ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Григорій Чупринка (1879—1921)

Давно побутують припущення, що Г. Чупринку розстрі­ляно випадково, під час більшовицької облави, коли поет повертався до Києва від батьків з села Гоголеве колишнього Остерського повіту Чернігівської губернії, де він народився 9 грудня 1879 р. Дата смерті— 1921, мабуть, з’явилася піз­ніше, бо А. Лейтес і М. Яшек у своєму бібліографічному довіднику «Десять років української літератури (1917— 1927)» вказують на 1919. Цю ж дату зазначають і А. Ле­бідь та М. Рильський у літературній хрестоматії «За 25 літ». Чому ж так довго стверджувалося, що Г. Чупринка був розстріляний у 1919 р., коли в ці перші пореволюційні роки легко було документально уточнити? Мабуть, тому, що в 1919 Г. Чупринка був заарештований чекістами за підготовку як стверджується у виданні «Вибраних поезій» (X., 1930), «протирадянського повстання на Чернігівщині з метою дезорганізації більшовицького запілля». Було його заарештовано начебто в Києві й вивезено до Кожухівського


203

 

концентраційного табору під Москвою, але згодом, через два роки, його звільняють і він повертається до столиці.

Відомий поет і прозаїк К. Поліщук згадував, що в 1919 р. Г. Чупринка був у Києві, редагував разом із М. Семенком журнал «Мистецтво». К- Поліщук улітку того ж року про­читав у газеті «Киевский коммунист», яка почала виходити у вересні 1918 р., повідомлення про ліквідацію «банди Чуп­ринки», а на другий же день із цього негаданого для нього оголошення дізнався, що сам Г. Чупринка перебуває в Ки­ївському губернському ЧК і незабаром його долю вирішу­ватиме Ревтрибунал. Письменники, переважно «музагетів- ці», які добре знали самого Чупринку і його творчість, звер­нулися з клопотанням до голови Всеукраїнської ЧК Марти­на Лаціса. На суді від київської художньої інтелігенції ви­ступив тоді нарком освіти О. Шумський, який просив зва­жити на «величезні заслуги як поета» Чупринки, а також урахувати клопотання селян його рідного села. В ньому згадувалась участь Г. Чупринки в діяльності Гоголівського комітету РСДРП (б) в революційні 1905—1907 році. У ве­ресні 1905 р. жандарми зробили обшук у Г. Чупринки і виявили 16 примірників прокламацій РСДРП. І хоча в протоколі Чернігівського губернського жандармського уп­равління він засвідчив: «Я не визнаю себе винним», його за «поширення прокламацій злочинного змісту» все одно було «передано під особливий нагляд за місцем проживання в с. Гоголів» ‘.

Революційна діяльність Г. Чупринки в 1905—1909 рр. поки що чекає на свого дослідника. Відомо, що його кілька разів заарештовували жандарми, ув’язнювали — то в Лу- к’янівській тюрмі, то відправляли аж до Смоленська… Він часто пробирався до рідного Гоголева, але нелегально, бо його позбавляли права з’являтися на Чернігівщині. Тому Г. Чупринка перебував у Києві, де в нього було чимало друзів, знайомих, де він, врешті-решт, після кількох пое­тичних вправ російською мовою друкує 13 травня 1907 р. у газеті «Рада» свій перший вірш українською мовою «Моя кобза».

Стимулювала його творчу енергію дружба з українським поетом і видавцем О. Коваленком, який згуртував навколо себе молодих українських письменників, знайомив їх з мо­дерною світовою поезією. Г. Чупринка відвідував дім О. Ко­валенка, де зачитувалися К- Бальмонтом, І. Аненським, О. Блоком, Е. По, Ш. Бодлером, П. Верленом, дискутували про шляхи розвитку української поезії, обговорювали


1 ЦДІАУ. Ф. 1439. Оп. 1. Спр. 238.


204

 

перспективи українського авангарду, а згодом — і симво­лізму. О. Коваленко залучив Г. Чупринку до роботи в но­вому, організованому 1909 р. друкованому органі — журналі «Українська хата». Захоплений новими ідеями відродження української літератури, відродження на національній основі, але з творчим використанням новітніх течій і напрямів в російській, польській, французькій та інших літературах, Г. Чупринка пориває із газетою «Рада» і переходить на позиції «Української хати». У віршах «Радяне» і «Лайливий публіцист», які опублікувала віденська «Чорна Рада», поет саркастично відгукнувся про співробітників «Ради», пере­дусім С. Єфремова, за їхню орієнтацію на «перли коштов­ні» і «слова красномовні», що ними нові «бонавентури» на­чебто вносять в українську громаду замість справжньої літератури сміття.

