Під політичним і моральним тиском М. Хвильовий змушений був визнати свої помилки. Тиск тривав. Після публікації в журналі «Вапліте» першої частини роману М. Хвильового «Вальдшнепи» журнал було заборонено. Невдовзі й організація мусила заявити про саморозпуск. Але М. Хвильовий та його друзі не здавалися. У грудні 1928 р. вони розпочали видання літературно-мистецького альманаху (фактично журналу) «Літературний ярмарок», який проіснував до лютого 1930 р. Це було чи не найяскравіше явище в українській періодиці. Журнал об’єднав письменників і митців, які протистояли нівеляційній лінії офіційних кіл та вузькому догматизмові ВУСППу; на противагу сірятині й казенщині вони підносили вигадливість, дотепність навіть у оформленні журналу та поданні матеріалів, творчу думку в теоретичних і публіцистичних виступах, орієнтацію на високу художню якість у доборі взірців поезії й прози. Тут були надруковані «Іван Іванович», «Ревізор», «Із Варіної біографії» М. Хвильового, «Гофманова ніч» М. Бажана, «Вертеп» А. Любченка, «Козак Швачка» Ю. Яновського, «Червоноградські портрети» І. Сенченка, уривки з поеми В. Сосюри «Мазепа», роман В. Гжицького «Чорне озеро», п’єси М. Куліша, поезія і проза М. Иогансена, В. Мисика, О. Близька; інтермедії О. Вишні, М. Иогансена, В. Юринця. Цікавим жанром постає «листування» ярмарчан з читачами. Після припинення «Літературного ярмарку» М. Хвильовий та його однодумці зробили останню спробу хоч якось утримати свої творчі рубежі — створили групу «Пролітфронт» і почали видавати однойменний часопис. Він мусив стати на більш ортодоксальну і войовничішу «класову» позицію, однак і це його не врятувало—встигло вийти лише вісім чисел (квітень — грудень 1930), в яких друкувалися М. Хви- |
1 Шляхи розвитку української пролетарської літератури С. 71; а та’ пж; Ле’ітег А., Яиіек М. Десять років української літератури (1917—1927) Ч, І92Я С 300. |
118 |
льовий, П. Тичина, Ю. Яновський, О. Вишня, І. Сенчегікб, В. Мисик та ін.
Поряд із М. Хвильовим та В АПЛІТЕ мішенню партійної критики стали інші групи, насамперед неокласики. І тут вогонь скеровувало партійне керівництво. У постанові По- літбюро ЦК КП(б)У від травня 1927 р. зазначалося: «…ан- типролетарські течії відбилися в роботі українських буржуазних літераторів типу «неокласиків», не зустрівши опору, й навіть були підтримані деякими попутниками і ВАПЛІТЕ на чолі з Хвильовим та його групою» ’. Це була реакція на солідарність неокласиків і ваплітян у літературній дискусії. Звичайно ж, критика неокласиків з боку неприхильних до них груп дістала новий імпульс. Треба сказати, що партія вміло використовувала (а може, й інспірувала) міжгрупову боротьбу в літературі й мистецтві, хоча офіційно закликала до консолідації на принциповій пролетарській основі. Чим же пояснити зростаючу запеклість міжгрупової боротьби, що наприкінці 20-х, а особливо на початку 30-х рр., почала набирати форми взаємних політичних доносів? (Особливо «Авангард» та «Нова генерація» були неперебірливими в наскоках на неокласиків і ваплітян та їхніх послідовників, але й ці давали добру відсіч. Так, ярмарчани у колективному листі не тільки висловлювали «обурення проти неприпустимих і об’єктивно контрреволюційних вибриків В. Поліщука», а й вимагали від «контролюючих радянських органів» ужити заходів, «щоб такої літератури взагалі не з’являлося на радянському ринкові» 2. (А незабаром вищим аргументом у полеміці літераторів стане звинувачення одними других у «фашизмі».) Мабуть, головною причиною такого затруєння літературної атмосфери було перенесення в неї методів жорстокої політичної боротьби — це по-перше. По-друге, абсолютизація ідеологічного критерію. По-третє, гегемонія комуністичної партії в усіх сферах життя; за цих умов ложна літературна і мистецька група повинна була довести, що саме вона і тільки вона може здійснювати політику партії в культурному будівництві. По-четверте, месіанська психологія, месіанський пафос «пролетарської» партії передавалися і «партійним» літераторам, а месіанізм завжди має своїм зворотним боком сектантство і шизофренічне переслідування «нечистих». По-п’яте, сама партія уміло маніпулювала настроями в літературно-мистецьких групах, залишаю- |
1 Вапліте. 1927. № 3. С. 201. |
2 Літературний ярмарок. 1929. Кн. 10. С. 303—304. |
119 |
Чй надію кожній з них і не даючи карт-бланш жодній; це допомагало партії контролювати літературно-мистецьке життя, але водночас розпалювало амбіції окремих угруповань, що вбачали в інтересі до них партії можливість власної гегемонії в цій сфері. Нарешті, свою роль відіграли і особисті амбіції окремих діячів, саме тих, хто підсвідомо відчував недостатність свого творчого потенціалу й намагався компенсувати її політичним самоутвердженням та творенням догм і платформ.
