ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Павло Тичина (1891—1967) — 2

А в написаній трохи згодом поемі «В космічному оркест­рі» поет подав свій, глибоко індивідуальний варіант поши­реної тоді романтики революційного «космізму». Варіант


196

 

був, на відміну од інших, мистецьки вагомий: тут і грандіоз­ні картини космосу, що викликають у пам’яті гетевський пролог до «Фауста», і одвічні питання типу: «Дух, що прой­няв єси все, що ти єсть», і пристрасні роздуми, то патетичні, то болючі, над земними драмами революції… За певної дис- кусійності філософських та соціологічних аспектів твору, позначених тим же нестримним комуністичним утопізмом, поема залишається в українській поезії значним і самобут­нім твором, овіяним подихом грандіози.

Коли йдеться про інший, конкретний план поетичного осмислення історичного часу в творах П. Тичини, наводять хрестоматійні «На майдані» та «Як упав…», які О. Білець- кий називав «згустками народної епічної пісні». До них не­одмінно слід додати менш популярний, але емоційно най- сильніший з творів такого ж характеру, вірш «Зразу ж за селом», в якому передана незглибима трагедія українського села,— це за нього на поета в роки громадянської війни сипалися безперервні удари буквально з усіх воюючих та­борів: «Випала ж зима! — Що тепер всім воля, врізали вам поля, в головах тополя, а голів нема».

До цього ж ліричного ряду, сповненого безпосередньої соціальної конкретики (тут — у «міських» варіаціях), тре­ба віднести цикли «Ронделі» і «Псалом залізу». З кованих строф останнього циклу (тетраптих) постає картина хаосу і руїни, що їх переживало місто в роки революції, а водно­час— і певні етапи духовної історії поетового сучасника (міського інтелігента), еволюція його складних переживань: від нерозуміння того, що діється навколо, від страху, болю, відчаю до зародження нової віри й надії:

Туркоче сонце в деревах, голубка по карнизу.

Червоно в небо устає новий псалом залізу.

Та в ліриці, згідно з природою жанру, все ж «найдосте- меннішою» буває здебільшого конкретність суб’єктивного, духовно-психологічного плану, пов’язана із сповіддю, з са­мовираженням чи самооцінкою поета або його «представ­ника»— ліричного героя. З цього погляду особливо цікаві в «Плузі» цикли «Листи до поета», «Мадонно моя…», «На могилі Шевченка», а також полемічні вірші на літературно- естетичні теми — «Я знаю…», «Один в любов…», «Плюсклим пророкам».

На прикладі «Листів до поета» можна збагнути одну з характерних особливостей ліричного мислення П. Тичини в період його творчого повносилля (на жаль, згодом, ця риса була втрачена). Легко визначити представницький


197

 

статус трьох кореспонденток поета в зовнішньому, об’єктив­ному розумінні: перед нами голоси жінок — інтелігентки, селянки, робітниці. Але разом з тим це і його власні голоси, що уособлюють три заповітні джерела його творчості — Лю­бов, Правду, Обов’язок (тут — перед народом).

Зіставлення різних граней предмета, про який ідеться, а іноді й різних альтернатив,— все це ми не раз спостеріга­тимемо в поезії П. Тичини кращих його часів, що й нада­вало його художній думці живої багатогранності, діалектич­ної напруженості.

У циклі «Мадонно моя…», скажімо, перед читачем по­стає кілька сучасних втілень-інобуттів Мадонни — ідеалу жіночності, людяності, вищої духовної краси. Тут — і «жона відважна, діва гріховна», що віддалено асоціюється з кла­сичними образами революції в творах Ф. В. Е. Делакруа («Свобода на барикадах»), А. О. Барб’є («Собачий бен­кет»), і весела, життєлюбна, по-сучасному «вільна» проста дівчина («Іде і сміється: життя! квіток!»), і принадні «мадон­ни» якоїсь майбутньої колективної спільноти («До ночі пра­цюватимем у полі, як у храмі»). Але й вони не можуть заступити перед поетом образ тієї Мадонни, яку він нази­ває «Мати Пречиста, мій цвіте Голубий»: тільки з нею, в чиєму образі релігійний міф зливається з літературним мі­фом давніх європейських романтиків, він може помолитися «за моє кохання, за людину»:

Дзвенить залізо. Мовчать бетони.

За літами літа.

Брени ж у серці, Мріє Золота,

На різні тони.

