А втім, у ліриці Д. Фальківського знайдемо і чимало віршів із спокійнішим настроєм, перейнятих любов’ю до українського села і природи Полісся…
Як відомо, жертвами сталінського терору ставали не тільки «неблагонадійні» (через соціальне походження, незалежність думки або творчу оригінальність), але й цілком безкомпромісні революціонери, і зразкові догматики, і підкреслено ортодоксальні функціонери. З цього погляду показова доля 1. Кулика. Біографія його насичена подіями: юнаком 1914 р. виїхав до США, мріючи одержати там мистецьку освіту; у 1917 р. повернувся на батьківщину, взяв активну участь у революційних подіях та громадянській війні; в 1919—1920 рр.— на підпільній роботі в Західній Україні, за завданням партії; в 1924—1927 рр.— як дипломат перебуває у Канаді. Поетична його творчість розпочалася ще до революції, але розквітла в 20-ті рр. Вона була пройнята революційним пафосом, часом надто прямолінійного характеру. Він то наслідував В. Маяковського, то використовував — і небезуспішно — фольклорні прийоми га «народний примітив» для агітпропівського віршування. Багатий життєвий і політичний досвід зумовив звертання І. Кулика до теми міжнародної солідарності трудящих. Наприкінці 20-х рр., під впливом ознайомлення з модерністською поезією Заходу, намагається оновити, ускладнити свою художню мову, і тут йому не завжди щастило уникнути штучності. Залишила свій слід в українській літературі активна праця І. Кулика в галузі перекладу (переважно американських авторів). Як один з керівників офіціозного ВУСППу, а потім СРПУ, І. Кулик войовничо переслідував усіх, хто здавався недостатньо ортодоксальним; був якщо не натхненником, то ретельним виконавцем багатьох ідеологічних кампаній у літературі та «проробок». Але це не врятувало його від трагічного вироку в 1937-му… Не минула лиха доля і Я. Савченка, який у другій по |
172 |
ловині 20-х рр. стає одним із провідних вусппівських критиків, запекло атакує неокласиків і ваплітян (хоча і в цей час були у нього напади, приміром на М. Бажана), усіляко демонструє свою ортодоксальність і в поезії, галасливо «викриваючи» буржуазну Європу і накликаючи на неї пролетарський «страшний суд». А починав він перед революцією та після неї як типовий символіст (зокрема, редагував виданий 1918 р. в Києві «Літературно-критичний альманах» символістів), видав дві збірки — «Поезії» (Житомир, 1918) та «Земля» (Житомир, 1921), позначені містичними й фаталістичними мотивами, в яких відбилося і суб’єктивне переживання трагізму війни та революції.
Долю свого батька М. Вороного, який через деякий час після повернення в Радянську Україну був висланий у північні табори, розділив його син Марко, який друкувався то під власним іменем, то під псевдонімом Антіох. Його ба- гатообіцяючий талант не встиг розквітнути. Поезія Марка Вороного позначена експресією і багатою уявою, трагізмом світопочування, що виявляється то в апокаліптичних візіях, то в непозбутньо-предметних спогадах лихоліття революції та громадянської війни: В заснуле місто, де імла і ранок, Де кожен од дощів присів фасад, Ввійшла в церкви, у двері і на ганок Епоха віри, смерті, мрій і зрад. Гляділи лиця з жахом з-за фіранок, Як йшли кочевники під гук гармат, Як дерев’яний запалав півстанок Й прикладом вікна вибивав солдат. Мав М. Вороний і потяг до біблійних та екзотичних мотивів. А втім, екзотика вабила багатьох українських поетів 20-х, перегукуючись із «морською» романтикою (що має глибоку традицію в українській поезії, насамперед в народній пісні та думі) та набираючи часом форми мандрівничого й світоблукальницького пригодництва (за яким стояла ностальгія за повноцінним національним буттям, туга національного самоутвердження): «Матроси», «Рейс», «Рейд» О. Близька, «Конкістадори» В. Мисика, «Присвята» Ю. Яновського, «Пісня зарізаного капітана» Г. Шку- рупія, «Це було на острові Цейлоні» В. Сосюри, «Шляхи під сонцем», поема «Сонце й серце» та інші твори Л. Чер- нсва-Малошийченка (з його жагою всюдиприєутності і світового престижу модерної України). Одним із варіантів цієї теми було звертання до образів революційної Європи, характерне для більшості поетів 20-х рр. і досить швидко збаналізоване; а також до образів |
173 |
літератури Сходу та Китаю (живіше й ліричніше завдяки екзотичному переживанню),— тут відзначилися В. Сосюра, М. Терещенко. Екзотика й революційна романтика поєдналися також у темі радянської Середньої Азії, якій віддали щедру данину багато поетів, а найбільше Л. Первомай- ський.