Все це спотворило хід і наслідки «літературної» дискусії. Сама вона мала велике позитивне значення, стимулювавши висловлення багатьох плідних ідей, розгорнувши широкий діапазон публіцистичної й естетичної думки, поглибивши самоусвідомлення українського письменства та засвідчивши силу поривання до творення повноцінної національної культури. Але партія через своїх функціонерів і душоприказників спрямовувала дискусію в річище ідеологічної репресивності. Об’єктивно ж підсумки дискусії — як їх інтерпретував офіпіоз — стали важливим етапом в ідеологічній і моральній підготовці масових політичних репресій проти української інтелігенції. Якоюсь мірою дискусія була навіть одним із чинників, що зумовили неминучість репресій: відкрилась глибина шумування української суспільності, сила інтелектуального спротиву і, звичайно, для регламентації самої лиш ідеологічної принуки тут вже виявилось замало. Масштабні цілеспрямовані репресії розпочалися 1929 р. арештами в так званій справі СВУ (Спілки визволення України), яку обіграли на судовому трагіфарсі в березні-кьітні 1930 р. у Харкові. Нищівного удару було завдано по Всеукраїнській Академії Наук, УАПЦ, освітньому й кооперативному рухах. Серед підсудних були академіки С. Єфремов і М. Слабченко, видатний діяч УАПЦ В. Чехівський, історик Й. Гермайзе, правник 3. Моргуліс, мовознавець Г. Го- лоскевич, філолог В. Ганцов, педагогічний діяч В. Дурду- ківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ні- ковський — всього 45 нібито керівників СВУ (основну масу заарештованих на публічний процес не виводили). Процес у справі СВУ — це глибоко продумана й ефективно здійснена стратегічна державна операція. Звернімо увагу на хронологію подій. «Викрито» було СВУ й заарештовано велику групу її «діячів» 1929 р. Це був «рік великого перелому», коли розгорнуто «вирішальний наступ» на «капіталістичні елементи», розпочато «ліквідацію куркульства як класу» і масову примусову колективізацію. Передбачаючи зростання опору народу, насамперед селянства й інте |
120 |
лігенції, режим мусив удатися до превентивного, випереджального удару (усі політичні репресії 20—30-х років мали саме такий характер: передбачити вогнища можливого спро- тиву, несподіваною акцією паралізувати їх, арештувати «ворогів», а решту залякати,— хоча в 30-ті роки до цього долучився й «економічний» розрахунок: ДПУ-НК.ВС стали постачальниками дешевої робочої сили для «будов соціалізму» за відомчими рознарядками). І тут усе було точно й тонко розраховане, аж до визначення дати початку процесу: 9 березня 1930 року, день пам’яті Т. Шевченка. Цей прийом також неодноразово використовувано й надалі, щоб підкреслити відщепенство «ворогів», їхню нікчемність перед усенародним піднесенням.