Цикл свідчить про триваюче звучання все тієї ж незгоди у серці поета між жорстокістю революційної дійсності і «старими» гуманістичними ідеалами. Незгоди, голос якої тепер проривається частково і спорадично, але все ж про­ривається. Про своє неприйняття тих чи тих проявів нової дійсності Тичина говорив чесно і щиро. Він міг, наприклад, вибухнути гнівом проти насильства і беззаконня (як біль­шовицького, так і петлюрівського та білогвардійського), стаючи на захист найприродніших прав трудівника-селяни- на: «Паліть універсали, топчіть декрети: знов порють животи прокляті багнети! Проклинайте закони й канцелярський сказ. Воля — єдиний хай буде наказ» («Паліть універса­ли…»). Бунтівничі мотиви прорвались у другій частині дип­тиху «26-П—11.III» (мовиться про Шевченків день, коли в Києві на Михайлівській площі представники радянської влади заклали пам’ятник поетові). Гнів на нових «диктато­рів», на терор і насильство поєднується тут з почуттям наці-


198

 

опальної образи: адже запобігливі прислужники «Перво- нрестольної» (Москва) в своєму «класовому» фанатизмі могли, на думку поета, й Тараса «пошити в шовіністи» (тоб­то націоналісти).

Правда, у «Плузі» це вже були окремі сплески політико- ідеологічних незгод поета з новою владою. Критичні моти­ви, спрямовані проти декадентського індивідуалізму, естет­ства, з одного боку, і псевдочервоного пристосовництва та прислужництва — з другого, часто бринять у його віршах па мистецько-естетичні теми. «Так годі спать! виходьте на дорогу! Людині гімн, Людині, а не богу» («Я знаю…»),— звертався митець до одних і водночас зневажливо таврував інших — «казенних поетів, офіціантиків»: «Революції від вас, як од нерівного гнотика, тільки чадить» («Плюсклим пророкам»).

У збірці «Плуг» П. Тичина виступив як великий націо­нальний поет, митець глибинного «раціо» та «емоціо» на­ції— недарма на початку 1920 р. він записував у щоденни­ку: «Весь 1919 рік у мене пройшов з Шевченком. Почуваю, що й зараз я його по-новому бачу…» Тоді ж написана майже половина віршів, що увійшли до збірки».

«Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в дали­ні»,— ці авторські визнання можна було б поставити епі­графом до наступної книжки — «Вітер з України» (1924). Цс була доба непу, коли, як сподівався поет, починалось державне й національно-культурне відродження України. В особистому розумінні П. Тичина теж був готовий до но­вих звершень, чому сприяв високий його авторитет, мораль- пиіі та поетичний, н иапширших колах інтелігенції.

Варто іазиачпіи, що, сходячи на вершини свого нового піднесення духу, промовивши горді слова — «Ніколи так душа ще не мужала», проте, П. Тичина не став бардом су­цільного оптимізму й тотального звеличення. Глибока три­нога поета за людське майбутнє, якщо воно буде побудоване за догматами, як ми тепер знаємо, казарменого комунізму, підбилась у незакінченій поемі-феєрії «Прометей» (десь 1921—1923 рр.). Для такої перестороги були підстави — оскільки тогочасних «ліваків» кликали в машинний, мате­матизований «рай»—царство знеособленої й «відрегульо­ваної» маси, в якій буде переслідуватись найменший натяк па індивідуальність, на особисту думку! Виконана в формах глибокої, «есхілівської», античності (на кшталт елліністич­них драм західних та російських символістів), поема сприй­малась як одна з найбільш ранніх пожовтневих антиуто- иій — твір-попередження, спроектований на філософські, ідеологічні проблеми сучасності. Прометея, прикутого, як і


199

 

раніш, до скелі, вражає й жахає «нова раса» обмежених, жорстоких, тупих, самозадоволених, хоч і глибоко, по суті, нещасних людей: «Жорстокосердий люд!.. Ви самов’язні, ви раби й тирани». Ці «самов’язні» (яке влучне й глибоке сло­во!), ці раби й деспоти водночас є членами «нового» і «най- справедливішого» суспільства, побудованого за тими ліваць­кими технократичними й нівеляторськими щодо людської особистості «моделями», які були досить популярні в певних течіях «пролєтарсько»-більшовицької ідеології. Суспільство знеособлене, засліплене химерами, без казок, без емоцій, без жалю до слабших та хворих — таким, на думку поета, має стати той машинізований «рай», до якого кликали псевдо- ідеологи, а їх тоді не бракувало. Хоча «нова раса» переко­нана, що «люди вже пережили героїв»,— героїзм ще збе­рігся: німфа Етео, спалюючи себе, визволяє Прометея, і люди, які не втратили душу, згуртовуються навколо нього. Поема залишилась незакінченою, але її ідея спроектована у грядуще.