Не у лірично- чи риторично-екзотичному аспектах, а в історіософському поставала далека азіатська країна з поеми «Монголія» (1927) І. Багряного. Поетові, членові літературного об’єднання МАРС, було лише 25 років, коли його заарештували (1932). Але він устиг уже засвідчити свій небуденний талант. Про це свідчить названа поема, в якій контраст величного минулого й жалюгідного сьогодення містив для українського читача прозорі алюзії; і збірка віршів «До меж заказаних» (1927); і поема «Аве Марія» (1929) з її уславленням бунтарства і запереченням духовного рабства; й історичний роман у віршах «Скелька» (1929), в якому йшлося про експансію російської православної церкви, її колонізаторсько-експлуататорську й русифікаторську роль в Україні. Відбувши заслання, І. Багряний під час війни дістався до Львова (брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради), а потім опинився у Німеччині. В еміграції написав головні свої прозові та публіцистичні твори. Схожим чином складалася доля і в Т. Осьмачки та В. Барки, який у радянський час опублікував дві поетичні збірки «Шляхи» (1930) та «Цехи» (1932), але саме в еміграції став одним із найвизначніших українських письменників та мислителів XX ст. Особливим і досить широким «сектором» української поезії був плужанський. Плужани, приносячи в поезію розмаїті й часто безпосередні, живі враження сільського життя, здебільшого підпорядковували їх — згідно з ідеологією своєї організації — апології класової боротьби, викриттю куркульства, оспівуванню соціалістичної перебудови села та радості колективної праці. Але талановиті з-поміж них і в цьому організовано-патетичному хорі змогли здобутися на власний голос. Особливо це стосується С. Бена (Бен- дюженка), якого помітив і підтримав ще 1923 р. М. Зеров. Він устиг видати лише одну збірку поезій («Солодкий світ», 1929), але засвідчив непересічний талант, пластичність поетичного мислення й психологічну чутливість, а образ хутірського буття розмикається в нього у відчуття великого світу «за обріями наших орбіт». Степан Бен — один із разючих прикладів того, як багато талантів народжувала українська сільська глибинка, тих яскравих особистостей, |
174 |
що самотужки здобували шлях до грунтовної освіти й високої духовності. Він став також жертвою репресій.