Полеміка між «радянами» й «хатянами», на жаль, ви­тлумачується до сьогодні надто одноплощинно, без належ­ного урахування тогочасних суспільно-політичних і культур­но-мистецьких явищ і проблем. Особливо різко оцінювалась діяльність щоденної газети «Рада», яка почала виходити з 15 вересня 1906 р. на зміну забороненої царським урядом «Громадської думки». Проіснувала вона до липня 1914 р. і зробила багато корисного для української літератури. На її сторінках постійно друкувались О. Олесь, С. Васильчен­ко, М. Вороний, Б. Грінченко, В. Винниченко.

Г. Чупринка виступав проти «радян» тому, що сам тяжів до авангарду в поезії, який обстоювала «Українська хата». Втім, не поділяв він і крайніх полемічних перехльостів «ха- тян», зокрема, їхню оцінку революційного руху, який, на їхнє переконання, ніс у собі жорстокість, свавільство й нову несправедливість, та й взагалі не бажав впрягатися в без­кінечні суперечки. Систематично в «Українській хаті» Г. Чу­принка не співробітничав — не з його бурлацькою, схильною до богемності вдачею було вдумливо вчитуватися в диску­сійні статті, які з’являлися часто і в різних виданнях, тим паче дисциплінувати свою поетичну фантазію над редагу­ванням чужих віршів. Його часто бачили в різних районах Києва — то в Голосієві, то на Подолі серед невдах-літера- торів, художників, то на Деміївці, серед злодіїв, проститу­ток.

Навряд поет зібрав би в окрему збірку свої вірші, дру­ковані в газетах «Рада» і «Слово», тижневику «Рідний край», щомісячниках «Літературно-науковий вісник» і «Ук­раїнська хата», двотижневику «Чорна Рада», якби не О. Ко­валенко. Передусім завдяки йому в 1909—1913 рр. виходять поетичні книжки Г. Чупринки «Огнецвіт», «Метеор», «Ура­


205

 

ган», «Білий гарт», «Сон-Трава», «Контрасти», поема «Ли- цар-Сам». Своєрідні поетичні вступи-захоплення — «Про­логи» — писав до них Олекса Коваленко. «В українській поезії, після безликого монотонного переспівування Шев- ченкових поезій, починається нова ера, з філософічно- етичним напрямком, в вільній, артистичній формі.

Настроїли вже на новий лад свої кобзи: Микола Во­роний, 0. Олесь, Петро Карманський, Василь Пачовський, Микола Філянський. А ось іде ще один поет: Грицько Чуп­ринка, що вплітає в вінок Української Музи свій «Огне­цвіт» ‘,— так репрезентував молодого поета його старший друг і колега. У пролозі до книжки «Метеор» він пише, що поезія Чупринки — це «метеор на обрії української поетич­ної ночі!»2, а до книжки «Ураган» подає таке образне уза­гальнення його поетичного новаторства: «І тоді, коли в душі ще не вляглось зворушення, викликане «Метеором», і не затих поклик чарівницький — летить грізним ураганом, …поет зрозумів, що все, що оджило свій вік, що потрухло — треба змести, сплюндрувати, щоб не глушило молодих, сві­жих жагучих паростів…»3.

У присвяченому О. Коваленку вірші «Поет» Чупринка писав:

0    ні Поет — не гладіатор,

Що бавить натовп цирковий!

Поет — пророк. Поет — новатор

1  вільний мучень життьовий.

Цей епатажний, нехарактерний для української літера­тури погляд на роль поета викликав гостру реакцію, особ­ливо з боку тих, хто сповідував лише громадянське призна­чення літератури. Г. Чупринка спонукально вдається до ін­шої крайності — вивищує поета над «юрбою», не здатною зрозуміти його ідеальних поривань в блакитні простори, його інтуїтивних, магічних осяянь і холодної космічної са­мотності. Ось вірш «В царстві висот»:

Я, мов дух, в самоті В чарівній висоті,

В невимовно-чудовому мирі,

Де горять,

Миготять

Зорі — свічі святі

В голубому ефірі, —

Красоті помолюсь


1    Чупринка Г. Огнецвіт / Пролог Олекси Коваленка. (Укр. вид. «Ра­нок»] . 1909. С. 9—10.