Можна гадати, що подібні сумніви навідували поета і в наступні роки, але він не завжди зважувався дати їм худож­нє втілення.

Пафос національного відродження України, яке, гада­лось йому, почало здійснюватись на нових, радянських шля­хах, пафос гордий, але не «бляшаний», зовсім не абстраго­ваний від пам’яті про труднощі й перепони («Над твоєю весною такий іще вітер да тьма») — проймає найвизначніші твори, що увійшли до книжки «Вітер з України». Найяскра­віший вияв знайшов він у вірші, що дав назву збірці,— і ме­тафоричний переклик поета з Заходом та Сходом ніби має на меті підтвердити відому концепцію М. Хвильового (йому присвячений вірш) про «азіатський ренесанс», тобто націо­нально-культурне відродження країн і народів, раніш при­гноблених різними імперіями.

Цикли «Харків», «Вулиця Кузнечна», вірші «Надходить літо» і «Голод» (два полярні за змістом малюнки з життя тогочасного села — ідилія і трагедія..), «Перше травня на Великдень», «Ненависті моєї сило» — це все «соціологічна», а подекуди й філософська лірика про непрохололу від не­давніх потрясінь українську дійсність. Лірика здебільшого двобарвна, світлі пасмуги переплітаються з темними, але в основі це все ж лірика надії, утвердження віри у завтраш­ній день. Особливо багатий на різноманітні тони цикл «Ву­лиця Кузнечна». Характерний в цьому розумінні вже перший вірш (диптих) «Захід»: з одного боку — сірі будні голод­ного й холодного Києва 1921 р. з прокляттями на адресу імперіалістичного Заходу, а з іншого — радість нового ба-


200

 

чеиня світу, зміцніле в цих життєвих випробуваннях чуття інтернаціональної єдності з передовими умами того ж Заходу: «Це того, що там Барбюс, це того, що там Рол- лан!»

У своїх поетичних роздумах П. Тичина тепер особливо часто звертається до постатей і явищ вітчизняної та світової історії й культури. В його поезії вони здебільшого перетво­рюються на символи чи навіть міфи, через які осмислюють­ся гарячі проблеми — в цьому розумінні історик і культу­ролог з нього майже завжди суб’єктивний і тенденційний (як це згодом засвідчить найбільший його твір — симфонія «Сковорода»), Постаті історичних осіб, героїв легенд чи лі­тературних творів у поета, здебільшого, травестуються, пе­реосмислюються, до того ж переважно в соціологічному ду­сі. Саме такими в збірці «Вітер з України» постають київ­ський ремісник Микита Кожум’яка, афінські громадяни Клеон і Діодот, Фауст і Прометей (у вірші «Ходить Фа- уст»), В такій модернізації, прямому чи уявному співвідне­сенні героїв історико-культурної традиції з сучасністю завжди є певний ризик, і П. Тичина його не уникнув, скажі­мо, в диптиху «Ярославна». Найпоетичніший жіночий об­раз тут виступає болісним символом старої, зв’язаної, мов­ляв, з владущими класами, але тепер історично приреченої краси, протиставленням якій мають стати герої переможної пролетарської «літани». У цьому вже були симптоми того безоглядного соціологізування поезії, яке так шкодитиме П. Тичині в 30-ті роки.

Книжка «Вітер з України» позначена неабиякою тема­тичною строкатістю, але власне особистої, інтимно-психо­логічної лірики тут майже не було. Тим-то цікавим знаком «відсвіження» його поетичної душі (М. Коцюбинський це називав — «пустити душу під чорний пар») став ліричний Кримський цикл 1925 р. Сенсуалістичний смак до безпосе­редніх вражень життя, які під його пером можуть набувати філософської значущості, втішаючи водночас зір і слух грою кольорів і тонів, промовляє тут за себе на кожному кроці. У віршах циклу тонко передані й психологічні стани на межі сну і дійсності, думки й відчуття («Сниться й далі…», «Над хмарами обвали»), і тичининська життєлюбна, але цнотли­во стримана або «онаївлена» еротика («Пляж», «На сві­танні»), і задушевна розмова з одним із найменших «братів наших менших» («Курінь»), і екстатичний філософський дифірамб «вічному, вічному нерозгаданому» Прометеєві, швидше, вічній ідеї свободи, людяності, творчого діяння: «Хай ти розум, хай зустріння матер’яльних сил — слався, вічне випроміння людської краси! («Слався!»).