Трагічно закінчилося і життя А. Паніва, одного з керівників «Плугу», автора поетичних збірок «Вечірні тіні» (1927) та «Без меж» (1933), непересічного лірика села, хоч і надто захопленого офіційною риторикою. З-поміж інших плужан слід відзначити В. Алеіика, автора збірок «Поезії, кн. І» (1920), «Громодар» (1920), «Степи цвітуть» (1928) та М. Сайка, автора книжки «Жайворон в степу» (1930). Своєрідною «кузнею» комсомольської поезії був «Молодняк», в якому починали М. Шеремет, І. Гончаренко, М. Дубовик, О. Сорока, Я. Гримайло, Т. Масенко, І. Бойко, Ф. Малицький, Є. Фомін, П. Голота, М. Шпак та інші. З мо- лодняківців найбільше художньо виявили себе П. Усенко та Л. Первомайський. Згодом комсомольська поезія з її, може, й щирою, але поверховою життєрадісністю й «бойо- витістю» поступово виходить на перший план. Зовсім інакше розвивалася літературна ситуація в 20-ті — 30-ті роки в Західній Україні, хоча на неї відчутно впливали події та зміни в Україні Наддніпрянській. Мистецьке життя тут відзначалося плюралізмом завдяки певній політичній та інтелектуальній свободі. Але й на ньому лежала печать гострої класової, політичної та ідеологічної боротьби, значною мірою інспірованої, а ще більше спотвореної тим, що йшло з Радянської України й що там відбувалося. Політика нищення українського народу, а потім і голодомор 1933 р. створили парадоксальну ситуацію, коли прорадянськи настроєні літератори, намагаючись виправдати те, що діялося в СРСР (на який покладали свої соціальні, політичні й національні надії), змушені були ігнорувати очевидні факти або просто обдурювати себе і інших. А тих, хто говорив сумну правду, «прогресисти» й прора- дянці називали, слідом за офіційною радянською пропагандою, підлими наклепниками, платними підспівувачами імперіалізму. І вийшло ось що: писання «лівої» і «прогресист- ської» преси та літератури про Радянський Союз і Радянську Україну 30-х років багато в чому сприймаються сьогодні як тяжкий фальш, що кидає прикру тінь на весь «прогресивний» літературний рух у Західній Україні тих років,— тим паче, що «прогресисти» були надто вже нетерпимі до інакодумців, не тільки до політичних опонентів з таборів ОУН чи УНДО, а й навіть до всіх, хто не погоджувався брати на віру їхній просталінський ентузіазм або просто тримався осторонь політичних пристрастей, як-от Богдан- Ігор Антонич. У подальшому майже всі письменники-кому- ністи, які емігрували з Галичини до Радянської України, |
175 |
були розстріляні або загинули в концтаборах, а їхня творчість надовго потрапила під заборону. Нелегко довелося й тим, хто залишався в Західній Україні,— вони опинилися в політичній ізоляції та були дезорієнтовані, особливо після того, як Комінтерн під тиском Сталіна розпустив Компартію Польщі та КПЗУ.
Одним із найталановитіших західноукраїнських поетів був В. Бобинський. Європейськи освічений інтелектуал, що починав як символіст, а потім був орієнтований на західну ліво-модерністську поезію, він намагався надати своїй не- офітській комуністичній переконаності якість універсального гуманістичного світогляду; немалою мірою саме завдяки йому комуністичний літературний рух і комуністична літературно-художня преса в Західній Україні 20-х відзначалися високим духовним тонусом (попри сектантську войовничість,— поки не почався розклад, пов’язаний з кризою Компартії Західної України за умов сталінської антиукраїнської політики. Але суть цієї політики не для всіх тоді була очевидною). В. Бобинський зберігав свою віру і 1930 р. приїхав на Радянську Україну сповнений рішучості віддати свої сили справі національно-культурного відродження, творення української соціалістичної культури. Тут він ще встиг видати кілька книжок віршів, присвячених переважно осмисленню тієї гострої соціальної та національно-політичної боротьби, що точилася в Західній Україні, й хоч В. Бобинський інтерпретував її в дусі ортодоксального марксистського «класового» підходу, однак відкритість і глибина національно-патріотичного почування поета, як і незалежність його художнього мислення взагалі, його складне філософське сприйняття світу вже виразно контрастували з насаджуваною в літературі ідейною схоластикою та догматичною пропагандивністю. 