2   Чупринка Г. Метеор / Пролог Олекси Коваленка. [Укр. вид. «Ра­нок»] . 1910. С. 4.


3    Чупринка Г. Ураган / Пролог Олекси Коваленка [Укр. вид. «Ра­нок»] . 1910. С. 4—5.


206

 

І заллюсь,

Розіллюсь

В передзвонах на царственій лірі.

Звісно, нові часи потребували нових форм, нових образ­но-смислових ключів для розкриття і виявлення нової со­ціальної духовної реальності, і поетичний бунт проти тра­фаретів, проти примітивних літературних смаків був виправ­даний, назрілий. Г. Чупринка переймається звеличуванням пророчої місії світлого генія-Поета, впивається солодкою магією віршових ритмів, які виколисують його самолюбство й виносять його уяву на вершини самотності та гордої зне­ваги до гріховного, сліпого натовпу. Та в цьому натхненно­му протесті та самолюбному викликові «мізерній юрбі», ма­буть, було більше декларацій, пишної риторики, мелодрама­тичного епатажу, ніж справжніх авторових болей і пережи­вань.

Свого часу та й, на жаль, до сьогодні поезія Г. Чуприн­ки в декого асоціювалася з його віршем «Дзеньки-бреньки», ідейно-смисловий настрій якого автор не випадково уточ­нив: «поетичний жарт»:

Викликає ясний дух Вірш легесенький, як пух,

Вірш, як усміх неньки,

Вірш маленький,

коротенький,

Без задумки, без вагання,

Без кохання, без благання.

І серденьку легко-легко,

Бо прогнали сум далеко

Дзеньки- бреньки.

Ллються, в’ються І сміються

Дзеньки-бреньки.

Різнотонні,

Різнодзвонні,

Солоденькі,

Золотенькі

Життьові брехеньки.

У Г. Чупринки чимало таких творів, що заворожують самим поетичним звукописом, мелодикою ритму, дзвінким переливом тонів. І саме гіпнотична сила ритму є їхньою ос­новною силою, чарівною прикметою, що заступають неод­норазовий повтор рими, невдалий епітет, шаблонний образ. На цих характерних рисах поезії Грицька Чупринки наго­лошував на сторінках «Украинской жизни» (1916. № 11, 12) білоруський поет М. Богданович: «Чупринка — поет рідкіс­ного, своєрідного типу таланту, риси якого, попри всю їхню відносну простоту, відзначаються масштабністю, зіркою


207

 

окресленістю. Понад те, Чупринка — чи не найхарактерні­ший, найпоказовіший і закінчений представник його творчо­го типу серед поетів усіх трьох руських літератур»

Його перу належать двадцять дві літературно-критичні статті й рецензії, зокрема про твори І. Нечуя-Левицького, І’. Хоткевича, М. Вороного, М. Філянського, Михайла Жука, Михайла Семенка. У першому посмертному найповнішому виданні творів Г. Чупринки в Празі 1926 р. упорядники вмістили 447 творів. Це і поезії, і літературно-критичні стат­ті, й рецензії, а саме — 423 вірші українською мовою, 2 — російською і 22 рецензії.

Однак були й інші оцінки. Наприклад, журнал «Книгар» у лютому 1919 р. опублікував статтю М. Зерова «Гр. Чуп­ринка. З приводу нового видання творів», в якій критик уважно проаналізував метрику і ритм його поезій, основні ідейно-смислові акценти. Свої критичні спостереження він узагальнює таким чином: «Теми його далеко не нові навіть в українській поезії, оброблення їх доволі примітивне і по­верхове, правдиве поетичне захоплення заступається зде­більшого риторикою. Бадьорий настрій його поезій — всу­переч невпинному квилінню українських версифікаторів, від­чуження від патріотичних трафаретів в свій час мали зна­чення, як протест проти літературної традиції, але це зна­чення було явищем часовим. Для української ж поетичної мови Чупринка наробив великого лиха, засмітивши її вар­варизмами і прозовими виразами, од яких одгонить газет­ним жаргоном».