Репресії проти української інтелігенції мали не лише ідеологічну мотивацію, вони були пов’язані з усією політичною й соціально-економічною ситуацією в країні. Тому не випадково неоголошена війна проти українського селянства та зумовлений нею голод 1932—1933 рр. одним із своїх аспектів мали вже не просто репресії, а терор проти української інтелігенції — з очевидною метою: не дати їй можливості стати в обороні села. І справді, таких виступів, принаймні публічних, не було,— якщо не брати до уваги актів відчаю з боку М. Хвильового та М. Скрипника. Ідеологічні кампанії в літературі й мистецтві сягають у цей час критичної температури. Періодичні видання рясніють політичними вироками, «читанням у серцях» й прямими доносами. їх жертвами стають як «праві попутники», так і «ліві» — футуристи, конструктивісти. Але під особливо щільним обстрілом, як і раніше,— колишні ваплітяни та неокласики. Виявилося, що не тільки М. Драй-Хмара провадив «уперту боротьбу з пролетарською літературою» а й М. Рильському «властиво через пропаганду пасивності боротися з радянською дійсністю», «пропагувати ідеї активного націоналізму, навіть імперіалізму»2; всі ж вони разом — «Зеров, Филипович, Рильський та ін.» — «штурмують українську радянську літературу… хочуть зробити її зброєю реставрації» 3. У грудні 1932 і в січні 1933 рр. відбулися пленуми ЦК ВКП(б), що мали фатальне значення для України; 14 грудня 1932 р. і 24 січня 1933 р. були прийняті постанови ЦК |
1 Підгайний Л. Поетика маскування // Життя й революція. 1934. № 4. С. 84.
2 Щупак С. Літературний фронт на Україні//Життя й революція 1931. № 5—6 С. 114. 3 Хвиля А. Куди ведуть дороги шведських могил //Життя й революція. 1933. № 8—9. С. 72. |
т |
ВКП(б), в яких гострій критиці піддано «помилки» КП(б)У в проведенні колективізації та в національній політиці. Для зміцнення керівництва і проведення «виправленої» політики в Україну приїхали П. Постишев, М. Хатаєвич, Є. Вегер, шеф ДГІУ В. Балицький, а з ними велика кількість інших керівників різних рангів. Так почався другий період масового терору й спровокованого голоду. Протягом 1933—1935 рр. були здійснені справді геноцидні опустошення і в українській культурі та науці. Розгромлено Всеукраїнську академію наук і Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано низку науково-дослідних закладів. «Чистка» охопила усі рівні та ланки культурної структури, народної освіти, літератури й мистецтва. Зразу ж після провокаційного вбивства С. Кірова схоплено й розстріляно 26 грудня 1934 р. Г. Косинку, Д. Фальківського,
О. Близька, К, Буревія. Жертвами репресій стали також режисер Л. Курбас, М. Бойчук і вся школа «бойчукістів», письменники О. Вишня, М. Куліш, О. Досвітній, трохи пізніше В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидо- вич, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Семенко, Г. Шкурупій, В. Поліщук, О. Слісаренко та багато інших; не обминула ця участь тих, хто був довіреним партії. Сталінський посланець П. Постишев з гордістю похвалявся своєю роботою протягом 1933—1934 років — у промові на II обласному з’їзді Рад Київщини: «1933 рік був роком розгрому націоналістів, петлюрівців та інших класо- во-ворожих елементів, які засіли на різних ділянках соціалістичного будівництва. В 1933 році ми, висловлюючись образно, наступили важкою ногою пролетарської диктатури на осине гніздо націоналістичної контрреволюції. І зрозуміло, що в момент розтрощення основної маси ворогів їх частина встигла розповзтися в темні кутки. 1934 рік був роком викриття більш тонко законспірованих і замаскованих націоналістів і троиькістів, роком добивання решток розгромленого класового ворога». І далі: «Більшовицький наступ на фронті будівництва радянської української культури відбувався в 1934 році по лінії: а) добивання решток розгромленого в 1933 році блоку українських націоналістів і троцькістів; б) висування на всі дільниці будівництва української радянської культури більшовицьких українських кадрів; в) перебудування системи і роботи науково-дослідних і учбових закладів; г) дальшого зміцнення позицій пролетарського інтернаціоналізму на Україні». Як настанови П. Постишева конкретизувалися в літературному житті, яскраво засвідчує опублікована 10 люто- |
т |
го ІУЗо року в газеті «Комуніст» стаття С. ІДупака «Вороже спотворення історії літератури». Вона є своєрідним реєстром «викритих» на той час «диверсій класового ворога» в галузі українського літературознавства. Диверсії ці, виявляється, йшли широким фронтом і охоплювали практично весь обсяг української літератури. Добре попрацювали диверсанти над українською класикою. «Лицарі дворушницької контрреволюції», серед яких С. Щупак називає Хри- стюка, В. Десняка, А. Річицького та ін., оголошували