1934 р. В. Бобин- ського репресовано, і він загинув у засланні. Ще раніше, 1933 р., був репресований інший революційний поет з Галичини, В. Атаманюк, автор збірок поезій «Чари кохання» (1921), «Хвилі життя» (1922), «Жовтень» (1924), «Галичина» (1925), «За Збручем грози» (1930), водночас прозаїк, критик, упорядник низки антологій, зокрема разом з Ф. Якубовським та Є. Плужником — трито- мової антології української поезії (1930—1931), що невдовзі була затаврована як ворожа «фашистська контрабанда» оскільки досить повно репрезентувала представників |
1 Іванова Т. Фашистська контрабанда за димовою заслоною «марксистської» критики//Життя й революція. 1932. № 1. (Тут же Ф. Яку- бовського звинувачено в тому, що недостатньо розкритикував М. Рильського — автора «фашистських віршів») |
■7« |
різних шкіл української поезії. Незабаром були репресовані й майже всі інші письменники — члени організації «Західна Україна», зокрема поети М. Кічура, автор поетичних збірок «Без керми» (1910), «Tempi passati» (1913), «На старті» (1928), «Відблиски криці» (1930) та in.; М. Гаско, автор збірок віршів «Обабіч кордону» (1930), «Шлю вам свій привіт» (1930), один із небагатьох, хто вижив і був реабілітований за життя; І. Крушельницький, мистець і автор поетичних збірок «Юний спокій» (1929), «Бурі й вікна» (1931), драматичних поем «Спір за мадонну Сільвію» (1931) і «На скелях» (1931); прозаїки А. Крушельницький,
В. Гжицький, драматург і прозаїк М. Ірчан та інші. Раніше дуже сильна, творчо та інтелектуально, група революційних письменників Галичини фактично перестала існувати (хоча ще залишалися молодші — О. Гаврилюк, С. Тудор, Я. Кондра). Антиподи прорадянської групи — літератори політичної еміграції, насамперед поети «празької» та «варшавської» шкіл (усі вони були тісно пов’язані з літературним життям у Галичині, зокрема, більшість співпрацювала з донцовсь- ким «Вісником»). Найбільша колонія українських інтелігентів-емігрантів, зокрема літераторів, перебувала у Празі. Тут працював видатний український поет 0. Олесь. З молодшого покоління «пражан» слід відзначити насамперед Ю. Дарагана (1894—1926), автора єдиної збірки «Сагайдак» (1925). Як учень Г. Чупринки та О. Олеся, Ю. Дараган, одначе, виробив власний стиль історіософської лірики, позначений експресією, артистичним лаконізмом, природністю настрою, немовби перейнятого з «Слова о полку Ігоревім» та українських історичних пісень і дум. Чималу й різноманітну спадщину залишив Л. Мосендз (1897—1948). Учений-хімік, був і вельми продуктивним літератором. Своєю орієнтацією на «культурну» поезію він близький до київської школи неокласиків, але часом йому бракувало пластичності й емоційності. Чи не успішніше виступав у прозі (історичний роман «Останній пророк» та ін.). Крім того, багато зробив як перекладач, літературний критик, публіцист. О. Стефанович (1900—1970), як і багато інших поетів його покоління, спершу перебував під впливом символізму, потім еволюціонував у напрямі неокласики. У зрілу пору самобутня його творчість, стилістично багатобарвна й емоційно поліфонічна, увібрала «рецидиви поганського» світогляду і сплески містичних настроїв, і християнськи релігійний стан луху, і осяяне ним переживання історичної долі |
177 |
України, апокаліптичні мотиви і споглядання природи, що переходить у космічні рефлексії, і тонку інтимно-еротичну лірику. Йому ж належать і своєрідні культурологічні поеми про Г. Сковороду, М. Гоголя, Т. Шевченка.