201

 

Це був один з найвищих — але чи не останній — сплеск Тичининої лірики.

Багато обіцялося і в його поетичному епосі та драматур­гії. Про незакінчену поему «Прометей» уже мовилося. Але була ще оригінальна й розлога в задумі поема про україн­ське село (на межі від громадянської війни до мирного життя). Збереглися дуже цікаві уривки — «Чистила мати картоплю» і ще два невеликі фрагменти. Але прозвучала різ­ка, безпідставна й некомпетентна критика партійних верхів (виступ В. Чубаря на харківській партконференції, стаття В. Затонського «Думки про те, як слід чистити картоплю» — «Комуніст» від 3 лютого 1927 р.), і вразливий поет припинив працю над поемою, «виучивши» згодом перероблені сцени в таку ж виболену поему-епопею «Шабля Котовського», яка теж залишилася незавершеною. Це майже фатально: всі великі за обсягом поеми Тичини — не закінчені! Може тому, що первісні задуми виявлялись «небезпечними», або ж, змі­нювані й перероблювані, приводили думку поета в безви­хідь, у глухий кут.

Від «Сонячних кларнетів» до «Вітру з України», перших глав симфонії «Сковорода» і Кримського циклу — шлях, пройдений П. Тичиною справді по верхів’ях. Майже з кож­ною новою книжкою, навіть циклом він умів змінювати й доповнювати себе, розширювати діапазон своїх «артистич­них» можливостей і форм. Після кларнетної музикальності першої збірки — афористичні вірші в прозі з їх інтелекту­альними сюжетами, вкладеними в максимально лаконічні словесні обсяги, де «строфою» служить, по суті, фраза, або, зрідка, абзац. Після цього (або одночасно з цим) —здійс­нене в «Плузі» повернення до чітких класичних форм, зде­більшого з ясною розмовною і ораторською інтонацією. (Ці­каво, що із 36 віршів книжки 19 складаються, наче зазда­легідь було «відміряно», з 16 рядків кожен, вкутих у не­змінні чотири катрени; окрім них у збірці — два сонети, дві ронделі й три вірші, писані досить своєрідними терцинами). Ще більшу щедрість форм, розмаїття поетичних жанрів де­монструє четверта книжка П. Тичини: від найтонших візе­рунків народнопісенної ритміки («Ярославна») —до гекза­метра; від слова, «покладеного на музику» — в таких вір­шах, як «іа Ьеііа Ротагіпа» або «Перше травня на Велик­день» — до витончених іносказань у формі казки, легенди, по-своєму перетлумачених класичних сюжетів. На віршах, створених у ці роки, лежить карб сміливого новаторства, невтомного художнього винахідництва, метою якого було злиття нового змісту з новою — або оновленою, або по-своє­му нюансованою — художньою формою.


202

 

У 30-х роках починається трагічний художній спад Ти- чининої поезії, основна причина якого полягала в тяжкій духовній скутості поета, у вимушеній конформності його суспільної позиції. (Аналогічні явища, хоча і не в такій різкій формі, спостерігаються у деяких книжках тогочас­них поетів старшого покоління — М. Рильського, В. Сосюри, М. Терещенка та ін.) Причини цього треба шукати пере­дусім у політичній атмосфері, створеній після «року велико­го перелому» (1929). Але треба враховувати, що насильниць­ка колективізація, голодомор 1933 року, репресійний те­рор — все це пригноблювало творчу думку, сковувало душі людей почуттям непевності, страху, робило натягнуто-ка- зенним вияв навіть щирих почуттів.

На поезії П. Тичини з її делікатним музичним осереддям, глибинним інтуїтивізмом (їх часто заступає ілюстративність і жорсткий «відображальницький» раціоналізм) це позна­чилося особливо болісно, зумовивши значні художні дефор­мації. Найбільш виразним прикладом може бути тут збірка «Чернігів» (1931). Ці деструктивні явища проявлялися в тому, що творчість поета втратила особистісність і суб’єк­тивність, природну достеменність ліричного переживання. Після певного злету у воєнний період висока художність не часто навідувала поезію П. Тичини.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.