Такий присуд не міг не вразити поета, тим паче, що М. Зе- ров категорично узагальнив: «Мало має права Чупринка на титул українського Бальмонта». На жаль, здійснений критиком-неокласиком аналіз поетичного вибраного Г. Чуп­ринки, виданого товариством «Криниця» (четвертий начеб­то вже підготовлений до друку том його поезій так і не по­бачив світ), давав підстави для суворого, хай не присуду, але висновку.

Все ж поезія Г Чупринки — це своєрідна кардіограма духовного биття серця значної частини української інтелі­генції першого десятиріччя XX ст. Це складний період нашої духовної історії. Він пов’язаний із емоційно стимульованим активним пробудженням національної свідомості, розумін­ням необхідності вироблення нових шляхів розвитку націо­нальної культури й літератури, динамічною гонитвою за но­вими образами, за новими формами й засобами самовира­ження. Певну роль відіграв у цьому яскравому оновленні


1 Богданович М. Грицько Чупринка//Вітчизна. 1988. № 7. С. 164.


208

 

художнього мислення символізм, який в кінці XIX — на по­чатку XX ст. захопив і Україну. Г. Чупринка був добре обіз­наний з творчістю Едгара По, Шарля Бодлера, Поля Вер- лена, Артура Рембо, Стефана Маллярме — усіх тих, хто пробував вивищити поезію над прозаїчною буденністю й надати поетичній формі магічних властивостей.

Із зацікавленням поставився Г. Чупринка і до такого категоричного авангарду, як футуризм. Принаймні, з ува­гою придивлявся до поезії Михайла Семенка, написав ре­цензію на його книжку «Prelude» (1913).

Щодалі відчувалося, що дійсність відштовхувала чутливу до болей і страждань мистецьку душу Г. Чупринки: він во­лів краще відсторонитися од драматичних суперечностей життя, ніж прагнути їх гармонізувати. Стихійність, розку­тість і мелодійність його поетичного самовираження все ж не раз «коригувалися» внутрішньою потребою «зазирнути» в світ реальний, побачити, яким е його власне, справжнє, а не уявне, переживання народної долі. Ось, для прикладу,, вірш «Ти не чув?..»:

Ти не чув?.. А чути треба,

Як співають люди в горі,

Як співають люди в муках,

Як здіймаються до неба Душі змучені та хворі В довгих, вистражданих звуках.

Ти не знав?.. А треба знати,

Що за слізьми — крик одчаю,

Гнів і полум’я пожежі!

Зчервоніють неба шати,

Скрізь од краю і до краю Рухнуть стіни, зникнуть межі.

Такі настрої в поезії Г. Чупринки з’являлися найчасті­ше в перший період його творчості. Та не можна стверд­жувати, що й згодом поет не звертався до образного «пе­редумування» соціальних явищ і проблем. Але він вподобав роль, «маску» романтичного Поета, який виборсується з-під тяжкого, безпросвітнього емоційного тягаря- болей і стра­ждань оточуючого світу й «оселяється» в «чертогах світо- знання». Ця «роль» була зіграна ним талановито — Г. Чуп­ринка щиро повірив у містичне призначення поезії, яке так натхненно сповідували символісти.

Він прагнув оновити форми й ритми української лірики, порвати з консервативними традиціями національної літе­ратури. Але попри все своє бажання бути в авангарді пое­тичного новаторства, Г. Чупринка не зміг відірватися од ху­дожньої стихії рідної культури — він залишався її сином і


209

 

“її виразником. Це поет перехідної епохи — від української класичної традиції, яку він освоїв і розвивав, до україн­ського неоромантизму з його імпресіоністичними, символі­стичними та експресіоністичними образно-стильовими течія­ми. Поетична творчість Г. Чупринки виразно засвідчує свою близькість до фольклору, пісенних традицій. Він був нова­тором форми, творцем нових, оригінальних ритмів і рим, а пісенність, милозвучність його звукопису вражає й захоп­лює. Сучасник із розумінням сприймає і його загострено емоційні обурення з приводу марних, спекулятивних «зма­гань» метушливих «борців за національну ідею», «фальши­вих пророків», фарисеїв, цинічного міщанства. Щирим було поетичне звернення Грицька Чупринки до пам’яті Т. Шев­ченка, Лесі Українки, М. Лисенка…

Відповідально й самокритично він звертався до нащадків:

То серце співало, то з серця лились Вабливі, хоч змучені, згуки!..

Чи вдячний нащадок згадає ж колись Співцеві страждання та муки?

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.