Говорячи про «празьку групу», не можна обійти мовчанням дивовижно талановиту жінку — О. Лятуринську (1904), художницю, скульпторку, поетесу, прозаїка, фольклористку, есеїстку, перекладача. В поезії вона — пластична й музикальна; її чутлива вдача схильна до стилізації (то в дусі суворої величавості староукраїнської літератури, то сердечності та імпульсивності народної поезії). Значне місце в її творчості посідають характерні для «празької школи» княжі мотиви, тобто поетична інтерпретація Київської та особливо Галицької Русі як золотого віку української державності — і пізніших княжих традицій. Поетичне розкриття і уславлення громадянських і моральних гід- ностей княжого періоду — лицарства, честі, воїнської звитяги, стійкості, готовності до подвигу й самопожертви — певна річ, ідеалізоване; ці мотиви вписувалися в трохи ілюзорне уявлення про національно-історичну перспективу. Ще характерніше це для О. Ольжича (1908—1944), сина О. Олеся. Він навчався у Києві, Відні, Берліні, Празі. Став ученим-археологом, і перша його поетична збірка «Рінь» (1935) присвячена давнім цивілізаціям, але це не споглядання їхньої «зовнішності», а вчування в їхню духовну сутність, інтелектуальне осмислення історії людської культури, становлення роду людського та людської особистості. У подальшому історіософський і етичний пафос поезії О. Ольжича наповнюється матеріалом української історії та національно-визвольної боротьби, актуалізується обставинами, пов’язаними з акціями польської держави по «пацифікації» українців через зростаючий спротив українського націоналістичного підпілля. Звідси в поезії О. Ольжича мотиви протистояння окупантові та ворожим українській нації історичним силам взагалі, мотиви героїчного поривання до свободи, національного самоутвердження народу в подвигах його мужніх синів,— мотиви, які звучать з великою емоційною силою у віршах чітких, кутих, суворих. О. Ольжич загинув 9 червня 1944 р. в концтаборі Заксен- гаузен, куди гестапо кинуло його як учасника підпілля. Від рук гестапо загинула й О. Теліга (1907—1942), ставши, як і О. Ольжич, легендою в колах української еміграції. Народилася вона в С.-Петербурзі, в роки революції опинилася в Києві — її батько став міністром Центральної Ради, 1923 р. емігрувала з матір’ю до Праги, 1929-го — переїхала з сім’єю до Варшави, а загинула в Києві, куди |
178 |
прибула, як і деякі інші літератори з еміграції та з Західної України, в надії відроджувати українське життя й культуру, що, звичайно, не входило в плани фашистських окупантів… В поезії О. Теліга (всупереч тому, що можна було б припустити, виходячи з її біографії) не була надто полі- тизована. Хоча і їй були властиві більш або менш спільні для «празької групи» мотиви національно-політичного романтизму, утвердження лицарства та піднесеного стану духу, часом деякої національної войовничості,— вони доповнювалися й коригувалися екзальтованістю «романтичної» жіночої натури, емоційним і етичним протестом проти ординарного міщанського існування, почасти екзистенцій- ними роздумами.
Серед літераторів «празької групи» були також поети М. Грива (1893—1931), М. Чирський (1903—1942), поет і літературознавець, перекладач С. Масляк (1895—1960), який 1945 року повернувся в Україну. У варшавській літературній групі вирізняються три най- талановитіші поети: Н. Лівицька-Холодна (1902), автор камерної, інтимної лірики, Є. Маланюк (1897—1968), який починав ще в Каліші та Подєбрадах, і Ю. Липа (1900— 1944). Є. Маланюк — один із найвизначніших українських поетів XX ст. З трагічною силою висловив любов до «степової Еллади», біль вигнанства. Він — із тих поетів, творча енергія яких сконцентрована в імперативній ідеї. Це — виковування героїчного національного духу в передчутті нових битв за історичне майбуття України з деяким домішком «донцовської» агресивності й нетерпимості, з образами «заліза» й «крові», з лексикою ненависті, що часом створює враження «дзеркальної» антитетичності жорстокій «класовій» риториці П. Тичини чи М. Бажана 30-х років. Водночас з великою силою звучать у Є. Маланюка загальнолюдські історіософські, філософські та екзистенціальні мотиви. Він — майстер строгої і врівноваженої форми, але за цим свідомим самообмеженням (що почасти йде і від культури форми неокласичної школи) відчувається сильний темперамент; метафорика його водночас разюча й проста; думка в нього стає емоцією і народжує образ. Маланюк активно виступав як глибокий, хоч нерідко і тенденційний витлумач літератури, особливо сучасної йому; він гостро і дошкульно полемізував із своїми сучасниками — радянськими українськими письменниками, як і вони з ним. Ю. Липа, син відомого одеського лікаря й літератора, освітою також медик, відзначався різнобічністю захоплень: у полі його зору були історія, археологія, етнографія й ет |
179 |
нологія, антропологія, психологія, філософія, соціологія, економіка, політика. Йому належить ряд книжок і багато статей з різних питань, так чи інакше пов’язаних з українською тематикою. Писав він ще прозу, есе, критичні статті, займався перекладами. Його творчість не позбавлена патріотичної дидактики, однак тексти настільки емоційні, стиль їх настільки індивідуальний, що, звичайно ж, це художня література, а не політична публіцистика. Не чужі йому були й інтимна лірика, і лірика релігійна. Бурхливе й невгомонне життя Ю. Липи урвалося восени 1944 р. в Яворові, де він служив лікарем у загонах УПА.
