністю», «пропагувати ідеї ак­тивного націоналізму, навіть імперіалізму»2; всі ж вони разом — «Зеров, Филипович, Рильський та ін.» — «штурму­ють українську радянську літературу… хочуть зробити її зброєю реставрації» 3.

У грудні 1932 і в січні 1933 рр. відбулися пленуми ЦК ВКП(б), що мали фатальне значення для України; 14 груд­ня 1932 р. і 24 січня 1933 р. були прийняті постанови ЦК


1   Підгайний Л. Поетика маскування // Життя й революція. 1934. № 4. С. 84.

2   Щупак С. Літературний фронт на Україні//Життя й революція 1931. № 5—6 С. 114.

3   Хвиля А. Куди ведуть дороги шведських могил //Життя й рево­люція. 1933. № 8—9. С. 72.


т

 

ВКП(б), в яких гострій критиці піддано «помилки» КП(б)У в проведенні колективізації та в національній політиці. Для зміцнення керівництва і проведення «виправленої» політики в Україну приїхали П. Постишев, М. Хатаєвич, Є. Вегер, шеф ДГІУ В. Балицький, а з ними велика кількість інших ке­рівників різних рангів. Так почався другий період масового терору й спровокованого голоду. Протягом 1933—1935 рр. були здійснені справді геноцидні опустошення і в україн­ській культурі та науці. Розгромлено Всеукраїнську акаде­мію наук і Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленін­ських інститутів, ліквідовано низку науково-дослідних за­кладів. «Чистка» охопила усі рівні та ланки культурної структури, народної освіти, літератури й мистецтва. Зразу ж після провокаційного вбивства С. Кірова схоплено й роз­стріляно 26 грудня 1934 р. Г. Косинку, Д. Фальківського,

О.  Близька, К, Буревія. Жертвами репресій стали також режисер Л. Курбас, М. Бойчук і вся школа «бойчукістів», письменники О. Вишня, М. Куліш, О. Досвітній, трохи піз­ніше В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидо- вич, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Семенко, Г. Шкурупій, В. Поліщук, О. Слісаренко та багато інших; не обминула ця участь тих, хто був довіреним партії.

Сталінський посланець П. Постишев з гордістю похва­лявся своєю роботою протягом 1933—1934 років — у про­мові на II обласному з’їзді Рад Київщини: «1933 рік був роком розгрому націоналістів, петлюрівців та інших класо- во-ворожих елементів, які засіли на різних ділянках соціа­лістичного будівництва. В 1933 році ми, висловлюючись образно, наступили важкою ногою пролетарської диктатури на осине гніздо націоналістичної контрреволюції. І зрозу­міло, що в момент розтрощення основної маси ворогів їх частина встигла розповзтися в темні кутки.

1934    рік був роком викриття більш тонко законспіро­ваних і замаскованих націоналістів і троиькістів, роком до­бивання решток розгромленого класового ворога».

І   далі: «Більшовицький наступ на фронті будівництва радянської української культури відбувався в 1934 році по лінії: а) добивання решток розгромленого в 1933 році блоку українських націоналістів і троцькістів; б) висування на всі дільниці будівництва української радянської куль­тури більшовицьких українських кадрів; в) перебудування системи і роботи науково-дослідних і учбових закладів; г) дальшого зміцнення позицій пролетарського інтернаціо­налізму на Україні».

Як настанови П. Постишева конкретизувалися в літе­ратурному житті, яскраво засвідчує опублікована 10 люто-


т

 

го ІУЗо року в газеті «Комуніст» стаття С. ІДупака «Вороже спотворення історії літератури». Вона є своєрідним реєст­ром «викритих» на той час «диверсій класового ворога» в галузі українського літературознавства. Диверсії ці, вияв­ляється, йшли широким фронтом і охоплювали практично весь обсяг української літератури. Добре попрацювали ди­версанти над українською класикою. «Лицарі дворушниць­кої контрреволюції», серед яких С. Щупак називає Хри- стюка, В. Десняка, А. Річицького та ін., оголошували