І. Франка «першим українським пролетарським письменником», тоді як він був реформістом; «Драгоманова оголошували проводирем «українського марксизму», тоді як В. Ленін називав його «українським міщанином». «Відомо,— нагадує С. Щупак,— що Куліш був не демократ, а ідеолог прусської реакції в Росії, що Щоголев був реакційним представником феодалізму, що Нечуй-Левицький — буржуазний шовініст, що Винниченко — ідеолог буржуазної контрреволюції в період пролетарської революції та її підготування, що група модерністів відбивала період розкладу і занепаду буржуазної літератури. Замазування всіх цих класових процесів — тільки в інтересах буржуазії і буржуазної реставрації». Серед ворожої агентури або підспівувачів виявилися і вчорашні ортодокси: І. Лакиза, В. Коряк, В. Десняк та ін. Літературознавцеві М. Степняку дісталося за те, що оголосив новаторами в українській літературі «молодомузів- ців» — «виразників фашистської ідеології» — Б. Лепкого (автора фашистської трилогії «Мазепа») і В. Пачовського («буржуазного самостійника, який ідеалізує в своїх творах гетьманщину» ‘). Але навіть такий деспотичний і терористичний режим мусив застосовувати хитру механіку політичного й психологічного маніпулювання, дезорієнтації народу. Отже, 22 лютого 1935 р. П. Постишев виступає на пленумі Київського міськкому партії з промовою «Про деякі завдання марксо-ленінської освіти», в якій обстоює… українізацію і запевняє, що певні групи української інтелігенції були «розгромлені» зокрема й тому, цо вони свідомо намагалися загальмувати будівництво радянської української культури, чинили найзапекліший опір справі більшовицької українізації. Ця теза не випадкова — вона глибоко продумана, інтерпретована в багатьох виступах і самого Постишева та інших керівників лейтмотивом у тодішній пресі. У промові на II з’їзді Рад Київщини П. Постишев констатував: «Висування українських кадрів інтенсивно від |
1 Комуніст. 1935. 15 лют. |
123 |
бувалося в 1934 році по лінії науки, художньої літератури, кіно, театру, музики, живопису, архітектури і інших вищих ступенів будівництва української радянської культури.
Коли на цих ділянках сиділи націоналісти, вони, зрозуміло, не давали ходу й всіляко затискували зростання наших радянських українських кадрів. Хіба міг би, приміром, Курбас стерпіти на сцені «Березоля» Корнійчука, Кочергу або Микитенка? Ти йому подай Куліша, Остапа Вишню і їм подібних націоналістів, контрреволюціонерів, яких він міг використати щонайменше як драматургів і щонайбільше як ворогів Радянської України. Тепер, коли ми вигнали й розгромили націоналістів, просунулися вперед і швидко ростуть у нас дійсно радянські кадри на всіх ділянках». Тут бачимо, як вправно використовувано принцип: «поділяй і володарюй», як послідовно проваджувано політику протиставлення різних груп інтелігенції та нацьковування їх одна на одну. Якої трагічної метаморфози зазнало правильне саме собою і високо гуманістичне гасло висування талантів з робітників і селян: замість орієнтувати їх на навчання у майстрів, замість виховувати з них спадкоємців культурної традиції, їх використовували для уривання цієї традиції, для підміни майстрів. Нищення української культури політичні гіпнотизери називали боротьбою за українську культуру, і це пропагандистське навіювання багатьох позбавляло розуму й волі. Тим паче, що водночас із цим нищенням справді висувалися нові кадри, друкувалися книжки, зводилися нові театри й палаци культури, святкувалися ювілеї визначних діячів культури тощо. Зрештою, в реальності відбувалися суперечливі процеси, влада і пропаганда мали певний простір для маневрів і сповна його використали. Народ виживав, виживала культура, і певні її здобутки прислужилися для створення ілюзії небувалого розквіту, і чимало чесних людей щиро обманювалося. Аналогічний обман, підміну понять, маніпулювання свідомістю людей, демагогічне перекручування звичних цінностей побачимо і в багатьох інших «акціях» на культурному «фронті». Взяти хоча б створення єдиної Спілки радянських письменників СРСР. І, мабуть, не всі тоді здогадувалися, що єдина Спілка письменників стане могутнім знаряддям у руках влади для наведення казарменного ладу в літературі, спростить механізм контролю над духовним життям, механізм його уніфікації та й просто процедуру складання списків для каральних органів… |