Трохи осібно в літературному житті Західної України та еміграції (обидві ці ланки були пов’язані, зокрема, і рядом спільних видань, не кажучи вже про циркуляцію ідей та особисті контакти) стояла творчість поета з Лемківщини Богдана-Ігоря Антонича (1909—1937). Проживши коротке життя, він залишив невитравний слід в українській поезії1. Бувши на рівні сучасних йому європейських естетичних уявлень і водночас дістаючи наснажливі імпульси від бурхливо зростаючої української радянської літератури (насамперед від поезії раннього П. Тичини), він створив власний самобутній і широкий художній світ. Його панівний пафос — благоговійне осягання вселенського буття, включеності в нього людської долі та людської індивідуальності. У ранній творчості Б.-І. Антонич ішов до цього через розкриття — в невичерпній і спонтанній імажиністській образності — глибинних зв’язків людини й природи. Потім він еволюціонував до потужно одухотвореного урбанізму, а структура його поетичної мови збагачувалася стихійною асоціативністю й сюрреалістичними виплесками підсвідомості. Складний світ інтелігентської самосвідомості в нього, з одного боку, «підключений» до якогось вселенського пантеїстичного дійства, метаморфоз самоодухотворливої матерії, а з іншого — має на собі печать конкретних національно-історичних трагедій і болів. Б.-І. Антонич об’єктивно виявився предтечею багатьох пошуків сучасної української поезії. У 30-ті розквітла творчість С. Гординського (1906— 1993) багатогранно обдарованої людини: він — і маляр, і мистецтвознавець, і літературознавець, і перекладач, і літературно-мистецький критик та рецензент, і поет. І в кожній галузі виявив надзвичайну продуктивність та професійну майстерність. Як поет він дуже різноликий та мінливий, хоча можна визначити й такі константи його поетики, як близька до неокласичної строгість форми, пошук гармонії, карб ерудиції та книжності, елегантність і відшліфованість вислову; але водночас він сприйняв і імпульси неоромантизму, |
180 |
а вірші історіософські й на українську тематику часом сягають політичної патетики й «вулканної» емоційності, закутої в тяжкі строфи.