І.  Франка «першим українським пролетарським письменни­ком», тоді як він був реформістом; «Драгоманова оголошу­вали проводирем «українського марксизму», тоді як В. Ле­нін називав його «українським міщанином». «Відомо,— на­гадує С. Щупак,— що Куліш був не демократ, а ідеолог прусської реакції в Росії, що Щоголев був реакційним пред­ставником феодалізму, що Нечуй-Левицький — буржуазний шовініст, що Винниченко — ідеолог буржуазної контррево­люції в період пролетарської революції та її підготування, що група модерністів відбивала період розкладу і занепаду буржуазної літератури. Замазування всіх цих класових про­цесів — тільки в інтересах буржуазії і буржуазної рестав­рації». Серед ворожої агентури або підспівувачів виявилися і вчорашні ортодокси: І. Лакиза, В. Коряк, В. Десняк та ін. Літературознавцеві М. Степняку дісталося за те, що оголо­сив новаторами в українській літературі «молодомузів- ців» — «виразників фашистської ідеології» — Б. Лепкого (автора фашистської трилогії «Мазепа») і В. Пачовського («буржуазного самостійника, який ідеалізує в своїх творах гетьманщину» ‘).

Але навіть такий деспотичний і терористичний режим мусив застосовувати хитру механіку політичного й психоло­гічного маніпулювання, дезорієнтації народу. Отже, 22 лю­того 1935 р. П. Постишев виступає на пленумі Київ­ського міськкому партії з промовою «Про деякі завдання марксо-ленінської освіти», в якій обстоює… українізацію і запевняє, що певні групи української інтелігенції були «розгромлені» зокрема й тому, цо вони свідомо намагалися загальмувати будівництво радянської української культури, чинили найзапекліший опір справі більшовицької україні­зації. Ця теза не випадкова — вона глибоко продумана, ін­терпретована в багатьох виступах і самого Постишева та інших керівників лейтмотивом у тодішній пресі.

У промові на II з’їзді Рад Київщини П. Постишев кон­статував: «Висування українських кадрів інтенсивно від­


1 Комуніст. 1935. 15 лют.


123

 

бувалося в 1934 році по лінії науки, художньої літератури, кіно, театру, музики, живопису, архітектури і інших вищих ступенів будівництва української радянської культури.

Коли на цих ділянках сиділи націоналісти, вони, зрозу­міло, не давали ходу й всіляко затискували зростання на­ших радянських українських кадрів. Хіба міг би, приміром, Курбас стерпіти на сцені «Березоля» Корнійчука, Кочергу або Микитенка? Ти йому подай Куліша, Остапа Вишню і їм подібних націоналістів, контрреволюціонерів, яких він міг використати щонайменше як драматургів і щонай­більше як ворогів Радянської України. Тепер, коли ми вигнали й розгромили націоналістів, просунулися вперед і швидко ростуть у нас дійсно радянські кадри на всіх ді­лянках».

Тут бачимо, як вправно використовувано принцип: «поді­ляй і володарюй», як послідовно проваджувано політику протиставлення різних груп інтелігенції та нацьковування їх одна на одну. Якої трагічної метаморфози зазнало пра­вильне саме собою і високо гуманістичне гасло висування талантів з робітників і селян: замість орієнтувати їх на навчання у майстрів, замість виховувати з них спадкоємців культурної традиції, їх використовували для уривання цієї традиції, для підміни майстрів.

Нищення української культури політичні гіпнотизери на­зивали боротьбою за українську культуру, і це пропаган­дистське навіювання багатьох позбавляло розуму й волі. Тим паче, що водночас із цим нищенням справді висувалися нові кадри, друкувалися книжки, зводилися нові театри й палаци культури, святкувалися ювілеї визначних діячів культури тощо. Зрештою, в реальності відбувалися супе­речливі процеси, влада і пропаганда мали певний простір для маневрів і сповна його використали. Народ виживав, виживала культура, і певні її здобутки прислужилися для створення ілюзії небувалого розквіту, і чимало чесних лю­дей щиро обманювалося.

Аналогічний обман, підміну понять, маніпулювання сві­домістю людей, демагогічне перекручування звичних цін­ностей побачимо і в багатьох інших «акціях» на культур­ному «фронті». Взяти хоча б створення єдиної Спілки ра­дянських письменників СРСР. І, мабуть, не всі тоді здогаду­валися, що єдина Спілка письменників стане могутнім зна­ряддям у руках влади для наведення казарменного ладу в літературі, спростить механізм контролю над духовним життям, механізм його уніфікації та й просто процедуру складання списків для каральних органів…

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.