Ще один визначний інтелектуал Західної України і багатогранний культурний діяч М. Рудницький, більше знаний як літературний критик та есеїст, був також цікавим поетом, автором інтимної та еротичної лірики й імпресіоністично-психологічних віршів у прозі, з елементами орнамен- тальності. У 30-ті роки, особливо в другій половині, українське літературне й мистецьке життя остаточно втратило навіть ті ознаки відносної єдності, які були йому притаманні в 20-ті роки, і розвивалося немовби в двох цілковито ізольованих одне від одного середовищах: у Західній Україні та в емігрантських вогнищах — та в Україні. Як і раніше, «кількісно» воно зосереджене переважно в радянській Україні, але якість його катастрофічно впала. Втім, література, як уже мовилося, знаходить свої резерви для виживання. Після всіх погромів спостерігається наприкінці 30-х деяке пожвавлення, прихід нових творчих сил. У поезії це, насамперед, такі молоді таланти, як К. Герасименко та А. Малишко. Активно виступають поети Л. Первомайський, С. Голова- нівський, М. Упеник, І. Вирган, Т. Масенко, С. Воскрека- сенко та інші. Нині змінюється картина цінностей і координат у нашій літературі, але це не ставить під сумнів видатного місця в українській поезії таких її визнаних класиків, як П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра. Більше того, саме у відновлюваному адекватному історико-літературному контексті стає очевиднішою їхня роль і відбувається глибше осмислення їхньої творчості. Адже й вона зазнала і брутальних цензурних спотворень, і тенденційних або спрощених витлумачень. Ці поети стали жертвами доби також і в тому сенсі, що під жорстоким ідеологічним тиском (та й перед прямими погрозами) їхня творча еволюція набувала багато в чому неприродного для них характеру. І, відгукуючись на ультимативні вимоги, які їм пред’являлися начебто від імені епохи, вони часом то відмовлялися від себе, то просто втрачали в творчості більше, ніж здобували. У «генеральному наступі» на всіх фронтах «будівництва соціалізму», в тому числі й на фронті ідеологічному, важливе місце відводилося викоріненню, по-перше, загальнолюдських моральних цінностей; по-друге, цінностей національної культури та духовності, національної самосвідомості взагалі,— оскільки й ті, й ті були перешкодою на шляху до дегуманізації й уніфікації, загального духовного рабст |
ві |
ва, що звалося цілковитою ідеино-політичною єдністю суспільства. Наступ вівся під прапорами класової боротьби, класового світогляду, класової політики, класової моралі, класової культури тощо. Поняття класовості містифікувалося й знелюднювалося. Літературу змушували брати найактивнішу участь у перекроюванні людської свідомості нібито на класовий лад і в шельмуванні загальнолюдських та національних цінностей,— і вона це робила. Найбільше запопадливості доводилося виявляти в цьому багатьом із тих, хто відчував за собою «вину». Вони воювали з власними гуманістичними ідеалами і з самими собою — нерідко у формі викриття нібито ненависного класового ворога.
З трьох великих українських поетів радянської доби — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан — мабуть, найбільше був зламаний перший. Саме тому, що він був емоційно най- витонченішим і психологічно найтендітнішим, найбеззахис- нішим у своїй душевній делікатності: генієм був… М. Рильського почасти рятувала класична урівноваженість натури, самовладання, деяка «олімпійська» відстороненість од щоденності, і його переорієнтація не супроводжувалася такими лютими самокартаннями, виведеними назовні, на адресу карикатурного ворога… М. Бажан — поет волі й раціо, поет щонайглибше керованої думки, і йому легше було засвоїти державний тон… Певна річ, не йдеться про те, що з якогось моменту П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан чи хтось інший перестали бути поетами, розгубили свій талант. Ні, звичайно. Але талант був затиснений, пригнічений і деформований внутрішньою боротьбою. Хоча й вона могла стати й ставала своєрідним творчим імпульсом. Відбувалася капітуляція творчої особистості перед тоталітарною державою та її всепотужною догмою. Хоча водночас ми повинні розуміти, що не завжди капітуляція була повною і що не завжди малися на увазі лише втрати. Інколи можна говорити не про власне капітуляцію, а швидше про адаптацію. А всяка адаптація, навіть до деспотизму, може залишити трохи простору для збереження певного творчого елемента. У цьому ж випадку ідеологічна й духовна ситуація була складнішою — деспотизм наступав під прикриттям ідей вищої соціальної і національної справедливості, і література намагалася культивувати ці ідеї немовби трохи відособлено від озброєного ними деспотизму, з власного переконання… Великими були здобутки української поезії в першій половині XX ст., великими — і втрати. Сьогодні ми не все |
182 |
ще знаємо про неї. Але й те, що знаємо,— лише частина того, що могло б «відбутися», якби лінії її розвитку могли розкритися сповна, а не були обірвані силоміць — нерідко в самому початку… |